Текст книги "Чорна рада"

Автор книги: Пантелеймон Кулиш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 11 страниц)

Ч ѕанове полковники, осаули, сотники ≥ вс€ старшина, ≥ ви, братчики запорозьк≥њ, ≥ ви, козаки городов≥њ, а найб≥льш ви, моњ низов≥ д≥тки! ƒо вас тепер оберну € слово, а вс€ рада нехай послухаЇ й розсудить. як заохочував € вас ≥з собою на ¬крањну, на волю й на розкош≥, так чи вже ж € зло вам мислив? „и вже € вас думав ки€ми зам≥сть пал€ниць годувати? ќх, боже м≥й милий! —ерц€ свого вколупав би € та дав своњм д≥ткам; а тут ось сив≥њ голови с≥чов≥њ знай кињ та кињ вимагають. ≤ за що ж мусить погибати хоч би й оцей безталанний ќлекса —енчило? (ј ќлекса —енчило стоњть посеред колеса). «а те, що трапилось, може, раз на в≥ку, вскочити в гречку! який же його б≥с утерпить, ходючи посеред спашу? ’≥ба в запорожц€ душа з лопуцька, не хоче того, чого й людська? ƒобре в —≥ч≥ за се карати, а тут нам через ж≥нок швидко доведетьс€ перевести вс≥х братчик≥в. як вам здаЇтьс€, панове молодц≥, чи правду € кажу, чи н≥?

Ч —в€ту правду, пане гетьмане! —в€ту правду! загули кругом запорожц≥, €к ≥з бочки.

Ч ј вам €к здаЇтьс€, батьки? Ч питаЇтьс€ в д≥д≥в. ј д≥ди сто€ть, понуривши голови, та й не знають, що йому й одв≥товати. ƒовгенько думали сив≥њ оселедц≥, довгенько один на одного згл€дували, киваючи головою, дал≥ виступив знов наперед батько ѕугач да й каже:

Ч Ѕачимо, бачимо, вразький сину, Ч дармо, що ти гетьман, Ч до чого ми в тебе дожилис€! ”брав Їси нас у шори, €к сам схот≥в! ¬ивезли ми тебе на своњх старих плечах у гетьмани, а тепер ти вже без нас думаЇш ”крањною орудовати! Ќедовго ж поорудуЇш! я тоб≥ кажу, що недовго! оли вз€всь брехати по– собачи, то й пропадеш, €к собака! я тоб≥ кажу, що пропадеш, €к собака!

Ч √од≥ лиш, батьку! Ч крикне Ѕрюховецький. Ч „ого се розпустив морду, €к хал€ву? “а се не —≥ч ≥ тут тоб≥ гетьман не св≥й брат!

Ч ќт €ка нам честь за нашу працю! Ч кажуть д≥ди. Ч “им-то добре казано нам у —≥ч≥: Ђ≈й, слухайте, батьки, сього ледащиц≥: п≥двезе в≥н вам москал€!ї ј ми таки не пойн€ли в≥ри, ми вповали, що ось немовбито господь поможе й на ¬крањн≥ завести запорозьк≥ пор€дки!

Ч ќ, ви голови цв≥л≥њ! Ч каже Ѕрюховецький. Ч яких же тут спод≥ватись пор€дк≥в, коли «апорозька —≥ч буде серед жонатого люду? ¬и думаЇте, що ≥ вс€кому про те байдуже, так €к вашим старим кост€м; а ми Ч так ≥нше почуваЇмось… Ќе москал€ € вам п≥дв≥з, а роблю все по правд≥, що жоден братчик на мене не пожалуЇтьс€. Ќа —≥ч≥, посеред глухого степу, треба бурлакувати, а в городах, посеред миру Ч женитись та господарювати.

Ч ј х≥ба ж ти, Ч озвавсь батько ѕугач, Ч не казав нам, ока€нний, €к п≥дмовл€в нас у городи: Ђ’од≥мо, батьки, зо мною, заведемо своњ пор€дки по вс≥й ”крањн≥?ї ’≥ба ти не казав, що —≥ч буде —≥ччю, а запорожц≥ будуть судити й р€дити всю √етьманщину по своњм звича€м?

Ч азав, Ч одв≥туЇ Ѕрюховецький, Ч ≥ €к казав, так ≥ зробив. —ам≥ бачите, що запорожц≥ тепер перш≥ пани на ¬крањн≥; понаставл€в € њх сотниками й полковниками, судитимуть ≥ р€дитимуть вони по запорозьких звича€х усю ¬крањну. Ќема вже й тепер н≥ в м≥щанина, н≥ в мужика се моЇ, а се твоЇ, все стало обще; козак усюди став господарем, €к у себе в кишен≥. „ого ж вам ≥ще хочетьс€? ўоб € за дурницю бив ки€ми козака? Ќ≥, сього не буде: € своњм д≥ткам не ворог.

Ч «а дурницю! Ч кажуть д≥ди. Ч Ќа ч≥м держитьс€ —≥ч ≥ славне «апорожжЇ, те повернув ти на см≥х!

Ч Ќехай соб≥ й держитьс€, коли йому так до смаку. ћи м≥ж людьми будемо жити по-людськи, а кому в нас не по нутру, той нехай ≥де на —≥ч њсти сушену рибу з сировцем.

Ч ћи таки й п≥демо, гаспед≥в сину! Ч каже батько ѕугач. Ч “и нас не випихай кол≥ном. “≥лько добре соб≥ пам’€тай, що брехнею св≥т пройдеш, та назад не вернешс€. ѕлюйте, братц≥, на його гетьманство! ’од≥мо до своњх курен≥в! √ей, д≥ти, хто за нами?

–≥чов≥ батьки думали, що так ≥ висипле козацтво на њх оклик; аж козаки мовчки мовчать да один за одного тул€тьс€.

Ч ’то за нами? Ч покликне ще раз батько ѕугач. Ч ому любо з нечестивим пройдисв≥том у гр≥хах погибати, зоставайсь тут; а хто не хоче скал€ти золотоњ слави своЇњ, той гайда з нами за пороги!

“≥лько ж ≥ за другим разом н≥хто ан≥ з м≥сц€.

Ч “ак ви, бачу, ус≥ одним миром мазан≥! Ч каже тод≥ батько ѕугач. Ч ѕропадайте ж, ледащиц≥! ўоб вас так щаст€-дол€ покинула, €к ми вас покидаЇмо! ѕху! ѕлюю й на той сл≥д, що топтав ≥з паливодами! ѕлюйте й ви, батьки, Ч каже своњм товаришам, Ч а на прощаннЇ скажем сьому ≤родов≥, чого ми йому бажаЇмо: воно ж йому й не минетьс€.

ќт ≥ почали д≥ди один за одним виходити з колеса. ≤ зараз первий, обернувшись, плюнув на св≥й сл≥д да й каже:

Ч ўоб же тебе побив несв≥тський сором, €к ти нашу стар≥сть осоромив!

≤ другий плюнув да й каже:

Ч ўоб на тебе образи падали!

≤ трет≥й:

Ч ўоб тебе пекло та морило! ўоб ти не знав н≥ вдень н≥ вноч≥ покою!

≤ четвертий:

Ч ўоб тебе, ока€нного, земл€ не прийн€ла!

≤ п’€тий:

Ч ўоб ти на страшний суд не встав!

≤, вийшовши з радного колеса, забрали своњ кон≥ з чурами да й рушили до Ќизу.

ј ≤ванцев≥ того було й треба. ѕосм≥€вшись довол≥ з своњми розбишаками, каже:

Ч Ќу, тепер, братчики, нам сво€ вол€. ќдбули ми дурне мужицтво, одбули м≥щан, одбули й старих дундук≥в. “епер пийте, гул€йте ≥ весел≥тесь. ј мене щось на сон знемогаЇ. ѕ≥ду одпочину трохи. ѕетро —ердюк, проведи, брате, мене до господи.

ѕ≥шов ≤ванець до гетьманського двору в замок, похилившись на козака; ледв≥ ноги волочить, що аж низове козацтво стиха глузовало.

Ч ѕ≥дтоптавсь, Ч кажуть, Ч наш ≤ван ћартинович.

Ч ≤ще б не п≥дтоптатись, ст≥лько д≥ла наробивши!

Ч “а, мабуть, ≥ в головку на радощах лишне закинув.

ј в≥н, кл€тий, н≥ од прац≥ не втомивс€, н≥ од гор≥лки не впивс€. …ого лукавий м≥зок коверзуЇ соб≥ нову думку: €к би того безталанного —омка до посл≥да-години допровадити! ѕлутаючи по дороз≥ ногами ≥ зажмуривши оч≥, €к к≥т, Ѕрюховецький скр≥зь зуби почав так против своЇњ думки закидати.

Ч „и чував ти, братику, щоб миш одкусила коли голову чолов≥ков≥?

«асм≥€всь козак:

Ч —е, пане €сновельможний, т≥лько таку гуторку проложено.

Ч √м! Ч каже Ѕрюховецький. Ч ѕроложено! ј з чогось же то њњ вз€то… ќх, ноги зовс≥м не несуть! ¬ража стар≥сть над≥ходить. „и випив чолов≥к кубок меду, чи не випив, уже й голова й ноги хоч поодтинай.

Ч —е ви, пане гетьмане, Ч каже ѕетро —ердюк, Ч на радах так уходились.

Ч ќх, на радах, на радах! Ч мимрить Ѕрюховецький. Ч ѕослужив € козацтву щирою душею, а €к-то мен≥ козацтво послужить!

Ч ≤, пане €сновельможний! ѕро що ви турбуЇтесь! Ч сказав козак —ердюк. Ч “а ми за вас ус≥ голови положимо!

Ч √олови! Ч бурчить ≤ванець. Ч Ѕуло б з мене й одноњ голови, €кби хто зум≥в њњ положити, щоб дов≥ку не встала.

”см≥хнувсь ѕетро —ердюк да й думаЇ: Ђѕ≥дтоптавсь, п≥дтоптавсь пан гетьман!ї

ј в≥н ≥де, т€жко ступаючи, справд≥ мов п’€ний; дал≥ знов пробовкне де€ке слово, ≥ все на —омка наворочуЇ, чи не догадаЇтьс€ —ердюк; а —ердюков≥ ѕетру ще таки невдогад. як же почали вже зближатись до замкового будинку, то Ѕрюховецький ≥ каже:

Ч „и бачиш ти, ѕетре, коло стан≥, при сам≥й земл≥ в≥конце? “ам сидить у мене вельможний —омко, що гордував колись ус≥ма, ≥ не було йому р≥вн≥ на всьому св≥т≥. як тоб≥ здаЇтьс€ се диво?

Ч ƒиво велике, Ч каже ѕетро —ердюк, Ч н≥чого сказати. —лужить вам добре фортуна, пане гетьмане.

Ч ќтже € розкажу тоб≥ щось ≥ще дивн≥ше. ќсь слухай лишень, братику, €кий мен≥ сон сьогодн≥ перед св≥том снивс€. «даЇтьс€, йшов € п’€ний додому, от до сього будинку, й прийшов, ≥ л≥г спати, ≥ виспавсь, ≥ проснувсь ранком Ч проснувсь, аж мен≥ кажуть, що вноч≥ чудо велике створилось: —омков≥ миш голову одкусила! як тоб≥ здаЇтьс€, ѕетре? ѕроти чого сей сон мен≥ приснивс€? оли б ти мен≥ сей сон одгадав, знав би €, €к тоб≥ одд€чити.

«агадавсь козак, дал≥, помовчавши, й каже:

Ч ўо ж, пане гетьмане? —ебто проти того, щоб запорожець перекинувсь пацюком?

ќбн€в ≤ванець ѕетра —ердюка за с≥ слова. ƒал≥, вв≥йшовши до св≥тлиц≥, зн€в з руки щирозлотий перстень да й каже:

Ч ќц€ каблучка вс€кого переверне в такого пацюка, що проберетьс€ хоч скр≥зь дванадц€теро дверей, куди треба. ¬≥зьми, над≥нь, н≥де тебе не зупин€ть. ўо ж ти одступаЇш, наче од лихого з≥лл€?

Ч “ого одступаю, Ч каже —ердюк ѕетро, Ч що хоч низовець на вс€ке характерство здатен, да за таке ще зроду в нас н≥хто не бравсь! ѕрощай, пане гетьмане! ћоже, з хмелем ≥ тв≥й сон пройде. ќставсь Ѕрюховецький, €к остуджений.

Ч ≈, Ч каже, Ч так, мабуть, правда сьому, що кажуть: зроду-зв≥ку козак не був ≥ не буде катом! Ч ≥ почав ходити по св≥тлиц≥.

ѕоходив, походив.

Ч „орт знаЇ €к≥, Ч каже, Ч забобони! Ѕуц≥м не все один б≥с, чи задавити €ку погань на рад≥, чи шпирнути ножем п≥д б≥к у глибц≥!

ўе пом≥ркував трохи, ход€чи.

Ч ћабуть, Ч каже, Ч що не все одно!.. „ом же ось € сам не пiду з њм розправитись!.. ѕоки —омко був —омком, € ставав на його смiливо, а тепер мене €кийсь острах бере…

«нов почав походжати мовчки.

Ч азна-€к дол€ чоловiка ворочаЇ! „ом же оце нема в мене сили до закiнчанн€? Ѕула сила свiт на св≥й лад повернути, а тепер ось шпирнути ворога ножем боюсь… ўо ж, €к на ћоскв≥ зробл€ть не по-нашому? √рош≥ грошима, бо€ре бо€рами, а цар Ч душа праведна…

XVII

ћ≥зкуЇ соб≥ ледачий ≤ванець, ходючи по св≥тлиц≥, аж ось ув≥йшов вартовий:

Ч якийсь чолов≥к маЇ про негайне д≥ло €сновельможного спов≥стити.

ƒозволив гетьман позвати перед себе. ”в≥йшло €кесь опудало. Ќа голову насунув кобен€к, т≥лько оч≥ видно, а сам у широк≥й семр€з≥; на спин≥ чималий горб. Ѕрюховецький сам не знав, чого зл€кавсь; так уже гр≥шна душа його тривожилась.

Ч ’то ти такий?

Ч “ой, кого тоб≥ треба.

” …ванц€ п≥шов мороз поза спиною.

Ч ого ж, Ч каже, Ч мен≥ треба?

Ч “об≥ треба такого, щоб заворожив на впок≥й √етьманщину, бо он усюди, кажуть, купл€тьс€ круг пан≥в люде та компонують, €к би —омка на волю визволити; та й н≥женськ≥ м≥щане шепот€ть про —омка, €к жиди про ћус≥€.

Ч ўо ж ти за чолов≥к?

Ч я чолов≥к соб≥ м≥зерний Ч швець ≥з «апорожж€, та €к пошию кому чоботи, то вже других не треба буде.

Ч як же ти заворожиш √етьманщину?

Ч ј так. ѕ≥ду т≥лько та розкажу —омков≥ тв≥й сон; зараз усе ≥ втихомиритьс€.

Ч ƒи€воле! Ч скрикнув Ѕрюховецький. Ч «в≥дки ти м≥й сон знаЇш?

Ч ќд усатого пацюка знаю.

Ч Ѕуде ж тому пацюков≥!

Ч ”гамуйсь, пане гетьмане, на сю годину; лучче подумай, €к од свого ворога скор≥ш одкараскатись, щоб через тебе та й ус≥м нам не було Ч сьогодн≥ пан, а завтра пропав.

ƒовгенько помовчав Ѕрюховецький.

Ч ќдкрий, Ч каже, Ч голову; € подивлюсь, чи не нечистий справд≥ до мене присус≥джуЇтьс€.

Ч Ќечистому багацько д≥ла й по монастир€х, Ч одв≥туЇ той да й одкинув в≥длогу.

Ѕрюховецький аж одшатнувсь:

Ч ирило “ур!

Ч ÷ить, пане гетьмане! Ѕуде й того, що ти знатимеш, хто був —омков≥ катом, Ч каже ирило “ур ≥ накривсь ≥знов в≥длогою.

Ч Ќевже ти оце в≥зьмешс€ за таке д≥ло? Ч питаЇ Ѕрюховецький.

Ч ј чому ж? Ч каже. Ч ’≥ба в мене руки не людськ≥?

Ч “и ж, кажуть, був трохи св≥й ≥з —омком!

Ч “ак, €к чорт ≥з попом. я вже давно на його чигаю, ≥ в иЇв≥ Ч сам здоров знаЇш Ч трохи не доказав йому дружби. ј наш≥ дундуки под€кували мен≥ ки€ми. ќтака в св≥т≥ правда!

Ч «а що ж ти на його злишс€?

Ч я то вже знаю, за що! ” мене сво€ приключка, а в тебе сво€. я в тебе не питаю, не питай ≥ ти в мене. Ќе гай мене, пане €сновельможний, та коли хочеш, щоб € тоб≥ под€кував за сотницький ур€д, що настановив мене сотником, скажи мен≥ т≥лько, €к до його добратис€.

Ч ќт €к, Ч каже. Ч ¬≥зьми ти оцей перстень. ѕропуст€ть тебе з ним, куди схочеш.

Ч √арна каблучка, Ч каже ирило “ур. Ч ўе й сагайдак ≥з стр≥лкою на печат≥ вир≥зано.

ј Ѕрюховецький:

Ч —е, коли хочеш знати, той самий перстень, що пок≥йний ’мельницький зн€в у сонного Ѕарабаша. я сам њздив ≥з сим знаком ≥ в „еркаси до Ѕарабашихи. ѕок≥йний гетьман подарував мен≥ його на пам’€тку.

Ч ≈ге! Ч каже ирило “ур. Ч ўо то з доброњ руки подарунок! “ак от в≥н на добро й здавс€, Ч да й вийшов ≥з св≥тлиц≥.

≤ванець сам пров≥в його за двер≥, а в≥н йому шепче:

Ч Ћ€гай спати, не турбуйсь. ѕеред св≥том приснивсь тоб≥ сон, перед св≥том ≥ справдитьс€.

ѕ≥шов ирило “ур, похилившись, у своњй в≥длоз≥ з горбом. Ќ≥хто б не п≥знав тепер його молодецькоњ ходи, н≥ високого стану. “ак соб≥, наче горбатий д≥д. ”же надвор≥ стемн≥ло. ќсь добираЇтьс€ в≥н до —омковоњ глибки. «араз у надв≥рн≥х дверей стоњть козак ≥з ратищем. Ќаставив супротив ирила “ура ратище:

Ч √еть!

Ч ј се що? Ч каже йому потиху ирило “ур, показуючи на руц≥ перстень.

–коро вздр≥в сторож гетьманський знак, зараз ≥ одчинив двер≥.

«а тими дверима ще двер≥. ≤знов коло дверей козак… аганчик стоњть у ст≥н≥ на в≥конц≥. ≤ той пропустив мовчки, €к побачив перстень. «а тими дверми ще трет≥ двер≥ ≥ трет≥й козак при двер€х сторожем. ”з€в ирило “ур у його каганчик ≥ ключ од глибки.

Ч ≤ди, Ч каже, Ч до свого товариша. я буду спов≥дати в’€зн€, дак, може, таке почуЇш, що лучче б тоб≥ на сей час позакладало.

ј той йому:

Ч “а € й сам рад зв≥дси заздалег≥дь убратис€. «наю добре, на €ку прийшов ти спов≥дь.

Ч Ќу, коли знаЇш, то й лучче, Ч каже запорожець. Ч √л€ди ж, не входь сюди до самого ранку. ¬≥н п≥сл€ спов≥д≥ засне.

Ч «асне п≥сл€ твоЇњ спов≥д≥ вс€кий! Ч бурчав, зачин€ючи двер≥, сторож.

¬≥н же виходить у одн≥ двер≥, а ирило “ур входить у друг≥. ”в≥йшов ≥ зараз запер двер≥. √л€не, посв≥чуючи по глибц≥ каганцем, аж у кутку сидить на голому ослон≥ —омко. ќдним зал≥зом за поперек його вз€то ≥ до ст≥ни ланцюгом приковано, а друг≥ кайдани на ногах замкнут≥. ” стар≥й подран≥й с≥р€чин≥, без по€са ≥ без сап’€нц≥в. ”се харциз€ки поздирали, €к уз€ли до в’€зенн€; т≥лько вишиваноњ ср≥блом да золотом сорочки посов≥стились ≥зн≥мати. ¬ишивала ту сорочку небога Ћес€; ≥ по ковн≥ру, ≥ по пазус≥, ≥ по л€х≥вках широких рукав≥в повиписовала голубонька ср≥блом, золотом ≥ блакитним шовком ус€к≥ кв≥тки й мережки; а „ереваниха подаровала њњ безталанному гетьманов≥ на пам’€тку гостюванн€ в ’марищ≥. “ак отс€ т≥лько сорочка зо всього багатства йому осталась; ≥ чудно, ≥ жал≥сно було б ус€кому дивитись, €к вона у т≥й м≥зерний глибц≥ ≥з-п≥д староњ с≥р€чини на гетьманов≥ с≥€ла!

ѕостановив ирило “ур на в≥кн≥ каганчик, а сам зблизивсь до понурого в’€зн€. “ой дивитьс€ на його мовчки. ƒостав запорожець ≥з-за хал€ви ножаку ≥ показуЇ —омков≥. “ой ≥зв≥в до неба оч≥, охрестивсь:

Ч ўо ж? Ч каже. Ч –оби, що тоб≥ сказано робити.

ј ирило “ур сипким, гугнивим голосом:

Ч ’≥ба ж тоб≥ не страшно вмирати?

Ч ћоже б, мен≥, Ч каже —омко, Ч й страшно було, €кби не було написано: ЂЌе убойтесь от убивающих т≥ло, душ≥ же не могущих убитиЕї

ј “ур каже:

Ч “а се ти так м≥зкуЇш, поки не почув зал≥за за шкурою. ќсь ке лиш, € трошки р≥зону по грудин≥…

Ч јдова утробо! Ч крикне тод≥ —омко. Ч Ќевже тоб≥ мало моЇњ кров≥? “и ще хочеш навт≥шатись моњми муками! Ѕачу по твойому голосу, що ти, €к паскудний черв’€к, живучи п≥д землею, звик ≥ссати кров христи€нську! “ак упивайс€ ж, гадино, у моЇ т≥ло! Ќе почуЇш ти, пакосний, €к —омко стогне!

Ч ƒобре, Їй-богу, добре! Ч каже тодi ирило “ур своњм голосом, ховаючи нiж на хал€ву. Ч й-богу! Ч каже. Ч ћенi здаЇтьс€, що € смик, а всi люде скрипки: €к поведу, так вони й грають! Ќе життЇ € на свiтi коротаю, а весiллЇ справл€ю.

Ч ўо се! Ч каже —омко. Ч Ќевже € од нудьги починаю з марою розмовл€ти? —кажи, на ≥м’€ боже, чи справд≥ ти ирило “ур, чи се вже мо€ голова починаЇ з печал≥ туман≥ти?

«апорожець зареготав.

Ч ўе й питаЇ! ј €ка б же шельма, опр≥ч ирила “ура, пробралась до тебе через три сторож≥? “≥лько в≥н один зачаруЇ вс€кого так, що й сам не т€мить, що робить.

Ч ўо ж ти мен≥ скажеш?

Ч ј от що € тоб≥ скажу. ƒавай лишень м≥нька на одежу та виходь ≥з с≥Їњ пакосноњ €мки. “ут т≥лько б гадин≥ жити, а не чолов≥ков≥. ”подобав же чорт знаЇ що! “ам тебе п≥д ЅугаЇвим ƒубом жде такий же дурень, €к ≥ €: паволоцький п≥п ≥з попен€м. ”же вертавсь у ѕаволоч, думав, що ти попавсь нав≥ки чорту в зуби, так њхав р€тувати паволочан. “етер€, бач, пронюхав, що тут коњть супротив його Ўрам, да, пронюхавши, ≥ давай тиснуть паволочан Ч притьмом хоче зруйновати м≥сто; так њхав Ўрам р€тувати. ј € послав козака навперейми. Ђѕостривай, Ч кажу, Ч попе, ще, може, вернемо сокола з кл≥тки!ї ј тут ≥ пом≥ж миром пустив таку поголоску, що —омко вже на вол≥, так куптесь та жд≥те гасла. “и, може, не знаЇш, сидючи тут, що вже розжовав ус€к харциз€ку ≤ванц€. “епер т≥лько гукнеш по ¬крањн≥, дак тис€ча тис€чу попихатиме та до тебе б≥гтиме. ѕ≥дн≥мутьс€ й т≥њ, що не були на рад≥, бо на раду позлазилась до ≤ванц€ т≥льки сама погань з ”крањни, а добр≥ люде не пойн€ли гольт€пакам в≥ри. “им-то ≤ванець ≥з поганц€ми таке лихо ≥ вкоњв! ј з «апорожжЇ теж т≥лько сам≥ паливоди на ¬крањну вийшли, а що зосталось доброго, те все тепер за тебе, т≥лько озвешс€, руку пот€гне ≥ допомогу дасть. ўо ж ти мовчки слухаЇш, мов € тоб≥ казку кажу?

Ч “ого слухаю мовчки, Ч одв≥туЇ —омко, Ч що з сењ буч≥ путт€ не буде. Ѕагато розлив христи€нськоњ кров≥ ¬иговський за те нещасне панство да гетьманство; багато й ёрусь погубив земл€к≥в, добиваючись того права, щоб над обома берегами гетьмановати; невже ж не уйметьс€ плисти по ¬крањн≥ кров христи€нська н≥ на часину? ќтеЇ € ще почну одного супротив другого ставити ≥ за своЇ право людську кров точити! Ѕо ≤ванець з козаками стоњть тепер м≥цно; щоб його збити, треба х≥ба усю ¬крањну надполовинити; а нав≥що? ўоб не Ѕрюховецький, а —омко гетьмановав!

Ч ќт же н≥, коли хочеш знати! Ч каже ирило “ур. Ч Ќе на те, щоб —омко гетьмановав, а на те, щоб правда уз€ла верх над кривдою!

Ч ¬≥зьме вона верх ≥ без нас, брате ирило. ћоже, се т≥лько на науку миров≥ ≥ пустив господь ”крањну в руки харциз€кам. Ќе можна, мабуть, ≥нше, €к т≥лько горем да б≥дою, довести людей до розуму.

Ч “ак оце ти зр≥каЇшс€ свого гетьманського права? Ч питаЇ ирило “ур.

Ч ј що ж би ти робив? ”же коли в мене були й други, й при€тел≥, були й полки, й гармати, да не благословив мене бог властвовати; други моњ ≥ ≥скренн≥њ моњ оддалече мене сташа ≥ чуждахус€ ≥мене моЇго; тай чого ж мен≥ тепер супротив своЇњ дол≥ пручатись?

Ч —тарий Ўрам не так думаЇ, Ч каже ирило “ур.

Ч ƒумав ≥ € гордо да несито, поки смерть не загл€нула мен≥ в в≥ч≥.

Ч Ќу, дармо, Ч каже запорожець. Ч Ќехай воно буде соб≥ €к хот€; т≥лько все ж таки у тебе в голов≥ зосталось, думаю, довол≥ мозку, хоч ≥ загл€нула смерть у в≥ч≥. Ќ≥чого тоб≥ ждать обуха в сих р≥зниц€х, коли тоб≥ одчинено наст≥ж двер≥. Ќа лиш, над≥нь в≥длогу та ще оцей персник про запас в≥зьми, то пройдеш скр≥зь огонь ≥ воду.

Ч ј кайдани? Ч спитав —омко.

Ч ўо нам кайдани? я призапас такоњ розрив-трави, що т≥лько притулю, дак ≥к нечистому й порозпадаютьс€. е лиш сюди ноги.

Ч ѕ≥дожди, брате, Ч каже —омко, Ч скажи перше, а ти ж €к зв≥дси вийдеш?

Ч ўо тоб≥ до мене? ≤ди лишень ти, а € найду соб≥ дорогу…

Ч ≈, н≥, м≥й голубе! —ього не буде. Ќехай той гине, на кого господь показав перстом своњм! „ужою смертю € вол≥ куповати не хочу.

Ч —мертю! Ч засм≥€вшись, каже ирило “ур. Ч азнаЇ-що городить! ћабуть, тут од вологост≥ в голов≥ тоб≥ завернулось. ћоже, думаЇш, € тут довго сид≥тиму? Ќайшов дурн€! ўе до сх≥д сонц€ опинюсь на вол≥…

Ч як же ти вирвешс€ зв≥дси?

Ч як? “ак €к бог дасть… ћен≥ вже про те знати. ’≥ба не чував ти про наших характерник≥в, що намалюЇ углем на ст≥н≥ човен, с€де та й попливе, неначе по Ћиману? ј ирило “ур х≥ба вже дурн≥ший од ус≥х, щоб ≥ соб≥ чого такого не видумав?

Ч ƒивно мен≥, Ч каже —омко, Ч €к у тебе достаЇ охоти жартовати, одважившись на смерть!

Ч ≈х, пане м≥й милий! Ч одв≥туЇ ирило “ур. Ч ’≥ба ж ус€ жизнь наша не жарти? ѕомаже по губах медом, ти думаЇш: от тут-то щастЇ! јж гл€неш Ч усе одна омана! “им-то й кидаЇш њњ за н≥защо. “а що про те балакати! Ќу лиш, давай м≥нька на одежу.

Ч Ќ≥, м≥й голубе сизий, сього не буде!

Ч як не буде? “ак оце € перед Ўрамом брехуном зостанусь? ј що б же ти сього не д≥ждав! я т≥лько й радувавсь, що от же, Ч кажу, Ч старий буркун побачить, що й наш брат, запорожець, не зовс≥м ледащо; а ти в мене й посл≥дню рад≥сть одн≥маЇш!

Ч Ќевже оце, щоб т≥лько оправдати «апорожжЇ перед Ўрамом? Ч питаЇ —омко.

Ч ј то ж €кого мен≥ ще б≥са? Ч каже ирило “ур. Ч “и ще подумаЇш, що в мене на ум≥, €к там кажуть, отчизна! ўо от би то визволю своЇю головою —омка Ч в≥н тепер б≥льш потр≥бен… азнаЇ-що! “ак робить т≥лько, хто й того не розшолопаЇ, що сво€ сорочка до т≥ла ближче. “о €кби прийшлось положити голову за д≥тей абощо, так се було б св€те д≥ло, бо сказано: €кий батько д≥тей не жалуЇ? ј то п≥дстав п≥д обух голову за химеру! Ќ≥, м≥й доброд≥ю, в нас на ¬крањн≥ таких божев≥льних не дуже густо! ј € ж х≥ба виродок?

Ч ќх, голово ти мо€ мила! Ч каже —омко. Ч “и ≥ в темницю прин≥с мен≥ ут≥ху! “епер мен≥ легше буде за правду пострадати, що правда не в одного мене живе в серц≥ ≥ не загине вона на ¬крањн≥! ѕопрощаймос€ ж, поки побачимось на т≥м св≥т≥!

«апорожець насупивсь:

Ч “ак ти справд≥ хочеш зостатис€ у с≥й р≥зниц≥?

Ч я вже сказав, Ч одв≥туЇ —омко, Ч що чужою смертю не куплю соб≥ вол≥; а що раз сказав —омко, того й пов≥к не нарушить.

Ч “ак? Ч питаЇ ирило “ур, пильно дивл€чись —омков≥ в в≥ч≥.

Ч “ак! Ч одв≥туЇ твердо —омко, дивл€чись на його.

Ч Ѕудь же прокл€та оц€ година! Ч каже тод≥ запорожець, Ч ’то в нењ народитьс€ або зачне €ке д≥ло, щоб не знав н≥ щаст€, н≥ дол≥! Ќехай човни топл€тьс€ на мор≥! Ќехай кон≥ спотикаютьс€ в ворот€х! ј €к кому бог пошле чесную смерть, нехай душа вертаЇтьс€ до мертвого т≥ла! ѕрокл€та, прокл€та, прокл€та однин≥ ≥ дов≥ку! ѕрощай, брате м≥й р≥дний! Ќе загаюсь ≥ € на с≥м м≥зерн≥м св≥т≥!

ќбн€лись ≥ обидва заплакали.

¬ийшов ирило “ур ≥з сироњ глибки, скинув ≥з себе в≥длогу ≥ швиргонув сторожам.

Ч Ќате, Ч каже, Ч вам, ≥родов≥ д≥ти, за вход ≥ виход! «найте, що не кат ≤ванц≥в, а ирило “ур приходив одв≥дати праведну душу!

≤знов, ≥дучи мимо надв≥рнього сторожа, кинув подушку, що була в його за спиною зам≥сть горба.

Ч ¬≥зьми, Ч каже, Ч собако, щоб не спати на солом≥, стережучи неповинну душу!

≤ п≥шов ≥з замка. ”с≥ по персню його пропускали. Ќезабаром знайшов свого побратима. “ой дожидавсь його з к≥ньми п≥д ветхою дзв≥ницею. ѕобратим не знав, що було на думц≥ в ирила “ура, €к оставл€в в≥н тут його з к≥ньми; бо ирило “ур сказав т≥лько:

Ч ѕрийде до тебе чолов≥к ≥ скаже: ЂЎукай в≥тру в пол≥!ї Ч так саджай його на мого кон€ ≥ проведи до ЅугаЇвого ƒуба, а € вже знатиму, де з тобою злучитись.

–мутно було тепер ирилов≥ “уру с≥дати на кон€, що дл€ —омка наготовив, ще смутн≥ш њхати до Ўрама да розказовати, що вже —омко м≥ж козацтво не вернетьс€.

ј Ўрам, б≥даха, жде не дождетьс€ його п≥д ЅугаЇвим ƒубом на Ѕабич≥вц≥. «аглед≥вши оддалеки двох козак≥в, аж не всто€в на м≥сц≥ Ч скочив на кон€ ≥ п≥дб≥г назустр≥ч. як же побачив, що —омка немаЇ, то й голову пов≥сив. ≤ питав би, ≥ питати боњтьс€, да вже насилу зм≥г промовити:

Ч ј де ж —омко?

Ч ј ти справд≥ пойн€в мен≥ в≥ри? Ч каже ирило “ур. Ч ќтак мороч людей, то будеш запорожцем!

Ч ирило! Ч каже Ўрам. Ч √од≥ юродствовати, бо й голос тебе не слухаЇ. оли не вдалось, то хоть скажи чому?

Ч ј от чому, Ч каже запорожець. Ч —омко, коли хочеш знати, такий же дурень, €к ≥ ми з тобою. Ђ„ужою смертю вол≥ куповати не хочу!ї ”же € йому й отчизну, уже € йому правду п≥д н≥с тикав, а в≥н своЇ та й своЇ. —казано Ч дурному хоч к≥л на голов≥ теши! « тим його й покинув Ч бодай лучче покинув свою голову!.. ѕрощай!

Ч ўо ж ти тепер думаЇш ≥з собою чинити? Ч спитав Ўрам.

Ч ј що ж? ”же ж пак не те, що ти. ∆ивий живе гадаЇ… ќце поњдемо до превражого сина √винтовки та вкрадемо ще раз „ереван≥вну. ћабуть, њй на в≥ку написано моњх рук не минути. ћахнем аж у „орну √ору та й заживемо там, п’ючи та гул€ючи. ѕрощайте, црощайте!

≤, вклонившись низько Ўрамов≥ з сином, повернув кон€ ≥ полинув ≥з побратимом до √винтовчиного хутора.

Ч јж ось наздоган€Ї його ѕетро Ўраменко. Ч „ого ще оцей бабський реп’€х од мене хоче? Ч каже, зупинившись, ирило “ур.

Ч ирило! Ч каже Ўраменко. Ч ” тебе душа щира, козацька…

Ч ј вже ж не жид≥вська, Ч каже запорожець.

Ч ћи њдемо з панотцем на смерть у ѕаволоч.

Ч Ѕоже вам поможи: д≥ло не ледаче!

Ч ѕередай од мене два слова „ереван≥вн≥, передай так, €к з того св≥ту!

Ч ƒобре, Ч каже ирило “ур≥ Ч передам.

ј чорногорцю потиху шепче:

Ч «наю наперед: €ку-небудь любосну н≥сен≥тницю.

Ч —кажи њй, що й на т≥м св≥т≥ њњ не забуду! Ч каже ѕетро.

Ч ƒобре, скажу.

Ч Ќу, прощайте ж, братц≥, нав≥ки!

Ч ѕрощай, брате, Ч каже запорожець, Ч та не забувай ≥ нас на т≥м св≥т≥.

–оз’њхались. “од≥ ирило “ур засм≥€всь да й каже:

Ч як-то ми тим св≥том завчасу пор€дкуЇмо! ј там, може, чорт€ки так припечуть, що й ус≥ любощ≥ к нечистому з голови вилет€ть!

XVIII

“епер би то отеЇ треба нам њхати сл≥дом за Ўрамом ≥ його сином, ≥ все, що з ними д≥€лось, по р€ду опов≥дати; т≥лько ж, €кби почав € виставл€ти в картинах да в речах, €к той “етер€ обл≥г ѕаволоч, €к хот≥в достати ≥ вистинати усе м≥сто за турбац≥ю супротив гетьманськоњ зверхност≥ ≥ €к старий Ўрам головою своЇю одкупив полковий св≥й город, то б не скоро ще ск≥нчив своЇ опов≥даннЇ. Ќехай же останетьс€ та ≥стор≥€ до ≥ншого часу, а тепер скажемо коротко, що Ўрам паволоцький, жалуючи згуби паволочан, сам удавсь до “етер≥ ≥ прийн€в усю вину на одного себе. ≤ “етер€, ока€нний, не усумнивсь його, праведного, €к бунтовника, на смерть осудити й, осудивши, повел≥в йому серед обозу в≥йськового голову одт€ти. “ак, зогнавши з св≥ту свого ворога, удовольнивсь, дав ѕаволоч≥ впок≥й ≥ од≥йшов ≥з в≥йськом до свого столечного м≥ста.

“ого ж року, вступаючи в ос≥нь, о св€тому —≥меон≥, одт€то голову й —омков≥ з ¬асютою у город≥ Ѕорзн≥, на √ончар≥вц≥. Ѕрюховецький доказав таки свого, хоть п≥сл€ й прийн€в слушну кару од гетьмана ƒорошенка: пропав п≥д ки€ми собачою смертю.

“ак-то той щирий козарлюга ≥ п≥п, ≤ван Ўрам паволоцький, ≥ славний лицар —омко пере€славський, не врадивши н≥чого супротив лихоњ украњнськоњ дол≥, пол€гли од беззаконного меча шановними головами. ’оть же вони ≥ пол€гли головами, хоть ≥ вмерли лютою смертю, да не вмерла, не пол€гла њх слава. Ѕуде њх слава славна пом≥ж земл€ками, пом≥ж л≥тописами, пом≥ж ус≥ма розумними головами.

“ут би мен≥ й ск≥нчити свою ≥стор≥ю про ту чорну раду, про ту запорозьку оману; да хочетьс€ ще озирнутись на тих, що п≥сл€ тоњ б≥ди остались жив≥ на св≥т≥.

ќдправивши по панотцев≥ похорони, поплакавши да пожурившись, ѕетро недовго зага€всь у ѕаволоч≥. ƒумав був п≥ти на «апорожжЇ ≥ розпродав усе своЇ добро, да €кось ≥ звернув мисл≥ на ињв. ќпинивсь козак коло ’марища. «вонтпив, однак, да й дуже, ≥зблизившись до хутора. ¬орота були не причинен≥: не стер≥г њх ¬асиль Ќевольник. Ђћабуть, н≥хто не вернувсь у ’марище!ї Ч подумав ѕетро; серце занило. ≤де до хати. в≥тки коло хати позасихали ≥ позаростали бур’€ном. як ось чуЇ Ч наче хто сп≥ваЇ стиха. ЂЅоже м≥й! „ий же се голос?ї

Ѕ≥жить у хату, одчинив двер≥, аж так! ≤ Ћес€ й „ереваниха обидв≥ в пекарн≥.

Ч Ѕоже м≥й милий! Ч крикнула „ереваниха, сплеснувши руками.

ј ѕетро, €к ускочив у хату, то й став у порога, €к укопаний. ј Ћес€ €к сид≥ла на ослон≥ коло стола, то так ≥ осталась, ≥ з м≥сц€ не зворухнетьс€. ƒа вже „ереваниха почала ѕетра обн≥мати; т≥лько вже тепер пригортала до себе з щирим серцем, €к р≥дного сина. ѕетро тепер уже см≥ло п≥дступив до Ћес≥, обн€в ≥ поц≥ловав њњ, €к брат сестру; а вона аж сл≥зоньками вмилась. ƒовгенько з радощ≥в не змогли до себе прийти; плакали, см≥€лись, розпитовали ≥ одне одному перебивали.

як ось у двер≥ сунетьс€ „еревань. Ќасилу переступив через пор≥г од радост≥; т≥лько Ђбгатику!ї Ч да й кинувсь до ѕетра, розставивши руки; об≥ймаЇ, ц≥луЇ ≥ хоче сказати щось, ≥ все т≥лько Ђбгатику!ї Ч да й замовкне.

як же вже трохи вгамовались, тод≥ „ереваниха посадила ѕетра на лавц≥ ≥ сама с≥ла коло його (а Ћес€ з другого боку, ≥ обидв≥ держались йому за руки) да й каже:

Ч Ќу, тепер же розкажи усе по р€ду, ѕетрусю, щоб ми знали, €к отсе тебе бог спас од смерт≥. Ќам сказано, що ти вже певно оддав з панотцем богов≥ душу.

ј „еревань мостивсь, мостивсь, €к би ближче було слухати; с≥дав ≥ коло ж≥нки, ≥ коло дочки, так усе далеко ≥ треба голову наб≥к нагинати, щоб на ѕетра дивитись; дал≥ вз€в да й с≥в напротив його дол≥, п≥добгавши п≥д себе ноги.

Ч Ќу, Ч каже, Ч бгате, тепер розказуй, а ми слухаЇмо.

ќт ≥ почав ѕетро усе опов≥дати, €к було в ѕаволоч≥. Ќе раз приймались ус≥ плакати. як же д≥йшло до прощанн€ з панотцем, то „еревань так ≥ зарюмав та одною рукою сльози втираЇ, а другою ѕетра придержуЇ, щоб не казав дальш, поки переплаче. ј про „ереваниху да про Ћесю що вже й казати! ”с≥ злились у одно серце ≥ в одну душу; ≥ т€жко було вс≥м, ≥ €кось рад≥сно.

Ч –озкаж≥ть же, Ч каже ѕетро, Ч ≥ ви тепер, €к ви викрутились од запорожц€ да добрались до ’марища?

Ч Ќ≥, Ч каже „ереваниха, Ч х≥ба в≥н викрутив нас ≥з б≥ди, а не ми викрутились од його. Ѕратик м≥й уз€в нас був добре в своњ руки. “ого ж дн€ ввечер≥, €к була та безталанна рада, ≥ почав зараз сватати Ћесю за ледащицю ¬у€хевича. як ось смерком њде ирило “ур, а за ним дес€теро запорожц≥в у дв≥р. ѕоказав братов≥ €кийсь перстень: Ђќддавай, каже, мен≥ „ереван€ з ус≥м його кодломї. Ч ЂЌащо? уди?ї Ч Ђ«вел≥в гетьман забрати да везти просто до √ад€ча. ћабуть, „ереван≥вн≥ на роду написано бути гетьманшеюї.

Ч “ак-так, бгатику! Ч каже „еревань. Ч я вже думав, що справд≥ доведетьс€ зробитись собачим родичем.

Ч —тали просити, Ч знов веде р≥ч „ереваниха, Ч стали просити ирила “ура, щоб не губив невинноњ душ≥ Ч куди! ≤ не дивитьс€. «апр€гли кон≥ в ридван; посадили ¬асил€ Ќевольника за погонича ≥ помчали нас ≥з двору. ћи плачемо. ј ирило “ур тод≥: ЂЌе плачте, кур€ч≥ голови! ¬ам треба радуватись, а не плакати: не в √ад€ч € одвезу вас, а в ’марищеї. ћи давай д€ковати, а в≥н: Ђўо мен≥ з такоњ д€ки? “од≥ мен≥ под€куЇте, €к на рушнику з вашою кралею стануї. ћи знов так ≥ похололи: ≥з одного лиха да в друге? ≤ таки справд≥ думали, що в його с€ думка в серц≥. ƒа вже €к привезли нас у ’марище, тод≥ вразький запорожець см≥Їтьс€ та й каже: Ђј ви справд≥ думали, що € такий дурень, €к €ке Ўрамен€! Ќехай вам цур, вражим бабам! ќд вас усе лихо стаЇ на земл≥! Ћучче з вами зовс≥м не знатись! Ќехай лишень звар€ть нам вечер€ти: нам ≥ще далека дорогаї.

Ч уди ж се њм була далека дорога? Ч спитав ѕетро.

Ч ” „орну √ору, бгатику, Ч каже „еревань. Ч ƒодержав таки ирило “ур свого слова, що все хваливсь тою „орною √орою. я про все розпитав, бенкетуючи з ними за вечерею. ѕопились вразьк≥ запорожц≥ так, що й повивертались у садку на трав≥. ƒумав, що ще й завтра будуть у мене похмел€тись; устану вранц≥, аж њх ≥ сл≥д простиг: такий народ! “ак розказував ирило “ур за вечерею: Ђя, Ч каже, Ч з самого першу хот≥в направити братчик≥в на добру дорогу, щоб —омка з гетьманства не спихали, так що ж, коли ≤ванцев≥ сам чорт помагаЇ? ”же €кими € шл€хами до с≥човоњ громади не заходив! “ак н≥, та й год≥! ќт, Ч каже, Ч бачучи, що вже тут чорт€ка заварив соб≥ кашу, що вже —омков≥ ≥ в сто гол≥в помоги не видумаЇш, махнув рукою, та, щоб не бачити того лиха ≥ не чути про його, ≥ хот≥в ото з’њхати з ”крањни. “ак от же, Ч каже, Ч нечистий п≥дсунув п≥д н≥с вашу кралю. “епер уже сп≥вайте, Ч каже, Ч —омков≥ в≥чную пам’€ть: не сьогодн≥, так завтра пол€же його золота голова…ї “ак чи п≥ймеш ти, бгатику, в≥ри? як розказував про —омка, то наче ≥ всм≥хаЇтьс€ вразький запорожець, а сльоза в ложку т≥лько Ч кап!