Текст книги "Чорна рада"

Автор книги: Пантелеймон Кулиш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 11 страниц)

ѕантелеймон ул≥ш

„ќ–Ќј –јƒј

’рон≥ка 1663 року

–оман

–

I

ѕо весн≥ 1663 року двоЇ подорожн≥х, верхи на добрих кон€х, ≥зближались до иЇва з Ѕ≥логородського шл€ху. ќдин був молодий соб≥ козак, збройний, €к до в≥йни; другий, по одеж≥ ≥ по сив≥й бород≥, сказать би, п≥п, а по шаблюц≥ п≥д р€сою, по п≥стол€х за по€сом ≥ по довгих шрамах на виду Ч старий козарлюга. он≥ в њх потомлен≥, одежа й тороки позапилюван≥: зараз було знати, що њдуть не зблизька.

Ќе доњзд€чи верстов зо дв≥ чи зо три до иЇва, вз€ли вони у л≥ву руку, да й побрались гаЇм, по крив≥й дор≥жц≥. ≤ хто т≥льки бачив, €к вони з пол€ повернули в гай, ус€ке зараз домисл€лось, куди вони простують. рива дор≥жка вела до „ереваневого хутора, ’марища. ј „еревань був т€жко грошовитий, да й веселий пан ≥з козацтва, що збагатилось за дес€тил≥тню в≥йну з л€хами. –≥ч тут про Ѕогдана ’мельницького, €к в≥н рок≥в з дес€ток шарпав з козаками шл€хетних л€х≥в ≥ недол€шк≥в. ќт тод≥-то й „еревань доскочив соб≥ незчисленного скарбу та п≥сл€ в≥йни й с≥в хутором коло иЇва.

Ѕуло вже надвеч≥р. —онце св≥тило стиха, без жари; ≥ любо було погл€нути, €к воно розливалось по зелених в≥тах, по суковатих, мохнатих дубах ≥ по молод≥й травиц≥. ѕташки сп≥вали ≥ свистали усюди по гаю так голосно да гарно, що все кругом неначе усм≥халось. ј подорожн≥ були €кось смутн≥њ. Ќ≥хто б не сказав, що вони њдуть у гост≥ до веселого пана „ереван€.

ќтже вони вже й п≥д ’марищем. ј те ’марище було окрите га€ми, справд≥ наче хмарами. ругом обн€ла його р≥чка з зеленими плавами, лозами й очеретами. „ерез р≥чку йшла до вор≥т гребелька. ј ворота в „ереван€ не прост≥, а державськ≥њ.[1. д≥дичевський – прим.авт.] «ам≥сть ушул[2. стовпи в брам≥ – прим.авт.] Ч рублена башта п≥д іонтовим щитом, ≥ п≥д башту вже дубов≥ ворота, густо од верху до низу цв€хован≥. Ѕувало тод≥, у ту старовину, таке, що ≥ вдень ≥ вноч≥ спод≥вайсь лихого гост€ Ч татарина або л€ха. “ак над вор≥тьми у башт≥ було й в≥конце, щоб роздивитись перше, чи впускати гост€ до господи, чи н≥. Ќад щитом Ч гостроверхий греб≥нь ≥з дубових паль, а округ хутора Ч год€щий вал.

ѕ≥д’њхавши гост≥ п≥д браму, почали грюкати шаблею в цв€хи. ѕо гаю п≥шла луна, а в хутор≥ не озивавсь н≥хто; да вже нескоро хтось за вор≥тьми почав кашл€ти, ≥ стало чути, €к щось або старе, або недуже беретьс€ в башт≥ по сходах до в≥конц€, л≥зе да й гуторить само з собою.

Ч ¬раг його, Ч каже, Ч знаЇ, €кий тепер люд настав! ѕрињде казна-що, казна-зв≥дки та й грюкотить, €к вор≥т не розламле. ј €кби рок≥в п’€тнадц€ть або двадц€ть назад! “ак ус€ке сид≥ло по ¬крањн≥ тихо та смирно, наче бджола в зимовнику. √е, тото бо!.. якби враж≥ л€хи, соб≥ на лихо, не потривожили козацького рою, то й дос≥ б, може, так би сид≥ли. ѕогано було за л€х≥в, та вже ж ≥ наш≥ гул€ють не в свою голову! ќх, боже правий, боже правий!

Ч —е ¬асиль Ќевольник, Ч каже тод≥ п≥п. Ч ќднаковий ≥ дос≥.

Ч ’то там грюкаЇ, наче в своњ ворота? Ч питав ¬асиль Ќевольник кр≥зь в≥конце.

Ч ƒа год≥ тоб≥ розпитувати! Ч озвавс€ п≥п. Ч Ѕачиш, що не татаре, то ≥ впускай.

Ч Ѕоже м≥й правий! Ч аж скрикнув ¬асиль Ќевольник. Ч “а се ж паволоцький Ўрам!.. Ќе знаю ж, чи одчин€ти ворота, чи перше б≥гти до пана.

Ч ќдчини перше ворота, Ч озвавс€ Ўрам, Ч а пот≥м б≥жи соб≥, куди хоч.

Ч ѕравда, правда, доброд≥ю м≥й любий! Ч каже старий ключник да й почав ≥спускатис€ униз, усе-таки розмовл€ючи сам ≥з собою. Ч √ора з горою не з≥йдетьс€, а чолов≥к з чолов≥ком з≥йдетьс€. ќх, не думали ж моњ стар≥ оч≥ вбачати пана Ўрама!

ќт одчинились ворота. ѕолковник Ўрам ≥з сином (той молодий козак був його син), схилившись ≥ в’њхали. ¬асиль Ќевольник з великоњ радост≥ не знав, що й робити: кинувс€ до Ўрама ≥ поц≥лував йрго в кол≥но.

ƒал≥ до сина:

Ч Ѕоже правий! Ѕоже правий! “а се ж тв≥й ѕетрусь! ќрел, а не козак!

ѕетро нагнувсь ≥з с≥дла ≥ поц≥лувавсь ≥з ¬асилем Ќевольником.

Ч ќрел, а не козак! Ч каже знов ¬асиль Ќевольник. Ч ўо, €кби таких друз€к припливло хоч дв≥ чайки до ермана, €к € пропадав там у невол≥? ќх, боже правий! ƒалась мен≥ та прокл€та невол€ добре знати, не забуду њњ дов≥ку!

–правд≥, ¬асиль Ќевольник був соб≥ д≥дусь такий ≥ м≥зерний, мов зараз т≥лько з невол≥ випущений: невеличкий, похилий, оч≥ йому позападали ≥ наче до чого придивл€ютьс€, а губи €кось покривились, що ти б сказав Ч в≥н ≥ зроду не см≥€вс€. ” синьому жупанков≥, у старих полотн€них шароварах, да й те на йому було, мов позичене.

ѕетро, старого Ўрама син, скочив на землю ≥ вз€в од панотц€ кон€.

Ч ¬еди ж нас, ¬асилю, до пана, Ч каже полковник Ўрам. Ч ƒе в≥н? „и в св≥тлиц≥, чи в пас≥ц≥? ” нього здавна була охота до бджоли; так тепер певно вже пас≥чникуЇ.

Ч ≈ге, доброд≥ю, Ч каже ¬асиль Ќевольник, Ч благую часть ≥збрав соб≥ пан „еревань Ч нехай його господь на св≥т≥ подержить! ћало куди й виходить ≥з пас≥ки.

Ч Ќу, да все ж од людей ≥ще не одцуравс€! „и, може, справд≥ зробивсь пустинножителем?

Ч …ому од людей одцуратись! Ч каже ¬асиль Ќевольник. Ч “а йому й хл≥б не п≥де в душу, €кби його люде покинули. ” нас ≥ тепер не без гостей. ѕобачиш сам, що в нас за г≥сть тепер у ’марищ≥.

ƒа, одчинивши д≥дусь у пас≥ку хв≥рточку, ≥ пов≥в Ўрама поп≥д деревом.

ўо ж то був за Ўрам такий, ≥ €к се в≥н був разом п≥п ≥ полковник?

Ѕув в≥н син паволоцького попа, по пр≥звищу „епурного, учивс€ в ињвськ≥й братськ≥й школ≥, ≥ вже сам вийшов був на попи. як же п≥дн€лись козаки з гетьманом ќстр€ницею, то ≥ в≥н устр€в до козацького в≥йська; бо гар€чий був чолов≥к Ўрам ≥ не всид≥в би у своњй параф≥њ, чуючи, €к ≥ллЇтьс€ р≥дна йому кров за безбожний глум польських консистент≥в ≥ ур€дник≥в над украњнц€ми, за наругу католик≥в ≥ ун≥т≥в над греко-руською в≥рою. “од≥-бо д≥йшло безладд€ в ѕольщ≥ до того, що робив ус€кий староста, ус€кий ротм≥стр, ус€кий значний чолов≥к, що йому в божев≥льну голову прийде, а найб≥льш ≥з народом неоружним, з м≥щанами ≥ хл≥боробами, котор≥ не мали жодного способу супротив його стати. ѕочали жовн≥ри, консистуючи в городах ≥ селах, беззаконн≥ окорми ≥ напитки од людей вимагати, ж≥нок та д≥вчат козачих, м≥щанських ≥ посполитих безчестити ≥ мордовати, людей серед зими по ломках льодових у плуг запр€гати, а жидам приказували њх бичовати й поган€ти, щоб, на один см≥х ≥ наругу, л≥д плугом орали й рисовали. ј тим часом католицьк≥ пани з нашими перевертн€ми усиловались ун≥ю на ¬крањн≥ прищепити ≥ не в одну церкву попом ун≥та на огиду люд€м поставили; в≥ру благочестиву мужицькою в≥рою називали, а оддаючи жидам у оренду села, не раз ≥з селами й церкви њм на одкуп оддавали. ≤ н≥кому було на так≥ наруги жаловатись, бо й самого корол€ сенатори, пани да Їпископи у руках держали. √ородова ж козацька старшина за коронного гетьмана, за старост, за державц≥в ≥ њх нам≥сник≥в ≥ орендар≥в руку т€гнула, а м≥ж себе д≥лилась козацькою платою Ч по тридц€ти злотих на вс€кого реЇстрового од корол€ ≥ –еч≥ ѕосполитоњ. “о й реЇстровим, чи городовим, козакам було т≥сно. Ѕагато з них до п≥дданства старостам ≥ державц€м приневолено; котор≥ ж остались реЇстровими козаками, т≥њ робили в своЇњ старшини вс€ку роботу по дворах. Ў≥сть тис€ч т≥лько њх оставлено в реЇстр≥, да й т≥њ, бувши в велик≥й невол≥ в старшини, т€гли, хот€ й нехот€, за л€х≥в руку ≥ т≥лько вже при ’мельницькому одностайне за ¬крањну повстали. “ак €к би њм земл€ки у своњй т≥снот≥ й нуждах жаловались?.. ∆аловались мир€не ≥ попи благочестив≥њ т≥лько далеким своњм земл€кам Ч козакам запорозьким, котор≥, живучи в диких степах, за порогами, старшину свою сам≥ з себе вибирали ≥ гетьману коронному уз€ти себе за шию не давали. ќт ≥ виходили з «апорожж€ один за одним гетьмани козацьк≥њ: “арас “р€сило, ѕавлюк, ќстр€ниц€ Ч з мечем ≥ пожежею супротив ворог≥в р≥дного краю.

“≥лько ж не надовго п≥д≥ймали украњнц≥ п≥д њх корогвами похилу голову. Ћ€хи держались м≥цно за руки з недол€шками, гасили хутко полом’€ ≥ знов по-свойому обертали ”крањну. јж ось п≥дн€всь страшенний, невгасимий пожар ≥з «апорожж€ Ч п≥дн€всь на л€х≥в ≥ на вс≥х недруг≥в отчизни батько ’мельницький. „ого вже не робили т≥њ старости ≥ ком≥сари з городовими козаками, т≥њ консистенти-ротм≥стри з своњми жовн≥рами, да й наш≥ перевертн≥ недол€шки з надв≥рною сторожею. як уже не вмудр€лись, щоб погасити теЇ полом’€! як уже не перегороджували степов≥ дороги своњми заставами, щоб не пустити н≥кого з ”крањни на «апорожжЇ, так де ж? идаЇ пахар на пол≥ плуг ≥з волами, кидаЇ пивовар казани в броварн≥, кидають шевц≥, кравц≥ ≥ ковал≥ свою роботу, батьки покидають маленьких д≥тей, сини Ч немощних батьк≥в ≥ мат≥рок, ≥ вс€ке ман≥вцем да ночами, степами, тернами да байраками чимчикуЇ на «апорожжЇ до ’мельницького. ≤ отод≥-то вже Ђрозлилась козацька слава по вс≥й ”крањн≥…ї

ƒе ж пробував, де тин€всь попович паволоцький, Ўрам, дес€ть р≥к од ќстр€ниц≥ до ’мельницького? ѕро те багато треба було б писати. —ид≥в в≥н зимовником серед дикого степу на Ќизу, вз€вши соб≥ за ж≥нку бранку туркеню; пропов≥дував в≥н слово правди божоњ рибалкам ≥ чабанам запорозьким; побував в≥н на пол≥ й на мор≥ з низовц€ми; видав не раз ≥ не два смерть перед очима да й загартовавс€ у воЇнному д≥л≥ так, що €к п≥дн€всь на л€х≥в ’мельницький, то мав з його велику користь ≥ п≥дмогу. Ќ≥хто краще його не ставав до бою; н≥хто не крутив л€хам такого верем≥€…[3. рутить верем≥€ Ч чинити бистр≥ атаки Ч прим.авт.]

” тих-то случа€х пошрамовано його вздовж ≥ впоперек, що козаки, €к прозвали його Ўрамом, то й забули реЇстрове його пр≥звище. ≤ в реЇстрах-то, коли хочете знати, не „епурним його записано.

Ѕило козацтво в ту в≥йну на те, що або пан, або пропав, то не кожен писавс€ власним пр≥звищем.

ќтже минули, мов коротк≥ св€та, дес€ть р≥к ’мельнищини. ¬же й сини Ўрамов≥ п≥дросли ≥ допомагали батьков≥ у походах. ƒвоЇ пол€гло п≥д —моленським; оставсь т≥лько ѕетро. ≤ще таки й п≥сл€ ’мельницького не раз дзвонив старий Ўрам шаблею; дал≥, почуваючись, що вже не служить сила, зложив з себе полковництво, постригсь у попи да й почав служити богов≥. —ина посилав до в≥йськового обозу, а сам знав одну церкву. Ђ¬же, Ч думав, Ч ”крањна л€хам за себе одд€чила, недол€шк≥в вигнала, ун≥ю стерла, жидову передушила. “епер нехай, Ч каже, Ч живе громадським розумомї.

оли ж дивитьс€, аж ≥знов негаразд починаЇтьс€ на ¬крањн≥. —вари да чвари, ≥ вже гетьманською булавою почали гратись, мов ц≥пком. ѕовернулось у старого серце, €к почув, що козацька кров ≥ллЇтьс€ понад ƒн≥пром через ¬иговського ≥ через нав≥женого ёрус€ ’мельниченка, що одержав п≥сл€ його гетьманованнЇ; а €к досталась од ёрус€ булава “етер≥, то в≥н аж за голову вхопивс€. „и молитьс€, чи божу службу служить, Ч одно в його на думц≥: що ось погибне ”крањна од сього недруга отчизного ≥ похл≥бц≥ л€дського. Ѕуло, чи вийде серед церкви з наукою, то все одно мир€нам править: ЂЅлюд≥тес€, да не порабощенн≥ будете; стереж≥тес€, щоб не дано вас ≥знов л€хам на поталу!ї

як же вмер паволоцький полковник, що п≥сл€ Ўрама ур€д держав, да з≥йшлась рада, щоб нового полковника вибрати, в≥н вийшов серед ради у поп≥вськ≥й р€с≥ да й каже:

Ч ƒ≥ти моњ! ЌаступаЇ страшна година: перехрестить, мабуть, нас господь ≥знов огнем да мечем. “реба нам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиц€. ѕослужив € православному христи€нству з батьком ’мельницьким, послужу вам, д≥тки, ще й тепер, коли буде на те ваша вол€.

як почула ж се рада, то так ≥ загула од радост≥. «араз окрили Ўрама шапками, в≥йськовими корогвами, дали йому до рук полковницьк≥ клейноди, вдарили з гармат, да й став панотець Ўрам полковником.

“етер€ аж адригнувс€, €к почув про таке диво. ўо б то робити? ƒа н≥чого не зм≥г, бо так велось у ту старосв≥тщину, що рада була старша од гетьмана. ћус≥в “етер€ прислати Ўрамов≥ ун≥версал на полковництво. ќбидва ж вони пол≥тикуютьс€, подарунками обсилаютьс€, а нишком один на одного чигають.

ќт же думав Ўрам, думав, €к би ¬крањну на добру дорогу вивести; дал≥, надумавшись, пустив таку поголоску, що нездужаЇ, нездужаЇ полковник; передав осаулов≥ √улаку св≥й рейментарський п≥рнач, а сам вињхав н≥би кудись далеко на хут≥р дл€ спокою, да ото й махнув ≥з сином з ѕаволоч≥. уди ж в≥н махнув ≥ що в його було на думц≥, незабаром того дов≥даЇмось.

≤≤

–коро вв≥йшов ото Ўрам у пас≥ку, ≥ще не помоливсь ≥ св€тому «осимов≥, що стоњть по пас≥ках, €к слухаЇ Ч у „ереван€ щось ≥граЇ.

Ч ≈, да се в вас ≥ бандура!

Ч ≤ бандура, Ч каже ¬асиль Ќевольник, Ч та ще чи€ бандура!

Ч “ак се в вас божий чолов≥к? Ч спитав тод≥ Ўрам.

Ч ј то хто ж би так заграв у бандуру? “акого кобзар€ не було, та, може, вже й не буде м≥ж козацтвом.

≤дуть вони, аж бандура заговорила голосн≥ше. ќддалеки Ч так наче сама з собою розмовл€ла, а тут ≥ голос почав п≥дт€гувати до нењ.

√л€не Ўрам, аж сид€ть на трав≥ п≥д липою ≥ божий чолов≥к, ≥ „еревань, а перед ними стоњть полудень. «вавс€ божим чолов≥ком сл≥пий старець-кобзар. “емний в≥н був на оч≥, а ходив без проводир€; у латан≥й свитин≥ ≥ без чоб≥т, а грошей носив повн≥ кишен≥. ўо ж в≥н робив ≥з тими гр≥шми? ¬икупл€в невольник≥в ≥з невол≥. ≤ще ж до того знав в≥н л≥чити ус€к≥ бол≥ст≥ ≥ замовл€ти ус€к≥ рани. ћоже, в≥н помагав своњми молитвами над недужим, а може, ≥ своњми п≥сн€ми; бо в його п≥сн€ лилась, €к чари, що слухаЇ чолов≥к ≥ не наслухаЇтьс€. «а теЇ-то за все поважали його козаки, €к батька; ≥ хоть би, здаЇтьс€, попросив у кого остатню свитину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому оддав ус€кий.

“епер в≥н розпочав смутную думу про ’мельницького, €к умирав козацький батько:

ќй настала жаль-туга да по вс≥й ”крањн≥…

Ќе один козак г≥рко плакав од с≥њ думи, а „еревань т≥лько похитувавсь, гладючи черево; а щоки Ч €к кавуни: см≥€всь од щирого серц€. “ака була в його вдача.

ѕолковник Ўрам, стоючи за деревом, дививсь на њх обох. ƒавно вже в≥н не бачив свого см≥шливого при€тел€, ≥ хоть би кришечку перем≥нивс€ „еревань; т≥лько лисина почала наче б≥льш вилискуватись. ј в божого чолов≥ка довга, до самого по€са, борода ≥ще краще процв≥ла с≥динами; а на виду д≥дусь прос≥€в €кимсь св≥том. —п≥ваючи п≥сню, од серц€ голосить ≥ до плачу доводить, а сам п≥дведе вгору оч≥, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить.

–лухав його Ўрам довго, а дал≥ вийшов ≥з-за дерева да й став навпроти „ереван€. як схопитьс€ ж м≥й „еревань:

Ч Ѕгатику, Ч каже (бо трохи картавив), Ч чи се ти сам, чи се тво€ душа прилет≥ла послухати божого чолов≥ка?

ƒа й обн€всь ≥ поц≥лувавсь ≥з Ўрамом, €к ≥з р≥дним братом.

Ѕожий чолов≥к ≥ соб≥ прост€г руки, €к зачув Ўрам≥в голос. «рад≥в д≥дусь, що аж усм≥хавсь.

Ч Ѕувай же, Ч каже, Ч здоров, панотче ≥ пане полковнику! „ули й ми, €к господь наустив тебе вз€тись ≥знов за козакованн€.

ј ¬асиль Ќевольник, стоючи коло них, соб≥ радуЇтьс€, похитуючи головою.

Ч Ѕоже, Ч каже, Ч правий, боже правий, Їсть на св≥т≥ так≥ люде!

Ч яким же, бгате, оце случаЇм? Ч питав зараз „еревань.

Ўрам одв≥товав, що на прощу до иЇва, да й спитав сам у божого чолов≥ка:

Ч ј тебе ж, д≥ду, зв≥дки ≥ куди господь несе?

¬ мене, Ч каже, Ч одна дорога по всьому св≥ту.

Ѕлаженн≥ милостив≥њ, €ко т≥њ помилован≥ будуть…

Ч “ак, батьку м≥й! “ак, м≥й доброд≥ю! Ч перебив йому ¬асиль Ќевольник. Ч Ќехай на тебе так господь огл€нетьс€, €к ти на мене огл€нувс€! “ри годи, €к три дн≥, промучивсь € в прокл€т≥й невол≥, на турецьк≥й каторз≥, на тих безбожних галерах; не думав уже вбачати св€торуського берега. ј ти висп≥вав за мене сто золотих червоних; от € ≥знов м≥ж хрещеним миром, ≥знов почув козацькую мову!

Ч Ќе мен≥ д€куй за се, ¬асилю, Ч каже божий чолов≥к, Ч д€куй богов≥ да ще тому, хто не поскупивсь викинуть за тебе з череса сотню дукат≥в.

Ч ’≥ба ж € йому не д€кую? Ч каже ¬асиль Ќевольник. Ч „енц≥ звали мене у монастир, бо € таки й письменний соб≥ трошки; низове товариство закликало мене до коша, бо € вс≥ гирла, €к своњ п’€ть пучок, знаю; зазивав мене ≥ кошовий, ≥ отаманн€, €к проходив €, повертаючи з невол≥, через «апорожжЇ, а € кажу: н≥, братчики, п≥ду € тому служити, хто визволив мене ≥з бесурменськоњ земл≥; буду в його грубником, буду в його хоч свинопасом, аби €к-небудь йому под€кувати.

“ак говорив ¬асиль Ќевольник. ј „еревань, слухаючи, т≥лько см≥€вс€.

Ч азнаЇ-що ти, Ч каже, Ч городиш, бгате! Ѕуц≥м уже сто червоних таке диво, що зроду н≥хто й не бачив. ѕ≥сл€ ѕил€вц≥в та «баража носили козаки черв≥нц≥ приполами. Ќу, с€дьмо лиш, моњ дорог≥њ гост≥, та вип’Їм за здоров’€ пана Ўрама.

¬ипили по кубку. “од≥ Ўрам ≥ питаЇ:

Ч —кажи ж мен≥, божий чолов≥че, ти всюди вештаЇшс€ ≥ вс€чину чуЇш: чи не чував ти, що в нас д≥Їтьс€ за ƒн≥пром?

Ч ƒ≥Їтьс€ таке, Ч одв≥туЇ божий чолов≥к, важко здихнувши, Ч що бодай ≥ не казати! Ќе добре, кажуть, починаЇ на с≥й ”крањн≥ “етер€, а за ƒн≥пром чинитьс€ щось ≥ще г≥рше. ∆одного ладу м≥ж козаками.

Ч ј старшина ж ≥з гетьманом на що?

Ч —таршини там багато, да н≥кого слухати.

Ч як н≥кого? ј —омко?

Ч ј що ж —омко? ’оть в≥н ≥ розумом, ≥ славою уз€в над ус≥ма, да й йому не дають гетьмановати.

Ч як же се так?

Ч ј так, що ди€вол замутив голову ¬асют≥ Ќ≥женському. ”же й чуприна б≥ла, €к у мене, ≥ зовс≥м уже д≥д; доживав би в≥ку на полковництв≥: так от же захот≥лось на стар≥сть гетьмановати. Ѕагато козак≥в ≥ його слухаЇ. ј €к в≥н соб≥ маЇтьс€ добре, то й бо€ре, що на ћоскв≥ коло цар€, що хот€ робл€ть, ≥ т≥њ за нього т€гнуть руку. ј —омко, бачте, навпростець ≥де, не хоче н≥кому прид≥те поклон≥мос€. ќтаке €к завелось м≥ждо старшими головами, то й козаки п≥йшли один против одного. ƒе зустр≥нутьс€, чи в шинку, чи на дороз≥, то й з≥тнутьс€. Ђ„и€ сторона?ї Ч Ђј ти чи€?ї Ч Ђ¬асютинаї. Ч Ђ√еть же к нечистому, бо€рський п≥дн≥жку!ї Ч Ђ“и геть к нечистому, пере€славський крамарю!ї Ч —ебто, бач, що —омко маЇ в ѕере€слав≥ своњ крамн≥ комори в ринку, так ¬асютинц€м ≥ звадливо. ќтак з≥тнутьс€, да й до шабель.

–лухаючи таку невеселу пов≥сть, полковник Ўрам ≥ голову понурив.

Ч ƒа потривай же, Ч каже, Ч адже ж —омка вибрали одностайне гетьманом у озельц≥?

Ч ќдностайне, Ч каже, Ч ≥ сам преосв€щенний ћетод≥й був там ≥ до прис€ги козак≥в приводив; да €к —омко соб≥ чолов≥к пр€мота, то й не в догад йому, що св€тий отець думав, мабуть, заробити соб≥ €ку сотн€гу чи дв≥ червоних на р€су. ј ¬асюта Ќ≥женський водивсь у старовину з л€хами, так проноза вже добрий: бр€знув капшуком перед владикою Ч той ≥ вимудрував щось на —омка, да й послали в ћоскву лист. ќт ≥ п≥шла така вже поголоска, що рада озелецька не слушна; треба, кажуть, ≥зозвати зуповную раду, щоб ≥ в≥йсько з «апорожж€ було на рад≥, щоб одностайне соб≥ гетьмана обрали ≥ одного вже слухали; бо ¬асюта хоче соб≥ гетьманства ≥ не слухаЇ —омка-гетьмана, а запорожц≥ соб≥ гетьманом Ѕрюховецького зовуть.

Ч якого се Ѕрюховецького? Ч аж скрикнув Ўрам. Ч ўо се ще за про€ва?

Ч ѕро€ва, Ч каже, Ч така, що слухаЇш, да й в≥ри н€ти не хочетьс€. ¬и знаЇте ≤ванц€?

Ч ќтак! Ч кажуть, Ч ≥ще б не знати чури ’мельницького!

Ч Ќу, а чули, €ку наругу прийн€в в≥н од —омка?

Ч „ули, Ч каже Ўрам. Ч ўо ж по тому?

ј „еревань:

Ч «даЇтьс€, —омко нала€в ≤ванц€ свинею, чи що?

Ч Ќе свинею, а собакою, да ще старим собакою, да ще не на самот≥, чи там нап≥дпитку, а перед отаманн€м, перед генеральною старшиною, на домов≥й рад≥ в гетьмана.

Ч √а-га-га! Ч засм≥€всь „еревань. Ч ќдважив сол≥ добре! Ч ќдважив сол≥ добре, Ч каже божий чолов≥к, Ч да зробив негаразд. ≤ванець був соб≥ не значний товариш, да за свою щиру службу старому ’мельницькому мав велику в його повагу ≥ шанобу. Ѕувало, проживаЇш у гетьманському двор≥, то й чуЇш: Ђ оханий ≤ванець! ≤ванець, друже м≥й Їдиний!ї Ч озветьс€ до його п≥д веселий час, за чаркою. Ђƒержись, ёру, Ч каже, бувало, синов≥, Ч держись ≤ванцевоњ ради, €к не буде мене на св≥т≥: в≥н тебе не ошукаЇї. ќт ёрусь ≥ державсь його ради, ≥ вже, було, що скаже ≤ванець, те й св€то. ј —омко, знаЇте сам≥, доводитьс€ ёрусев≥ д€дько, бо старий ’м≥ль держав уперве його сестру √анну; так в≥н ≥ незлюбив, що чура орудуЇ небожем. ƒа ото раз, €к з’њхалась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про в≥йськов≥ реч≥, от ≤ванець ≥ соб≥ до гурту Ч немовби гетьманський чура Ч да щось ≥ бл€вкнув з простоти. ј —омко знаЇте €кий? «араз загоритьс€, €к порох. Ђѕане гетьмане, Ч до ёрус€, Ч старого пса не пристойно м≥шати в нашу компан≥ю…ї ќт €к воно було, панове, коли хочете знати. я сам там лучивсь, то й чув своњми ушима. ƒа при мен≥ ж зчинивс€ й івалт уноч≥, €к —омко п≥ймав ≤ванц€ з ножем коло свого л≥жка. ƒа ото й судили його в≥йськовою радою ≥ присудили ус≥кнути голову. ¬оно б же й сталось так, панове, да —омко видумав ≤ванцев≥ г≥ршу кару: звел≥в посадити верхи на свиню да й провезти по всьому √ад€чу: Ч √а-га-га! Ч зареготав ≥знов „еревань. Ч отуз≥ по заслуз≥.

ј Ўрам усе слухав мовчки да й каже понуро:

Ч —е все ми знаЇмо.

Ч «наЇте, Ч каже кобзар, Ч а чи чували, що п≥сл€ того вкоњв ≤ванець?

Ч ј що ж в≥н, бгате, вкоњв? Ч питаЇ „еревань. Ч якби на мене, то враг би його й знав, що й чинити п≥сл€ такого сорому! як тоб≥ здаЇтьс€, бгате ¬асилю?

“ой т≥лько мовчки похитав головою.

Ч ќт що зробив ≤ванець, Ч прийн€в ≥знов слово божий чолов≥к. Ч ћабуть, нечистий напутив його. ѕочав грош≥ збирати, почав ус€кому годити, почав прохати ур€ду в гетьмана. “ой ≥ настановив його хорунжим. як же ото ёрусь не зм≥г держатись на гетьманств≥ да п≥шов у ченц≥, так ≤ванець, маючи в себе од ус≥х льох≥в гетьманських ключ≥, п≥дчистив щире ср≥бло, ск≥лько його там осталось, да й махнув на «апорожжЇ. ј там €к сипнув гр≥шми, так запорожц≥ за ним роЇм: Ђ≤ван ћартинович! ≤ван ћартинович!ї ј в≥н, ледачий, з ус≥ма обн≥маЇтьс€, да братаЇтьс€, да гор≥лкою поњть…

Ч Ќу, що ж ≥з сього? Ч ≥знов-таки спитав понуро Ўрам.

Ч ј от що з сього. «апорожц≥ так соб≥ його вподобали, що зозвали раду, да й бух ≤ванц€ кошовим.

Ч ≤ванц€! Ч аж скрикнули вс≥ у одно слово.

Ч Ќ≥, вже його тепер н≥хто не зове ≤ванцем, Ч додав божий чолов≥к, Ч тепер уже в≥н ≤ван ћартинович Ѕрюховецький.

Ч —ила небесна€! Ч закричав, ухопившись за голову, Ўрам. Ч “ак се його зовуть запорожц≥ гетьманом?

Ч …ого, панотче, його самого!

Ч Ѕоже правий, боже правий! Ч сказав ¬асиль Ќевольник, Ч переведетьс€ ж, видно, н≥ на що славне «апорожжЇ, коли так≥ гетьмани настали!

ј „еревань т≥лько см≥€вс€:

Ч √а-га-га! ќце так, бгатц≥, що штука! ≤ во сн≥ такого дива не снилось н≥кому!

Ч Ѕратт€ моЇ миле! Ч рече тод≥ полковник Ўрам. Ч “€жко моЇму серцю! Ќе здолаю б≥льш од вас тањтись! ѓду € не в ињв, а в ѕере€слав, до —омка-гетьмана; а њду от чого. ”крањну роз≥драли надвоЇ: одну часть, через недол€шка “етерю, незабаром в≥зьмуть у своњ лапи л€хи, а друга сама по соб≥ перевернетьс€ кат знаЇ на що. я думав, що —омко вже твердо с≥в на гетьманств≥, Ч а в його душа щира, козацька, Ч так м≥ркував €, що €краз п≥д≥йму його з ус≥ма полками на “етерю, да й привернем усю ”крањну до одноњ булави. √≥ркоњ п≥дн≥с ти моЇму серцю, божий чолов≥че, да ще, може, €к-небудь д≥ло на лад повернетьс€, њдьмо зо мною на той б≥к: тебе козаки поважають, твоЇњ ради послухають…

Ч Ќ≥, панотче, Ч перебив його кобзар, Ч не сл≥д мен≥ встр€вати до т≥њ «аверюхи.

Ќе нам теЇ знати,

Ќе нам про те, за те раховати:

Ќаше д≥ло богов≥ молитись,

–пасителю хреститись…

ј б≥льш, Ч каже, Ч мен≥ не по нутру ота м≥зерна€ пиха, що розвелась усюди по √етьманщин≥. ѕочали значн≥ козаки жити на л€дський кшталт ≥з великоњ розкош≥. ≤ вже байдуже њм тепер старосв≥тськ≥њ сп≥ви, що й люд€м у подобу, ≥ богу не противн≥: держать коло себе хлопц≥в ≥з бандурками, що т≥лько й знають р≥зати до танц≥в. ƒух м≥й не терпить сього!.. ≤ наша темна старчота, ради т≥Їњ ледащиц≥-гор≥лки, бринчить њм на кобзах ус€чину. «абули й страх божий. ”же ж ти не бачиш н≥чого, уже тебе наче вз€то ≥з сього св≥ту: так чого ж тоб≥ вертатись до гр≥х≥в людських? ”мудрив господь твою сл≥поту, то сп≥вай же добрим люд€м, не прогн≥вл€ючи господа; так сп≥вай, щоб чолов≥к на добре, а не на зле почувс€!

Ч Ѕгатц≥! Ч сказав „еревань. Ч ќт € почувсь на добре. ’од≥мо лиш до хати. “ам нам дадуть таких вареник≥в, що вс€ке горе на душ≥ одлигне. √од≥ вже вам гуторити про своњ смутки. я радуюсь, що господь послав мен≥ таких гостей, а ви т≥лько охаЇте та стогнете. Ќе засмучайте моЇњ гостини, забудьте своњ г≥рк≥њ думи хоч на сьогодн≥шн≥й веч≥р.

“ак говор€чи, устав да й пов≥в своњх гостей до хати. Ўрам ≥шов за ним, хитаючи понуро головою. ¬асиль Ќевольник голосно журивс€, на його гледючи. Ѕожий чолов≥к €сен був на виду, мов душа його жила не на земл≥, а на неб≥.

≤I≤

«агл€нув „еревань у пекарню:

Ч ≈, Ч каже, Ч да се ж ти мен≥ й жениха прив≥з, пане бгате! (ј в пекарн≥ давно вже сид≥в ѕетро Ўраменко, розмовл€ючи з „ереванихою ≥ з њњ дочкою Ћесею). Ѕач, €к у њх весело, не так, €к у нас! ўебечуть, наче горобц≥. ўо то за милий в≥к молодецький! ¬еди ж, ¬асилю, гостей у св≥тлицю, а € поздоровкаюсь ≥з молодим Ўрамен€м.

–в≥тлиц€ в „ереван€ була така ж, €к ≥ тепер буваЇ в €кого заможного козака (що ще то за луччих час≥в д≥д або батько збудовав). —волок гарний, дубовий, штучно покарбований; ≥ слова з св€того письма вир≥зан≥; вир≥зано ≥ хто св≥тлицю збудовав, ≥ €кого року. ≤ лавки були хорош≥, липов≥, ≥з спинками, да ще й килимц€ми позастилан≥. ≤ ст≥л, ≥ божник ≥з шитим рушником округи, ≥ все так було, €к ≥ тепер по добрих люд€х ведетьс€. ќдно т≥лько диво було в „ереван€ таке, що вже тепер н≥де не зуздриш. ругом ст≥н полиц≥, а на тих полиц€х ср≥бн≥, золот≥ й кришталев≥ кубки, коновки, пл€шки, тац≥ ≥ вс€ка посудина, що то на в≥йн≥ поздобувано. як палили козаки шл€хетськ≥њ двори ≥ кн€жецьк≥њ замки, то все те м≥шками виносили. “ак-то бог тод≥ погодив козацтву, що т≥њ вельможн≥њ каштел€ни ≥ старости пишн≥њ, несказано горд≥, що гукали на гайдук≥в, сид€ ≥з сими кубками да конвами поза столами, п≥шли в неволю до риму або пол€гли головою в пол≥, а њх кубки сто€ть у козака в св≥тлиц≥. ≤ще ж по ст≥нах вис€ть ≥ њх шабл≥, пищал≥ п≥д ср≥блом, старосв≥тськ≥ сагайдаки татарськ≥њ, шит≥њ золотом ронди, н≥мецьк≥ гаркебузи, сталев≥ сорочки, шапки-сисюрки, що вкриЇ тебе зал≥зною с≥ткою Ч ≥ н≥€ка шабл€ не в≥зьме. ќтже н≥що т≥Ї не оборонило л€х≥в ≥ недол€шк≥в: допекли козакам ≥ посп≥льству до самого серц€. “о от тепер ≥ т≥њ луки, ≥ т≥њ шабл≥, ≥ вс€ та збро€ с≥€Ї не в одного „ереван€ в св≥тлиц≥ ≥ веселить козацьк≥ оч≥.

“≥лько ж ѕетру, Ўрамовому синов≥, здалось найкраще у пекарн≥, хоч там не було н≥ шабель, н≥ сагайдак≥в, а т≥лько сам≥ кв≥тки да запашн≥њ з≥лл€ за образами й поза сволоком, а на стол≥ лежав €сний да високий хл≥б. “ак Ћес€ ж усе скрашала собою так, що вже справд≥ годилось би сказати: Ђ” хат≥ в нењ, €к у в≥ночку; хл≥б випечений, €к сонце; сама сидить, €к кв≥точкаї. ≤ розговоривсь ≥з нею ѕетро, €к брат ≥з сестрою. ј сама „ереваниха була пан≥ вв≥члива: знала, €к до кого з речами обернутись. “ак моЇму козаков≥ луччоњ компан≥њ було й не треба: тут би в≥н ≥ зас≥в на весь веч≥р, дивл€чись на чорн≥ д≥воцьк≥ брови да на щит≥ рукава.

як ось ≥ л≥зе „еревань, сопучи, через пор≥г. ”валивсь у хату да, розставивши руки, до його:

Ч ј, бгатику! Ч ≥ почав ц≥ловатись. Ч Ќу, Ч каже, Ч бгате, не вниз ≥деш, а вгору. “о був козак над козаками, а тепер ≥ще став кращий!.. ћеласю! Ч обернувсь до ж≥нки. Ч ќт нам з€тьок! Ћесю, от жених тоб≥ п≥д пару, так-так! √а-га-га! Ѕач, бгате, €кий € чолов≥к? —ам набиваюсь ≥з своњм добром. “ак не бере ж бо н≥хто, та й год≥! ’од≥мо, бгате, в св≥тлицю; нехай вони тут соб≥ пораютьс€. ∆≥ноча р≥ч коло печ≥, а нам, козакам, чарка та шабл€.

ƒа, вз€вши ѕетра за руку, ≥ пот€г до св≥тлиц≥. ќбернувсь козак, переступаючи через пор≥г, Ч ≥ серце в його заграло: Ћес€ не спускала з його очей, а в тих очах с≥€ла й ласка, й жаль, ≥ щось ≥ще таке, що не виловиш н≥€кими словами. —подобавсь, видимо, козак д≥вчин≥.

Ч ќсь подивись, д≥дусю, Ч каже „еревань, прив≥вши ѕетра до божого чолов≥ка, Ч чи той се Ўраменко, що переплив —луч п≥д кул€ми? ѓй-богу, € й дос≥ дивуюсь, що таке молоде, та таке см≥ле! ѕробравсь у л€дський таб≥р, убив хорунжого й корогов його прин≥с до гетьмана. ўо ж би тепер воно зробило!

Ѕожий чолов≥к положив ѕетрусев≥ на голову руку да й каже:

Ч ƒобрий козак; по батьков≥ п≥шов. ќдвага велика, а буде довгов≥чний, ≥ на в≥йн≥ щасливий: н≥ шабл€, н≥ кул€ його не одол≥Ї, Ч ≥ вмре своЇю смертю.

Ч Ќехай лучче, Ч сказав батько, Ч пол€же од шабл≥ ≥ од кул≥, аби за добре д≥ло, за ц≥л≥сть ”крањни, що ось роз≥драли надвоЇ.

Ч Ќу, год≥ ж, год≥ вже про се! Ч каже „еревань. Ч ќсь € вам дам краще д≥ло до розмови.

≤ д≥став ≥з полички жбан, прехимерно з ср≥бла вилитий ≥ що то вже за приукрашений! Ќе жалували пани грошей дл€ своЇњ пихи ≥ пот≥хи. ѕо боках б≥гли босон≥ж д≥вчата Ч ≥нша ≥ в бубон б’Ї; а зверху сид≥в, мов живий, божок гречеський, Ѕахус. “им-то „еревань ≥ звав сей жбан божком.

Ч Ўкода мен≥, д≥дусю, твоЇњ темноти, Ч каже кобзарев≥. Ч ќсь на лиш полапай, €ке тут диво. —е € в ѕольщ≥ таке соб≥ доскочив.

Ч —уЇта суЇтств≥й! Ч каже той, усм≥хнувшись.

Ч Ќ≥, бгатику, не суЇта! ќсь €к вип’Їмо з божка по кухлику, то, може, не так заговориш.

Ч ≤з божка! Ч каже Ўрам. Ч “ак отсей чортик зоветьс€ в тебе божком?

Ч Ќехай в≥н буде й чортик, Ч одв≥туЇ „еревань, Ч т≥лько кажуть, що в старовину у грек≥в… Ѕув народ греки, так, прим≥рно, €к ми тепер козаки… Ќарод непоб≥димий, Ч от що!.. “ак у тих-то грек≥в сьому божку, кажуть, була велика шаноба.

Ч ј в тебе вже не така? Ч питаЇ Ўрам.

Ч Ќ≥, Ч каже, Ч на мене в≥н не нар≥катиме, а от коли б ви його не зневажили.

≤ достав мальовану тацю, ср≥блом ковану. ј на тац≥ було намальоване таке, що вс€ке б засм≥€лось. ∆идок даЇ запорожцев≥ напитись гор≥лки з барильц€. «апорожець так ≥ припав до барила, а жид Ч одно од страху, а друге од скнарост≥ Ч держить та й труситьс€. ј зверху ≥ п≥дписано: ЂЌе трусись, пс€юхо: губи поб’Їш!ї ќт на таку-то тацю поставив „еревань п’€ть кубк≥в-р≥пок да й почав наливати €кусь настойку з того божка.

Ч —е, бгатц≥, Ч каже, Ч така в мене настойка, що мертвий устав би з домовини, €кби випив добру чарку.

ƒа й обн≥с ус≥х; не минув ≥ ¬асил€ Ќевольника, хоть той сто€в соб≥ оддал≥к, мов у монастир≥ служка перед ≥гуменом.

Ч Ќу, бгате ћихайле, Ч каже, повесел≥вши трохи од того трунку, Ўрам, Ч загадаю ж € тоб≥ про твого божка загадку: стоњть божок на трьох н≥жках; король каже: Ђѕот≥ха мо€!ї, крал€ каже: Ђѕогибель мо€!ї.

Ч Ќу, бгатику, Ч каже „еревань, Ч хоч убий, не второпаю. ƒак €к, €к? ороль на трьох н≥жках, а крал€ каже: Ђѕогибель мо€ї?

Ч Ќе король, а божок на трьох н≥жках, €к от ≥ тв≥й. ороль каже: Ђѕот≥ха мо€!ї, крал€ каже: Ђѕогибель мо€!ї

Ч ј, пек же його матер≥, €к мудро!.. ороль каже: Ђѕот≥ха мо€!ї —ебто, бач, €к чолов≥к уп’Їтьс€, то вже тод≥ кричить: Ђя король!ї ј ж≥нка: Ђќх, погибель же мо€! ƒе ж мен≥ тепер д≥тис€?ї

Ч якраз так! “≥лько, братику, тво€ ж≥нка не зл€калась би тебе, хоть би ти й королем ≥зробивсь?

Ч ≤ще не одгадав! Ч каже „еревань, Ч јну ж, ти сам!