Текст книги "Чорна рада"

Автор книги: Пантелеймон Кулиш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 11 страниц)

Ч уди ж тебе т€гне серце? Ч спитав ѕетро. Ч Ќевже котюга знов думаЇ про сало, дармо що натовкли вже пикою об лаву?

Ч ѕху! Ч аж плюнув з досади запорожець. Ч “и йому образи, а в≥н тоб≥ луб’€! √олодн≥й кум≥ хл≥б на ум≥. «гинь ти з своњми бабами! ƒовол≥ чолов≥ков≥ ≥ без них смутку.

Ч Ќу, а куди ж би тебе ще т€гнуло серце? Ч каже ѕетро.

Ч уди б воно мене т€гнуло! Ч каже запорожець да й здихнув так важко, що ѕетро аж усм≥хнувсь: думав Ч €ка вже нова вигадка.

ј ирило “ур мов ≥ не чуЇ його см≥ху, смутно похилив голову, н≥би й забув за товариша, да й почав соб≥ читати напам’€ть ≥з рем≥њ (ѕетро, слухаючи, аж здивовавсь): „рево моЇ, чрево моЇ болить мен≥, смущаЇтьс€ душа мо€, терзаЇтьс€ серце моЇ. Ќе умолчу, €ко глас труби услишала душа мо€, вопль рат≥ ≥ б≥ди. ƒокол≥ зр≥ти ≥мам б≥жащих, слишащ глос трубний? ѕонеже вожд≥ людей моњх синове буйн≥њ суть ≥ безумн≥њ; мудр≥ суть, Їже творити зла€; благо же творити не познаша… ”х! Ч каже, здригнувшись. Ч Ѕратику, мен≥ не знать що показалось… ѕрокл€тий прочухан зачинаЇ кидати мене в тр€сцю. “а ось ≥ мо€ хата. «асну, дак усе минетьс€.

ѕрињжджають до хати, а назустр≥ч њм виб≥гають мати ≥ сестра ирилова. як же то зрад≥ли сердешн≥њ, то й розказати не можна! ќдна бере за поводи кон€, друга т€гне запорожц€ з с≥дла, а в≥н т≥лько всм≥хаЇтьс€.

Ч Ѕачте, Ч каже, Ч € вам казав, що н≥чого журитись! “а вже, мабуть, вас так бог создав, щоб усе киснути.

’очуть його обн€ти, а в≥н руками њх одпихаЇ:

Ч Ќ≥ вже, Ч каже, Ч сього не буде. ≤ так братчики трохи не прогнали з курен€, що провон€всь, кажуть, бабою.

ј ѕетру шепче:

Ч “епер мен≥ так до обн≥манн€, €к гр≥шнику до гар€чоњ сковороди.

’от≥в ѕетро зараз ≥ти додому, так ирило запросив на чарку гор≥лки; да й стара нен€ ≥ сестра ирилова, клан€ючись, просили, щоб хоч загл€нув у хату.

Ч Ќу, пан≥матко! Ч каже ирило “ур. Ч ƒавай же нам тепер такоњ гор≥лки, щоб ≥ сам ди€вол зайшов у голову! “а давай ц≥лу боклагу; таким лицар€м, €к ми, пл€шки й на одного мало.

як же внесли з комори гор≥лки, ирило “ур, зам≥сть щоб шановати гост€, уз€в боклагу да й почав цмулити з нењ, €к воду. ћати, бо€чись, щоб в≥н не перепивсь, хот≥ла одн€ти боклагу, а в≥н:

Ч √еть, мамо, геть! „олов≥к не скотина, б≥льше в≥дра не вип’Ї.

≤ почав знов цмулити, поки, знем≥гшись, упав без пам’€т≥ на землю. ”с≥ стривожились, а один ѕетро т≥лько знав, що сьому за причина. ¬≥н пом≥г ж≥нкам п≥дн€ти ирила “ура з земл≥ ≥ положити на перину; дал≥ попрощавсь ≥ п≥шов до √винтовчиного хутора, м≥ркуючи про все, що чув ≥ бачив.

XIII

“им часом Ўрам паволоцький, занедбавши свою стар≥сть, посп≥шав, мов простий гонець, до Ѕатурина. —онце ще не вир≥залось ≥з-за левад, €к перењхав в≥н Ќ≥жень; ≥ще т≥лько деколи просв≥чувало кр≥зь берези. ≤ще народ ≥ до череди не вигонив. Ўрам ≥ рад, що н≥хто його не бачив, бо в ту смутну годину ≥нший опи€ка не побо€всь би вхопити ≥ попового кон€ за поводи, питаючи, чи€ сторона. як ось чуЇ над шл€хом у гаю гом≥н.

ќдн≥ кричать:

Ч Ќа шабл€х!

ј друг≥:

Ч Ќа п≥стол€х!

Ч ул€ лукава: кладе правого й виноватого, а з шаблею Ч кому бог погодить.

Ч Ќ≥, шабл€ Ч чолов≥ча сила, а кул€ Ч суд божий.

Ч “а ось панотець њде, Ч крикнули ≥нш≥, Ч нехай в≥н нас розсудить.

ƒивитьс€ Ўрам, аж у гаю з≥йшлась купа люду чимала. ќдн≥ ж у кармазинах ≥ при шабл€х, а друг≥ в син≥х каптанах та с≥р€ках, без шабель, т≥лько декотор≥ держать рушниц≥ да коси на плечах.

Ч „ого отсе, Ч питаЇ Ўрам, Ч попередили ви сонце, щоб зчинити івалт? ’≥ба ще мало буч по ¬крањн≥?

ќт де€к≥ пошапковали його да й кажуть:

Ч «≥брались ми, панотче, на божий суд; нехай господь розсудить людську кривду.

Ч яка ж, Ч питаЇ, Ч сталас€ кривда ≥ од кого?

ажуть:

Ч “а от, бач, полюбив молодець д≥вчину, ну ≥ д≥вчина не од того. ћолодець же нашого м≥щанського роду Ч син нашого в≥йта, а д≥вчина, бач, роду шл€хетського Ч дочка пана ƒомонтовича. ќт ≥ заславсь молодець до д≥вчини; а в сватах пiшли неаби€кi люде Ч бурмистрове та райцi магiстратськiњ. ƒак що ж би ти думав, панотче? як привiтав њх пан ƒомонтович? –озлютовавсь, мов на свою чел€дь, назвав хамами, личаками. ЂЌе дiждете, Ч каже, Ч i рiд ваш не дiжде, щоб ƒомонтович оддав дочку за гевала!ї

Ч ќт €к розвеличалась ледача шл€хта! Ч перехопили тут ≥нш≥ з синьокаптанник≥в. Ч —е т≥њ, що впрохались у батька ’мельницького на ¬крањну! ј €кби не пустив, то попропадали б з голоду в ѕольщ≥!

Ч ÷итьте, цитьте, горлат≥њ ворони! Ч озвались тут де€к≥ з кармазин≥в. Ч ƒайте й нам що-небудь вимовити. Ќевже ви хочете, щоб за вашого в≥йтенка отець силовав одним-одну дочку?

Ч який, Ч кажуть, Ч враг просить його силовати? ¬она з дорогою душею п≥де!

Ч „ого ж се так? Ч одв≥тують кармазини. Ч ј може, й гарбуза втелющить!

Ч √арбуза? Ќ≥, не гарбузом тут пахне, коли сама дала в≥йтенков≥ каблучку.

Ч √од≥, год≥ квакати! Ч кажуть кармазини. Ч ѕобачимо ось, чи€ в≥зьме.

Ч –озводьте б≥йц≥в! Ч кричать ≥нш≥.

Ч як же њх розводити, коли не згодились, чи на п≥стол€х, чи на шабл€х? Ќехай розсудить панотець. —кажи нам, будь ласка, панотче, Ч обернулись до Ўрама, Ч €к лучче дознати суда божого, чи п≥стол€ми, чи шабл€ми? ќт брат стаЇ за сестру, а жених за себе ≥ за все м≥щанство. оли жених пол€же, нехай пот≥шатьс€ кармазини; €к же пол€же кармазин, тод≥ дочку нам подавай, хоч лусни! Ќе сховаЇшс€ од нас н≥ за високими вор≥тьми, н≥ за прив≥ле€ми!

Ч ќ, щоб вас господь побив праведним громом! Ч каже тод≥ Ўрам.

Ч «а що се ти нас так проклинаЇш? Ч каже, зумившись, громада.

Ч ќ голови, сл≥п≥њ ≥ жорсток≥! Ч глаголе знову Ўрам. Ч як збираЇтьс€ на неб≥ хуртовина, то й зв≥рюка забуде свою €рость; а ви перед самою бурею заводите кривав≥ чвари!

≤ помчавсь од них необзир.

” Ѕорзн≥ зањхав Ўрам одпочити до сотника Ѕ≥лозерц€. Ѕ≥лозерець був старосв≥тський сотник, ≥ще-то з тих, що перш≥ озвались потиху до батька Ѕогдана: Ђднай, батьку, ”крањну, а ми тебе виручимої. “ак знав його Ўрам добре, ≥ були вони при€тел≥.

“≥лько що доњжджаЇ до вор≥т, аж сотник вињжджаЇ з двору. ѕ≥знав Ўрама ≥ сам не знав, що робити од радост≥.

Ч Ќу, батьку, Ч каже, Ч у саму годину зав≥тав ти до нас у гост≥!

Ч Ѕачу, € й сам. Ѕодай лучче н≥чого не бачити?

Ч уди ж отсе?

Ч ƒа в Ѕатурин же, до нав≥сного д≥да ¬асюти.

Ч ≈, уже раду рушили!

Ч як?

Ч ј так. ќсь зањдьмо лиш до господи.

«ањхали, вв≥йшли, до св≥тлиц≥, с≥ли к≥нець стола. “од≥ Ѕ≥лозерець ≥ почав розказовати.

Ч “ак ≥ так, Ч каже. Ч Ќав≥сноголовий ¬асюта коверзовав-коверзовав, дал≥ таке вигадав, що ледв≥ й сам не пропав. Ђѕрис€гайте мен≥, Ч каже, Ч на послушенство гетьманське, а не прис€гнете, то тут вам ≥ капут!ї Ќаустив вражий д≥д п≥хоту да хот≥в так придавити у Ѕатурин≥ старшину, щоб ≥ не писнула. ќт €к у нас тепер завелось!

Ч ƒа чого доброго й ждати од такого, що полизав л€дських полумиск≥в? Ч каже Ўрам. Ч ”же коли ти був раз «олотаревським, то «олотаренком ≥знов не будеш! Ќу, що ж старшина?

Ч ј старшина, Ч говорить Ѕ≥лозерець, Ч почала його усов≥щувати: Ђѕоб≥йс€ бога! „и тоб≥ ж довго жити на св≥т≥? Ќехай би молодш≥њ гетьмановали. ≈й, пане полковнику! Ќе удавай —омка на ћоскву зрадником! ƒержись за його; то ще й сам, ≥ вс≥ ми поживемо з упокоЇмї. уди! –озходивсь наш д≥дуган: Ђ—кор≥ш у мене волосс€ на долон≥ виросте, н≥ж пере€славський крамар буде гетьманом! «а мене бо€ре на ћоскв≥ т€гнуть, за мене Ѕрюховецький з запорожц€ми сто€тиме. ќсь € послав уже посланц≥ до «≥ньковаї. Ч ЂЌе йми, Ч кажуть йому, Ч в≥ри запорожц€м: вони тебе уочевидьки ошукують. ѕрињжджають до тебе з —≥ч≥ задл€ уз€тт€ т≥лько подарунк≥в. ћи тебе гетьманом, ми тебе гетьманом оберемо! ј там своЇ на ум≥. ’≥ба не знаЇш, €ким вони духом на городову старшину дишуть? —е в њх обичай давн≥й!ї ƒе тоб≥! ≤ слухати не хоче. як ось ≥ гонц≥ з «≥нькова. Ђј що?ї Ч Ђ≈ге! Ч кажуть. Ч ѕрощайсь, пане полковнику, з гетьманством. “ам запорожц≥ таке провад€ть, що аж слухати сумної. Ч Ђј кн€зь же що?ї Ч Ђўо кн€зь? н€зь ≥з запорожц€ми запан≥брата, а твоњ подарунки прийн€в у см≥х, бо в його й свого довол≥ї. ¬асюта й руки попустив. “од≥ старшина за його, а п≥хота й соб≥ пот€гла за старшину; та до того прийшлось, що трохи сам ¬асюта не наложив головою. як ось од —омка лист до ¬асюти.

Ч ќд —омка? Ч питаЇ Ўрам, здивовавшись.

Ч ќд його самого, од якима —омка.

Ч ≤з ѕере€слава?

Ч Ќ≥, ≥з ≤чн≥. —омко вже в ≤чн≥.

Ч Ќе спод≥вавсь €, Ч каже Ўрам, Ч щоб —омко так скоро перем≥г себе.

Ч ≈ге! Ч одв≥туЇ Ѕ≥лозерець. Ч рута година наступила. ѕише до ¬асюти: Ђ¬о ≥м’€ боже, ти, пане полковнику н≥женський, ≥ вс≥, п≥д його рукою будуч≥њ, послухайте мого голосу, не погубл€йте отчизни. „и вам, Ч каже, Ч лучче оставатись п≥д рукою свинопаса ≤ванц€, чи п≥д лицарською рукою пере€славського —омка? «абудьмо вс€к≥ чвари. Ќе час нам тепер враждовати, час за козацьку честь посто€ти. я, Ч каже, Ч жду в ≤чн≥. ’то Їсть в≥рний син своЇњ отчизни, збирайтесь до мого боку. Ќе попустимо гетьманськоњ булави в ледач≥ руки…ї Ѕачить тод≥ ¬асюта, що н≥куди д≥тись, давай старшину до ≤чн≥ прохати, да й рушили вс≥ з Ѕатурина. ≤ € отсе, дещо впор€дкувавши, туди ж њду. “ак намовились м≥ж себе, щоб уже вс≥ма голосами —омка обрати ≥ прис€гу йому виконати, ≥ при йому вс≥м сто€ти.

Ч “ак чого ж га€тись? Ч каже Ўрам. Ч Ќа коней да до ≤чн≥!

Ч √осподи! Ч сказав, дивуючись, Ѕ≥лозерець. Ч „и тебе господь сотворив ≥з самого зал≥за, чи що? Ќ≥ рани, н≥ л≥та тебе не одол≥вають.

ј Ўрам йому:

Ч як треба р€тувати ”крањну, байдуже мен≥ ≥ л≥та, й рани. ќбновитьс€ €ко орл€ юность мо€. Ќа кон€, на кон€! Ќ≥чого га€тись!

Ч ƒа вгамуйсь, бога ради! ’оть дух переведи, хоть чарку гор≥лки випий да закуси.

–€к-так осадив Ѕ≥лозерець Ўрама. Ўрам уже й сам тод≥ почувсь, що треба дати соб≥ п≥льгу.

¬ињхали з Ѕорзни. „и проњхали з дес€ток верст, чи н≥, €к назустр≥ч гонець до Ѕ≥лозерц€, щоб простовав уже п≥д Ќ≥жень.

Ч ¬≥йсько гетьманське п≥шло, Ч каже, Ч туди ще зранку, а —омко-гетьман з ¬асютою ≥ з ≥ншою старшиною тож ≥з ≤чн≥ рушили. ”с€ старшина прис€гу виконала —омков≥ на послушенство в ринков≥й церкв≥ ≥чанськ≥й, да, почувши, що вже бо€ре п≥д Ќ≥женем, просто з церкви на кон≥ да й рушили до Ќ≥жен€.

Ч «аворушились наш≥! Ч каже Ўрам. Ч —лава тоб≥, боже! Ќу, не тратьмо ж часу й ми.

ѕовернули коней на Ќ≥женську дорогу; њдуть сп≥шно. ¬ињжджають на ≤чанський шл€х, недалеко од Ќ≥жен€, аж гл€нуть Ч ≥ —омко з ¬асютою њде. —таршина за ним купою. ѕов≥тавшись, Ўрам зараз ≥ питаЇ:

Ч ј що, пане гетьмане, €ково?

Ч Ќе журись, батьку, Ч каже —омко, Ч усе буде гаразд. ”же €к ми з паном «олотаренком уз€лись за руки, то нехай устоњть проти нас хто хоче. Ћубенський, ѕрилуцький ≥ ѕере€славський полки € виправив з ¬у€хевичем п≥д Ќ≥жень, а „ерн≥г≥вський буде туди сьогодн≥ на н≥ч. „ого ж ти ≥ще супишс€?

Ч “и кажеш, пане гетьмане, що з ¬у€хевичем полки виправив? Ч питаЇ Ўрам.

Ч « моњм генеральним писарем, Ч одв≥туЇ —омко.

Ч ƒа то-то ж! Ќе дав би € йому гетьманського бунчука п≥д таку годину.

Ч ≈, батьку! Ч каже —омко. Ч “об≥-бо вже дуже знев≥рились люде.

Ч ј ти, синку, дуже багато ймеш њм в≥ри. я чував про ¬у€хевича дещо негарне.

Ч ≈, год≥! “и мого ¬у€хевича не знаЇш. Ќ≥хто лучче його не вм≥Ї гамовати козак≥в: тим € й дав на сей день йому бунчук, а не ≥ншому.

Ч ѕохмурна, похмурна година! Ч каже сам соб≥ Ўрам.

Ч Ќе така ще, €к тоб≥ здаЇтьс€, Ч сказав —омко.

Ч ƒай, боже! ј що ти скажеш про посп≥льство, що купитьс€ коло Ќ≥жен€, нехай бог криЇ, наче €к було на початку ’мельнищини? —е все брюховц≥!

Ч Ќ≥чого не скажу. ћен≥ б≥льш њх жаль, н≥ж досадно; б≥льш досадно, н≥ж страшно. ѕоки в мене в табор≥ козаки да гармати, € н≥ про що й гадки не маю. “и думаЇш, може, мене дуже засмутили миргородц≥ да полтавц≥ з з≥ньк≥вц€ми? Ќе засмутили вони мене, а преогорчили. Ќе те мен≥ шкода, що три полки одпало, а те, що честь, правда поламана.

Ђќ, голово ти мо€ золота! Ч подумав Ўрам. Ч оли б то так ус≥, €к ти, держались чест≥ да правди! ј то на кого не згл€неш Ч ус€ке, мов зв≥рюка, про свою т≥лько шкуру да про св≥й берл≥г дбаЇї.

”њхали в м≥сто. “≥лько що перењхали √алатовку-урочище, аж ось перегородила њм дорогу процес≥€: несли мертвого.

ѕитаЇтьс€ Ўрам:

Ч ого ховають?

ажуть:

Ч ¬≥йтенка.

Ч ўо сьогодн≥ з ƒомонтовичем на божий суд ставав?

Ч “ого самого. Ќе послужила фортуна горопас≥. “≥лько ст€лись на шабл€х, зараз так ≥ положив його вражий кармазин.

Ч ≈, н≥-бо! Ч перебив тут хтось ≥збоку. Ч ѕерше ƒомонтовиченко влучив в≥йтенка по л≥в≥й руц≥ Ч кров так ≥ задзюркот≥ла. ћ≥й батько сам там був, дак розказував. Ўарпонув та й каже: Ђ√од≥, буде з тебе!ї ј в≥йтенко: ЂЌ≥, або мен≥, або тоб≥ не жити на св≥т≥!ї Ч Ђƒак нехай же, Ч каже, Ч господь успокоњть твою душуї, Ч та й почав нал€гати ще б≥льш на в≥йтенка. ѕопл€мував його скр≥зь ранами. Ђ≈й, Ч каже, Ч год≥! ѕожалуй сам себе!ї ј той маха та й маха наосл≥п, аж поки дано йому так, що й покотивсь, €к сн≥п.

Ч Ќехай, нехай! Ч каже ще один, ≥дучи мимо. Ч ¬≥зьме колись ≥ наша!

ƒивитьс€ Ўрам, аж за труною того в≥йтенка трохи не весь Ќ≥жень п≥дн€вс€; ≥ все сам≥ м≥щане: жодного в кармазинах. ƒивитьс€ ¬асюта, аж за м≥щанами сунуть ≥ козаки н≥женськ≥; ≥ все т≥лько товариство: жодного сотника, н≥ отамана. ≤дуть, утупивши оч≥ в землю, ≥ мов не бачать н≥ гетьмана, н≥ ¬асюти з старшиною. Ўрам т≥лько похитав головою. Ќ≥чого не сказав ≥ —омко, дивл€чись, що козаки, зам≥сть табора п≥д м≥стом, опинились на в≥йтенкових похоронах, наче в свого полковника, да ще п≥д такий великий час. ј старшина т≥лько м≥ж собою згл€дувалась. «розум≥в, мабуть, щось ≥ ¬асюта; бо, скоро перейшли похорони, зараз, одклонившись гетьманов≥, повернув до свого двору. —таршина Ќ≥женського полку теж роз’њхалась по дворах; а з других полк≥в поњхали за —омком до табора. ј табор —омк≥в сто€в п≥д Ќ≥женем, за Ѕ≥л€вськими левадами.

ƒоњжджають до табора, аж у табор≥ ще оддалеки чути гом≥н, галас. ѕрињжджають ближче, аж округи табора жодних бекет≥в. озаки зм≥шались, €к у браз≥ гуща; той туди, той туди йде, а жодного пор€дку м≥ж ними немаЇ. ј тут ще почало темн≥ти, так —омкове в≥йсько Ч наче те море, що спереду ще хоч видно, €к хвил≥ ход€ть, а дальш, у темнот≥, так уже т≥лько реве да бурхаЇ.

ƒобравшись до свого намету, —омко зараз звел≥в позвать перед себе ¬у€хевича. инулись шукати його по табору, да не так-то його й знайти у так≥й м≥шанин≥. —омко напавсь на п≥дручник≥в генерального писар€, сердивсь, кричав; дал≥ бачить, що тим серцем м≥шанин≥ таборов≥й не запоб≥гне, роз≥слав старшину по всьому обозов≥ козак≥в гамовати, а сам с≥в на кон€ ≥ поњхав пом≥ж наметами. Ўрам њхав за ним, похмурний, €к н≥ч, що надходила.

јж ось ≥ генерального писар€ уздр≥ли. “ой давно вже њздив по табору, гамуючи козацтво, т≥лько од його гамованн€ ≥ще г≥рш п≥д≥ймавсь гом≥н.

Ч ¬раж≥ д≥ти! Ч кричить. Ч ѕ≥чкури! Ќавчимо ми вас старшину шановати! Ќе будете ви в нас копилити губу, €к т≥њ запорожц≥, що вс≥ в њх р≥вн≥. ѕор≥вн€Їмо ми вас так, що й не захочете. ћало чого не буваЇ, що запорожц€м усюди сво€ вол€, що з ними старшина й гетьман запан≥брата. ѕожалуй! ” њх нема н≥ вбогих, н≥ багатих; так на те ж вони запорожц≥, козаки над козаками. ј ви що? ћужики! “а€ ж мужва! ƒа ми вас, вражих д≥тей, батогами! ќсь нехай лиш рушать раду Ч ми вас повернемо в земл€ну роботу! ƒамо ми вам знати козацькую вольность!

“ак вигукував в≥йськовий писар, ≥ байдуже йому, що круг його наче море ≥граЇ. ≤, так €к от хвил≥ розход€тьс€ перед байдаком, а ззаду знов, буркочучи, зливаютьс€, так т≥њ козаки спершу розступл€тьс€, щоб дати дорогу писарському поњзду, €к же проњде, то й зачнуть ≥ззаду вигуковати:

Ч „и чуЇте, що пан писар глаголе? ћи мужва! Ќас батогами! —ипати вали по городах нас приставл€ть! ƒак ми будемо працювати, а старшина одпасувати боки, орудуючи нами? ≤ так ще мало нам зневаги? ¬али сипати? Ќе д≥ждуть же вони сього! Ќе д≥ждуть, не д≥ждуть! Ч гукали ще голосн≥ше т≥њ, що були дальш од писарського поњзду.

ј в≥йськовий писар, хоть ≥ чув, да не озиравсь. ¬≥н своЇ козакам провадив.

Ч ѕане писарю, Ч каже —омко, перестр≥вши його. Ч ўо отсе в тебе за пор€док? ’≥ба на те € дав тоб≥ бунчука?

ј той уклонивсь, правда, низенько, да й каже:

Ч “а от, пане €сновельможний, €ке тут лихо. Ќедалеко зв≥дси табор запорозького гетьмана…

Ч √етьмана! Ч крикне —омко, що аж покрив увесь галас. Ч ’iба в тебе й опрiч мене Їсть гетьман? “ак убирайс€ ж до його њздити на свин€х! Ч i вирвав у його з рук бунчук гетьманський. ѕочувши —омкiв голос, зараз круг його всi замовкли.

Ч √етьман, гетьман прибув! Ч п≥шло скр≥зь по таборов≥; ≥, скоро рознеслась така чутка, зараз де€к≥ бурл≥њ схаменулись, подумали про свою голову. —омко-бо жарт≥в не любив. ўирий ≥ незлобивий був лицар, да вже ж €к ≥ допечуть йому, то стережись тод≥ кожен. ” табор≥ в нього або в поход≥ знай свою лаву Ч не так, €к у ≥нших. “им-то й били сомк≥вц≥ непри€тел€ всюди, де т≥лько стинались. «нали, чого стоњть —омко, ус≥ стар≥њ, значн≥ козаки; а в≥йськова чернь про те байдуже: њй аби вол€. ќт п≥д сю-то волю й п≥д’њхав ≤ванець ≥з своњми запорожц€ми, ≥ п≥шло усе, €к у казан≥ кип≥ти.

Ч ј що, пане гетьмане? Ч каже Ўрам. Ч ћоже, ще й тепер за свого писар€ заступишс€?

–омко т≥лько махнув рукою ≥ поњхав до свого намету.

Ч ƒай лиш, сину, мен≥ свого бунчука, Ч каже Ўрам, Ч € л≥пше од €кого-небудь недол€шка в тебе попор€дкую.

–омко оддав йому мовчки.

ЂЅ≥дна козацька голово! Ч подумав сам соб≥ Ўрам. Ч ќтак-то завсегда доводитьс€ нам та честь да слава! «боку дивл€тьс€ люде, дивуютьс€, що блищить, с≥€Ї, а в серце н≥хто не загл€не. “ут день ≥ н≥ч м≥зкуЇш розумом, не знаючи спочинку, а тут п≥д боком гадюки сичать ≥ на твою душу чигаютьї.

“ак соб≥ м≥зкуючи, об≥йшов в≥н з бунчуком увесь табор ≥ всюди постановив варту, щоб н≥хто вноч≥ з табора не вештавсь ≥ до табору н≥кого без оклику не звел≥в пускати. ƒа й н≥ на часиночку не дав соб≥ одпочинку. ƒе козаки чи кашу варили, чи круг огнища з салом на спичках сид≥ли, тих≥њ реч≥ не про що вже, €к про чорну раду, ведучи, в≥н до них ≥ пристане; ≥ €к спом’€не старого ’мельницького, €к тод≥ в козак≥в була вол€ й дума Їдина, то козацтво наче й протверезитьс€. ј ≥нш≥й громад≥ ’ристову притчу розкаже, схил€ючи буњ душ≥ до кротост≥ да до любов≥; то козаки, так €к т≥њ бджоли од кропила, погудуть та й ос€дуть.

≤ добре б воно було; може б, Ўрам ≥ до к≥нц€ козак≥в утихомирив; так от же, €к за тим с≥€телем по нив≥, так ≥ за Ўрамом паволоцьким сл≥дом ходив ди€вол ≥ вс≥вав плевели в пшеницю. ј той ди€вол не хто був, €к полигач Ѕрюховецького Ч ¬у€хевич. Ќадувшись, мов той сич, проходив в≥н ≥з своњми п≥дручниками мимо козацьк≥ купи ≥, бачс€, н≥чого злого й не д≥Ї, т≥лько то там, то с€м що-небудь бл€вкне, да так же то козак≥в г≥рким словом зневажаЇ, так њм те нещасне панство да гетьманство в в≥ч≥ тиче, що козаки, прислухаючись, т≥лько уси кусають. ≤ €к от рибалка, њзд€чи човном, кукольван розсипаЇ, так той потайний зрадц€ ¬у€хевич розсипав г≥рк≥ слова в козацьк≥њ душ≥.

јж ось наступила темна, глуха н≥ч; ≥ добре й зле опочило. „и спав же то —омко-гетьман, чи н≥, а Ўрам не змигнув оком ≥ на годину. Ќ≥хто б не розказав, н≥хто й не списав би вс≥х його думок. « т€жкою од клопоту головою ходив в≥н од варти до варти, частенько погл€даючи против –омановського ута. ј в –омановського ут≥ широк≥ дуби од огнищ св≥т€тьс€; через поле чути глухий гом≥н; €чать здалеку людськ≥њ голоси, наче та хвил€ на мор≥ перед лихою бурею.

XIV

–озкажемо ж тепер, що д≥€лось у дому в √винтовки, €к отак працював наш паволоцький Ўрам. ћабуть, тод≥ вже така година була, що й тут €кось не було ладу н≥ м≥ж ж≥нками, н≥ м≥ж чолов≥ками. ” ж≥ноч≥й громад≥ не йшла в лад ота кн€гин€, жона √винтовчина. ќдно, що вона пан≥ великого кол≥на, а друге, що з д≥да, з прад≥да вона л€шка й католичка, так уже тут €к не п≥дходь, а не потоваришиш щиро.

ј в чолов≥к≥в вийшло своЇ безладдЇ. „ереванев≥ було €кось дивно, що √винтовка наче ≥ншим чолов≥ком зробивс€. «нав в≥н його замолоду добре. ∆вавий був козак. як було пустить ’мельницький по ѕольщ≥ загони, то вже н≥хто дальше його не проберетьс€; ≥ говор€ть було козаки: Ђќ, далеко наша √винтовка дос€гаЇ!ї ≤ чи вже в компан≥њ, чи що, так √винтовка друз€ка, да й год≥. “им-то й полюбив його „еревань ≥ сестру в його засватав. ќт же й тепер в≥н, бачс€, той же, да н≥: усе в його стало €кось хистко, ≥ слово його хоть ≥ бойке, да не таке тверде й щире, €к правдиво козацьке слово. ѕростий був чолов≥чина „еревань, а й йому стало розумно, що тут щось да не так.

Ч як отсе, ћихайле, в вас учинилось, Ч питаЇтьс€ √винтовка в „ереван€, Ч що ти свою Ћесю заручив за гетьмана?

Ч ј чом же, бгате, Ч каже „еревань, Ч чом нам не заручити дочки хоч би й за гетьмана? ’≥ба ж ми зроду з гетьманами хл≥ба-сол≥ не њли?

Ч ’то ж се говорить? Ч сказав √винтовка. Ч ƒочка моЇњ сестри зум≥Ї показати себе на вс€кому м≥ст≥; т≥лько що зробили ви д≥ло сп≥шно, да коли б воно не вийшло см≥шно!

Ч ѕроти чого се ти закидаЇш? Ч питаЇ „еревань.

Ч ѕротив того, що тепер, п≥д сю заверюху, того й гл€ди, що сп≥ткнешс€…

Ч Ќехай, бгатику, Ч каже „еревань, Ч спотикаютьс€ наш≥ вороги, а не пан —омко!

Ч √е-ге! Ч √винтовка йому. Ч —потикались ≥ лучч≥ од твого —омка. ¬иговський, здаЇтьс€, добре сид≥в на гетьманському стол≥ Ч отже √ад€цьк≥ пункти ≥ того зопхнули. ј кажуть, що —омко хоче теж ≥з москалем по √ад€цьких пунктах торговатись. оли б свого не проторговав! ќт ≤ван ћартинович л≥пше видумав, що без торгу беретьс€ до гетьманства. “им-то й цар його, кажуть, у великому пошанованню маЇ.

Ч ≤ванцев≥, бгате, Ч „еревань √винтовц≥, Ч н≥чого торговатись: в≥н давно вже чорт€ц≥ душу запродав, так йому тепер чи турок, чи православний Ч усе однаково. ќсь побачиш, коли в≥н од цар€ не перейде до турка!

Ќе ждав √винтовка од свого з€т€ такого одв≥ту. Ќ≥чого, однак же, не промовив. Ѕуц≥м ≥ не в≥н, пов≥в свого гост€ огл€дувати господарство. “ам токи, повн≥ зб≥жж€, там овеч≥ кошари, там млини з ставами, там по лугу ходить табун коней; усього надбав соб≥ √винтовка, на всю губу був пан. ƒивовавсь, розгл€даючи все те, „еревань: €кий-то його шур€к учинивсь дука! ј сам соб≥ подумав: Ђ” мене нема н≥ таких гањв, н≥ таких широченних луг≥в, н≥ таких вишн€к≥в; да зате жоден м≥щанин кињвський не подивитьс€ скоса на ’марище; ≥ поки сто€тиме на маг≥страт≥ башта з дзигарами, поти н≥хто не скаже, що „еревань не по праву зайн€в ’марище. «а готов≥ л€дськ≥ дукати купив € його в маг≥страта, ≥ вс€ке знаЇ, що за т≥ дукати збудовано маг≥стратську баштуї.

ќглед≥ли, вернулись. јж ось прињхав ≥з Ќ≥жен€ сотник, √орд≥й остомара.

Ч ўо ти, Ч каже, Ч тут, пане осауле, сидючи дома, робиш? “ам у м≥ст≥ коњтьс€ лихо!

Ч яке ж там у вас лихо? Ч питаЇ повагом √винтовка.

Ч ћ≥шане, Ч каже, Ч гул€ють з козаками.

Ч Ќу, бгатику, Ч озвавсь „еревань, Ч дай, боже, ≥ пов≥к такого лиха!

Ч ƒа п≥дожди, доброд≥ю, Ч каже остомара, Ч через що й €к гул€ють? Ѕивсь на шабл€х молодий ƒомонтовиченко з в≥йтенком, да ƒомонтовиченко в≥йтенка й одол≥в.

Ч Ќу, так ≥ ам≥нь йому, дурню! Ч каже √винтовка.

Ч јм≥нь? Ќ≥, ще сьому д≥лу не скоро скажуть ам≥нь. ќсь слухайте лиш. ћ≥щане повикочували на улицю бочки з пивами, з медом, з гор≥лкою, робл€ть в≥йтенков≥ поминки на ввесь хрещений мир; так козацтво поскуплювалось, €к бджоли до патоки, да загуло так, що аж слухати сумно. ѕ’ють да лають усю городову старшину.

Ч Ќу так що ж? Ќехай соб≥ лають, Ч каже √винтовка.

Ч ќтак!.. ј се €к тоб≥ здастьс€, що вс≥ значн≥ люде, що понањжджали на раду у Ќ≥жень, бо€тьс€ носа за ворота виткнути? озаки блукають купами по м≥сту да бу€ють, €к т≥њ бугањ в черед≥, Ч хочуть двори ламати да грабовати старшину.

Ч ј що ж ваш полковий судд€ робить? Ч спитав √винтовка.

Ч ј судд€ й соб≥ звонтпив, пане осауле. —трах хоть кого в≥зьме. оли б ще п≥д сю заверюху, п≥д сю чорну раду, €кого лиха не зчинилось.

Ч ўо буде, те й буде, Ч каже понуро √винтовка.

Ч ≤ тоб≥ отсе байдуже, доброд≥ю?

ј що ж би мен≥ робити?

Ч Ќа кон€ та гамовати козак≥в!

Ч ќтака! √амуй йому козак≥в, коли полковницький п≥рнач у судд≥!

Ч ƒа що по тому п≥рначев≥! Ч каже остомара. Ч озаки судд≥ ≥ ухом не ведуть, а тебе ≥ без п≥рнача послухають. ѕоњдьмо, бога ради, поњдьмо!

Ч ѕослухають, да не тепер, Ч каже √винтовка, моргнувши €кось чудно бровами. Ч Ѕуде час, коли вони мене послухають, а тепер, коли п≥рнач не в мене, так € й не полковий старшина. Ќехай там хоть догори ногами Ќ≥жень перевернуть. ћо€ хата скраю, € н≥чого не знаю.

Ч ≈ге-ге! Ч каже потиху сотник остомара. Ч “ак, мабуть, не брехн€ тому, що люде пронесли… ѕане осауле полковий! ѕоб≥йс€ бога! ћен≥ здаЇтьс€, що ти щось недобре на нашого пана полковника компонуЇш.

Ч ѕане √ордiю сотнику! Ч каже, засмi€вшись, √винтовка. Ч ѕобiйс€ бога. ћенi здаЇтьс€, ти щось недобре на нас iз з€тем компонуЇш. ќсь обiд на столi, а ти розвiв не знать €ку розмову. —iдаймо лиш да пiдкрiплiмось, то чи не повеселiшаЇмо.

–≥в сотник остомара об≥дати, да й страва йому в душу не йде. ѕробовав то так, то с€к закидати оддалеки крючка, щоб вив≥дати, що в того √винтовки на думц≥, так той же не так≥вський: зараз ≥ переверне його реч≥ на жарти. ќд’њхав назад до Ќ≥жен€ н≥ з чим.

Ч ѕослухай, братику м≥й любий! Ч озвалась тод≥ „ереваниха. Ч як говорив ти з остомарою, то в мене чогось наче мороз поза шкурою п≥шов.

Ч ќсь лихо! Ч каже, обертаючи теЇ в жарт, √винтовка. Ч „и не пристр≥в тебе, сестро, остомара? ” його, кажуть, ледач≥ оч≥: гл€не на кон€, завидуючи, то ≥ конев≥ не минетьс€.

Ч ќд пристр≥ту, братику, € дала б соб≥ раду; а од твоњх речей голова в мене завернулась.

Ч Ѕо не ж≥ноче д≥ло до них дослухатись! Ч сказав понуро √винтовка.

Ч ” такому, братику, великому случаю, €к оц€ рада, що громада, те й баба. Ќе перебивала € ваших речей козацьких за об≥дом; а зоставшись на самот≥, не во гн≥в тоб≥, скажу, що мен≥ чогось страшно зробилось. ћи ж ≥змалечку, брате, навчен≥ закону божого… ƒуша в чолов≥ка одна, що в козака, що в ж≥нки: занапастивши њњ, другоњ не добудеш…

Ч ўо то значить жити п≥д самим иЇвом! Ч перебив њњ √винтовка. Ч «араз ≥ видно чернечу науку. ј в нас у Ќ≥жен≥ так ж≥нок розумн≥ люде учать: ж≥ноча р≥ч коло прип≥чка!

ƒа й вийшов ≥з св≥тлиц≥.

–тало вечор≥ти. ¬ернувсь ото ѕетро Ўраменко. –озказуЇ й сей, що бачив у –омановського ут≥. „ереваниха ж ≥з Ћесею вжахнулись ≥ побл≥дли на виду, да й „еревань понурив голову, а √винтовка, слухаючи, т≥лько всм≥хаЇтьс€. ƒивитьс€ „ереваниха на брата ≥ не йме очам своњм в≥ри: що зв≥дусюди над≥ход€ть непот≥шн≥њ в≥ст≥, ус€ке тривожитьс€, сумуЇ, а йому про все байдуже, йому мов у казц≥ кажуть про тих зрадливих запорожц≥в да про т≥њ чвари.

„ом же отсе, Ч тепер спитаюсь €, Ч чом отсе ѕетро ≥ Ћес€ не зiйдутьс€ i поговор€ть? “о було таки хоть i стереглись одне одного, да все-таки й повiтаютьс€ й погутор€ть де про що, €к брат iз сестрою, а тепер бо€тьс€ й очей звести одне на одного. ≈, шкода й питати! ™сть у них у обох €кась думка, тайна, невимовна. –адi б вони ту думку задавити, €к гадюку-спокусницю, а тим часом проти вол≥ голубл€ть њњ в серц≥. “им-то вони й не сход€тьс€ докупи, тим бо€тьс€ й очей знести одно на одного.

«асумовала дуже „ереваниха, а „еревань, дивл€чись на нењ, й соб≥, мабуть, щось пораховав; смутний сид≥в за вечерею, смутний устав ≥ з-за столу. “≥лько кн€гин€ не зм≥нила своЇњ постави: €к та плакуча береза, що клонить ≥ в дощ, ≥ в погоду зелен≥ в≥ти додолу, так ≥ вона, Ч чи хто см≥Їтьс€, чи хто плаче, у нењ з серц€ не сходить туга.

Ќа другий день, скоро повставали да повмивались ѕетро з „ереванем, €к ось ≥де козак од √винтовки.

Ч азав пан Ч над≥вайте б≥л≥ сорочки та жупани-лудани, бо сьогодн≥ буде рада; а пан≥ прислала вам по нов≥й стьожц≥ до ковн≥ра. ”же тут ≥ бо€ре царськ≥њ, ≥ —омко, ≥ наш полковник з старшиною.

«дивовавсь ѕетро ≥ звел≥в зараз соб≥ кон€ с≥длати.

ј „еревань м≥рковав про стьожку, що кн€гин€ прислала: ЂЅлакитна; чом же не червона? озак звик червону стр≥чку в ковн≥р≥ носити, а се вже, мабуть, польська мода. ƒармо, над≥немо й польську: однаково вже тепер на ¬крањн≥ все почалось вестис€ по-л€дськиї.

он≥ були вже пос≥длан≥. —≥ли козаки ≥ поњхали сп≥шно. ¬асиль Ќевольник за своњм паном.

√винтовка, обернувшись, т≥лько сказав:

Ч √л€ди ж, сестро, Ч ти в мене тепер господин€, Ч щоб довол≥ було вс€чини на вечерю: бо € вернусь ≥з ради не без гостей.

¬ињхали на узл≥сс€, аж людська юрма усе поле вкрила, а найб≥льш чернь-мужики. ћужики ж ≥ м≥шане вал€ть купами, а козацтво йде лавою п≥д м≥сто. ј п≥д м≥стом роз≥п’€то царський намет ≥ московське в≥йсько з бо€рами стало. « правого боку суне з своЇю стороною Ѕрюховецький, а з л≥вого —омкове в≥йсько виступаЇ. “≥лько ж за тими купами люду мало що можна було й розглед≥ти. ’≥ба по корогвах можна було розп≥знати, де запорожц≥, а де городов≥. ” запорожц≥в на б≥лих корогвах т≥лько червон≥ хрести, а в городових орли ≥ вс€ке мальованнЇ з золотом. √ом≥н чинивсь по полю скр≥зь такий, мов п≥дступаЇ орда. ќдне конем њде, друге п≥хом; той у кармазинах, а т≥њ в личаках та в семр€гах. ѕоперед себе звел≥в √винтовка њхати чотирьом козакам, а то б ≥ не протовпивсь до намету.

Ч ƒорогу, дорогу пану осаулу н≥женському! Ч кричать козаки.

Ч ≈, се кн€зь наш! Ч гукне один у личаковому кунтуш≥. Ч “ривай лиш, недовго верховодитимеш! ј другий зупинив його:

Ч Ќе дуже, Ч каже, Ч гукай супроти сього пана: € дещо чув про його од запорожц≥в.

Ч ўо ж ти чув?

Ч „ув таке, що не дуже гукай на його, от що!

–е ж з одного боку. ј з другого, поки пробрались трохи пром≥ж людом, чуЇ ѕетро таку розмову:

Ч як ти думаЇш? „и€ в≥зьме?

Ч ј чи€ ж, €к не ≤вана ћартиновича!

Ч ≈, постривай лиш! ќн у —омка, кажуть, в обоз≥ довол≥ гармат ≥ чорного проса; Ї чим у в≥ч≥ загл€нути; а в≥н-то не так≥вський, щоб оддав доброх≥ть булаву з бунчуком.

Ч Ѕудуть наш≥ й гармати, €к б≥г поможе. ¬же козакам давно обридло сто€ти в старшини в порога. ’то не в кармазинах, того й за ст≥л не посад€ть.

ѕроњхали ще трохи.

Ч „и правда бак, Ч питаЇ один бурлака в другого, Ч що вчора ховали в≥йтенка?

ј той йому:

Ч ј €к же? ѕохорони прост€глись через увесь Ќ≥жень, од Ѕ≥л€к≥вки до озир≥вки. «роду н≥хто таких похорон не зазнаЇ.

«нов зупинивсь поњзд: зустр≥в √винтовка знакомого €когось пана. “ой почав правити про —омка й ≤ванц€, €к вони зустр≥лись у кн€з€ √аг≥на. н€зь ≥ще ранн≥м ранком зазвав козацьку старшину на пораду, ≥ там-то було послухати, €к прив≥тав ≤ванець —омка!

Ч ќ, ≤ванець Ч собака! Ч каже, знизивши голос, √винтовка. Ч як уњстьс€ в кого, то вже свого докаже. як же зложили бути рад≥? ѕо-нашому?

Ч јвжеж!

Ч ≤ —омко згодивсь?

Ч «годивсь поневол≥. “≥лько бач: Ѕрюховецький, по уговору, п≥шо ≥ без оружж€ веде свою сторону, а —омко на кон€х, шатно ≥ при оружжю. ’оче, кажуть, з гармат бити, €к не по його рада станетьс€.

√винтовка т≥лько засм≥€всь.

Ч Ќехай, Ч каже, Ч б’Ї на здоров’Ї! –оз’њхались. √л€не ѕетро, аж ≥ коваль €кийсь тут вештаЇтьс€ з молотом на плечах.