Текст книги "Зорі падають в серпні"
Автор книги: Олександр Сизоненко
Жанр:
Шпионские детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 15 страниц)
– А цього одведіть у комендатуру, – сказав він і кинувся туди, де гриміли постріли.
4
Кенгуру прибіг до моря. Тут десь човен – єдиний його порятунок. Що буде потім, він не хотів і не міг зараз думати. Його гнав із цієї землі панічний страх, він ладен би піти в саме пекло, тільки б не бачити оцих ненависних вогнів над Садовськом, темних заростей туї, яка, здається, вистежує його.
Скоріше, скоріше! У морі рятунок, у морі човен, яким можна буде добратись додому. Він пам'ятає схему, він підніме його, треба тільки відшукати й включити балон із стисненим повітрям.
А дощ лив як з відра. Він шумів на весь світ, і удари грому били Кенгуру по тім'ї, наче ломакою. Вітер рвав мокрий плащ, і він лопотів, але звуки ці губилися в шумах бурі, як краплі дощу у розбурханім морі.
Ось і біла піщана смуга побережжя. Він добіг до неї і зупинився. Під ногами в нього гойдалась безодня – чорна, лякаюча, здиблена хвилями. В пронизливому спалаху блискавки вихоплена на мить картина застряла у нього в зіницях, і він застогнав раптом, завив від розпуки. Куди ти підеш в таку ніч, Кенгуру? Який човен врятує тебе в оцім морі, серед оцього содому, коли, здається, небо, пошматоване громом, падає в море й гойдає його, коли блискавки рвуть на шматки увесь простір, а вітер валяє з ніг тебе на твердій і ворожій землі.
– А-а-а! – закричав він не своїм, диким голосом. – А-а-а! – він підніс до очей пістолет і в ту ж мить почув ззаду тупіт.
– Стій! – гортанним степовим голосом крикнув Ібрагімов.
Все пропало! Пізно! Здавайсь, Кенгуру… Але ні, він присідає й стріляє навздогад, на тупіт. Безбородько падає і підводиться знову.
– А-а-а! – у розпуці кричить Кенгуру, і спалахи блискавки вихоплюють з чорної пітьми ночі якусь страшну потвору, у якої, наче крила, б'ється за спиною плащ, а мокре волосся прилипло до обличчя.
– А-а-а! – кричить він і стріляє у ніч, у ті далекі вогні, наче хоче убити їх і втоптати в цю пітьму. Ібрагімов заходить збоку, підкрадається до нього, оглушає ударом автомата, і Кенгуру не встигає навіть вистрілити.
І коли Кенгуру одкриває очі, він бачить над собою покошлане, захмарене небо, таке чорне, наче з нього попадали усі зорі, а коли підвівсь, назустріч йому замерехтіли вогні, по яких він стріляв із злості. Вони веселі, ясні, їм не страшні оці вибухи грому, темрява, злива, вони яскраво горять у просторі, як щось вічне, несхитне, і Кенгуру відчуває: чим темніші будуть ночі, тим яскравіше світитимуться ці вогні над морем.
З темряви вийшли якісь люди, і знайомий голос спитав:
– Що, спіймали?
– Аякже, товаришу, лейтенант, – похмуро відповів Безбородько. І ще почувся тихий, приглушений голос:
– Ми зараз їдемо до полковника, а вам, лейтенанте Дениско, допитати затриманого.
– Єсть допитати затриманого, товаришу майор. – Дениско підходить до Кенгуру, заглядає йому в обличчя. – Пішли, серпнева зоре, – каже він, і спалах блискавки освітлює його суворе, ще зовсім хлопчаче обличчя.
– Скільки б вас не було, – цідить він крізь зуби, – все одно впадете, ступивши на нашу землю. Пішли!
Люди йдуть геть, а море, кидаючись на берег, миє піски, зализує на ньому людські сліди та підморгує з темряви рожевими настороженими очима, наче хоче сказати: «Я вас бачу! Я бачу вас!»
* * *
Наступного дня до лікарні приїхала Надя. Вона привезла Юрію фруктів, винограду і свою теплу ніжну посмішку.
Надя поцілувала його при хворих, що були тут, при сестрах і змушена була скоро піти, бо починався обхід.
– Я ще прийду до тебе, Юрочко, тільки ти видужуй.
– А як ти потрапила сюди?
– Мене привіз лейтенант. Він сказав, що його послав за мною полковник, що все буде добре…
Вона пішла, а Муратов, звівшись на ліжку, дивився крізь вікно їй услід.
Перед тим, як вийти за ворота, Надя помахала Юрію рукою, потім посміхнулася і крадькома приклала руку до губів і знову помахала нею. І через секунду зникла за ворітьми. Але з обличчя Муратова не сходила радісна посмішка. Він дивився вдалину, що відкривалася йому з вікна: розметавшись під небом, лежала його рідна земля, по-осінньому щедра й спокійна, залита сонцем, посріблена струнами бабиного літа. Вона кликала його до своїх труднощів і радощів, вона обіцяла йому велике й світле життя на рідній Батьківщині.