Текст книги "Чорна рада"

Автор книги: Пантелеймон Кулиш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц)

Ч ћен≥ не диво, а от €кби ти показав свою премудр≥сть!

Ч ћо€ премудр≥сть, бгатику, Ч сказав „еревань, Ч знаЇ т≥лько налити та випити; а там соб≥ м≥зкуйте, €к хот€. Ќа те ви попи, на те ви муж≥ сов≥та, на те ви народн≥ голови.

Ч Ќе вадило б ≥ не попам, Ч одв≥туЇ Ўрам, Ч не вадило б ≥ не мужам сов≥та знати, що король тут Ч т≥ло, а крал€ Ч так се душа. “≥ло пот≥шаЇтьс€, €к чолов≥к зап’Ї, а душа погибаЇ; от ≥ все.

Ч ѕгавда, бгатику, њй-богу пгавда! Ч сказав, дохитуючи головою, „еревань. Ч ¬ип’Їм же ще по кубку!

јж ось ув≥йшла до гостей „ереваниха, молодиц€ св≥жа й повновида, пр€ма, €к топол€, Ч замолоду була дуже хороша. ѕ≥д≥йшла до Ўрама п≥д благословен≥Ї. ¬≥н њњ поблагословив, да, €к пан≥ була гожа, ≥ вони ж таки давн≥ при€тел≥, то ще схот≥в ≥ попросту з нею прив≥татись, да й каже:

Ч ѕозвольте з вами прив≥татись, доброд≥йко?

ј вона каже:

Ч ƒа €к же зволите, доброд≥ю!

ƒа й поц≥ловались любенько. “огд≥ „ереваниха ще обнесла гостей. „еревань випив на радощах повний кубок, бризнув п≥д стелю да й каже:

Ч ўоб наш≥ д≥ти отак вибрикували!

ј „ереваниха почала вести за чаркою розмову:

Ч “ак отсе, Ч каже, Ч ви на прощу, панотче? —в€те д≥ло!.. ќт, мо€ дружино, Ч обернулась до чолов≥ка, Ч от €к добр≥ люде робл€ть: аж ≥з самоњ ѕаволоч≥ њдуть молитись богу. ј ми живемо ось п≥д самим иЇвом, да ще не були сю весну й одного разу у св€тих угодник≥в. јж сором! ƒа вже ж €к соб≥ хочеш, а в мене не дурно ридван наготовлений. ѕричеплюсь за пана Ўрама, да куди в≥н, туди й €.

Ч ќт божев≥льне ж≥ноцтво! Ч каже „еревань. Ч уди в≥н, туди й €!.. ј €к же пан Ўрам махне за ƒн≥про?

Ч “о що ж? я б не махнула? ƒоки сид≥ти нам у сьому ворон€чому гн≥зда? ќсь уже которий раз переказуЇ м≥й брат, щоб прињхала до його в гост≥! ≤ чому б не поњхати?

Ч ƒа, њй-богу, ћеласю, Ч каже „еревань, Ч € рад би душею, коли б мене хто вз€в та й перен≥с до твого бгата, п≥д Ќ≥жень. ажуть, ≥ живе добре Ч таки зовс≥м по-панськи. Ќе дурно його козаки прозвали кн€зем.

Ч ќтсе буц≥м би за достаток його кн€зем зовуть! Ч перебила „ереваниха. Ч ” його ж≥нка Ч кн€гин€ з ¬олин≥, л€шка. як руйновали наш≥ ¬олинь, так в≥н соб≥ вподобав €кусь б≥долашну кн€гиню; от ≥ самого прозвали кн€зем.

Ч н€зь √винтовка! Ч зареготавши, каже „еревань. Ч “о були ¬ишневецьк≥њ та ќстрозьк≥њ, а тепер п≥шли кн€з≥ √винтовки… «най наших! ј добра, кажуть, людина з т≥њ кн€гин≥. ѕоњхав би до √винтовки хоч зараз, коли б не далеко!

√утор€ть, попиваючи, аж ось Ч двер≥ рип! ≤ Ч так, €к сонце зас≥€ло: ув≥йшла в св≥тлицю Ћес€.

Ч ќт мо€ й крал€! Ч каже „еревань, беручи њњ за руку:

¬ св≥тлоньку входить,

як зор€ сходить.

¬ св≥тлоньку вв≥йшла,

як зор€ з≥йшла…

ј що, бгате? „и н≥чим же похвалитись на стар≥сть „ереванев≥?

Ќ≥чого не сказав Ўрам, т≥лько дививсь на Ћесю. ј вона ж то сто€ла, п≥д≥йшовши п≥д благословен≥Ї, хороша да прехороша! ≤ще трошки засоромилась перед поважним гостем, то й очиц≥ спустила в землю, а на виду аж с≥€Ї. Ќа диво була в „ереван€ дочка, да й год≥. “им-то ѕетро, €к побачив, то й умер, дармо що видав довол≥ св≥ту!

Ч Ќу лиш, доню, Ч каже „еревань, Ч п≥днеси нам по кубку, €к там кажуть, ≥з б≥лих ручок.

Ћес€ поблагословилась ≥ п≥днесла. ≤ що то вже, €к хороше вдастьс€! „и заговорить, чи рукою поведе, чи п≥де по хат≥ Ч усе не так, €к хто ≥нший: так ус≥ й дивл€тьс€, ≥ так ус€кому на душ≥, мов сонечко св≥тить.

¬ипив старий Ўрам ≥з б≥лих рук од „ереван≥вни да й каже „ереванев≥:

Ч Ќу, брате ћихайле, тепер ≥ € скажу, що Ї тоб≥ чим на стар≥сть похвалитись. ј „еревань т≥лько см≥Їтьс€.

Ч ј що ж, при€телю? Ч каже Ўрам дал≥. Ч ’оть би мен≥ годилось би про одно вже помишл€ти, да, може, тепер година щаслива; щоб њњ нам не занедбати Ч чи не оддав би ти своЇњ Ћес≥ за мого ѕетра? ј „еревань йому:

Ч ј чом же не оддав би, бгате? Ќехай нашим ворогам буде т€жко! ’≥ба ти не Ўрам, а € не „еревань?

Ч “ак чого ж довго думати? ƒавай руку, свате!

ƒа й подали соб≥ руки, да й обн€лись, да й поц≥ловались. “од≥ за д≥тей, да й кажуть:

Ч Ѕоже вас благослови! ѕоц≥луйтес€, д≥ти!

ѕетро од радост≥ не знав, де в≥н ≥ стоњть, мов сон йому снитьс€! ѕро що в≥н т≥лько подумав, зараз воно йому й Їсть. ј Ћес€ чогось н≥би зл€калась да й каже:

Ч “атусю! ’≥ба ж ви не бачите, що не вс≥ в хат≥?

ќбернувсь „еревань Ч немаЇ ж≥нки. јж ось вона знов ув≥йшла в св≥тлицю.

Ч ћеласю! Ч каже „еревань. Ч „и бачиш, що тут у нас д≥Їтьс€?

Ч Ѕачу, бачу, пишний м≥й пане! Ч дала вона такий одв≥т да зараз ≥ вз€ла од його дочку за руку.

√л€нув ѕетро: де ж та ласка у очах у Ћес≥? ƒе ж той жаль д≥вс€, де д≥лось те, чого не вимовиш н≥€кими словами?.. ¬она схилила головку на материне плече ≥ перебираЇ в нењ на шињ дукати, а на ѕетра й не гл€не. √ордо п≥дн€лась њњ губка Ч не добрий знак дл€ залиц€нн€!..

Ч Ќу, н≥чого сказати, панотче! Ч каже „ереваниха Ўрамов≥, Ч Ўвиденько ви добуваЇте ≥з своњм сином замки! ќт же ми вам доведемо, що ж≥ноче царство стоњть кр≥пше над ус≥ царства.

„еревань т≥лько см≥€вс€.

ј Ўраму було не по нутру.

Ч ¬раг мене в≥зьми, Ч каже, Ч коли з ≥ншим замком не скор≥ш ≥справишс€, н≥ж ≥з бабою! “≥лько ж не знаю, що за одс≥ч ви нам ≥зробите? „им € вам не сват? „им син м≥й не жених вам?

„еревань, сто€чи збоку, усе дививсь на Ўрама, розз€вивши рот, да слухав. як же Ўрам замовк, тод≥ в≥н повернув шию до ж≥нки, що то вона скаже.

ј та вже тод≥ медовим голосом:

Ч ѕанотче, пане полковнику, при€телю наш любий! Ќема на ¬крањн≥ чолов≥ка, щоб не знав, чого стоњть старий Ўрам, ≥ €кий старшина, €кий полковник не оддав би дочки за твого пана ѕетра? Ќе к тому, панотченьку, тут р≥ч. « дорогою душею рад≥ й ми оддать за його свою дитину; т≥лько ж бо треба чинити таке д≥ло по-христи€нськи. Ќаш≥ д≥ди й баби, €к думали заручати д≥тей, то перше њхали з усею с≥м’Їю на прощу до €кого монастир€ да молились богу. ќт бог давав д≥т€м ≥ здоров’€ ≥ талан на всю жизнь. —е д≥ло св€те: зроб≥мо ж ≥ ми по-предк≥вськи.

«нала „ереваниха, що сказати: так ≥ посадила Ўрама, мов горщок од жару одставила.

Ч Ќу, брате ћихайле, Ч каже в≥н „ереванев≥, Ч благословив тебе господь дочкою, да не об≥див же й ж≥нкою.

Ч √а-га-га! Ч каже „еревань. Ч ≈ге, бгате. ћо€ ћелас€ не зневажила б себе ≥ за гетьманом.

Ч ѕо с≥й же мов≥ да буваймо здоров≥! Ч каже „ереваниха, п≥дн≥сши гост€м по кубку.

Ч ўоб нашим ворогам було т€жко, €к добре мовл€Ї м≥й сват! Ч каже Ўрам.

Ч ј д≥ти наш≥ нехай отак вибрикують! Ч додав „еревань, бризнувши з кубка на стелю.

Ч јм≥нь! Ч каже „ереваниха.

Ќа т≥м ≥ застр€ло сватанн€. —тар≥ вже б≥льш ≥ не згадували, бо ≥ в „ереван€, ≥ в Ўрама була така думка, що ще посп≥ють з козами на торг. Ќе так думав ѕетро: в≥н зараз догадавсь, що „ереваниха б’Ї на €когось ≥ншого з€т€, да й сама Ћес€ њм гордуЇ. ≤ вже йому тод≥ здалось, що н≥ дл€ чого б≥льш ≥ на св≥т≥ жити; а на душ≥ така пала туга, така печаль, що й сказати не можна!

Ћес€, викрутившись ≥з того сватанн€, зникла з св≥тлиц≥ ≥ не вв≥йшла на вечерю; а п≥сл€ вечер≥ зараз порозходились на спочинок.

–тарого Ўрама ≥ божого чолов≥ка положили в св≥тлиц≥, а ѕетро, по-козацьки л≥г у садку п≥д чистим небом.

Ќе знаю вже, €ково-то йому п≥сл€ того сватанн€ спалось. як же вернувс€ вранц≥ до св≥тлиц≥, то божого чолов≥ка вже не було в компан≥њ: поплентавсь д≥дусь ≥ще до сх≥д сонц€ ≥з ’марища. ”с≥ повд€гались у довг≥ подорожн≥ сукн≥ ≥ ждали т≥льки старого Ўрама. “ой, сто€ перед образом, дочитував своњх молитов. ѕо ст≥нах ≥ по полиц€х у св≥тлиц≥ не видно було б≥льш н≥ дорогоњ зброњ, н≥ ср≥бних кубк≥в, бо в тую неспок≥йну старосв≥тщину, одлучаючись, не кидай було плохо дома н≥чого, а ховай по тайниках, по п≥дземних скарбниц€х.

–тарий Ўрам звел≥в синов≥ с≥длати кон≥; €к ось ≥ ¬асиль Ќевольник вињхав ≥з-за садка з ридваном. ѕогодив тод≥ бог козакам надрать у своњх ворог≥в ус€чини, що не один старшина, мов €кий дука, њздив ридваном. Ѕлищали м≥д€н≥, позолотист≥њ герби на ридван≥ в „ереван€; мигот≥ла в очах дорога горор≥зьба Ч леви, струсев≥ п≥р’€, булави з бунчуками; а тих, може, перевелось ≥ кодло, що сими гербами величались…

ћати з дочкою с≥ли в ридван, а „еревань не покидав таки козакованн€ Ч поњхав на прощу верхи. Ўрам ≥з ним держав перед того поњзду.

ѕетро хот≥в њхати поруч ≥з верховими, да й сам не знав, €к оставсь коло ридвана, мов прив’€заний, њде сердега мовчки ≥ голову понурив. ƒал≥, надумавшись, ≥ каже:

Ч ѕан≥матко! ”чора д≥ло п≥шло було на лад, да й розв’€залось ≥з твоЇњ ласки. Ќе по правд≥ ви ≥з своЇю Ћесею робите. я до вас ≥з щирим серцем, а ви до мене з хитрощами. Ћучче б уже одр≥зати попросту, да й год≥. Ќу, що в вас на мисл≥? —кажи, пан≥матко, щиро, чи думаЇш ти оддати за мене Ћесю, чи в тебе другий Їсть на прикмет≥?

Ч ≤ Їсть, ≥ нема; ≥ нема, ≥ Їсть, Ч каже, см≥ючись, „ереваниха.

Ч ўо отсе в вас за загадки? Ч аж скрикнув з досади ѕетро. Ч ”же коли рвати, то рви, не дьоргавши! —кажи мен≥, пан≥матко, щиро, кого ви соб≥ маЇте на думц≥?

Ч ≈, паниченьку! Ч каже „ереваниха. Ч ѕотривай-бо трошки: ще рано брати нас на ≥спов≥дь!

«амовк ѕетро, понурив голову, а на виду побл≥д, мов хустка: дон€ла йому до живого „ереваниха. ¬же й сама Ћес€, згл€нувши на мат≥р, похитала головою.

”см≥хнулась горда мати да й каже:

Ч Ќу, козаче, коли вже тоб≥ так пильно припало, то от тоб≥ ус€ ≥стор≥€. Ћес€ мо€ родилась у чудну планету; ще €к € нею ходила, приснивс€ раз мен≥ сон дивен-дивен на прочудо. —лухай, козаче, та на ус мотай. «далось мен≥, н≥би посеред пол€ могила; на могил≥ стоњть панна, а од панни с€Ї, €к од сонц€. ≤ з’њжджаютьс€ козаки ≥ славн≥ лицар≥ з усього св≥ту Ч од ѕодолл€, од ¬олин≥, од —≥вери ≥ од «апорожж€. ¬крили, бачс€, все поле, мов маки зацв≥ли по городах, вкрили да й стали битись один на один, кому буде та €сна€ панна. Ѕ’ютьс€ день, б’ютьс€ другий, Ч €к де не вз€всь молодий гетьман на кон≥. ”с≥ склонились перед ним, а в≥н до могили Ч да й пон€в €сную панну. “акий-то був мен≥ сон, козаче! ѕроходить день, другий Ч н≥€к його не забуду. ”дарилась € до ворожки. ўо ж ворожка? як ти думаЇш?

Ч я думаю т≥лько, Ч каже ѕетро, Ч що ти, пан≥матко, з мене глузуЇш, от ≥ все!

Ч Ќ≥, не глузую, козаче. —лухай да на ус мотай, що сказала ворожка. Ђј що ж, Ч каже, Ч пан≥, сей тоб≥ сон пророкуЇ дочку ≥з з€тем. ƒочка в тебе буде на весь св≥т красою, а з€ть Ч на весь св≥т славою. Ѕудуть ≥з’њжджатись з усього св≥ту пани й гетьмани, дивоватимутьс€ крас≥ твоЇњ дон≥, дароватимуть њй ср≥бло-злото, та н≥хто њњ не обдаруЇ краще од судженого. —уджений буде €сен красою м≥ж ус≥ма панами ≥ гетьманами; зам≥сть очей будуть зор≥, на лоб≥ Ч сонце, на потилиц≥ Ч м≥с€цьї. “ак промовила мен≥, в≥щуючи, стара бабус€. як ось, справд≥, дав мен≥ господь дочку Ч справдилось бабусине слово: н≥вроку њй, не посл≥дуща м≥ж д≥вчатами. “рошки згодом зашум≥ло по ¬крањн≥, закип≥ло, мов у казан≥, ≥ стали з’њжджатись у ињв пани да гетьмани Ч справдилось друге бабусине слово. ”с≥ дивовались на мою дитину, даровали њй сережки, дорог≥ перстен≥; т≥лько ж н≥хто так не обдаровав њњ, €к той гетьман, що мен≥ снивс€. ƒорожчий над ус≥ подарунки був його подарунок, ≥ кращий над усе панство ≥ лицарство був молодий гетьман: зам≥сть очей Ч зор≥, на лоб≥ Ч сонце, на потилиц≥ Ч м≥с€ць. —правдилос€ ще раз ворожчине слово. ”с≥х пан≥в ≥ гетьман≥в затемн€в в≥н красою. ≤ говорить мен≥: ЂЌе оддавай же, пан≥матко, своЇњ дочки н≥ за кн€з€, н≥ за лицар€; не буду женитись, поки виросте Ч буду њй в≥рною дружиноюї. ƒай же, боже, ≥ ти, мати божа, щоб ≥ се справдилось на щаст€ й на здоров’€!

“ут саме вињхали вони ≥з-за гори. ѕеред ними так ≥ заблищало, так ≥ замигот≥ло, так ≥ замережило церквами, хрестами, горами ≥ будинками. —в€тий город с≥€в, €к той русалим. —онце ще не п≥дн€лось високо; так не то що церкви й хоромини, да й зелен≥ сади, ≥ все, що заглед≥ло око в иЇв≥, усе гор≥ло, мов парча золототкана€.

ѕрочане перехрестились ≥ сотворили молитву. ј ѕетро њде соб≥ ≥ не бачить, ≥ не чуЇ н≥чого: так опентала його „ереваниха.

≤V

¬есело й т€жко згадувати нам тебе, старий наш д≥ду иЇве! Ѕо й велика слава не раз тебе ос≥€ла, ≥ велик≥њ злигодн≥ на тебе з ус≥х бок≥в збирались… —к≥лько-то кн€з≥в, лицарства ≥ гетьман≥в добуло, воюючи за тебе, слави; ск≥лько-то на твоњх улиц€х, на тих старосв≥тських стогнах, на валах ≥ церковних цвинтар€х пролито кров≥ христи€нськоњ! ”же про тих ќлег≥в, про тих —в€тослав≥в, про т≥њ €сири половецьк≥њ н≥чого й згадувати. “у славу, т≥њ злигодн≥ вибила нам ≥з голови безбожна татарва, €к уломивс€ Ѕатий у твоњ «олот≥ ворота. Ѕуде з нас ≥ недавн≥х споминок про твою руњну.

≤ще ж от ≥ дванадц€ти л≥т не нал≥чив Ўрам, €к у той нещасливий Ѕерестецький р≥к прийшов до иЇва –адз≥в≥лл ≥з литвинами, усе попалив ≥ пограбував, а м≥шане, с≥вши на байдаки, мусили до ѕере€слава вт≥кати.

“а люта пожежа ≥ще не зовс≥м загладилась: куди не кинь оком, усюди виден був по њй просл≥док. Ќа коморах, на стан€х, на огорожах, пом≥ж св≥жим деревом чорн≥ють колодки, а ≥нде гарний колись сад стоњть пустирем незагороджений; на спустошалому дворищ≥ стирчать т≥лько печ≥ да ворота; а де чи д≥лованн€, чи щит над вор≥тьми, чи €ка хоромина, то все те нове, ≥ще й дерево не посин≥ло.

–мутно, було дивитись Ўрамов≥ на т≥њ признаки пожеж≥. “≥льки й краси було в иЇв≥, що церкви бож≥њ, да городи з червоними маками, да ще т≥њ гори круто€р≥, з зеленими покотами.

“од≥ ще трохи не весь ињв м≥стивс€ на ѕодол≥; ѕечерського не було зовс≥м, а —тарий, або ¬ерхн≥й город п≥сл€ ’мельнищини безлюдовав. ƒе-не-де сто€ли по ѕодолу кам’€ниц≥: а то все було дерев’€не: ≥ ст≥ни з баштами круг ѕодолу, ≥ замок на гор≥ исел≥вц≥. ”лиц≥ були узеньк≥, плутались то сюди, то туди; а ≥нде зам≥сть улиц≥ майдан, ≥ н≥хто його не забудовуЇ, ≥ н≥чого на йому нема, т≥лько гуси пасутьс€.

ѓдуть наш≥ прочане по тих закоулках, аж дивл€тьс€, Ч посеред улиц≥ збились вози у купу. Ўрам послав сина прочистити дорогу. ѕоскочив ѕетро до воз≥в; гл€не, аж за возами, коло хати, перед іаночками, сидить юрба людей. ѕосередин≥ килим, на килим≥ пл€шки, чарки ≥ вс€ка страва.

ѕетро зараз догадавсь, що се, мабуть, чолов≥ков≥ дав бог родини абощо, так на радощах частуЇ вс€кого, хто б не йшов або њхав улицею. ёрба гостей з≥бралась уже чималенька, ≥ все були м≥щане. «нат≥ були м≥щане раз уже з того, що не носили шабель, Ч т≥лько н≥ж коло по€са: одн≥ пани да козаки ходили при шабл€х. ј вдруге, знат≥ були з того, що п≥дпер≥зувались по жупану, а кунтуш≥ носили наопашки (тод≥ було коли не пан або не козак, то по кунтушу й не п≥дпер≥зуйсь, щоб ≥нде носа не втерто). ≤ще ж ≥з того були вони знат≥, що не важились ходити у кармазинах: ходили тод≥ в кармазинах т≥лько люде значн≥ да шабльован≥, а м≥щане од€гались синьо, зелено або в горохв€ний цв≥т; убог≥њ носили личакову одежу. „ерез те козаки дражн€ть було м≥щан личаками, а м≥щане дражнили козак≥в кармазинами.

√ост≥ сид≥ли за трапезою не мовчки: балакали таки й геть-то голосненько, що ѕетро мусив добре гукнуть через вози Ђƒобриденьї. ќбернулось тод≥ до нього дв≥ чи три голови.

Ч ѕане господарю! Ч каже. Ч ≤ ви, шановна€ громадо! ѕросить паволоцький Ўрам пропуска через табор.

–коро назвав Ўрама, зараз де€к≥ повставали да й дивл€тьс€; а господар п≥знав ѕетра да й каже:

Ч ƒе ж той Ўрам? ÷е х≥ба дес€та дол€ старого Ўрама.

Ч ƒе тоб≥ дес€та! Ч п≥дхопили, шуткуючи, гост≥. Ч ’≥ба сота!

Ч ≤ сотоњ нема! Ч закричали ус≥ гурбою. Ч ’оч тис€чу таких красних жупан≥в ≥зложи докупи, то все-таки не буде Ўрама!

”с≥ були рад≥ з такоњ вигадки; ≥нш≥ аж реготали: клюкнули вже зранку добре. як ось п≥д’њхав ≥ сам Ўрам. —коро заглед≥ли його сиву бороду, зараз вози поодкочували геть ≥ повиходили до його назустр≥ч. √осподар ≥з пл€шкою й чаркою попереду.

Ч ќт наш старий Ўрам! Ч кричали м≥щане. Ч ќт наш батько!

Ч ўо се, “арасе? Ч каже тод≥ Ўрам господарев≥ (а господар колись був у охочих козаках у Ўрама сурмачем). Ч —упротив кого се ти заложив такий табор? «даЇтьс€ ж тихо на ¬крањн≥?

Ч ƒе тоб≥ тихо, пане полковнику чи панотче?.. я вже не знаю, €к тепер тебе й величати, Ч каже “арас —урмач. Ч ƒе тоб≥ тихо? —ьогодн≥ народивсь у мене такий лицар, що аж земл€ затрусилась. ƒав мен≥ бог сина, такого ж, €к ≥ €, “араса. оли миш голови не одкусить, то й в≥н по-батьк≥вськи трубитиме козакам на приступи; та й тепер уже трубить на всю хату.

Ч Ќехай велик росте да щаслив буде! Ч каже Ўрам.

Ч „им же тебе шанувати, вельможний пане?

Ч Ќ≥чим не треба, “арасе.

Ч як то н≥чим? Ч здивовавшись, каже —урмач. Ч ’≥ба зарок положив?

Ч Ќе зарок, “арасе, а, прибувши до иЇва, вс€к христи€нин повинен перше поклонитись церквам божим.

Ќе так≥вський же був ≥ “арас, щоб угомонивсь одразу.

Ч ƒоброд≥ю м≥й, Ч каже, Ч любезний? оли б € знав, що така мен≥ на стар≥сть буде честь од пана Ўрама, то враг мене в≥зьми, коли б € засурмив вам хоч на один приступ! ’≥ба ж ти не рад моЇму “арасков≥, що не хочеш попорськати його пелюшок? “об≥, мабуть, байдуже, чи виросте з його добрий козак, чи закор€в≥е, €к жидовча!

Ч –ад € йому з щирого серц€, Ч каже Ўрам, Ч пошли йому, господи, щастЇ й долю; т≥лько ж не та пора тепер, щоб гул€ти нап≥дпитку.

Ч “а на добре д≥ло, доброд≥ю, завс≥ди пора. ƒивись, ск≥льки воз≥в коло хати! Ќ≥хто не одцуравсь моЇњ хл≥ба-сол≥. ≤нший на €рмарок бравс€, ≥нший у гай по к≥лл€, ≥нший з пашнею до млина; та отже коли припало пильне д≥ло, що треба прив≥тати нового чолов≥ка, то нехай €рмаркуЇ соб≥ хто хоче, нехай свин≥ лаз€ть у город, а ж≥нка рве на соб≥ волосс€, Ч тут ось треба запоб≥гти, щоб новому чолов≥ков≥ не г≥рко було на св≥т≥ жити. ј то скаже: Ђќт у мене батько такий-с€кий був! ѕоскупивсь ≥справити €к сл≥д родини, а тепер ≥ њж хл≥б пополам ≥з сл≥зьми!ї

Ч ќдумайс€, бога ради, “арасе! Ч каже Ўрам (уже йому докучило слухати п’€не верз€канн€). Ч „и до реч≥ ж отеЇ чолов≥ков≥, прињхавши до церков божих, до мощей св€тих, застр€ти на хрестинах?

Ч “а що ти, куме, коло нього панькаЇш? Ч сказав хтось ≥збоку товстим голосом. Ч ’≥ба не знаЇш, що се таке? «най нас, пан≥в! ќт воно що! —казано Ч кармазини. —ебто вже наш брат њм не кунпан≥€, Ч от воно що!

як сказав, то наче ≥скру в порох укинув. ”с≥ так ≥ загор≥лись, бо м≥щане вже давно на городове козацтво да на старшину важким духом дихали.

Ч ≈, пек же його матер≥! Ч закричало дес€теро разом. Ч “ак ми т≥лько тод≥ кунпан≥€ кармазинам, €к треба виручати њх ≥з-п≥д кормиги л€дськоњ?

Ч ѕхе, Ч каже господар, Ч €кого ж чорта нам коло них панькати?

Ч ди€волу кармазин≥в! Ч загукала громада, роздрочившись, €к бугањ. Ч ¬они т≥лько вм≥ють бр€жчати шабл€ми; а тод≥ де були с≥ бр€зкуни, €к безбожний –адз≥в≥лл загуркотав ≥з гармат у городськ≥ ворота?

«акип≥в же й Ўрам, почувши так≥ реч≥.

Ч ј ви ж, Ч каже, Ч прокл€т≥ салогуби, де тод≥ були, €к л€хи обгорнули нас п≥д Ѕерестечком, мов горщок жаром? ƒе ви тод≥ були, €к припекли нас з ус≥х бок≥в, що трохи не половина в≥йська викип≥ла? ¬и тод≥ бр€жчали не шабл€ми, а тал€рами да дукатами, що понабирали од козак≥в за гнил≥ п≥дошви да д≥р€в≥ сукна! √а! ј –адз≥в≥лл прийшов, так ви, ока€нн≥, не одв≥товали йому й разу з гармати! ѕлюгав≥њ страхополохи! ќддали самох≥ть –адз≥в≥ллов≥ м≥сто ≥, €к т≥њ баби, заголосили: Ђ«года!ї як же запалав ињв да почали литвини душити вас, що овечок, так хто п≥дскочив до вас на п≥дмогу, коли не козаки? Ѕ≥долаха ƒжеджел≥й ≥з жменею тих с≥ромах улет≥в у ињв, €к голуб у гн≥здо за шул€ком; а ви п≥дперли його, зайц≥ н≥кчемн≥њ? ƒурень пок≥йник був! я не Ћитву, € вас би с≥к да рубав, б≥сов≥ д≥ти! я вас навчив би боронити, що одвоювали вам козаки!

Ч який гаспед одвойовував наше добре, опр≥ч нас самих? Ч кричали м≥щане. Ч ќдвоювали козаки!.. “а хто ж були т≥ козаки, коли не ми сам≥? —е то тепер, з вашоњ ласки, не носимо ми н≥ шабель, н≥ кармазину. озацтво ви соб≥ загарбали, сам≥ соб≥ пануЇте, ридванами њздите, а ми будуй власним коштом ст≥ни, пал≥сади, башти, плати чинш, мито ≥ чорт знаЇ що! ј чом же би ≥ нам по-козацьки не причепити до боку шабл≥ та й не сид≥ти, згорнувши руки?

Ч озаки сид€ть, згорнувши руки! Ч каже Ўрам. Ч ўоб ви так по правд≥ дихали! оли б не козаки, то давно б вас чорт ≥злизав, давно б вас дос≥ л€хи з недол€шками задушили або татарва погнала до риму! Ѕезумн≥њ глави! ƒа т≥лько козацькою одвагою держитьс€ на ¬крањн≥ предс€ –усь ≥ благочестива в≥ра! ƒай њм ус≥м козацьке право! —казали б ви се батьку Ѕогданов≥: в≥н би €краз потрощив об ваш≥ дурн≥њ голови свою булаву! ƒе в св≥т≥ видано, щоб увесь люд жив при однаковому прав≥? ”с€кому своЇ: козакам Ч шабл€, вам Ч безм≥н да терези, а посп≥льству Ч плуг да борона.

Ч оли ус€кому своЇ, Ч каже “арас —урмач (а пл€шкою махаЇ так, що аж гор≥лка ллЇтьс€), Ч коли ус€кому своЇ, то чом же нам шаблю ≥ козацьку волю не назвати своЇю? ” козак≥в не ставало в≥йська, Ч ми с≥ли на кон≥; у козак≥в не було грошей, Ч ми дали њм ≥ грошей, ≥ зброю; укуп≥ били л€х≥в, укуп≥ терп≥ли вс€к≥ пригоди, а €к прийшлось до розкв≥танн€, то козаки зостались козаками, а нас у посп≥льство повернено! ўо ж ми таке? ’≥ба ми не т≥њ ж козаки?

Ч ’≥ба ж ми не т≥њ ж козаки? Ч п≥дхопила громада,

позакладавши ≥з зневагою руки за по€си. Ч ’то жив ≥з нами запан≥брата, дак тепер гордуЇ нашим хл≥бом-с≥ллю!

Ўрам не раз починав говорити, так куди! √алас той так ≥ покриваЇ слова його.

Ч “а постривайте, постривайте, пани кармазини, Ч гукнув один товстопикий синьокаптанник, Ч швидко ми вам хвоста вкрутимо! Ќе довго гордуватимете нами! Ќалет€ть зозул≥, що нас не забули… ƒобр≥ молодц≥ не дадуть нам загинути. —правимо ми вам чорну раду; тод≥ побачимо, хто €ке матиме право!

Ч ќго, Ч каже Ўрам, Ч он воно куди д≥ло хилитьс€!

Ч ј то ж €к? Ч кажуть, сто€чи козирем, м≥щане. Ч Ќе все т≥лько козакам на радах орудовати. —хаменулись ≥ на нас с≥чов≥ братчики.

ƒа й огл€нулись на чубатого запорожц€. «апорожець сидить коло хати, да мов ≥ не в≥н, мов ≥ не чуЇ, що круг нього наче море граЇ.

Ч ≈ге-ге! Ч каже тод≥ Ўрам. Ч “ак це ≥з Ќизу такий в≥тер в≥Ї!

ƒа й догадавсь, що вже вогню п≥дложено, уже т≥лько роздуть, то й зн≥метьс€ пожежа по вс≥й ”крањн≥. —ерце в його зомл≥ло, €к зм≥ркував соб≥, що то з того може за лихо уродитись! ƒе д≥лась зараз ≥ вс€ досада на м≥щан!

Ч Ўановна громадо! Ч каже. Ч Ќе думав же € й не гадав, щоб ки€не пошановали отак мою стар≥сть! „и давно ж ми були в вас ≥з батьком ’мельницьким? “од≥ ви з хл≥бом-с≥ллю виходили до нас назустр≥ч, з плачем ≥ рад≥стю нас прив≥тали; а тепер ось старого Ўрама, що поруч њхав ≥з батьком Ѕогданом, отак зневажаЇте!

Ч ѕанотченьку ти наш коханий! Ч каже йому “арас —урмач, бо зараз така мова його вгамовала. Ч ’то ж тебе зневажаЇ? „и се ж проти тебе, батьку, говоритьс€? так≥њ, що душать нас, уз€вши за ши€ку; а ти зроду н≥кому злого не запод≥€в. Ќе вважай на њх галас. ћало чого не буваЇ, що п’€ний сп≥ваЇ! ѓдь соб≥ з богом, поклонись церквам божим, та й за нас, гр≥шних, прочитай св€ту молитву.

ј „еревань тим часом усе ждав, поки замовкнуть, бо не любив н≥€ких сварок; да ото €к побачив, що вже почав той гом≥н утихати, вињхав ≥з-за Ўрама да й каже:

Ч азнаЇ за що ви завелись оце, бгатц≥! ƒайте т≥лько загл€нуть нам хоч у одну церкву, а тод≥ € отут ≥з вами с€ду ≥ вже не знаю, хто переп’Ї мене в иЇв≥, опр≥ч пана в≥йта.

ћ≥щане вже вз€ли своЇ: з≥гнали трохи криком серце; а „ереван€ таки й любили, ≥ шановали, бо був козак друз€ка: уже кому чи €ка нужда, чи що, то зар€туЇ й визволить. ќт ≥ давай уже хоть коло сього леститисьЕ

Ч ќце, Ч кажуть, Ч пан, так пан! ƒай, боже, ≥ пов≥к таких пан≥в! Ќема в нього н≥ крихти гордост≥!

Ч «а те ж йому господь дав таку золоту й пан≥ю, Ч казали де€к≥.

Ч «а те ж йому дав ≥ дочку краще маку в город≥, Ч добавили ще ≥нш≥њ.

Ч Ќу, пропуст≥те ж нас, коли так, Ч каже Ўрам.

Ч ѕропуст≥мо, пропуст≥мо €сних пан≥в! Ч сказав “арас —урмач да й розтовпив своњх гостей.

–озступились ≥ дали проњхати верховим ≥ ридванов≥.

ƒовго њхав Ўрам, понуривши голову: т€жко стало старому на душ≥. ƒал≥ здихнув важко, од серц€, да й каже, так н≥би сам до себе:

Ч ¬скую прискорбна Їси, душе мо€, ≥ вскую смущаЇши м€? ”повай на господа!

ј „еревань, њдучи поруч, прислухавсь, що в≥н соб≥ мимрить.

Ђ≈, Ч думаЇ, Ч отже, мабуть, враж≥ личаки справд≥ допекли йому. “реба його розважитиї.

Ч Ѕгате, Ч каже, Ч ≤ване! ”дар ти лихом об землю! „ого таки тоб≥ журитись?

Ч як чого? Ч каже Ўрам, Ч х≥ба не чув, що на ум≥ в сих мугир≥в? «адумали чорну раду ≥родов≥ душ≥!

Ч “а враг њх бери з њх чорною радою, бгате!

Ч ќт тоб≥ на! ј х≥ба ж ти не бачиш, зв≥дки сей в≥тер в≥Ї? —е вже коњть не хто, €к прокл€тущий ≤ванець ≥з низовими комишниками. “ак х≥ба нам сид≥ти, згорнувши руки, коли огонь уже п≥дложено ≥ ось туж-туж пожежа схопитьс€ по ¬крањн≥!

Ч ј що нам, бгате, до ¬крањни? ’≥ба нам н≥чого њсти або пити, або н≥ в чому хороше походити? —лава тоб≥, господи, буде з нас, поки нашого в≥ку! я, бувши б тобою, сид≥в би лучче дома та њв би хл≥б-с≥ль з упокоЇм, ан≥ж мен≥ битись на стар≥сть по далеких дорогах та сваритись ≥з м≥щанами.

Ч ¬раг в≥зьми мою душу, Ч закричав ≥з серц€ Ўрам, Ч коли € ждав од „ереван€ такоњ реч≥! “и Ѕарабаш, а не „еревань!

ўо ж би ви думали? „еревань так ≥ помертв≥в од сього слова.

Ч ўо ж оце ти сказав, бгатику? Ч ледв≥ промовив через силу.

Ч “е, Ч каже, Ч що, так, €к Ѕарабаш казав ’мельницькому:

ћи дач≥ не даЇм,

¬ в≥йсько польське не йдем:

Ќе лучче б нам з л€хами,

ћостивими панами,

ћирно проживати,

јн≥ж п≥ти луг≥в потирати,

–воњм т≥лом комар≥в годувати?

“ак оце й ти говориш. Ќехай гине отчизна, аби нам було добре! Ќема ж тоб≥ тепер у мене й другого пр≥звища, €к Ѕарабаш!

Ч Ѕгате ≤ване! Ч каже „еревань, а сам аж тремтить. Ч –ок≥в дес€ть назад правовавс€ б ти зо мною за се порохом та кулею. “епер € вже не той, т≥лько ж ≥ нехай враг в≥зьме мою душу, коли € хочу зостатьс€ з таким паскудним пр≥звищем. ѕокажу € тоб≥, що € не Ѕарабаш; њду з тобою за ƒн≥про так, €к от сиджу на кон≥, Ч з ж≥нкою, з дочкою ≥ ¬асилем Ќевольником, ≥ хоч би ти, €к кажеш, дл€ отчизни кинувсь ≥з мосту в воду, то й € за тобою.

Ч ќтеЇ так по-козацьки! Ч сказав Ўрам, да аж печаль свою забув, €к побачив, що в „ереван€ ще не зовс≥м заснуло козацьке серце. Ч ƒай же, Ч каже, Ч руку да об≥щайсь от перед братством —агайдачного, що держатимешс€ за мене у вс€к≥й дол≥.

Ч ƒаю ≥ об≥ц€ю, бгате! Ч каже „еревань, см≥ючись: рад був, що розважив Ўрама.

“ут вони саме прибули до братства, що на ѕодол≥.

Ч ’од≥мо ж, Ч каже Ўрам, Ч да помолимось, щоб господь допом≥г нам у нашому доброму д≥л≥.

V

–≥дко, може, Їсть на ¬крањн≥ добра людина, щоб ≥зжила в≥к, да не була н≥ разу в иЇв≥. ј вже хто був, то знаЇ братство на ѕодол≥, знаЇ ту високу з дзигарками дзв≥ницю, муровану кругом ограду, ту п’€тиголову, пишно, з переднього лиц€, розмальовану церкву, т≥њ висок≥ кам’€ниц≥ по боках. ќт же рок≥в за дв≥ст≥ назад, тод≥, €к отой-то Ўрам був у иЇв≥, все те було ≥нше. “од≥ ще сто€ла дерев’€на церква гетьмана ѕетра —агайдачного, ≥ ограда, ≥ дзв≥ниц€, ≥ вс≥ братськ≥ школи, Ч усе те було дерев’€не. ” середин≥ в монастирев≥ сто€в тод≥ густий старосв≥тський сад. Ѕула то колись благочестива пан≥ √анна √улевич≥вна, що подаровала на братство св≥й дв≥р ≥з садом; ≥ на тому-то двор≥ гетьман —агайдачний церкву збудовав ≥ монастир братський з школами устроњв, щоб теЇ братство д≥тей козачих, м≥щанських ≥ вс€ких учило, люд€м у темнот≥ розуму загинути не давало.

ѕосто€вши прочане наш≥ в церкв≥, подали ср≥бла панотц€м братським на школи ≥ прога€лись геть-то, огл€дуючи монастир. ј було тод≥ на що там задивитись. ѕридавсь один чернець на мальованнЇ ≥ пообмальовував не то церкву, да й саму ограду округи братства, що вже де на €ку дивовижу, а в братство мир€не йшли дивитись на мальованнЇ. ўо т≥лько в б≥бл≥њ прописано, усе чернець той мов живе списав скр≥зь по монастирев≥. “о ж св€те саме по соб≥, а то таки й наше козацьке лицарство було там скр≥зь по оград≥ помальоване, щоб народ дививсь да не забував, €к колись за батьк≥в та за д≥д≥в д≥€лось.

Ѕув там намальований ≥ Ќечай, ≥ ћорозенко. руг його гор€ть костьоли й замки, а в≥н с≥че-рубаЇ, топче конем л€х≥в з недол€шками. ≤ще й п≥дписано: ЂЋицар славного в≥йська «апорозькогої; а над л€хами: Ђј се прокл€тущ≥ л€хиї. «наЇте, тод≥ ще ’мельнищина т≥лько що втихла, так любив народ, дивл€чись, споминати, €к наш≥ за себе одд€чили. ј ченц≥ соб≥ любили мир€нам у голову задовбувати, що нема в св≥т≥ ворога над католика. ѕали, рубай його, вивертай з коренем, то й будеш славен ≥ хвален, €к ћорозенко.

Ѕув там ≥ козак Ѕайда, що вис≥в ребром у турк≥в на гаку, а не зламав своЇњ в≥ри. “ак ≥ те все там помальовано, щоб ус€ке знало, €к≥ то колись були лицар≥ на ¬крањн≥.

Ѕув ≥ —ам≥йло ≥шка, що й дос≥ про його сп≥вають кобзар≥, €к в≥н попавсь у турецьку неволю ≥ п’€тдес€т чотири роки був на галерах у кайданах, за замками, €к йому господь допом≥г ≥ себе, ≥ товариства п≥в-чвартаста визволити, ≥ €к, уз€вши ту галеру, приплив до козак≥в ≥ корогви хрещат≥ давн≥ у кишен≥ козакам прив≥з Ч не зневажив козацькоњ слави.

ƒивл€тьс€ наш≥ на т≥њ намальован≥ дива, доход€ть уже до дзв≥ниц≥, аж слухають Ч за оградою щось гуде, стугонить, наче гр≥м гримить оддалеки, ≥ музики грають.

Ч —е, Ч каже ченчик, що проводжав њх по монастирев≥, Ч се добр≥њ молодц≥-запорожц≥ по иЇву гул€ють. Ѕачте, €к наш≥ бурсаки-спудењ б≥жать за ворота? ∆одною м≥рою не вдержиш њх, €к зачують запорожц≥в. Ѕ≥да нам ≥з сими ≥скусител€ми! Ќањдуть, покрасуютьс€ тут, погул€ють; дивись Ч половина бурси ≥ вродитьс€ за порогами.

“им часом музики, галас ≥ тупотн€ п≥дходили все ближче. Ћюде один одного пхаЇ та б≥жать дивитись на с≥чових гул€к. “≥льки й чути: Ђ«апорожц≥, запорожц≥, з св≥том прощаютьс€!ї

ўо ж то було за прощаннЇ з св≥том? Ѕула то в запорожц≥в гульн€, на диво всьому миров≥. як доживе було которий запорожець до великоњ старост≥, що воювати б≥льш не здужаЇ, то наб’Ї черес дукатами, да забере з собою при€тел≥в душ тридц€ть або й сорок, да й њде з ними в ињв бенкетовати. ƒома, у —≥ч≥, ход€ть у семр€жках да в кажанках, а њд€ть мало не саму соломаху, а тут жупани на њх будуть лудани (жупани з блискучоњ матер≥њ або вишит≥ золотом Ч прим≥т. авт.), штани ≥з дорогоњ саЇти (англ≥йське сукно Ч прим≥т. авт.), гор≥лка, меди, пива так за њми в куфах ≥ њзд€ть, Ч хто стр≥нетьс€, ус€кого частують. “ут ≥ бандури, тут ≥ гусл≥, тут ≥ сп≥ви, й скоки, ≥ вс€к≥ викрутаси.

ќтсе одкупл€ть, було, бочки з дьогтем, да й роз≥ллють по базару; одкупл€ть, ск≥лько буде горшк≥в на торгу, да й порозбивають на череп’Ї; одкупл€ть, ск≥лько буде маж ≥з рибою, да й порозкидають по всьому м≥сту: Ђѓжте, люде добр≥њ!ї

ј погул€вши нед≥ль ≥зо дв≥ да начудовавши увесь ињв, ≥дуть було вже з музиками до ћежигорського спаса. ’то ж ≥де, а хто з прощальником танцюЇ до самого монастир€. —ивий-сивий, €к голуб, у дорогих кармазинах, вискакуЇ, попереду йдучи, запорожець; а за ним везуть боклаги з напитками ≥ вс€к≥ ласощ≥. ѕий ≥ њж до своЇњ любост≥, хто хочеш.