Текст книги "Чорна рада"

Автор книги: Пантелеймон Кулиш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц)

ј вони спершу повагом складали шаблюки, мов т≥лько прим≥р€лись; а пот≥м усе скор≥ш, усе з б≥льшим притиском давали один одному маху. “о приступали, то одступали; то розмахувались з ус≥Їњ сили, що аж шабл€ свище; то знов один одного т≥лько манили, а сам≥ чигали, €к би рубонути да й зак≥нчити зразу. I так же то обидва знали тую шермицерiю, що нi той того, нi той того не зможе зачепити Ч одвiчають самi шаблi. “им часом у обох очi вже йграють, €к у звiрюки; щоки гор€ть; на руках жили понабр€кали, €к вiрьовки; i вже б’ють козаки напропаще; iскри сипл€тьс€ густо, от-от комусь погибель! јж зразу Ч черк! ѕополам обидв≥ шабл≥. озаки з досади покидали об землю й хрести.

Ч Ќу, €к же нам ск≥нчити? Ч каже ѕетро: розгар€чивсь ≥ вже забув про мирову. Ч ƒавай боротись або стр≥л€тись на п≥стол€х. Ќехай мен≥ н≥хто не доказуЇ, що не справивсь ≥з запорожцем “уром!

Ч нечистому з боронн€м! Ч важко дишучи, каже запорожець. Ч ’лоп’€ча забавка! ƒа ти ж мене й не бр€знеш так об землю, щоб тут мен≥ й со духи. ј вже радн≥ший € п≥ти до чорта в зуби, н≥ж оддати тоб≥ бранку. нечистому й п≥стол≥! Ќе велике диво просадити кулею чолов≥ков≥ голову. ј Ї в нас, коли хочеш, турецьк≥ запо€сники, кинджали, однак≥ завдовжки ≥ одного майстра. —хопимс€ за руки по стародавньому звичаю, та й нехай нам господь милосердний одпуска наш≥ гр≥хи!

”з€в у чорногорц€ булатний запо€сник, прим≥р€в до свого ≥ подав ѕетров≥. ѕот≥м схопились л≥воруч та розчали знов грець, лютий, страшн≥ший первого.

Ч ≈й, драгий побро! Ч крикне чорногорець. Ч ≥нчай борж≥й, бо вже онде погон€!

Ч Ќе б≥йсь, Ч каже ирило “ур, задихавшись, Ч поки п≥досп≥Ї, зак≥нчаЇмо д≥ло!

Ч ќ боже, спасителю! —е наш≥ њдуть! Ч закричала Ћес€, гл€нувши на дорогу. ј то сто€ла все, мов нежива, коло чорногорц€, дивл€чись на страшне одноборство.

–правд≥, по полю мчались козаки. ѕоперед ус≥х посп≥шав —омко; за ним паволоцький Ўрам; за ними ще з п≥вдес€тка комонник≥в.

–коро вињхали з гаю, зараз заглед≥ли на узг≥р’њ наших рубак. Ќебо вже на сход≥ сонц€ почервон≥ло, ≥ шаблюки блищали здалеку, €к красн≥ блискавиц≥. Ќе вонпив старий Ўрам, що його ѕетро укладе “ура, дармо що “ур такий коренастий. як же покидали козаки шабл≥ да вз€лись за запо€сники, так у нього й в душ≥ похолонуло: не раз-бо в такому одноборств≥ падали перед њм обидва разом. “ак же й тут сталось. ƒоскакуЇ —омко ≥з Ўрамом до провалл€, аж ирило “ур ≥з ѕетром дали один одному в груди так щиро, що й повалились обидва, €к снопи.

IX

„орногорець зараз кинувсь до свого побратима, а Ћес€ до ѕетра. «абула сердешна на той час ≥ стид, ≥ д≥воцький сором: затулила йому хусткою глибоку рану, а сама так ≥ впала на його; плаче, голосить, серденьком називаЇ. ўо њй тепер ≥ той €сний жених, ≥ те гетьманство? √ар€ча кров б’Ї з рани в ѕетрус€, промочила хустку, обмиваЇ њй руку. якби вол€, оддала б тепер Ћес€ душу, аби оборонити од смерт≥ козака, що так щиро одважив за нењ свою жизнь. ”же й Ўрам ≥з гетьманом, об’њхавши байрак, прискочили до того бойовища, а њй байдуже; вона плаче, вона вбиваЇтьс€ над своњм ѕетрусем.

Ч √од≥, доню! Ч каже Ўрам. Ч —л≥зьми рани не зал≥чиш. ƒай лиш ми перет€гнем њњ по€сом. ўе, може, не зовс≥м лихо.

ј —омко, щоб помагати Ўрамов≥ або лютовати на комишник≥в, в≥н, зам≥сть того, сам давай р€товати од смерт≥ ирила “ура.

Ч Ѕ≥дна, Ч каже, Ч “урова голово! я думав, ти т≥лько жартуЇш ≥зо мною по-давньому, аж тебе справд≥ заморочив нечистий! Ћучче б мен≥ дов≥ку не женитись, н≥ж отсе бачити тебе без пам’€т≥ ≥ гласу!

ј про те йому й байдуже, що молода його розливаЇтьс€ сл≥зьми над ≥ншим та взиваЇ серденьком.

Ч Ќе знаю, пане гетьмане, Ч каже Ўрам, Ч €ке в тебе й серце, щоб возитись коло сього собаки!

Ч ј що ж, батьку? ’≥ба так отсе його й покинути?

Ч ƒа нехай би пропадав ледащо, €к заслужив!

Ч Ќ≥, батьку, в≥н не так думав, виручаючи з б≥ди мою голову.

Ч ¬иручаючи з б≥ди голову! ј тепер трохи не згубив тоб≥ молодоњ!

Ч ћолода, батьку, знайшлась би й друга, а ирила “ура другого не буде.

Ћес€ дослухалась до його мови. Ђƒак от €к в≥н мене любить!ї Ч подумала соб≥ небога, ≥ серце њњ нав≥ки од —омка одвернулось.

Ўрам тож посупивсь. ’оть ≥ не сказав, да подумав: Ђ…ому жаль с≥чового розбишаки, а що м≥й ѕетро лежить без пам’€т≥, про те йому й байдужеї.

ј —омку не байдуже було й про ѕетра. ”поравшись коло запорожц€, кинувсь ≥ сюди:

Ч ўо пан ѕетро? „и Їсть над≥€? Ч питаЇ в Ўрама. Ч ¬≥зьм≥ть мою опанчу та припн≥ть м≥ждо коней.

Ч √леди вже, пане гетьмане, свого запорожц€, Ч каже понуро Ўрам, Ч а в пана ѕетра Їсть батько.

“а, зи€вши з себе р€су, ≥ прип’€в до коней. ѕоложили на р€су м≥ждо двох коней ѕетра да й повезли до подв≥р’€, придержуючи.

Ч ќт де, синку, довелось мен≥ колихати тебе у козацьк≥й колисц≥! Ч каже, йдучи позад його, старий батько. Ч Ќе судив тоб≥ бог закв≥тчатись смертними ранами за ¬крањну, а доскочив њх за чужу молоду!

–омко хот≥в положити в таку колиску й ирила “ура, Ч не пожаловав своЇњ саЇтовоњ опанч≥, €к тут де не вз€лось двоЇ запорожц≥в. Ќаскочили ≥ зараз розп≥знали, що сталось; не розпитували довго.

Ч ўо це, Ч кажуть, Ч панове, ви хочете робити з нашим братчиком? Ќевже в≥н такий сирота, що €кби не городов≥ козаки, то отут би й оставсь на степу, зв≥рю та птиц≥ на поталу? Ќ≥, панове! ўе зроду братчик братчика у чужих руках не кидав. ќддайте нам його! в нас своњ л≥ки Ч зараз поставимо його на ноги.

ƒа не дожидаючись довго, моргнули чорногорцев≥, схопили ирила “ура, один за плеч≥, другий за ноги, положили поперек коней перед собою да й помчались, €к т≥њ демони. Ѕогдан „орногор сл≥дом за ними. ј ѕетра везли тихою ступою, з обережн≥стю. —омко пов≥в за руку Ћесю, про здоров’€ питав, голубив; да вона вже до його була не та; за жалем да за тугою н≥ слова йому не промовить.

ѕройшли за €рок, аж ось ≥ „ереваниха њде назустр≥ч. ¬асиль Ќевольник, не жалуючи, поган€Ї коней. «рад≥ла мати, €к побачила свою Ћесю, що вже й казати! ј Ўрам смутно прив≥тав „ереваниху:

Ч Ѕач, Ч каже, Ч нене, чого тво€ дочка наробила. ”же де зам≥шаЇтьс€ ваш ж≥ночий р≥д, то добра буде мало.

ѕосумовавши „ереваниха над ѕетром, розпитавши в дочки, €к що було, аж сплакнула да й каже:

Ч ”же ж, панотченьку, коли таке лихо склалось через мою Ћесю, то ми з нею мусимо й запоб≥гти сьому лиху. ¬ез≥ть пана ѕетра до нас у ’марище. Ќе будемо ночей досипати, а вже його на ноги поставимо. я на своЇму в≥ку довол≥ попов’€зала ран козацьких, да й Ћес€ мо€ до сього д≥ла здатна. Ќемов господь нам ≥ поможе!

Ўрам ≥згодивсь, щоб везти ѕетра просто до ’марища; а „еревань запросив гетьмана ≥ вс≥х при йому значних козак≥в до себе в гост≥.

“од≥ „ереваниха з Ћесею поњхала попереду, щоб усе дома €к сл≥д спор€дити. ƒорогою Ћес€ дес€ть раз розказовала матер≥, €к бивсь ѕетро ≥з ирилом “уром; ≥ вже чи дуже, чи н≥ клопоталась у ’марищ≥ „ереваниха, щоб заготовити л≥жко недужому, а вона б≥льш н≥ про що й не дбала. ” к≥мнат≥, де перше сама спала, послала йому на свойому л≥жков≥ перину, убрала сволок св≥жими, щонайкращими кв≥тками, зав≥сила в≥кно шитою хустиною, ≥ вже й р≥дна сестра не буде така до брата, €к вона була до б≥долахи ѕетра. √ост≥ „ереванев≥ пили, њли, бенкетовали в ’марищ≥ або пробували з гетьманом у иЇв≥ за в≥йськовими речами; „ереваниха њх трактовала; а в Ћес≥ т≥лько було й роботи, що копати кор≥ннЇ, варити з≥лл€ да сид≥ти над недужим. ƒопомагав њй ¬асиль Ќевольник.

ѕетро м≥й мов удруге на св≥т народивсь. ўо йому тепер, що Ћес€ не його суджена? ¬она його любить Ч б≥льш йому н≥чого й не треба. „и раз же то в недуз≥, одкривши оч≥, не то вв≥ сн≥, не то на€ву, бачив в≥н, €к вона, нахилившись над ним, п≥дстер≥гала, чи вгору, чи вниз ≥де його здоров’Ї? як мати дитинку забавл€Ї очима, щоб воно њй усм≥хнулось, так вона загл€дала йому в в≥ч≥, дов≥дуючись, чи вернувсь в≥н ≥к пам’€т≥.

ј в≥н же то, ослабши ус≥м т≥лом, жив т≥лько серцем, ≥ хоть не зм≥г двигнути н≥ рукою, н≥ ногою, а серце билось, €к вода в джерел≥ в криниц≥. Ќе бажав би в≥н н≥ жизн≥, н≥ здоров’€, коли б йому так ≥ вмерти, дивл€чись у т≥њ оч≥, €к у чисту воду. ” саду щебече соловейко; запашний в≥терець пов≥ваЇ в в≥кно кр≥зь цв≥т садовини; тихе сонечко, заходючи, граЇ по ст≥н≥ з вишневими в≥тами; коло його сидить його Ћес€, бере його за руку, прикладуЇ свою долоню йому до гар€чоњ голови… Ќ≥, не треба йому н≥ жизн≥, н≥ здоров’€, дайте йому отак зомл≥ти, заснути ≥ не прокидатис€ дов≥ку! ќтже здоров’Ї почало брати гору, наповн€ло козацьке т≥ло, €к вода колод€зь; ≥ губи зачервон≥ли, ≥ оч≥ заграли.

–адуЇтьс€ старий Ўрам, радуЇтьс€ й гетьман, а вже н≥хто б≥льш, €к сама Ћес€. “≥лько њњ рад≥сть схожа була на м≥с€ць п≥д негоду: то с≥€Ї в≥н, €к ср≥блом сипле, звесел€ючи й пол€, ≥ села, ≥ сади понад р≥чкою; то зайде у хмару, ≥ €к зайде, то весь св≥т наче печаль покриЇ: р≥чка мов мертва, без ≥скор, тече пом≥ж берегами; почорн≥ли сади; по темних пол€х смутно. Ќебога Ћес€ то веселитьс€ серцем, то т€жко сумуЇ, €к згадаЇ, що мусить одна-одинока тратити молод≥њ л≥та у гетьманськ≥й св≥тлиц≥, слухаючи т≥лько в≥йськов≥њ розправи да погриманнЇ кубк≥в за трапезою. –озп≥знала голубонька, да п≥зно, що —омко козак не до любощ≥в. Ќема в його н≥ того н≥жного слова, н≥ того люб’€зного погл€ду, що веселить д≥воче серце. √етьман в≥н на всю губу, пишен ≥ красен; да не згл€не й не заговорить так од серц€, €к той б≥дний ѕетрусь. ќтже треба коритись своњй дол≥; шкода й казати батьков≥ або матер≥. Ќехай ≥ сам ѕетрусь про те не в≥даЇ!

–тав в≥н очун€ти, стала вона р≥дше до його надходити, н≥би боњтьс€ його й соромитьс€.

Ч „ого ти, Ћесю, наче ховаЇшс€ од мене? Ч каже в≥н њй раз, п≥ймавши њњ за руку.

¬она н≥чого йому не сказала, т≥лько сл≥зки заблищали на очах.

Ч Ќе ховайсь од мене, серденько, Ч каже ѕетро. Ч Ѕудь мен≥ за р≥дну сестру. Ќе судив нам бог жить ≥з тобою, нехай оддають тебе за ≥ншого, а € дов≥ку не перестану тебе любити, €к свою душу.

Ч Ћучче вже зразу роз≥йтись да й не зустр≥чатись! Ч промовила Ћес€ да й вирвалась од його ≥ п≥шла в садок виплакати своЇ горе на вол≥.

ќтже не раз ≥ п≥сл€ того прийде було ≥ с€де в його коло л≥жка, Ч с€де, засп≥ваЇ €ку смутную п≥сню; усе, що на душ≥ Їсть, усе висп≥ваЇ. Ќ≥чого було й не говор€ть, дивл€тьс€ т≥лько одне на одного, а що на душ≥ робитьс€, усе њм розумно.

ј —омко про те не думаЇ й не гадаЇ; да й Ўрам, ≥ „еревань, ≥ сама „ереваниха байдуже. Ѕо в ту старовину, коли д≥вка заручена, то вже й год≥, уже й не кажи що не сей, а той мен≥ люб, а то на весь св≥т п≥де слава. “им-то ус≥ були й безпечн≥, да й сам≥ вони, ѕетро ≥з Ћесею, мовчки сумовали.

“≥лько що зн€всь ѕетро на ноги, аж ось над≥йшла —омков≥ чутка, що воЇводи од цар€ прибудуть швидко до ѕере€слава. √од≥ тод≥ в „ереван€ бенкетовати; рушив зараз —омко у дорогу, щоб прив≥тати њх у себе в гостин≥. ј Ўрам соб≥ ждав не д≥ждавс€ генеральноњ ради, щоб, забравши з того боку ус≥ козацьк≥ потуги, ≥ти на “етерю. „ереванис≥ було на думц≥ гетьманське вес≥ллЇ, а „еревань рад був гул€ти хоть дов≥ку м≥ж веселим козацтвом. ≤ так м≥ж собою урадили, щоб њхав в≥н ≥з дочкою п≥д Ќ≥жень до свого шур€ка √винтовки, осаула полкового н≥женського; а Ўрам з сином мав њхати у ѕере€слав до —омка, гетьмана, ≥ щоб, одбувши воЇвод, справити гетьманське вес≥ллЇ на всю ”крањну, ≥ на вес≥лл≥ разом усю старшину до походу на “етерю приклонити да зразу його мов с≥ткою й накрити, щоб не було двох гетьман≥в на ¬крањн≥.

як ось вињжджають за Ѕроварський б≥р, за п≥ски, аж ≥з ѕере€слава до —омка гонець курить. ’то ж той гонець? —ам пере€славський сотник, ≤ван ёско. —коро наш≥ розп≥знали таке диво, зараз наче хто й сказав ус€кому, що склалось щось недобре.

Ч ≤з €кими в≥стьми? Ч питав гетьман.

Ч Ѕодай ≥ не казати, пане €сновельможний!

Ч ўо? Ќевже татаре?

Ч √≥рш од татар! ≤з одного ¬асюти народилось тоб≥, пане гетьмане, четверо, коли не л≥чити ≤ванц€!

Ч ƒа кажи просто, щоб тоб≥ €зик усох! Ч крикне —омко.

Ч Ћучче, €кби всох, пане гетьмане, н≥ж возв≥щати тоб≥ таку в≥сть! «≥ньковський, миргородський ≥ полтавський поклонились ≤ванцев≥!

Ч як? ћоњ полковники перейшли до ≤ванцевого боку?

Ч ”с≥ троЇ, €к чуЇш, пане гетьмане.

Ч ≤ миргородський, ≥ полтавський, ≥ з≥ньковський?

Ч ”с≥ троЇ; оставсь при нас по сей б≥к Ќ≥жен€ т≥лько лубенський да гад€цький.

Ч „ому ж мен≥ не дано зв≥стки?

ўе не пройшло й дн€, €к прийшла вона у ѕере€слав.

Ч ўо ж? як? „и коли? ’оть розкажи толком.

Ч ј от €к, Ч каже сотник ёско. Ч ѓздив наш бурмистер до кн€з€ –омодановського з грошима у московську казну; аж чуЇ, що кн€зь у «≥ньков≥. «авернув туди, аж там ќстап миргородський ≥ ƒем’€н полтавський з старшиною; бенкетують ус≥ у з≥ньковського √рицька. Ќу, се ж ≥ще н≥чого. ƒо кн€з€ Ч аж у кн€з€ повно запорожц≥в, ≥ все з тих гольт€пак, що, попропивавши худобу, служили в козак≥в по дворах, а дал≥, не звикши слухати господар€, повт≥кали п’€нствовати на «апорожжЇ. ѕ≥знали де€к≥ бурмистра. Ђ„и не од крамар€, Ч кричать, Ч уже вибачай, €сновельможний, ” с≥м слов≥, Ч чи не од пере€славського крамар€ до кн€з€? „орта з два тут поживитесь! ќсь ми вас, городових кабан≥в, хутко впораЇмо!ї –озслухаЇтьс€, аж тут ось €ка вродилась новина Ч богдай мен≥ не чути ≥ не казати! н€зь ≥з ≤ванцем побратавсь, зове його гетьманушкою запорозьким, оддав йому поки що ”крањною по –омен влад≥ти.

–омко аж за голову вз€вс€.

Ч ћиргородський, Ч каже, Ч полтавський… пром≥н€ти мене на ≤ванц€! Ќ≥, пропала вже, бачу, лицарська€ честь на ¬крањн≥! ѕоложили ми њњ з батьком Ѕогданом у домовину! ƒа гл€ди лиш, Ч каже ёсков≥, Ч чи правда ще сьому?

Ч ќй, коли б то сьому була брехн€! Ч одв≥туЇ ёско. Ч “ак отже ≥стинно, що ≤ванець у «≥ньков≥ гул€в в кн€з€. Ѕачив його бурмистер, так €к ти мене, пане €сновельможний. ј запорожц≥, кажуть, велику ласку у цар€ мають ≥ чого попрос€ть, усе цар по њх робить. “им-то кн€зь, зазвавши полковник≥в до «≥нькова, погодив њх, царевим словом, слухати ≤ванц€ €к гетьмана. ј в нас тепер бач, €к завелось? ўо кожен себе гледить, аби йому було добре. «апоб≥гаючи царськоњ ласки, ус≥ троЇ згодились, щоб ≤ванець по –омен ”крањною правив.

Ч “ак, так! Ч каже г≥рко —омко. Ч √етьмануй над нами хто хоч Ч чи лицар, чи свинопас, Ч аби ми полковниковали. ќ, несита€ жадоба старшинованн€! “епер-то € побачив тебе в в≥ч≥. √нешс€ ти перед ус€кою поганню в дугу, аби т≥лько верховодити над ≥ншими!.. Ќу, а ¬асюта ж? ≤ той поклонивсь ≤ванцев≥?

Ч Ќ≥, мабуть, Ч одв≥товав сотник ёско, Ч бо, каже бурмистер, попившись, запорожц≥ ≥ на ¬асюту похвал€лись да й на всю городову старшину недобрим духом дишуть, а найб≥льш т≥њ, що з винник≥в да з парубк≥в, що которого хаз€њн коли вдарив або зла€в, то вже тепер похвал€ютьс€ за все одд€чити.

Ч ќсь €кими новинами прив≥тають нас у моњй √етьманщин≥! Ч каже, г≥рко усм≥хнувшись, —омко до Ўрама. Ч Ќу, да ще пом≥р€Їмось, чи€ в≥зьме. ќ, да й провчу ж € своњх зрадник≥в!

Ч ўо ж ти, сину, думаЇш чинити? Ч спитав Ўрам.

Ч ј що ж! ѓхати до ѕере€слава, пост€гати до обозу п≥дручн≥њ мен≥ полки да й сто€ти хоть проти ц≥лого св≥ту! ўо мен≥ т≥њ кн€з≥ да бо€ре? ўо се вони видумали Ч шматовати ”крањну? Ќаше право козацьке, н≥хто м≥ждо нас не втручайс€! ƒе два козаки, там вони третього сам≥ суд€ть. ѕобачимо, чи€ буде сила!

Ч ≤ отсе, Ч каже Ўрам, Ч зам≥сть в≥йни з недол€шком “етерею, заведетьс€ в≥йна м≥ж сьогобочними полками! Ѕо вже коли загарбав у своњ руки ≤ванець три полки, то без бою його з ”крањни не випреш. ј ¬асюта соб≥ п≥дн≥метьс€, бо за ним ус€ —≥вер≥€, ус€ —тародуб≥вщина пот€гне. ƒожидайтесь же тепер, паволочане, поки —омко справитьс€ з своњми ворогами! оли б ≥ще п≥д сю заверюху сам “етер€ не перел≥з через ƒн≥про; бо в них з л€хами щось таке вже компонуЇтьс€.

Ч Ќу, а що ж би ти робив, батьку? Ч питаЇ гетьман. Ч ѕорадь мене своЇю головою; € тебе послухаю.

Ч ќт що € тоб≥ пора€в би! ѓдь лиш ти у ѕере€слав да пиши листи до ус≥х полковник≥в, щоб убо€лись бога да подумали про козацьку славу, що ось ≤ванець прост€гаЇ руку, щоб њњ скал€ти, вн≥вець обернути. ј € тим часом поњду з „ереванем у Ќ≥жень. я одкрию божев≥льному ¬асют≥ оч≥, що й сам пропаде, ≥ другим наробить лиха, €к не буде за тебе держатись. Ќехай лиш в≥н приложить своњ потуги до твоњх; тод≥ в ус€кого руки опуст€тьс€, а твоњ полковники знов до тебе вернутьс€.

Ч Ќехай тепер вертаютьс€, а вже не € буду, коли не зроблю з ними так, €к пок≥йний гетьман ≥з √ладким.

Ч Ќу, не хвались ≥ще, синку, да богу молись, Ч сказав понуро Ўрам. Ч “од≥ скажеш гоп, €к перескочиш. Ќе тратьмо дармо часу, попрощаймось.

ѕопрощались ≥ роз’њхались. Ќ≥хто н≥кому не сказав на прощанн€ веселого слова. ”с≥м на серце пала т€жка туга, мов перед €ким великим горем.

Ч ≈ге-ге! Ѕачу, бачу, куди дол€ хилить ”крањну! Ч говорив сам соб≥ Ўрам, понуривши голову, њхав позад ус≥х, не хот≥в н≥ з ким розмовл€ти. Ч Ќевже ж, Ч каже, Ч отсе справд≥ усе й розкотитьс€, €к горох ≥з жмен≥? Ќевже ж на те козаки воювали ≥ кров свою проливали, щоб пропала козацька слава порошиною з дула?

ƒа й згадав старий смутну п≥сню, що зложив божий чолов≥к, €к умер батько ’мельницький:

„и вже ж дармо та€ безщасна ”крањна богов≥ молила,

ўоб м≥цна його вол€ з-п≥д кермиги л€дськоњ слобонила,

Ќа позор да поругу нев≥рним не давала, щаст€м над≥л€ла, Ч

„и вже ж дармо вона богов≥ молила?

Ђћабуть, що дармо, Ч думаЇ соб≥ Ўрам, Ч мабуть, не така божа вол€, щоб ”крањна з упокоЇм хл≥ба-сол≥ уживала! „и, може, приходить уже к≥нець св≥ту, що возстане св≥й на свого? ≤ зв≥дки ж п≥д≥ймаЇтьс€ хмара, боже ти м≥й милий?.. «апорожжЇ перше було гн≥здом лицарства козацького, а тепер виводить т≥лько хижих вовк≥в да лисиць. ќтеЇ, мабуть, дожились враж≥ сини до порожн≥х кишень, то й завод€ть м≥ж народом трусу, щоб п≥д каламутний час людським добром поживитись. «авидно, мабуть, стало прокл€тим с≥ромахам, що в городового козака повно в господ≥. ј €кий же враг посилав на «апорожжЇ, €к, по розгром≥ л€х≥в, ус€кому було в≥льно займати займанщину? Ќ≥, ось п≥дем лицарювати!.. ѕ’€нствовати да баглањ бити, а не лицарювати!.. ѕожалуй, ≥нш≥ спасенн≥ душ≥ справд≥ одб≥гли займанщини, €ко суЇти мирськоњ; а другий розбишака п≥шов у —≥ч, аби не робити д≥ла на господарств≥. ќт ≥ налицарювали! ”т≥шайсь, ”крањно, своњми д≥тками! ≤ванець п≥длестивсь до с≥човик≥в да тепер ≥ коњть з-п≥д руки в кн€з€, що хоче. Ѕачу, до кого в≥н добираЇтьс€, Ч хоче —омков≥ дружби доказати, да ще ж бог нас не зовс≥м покинув; ≥ще, може, наберетьс€ сотн€-друга в≥рних душ на ¬крањн≥!ї

ћ≥зкуючи так, слухаЇ, аж ≥спереду п≥дн€вс€ €кийсь галас. осили над дорогою косар≥, а один упивсь да й прост€гсь серед шл€ху; а ¬асиль Ќевольник, мабуть, задр≥мав да й нањхав; от ≥ зчинилась заверюха. «авз€тий п≥д ту чорну раду с≥льський люд ≥зробивс€.

Ўрам стиснув кон€ острогами ≥ п≥дб≥г швидше до ридвана.

Ч армазини! Ч гукали п’€н≥ косар≥. Ч ≤знов розплодилась вельможна шл€хта пом≥ж миром! ƒа нам не вперше викошувати сей бур’€н по ¬крањн≥!

ƒа й точатьс€ до ридвана, махаючи косами. ј один претьс€ з сокирою, щоб притьмом колеса рубати.

Ч √еть, ≥родов≥ душ≥! Ч крикне на них Ўрам. ѕобачивши перед собою попа, ус≥ зараз трохи й зупинились.

Ч ўо се? Ч каже Ўрам. Ч „и ви турки, чи татаре, що нападаЇте на подорожн≥х! „и в вас христи€нська душа, чи вже ≥ бога й в≥ру забули?

Ч Ќ≥, панотче, Ч об≥звавсь один, Ч не забуде чолов≥к христи€нськоњ в≥ри дов≥ку! “а €к же стерп≥ти, коли притьмом давл€ть кармазини людей по дорогах?

Ч ƒа ще, слава богу, в нас руки не в кайданах! Ч озвалось уже двоЇ чи троЇ. Ч ўе не попустимо глумитись над собою! Ѕуде вже й того, що один свиту золотом гаптуЇ, а ≥нший, може, й с≥р€чини не маЇ; один оком своњх с≥ножатей не займе, а ми ось ≥з половини косимо. ј вибивались ≥з-п≥д л€х≥в ус≥ укуп≥.

Ч “ак! Ѕачу, бачу! Ч каже сам до себе Ўрам. Ч ”сюди пробралась ≥з «апорожж€ халепа!

Ч ≤з «апорожж€! Ч кажуть. Ч ƒе тоб≥, панотче, ≥з «апорожж€? ÷е все наш≥ городов≥ ко€ть, а на «апорожж≥ ус€к р≥вен. Ќема там н≥ пан≥в, н≥ мужик≥в, н≥ багатих, н≥ вбогих.

Ч Ѕ≥дн≥њ, сл≥порожденн≥њ ви д≥ти! Ч сказав њм кр≥зь сльози Ўрам. Ч Ќехай господь змилуЇтьс€ над вашою темнотою! ѕуст≥ть коней, пуст≥ть! Ќе заступайте дороги, а то € призову на ваш≥ глави прокл€т≥Ї господнЇ!

Ч Ќу, вже пуст≥мо, н≥чого робити, Ч кажуть косар≥, розход€чись по боках дороги. Ч «нав ти, панотче, що сказати! ј вже €кби не ти, то ми б д≥знались, ≥з €кого дерева повиточуван≥ спиц≥ в ридван≥. Ќе оборонили б його й позлотист≥њ ц€цьки, що дурн≥њ л€хи повимудровували!

Ч Ќехай вас бог помилуЇ! Ч каже од’њжджаючи Ўрам. Ч ” т€жкому недуз≥ ви ходите! ѕрокл€т, прокл€т химородник, що заморочив вам голови!

ќтак≥ п≥сн≥ слухали наш≥ подорожн≥ до самого Ќ≥жен€. „и зањжджав Ўрам до кузн≥ п≥дковати коню п≥дкову Ч у кузн≥ коваль, забувши про зал≥зо в горн≥, балакав з хутор€нами про чорну раду:

Ч ўо ви, Ч каже, Ч лагодите чересла та лемеш≥? Ћагодьте лучче батьк≥вськ≥ списи, бо буде хутко ус≥м робота. ѓхали в Ќ≥жень запорожц≥, дак казали, що знов п≥дн€всь такий гетьман, €к ’мельницький.

„и сходилась де у сельц≥ м≥ж миром судн€ рада Ч д≥ди, зам≥сть щоб укладати громад≥ суд, розказовали, зв≥дки почалось козацтво ≥ €к увесь мир вибивсь був ≥з-п≥д л€х≥в ≥ недол€шк≥в на волю.

Ч ўо тепер за державц≥ козаки? Ч каже ≥нша сива борода (бо тод≥ поважн≥ посполит≥њ люде носили бороди). Ч ўе з такими можна поборотись. “о он €к за Ќаливайка або за ѕавлюги були л€хи-державц≥ да недол€шки! ќдин над сотнею с≥л! “а ≥ з тими €кось же наш≥ справл€лись. ќн, €к був ис≥ль або ¬ишневецький рема… Ѕатечки! Ѕуло йдеш, чумакуючи селом: Ђ„иЇ село?ї Ч Ђ¬ишневенькогої. Ђ„ињ лани?ї Ч Ђ¬ишневецькогої. Ђ„иЇ староство?ї Ч Ђ¬ишневецького!..ї “а й за тиждень не та перейдеш його держави. «наЇте, робили т≥њ велик≥њ пани з королем, що хот≥ли, дак ус≥ городи й пригороди пороздавав њм король то на староства, то на волост≥. ƒа й з такими ж то, кажу, дуками батьки ваш≥ справл€лись.

ќтак €к зачне опов≥дати, мов ≥з письма беручи, сива голова, то судн€ рада й про св≥й суд забуде.

Ч Ќу, €к же, €к вибивались наш≥ з-п≥д л€дськоњ кормиги? Ч питають молодш≥.

Ч √е, €к? Ѕог нашим помагав. Ћ€хи да недол€шки думали, що €к притопчуть козака або посполитого, то й лежатиме, мов хворостина на гребл≥; мали вони нас за скот несмислений. ј наш брат, с≥рома, у своњй дран≥й свитин≥ щодень, щон≥ч з плачем зове на пом≥ч бога. Ћ€хи да недол€шки тонуть було у перинах, п’ють, гул€ють, а наш брат, €к той невольник до отц€-матер≥, озиваЇтьс€ до бога, перед богом душу свою, €к горющу, невгасиму св≥чку, ставить: тим-то й не слабло наше серце, тим-то ми см≥ливо рушали супроти нечестивоњ сили, ≥ господь повс€кчас помагав нам!

ƒа отак гуторить-гуторить с≥льська громада да й зачне ту ’мельнищину до свого часу прикладувати, зачне перебирати, €к хто з козацькоњ старшини розбагат≥в ≥ з чого-то так на ¬кра≥нњ стало, що в одного н≥ грунту, н≥ хатини немаЇ, треба в п≥дсус≥дках проживати, а другий на своњ лани людей не назоветьс€, за всю ос≥нь не оборетьс€. ќт ≥нший тут знов прийме р≥ч да й п≥де про займанщини викладовати:

Ч як слобонили наш≥ з божою пом≥ччю од л€х≥в ”крањну, дак тод≥ по обидва боки ƒн≥пра ус€ земл€ стала козакам сп≥льна ≥ обща. ќт ≥ давай д≥лити по полках ”крањну: одн≥ села до одного полку, а друг≥ до другого т€гнуть, ≥ у полковому город≥ судову справу соб≥ мають. Ќу, а в полках ос€гли козаки й позаймали земл≥ п≥д сотн≥, а в сотн€х п≥д городи да п≥д села; а там уже п≥д своњ двори, хутори да левади. ќт би, здавалось, ≥ добре, та горе, що старожитн≥ козаки, що з предку-в≥ку козаками бували, в≥йськов≥й черн≥ позавид≥ли, не схот≥ли д≥литись р≥вно. Ђяк≥ вони, Ч кажуть, Ч козаки? њх батьки та д≥ди зроду козацтва не знали. «робимо перепис, ≥ хто козак, той вольность козацькую матиме, а хто пахотний хрест€нин, той нехай свого д≥ла гледить!ї «чинилась була буча не мала: посп≥льство свого козацтва р≥шатись не хот≥ло, що ледв≥ пок≥йник ’мельницький утихомирив. ≤ ото, котор≥ багат≥, що на доброму кон≥ збройне до обозу могли вињжджати, т≥њ зостались козаками ≥ до леЇстру козацького записан≥; котр≥ ж ходили п≥хом, дак зостались у посп≥льств≥ (опр≥ч м≥щан, що по городах торги ≥ комори крамн≥њ мали), ос≥ли на рангових або на маг≥стратських та на чернечих грунтах, або у шл€хти та в козак≥в п≥дсус≥дками, а ≥нш≥ зостались козацькими п≥дпом≥чниками, що двадц€ть-тридц€ть чолов≥к одного козака спор€джають. —≥ б то, може, й соб≥, €к от ≥ ми, козацькоњ вольност≥ пошукали, коли ж несила! як старшина з гетьманом розпор€дила, так ≥ зосталось. ƒавай посполитий до скарбу ≥ подачку од диму, давай ≥ п≥дводу, ≥ гребл≥ по шл€хах гати, а козак, бач, н≥чого того й не знаЇ. ѕрийде, було, полковник або в≥йськовий старшина до гетьмана: ЂЅлагослови, пане гетьмане, зайн€ти займанщину!ї Ч та й займе, ск≥льки оком закине, степу, гањв, с≥ножатей, рибних озер, ≥ вже це його родова земл€, уже там п≥дсус≥док хоч живи, хоч до другого державц≥, коли не любо, вбирайс€. «нов прийде сотник чи осаул, чи там €кий хорунжий полковий до полковника: ЂЅлагослови, батьку, зайн€ти займанщину!ї Ч Ђ«айми, синку, ск≥льки конем за день об’њдешї. ј сотники козакам займанщини по вс≥й сотн≥ роздавали. ќборе плугом, обнесе копи€ми, ровом обкопаЇ або огр€ничить кол€ками, та вже й не суньсь туди наш брат; де заб’Ї на болот≥ палю, там уже ти млина не будуй: сам в≥н або його д≥ти збудують. ќтак-то, братц≥, отак-то, д≥ти, т≥њ багатир≥, т≥њ дуки-ср≥бл€ники з голоти розплодились! ” ’мельнищину р≥дко €кий шл€хтич зачепивсь на ¬крањн≥, приставши у козацтво, а тепер њх не перел≥чиш! ƒе€к≥ повилазили знов ≥з ѕольщ≥ та повипрошували в гетьмана батьк≥вщину або материзну; а б≥льш сього вельможества ≥з козацтва таки начинилось. ≤ вже ≥нший ≥ забув, ≥з чињм батьком разом до в≥йська у с≥ром’€зц≥ йшов. “ой же зоставсь ув убожеств≥, а йому фортуна на в≥йн≥ послужила, у старшину, у значне козацтво ускочив, а дал≥ займанщину зайн€в, свиту гаптуЇ, а ми с≥мр€ги мовчки латаЇмо. ќтак-то, братц≥! ќтак-то, д≥ти!

ј Ўрам збоку слухаЇ-слухаЇ, да не знаЇ, що вже тим нав≥сним речникам ≥ казати.

ЂЌ≥чого й речей дурно тратити, Ч думаЇ соб≥. Ч “ут, бачу, довго хтось поравсь, а не хто б≥льш, €к от≥њ прокл€т≥њ комишники! Ѕач, €ку старовину розворушено! “од≥ ж ≥ бог благословив проти гордих дук≥в да беззаконноњ шл€хти ставати; а тепер ≤ванець дл€ своЇњ корист≥ роздуваЇ старе огнище. “емний люд закарбовав соб≥ в голов≥ кармазини да нашийники, так тепер т≥лько тюкни, в≥н по готовому сл≥ду безумн≥њ реч≥ й городить, сам себе возмущаЇ, а лукавий ≤ванець тим часом до свого добираЇтьс€! ¬елика буде милость божа, €к ми його подужаЇмо!ї

X

ƒругого дн€, на заход≥ сонц€, зблизились наш≥ подорожн≥ до √винтовчиного хутора, що сто€в трохи у боку од Ќ≥жен€, серед гарноњ дубовоњ та липовоњ пущ≥.

ѕроњжджаючи мимо ковалеву хату (у пущ≥ жив коваль хуторський), т≥лько що Ўрам одр≥знивсь од своњх, щоб поспитати, чи дома пан √винтовка, €к ≥з дверей мов лихий пхнув ж≥нку, трохи конев≥ п≥д ноги не сунулась; а за нею з макогоном вискочив з хати чолов≥к.

Ч ”же ж, Ч каже, Ч € тоб≥ дам за ц≥ п≥сн≥! ƒобравсь тепер € до тебе!

Ѕачить ж≥нка, що н≥куди вт≥кати, давай круг Ўрамового кон€ б≥гати.

Ч ќсь, Ч каже, Ч лихо велике! ’≥ба нельз€ вже й засп≥вати:

ќй ти, старий дiдуга,

Iзогнувс€ €к дуга,

ј €, молоденька,

√ул€ти раденька!..

„оловiк справдi вже був сивий, а жiнка чорноброва й молоденька.

Ч ќсь пост≥й, Ч каже, Ч суча дочко, дай мен≥ тебе за космаки п≥ймати; € тоб≥ покажу свою стар≥сть!.. —м≥йс€, см≥йс€! «асм≥Їшс€ ти в мене на кутн≥!.. ћоргай, моргай! ќсь €к моргну тебе, то й ногами вкриЇшс€!

“а й давай гасати за нею круг Ўрамового кон€.

ј вона:

Ч ќддиш-бо трохи, ќстапе! Ѕач, €к зас≥пс€! ј € тоб≥ засп≥ваю другоњ, коли цењ не вподобав.

“а й засп≥вала, танцюючи кругом да плещучи в долон≥:

оли б мен≥ або так, або с€к,

оли б мен≥ запорозький козак,

“о б в≥н мене сюди-туди повернув,

“о б в≥н мене до серденька пригорнув!

Ч ≈, дак он €коњ ще! Ч закричав чолов≥к. Ч ”же ж тепер в≥д мене не влизнеш! “о-то € бачу, що запорожц≥ щось дуже часто заход€ть до тебе, суки, води напитис€! ј в њх не вода на думц≥!

ƒа й почав ≥знов ган€тись за ж≥нкою. ј вона б≥гаЇ круг Ўрамового кон€ да ще й б≥льш його дратуЇ.

Ч «гиньте ви к нечистому! Ч каже Ўрам. Ч ƒайте мен≥ проњхати!

Ч ƒе ж мен≥, панотче, д≥тись? Ч каже ж≥нка. Ч ¬≥н мене вб’Ї, €к наздожене. “ут хоч дурний, та такий злий, €к собака.

Ч —ором тоб≥, Ч сказав тод≥ Ўрам чолов≥ков≥, Ч сором тоб≥ ≥з сивими усима та блазнем себе €вл€ти!

оваль тод≥ розшолопав, перед ким в≥н Їсть, уклонивсь панотцев≥ да й пот€г у хату, п≥ймавши облизн€. “≥лько на пороз≥ ще посваривсь макогоном на ж≥нку, а вона йому, регочучи, показала дулю.

Ч „и дома пан осаул полковий? Ч поспитав у нењ Ўрам.

Ч “а дома! Ч каже. Ч “ам усе з запорожц€ми бенкетуЇ.

Ч як? √винтовка з запорожц€ми!

Ч ј чому ж, панотче? ’≥ба не знаЇте, що запорожц≥ тепер перш≥ люде в св≥т≥? ажуть, подаровав њм цар усю ¬крањну.

Ч ўоб ти окамен≥ла, €к Ћотова ж≥нка, за так≥ реч≥! Ч крикнув з досади Ўрам да скор≥ш ≥ поњхав од нењ.

Ч —≥ль тоб≥ на €зик, печина в зуби! Ч оддала потиху ковалиха, бо була трохи п’€ненька.

Ќаздоган€ючи своњх, Ўрам ≥ще раз зупинивсь, стр≥вши божого чолов≥ка.

Ч ќтак, Ч каже, Ч д≥ду! Ќе схот≥в њхати зо мною, да перше мене тут опинивс€!

Ч ≈, да се Ўрам до мене говорить! Ч каже божий чолов≥к.

Ч як отсе тебе господь сюди зан≥с? Ч питаЇ Ўрам.

Ч ƒа от, попали мене у своњ руки прощальники, сиплють ср≥бло-золото, не одпускають од себе жодною м≥рою, да оце й п≥д Ќ≥жень зат€гли.

Ч Ќащо ж ти њм тут здавс€?

Ч ќставили на моњ руки товариша. «анедужав у њх кур≥нний. Ђќдходи нам, батьку, сього козака, так ми тоб≥ поможемо не на одного невольникаї. “ак отсе живу тут да й н€ньчусь ≥з ним, €к ≥з дитиною: то сп≥ваю йому тощо. «добувсь добре с≥ромаха. “ой самий, що й з твоњм ѕетрусем ≥зчепивсь.

Ч ≤ отсе тоб≥ одогр≥вати таку гадюку!

Ч ј чому ж? ћен≥ ус≥ ви р≥вн≥; € в ваш≥ чвари да свари не м≥шаюсь.

Ч ≤родова душа! Ч каже Ўрам. Ч “рохи мен≥ останнього сина не спровадив на той св≥т!

Ч ј що пак тв≥й ѕетрусь? як маЇтьс€?

Ч “ут ≥зо мною. Ќасилу, б≥дний, на ноги зн€всь.

Ч “ак ви отеЇ в √винтовки гостюватимете?

Ч ’то в √винтовки, а € поњду просто до ¬асюти.

Ч Ќе застанеш ти ¬асюти в Ќ≥жен≥; поњхав, кажуть, у Ѕатурин на раду.

Ч Ќа €ку раду?

Ч ’то ж його знаЇ, на €ку! ”се, мабуть, про гетьманство клопочетьс€, так от ≥зозвав раду ще в Ѕатурин≥.

Ч “ак ≥ √винтовка там?

Ч Ќ≥, мабуть, йому не треба √винтовки до сього д≥ла. ј то чому б не зозвати ради у своЇму столечному м≥ст≥? ƒа цур йому! ўо нам до того? ѕрощай, панотче, не задержуй мене.

ƒа з сим словом одвернувсь ≥ п≥шов соб≥ гаЇм. Ўрам наздогнав св≥й поњзд коло високих вор≥т пана √винтовки.

Ѕудинки в сього значного козака були не „ереваневих: іонтова криша височенна, у два п’€тра; а в криш≥ в≥кна повироблюван≥, ≥ р≥заною мережкою скр≥зь гарно обл€мован≥. «верху криш≥ по р≥жках шпил≥, а наверх комина вертитьс€ по в≥тру зал≥зний п≥вень. ѕанський будинок був. ј посеред двору в √винтовки сто€в стовп, ≥ в стовпу усе к≥льц€, то зал≥зн≥, то м≥дн≥, то ср≥бн≥. ќто знак, що простий козак або посполитий в’€жи кон€ до зал≥зного; а хто значний козак, то до м≥дного; €к же хто р≥вн€ господарев≥, так той уже до ср≥бного.