Текст книги "Чорна рада"

Автор книги: Пантелеймон Кулиш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)

„ереваниха, розглед≥вши те все, обернулась до Ўрама да й каже см≥ючись:

Ч Ќе дурно ж, мабуть, у мого брата ж≥нка кн€гин€: у його все не по-нашому. ј Ўрам понуро:

Ч —е вже так: д≥гт€р ≥ смердить дьогтем. оли вз€в польку, то вона тебе наскр≥зь своњм духом пройме.

як ось, т≥лько що наш≥ в’њжджають у ворота, аж пан √винтовка вертаЇтьс€ з польованн€ в друг≥. руг його хорти на мотузках; за ним њдуть козаки, трубл€ть у роги, да ще пар зо дв≥ й вол≥в ведуть за собою.

Ч ≈ге, доброд≥йко! Ч каже Ўрам „ереванис≥. Ч ƒа тв≥й брат справд≥, бачу, у пани пошивс€! оли козак водив хорти за собою на мотузках?

Ч —е ще не диво, Ч каже „ереваниха, Ч а диво, що он €кого зв≥р€ впольовали!.. як с€ маЇш, €к живеш, пане брате? Ч закричала до √винтовки. Ч ѕрив≥тай лиш нежданих гостей.

Ч ≤ жданих, ≥ давно званих! Ч каже √винтовка, п≥д’њжджаючи до ридвана. Ч „олом, кохана сестро! „олом, любий з€тю! „олом, панно небого! ≈, да хто ж отеЇ ще з вами? Ќевже се пан Ўрам?

Ч ј кому ж би була нужда, Ч каже Ўрам, Ч забиватись сюди аж ≥з ѕаволоч≥? ќсь м≥й ≥ син, пане полковий осауле, тоб≥ до послуги.

Ч Ќу, вже такоњ радост≥ € й не спод≥вавсь! Ч каже √винтовка. Ч Ќастусю, Ќастусю-серденько! Ч крикне, обернувшись до будинку. Ч ¬ийди лиш подивись, €к≥ до нас гост≥ зав≥тали!

” двер€х з будинку показалась господин€. ўе була молода ≥ хороша, т≥лько бл≥днолика пан≥. «араз було видно, що се не нашого пера пташка. Ќе та в нењ хода, не та й постать, да й украњнська одежа €кось њй не припадала. ј гарна, чорноброва була пан≥.

Ч н€гине мо€, золото моЇ! Ч каже њй √винтовка. Ч ѕрив≥тай же моњх гостей щирим словом ≥ ласкою. ќт мо€ сестра з дочкою; от м≥й з€ть; а ось високоповажний пан Ўрам ≥з сином. …ого вс€к знав на ¬крањн≥ ≥ в ѕольщ≥.

н€гин€ з≥йшла з рундука назустр≥ч гост€м, веселенько всм≥хаючись, т≥лько дивилась €кось так жал≥бно, що аж чудно ус≥м здалось. «араз можна було догадатись, що в нењ лежить на душ≥ €кесь т€жке, невсипуще горе.

√винтовка скочив з кон€, уз€в свою ж≥нку за руку ≥ п≥дв≥в до ридвана. ј „ереваниха з дочкою тож вил≥зли з ридвана, щоб прив≥татись ≥з своЇю вельможною родичкою. ќгл€дують тую кн€гиню, €к €ке диво; до нењ, аж кн€гин€ наче њх ≥ не бачить. ўось друге в нењ перед очима; аж помертв≥ла, наче щось страшенне побачила. ƒал≥ €к крикне не своњм голосом:

Ч –идван! Ч да й упала без пам’€т≥.

”с≥ засмутились; не знали, що се з нею сталось. ќдин „еревань усм≥хавсь, догадавшись, що тому за причина.

Ч √е! Ќе дивуйтесь, Ч каже, Ч бгатц≥: ридван сей уз€ли ми п≥д «боровом, а в ридван≥ сид≥в кн€зь ≥з кн€жам. н€з€ ж погнали татаре до риму, а кн€жа враж≥ козаки, насунувшись, к≥ньми затоптали.

н€гиню тим часом п≥двели з земл≥. «дихнула небога на в≥тр≥, да, мабуть, почувши, що сказав „еревань, аж застогнала, наче њњ хто ножем шпирнув у серце.

Ч Ѕач, л€дське кодло! Ч каже тод≥ кр≥зь зуби √винтовка. Ч я думав, вона вже забула прежн≥ норови, аж, мабуть, вовка ск≥лько хоч годуй, а в≥н усе в л≥с дивитиметьс€!

Ч √а-га-га! Ч засм≥€всь „еревань. Ч ’≥ба ж € тоб≥ не казав: Ђ≈й, не бери, бгате ћатв≥ю, л€шки: не буде тоб≥ з нею щасливого житт€!ї

Ч ÷ур йому! Ч каже √винтовка. Ч √од≥ вже про се! ѕросимо до господи, дорог≥њ гост≥. ¬и, черт≥! Ч гукнув √винтовка на своњ слуги. Ч „ого стоњте потороп≥вши? ќднес≥ть пан≥ю в покоњ.

Ч —кажи, бога ради, Ч спитавсь у √винтовки Ўрам, €к ув≥йшли до св≥тлиц≥, Ч що отеЇ за дикий зв≥р ≥з рогами показавсь у н≥женських пущах? √ан€лись наш≥ батьки по низових степах за б≥лорогими сугаками; ган€лись наш≥ д≥ди, коли правда, що сп≥вають у п≥сн€х, ≥ за золоторогими турами по ƒн≥прових борах, а на такого т€жконогого зв≥р€ ще зроду н≥хто не полював.

Ч ≤нший, Ч каже, Ч панотче, тепер час, ≥нш≥ й звичањ. —угаки да тури њли одну траву, а сей т€жконогий зв≥р перегризаЇ дуб ≥ вс€ке дерево при самому корен≥.

Ч √а-га-га! Ч засм≥€всь веселий „еревань. Ч —е вже, бгатику, справжн€ загадка.

Ч ќн, бачите, Ч каже √винтовка, Ч ≥дуть у дв≥р, позн≥мавши шапки, н≥женськ≥ кушн≥р≥ да салогуби. як≥ тепер смирн≥ та пок≥рлив≥, що в мене воли в двор≥; а п≥ди поговори з њми в маг≥страт≥: там зараз покажуть тоб≥ трухлий шпаргал ≥з вислою печаттю!

Ч ƒа що ж тоб≥ запод≥€ли с≥ добр≥ люде? Ч питаЇ Ўрам.

Ч —правд≥, що добр≥! Ч каже, всм≥хнувшись, √винтовка. Ч оли б ти почув, панотче, €к с≥ добр≥ люде на городову старшину з запорожц€ми похвал€ютьс€! «апорожц≥ тепер з м≥щанами €к р≥дн≥ брати; п’ють та компонують укуп≥, €к би нашому брату €му викопати. ≤ така завелась см≥лость у вражих мугир≥в, що њде значний козак улицею, н≥хто й шапки не ламаЇ.

Ч ƒа п≥дожди ж, пане-брате, Ч каже Ўрам, Ч а ти ж сам чи€ сторона?

Ч ќтеЇ ще! Ч каже √винтовка. Ч јвжеж, гетьманська.

Ч ј чого ж ти водишс€ з запорожц€ми?

Ч ’то се тоб≥ сказав?

Ч ’то б не сказав, а чутка така, що ти бенкетуЇш ≥з ними незг≥рш од м≥щан.

Ч ѕлюй ти, панотче, тому в в≥ч≥! ўоб отеЇ €, будучи паном на всю губу, не знайшов соб≥ л≥пшоњ компан≥њ над запорозьку чел€дь!

Ч “ак, так, Ч каже соб≥ кр≥зь зуби Ўрам, Ч бачу ≥ вже € добре, що ти пан, хоть ≥ не кажи.

ј √винтовка гл€нув у в≥кно да й гукнув на своњ слуги:

Ч ’лопц≥! Ѕийте вразьких личак≥в по гамаликах (потилиц€ Ч прим≥т, авт.)! ∆ен≥ть батогами з двору хамове кодло!

Ч азна-що, бгате! Ч каже „еревань. Ч ’то ж таки христи€нина, наче собаку, проган€ од порога! ј Ўрам, не витерп≥вши, додав:

Ч “ак робили т≥лько пани л€хи да наш≥ недол€шки. „и не обл€шила й тебе тво€ кн€гин€?

Ч як отсе так? Ч крикне √винтовка.

Ч “ак, що твоњ реч≥ ≥ звичањ годились би й зв≥рю рем≥.

ѕочервон≥в, €к м≥день, √винтовка.

Ч Ѕатьку! Ч каже. Ч ќд одного тебе € стерплю так≥ реч≥, не проливши гар€чоњ кров≥! я такий рема, €к ти Ѕарабаш. рема!.. ƒа нехай сатана в≥зьме мою душу, коли не рад € повс€кчас вийн€ти за ¬крањну шаблю один против дес€тьох!

ƒа й вийн€в з п≥хви шаблю ≥ блиснув нею на сонц≥; а сонце вже с≥дало, ≥ т≥лько на сволоц≥ кр≥зь в≥кна червон≥ло.

Ч Ќу, ну, угамуйсь, Ч каже Ўрам, Ч х≥ба ж € тебе не знаю? ћало чого скажетьс€ п≥д гар€чу минуту? Ќе все, кажуть, переймай, що по вод≥ пливе.

ј сам соб≥ подумав: Ђ≤ рем≥ дорога була ”крањна; ≥ в≥н махав за нењ шаблею: €к не махати, борон€чи своњ маЇтност≥?ї

Ч ≤ справд≥, Ч каже √винтовка, Ч припало ж мен≥ тепер змагатись, €к треба гостей шановати. ј гей, кн€гине! ƒавай лиш козакам вечер€ти!.. ѕомиливсь ти, панотче, Ч каже знов до Ўрама, Ч дуже помиливсь, сказавши, що ж≥нка мене обл€шила. “ривай лиш, чи не € њњ окозачив. ƒивись: не гайдуки, не маршалки застилають у мене ст≥л. ƒоказали ми л€хам козацькоњ слави: кн€гин≥ њх тепер служать козакам за столом ≥ не за столом! ј ти кажеш, що ж≥нка мене обл€шила. н€гине, моЇ ти золото! „и ти спиш, чи не чуЇш? ¬ечер€ти козакам пора!

“ак вигукував осаул полковий √винтовка: хот≥в притьмом довести перед Ўрамом, що в його ж≥нка все одно, що служебка, хоть би вона була сто раз кн€гин€. ≤ так, €к мертве нехот€ устаЇ на чар≥вницький поклик з домовини, так та€ кн€гин€, мов не своњми ногами, ув≥йшла до св≥тлиц≥ на гр≥зний поклик свого чолов≥ка. ≤ так, €к молода рабин€ у старого, сивобородого турчина служить, ≥ тремтить, ≥ низько поклан€Їтьс€, так ≥ та нещаслива кн€гин€, догоджаючи свойому чолов≥ков≥, низько вклонилась гост€м ≥ почала застилати ст≥л б≥лою скатертю. ј руки ж то б≥л≥, н≥жн≥њ, засукан≥ по-хаз€йськи по л≥коть, здаютьс€ чист≥шими од скатерт≥ ≥ н≥жн≥шими од миткалевих рукав≥в Ч с≥€ють кр≥зь веч≥рню т≥нь, €к св≥жий сн≥г ранком надвор≥. „и на те ж вони вихован≥, випестован≥, щоб, покинувши висок≥ кн€зьк≥њ замки, застилати ст≥л козаков≥?

Ч Ќе честь, не слава х≥ба козакам, Ч каже господар, глед€ на нењ, Ч що в њх так≥њ слуги? —естро, небого, прошу ж до гурту. —≥дайте да й не клопоч≥тесь у мене в господ≥ н≥ про що, €к пани над панами. ¬ам услуговуватиме горда польська пан≥, високо≥менита€ кн€гин€!

ј „ереваниха каже:

Ч –идван наш так нал€кав твою господиню, що коли б њй Ч у добрий час мовити Ч чого не сталось ≥з переполоху. ћоже б, ≥змити њњ св€ченою водою, да нехай би над≥ла сорочку пазухою назад?

Ч ≈, сестро! Ч одв≥туЇ √винтовка. Ч ћ≥й голос п≥дн≥ме њњ ≥ з домовини. Ќе вважай, що вона така смутна сьогодн≥: скажу т≥лько слово, так зараз розвеселитьс€ да ще й через шаблю поскаче. Ќаш≥ козачки танцювали ж колись п≥д л€дську дудку.

’то б то зм≥г розказати, що на ту пору д≥€лось на серц≥ в б≥дноњ кн€гин≥! ћабуть, привикла вже небога до такого глуму; уже й не плаче й не здихаЇ. —лухаЇ теЇ гордованнЇ од свого чолов≥ка, так мов не про нењ й р≥ч; т≥лько часом здригнетьс€ од його гр≥зного голосу, €к струна на бандур≥.

Ч Ѕорж≥й, борж≥й, ж≥нко! Ч покрикуЇ на нењ √винтовка. Ч ƒокажи, що тво€ висока порода на €кесь таки лихо тоб≥ здалас€. ƒавай нам €коњ-небудь настойки чи зап≥канки, т≥лько такоњ, щоб ≥ старе помолодшало.

ѕринесла кн€гин€ й зап≥канки, почала гостей шановати. ћусила перше випити чарку сама, ≥ тод≥ вже стала гостей обносити.

Ч ѕийте тепер безпечне, дорог≥њ гост≥, Ч каже господар, л€шка вас не отруњть.

Ч ј од њх роду Ч не во гн≥в твоњй ж≥нц≥ Ч се ≥нод≥ й станетьс€, Ч каже Ўрам. Ч ћоже б, ≥ батько ’мельницький пожив ≥ще на св≥т≥, €кби не сватавсь ≥з л€хами.

Ч Ѕач, моЇ золото, €к≥ твоњ земл€ки! Ч каже √винтовка. Ч ’вали бога милосердного, що € тебе слобонив од њх. ’оть, може, моњ липов≥ св≥тлиц≥ й не те, що кн€женецьк≥њ замки, так хоть поживеш м≥ж православними христи€нами; усе-таки не так смерд≥тимеш л€дським духом, €к позовуть на суд перед бога!

Ч “а чи по-нашому ж вона молитьс€? Ч шепнула „ереваниха братов≥.

Ч ќтак, сестро! Ч одв≥туЇ той голосно. Ч Ќевже ж ти думаЇш, що € мав би кателичку за ж≥нку? ”же не знаю, що там у нењ в душ≥ сидить, а вона в мене ≥ до церкви ходить, ≥ хреститьс€ по-нашому. ѕерехрестись, моЇ золото!

н€гин€ перехрестилась, €к дитина, ≥ що то! Ѕачс€, н≥чого не заважають слова, а Ћес€, да й сама „ереваниха, насилу змогли дивитись без сл≥з на ту нещасливу нев≥сту. “ак, €к б≥дний горобчик попадетьс€ у руки хлоп’€там та й не знаЇ, за що над ним знущаютьс€, а т≥њ йому висп≥вують, €к жиди ’риста мучили, крут€ть да п≥дкидають угору; так с€ безталанн≥ кн€гин€ попалась тепер м≥ж козаки; ≥ що там т≥њ кн€з≥, сенатори да велик≥ пани наробили, про що вона й не в≥дала, за все тепер одв≥чаЇ.

“≥лько ото що пос≥дали за ст≥л ≥ Ўрам поблагословив страву, €к ось хтось одсунув знадвору кватирку ≥ гукнув на всю св≥тлицю:

Ч ѕугу!

Ўрам з серц€ аж ложку покинув, а господар зам≥шавсь-зам≥шавсь да й сам не знаЇ, що йому робити. як ось ≥знов:

Ч ѕугу! „и ти спиш, пане кн€зю, чи вже так завеличавсь, що не хочеш пустити доброго чолов≥ка ≥ в хату?

Ч ѕросимо, просимо, пане доброд≥ю! Ч каже √винтовка. Ч ≤ с≥ни, й хата перед тобою настiж.

Ч ј собаки ж у вас не кусаютьс€?

Ч ќт славно! ј нащо ж спiвають:

«апорозький козак

Ќе боњтьс€ собак?.. .

Ч ј к≥шки в вас не др€паютьс€?

Ч Ѕог з тобою, доброд≥ю!

Ч “епер чортзна-€к стало на ¬крањн≥! Ч каже, усе-таки за в≥кном, голос. Ч Ќаш брат не у вс€к≥ двер≥ й суньс€.

Ч оли не у вс€к≥, Ч каже √винтовка, Ч так у моњ ≥ оп≥вноч≥ можна.

Ч ѕане ћатв≥ю! Ч озвавс€ тод≥ до його Ўрам. Ч “ак отсе ти не братаЇшс€ з запорожц€ми?

Ч ≈, доброд≥ю м≥й! Ч каже, зачервон≥вшись з сорому, √винтовка. Ч «апорожець запорожцев≥ не пара. —е батько ѕугач, старець, або д≥д кошовий. ≤з ким, ≥з ким, а з њм ладити треба. “епер на ¬крањн≥ усе так перевернулось, переплуталось ≥ перем≥шалось, що навпростець н≥куди не проњдеш. ”тремо ми запорожц€м носа, €к колись в≥зьме наша, а тепер поки що треба гладити за шерстю. ¬они-бо в цар€ велике пошанованнЇ мають ≥, чого хочуть, усе одержують.

Ч Ќе њздить же нам, пане брате, ≥з тобою одним шл€хом, Ч каже понуро Ўрам.

як ось ув≥йшов до св≥тлиц≥ батько ѕугач, старий, довгоусий д≥дуган, ≥з своњм чурою. ” простих с≥мр€гах, а сорочки чорн≥, €к сопуха. ƒа господарев≥, мабуть, на сей час було байдуже, що не од€гн≥ гост≥: забувши ≥ своЇ панство, зустр≥в батька ѕугача з таким прив≥таннЇм, мов той у найдорожчих кармазинах.

Ч ѕрошу ж, Ч каже, Ч за ст≥л до громади.

Ч Ќе с€ду! Ч каже ѕугач, сто€ серед св≥тлиц≥.

Ч „ому ж не с€деш?

Ч “ому, що в тебе добрим люд€м така честь, €к собакам.

Ч ѕро €ких се ти добрих людей говориш?

Ч “а хоч би й про тих, що за в≥з хворосту плат€ть по дв≥ пари вол≥в. “а ось вони й сам≥ йдуть до твого вельможного панства. Ѕез мене ти њм не дав ≥ приступу.

”в≥йшли м≥щане в св≥тлицю да й сто€ть у порога.

Ч Ќу, скажи, Ч каже батько ѕугач, Ч за що ти в њх воли забрав?

Ч ўоб не рубали гаю, от за що!

Ч “а вони ж, коли хочеш знати, не в твоЇму гаю рубали, а в городовому!

Ч ” городовому, батьку! ” городовому, пане! Ч загули м≥щане, клан€ючись то ѕугачев≥, то √винтовц≥.

Ч ќт славно! Ч каже √винтовка. Ч « €кого ж се часу мо€ займанщина стала городовим гаЇм?

Ч “а це, пане, Ч одв≥тують, Ч по-твойому вона тво€, а по нашим маг≥стратським запис€м вона наша б≥г з на з €кого ще часу. ўе скоро батько ’мельницький вигнав л€х≥в та недол€шк≥в з ”крањни, то зараз ≥ дав нам прив≥лей ос€гти п≥д город пол€, гањ ≥ с≥ножат≥, €к≥ сам≥ улюбимо. ўе й дос≥ Ї знаки, що позначили наш≥ бурмистрове.

Ч “а се то ми знаЇмо, Ч каже √винтовка, Ч що ви того т≥лько й пасли, €к би вхопити щонайкращий шматок ≥з козацькоњ здобич≥! озакам було тод≥ не до займанщин: козаки тод≥ бились ≥з л€хами понад —луччю, понад √оринню да топились по багнах, а ви з своњми пикатими бурмистрами давай викроювати щонайкращ≥ пол€ та с≥ножат≥! —е то ми знаЇмо! “ак, отже, н≥! озацький бунчук переважить бурмистерську патерицю! ѕан полковник сам давав мен≥ бунчука, щоб € його рукою займав соб≥ займанщину, ск≥лько за день конем об’њду. ÷≥лий день не вставав € з своњми з кон€, ≥ тепер нехай н≥хто не говорить, що се не моЇ добро!

Ч ѕослухай, пане кн€зю, ти мене, старого ѕугача, Ч каже поважно с≥човий д≥д. Ч —тарий ѕугач н≥ дл€ кого в св≥т≥ душею не покривить. Ќехай м≥щане дечим ≥ поживились од козак≥в у польську «аверюху, та вже ж ≥ козаки почали тепер нагинати њм шињ справд≥ по-шл€хетськи. «ас≥вши в њх маг≥страти, в ратуш≥, старшина козацька орудуЇ њх в≥йтами, бурмистрами ≥ райц€ми €к чорт€ка гр≥шними душами. оли тоб≥ полковник дав займанщину, то нехай воно так ≥ буде; т≥лько ж не об≥жай добрих людей, верни њм њх воли.

ѕомовчав трохи √винтовка да, гл€нувши на Ўрама, й каже:

Ч Ќ≥, нехай шукають њх у бурмистр≥в, що поробили в моњх га€х прикмети; а € докажу њм, що € своЇму добр≥ пан. “реба сим безшабельним гевалам (хам, мужик Ч прим≥т. авт) збити трохи пихи.

Ч ќх, швидко с≥ гевали зробл€ть вас гамаликами! Ч сказав тод≥ батько ѕугач. Ч Ќе поможуть вам н≥ шабл≥, н≥ бунчуки! ƒурн≥ ви, дурн≥ з своЇю пихою, та й не каЇтесь! ƒ≥тки моњ! Ч обернувсь до м≥щан. Ч ѕлюйте ви й на його гординю, й на його здирство! ћи вернем вам ваше добро дес€терицею.

Ч ќ, спасиб≥ ж тоб≥, батьку, що хоч ти за нас уступивс€! Ч кажуть м≥щане. Ч ѕросимо ж до нас на вечерю. Ќе погордуй уступити до нашоњ простацькоњ господи. ѕрощай, пане кн€зю. ѕрийде й на нашу юлицю празник.

Ч ѕотривай, пане доброд≥ю, Ч каже √винтовка, Ч € не хочу сперечатись ≥з тобою через личак≥в. Ќехай беруть воли к нечист≥й матер≥, а ти оставайсь вечер€ти.

Ч Ќе до вечер≥ тепер нашому брату, Ч одв≥товав ѕугач, Ч Ѕудуть хутко наш≥ сюди п≥д Ќ≥жень. ќсь њдуть уже царськ≥ бо€ре; ми њх до ѕере€слава не пустимо. √арний город ≥ Ќ≥жень дл€ чорноњ ради. ƒак не до вечер≥ вже нам тепер.

≤, не дожидаючись одпов≥д≥, насунув шапку да њй пот€г ≥з хати. ћ≥щане за ним.

ј √винтовка оставсь тепер перед Ўрамом н≥ в сих н≥ в тих. Ѕачить, що вже Ўрам розкусив його. ќтже ще таки хот≥в замазати щ≥лку то козацькими воскликами Ч на се був дуже здатен Ч та лестивими прив≥танн€ми; да вже Ўрама н≥чим не розважив. Ќасупивши брови, сид≥в старий за вечерею; а друг≥ гост≥, бачивши, що в≥н такий похмурий, ≥ соб≥ сид≥ли мовчки.

”з€ла √винтовку досада; напавсь на б≥долашну кн€гиню. ј кн€гин€, не с≥даючи за ст≥л, усе ходила сл≥дом за д≥вчатами, що подавали до столу страви. ∆одна страва не прийшлась йому до смаку: усе не так, усе йому на л€дський лад приправлено. ƒавай коренити л€х≥в ≥ вс≥ њх звичањ.

ј б≥дна кн€гин€, бачучи, €к в≥н розлютовавсь, аж тремтить ус€, що та билина од в≥тру. ѕор€дкуЇ ≥ сама не знаЇ, що куди ≥ до чого; дал≥ €кось зачепила рукавом ср≥бну коновку, повну вишн≥вки, да й розлила по вс≥й скатерт≥.

ј √винтовц≥, мабуть, аби найти приключку.

Ч „ортова кров! Ч крикне так, що аж в≥кна затремт≥ли, да й пхнув од стола кн€гиню. Ѕ≥дна так ≥ бр€знулась об землю.

Ч √ей! „ерт≥! Ч крикне √винтовка на своњ слуги. Ч ¬≥зьм≥ть ≥к б≥сов≥й матер≥ сю л€дську погань!

¬иб≥гли д≥вчата з к≥мнати, п≥дн€ли да й повели з св≥тлиц≥ свою пан≥ю.

„еревань погл€дував на Ўрама, що то в≥н тепер скаже; а Ўрам сидить понурий, буц≥м н≥чого й не бачить. Ќе сказав н≥чого й „еревань, ≥ вс≥ мовчки ск≥нчили вечерю.

Ўрам по вечер≥ сказав т≥лько господарев≥, що завтра рано на зор≥ поњде в Ѕатурин, а ѕетра оставл€Ї, €ко недугуючого, одпочивати у його хутор≥. « тим ≥ порозходились на спочинок.

XI

”ставши вранц≥, п≥шов ѕетро у станю, а на стан≥ вже панотцевого кон€ й немаЇ: ще до св≥ту махнув старий у нову дорогу; десь його й сон не вз€в.

“€жко було на серц≥ моЇму ѕетров≥. ќдна думка усюди його проводжала: жалковав на своЇ нещасливе коханн€. ќсь бо спершу нудив св≥том, що горда д≥вчина на його байдуже; дал≥ ск≥льки-то перегор≥ло у його в серц≥ огню од того несказаного жалю, що ≥нший перед його очима вз€в да й веде њњ до в≥нц€; а тепер ще нове горе: знаЇ, що вона його любить щиро, да треба роз≥знатись нав≥ки. ј боже м≥й милий! як би то й назвати теЇ щаст€, щоб жити з нею в пар≥, €к голуб ≥з голубкою!

“ак-то вже тому б≥дному козаков≥ любощ≥ оч≥ затуманили, що, здавалось, т≥лько там, де вона, ≥ сонце с≥€Ї, ≥ божий мир красен; а без нењ усюди тьма ≥ пустин€.

≤нший то, може б, не вважив, що панотець не благословить ≥ що вже вона заручена другому; махнув би, може, з нею в дик≥ степи, на ’орольськ≥ хутори, да й насм≥€всь би над лихою долею. ј ѕетров≥ й думку таку було страшно допустити у голову. ¬≥н добрий був син ≥ щирий козак; лучче йому з нудьги загинути, н≥ж панотц€ нав≥к преогорчити ≥ золоту свою славу гр€ззю закал€ти. ” його ≥нша була думка: умислив соб≥, п≥сл€ панотцевоњ смерт≥, ≥ти на «апорожжЇ да, поробивши власним коштом човни, з охочими козаками турецьк≥ городи плюндровати ≥ жизнь свою по-лицарськи, на пол≥ чи на мор≥, за христи€нську в≥ру положити. ј поки що уложив соб≥ од Ћес≥ €комога одб≥гати ≥ на самот≥ перемогати т≥њ нещасн≥ любощ≥. “им-то й тепер, походивши, посумовавши по стан≥, не схот≥в вертатись у будинок, щоб не зустр≥тись ≥з своЇю несудженою дружиною, а п≥шов своњм звичаЇм блукати по пущ≥, чи не розжене свого смутку.

¬з€вши на л≥ву руку од дороги, п≥шов узенькою стежечкою, ≥ €к не звертав своњ думки то на панотц€, де то в≥н обертаЇтьс€, то на тривогу по ¬крањн≥, а серце знай своЇ шепче. ¬же час немалий ≥де в≥н пущею, коли ж виходить на лощину, гл€не Ч к≥нець лощини ≥з-за дерева димок. —онце вже п≥дн€лось геть-то, так дим унизу пом≥ж деревом син≥й, а вгор≥ наче золотий серпанок. ƒивитьс€ ѕетро, аж ≥ огорожа, ≥ хатка мр≥Ї оддалеки. ¬же в≥н хот≥в звернути наб≥к, щоб не тривожити дурно чужих собак; коли ж гл€не Ч ≥де супротив нього од хати середнього в≥ку чолов≥к, у козацьк≥й жупанин≥, а його п≥д руку веде молода, чорн€ва д≥вка. ј чолов≥ков≥ тому, мабуть, ≥ не треба чужоњ п≥дмоги; одн≥маЇ од нењ руку да й каже:

Ч “а ну, Ќастусю, к нечист≥й матер≥! ўо ти мене ведеш, мов п’€ницю з шинку? я сьогодн≥ хочу пограти конем по полю, а ти мене водиш, наче дитину. √еть, кажу, оступись!

як же здивовавсь ѕетро, п≥знавши ирила “ура (бо се в≥н самий ≥ був). ≤, дивне д≥ло! “ак йому зрад≥в, наче р≥дному братов≥; а що недавно бились на смерть, про те йому й байдуже.

≤ ирило “ур зрадовавсь; прив≥тавсь так, €к ≥з давн≥м при€телем.

Ч ѕоздоровл€ю, Ч каже, Ч по л≥ках! Ќу, не думав €, щоб п≥сл€ такоњ руки ще ти дививсь на божий мир. “а й сам € Ч мовити правду Ч не хот≥в би б≥льш п≥д≥йматись на ноги. Ѕог знаЇ, чи трапитьс€ вдруге так гарно вкластись спати.

Ч Ќе знать що ви говорите, братику! Ч каже йому д≥вчина, дивл€чись люб’€зненько йому в в≥ч≥ ≥ ще таки держачи його за руку.

Ч ћовчи, бабо! Ч сказав ирило “ур. Ч ¬аш брат у сьому не т€мить сили. ¬ам жизнь ≥здаЇтьс€ казнаЇ-чим. ’ата, п≥ч, подушки Ч ото вам ≥ все щаст€. ј козаков≥ поле не поле, море не море, щоб ≥знайти долю. озацька дол€ в бога на кол≥нах. “уди ≥ рветьс€ наша душа, коли хочеш знати… “а чи з тобою ж про с≥ реч≥ вести розмову? я вже, братику, Ч обернувсь ирило “ур ≥знов до ѕетра, Ч покидав зовс≥м сей св≥т, набитий бабами та вс€кими химерами, уже був ≥ ногу поставив на пор≥г, щоб ≥ти в далеку дорогу, так що ж? ”чепились за мене добр≥ люде ≥ таки вернули назад. ƒумають, куди €ке добре д≥ло зробили, що не дали вмерти! ѓм здаЇтьс€, що й нема вже в бога н≥чого кращого над оцю м≥зерну жизнь; а от, у кого товку Ї хоть за шел€г, то вс€кому скаже, що вона не стоњть н≥€ког≥с≥нького жалю!

Ч —кажи ж мен≥, Ч перебив його м≥зкованнЇ ѕетро, Ч €к отеЇ ти опинивсь на с≥м боц≥?

Ч ј так, Ч каже, Ч що вз€ли добр≥ люде та й давай н€ньчити, сповивати, купати, наповати ус€кими з≥лл€ми, а дал≥ й сюди з собою завезли. ƒуже тут мене треба! ≤ куди ж утрапили? якраз у хату до моЇњ матер≥! “ут уже баби €к попали мене в своњ лапи, то от, €к бач, н≥€ким побитом не одкараскаюсь. ѕритьмом кажуть, що € нездужаю; а € так нездужаю, що ведмед€ б за ухо вдержав. оли б не божий чолов≥к, то довелось би з нудьги пропасти м≥ж плаксивим бабством. “ой, спасиб≥ йому, розважить таки ≥нколи душу козацькою п≥снею та й на божий мир дивитьс€ по-людськи.

Ч ј побратим же тв≥й де? Ч спитав ѕетро.

Ч ѕобратимов≥, Ч каже, Ч моЇму тепер довол≥ д≥ла. ’очемо задати перцю городов≥й старшин≥, так шатаЇтьс€ тепер по вс≥х усюдах, наче ткацький човник по основ≥. Ќап’€ли братчики вам добру основу; витчуть вам таку сорочку, що н≥ руками, н≥ ногами не повернете.

Ч —лухай, брате, Ч каже ѕетро, Ч коли казати, то кажи €сно, а не загадками.

Ч ажи йому €сно! Ч засм≥€вшись, мовив запорожець. Ч який тепер чорт скаже тоб≥ що-небудь €сно, коли зв≥дусюди нахмарило? ¬и€снитьс€ вам х≥ба тод≥, €к заторохтить гр≥м та заблискаЇ блискавиц€. ј вже до сього не далеко. азав побратим, що вже над ќстром, у –омановського ут≥, наш≥ ≥ кош заложили. —ьогодн≥, тривай, чи ≥ сам ≤ван ћартинович не прибуде з отаманнЇм; а к завтрьому ≥к ранку, щоб ≥ бо€ре царськ≥њ не над’њхали. „орний люд збираЇтьс€ п≥д Ќ≥жень, €к сарана. ажуть, у Ќ≥жен≥ п≥д раду великий урожай на кармазини…

” ѕетра од таких речей аж мороз п≥шов поза шкурою. ѕерш усього подумав в≥н про свого панотц€. ≤ вже хот≥в був б≥гти до хутора, щоб його спов≥стити, да згадав, що панотець у дороз≥. ƒруга його думка була про Ћесю: бо€всь, щоб €к-небудь ≥ њй у козацьких чварах не досталось, а ще б≥льш бо€всь, щоб ирило “ур, п≥д сей каламутний час, удруге не вкрав њњ, так €к у иЇв≥. ўо ж тут чинити?.. Ђ«аведу про нењ р≥ч ≥з запорожцем!ї ƒа й нат€кнув про Ћесю.

Ч √е-ге-ге! Ч каже, зареготавши, запорожець. Ч Ќевже ти ще й дос≥ не викинув з голови т≥њ дурниц≥? ћен≥ здавалось, досить пустити чолов≥ков≥ з п≥вв≥дра кров≥, щоб одумавсь, аж, мабуть, н≥! ћабуть, вас н€ньки вже змалечку загодовують такою кашею, щоб ≥ з сивим волосом не перестав чолов≥к липнути до баб!

Ч ј ти, вразький придиусе, Ч каже см≥ючись ѕетро, Ч невже б то занедбав д≥вчину, що бивсь за нењ, мов скажений?

Ч ѕху! Ч аж плюнув з серц€ запорожець. Ч —тав би € тепер думати про таку пакость! ќдин тому час, що чолов≥к ≥скрутитьс€. “епер давай мен≥ хоч копу таких д≥вчат, то, њй-богу Ч от велике слово Ђњй-богуї Ч ус≥х оддам за люльку тютюну!

ѕолегшало в козака на душ≥.

Ч Ќу, куди ж, Ч каже, Ч отеЇ ти ≥деш?

Ч “а от бач, божий чолов≥к звел≥в мен≥ проходжуватись по пущ≥, а баби моњ… се сестра мо€, коли хоч знати, а там у хат≥ ще й мати Ї… так баби моњ не ймуть в≥ри, що € одужав. “а вже € њм сьогодн≥ докажу, що пора њм од мене одчепитись: ос≥длаю кон€ та проњду по полю так, щоб аж ворогам було т€жко, €к мовл€в „еревань. ј що пак „еревань?

Ч “ут ≥з нами у √винтовки, Ч каже ѕетро.

Ч ƒак ми з тобою сус≥де, Ч сказав запорожець. Ч Ќу, братику, будемо ж тепер жити мирно, коли т≥лько проживе тепер мирно хоч одна душа на ¬крањн≥? ј поки що ход≥мо лиш у хату та посн≥даймо.

ѕетро на те ≥зозволивсь. ј в хат≥ вже поралась коло печ≥ стара мати: пекла млинц≥ на сн≥даннЇ.

Ч ќт ≥ мо€ ненька старенька, Ч сказав ирило “ур, да й каже матер≥: Ч оли хоч, нене, знати, що се за козак, так се той самий, що разом нас ≥з ним нашпиговано п≥д иЇвом.

ј ѕетров≥ шепче на ухо:

Ч я не скажу њм, що не €кий враг ≥ нашпиговав мене, €к не ти; а то дивитимутьс€ на тебе б≥сом. —≥ баби н≥€к не збагнуть, що сьогодн≥ можна з чолов≥ком рубатись на вс≥ заставки, а завтра гул€ти вкуп≥ по-братерськи. Ќе знать €к дивл€тьс€ на божий св≥т. —казано Ч баби.

–тара нен€ була радесенька, що в сина трапивсь знакомий г≥сть, ≥ зараз почала його трактовати. ћиттю подала на ст≥л гар€чих млинчик≥в, сала кусок положила на кружечку ≥ мисочку сметани; ще й пл€шку перчак≥вки достала з полиц≥.

Ч ќт €к мене вт≥шив на стар≥сть господь милосердний! Ч каже до гост€. Ч Ќе думала € вже бачити дов≥ку свого синка, свого €сного сокола!

≤ обн€ла “урову голову, ≥ поц≥ловала його в чуприну.

Ч √од≥, год≥, мамо! Ч каже запорожець. Ч “и б, здаЇтьс€, т≥лько й робила, що н€ньчилась ≥зо мною. я вже й так боюсь, щоб через тебе товариство мене не одцуралось. —кажуть: Ђ≤ди соб≥ геть: нам таких мам≥њв не треба!ї

Ч ј ти ще таки не перестав думати про ту прокл€ту —≥ч? Ч сказала мати.

Ч ѕан≥матко! Ч крикне запорожець. Ч Ќе давай вол≥ €зику, коли хоч, щоб € прожив у тебе в хат≥ ще хоч п≥вдн€! як можна узивати прокл€тим славне «апорожжЇ!

Ч ўоб воно тоб≥ запалось! Ч каже кр≥зь сльози мати. Ч ”з€ло воно в мене, наче сира земл€, чолов≥ка Ч не знала € щаст€ замолоду; а тепер в≥зьме ще й сина Ч не дознаю € щаст€ й при старост≥ л≥т!

Ч Ќу, що ти вд≥Їш ≥з сими бабами! Ч каже, засм≥€вшись, ирило “ур. Ч ” њх щастЇм зоветьс€ чортзна-що! Ќу, давай лиш нам, нене, по чарц≥, то, може, повесел≥шаЇмо. “епер —≥ч буде недалечко: у –омановського ут≥. ѕравда, й туди вашому брату все одно Ч дзусь! “ак € сам ≥нод≥ до вас нав≥даюсь, та часом ще й гостинц€ привезу.

Ч Ќе треба мен≥ кращого гостинц€, €к ти сам, сину м≥й коханий! Ч каже мати.

Ч „ому не ћарус€! Ч одв≥туЇ ирило “ур. Ч “ак не дл€ баб же создав господь козака. в його що-небудь краще робити, н≥ж сид≥ти отут та втирати млинчики. ј млинц≥ важн≥! Ќ≥чого сказати, важн≥ млинц≥!

“≥лько що се сказав, €к ось п≥д в≥кном затупот€ть кон≥, а хтось у в≥кно по-запорозьки:

Ч ѕугу! ѕугу!

∆≥нки обидв≥ так ≥ затремт≥ли. ”же њм не впервинку було се низове пуганн€, т≥лько ж н≥коли не було њм так страшно.

Ч ќх, мо€ матюнко! Ч крикне ирилова сестра. Ч „ого ж се мене такий страх ошиб? ’то се такий, м≥й братику?

ј запорожець њй понуро:

Ч —е вже, сестро, прињхали по мою душу.

Ч ќх, лишечко! Ч заквилила мати. Ч ўо ж оце ти сказав, м≥й синочку?

Ч ј ось, Ч каже, Ч добр≥ молодц≥ сам≥ тоб≥ розкажуть, коли ще не догадалась.

як ось двер≥ одчинились, ≥ л≥зе в хату, т€жко переступаючи через пор≥г, батько ѕугач, а за ним його чура.

Ч ј здоров, вражий сину! Ч так прив≥тав кошовий д≥д ирила “ура. Ч як с€ соб≥ маЇш? ƒобрих послав тоб≥ господь гостей, та чим-то њх уконтентуЇш!.. ѕрощайсь лишень, ди€вол≥в сину, з мат≥р’ю та сестрою, бо вже недовго р€ст топтатимеш!

Ч Ѕатечки моњ, голубчики! Ч крикне, зл€кавшись, ирилова мати. Ч ўо ж оце ви з ним хочете робити? Ќе зоставл€йте мене сиротою на старост≥, не одн≥майте в мене мого св≥ту, мого сонц€!

ј батько ѕугач на нењ й не дивитьс€ да знов до ирила “ура:

Ч ј що, вражий сину! «оп’€всь уже на ноги? ќдпас уже товсту мармизу? ѕоњдьмо лиш до коша на розправу. “и думаЇш, ми дурно насипали божому чолов≥ков≥ шапку тал€р≥в? ѕакосник ти паскудний! ѕлюгавець! «агладиш ти в нас сьогодн≥ увесь сором, що наробив товариству! ”бирайсь лиш, гаспедський сину! —≥длай кон€! “ебе б треба, вз€вши за шию, вести до обозу на в≥рьовц≥, €к собаку, та вже € честь на соб≥ кладу: пограй уже, так тому й бути, в остатн≥й раз на кон≥!

Ќ≥ жив≥ н≥ мертв≥ слухали так≥ реч≥ мати й сестра ирилова; дал≥, наче њм хто н≥ж устромив у серце, повалились на землю да й припали до н≥г батьков≥ ѕугачев≥, да плачуть же то г≥рко, да мол€ть, щоб не одн≥мав у њх остатньоњ радост≥.

Ч √етьте к нечист≥й матер≥њ Ч крикне жорстокий запорожець. Ч якого б≥са лазите передо мною? Ќе € над ним судд€: все товариство з њм правуватиметьс€!

“од≥ ирило “ур п≥дн€всь ≥з-за столу да й каже веселим голосом:

Ч азнаЇ-що робиш ти, батьку! ’то ж таки л€кав так ж≥нок? јле ж ≥ в тебе, тривай, була мати: не вовчиц€ тебе на св≥т породила! —≥дайте лиш та п≥дкр≥пл€йтесь, чим бог послав, а € ось ос≥длаю кон€, од€гнусь, та й поњдемо. ћамо, сестро! √од≥ вам не знать чого убиватись! ’≥ба ви не знаЇте жарт≥в запорозьких? Ќаш брат ≥ жартуЇ так по-ведмежи, що ≥ншого й до сл≥з доведе.

Ќе знали сердешн≥, чи йн€ти, чи не йн€ти в≥ри ирилу “уров≥, однак стали трошки спок≥йн≥ш≥. ƒивл€тьс€ мовчки на гр≥зного свого гост€, на батька ѕугача, чи не скаже в≥н хоть словечка м’€кшого, чи не всм≥хнетьс€ до них. Ќ≥, б≥л≥ його брови страшно насупились. ѕопустивши вниз сивий довгий ус, погл€довав в≥н на ирила “ура, €к хижий орел на €гницю.

ј ирило “ур буц≥м на те й не вважаЇ.

Ч „ого ж, Ч каже, Ч ви потороп≥ли? Ѕатько пошутковав, а в њх уже й душ≥ не стало. ƒавайте лиш млинц≥в гар€чих, а € ось пошаную гостей перчак≥вкою. я вам казав, що пограю сьогодн≥ конем по полю. Ќу, прињхали за мною козаки, та й год≥. ј вони вже й розпустили губи. ≈х, бабська натура! ј ще прос€ть Ч зостаньс€ з ними жити. ўо за житт€ козаков≥ з такими плаксами!

Ѕатько ѕугач с≥в за ст≥л, поблагословивсь да й почав упл≥тати млинц≥. ивнув на чуру, ≥ чура с≥в коло його да й прийн€всь за сн≥даннЇ.

ј ирило “ур вийшов ≥з хати ≥ почав звати свистом свого кон€ з гаю. ≥нь пасс€ на вол≥ округ хати. –озумна була животина: зараз приб≥гла, зачувши хаз€йський посвист.

ѕочав ирило “ур збирати зброю да, щоб заспокоњти пан≥матку, що мовбито в його на думц≥ нема н≥чого смутного, ≥дучи мимо в≥кон, зав≥в козацьку п≥сню повним да розлогим голосом:

ќй, коню м≥й, коню!

«аграй п≥до мною

“а розбий тугу мою;

–озбий, розбий тугу по темному лугу

озаков≥ та молодому…

“≥льки не втрапив неборак вибрати добре п≥сню: вона ще б≥льш завдала туги стар≥й козацьк≥й неньц≥. ѕокинувши дочц≥ своЇ пораннЇ коло печ≥, с≥ла сердешна мати к≥нець стола да так же то г≥рко почала плакати, що й старе запорозьке серце трохи пом’€кшало.

Ч Ќе плач, нене: дурно сльози тратиш, Ч сказав батько ѕугач.

ј ирило, ≥дучи знов мимо в≥кна, сп≥ваЇ свою п≥сню, да й таким же то смутним оддавсь на сей час у хат≥ його голос!