Текст книги "Чорна рада"

Автор книги: Пантелеймон Кулиш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

Ч ўо ж то буде за чудас≥€?

Ч “ак, н≥чого: п≥дхоплю т≥лько на с≥дло отсю кралю, та й шукай в≥тра в пол≥. ћахнем з побратимом навпростець до „орноњ √ори. ќх, да д≥вчина ж гарна! Ч додав ирило “ур, погл€нувши вовчим погл€дом на Ћесю.

Ћес€ вже давно була сама не сво€ од страху. «роду вона н≥кого так не бо€лась, €к сього запорожц€. р≥пилась, однак же, сердешна, сидючи за столом. як же погл€нув в≥н отак на нењ, то наче аж до серц€ дос€г њњ очима. «л€калась голубонька, €к дитина, ≥ заплакала з л€ку. «атулила руками оч≥, а сльози м≥ж пучки так ≥ капот€ть. ћати соб≥ стривожилась, устала з-за стола ≥ одвела њњ в к≥мнату.

ј козакам ≥ байдуже, т≥лько см≥€лись.

Ч ќ, вражий ти комишнику, Ч каже Ўрам, Ч бач до чого добалакавсь! ≤зл€кав справд≥ б≥дну дитину.

„ереваниха вже не вернулась до столу; однак н≥хто п≥сл€ об≥д не догадавсь дов≥датись, чи не занедужала з переполоху Ћес€. “од≥ ще козак мало зважав на ж≥ноче серце. ∆≥ноч≥ сльози й печаль не скоро проймали йому душу. ”ставши з-за стола, ирило “ур под€кував за хл≥б, за с≥ль по-своЇму:

Ч —пасиб≥ богу та мен≥, а господарю н≥: в≥н не нагодуЇ, то другий нагодуЇ, а з голоду не вмру, Ч да й пот€г ≥з подв≥р’€ з побратимом, не сказавши н≥кому й Ђпрощайтеї, наче з свого курен€. “≥лько чутно було, €к висп≥вував за вор≥тьми:

∆урба мене сушить, журба мене в’€лить,

∆урба мене, мо€ мати, скоро з н≥г ≥звалить.

Ч „и чуЇш? Ч каже тод≥ Ўрамов≥ гетьман. Ч Ќ≥хто не розбере, чим душе низовець, поки сам себе не ви€вить. ќт же € знаю, що в сього ирила “ура щось на душ≥ важке лежить. ”даЇ в≥н ≥з себе паливоду, а постер≥гав не раз €, куди пр€муЇ сей юрода. ƒивно во оч≥ю, а так воно Їсть, що в≥н т≥лько й живе душ≥ спасен≥Їм.

Ч Ћедачу ж вибрав в≥н дорогу! Ч каже Ўрам.

Ч Ќа €ку натрапив, таку й вибрав, батьку! —отворив себе буњм ≥ безумним дл€ бога. ќт воно що! √осподь його знаЇ, куди в≥н зайде; а бачив € раз, €к ирило “ур, мол€чись серед ноч≥ богу, обливавсь гар€чими сльозами, ≥ нехай би пустинник зн≥с таку молитву до бога, €к сей гульв≥са! ѕрислухавшись, € сам… ƒа що про те розказовати? “о д≥ла бож≥. ќдкрию тоб≥, панотче, чого отеЇ € в иЇв≥. Ќе сватанн€ в мене на думц≥. ѕов≥нчаЇш ти мене, од≥гнавши л€х≥в до —луч≥, щоб мо€ ж≥нка була гетьманша на всю губу. ј тепер перед в≥йною треба нам поставити у иЇв≥ твердо ногу, понасипати горлахи пашнею, припасти довол≥ пороху ≥ в≥йськовоњ зброњ да ще спор€дити одно д≥ло. ќсь ход≥мо лиш до архимандрити, до нашого порадника. √≥зель, батьку, тепер у нас такий головатий чолов≥к, к колись був ћогила. ѕоговоримо з ним де про що з √ад€цьких пункт≥в. Ќе дурень був ¬иговський, що написав њх, т≥лько дурень, що з’€кшавсь ≥з л€хами. « л€хами в козак≥в вов≥ки-в≥чн≥ ладу не буде. „и гаразд, чи не гаразд, а з москалем нам треба укуп≥ жити. —е вже так, батьку!

Ч ќй, синку! Ч каже Ўрам. Ч –ознюхали ми тепер добре бо€р да воЇвод московських!

Ч —е, батьку, €к до чолов≥ка! ј москаль нам р≥дн≥ший од л€ха, ≥ не сл≥д нам од його одриватись.

Ч Ѕог його знаЇ! Ч каже здихнувши Ўрам. Ч ћоже, воно так буде й лучче.

Ч ”же ж пак не гiрше, батьку! Ѕо тут усi слухають одного, а там, що пан, то й король, i вс€ке ледащо норовить, €к би козака в гр€зь затоптати.

Ч Ќе дiждуть вони сього, нев≥рн≥њ душ≥! Ч каже Ўрам, ухопившись за уса.

Ч ќтже, щоб не дождали, батьку, так треба нам з москалем за руки держатись. —е ж усе одна –усь, боже м≥й милий! оли в нас заведетьс€ добро, то й москалю буде лучче. ќсь нехай лиш господь нам допоможе зложити докупи обидва береги ƒн≥пров≥, тод≥ ми позаводимо усюди правн≥њ суди, школи, академ≥њ, друкарн≥, п≥дн≥мемо ¬крањну вгору ≥ возвеселим душ≥ тих великих кињвських ярослав≥в ≥ ћономах≥в.

–озмовл€ючи про так≥ реч≥, п≥шли до отц€ ≤нокент≥€ удвох чи втрьох, а де€к≥ роз≥йшлись по монастирев≥.

ўо ж д≥€лось ≥з Ћесею? ¬она, голубонька, справд≥ рознемоглась. Ќе жартами здавались њй химерн≥ реч≥ запорожц€: вона бо€лась, щоб не вхопив в≥н њњ, €к шул€к, ≥ просила матер≥ позащ≥пати кругом двер≥. „ого вже не робила мати, щоб њњ заспокоњти! —ердешному д≥вчат≥ так ≥ сто€в перед очима страшенний запорожець. ”же й „еревань, увалившись у к≥мнату, пробував а њњ уговорювати, щоб не л€калась не знать чого; раз≥в зо два назвав, забувшись, аж бгатиком; дал≥ бачить, що н≥чого з нею не врадить, махнув рукою да й л≥г одпочити; проспав, неборак, аж поки задзвонено до вечерн≥.

ѕ≥сл€ вечерн≥ знов позбирались ус≥ у козацьке подв≥р’Ї. √етьман ≥ Ўрам вернулись ≥ще весел≥ш≥, пили за здоров’Ї великоњ, одностайноњ ”крањни, пили й за цар€ православного ≥ праведного, которий н≥ дл€ кого в св≥т≥ душею не покривить, не так €к той король, що оддав козак≥в магнатам на поталу. ќд щирого серц€ празниковали. „еревань соб≥ був рад, що Ўрам повесел≥шав, ≥ все т≥лько вигукував за кубком:

Ч ўоб нашим ворогам було т€жко!

≤ весь же той гармидер чинивсь через ст≥ну од Ћес≥. Ћежала вона зовс≥м мов недужа, а про нењ н≥хто й не спогадав. —казано Ч козаки: байдуже њм про жiнок, €к заход€тьс€ з вiйськовими речами. ќтже, хоч небожата-жiноцтво вже i знали i корились своњй долi, да защемiло серденько в моЇњ Ћесi од того занедбанн€; жаль њй було не помалу на свого €сного жениха, на —омка якима. Ћицар над лицарством, вродливий над вродливими, да, видно, тiлько в його i думки, що про гетьманськ≥ пор€дки. ј д≥вочому серцю що ≥ молодецька краса, що ≥ козацька слава, коли до нењ козак не горнетьс€?

Ћес€ полюбила —омка ≥ще тод≥, €к в≥н було носить њњ на руках ≥ даруЇ њй то золот≥ сережки, то добре намисто. ≤ще тод≥ звав в≥н њњ своЇю судженою ≥ зложив з „ереванихою руки. „ереванев≥ здавалось жартами таке залиц€нн€, а вони з „ереванихою не жартують словами. « щирого серц€ зове в≥н њњ своЇю ненею, з щирого серц€ зове вона його своњм з€тем. ≤ зросла Ћес€, його кохаючи, кохаючи щиро д≥вочим серцем. ўо т≥лько в п≥сн€х висп≥вують про те коханнЇ, усе вона складала у своЇму серц≥. ќтже зове вже в≥н њњ своЇю й молодою, т≥лько все воно вийшло не так, €к то вона соб≥ компоновала. ѕро ≥нш≥њ реч≥ клопочетьс€ в≥н ≥з старим Ўрамом, про ≥нш≥њ реч≥ широко розмовл€Ї, а њњ мовби нема йому й на св≥т≥. «ащем≥ло горде д≥воче серденько, да мовчала небога, не сказала й матер≥.

ј що ж ѕетро? ѕетро зараз п≥сл€ об≥д уз€в рушницю ≥ п≥шов у гай, н≥би на польованнЇ. ѕроблукав сердега по гаю до самого вечора. ¬ернувсь на подв≥р’Ї, аж там ус≥ весел€тьс€. √ом≥н справили такий, мов справд≥ на бенкет≥. ≤нш≥ й до нього прис≥пались ≥з кубком, а йому притьмом прийшлось так, €к сп≥вають у п≥сн≥:

„омусь менi, братцi, горiлка не п’Їтьс€:

оло мого серц€ мов гадина в’Їтьс€!

–iли за вечерю, аж ось iзнов iде ирило “ур, тiлько вже без побратима.

Ћес€ не вийшла вечер€ти. –озгор≥лась ≥ рознемоглась сердешна д≥вчина, що притьмом мусила „ереваниха посилати у хут≥р до чернечого пас≥чника пo шептуху. ѕрийшла шептуха ≥ наварила €когось з≥лл€, щоб напоњти на н≥ч, да й сама бабус€ осталась ночовати на подв≥р’њ. Ќадвеч≥р ублагала була мати Ћесю розд€гтись да л€гти спать; €к же почула Ћес€ ирила “ура голос, то так ≥ затрусилась; ≥ вже шкода було й казати њй про сон! Ѕо€лась заснути, щоб не вхопив той пугач њњ сонну. Ќе вонтпила вона, що сей пройдисв≥т не своЇю силою дише, бо не раз чувала про запорозьке характерство.

ј ирилов≥ “уру, мабуть, були жарти з того д≥вочого жаху. —≥в за вечерю, да зараз ≥ почав викидати.

Ч Ќу, панове, Ч каже, Ч тепер € вже зовс≥м налагодивсь у дорогу.

Ч ” €ку се? Ч питаЇ —омко.

Ч “а в „орну ж √ору.

Ч ”се-таки туди? “и не покинув своЇњ думки?

Ч оли ж се бувало, пане гетьмане, щоб наш≥ братчики, задумавши що-небудь, покинули свою думку, мов €ку химеру? ѕро що ≥ншому ≥ згадати страшно, те низовець, сид€чи над широким морем-лиманом, викомпонуЇ, вим≥зкуЇ ≥ вже х≥ба лусне, а не покине своЇњ гадки. “ак отеЇ й мен≥ прийшлось, бачу, або луснути, або доказати слави, бо вже не дурно щось мою “урову голову так заморочили д≥воч≥ оч≥.

Ч ≤ тоб≥ отеЇ, запорожцев≥, отшельников≥, не сором признатись? Ч каже Ўрам, бо й в≥н, старий, розв≥шав уш≥, €к пон≥с той своњ бал€ндраси. Ч ј що скаже товариство, €к дочуЇтьс€, що кур≥нний отаман так осрамив своњх братчик≥в?

Ч Ќ≥чого не скаже, бо € вже тепер вольний козак.

Ч як то тепер вольний? ј перше ж х≥ба був невольний?

Ч ” нас, панове, поки козак не випишетьс€ з коша чи з курен€, то слухай с≥човоњ старшини, так €к ≥гумена. «нюхайсь тод≥, коли хоч, з бабою, то знатимеш, поч≥м к≥вш лиха! “≥лько наш чернечий устав кращий од монастирського. ” нас, скоро чолов≥ка спантеличить мирська суЇта, то в куну або до кози не саджають, а зараз Ч ≥ди соб≥ к нечист≥й матер≥! ¬ибрикайсь на вол≥, коли дуже розжир≥в на товариському хл≥б≥! ≤ чи раз же то трапл€лось, що сердешний с≥ромаха попогасаЇ по городах, ухопить, €к там кажуть, шилом патоки та, побачивши на власн≥ оч≥, що чортмаЇ в св≥т≥ н≥чого путного, покине ж≥нку й д≥тей, вернетьс€ в кур≥нь: Ђ≈й, братчики! ѕрим≥те мене знов м≥ж товариство! „ортма на св≥т≥ добра! Ќе стоњть в≥н н≥ радост≥, н≥ печал≥ї! ј братчики тод≥: Ђј що, ледащице! ”хопив шилом патоки? Ѕери лишень кор€к та випий з нами с≥Їњ дури, то, може, порозумн≥йшаЇш!ї ќт б≥долаха с≥даЇ м≥ж милим товариством, п’Ї, розказуЇ про своЇ городове житт€ з ж≥нкою та з д≥тьми; а т≥њ слухають, кепкують з його, €к ≥з блазн€, та т≥лько за боки берутьс€. “ак ≥ м≥й пок≥йний панотець, Ч нехай царствуЇ, Ч њзд€чи колись ≥з прощальником по городах, натрапив на так≥ оч≥, що й товариство йому стало не миле Ч замутив зовс≥м лукавий йому голову. Ќу, виписавсь ≥з курен€, с≥в хуторком десь коло Ќ≥жен€, ≥ господарство, ≥ худобчину зав≥в, ≥ д≥ток сплодив двойко Ч карапуза-хлопчика та скверуху-д≥вчинку. “≥лько рок≥в через п’€ть чи що, так йому обридло все в господ≥ ≥ в пол≥, €к приборканому степовому птаху. —умуЇ та й сумуЇ козак; бо чи статечна бак р≥ч Ч ≥сповнити козацьку душу ж≥нкою-квочкою та д≥тьми-пискл€тами? озацькоњ душ≥ ≥ ввесь св≥т не сповнив би: увесь св≥т вона прогул€ла б ≥ розсипала, €к тал€ри з кишен≥. “≥лько один бог може њњ сповнити…

Ч ўо ж сталось ≥з твоњм батьком? Ч спитав —омко. Ч “и-бо вже коли говориш, то говори одно; а то разом хочеш буть ≥ за попа, ≥ за д€ка.

Ч ≤з моњм батьком? Ч каже ирило “ур, мов кр≥зь сон, бо звернув свою розмову на такий лад, що й голову понурив… Ч ≈ге! я ж кажу, що м≥й батько, скоро розчовпав, що пожививсь €к собака мухою, то й заскучав по братчиках. ”же не раз казала йому мо€ мати, так €к та ж≥нка в п≥сн≥:

ўо ти, милий, думаЇш-гадаЇш?

ћабуть, мене покинути маЇш:

–ано встаЇш, кон€ напуваЇш,

∆овтенького вiвса пiдсипаЇш,

«еленого сiнц€ пiдкладаЇш;

¬ сiнечки йдеш Ч нагайки питаЇш,

¬ комору йдеш Ч сiдельц€ шукаЇш;

ƒит€ плаче Ч ти не поколишеш;

¬се на мене важким духом дишеш!

“iлько батько мiй не пускавсь у такi жалiбнiњ розмови, €к той козак iз своЇю жiнкою, а, надумавшись сам собi, сiв на кон€, ухопив на сiдло карапуза-синка свого, себто мене ледачого, та й гайда на «апорожжЇ. Ќе виб≥гала ж за ним усл≥д мо€ пан≥матка, €к у т≥й п≥сн≥, не хапала за стремена, не прохала вернутись, напитись варенухи, прибратись у голубий жупан та хоч раз ≥ще подивитись на свою милу. ≤ жупани, ≥ худобу покинув в≥н њй на прожиток, а сам у семр€з≥ убравсь за границю бабського царства. ќт же й мен≥, бачц€, доведетьс€ йти батьк≥вським сл≥дом!

Ч Ќу, бери ж кубок, Ч каже гетьман, Ч да п≥дкр≥пись на дорогу. ƒо „орноњ √ори не близький св≥т. ќсь ≥ ми погладимо тоб≥ дорогу.

Ч ƒ€куЇмо тоб≥, пане гетьмане! Ч каже ирило “ур, клан€ючись низенько. Ч ”же коли ти й сам гладиш мен≥ дорогу, то будь певен, що € свою кралю перевезу гарненько в „орну √ору.

Ч ўо ти думаЇш, синку? Ч каже нишком гетьманов≥ Ўрам. Ч “и знаЇш, що за божев≥льн≥ люде с≥ комишники: не розбере њх ≥ сам нечистий. Ќе в≥р, бо то зв≥р, хоть не вкусить, то зл€каЇ! ƒержи, синку, в голов≥ сю пословицю. Ќа юродивих ≥нод≥ справд≥ находить безум≥Ї.

Ч ≤-≥, батьку! Ч каже, см≥ючись, —омко. Ч ƒобре € знаю сього юроду. Ќема, може, ≥ в св≥т≥ такоњ щироњ душ≥ до мене. як проган€в € л€х≥в з ”крањни да одбивавсь од ёрус€, то в≥н ≥з своњм н≥мим чорногорцем визвол€в мене не раз ≥з великоњ б≥ди. —лужив в≥н мен≥ за €зика, за шпига, за сердюка Ч ≥ все т≥лько ради доброго слова да ковша гор≥лки. Ќе раз € насипав ≥ йому шапку тал€рами, так ≥дучи й витрусить на пороз≥. Ђ«в≥дки, Ч каже, Ч се такого см≥тт€ набралось?ї “акий химера! Ѕуло кажу: Ђ ириле, скажи, бога ради, чим мен≥ тебе наградити? “и ж не раз слобон€в мою голову од смерт≥!ї Ч ЂЌе тоб≥, Ч каже, Ч награждати мене за се!ї ќт воно що, батьку!

Ч —правд≥, Ч каже Ўрам, Ч се золото, а не козак! ѕане отамане, Ч до ирила “ура, Ч ходи сюди, дай € обн≥му тебе да поц≥лую.

Ч «а що се така ласка?

Ч ’оди, мен≥ то вже знати, за що.

ƒа й обн€в ≥ поц≥лував запорожц€.

Ч ƒа наградить же, Ч каже, Ч тебе господь за твоњ лицарськ≥њ вчинки!

Ч ≈, батьку! Ч каже запорожець. Ч “о ж ≥ще дурниц€, да так мене голубиш; що ж ти скажеш тод≥, €к украду з-п≥д поли гетьмана молоду?

„еревань б≥льш од ус≥х уподобав ирила “ура; усе реготав ≥з його вигадок.

Ч ¬раг мене в≥зьми, Ч каже, Ч бгатц≥, коли € бачив такого жвавого молодц€! ƒуша, а не запорожець! ≤ди, бгатику, й до мене, ≥ € тебе поц≥лую!

Ч ќт добр≥ люде! Ч каже ирило “ур. Ч ” њх крадеш, а вони тебе ц≥лують! ѓй-богу, добр≥ люде! Ўкода, що вже б≥льш не побачимось! ” „орну √ору ворон ≥ к≥сток ваших не занесе. Ќу, прощайте ж тепер, панове громадо! ƒ€куЇмо за хл≥б та за с≥ль! ѕрощайте! „ас лагодитись у дорогу.

≤, виходючи з дверей, розпростер руки да й каже:

Ч ƒвер≥ одмикайтесь, а люде не прокидайтесь! ƒвер≥ одмикайтесь, а люде не прокидайтесь!

Ч ўо за неподобна голова в сього ирила “ура, Ч см≥ючись, каже —омко. Ч —ебто вже ворожить, характерствуЇ.

VIII

Ќе довго в нiч гул€ли нашi козаки: поблизу св€того мiста гул€ти довго не годилось. Iще не дiйшло й до пiвночi, а вже всi давно спали. ’ропли козаки на весь двiр, од самоњ свiтлицi, де спочивав гетьман ≥з Ўрамом, да аж до стайн≥; там спав ¬асиль Ќевольник при „ереваневих кон€х. ≤нш≥ л€гли п≥д чистим небом, ≥ хоть уноч≥ надвор≥ було не душно, да тому черствому, гар€чому людов≥ байдуже було про холод. «дорово було гул€кам надвор≥, €к трав≥, що прив’€ла вдень на сонц≥. ругом по гаю щебечуть солов’њ, аж луна розл€гаЇтьс€; деколи й пугач скаже своЇ смутне Ђпугу!ї. озацьке сонце високо п≥дбилось угору; зор≥ вкрили все небо, €к ризу.

Ќе н≥ме було козаков≥ те небо, ≥ м≥с€ць, ≥ зор≥: чи погл€не на м≥с€ць, на його пл€ми, чи погл€не на зор≥, то й серце, ≥ думка його розжевр≥Ї, €к од божого слова. „ого на м≥с€ц≥ т≥њ пл€ми? ¬≥н знав, чого. “о ще €к ањн убив јвел€, то бог назнаменав на м≥с€ц≥ той гр≥х своЇю рукою: Ђƒив≥тес€, Ч каже, Ч люде: так €к сей ањн дов≥ку-в≥чного нестиме на плечах мертве братнЇ т≥ло, так ус€кий душогубець носитиме дов≥ку до суду т€жкий гр≥х св≥йї. ј зор≥? “о людськ≥ душ≥. як засне гр≥шне т≥ло, добр≥ душ≥, покинувши землю, знос€тьс€ до господа бога, купаютьс€, обливаютьс€ у небесному св≥т≥, п≥дслухають, що говор€ть на неб≥ ангели.

як же часом покотитьс€ по небу ≥ погасне €сна зор€, козак перехреститьс€ ≥ помолитьс€ за усопшую душу. ≤нш≥ зор≥ щаст€ть у його на врожай, ≥нш≥ на скот, а ¬≥з Ч чумацька щаслива зор€.

ясна, пишна була н≥ч над ѕечерським, да один т≥лько чолов≥к дививсь на њњ дива; не спав, дививсь ≥ н≥чого не бачив. ¬же ж не хто сей один, €к той сердега ѕетро Ўраменко. ому сон, а йому туга, да жаль, да досада. ƒовго в≥н ворочавсь на своњй бурц≥; дал≥ встав, нат€г жупан да й вийшов у гай хв≥рточкою.

Ѕ≥дний козак тањвсь од ус≥х ≥з своњм коханн€м, бо вс€к т≥лько б ≥з його насм≥€вс€. озаки не дуже вдавались у любощ≥; знали сю нем≥ч найб≥льш д≥вчата да молодиц≥; вони-то поскладали й от≥ п≥сн≥, от≥ н≥жн≥њ розмови козака з д≥вчиною або милого з милою, що слухаЇш ≥ не наслухаЇшс€.

оли б у ѕетра була ненька р≥дненька або сестра жал≥бниц€, може б, њм розказав в≥н про своЇ лихо. Ѕо хоть €к не гордуЇ було козак любощами перед товариством, а €к вернетьс€ до господи, €к зачне коло його упадати ласт≥вкою мати, €к стане голубити сестра, розч≥суючи йому кучер≥, розпитуючи про далек≥ сторони, про козацьк≥ пригоди, то й тверде, €к зал≥зо, серце пом’€кшаЇ, ≥ що т≥лько важке Їсть на душ≥, усе козак своњм щирим жал≥бниц€м розкаже. Ќа б≥ду, в ѕетра не було н≥ сестри, н≥ матер≥; мав в≥н за порадник≥в т≥лько старого, гр≥зного панотц€ да жарт≥вливе товариство.

’одить в≥н, сновидаЇ по гаю ≥ сам не знаЇ чого. ћ≥с€ць став уже на неб≥ нижче; св≥тить навскось по трав≥, по кущах, по березах. Ќ≥ч уже на ≥сход≥. як ось чуЇ ѕетро Ч тупот€ть кон≥… ”се ближче, ближче. –озп≥знаЇ нешвидку ристь двох ступак≥в. «вернув з дор≥жки за кущ, щоб н≥ з ким не зустр≥тись. як ось чуЇ й людську мову. ѕо зор≥ ус€ке слово доходить до його чисто. «араз п≥знав ирила “ура голос, а по чорногорському бре да море п≥знав його побратима.

ирило “ур говорить:

Ч ўо то, брате, скажуть ваш≥ отмичаре про запорозьку хисть, €к ми п≥дхопим оцю д≥войку. ј „орногор йому:

Ч Ѕре, побро! ћен≥ усе здаЇтьс€, що ти т≥лько морочиш мене. Ќе впевнюсь, поки не побачу дива на своњ оч≥!

Ч ћ≥с€ць не скоро зайде, Ч каже запорожець, Ч побачиш, не повилаз€ть.

Ч як же ти отмеш д≥войку, не наробивши івалту?

Ч ≈ге-ге, пане брате! „и так≥ ж дива чинили на свойому в≥ку запорожц≥! ’≥ба ж € дармо заворожив ус≥ двер≥?

Ч ћоре! Ч каже „орногор. Ч “и б уже хоч мене своњм характерством не морочив!

Ч ўо за дурна в тебе голова, брате, Ч каже ирило “ур. Ч ј за що б же мене обрали отаманом? ’≥ба за те, що добре гор≥лку лигаю? в нас на се д≥ло ≥ще лучч≥ мистец≥, а характерник≥в не багато знайдеш.

“им часом од’њхали вони далеко, ≥ не стало чути њх розмови.

“епер “уров≥ реч≥ за вечерею не здавались уже ѕетру жартами: мабуть, справд≥ скрутивсь од жиру запорожець! —першу був кинувсь ѕетро до гостиниц≥ будити козак≥в, дал≥ зупинивсь.

Ч „ого €, Ч каже, Ч б≥жу? „и видане д≥ло, щоб украсти д≥вчину з-посеред миру? «апорожець сказивсь, а € й соб≥ б≥жу, €к божев≥льний.

ƒа й п≥шов тихою ступою.

Ђ“реба ж отак ≥з юродства да зайти в голову! Ч думаЇ йдучи ѕетро. Ч ќтсе не удавай ≥з себе химородника, не бурли, €к кабан у корит≥!.. –ад би € був, коли б —омко за сей жарт звел≥в, жартуючи, погр≥ти йому ки€ми плеч≥!ї

ѕройшовши з гони, став так ≥ще думати:

Ђј що, €к справд≥ в≥н характерник? „ував € не раз од старих козак≥в, що с≥ бурлаки, сидючи там у комишах да в болотах, обнюхуютьс€ з нечистим. ¬икрадали вони з невол≥ невольник≥в, да й самих туркень, ≥нод≥ так мудро, що справд≥ мов не своЇю силою. Ќе дурно, мабуть, ≥де м≥ж людьми поголоска про њх характерство… ”т≥каЇ од татар, розстеле на вод≥ бурку да й попливе, сид€, на другий берег… Ќу, то вже дурниц€, що л€хи з переполоху провад€ть, буц≥м запорожц≥ ростуть у ¬еликому Ћуз≥ з земл≥, €к гриби, або що в запорожц€ не одна, а дев’€ть душ у т≥л≥, що поки його вб’Їш, то вбив би дев’€теро простих козак≥в. ћоже, не зовс≥м правда й про бурку. ј що запорожцев≥ вкрасти, що задумаЇ, то мов ≥з гамана тютюну д≥стати. ¬они напускають ману на чолов≥ка…ї

ƒа й згадав, €к у старого ’мельницького сид≥в у глибц≥ такий, що ману напускав. Ђўо ви, Ч каже, Ч що мене стережете? як схочу, то лиха встережете мене! ќсь зав’€ж≥ть мене в м≥шокї. «ав’€зали його да й прит€гли за тр€мки, аж в≥н ≥ йде з-за дверей: Ђј що, враж≥ д≥ти! ¬стерегли?ї

Ђўо ж, Ч думаЇ, Ч €к ≥ се такий химородник? ѕ≥ду скор≥ш, щоб справд≥ не вкоњв в≥н €кого лихаї.

ƒа ступивши швидкою ходою ступн≥в з дес€ток, зупинивсь ≥знов, наче об ст≥ну вдаривсь.

Ђўо, Ч каже, Ч € за кур€ча голова! ого € йду р€товати? ’≥ба в нењ нема жениха боронити? ўо € за вартовий такий? « €коњ ласки не спати мен≥ по ночах, щоб €кий опи€ка, п≥дкравшись, не зл€кав гетьманськоњ молодоњ? оли ти йдеш за гетьмана, то нехай поставить тоб≥ на вс≥х двер€х ≥ ворот€х варту; а мен≥ €ке д≥ло? ’оть нехай ус≥х вас перехапають с≥ розбишаки!.. Ѕачу € тебе заздалег≥дь, €сновельможний пане, €к ти дов≥даЇшс€, що вкрадено в тебе з-п≥д поли молоду! Ѕачу й тебе, горда пан≥матко: чи так погл€датимеш звисока ≥ тод≥ на нашого брата, €к тв≥й гетьман ≥з сонцем на лобу проспить молоду, не зг≥рш од ≥ншого гульта€! Ѕачу й тебе, €сна€ крале, €к замчить тебе отсей шибайголова м≥ж чорногорц≥. “ам ж≥нкам не дуже догоджають. —какатимеш ти через шаблю в сього дикого “ура; не раз згадаЇш п≥сню:

Ћюбив мене, мати, запорожець,

¬одив мене босу на морозець…ї

ћiзкуЇ так собi ѕетро, аж ось iзнов закопотiли конi. —лухаЇ, i сам собi вiри не йме.

ЂЌевже таки справдi сей запорожець знаетьс€ з нечистою силою? Ч думаЇ в≥н. Ч ƒа пост≥й, чи сам≥ вони вертаютьс€?.. Ќ≥, справд≥ везуть!.. ѕрокл€тий! ћчить, €к вовк овечку!ї

он≥ над’њхали ближче. ƒивитьс€ ѕетро Ч ирило “ур держить перед собою Ћесю на с≥дл≥, €к дитину. јж сумно йому стало. Ћес€ була зовс≥м €к очарована. —идить, голубонька, схиливши голову, а рукою держитьс€ за плече запорожцю. ј той одною рукою п≥ддержуЇ бранку, а другою править кон€. —ердешна т≥лько стогне, мов ув≥ сн≥ щось страшне бачить. ўось неначе й говорить, да за солов’€ми не можна роз≥брати: солов’њ перед св≥том саме розщебетались.

∆аль ѕетру стало Ћес≥; уже хот≥в вийти з-за куща, заступити отмичарам дорогу да й битись, не вважаючи н≥ на €к≥ чари; да вхопивсь, аж при йому нема шабл≥.

”же вони й обминули його, а в≥н ≥ще стоњть, не знаючи, що чинити. јж ось Ћес€ зразу закричала, мов прокинувшись. ѕо гаю п≥шла луна, а голос так ≥ пройн€в мого ѕетра до самого серц€. Ѕ≥гом кинувсь в≥н до подв≥р’€, ухопив шаблю, допавсь кон€, скочив на нього охл€п. ¬асиль Ќевольник, прокинувшись, думав, чи не цигане пораютьс€ коло коней, да п≥дн€в івалт.

Ч Ќе кричи, ¬асилю, Ч каже ѕетро, Ч а буди козак≥в: украдено „ереван≥вну з покоњв!

¬асиль Ќевольник п≥дн€в ≥знов галас на весь дв≥р; а ѕетро, не слухаючи його, вињхав у хв≥рточку, схилившись, да й помчавсь, €к вихор.

“им часом отмичари держали свою дорогу, посп≥шаючи вибратись за ноч≥ з кињвськоњ околиц≥. Ѕ≥дна Ћес€, мабуть, добре ковтнула знахорчиного з≥лл€ од переполоху: хил€лась, €к п’€на, ≥ н≥чого не знала, що з нею д≥Їтьс€; прокинулась т≥лько, €к пройн€в њњ холодний в≥тер з пол€. √л€не, аж вона серед пущ≥, на руках у страшного запорожц€. —першу думала небога, що се њй снитьс€, дал≥ крикнула, да задармо. –озбишаки т≥лько згл€нулись да всм≥хнулись м≥ж собою. ѕочала була благати, щоб не погубл€ли њњ, щоб пустили; так ирило “ур т≥лько реготавс€.

Ч ўо за дурний, Ч каже, Ч розум у сих д≥вчат!.. ўоб це €, п≥сл€ такоњ прац≥, випустив ≥з рук самох≥ть свою здобич! Ќ≥, голубонько, сього в нас не буваЇ. “а й чого тоб≥ убиватись? ’≥ба € не зум≥ю кохати тебе так, €к ≥ хто ≥нший? Ќе плач, моЇ серденько: привикнеш, дак житимеш за мною не зг≥рш, €к ≥ за гетьманом. ƒ≥вка, кажуть, €к верба: де посади, там ≥ прийметьс€.

Ќе дуже вгамовалась Ћес€ од такого розважанн€; рвалась, кричала, зд≥ймала до неба руки.

Ч ћоЇ ти коханнЇ! Ч каже тод≥, одм≥нивши голос, ирило “ур. Ч Ќе кричи, коли не нажилась на св≥т≥. “и думаЇш, €к нас наздоженуть, дак € тебе живу випущу з рук? „орта з два кому п≥сл€ мене д≥станешс€! ÷ить, кажу! ќсь бач, €ка ц€ц€?

≤ блиснув њй перед очима турецьким запо€сником; а оч≥ так поставив проти нењ, що сердешне д≥вча й помертв≥ло од страху.

¬ињхали з пущ≥ на поле, аж уже на сход≥ сонц€ зор€ перемогаЇ м≥с€ць. ѕочервон≥ло небо; починав на св≥т «айматись. ƒорога то спускалась униз, то знов п≥д≥ймалась угору. «’њхавши на високий кр€ж, озирнувсь ирило “ур, аж ≥з-п≥д гаю хтось мчить навзаводи на сивому кон≥. ¬≥н зупинивсь да й каже:

Ч Ќе буду € ирило “ур, коли оцей њздець не за нами! ≤ коли хочеш знати, чи бистре в мене око, то скажу тоб≥ й хто се. —е молоде Ўрамен€. ѕ≥шло по батьков≥, €к орл€ по орлов≥. ¬раг мене в≥зьме, коли € не догадуюсь, €кий зар€д ≥мчить так швидко сю кулю!

Ч ћоре, драгий побро! Ч крикнув „орногор. Ч „ого ж ми гаЇмось? ”тiкаймо!

Ч Ќе такий, брате, в його кiнь, щоб утекти нам iз отмицею. “а й на що воно здастьс€? Ќi, лучче станьмо та даймо бiй по-лицарськи.

Ч Ѕре, побро! ўо ж iз того буде? Ќас двоЇ, стрiл€ти нам проти його не приходитьс€, а на шабл€х Ўраменковi не врадиш ти н≥чого. ј хоч ≥ врадиш, то нехутко, ще надб≥жать та й одн≥муть д≥войку.

Ч «наю €, брате, Ч каже ирило “ур, Ч €к Ўраменко рубаЇтьс€; тим-то й не хочу у такому раз≥ показати йому свою спину. ѕогл€нь, погл€нь, €к махает шаблею! ћов запрошуЇ добрих при€тел≥в у гост≥. Ќехай € буду казна-що, а не запорожець, коли сьогодн≥ з нас один не достане лицарськоњ слави, а другий лицарськоњ смерт≥!

Ч ƒак ти хочеш, побро, один на один битись?

Ч ј то ж €к? Ћучче мен≥ пром≥н€ти шаблю на веретено, ан≥ж напасти вдвох на одного!

“им часом ѕетро над’њжджав усе ближче да ближче, а €к побачив, що Ћес€ махав хусткою, то ще б≥льш почав гнати кон€.

«апорожц≥ т≥лько що перехопились через узенький м≥сток над проваллЇм, що промила вода з одного байраку в другий. ирило “ур спустив бранку додолу ≥ передав побратимов≥, а сам зл≥з ≥з кон€, роз≥брав ветхий м≥сток ≥ покидав пластини в провалле. ј на дн≥ в провалл≥ рине й реве вода, п≥дмиваючи крут≥њ береги.

Ч ўо оце ти твориш, побро? Ч питав „орногор.

Ч “е, щоб Ўрамен€ перш доказало, що зг≥дне воно битись ≥з ирилом “уром.

Ч Ѕре, побро! оли думаЇш, що через провалл€ йому не перескочити, покиньмо його, а сам≥ добере ось скор≥ш до тайника.

Ч ≈ге! ћоже, у вас у „орн≥й √ор≥ так робл€ть, а в нас над усе Ч честь ≥ слава, в≥йськова справа, щоб ≥ сама себе на см≥х не давала, ≥ ворога п≥д ноги топтала.

ѕро славу думаЇ лицар, а не про те, щоб ц≥ла була голова на плечах. Ќе сьогодн≥, дак завтра пол€же вона, €к од в≥тру на степу трава; а слава н≥коли не вмре, не пол€же, лицарство козацьке вс€кому розкаже!

“им часом, €к низовий розбишака м≥зковав про лицарську славу, ѕетро мчавсь на його з шаблею. ”же близько. як ось к≥нь Ч тиць! «упинивсь над проваллЇм, уперсь передн≥ми ногами да аж захр≥п, настороживши уш≥.

Ч √е-ге-ге! Ч каже по другий б≥к, см≥ючись, запорожець. Ч ћабуть, не по нутру тоб≥ так≥ €рки!

Ч ≤родова душа! Ч кричить йому ѕетро. Ч “ак-то одд€чив ти пану гетьману за гостину!

Ч «а гостину? Ч каже. Ч ќт велике диво? ” нас у —≥ч≥ прињжджай хто хоч, устроми ратище в землю, а сам с≥дай, њж ≥ пий хоч тр≥сни Ч н≥хто тоб≥ ложкою очей не поротиме. ј с≥ городов≥ кабани усе мають за власне, що перш≥ забрались у баштан!

Ч ёда ти беззаконний! Ч кричить ѕетро. Ч “ебе обн≥мають ≥ ц≥лують за вечерею, а ти умишл€Їш ≥зраду!

Ч √а-га-га! Ч зареготав ирило “ур. Ч ’то ж њх, дурн≥в, силовав мене ц≥ловати? я њм кажу у в≥ч≥, що вкраду притьмом панночку, а вони здуру мене обн≥мають. ƒа що про те балакати? ќсь лучче перескоч через р≥вчак, то ми з тобою покажемо отсьому юнаков≥, €к б’ютьс€ козаки!

ќбернув ѕетро кон€, роз≥гнавсь Ч думав €краз перемахнути, Ч а к≥нь ≥знов зам’€всь. «агл€нувши в про-валлЇ, €к там рине вода, аж затрусивсь да й посунув назад, жарко хропучи ≥ вод€чи очима.

ј вражий запорожець аж за боки беретьс€, регочучи.

Ч ќто про€ва, а не лицар! Ч гукаЇ. Ч ѕодив≥тьс€ на такого лицар€! ƒ≥вка ось на кон≥ вдвох ≥зо мною перескочила через р≥вчак, а в≥н приб≥г та й задумавсь!

Ч я б тоб≥ швидко затнув пельку, Ч каже ѕетро, Ч €кби не забув ухопити п≥стол≥.

Ч «роду € не п≥йму в≥ри, Ч одв≥товав ирило “ур, Ч щоб син старого Ўрама бивсь по-розбишацьки, маючи в руках чесну панну шаблюку! ћоже б, ≥ € зум≥в би зсадити тебе з кон€ кулею, та, отже, жду, поки ти надумаЇшс€, чи скакати, чи додому вертатис€.

Ч ѕрокл€та шкура! Ч каже ѕетро, зскочивши з свого кон€. Ч ¬овки б тебе њли! ќб≥йдусь € й без твоњх н≥г!

ƒа й од≥йшов назад, щоб роз≥гнатись. ƒогадавшись, що в≥н задумав, Ћес€ затулила од страху оч≥ ≥ молилась богу, щоб допом≥г йому. “≥лько дарма вона л€калась. ’то б не спогл€нув на його високий зр≥ст, на тонкий да хисткий стан, хто б не завважив молодецьку силу у руках ≥ в ногах, ус€к би сказав, що не зовс≥м ≥ще лихо. —правд≥, роз≥гнавшись, скакнув ѕетро ≥ €краз дос€г до другого берега. јж тут берег п≥д ним Ч хруп! ќдколовсь, ≥ вже козак похиливсь назад. «агув би €краз головою в саме проваллЇ, да ирило “ур прискочив ≥ вхопив його за руку.

Ч ћистець, братику, њй-богу, мистець! Ч каже весело шибайголова. Ч Ќе дармо йде про тебе лицарська слава. Ќу, тепер € рад з душ≥ стукнутись ≥з тобою шабл€ми.

Ч —лухай, при€телю, Ч каже, дишучи важко, ѕетро, Ч не буду € з тобою битись; тепер мо€ рука на тебе не п≥дн≥метьс€.

Ч як се? “и одступаЇшс€ од бранки?

Ч Ќ≥, одступлюсь перше од душ≥!

Ч ƒак €кого ж гаспеда ти од мене хочеш?

Ч ќддай, брате, мен≥ њњ без бою. Ќе будем марно кров≥ проливати.

Ч √а-га-та! Ч зареготав запорожець. Ч ќто ще чудас≥€! Ѕогдане, чи чуЇш? ур€чий же в тебе, пане ѕетре, мозок: не зовс≥м ти п≥шов по батьков≥. який би враг примусив мене жартовати ≥з гетьманом, коли б сам куций д≥дько не зас≥в мен≥ в серце? Ќ≥, пане-брате, пол€гти од твоЇњ шабл≥ байдуже, а оддати бранку Ч ой-ой-ой!.. Ўкода й казати! √од≥ дармо балакати! —тукнемось так, щоб аж ворогам було т€жко, ≥ нехай лучче про нас кобзар сп≥ваЇ п≥сню, ан≥ж роз≥йтись чортзна по-€кому!

“а й вийн€в з п≥хви свою довгу, важку шаблюку:

Ч ќй панночко, Ч каже, Ч наша панночко шаблюко! « бусурманом зустр≥валась, та й не дв≥ч≥ ц≥ловалась; поц≥луйс€ ж тепер ≥з оцим козарлюгою так, щоб запорожц€м не було сорому перед городовими, а чорногорц≥ щоб не величались своњми юнаками!

Ч “ак ти справд≥ не оддаси њњ без бою? Ч питаЇ ще ѕетро.

Ч Ќе йме в≥ри вразьке Ўрамен€! Ч каже ирило “ур. Ч ўоб же € на страшний суд не встав, коли ти до њњ доторкнешс€, поки в мене голова на плечах! Ѕуде з тебе, чи, може, вкроњти тобi жупана?

Ч Ќехай же нас господь розсудить, Ч каже ѕетро, Ч а мене простить, що знiмаю на тебе руку!

ƒа й собi вийн€в шаблюку.

Ч оханий побро, Ч каже тод≥ ирило “ур чорногорцев≥, Ч коли € не встою на ногах, не борони йому бранки. ћахай у „орну √ору та скажи там своњм щурам-чорногорц€м, що й на ¬крањн≥ рубаютьс€ не зг≥рше. ўо ж ти, козаче, не нападаЇш? Ч обернувсь в≥н до ѕетра. Ч “воЇ д≥ло нападати, а моЇ боронитись.

ѕетро почав козацький грець.

ўе, може, зв≥ку не сходились на сих пол€х так≥њ два рубаки, одноњ сили, одноњ хист≥, одного завз€тт€. „и встоњть же ѕетро против здоровенного, широкоплечого козарлюги ирила? “ой-бо стоњть, €к буњй тур, вкопавши ноги в землю. “≥лько ж ≥ ѕетро був козак не дитина: мав батькову постать ≥ силу, ворочав важкою шаблюкою, €к блискавкою, а хисткий ≥ проворний, €к сугак на степу.

«абр€жчали, задзвонили шаблюки страшно. ўо один рубне, то другий од≥б’Ї, аж ≥скри лет€ть. Ћес€ сама себе не пам’€тала од жаху. “ой стук, те зв€каннЇ, т≥њ блискавиц≥ понад головами Ч усе те д≥€лось, мов у нењ в серц≥. ј чорногорець аж на кон≥ не всидить, дивл€чись на ту мономах≥ю. ћистець в≥н був у лицарському д≥л≥, так йому страшенна с≥ча побратима з ѕетром Ўраменком була не герцем, а справд≥ ≥грищем.