Текст книги "Зорі падають в серпні"

Автор книги: Олександр Сизоненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

Шофер б'юїка, очевидно, помітив, що його доганяють, і поїхав швидше.

– Сигнал! – наказав майор.

Пролунав низький, сердитий сигнал, які є тільки в машинах особливих призначень, але на б'юїку не звернули на нього уваги. Він помчав ще швидше, і відстань між машинами почала збільшуватись.

– Придави його, – спокійно сказав полковник. – А ви, лейтенанте, – звернувся він до Дениска, – приготуйте зброю. Полікарпов так не дається.

Полковник сидів, вільно відкинувшись до спинки сидіння і склавши руки на колінах. ЗІМ загув, наче літак, і одразу порівнявся з лівим сигнальним ліхтарем. Знов довгий, низький і вимогливий сигнал. На великій швидкості ЗІМ почав обганяти б'юїка. Через плече шофера Дениско помітив, як стрілка спідометра переповзла за «100» і пішла далі.

– Це неспроста, – сказав майор.

– Побачимо, – відповів полковник. – Вася, піджимай його до бровки. Сміливіше!

Шофер дав сигнал в той момент, як радіатор б'юїка вже зникав ззаду.

– Не висовуйтесь, – попередив полковник Дениска.

– Він мене обходить зліва, – стурбовано сказав шофер.

– Став машину впоперек вулиці, – наказав полковник.

Завищали гальма. З шерхотом просунувся ЗІМ на нерухомих колесах і, вильнувши ліворуч, круто розвернувся впоперек вулиці. Б'юїк зупинився в метрі від дверцят, за якими сидів полковник. Майор відкрив дверцята і вийшов з машини.

– Пред'яви автоінспекторське посвідчення, бо стрілятимуть, – тихо наказав полковник, наготувавши пістолет.

Майор хитнув головою і, повільно вийнявши з нагрудної кишені маленьку автоінспекторську книжечку, розгорнув її перед тим, що сидів за рулем.

– Ви власник машини?

– Я.

– А кого ви везете?

– Це мій брат, – кивнув шофер, – а це друг. Він у нас живе.

– Так, так, – протягнув майор, ховаючи своє посвідчення. – Перевіримо… Покажіть мені ваші документи.

– Слідкуйте за задніми, – сказав полковник до Дениска.

Дверцята б'юїка відчинились, і чотири руки з документами висунулися назовні. Майор уважно їх продивився, заглядаючи в обличчя кожного і звіряючи з фотографією.

– Все в порядку, я думав, ви калимите, – сказав він і відкозирнув. – А вам, шофере, зауваження. Вам подавали особливий сигнал, а ви не зупинились одразу.

– Я не чув першого сигналу. Машини йшли на великій швидкості.

– Добре, їдьте, – майор махнув Васі рукою, і ЗІМ звільнив дорогу. Б'юїк прослизнув повз майора і зник за рогом.

– Ну? – полковник запитливо глянув на майора.

Сівши на своє місце, той помовчав, потім не обертаючись сказав:

– Наш «підшефний» живе на Слобідці у оцих двох братів, що були з ним на стадіоні.

– Ви запам'ятали їх прізвища?

– І прізвища і адреси запам'ятав. Сьогодні ж доповім вам, що це за брати.

– А Денискові доведеться залишити міліцейську службу та шукати собі поки що нову професію, – пожартував полковник. – Хоч і зарекомендував він себе геніальним міліціонером.

З того дня Дениско почав нудитися. Йому не сиділося в просторому кабінеті за широким столом, куди привели і посадили його після того, як він залишив охорону стадіону. З непереборною відразою, навіть із злістю дивився він ранком на купу паперів, які йому принесли ще до початку роботи і які треба було розібрати за день і дати їм раду. Сідав за стіл і довго дивився у вікно, на синє небо.

Йому згадувався Садовськ, майор Дорофєєв, море, і пляж, і життя прикордонної застави, і він гірко зітхав. Він якось зважився і пішов до полковника проситися, щоб той його відпустив на заставу.

– Робота у вас є? – спитав Іван Остапович. – Ну й працюйте. Я вас покличу сам.

Але минали дні за днями, а Дениска не викликали. Нарешті зайшов той самий майор, з яким вони їхали із стадіону, і наказав здати всі справи.

– Через дві години, – сказав він, подивившись на годинник, – полковник чекатиме вас на вокзалі. За цей час ви мусите зібратись.

3

Садовськ спорожнів. На кінець серпня тут уже мало лишається приїжджих. Першими від'їздять студенти. Їм ще треба заїхати додому, погостювати днів кілька в батьків, а там – у великі міста, в інститутські гуртожитки, обживатися на новий навчальний рік. За студентами їдуть сім'ї, в яких є школярі. І хоч купальний сезон ще не скінчився, в Садовську лишаються лише поодинокі відпускники із північних заводів. Лише вони ще приходять на осиротілий пляж поніжитись під щедрим сонцем, покупатися перед довгою і суворою північною зимою, яка вже зараз виглядає їх там, дома.

Все таке принишкле, осиротіле, сумне. Сумують клени, пускаючи по вітру перші шелестючі листки, сумують за купальниками білі піски, і море, наче образившись, що його кинули передчасно, лежить нерухоме, мовчазне. А останнім часом починає сердитися: бачить, що нікому немає діла до його мовчазної образи, і починає бухати хвилями в берег, хмурніє і отам, за віхами, що означають фарватер, піниться довгими сердитими смугами.

Але й вересень видався цього року теплий, сонячний, і море, знемігшись, знову лежить спокійне, наче сподівається, що знову побережжя вкриється білими наметиками, знову дітвора в легеньких, як метелики, панамках бовтатиметься у прибережних хвилях. Але ні. Люди живуть за своїми власними законами, які часто не збігаються із законами природи. Вони більше не вернуться до тебе, море, хоч і скучають там, у містах, за тобою, хоч і згадують тебе з любов'ю й подякою – і тебе, і сонце, і спеку, яка влітку здавалась тяжкою, а взимку уявлятиметься далекою і неймовірною казкою.

Порожній берег, осиротілі грибки і лави – яке все. це сумне, покинуте й забуте! Дивишся на цей пляж, залитий сонцем, але вже кинутий людьми, і думаєш, що ось минуло літечко, що його не вернеш; думається чогось про те, що багатьом людям воно залишиться неповторним своєю щедрістю на сонце, на радість, на щастя молодості… І ще думається чогось про те, що багато літ промине над оцим пляжем, над оцим морем, ой, як багато! І ті, хто цього року бовтався тут в одній панамці, ледве стоячи на ногах, приїдуть колись до моря дорослими, а тоді й старими, а море буде все так. же ласкаво й щедро дарувати їм свою розкіш, не помічаючи тих, хто відійшов, не радуючись новим поколінням. І мало, як тільки мало відводиться людині отаких літ! Осінь… Вона схиляє до роздумів, будить в людині безпричинний сум, а в природі – спокій і тишу.

Що там говорити, навіть у Садовській прикордонній заставі з вереснем настає спокій. Прикордонникам легше стежити за морем; у житті містечка налагоджується звичний ритм, менше стає сторонніх людей, і немає потреби розпилювати увагу.

Правда, цього року осінь не принесла Садовській заставі помітної розрядки. Майор Дорофєєв повинен був щодоби сповіщати генерала про свої спостереження, і щоразу той нагадував:

– Пильнуйте за човном. Стежте за ним.

І щоночі Дорофєєв виставляв секрети. Постійний секрет у колишній панській садибі несли Безбородько та Ібрагімов. Не було жодних вістей про тих, хто приплив цим човном, а вони щоночі стерегли його, наче якусь дорогоцінність. Велику витримку треба мати прикордонникам, і таку витримку майор Дорофєєв у своїх підлеглих виховав: хлопці ніколи навіть один одному не нагадували про безцільність їхнього секрету. Вони знали, що раз човен лишили непоміченим, раз його так стерегли, значить, це не дарма, – треба сподіватись, що його хазяїн прийде до нього. Майор Дорофєєв, очевидно, на це й розраховував, раз наказав не чіпати човна і стерегти. Про те, що робилося в Портграді, ніхто не знав. На заставі нетерпляче чекали нових вістей і Дениска, але він не повертався.

Одного разу майор Дорофєєв викликав сержанта Безбородька та Ібрагімова раніше строку. Він сидів за столом зосереджений, похмурий, але очі його весело поблискували.

– Одержано важливі відомості, – сказав він. – Вчора з Портграда в невідомому напрямку виїхав Полікарпов. За ним в погоню послали лейтенанта Дениска, – майор помовчав, і Безбородько ждав, що він запитає, як завжди: «Ясно?» Але майор не спитав. Він продовжував: – Крім того, з однієї групи туристів, яка прибула вчора в Нове Городище, зник один іноземний підданий, спровокувавши утоплення. Біля його одягу знайдено невеличкий чемоданчик і записку про те, що він вирішив утопитися через борги, які нібито чекають на нього вдома і які він виплатити неспроможний. Виїзд Полікарпова з Портграда в наші краї і зникнення оцього туриста, безперечно, мають якийсь зв'язок. Значить, нам треба пильнувати. Ясно?

– Ясно! – підвелись Ібрагімов і Безбородько.

– Треба сподіватися, що невдовзі тут відбудуться цікаві події. Майте це на увазі. Ідіть!

Хлопці вийшли. Зачиняючи двері, Ібрагімов помітив посмішку на обличчі майора Вона була і насторожена, і весела, наче майор хотів комусь сказати: «А ну-ну! Давай спробуємо…»

4

Останніми днями Надя Лепетова дуже змінилась. Вона вже не жартувала з подругами, кинула свої витівки, і навіть хода її стала тихішою – наче Надя йшла і прислухалась до чогось. Розпорошила Лепетова свою веселість, розгубила безтурботність і тепер часто сидить задумана, а підніме на Ніну очі, так вони здаються далекими-далекими і чужими. Дивлячись на подругу, притихла і Ніна. Тільки одного разу не витримала:

– Щось ти, Надю, все наче всередину себе дивишся, – сказала вона з серцем. – Набридло вже! Коли ти засмієшся нарешті?

А Надя тільки сумно всміхнулась, відчуваючи, що ось-ось заплаче.

Це бажання не залишало її ні на роботі, ні вдома – чогось так і хотілось розридатись. Щоб розвіяти цей настрій, Надя багато читала. Але і з книг дивився на неї і дихав людський сум. Увага її спинялася якось сама собою не на красивих пейзажах, не на граційних дотепах чи характерних рисах облич або характерів, як було раніше. Тепер Надю найбільше вабили сцени розлуки, нерозділеного кохання, сцени, де люди, страждаючи від кохання, плачуть. Навіть коли вона верталася до прочитаного раніше, вона відкривала в ньому зовсім нове й непомічене, все тут здавалося їй сповненим якогось глибокого смислу – так, наче раніше цю книжку читав хтось інший і читав квапливо, не вдумуючись, а Надя тепер перевіряла і дивувалась такій незвичайній легковажності. Особливо вразило її коротеньке оповіданнячко про якогось безіменного поручика і безіменну молоду жінку, що познайомилися на волзькому пароплаві і зійшли в незнайомому волзькому містечку.

Надя вже читала цю книжку в жовтій обкладинці, на якій був намальований чорний ліс і на його фоні самотня чорна постать людини. Тоді їй це оповідання не сподобалося з самого початку, і вона, не дочитавши, кинула його. Справді, яка легковажність! Не знаючи людини, зійти з нею на якійсь чужій пристані, поїхати в готель, з іскристим сміхом провести ніч і, не назвавшись, поїхати далі. Ні, цього Надя не могла тоді сприйняти, цього вона не могла зрозуміти, це, зрештою, дико, розбещено. Вона не могла навіть слова відповідного знайти, щоб дати оцінку такій поведінці. Вона не приймала цього й тепер, але в оповіданні не це було головне. Головним тут було кохання, яке поручик відчув тільки після від'їзду своєї знайомої незнайомки і яке примусило його так страждати. З оповідання на Надю дихнуло задушливою спекою курного, нечистого містечка, а самотність офіцера, який лишився в цьому душному містечку нікому не потрібним, передалась Наді органічно. Тільки що він цілував цю молоду, таку безпосередню жінку, а зараз її вже нема і ніколи не буде – вона поїхала назавжди, навіть не назвавши свого імені.

«Однак щось уже змінилось, – читала Надя. – Номер без неї здався якимось зовсім іншим, ніж був при ній. Він був ще повний нею – і порожній. Це було дивно! Іще пахло її хорошими англійськими духами, іще стояла на підносі її недопита чашка, а її вже не було… І серце поручика стислося такою ніжністю, що він поспішив закурити і, ляскаючи себе по халявах стеком, кілька разів пройшовся взад і вперед по кімнаті.

– Дивна пригода! – сказав він вголос, сміючись і відчуваючи, що на його очі навертаються сльози…»

І в самої Надії полилися такі рясні сльози, що вона, мабуть, виплакалась і за того далекого і такого нещасного поручика, і за себе. Їй так було зрозуміле бажання поручика повернути ту жінку хоч би на один день. «Він, не задумуючись, помер би завтра, якби можна було якимось чудом повернути її тільки для того, щоб висловити їй і чим-небудь довести, переконати, як він болісно й захоплено кохає її…» Надя плакала, читаючи ці рядки про чуже кохання, бо й сама мала таку потребу. Їй не треба нікого вертати, не треба розшукувати коханого – він тут, він поряд. Але він не йде, він мовчить, він чомусь не зважується. А як зважитись їй? Вона дівчина, вона мусить страждати і ховати свої страждання. І, головне, всі вважають це нормальним. От поручик цей пішов би і сказав. І кожен теперішній хлопець піде і скаже, бо це йому за якимись незрозумілими і неписаними законами дозволяється, а її, дівчину, за це осудять, висміють, а не висміють, так будуть зневажати. «Де ж та правда на світі? Хто ж поламає ці сліпі й дурні закони? Ніхто, крім нас самих», думала Надя, все ще плачучи, і, сповнена всього, чим було повне це коротке чудесне оповідання про чужі муки й чуже кохання, якому судилося вмерти, вона вийшла з кімнати, кутаючись в пальто, зупинилася на причілку і дивилась, як гасне вечірня заграва за рікою. Заграва низько висіла над степом, холодна й рожева, а степ темнів і хмурився і здавався зажуреним, наче його покинули назавжди, як отого поручика в незнайомому містечку. Низько над степом на фоні заграви летіли гуси. Зустрічний вітер пригинав їх до землі, але вони летіли й летіли вперед, і їхніх криків не було чути.

З вулиці почувся гомін. Іде ціла ватага хлопців до клубу, і поміж іншими голосами Надя чує голос Муратова. Він наче вколов її в серце, він наче підштовхнув її.

– Юра! – гукнула Лепетова.

Хлопці спинились.

– Когось гукають? – спитав Юрій.

– Тебе, – почула вона голос Гавриша, і від групи відділився темний силует. На фоні рожевої смужки вечірнього неба Надя впізнає Муратова, його чубату голову, легку ходу, і серце її б'ється часто й глухо, б'ється так, що вона виразно чує його удари. Муратов перестрибує низенький штахетник, яким обнесено палісадник, і йде до неї, несміливо пробирається поміж квітами і насторожено придивляється.

– Ви мене кликали, Надю? – лунає його голос у Наді над головою, а вона, як стояла, сховавши руки в кишені, а обличчя в комір, так і стоїть, не рухаючись.

– Надю, – схиляється до її обличчя Муратов. – Що з вами, Надієчко? – шепоче він і вперше в житті відчуває запах дівочого подиху, запах кіс і тепло, що пашить від Надиного обличчя. Він бачить її тремтячі напіввідкриті губи і як заворожений повторює одно слово – Надійко, Надечко!.. – все нижче схиляється Юрій до її палаючих щік, до очей, які призивно блищать у темряві, і п'яніє від усього цього.

А вона схлипнула раптом і обвила його шию тремтячими руками і міцно, до болю, поцілувала в губи. З-під пахви в неї випала книжка, зашелестіла на вітрі сторінками, тільки ніхто не нагнувся за нею, і вітер гортав і гортав сторінки про чуже кохання і чужі муки…

Розділ восьмий
НЕСПОДІВАНІ ВІЗИТИ

1

Муратов повертався від Наді переповнений дивним щастям, яке вперше прийшло до нього в житті і так щедро, так пишно розквітло. Хай собі лежить на дні моря човен, хай лежить зарита в піску рація – йому до того вже немає ніякого діла. Так сонячно, так чудесно жити на світі простим шофером, мати друзів і таке прекрасне, таке світле кохання. Він був просто щасливий і ні про що не хотів думати. На роботі він поводився, як п'яний. У нього солодко нило серце; від того, що недоспав, злегка крутилася голова; і він усьому посміхався: своїй машині, дорозі, по якій їхав, вантажникам, що чекали на нього, – все це було прекрасне, краще, ніж учора…

А з думки і на хвилину не сходить Надя, її руки, очі, посмішка і гарячі, злегка пошерхлі губи, її тихий ласкавий голос і віддих, що пахне чомусь ромашкою. Ось він тільки закінчить зміну і зразу ж піде до неї, до своєї Наді! Йому без кінця хотілося повторювати: «Моя, моя навіки, на все життя», і була в цьому звичайному слові «моя» дивна, хвилююча музика.

Перед самим кінцем зміни його попросили до телефону.

«Це вона, – вирішив Юрій. – І чого дзвонити? Чого турбуватися, мила? Домовилися ж зустрітись, так він прилетить хоч серед білого дня, аби тільки побачити її, аби обняти і почути, що вона теж кохає його».

Він забіг у будку прораба і взяв трубку.

– Алло! – гукнув він. – Алло!

– Хто це? – спитав чоловічий голос, від якого у Муратова аж дух перехопило. – Це ти, Юрій?

– Я, – відповів приглушено Муратов, пізнавши голос Кенгуру.

– Ти мене пізнаєш? От і добре. Зайди після зміни в готель, кімната… Між іншим, не треба. Я чекатиму у вестибюлі.

– Добре, – сказав Муратов і повісив трубку.

Все спохмурніло. І сонце стало наче не таким яскравим, і хмари, що хвилину тому виднілися на горизонті сніговими горами, вже потемніли, займаючи півнеба. Машинально він включив швидкість і поїхав у гараж. Все-таки його знайшли. І як він міг думати, що така людина, як він, може загубитися! Це ж абсурд, у який вірив він ще півгодини тому. А хіба не говорив йому Юрський? «В нашому світі так: під землею знайдуть і уб'ють, якщо не виконаєш доручення, бо за тобою стежитимуть дублери». Це говорив старий і досвідчений шпигун, а Юрій тоді не звернув на його слова уваги.

Зміну він закінчував о восьмій вечора, і доки обмив машину, доки умився сам та переодягнувся, було вже темно. З чим же приїхав до нього Кенгуру? Муратов ішов, стискаючи колодочку свого автоматичного пістолета, і думав, що ж робити, як діяти далі?

Вітер крутив вулицею хмари пилюги, то вихоплював її з-під ніг у Муратова, то, знесилившись, знову стелив під ноги сивим курним килимом. Хмари летіли низько, і десь за Дніпром спалахували зірниці.

Коли доходив до готелю, почали падати перші важкі краплини. Залопотіли вулицею, збиваючи куряву, зачастили покрівлею, наче невидимі барабанщики.

В душному вестибюлі з канапи йому назустріч беззвучно встав Кенгуру.

– Юрій! – вигукнув він радісно, так, що адміністратор здивовано оглянувся на них. – Здоров, друже! – він обняв Муратова і повів у кімнату.

Як тільки двері за ними зачинились, він відштовхнув Муратова і злісно прошипів:

– Що ж ти, негіднику! Що ж ти мовчиш? Їздити за тобою оце?

– Кинь, Кенгуру, – мляво відповів Муратов. – Це не твоє амплуа. Я прийшов, я слухаю, говори…

– Ху! – видихнув Кенгуру, сів і закурив. – На Босфорі цілий переполох: Шакал пропав! Та не лише на Босфорі…

– Заради того, щоб мене побачити, ти оце і їхав сюди? Як ти не побоявся?

– У мене інше прізвище, та не в цьому справа. Чого ти мовчиш? Ти хоч раз був у Садовську?

– Був, і рацію включав, і слухав вас, але не зважився відповідати. Боявся, що засічуть.

– Ху! Так я й знав. – Кенгуру пройшовся по кімнаті. – А про тебе вже думали хто зна й що…

Чого ти приїхав? – грубо перебив його Муратов.

Є завдання, Шакале. Ти добре тут влаштувався?

– Нічого.

– Так от, доведеться тобі виконати ще одне доручення Краба.

– Яке доручення?

– Привезли ми тобі пекельну машину.

– Для чого? Де вона?

– По-перше, не хвилюйся. Вона не більша від звичайного кишенькового ліхтаря. По-друге, вибухне вона через двісті сорок годин – у тебе буде час обміркувати, як краще замести сліди. Шакале, треба, щоб вона потрапила в греблю. Розумієш?

– Розумію, – машинально відповів Муратов.

– Тепер ось що. Завтра вночі ми повинні зустрітися в Садовську з Осою.

– З Осою?

– Так, з Осою. Саме він привіз цю штуку.

– А чого ти вибрав Садовськ?

– Рацію заразом заберем, сповістимо, що тут все в порядку. А зустрінемось знаєш де? В отому старому парку біля панського особняка. Алея там є, до моря виходить. От в тій алеї, на початку. Ясно?

– Ясно.

– Ждемо тебе о десятій вечора. Пароль наш попередній. Все. Можеш іти.

Муратов вийшов з готелю, з насолодою підставив обличчя під холодні струмені дощу. Вітер гудів над дахами, спалахували блискавки, а він ішов, тримаючись середини вулиці, ішов і спотикався на рівному. Що робити? Він не міг уявити собі такого жаху, щоб його руками було зірвано греблю, щоб він знищив працю всіх оцих людей, з якими зжився, які вже стали йому рідними і були рідними.

– Ні, не буде цього! Не буде! – говорив він сам до себе і йшов, не помічаючи дощу, блукав вулицями і не міг знайти собі хоч хвилинного спокою. Оса, Оса – одне це ім'я нагадало йому щось страшне, мерзенне, наче тифозне марення. І до цих людей йому треба повертатися, треба стати знову таким, як вони?! Від Наді, від друзів, від роботи, яка принесе людям радість, до роботи, що принесе їм горе, що принесе комусь смерть, а комусь сирітство.

Від Наді, від її кохання, від шани, якою його тут оточили, знову в той темний світ?! Ні, нізащо! Це ще страшніша підлість, ніж та, яку вчинив Юрський і за яку він його зненавидів на все життя. А хіба не казав йому старий лис, що й він стає на шлях зрадництва? І в кого він перетвориться? Буде отаким самотнім і нікому не потрібним, як Юрський, що лишив на землі одні лисячі петлі і більше нічого, крім підлості!?

Але що ж робити, як робити? Піти і сказати? До кого? Він уявив Василя Гавриша. «Той, мабуть, уб'є. Уявив Трощенка, Кузьму Яковича, Толю Ференчука… Який жах – прийти до цих людей і сказати: «Я не демобілізований солдат, я шпигун!» Що це буде!? Якою ненавистю обернеться для нього їхня пошана і любов, і яким нікчемним здасться і його вчинок під час аварії, і робота, і дружба з хлопцями! А Надя? А її кохання?! Хіба зможе він без неї жити?! Ага, ось до кого треба піти, ось з ким порадитись! Вона зрозуміє і не зненавидить його одразу. Вона щось порадить, обов'язково щось придумає для нього…

2

Увесь той вечір Надя чекала Муратова і не дочекалась. Засмучена, стривожена і вчорашнім своїм поривом, і тим, що Юрій сьогодні не прийшов, вона лежала у ліжку, прислухалася до шуму зливи, до гуркоту грози, і їй здавалося, що Юрій ніколи більше не прийде, бо він не любить її. Хіба спинила б його гроза? Хіба цією першою перепоною може вимірюватися кохання? І якби прийшов, вона все б оддала йому, все б простила. Якби тільки він прийшов! Але він не йде, він, можливо, осудив її, може, сміється, може, вважає її палке і нестримне почуття недобрим? Боже, тільки не це!

Надя вже засипала, коли почувся легенький стукіт у шибку. Невже він? Надя схопилася і кинулась до вікна.

Було темно і страшно надворі. Шумів дощ, завивав вітер, і спалах блискавки освітив під вікном силует Муратова. Він був мокрий до нитки. Надя помітила бліде, як у мерця, обличчя, мокре волосся, що пасмами спадало йому на лоб і на вуха, і відсахнулась.

«Що з ним таке?» подумала вона і вискочила в сіни. Коли одчинила двері, Юрій стояв на порозі.

– Юро, що трапилось? – спитала вона шепотом, відступивши, а потім кинулась до нього, обняла його, холодного, мокрого, і відчула, що він тремтить, наче від плачу.

– Ходімо до хати, – шепотіла вона, ведучи його через сіни. Хотіла ввімкнути світло, але він не дозволив. Став серед хати і дихав важко, наче загнаний.

– Надю, – сказав він приглушено. – Надечко, ти найближча на світі у мене людина. Порадь, що робити мені… Що робити?

Надя тремтіла. Її лякав цей візит і ця мова.

– Що трапилось, Юрію? Я боюся… Говори скоріше, що трапилось?

Юрій мовчав і все так же важко дихав.

– Я знаю, ти мене любиш, і я не можу більше критись від тебе, Надю. Я… Я агент іноземної розвідки…

Синюватим коротким спалахом перекреслила блискавка небо, і Надя знову побачила обличчя Муратова. Тепер воно їй здалося сірим.

– Шпигун?!. Боже мій!.. – Надя відсахнулась від нього і заридала.

– Так, Надю, шпигун… – Муратов важко, з присвистом дихав, стояв обличчям до вікна і говорив, неначе клявся, в оту темряву, в оту розбурхану ніч, що час від часу освітлювала його обличчя спалахами блискавки.

– Але я не зробив на оцій, моїй рідній землі жодного пострілу, ніякого зла… Я навіть квітки тут не стоптав… Ти не плач, Надю, ти порадь мені, як жити далі… Мене десятирічним хлопцем вивезено звідси… Дванадцять років мене готували до шпигунства, і от тепер… Я мушу виконати перше доручення… А я не можу, я не хочу цього робити, Надечко! Я хочу жити, як усі тут живуть, хочу любити тебе, хочу працювати, вчитися… Поможи мені, Надю, ти в мене найрідніша, поможи…

– Ти нічого не зробив? Нічого не зробив… – бурмотіла Надя і раптом зірвалася з місця, накинула плащ, добула десь з-під ліжка боти, вступила в них і, схопивши Муратова за рукав, швидко сказала:

– Ходімо, Юро! Зараз же ходімо. Ти мусиш усе розповісти. Тебе зрозуміють, ти мусиш жити! Ходім! – вона говорила це вже на подвір'ї, говорила й тоді, коли вони були на вулиці, і гуркіт грому іноді глушив її слова, а при спалаху блискавки видно було, як Надя ворушила губами і широко розкритими очима дивилась поперед себе, мабуть, бачила не розбиту брудну дорогу, а щось далеке і сподіване. – Боже мій, який жах!.. – шепотіла вона. – Який жах!

Сонним і порожнім містечком крізь темряву, посічену дощем і заглушену громом, вони поспішали, взявшись за руки, наче могли запізнитись і втратити назавжди щось дуже важливе в житті.

Нарешті задихана Надя спинилась, міцно стиснула холодну руку Муратова і сказала:

– Тут.

Муратов тільки тепер згадав про ліхтар, вийняв його з кишені і натиснув кнопку. Промінь черкнувся об двері і застиг на вишневій вивісці.

– «Управління Комітету Державної безпеки», – прочитав Юрій, загасив ліхтар і повільно обернувся до Наді. – Так ось куди ти мене привела? – сказав він тихо, хоч і чекав цього, хоч і догадувався, куди його може вести в таку лиху годину Надя.

– Якщо ти чистий, якщо ти не зробив зла, тебе простять, і ось тобі моя рука, і моя любов, і все моє життя… – Надя не договорила й заплакала. – А інакше я не можу.

Зашкарублий плащ шелеснув, і назустріч Юрієві виткнулась маленька її рука; він нахилився і поцілував цю маленьку тендітну руку, потім поклав у неї ліхтар і стулив податливі пальці.

– Так, так… Мабуть, немає в мене іншої дороги. Будь здорова, Надійко, іди, – сказав він, обережно і ніжно поправив їй хустку, що з'їхала набік, відкривши одне Надине вухо і зробивши її безпорадною, як школярку.

– Я підожду тебе… я буду чекати.

– Іди додому. Це не так швидко робиться…

Юрій ще хотів щось сказати, але, роздумавши, махнув рукою і швидко зайшов до коридора. Двері за ним зачинилися різко, наче вистрілили.

«Мабуть, на пружині…» подумала Надя, і це їй здалося дуже важливим зараз.

– Мені негайно треба бачити начальника, – звернувся Муратов до чергового.

Молодий лейтенант подзвонив комусь і за хвилину провів Муратова в кабінет. За столом сидів худорлявий полковник, під стіною стояв ще один офіцер, обличчя якого Муратов не розгледів.

– Що вам треба? – сухо спитав полковник. Юрій хвилину помовчав, дивлячись йому у вічі.

– Одинадцятого серпня я висадився в Садовську, перепливши човном Чорне море, – сказав він спокійно.

– Ага, – стрепенувся офіцер, що стояв під стіною, – це вас зустрічав Полікарпов? – спитав він радісно.

– Лейтенант Дениско! – гримнув на офіцера полковник.

– Мовчу, товариш полковник! – виструнчився лейтенант.

– Зброя є? – спитав полковник. – Зброю на стіл.

– Є, – відповів Муратов і поклав перед ним свій двадцятизарядний пістолет.

– Ну що ж, я вас слухаю, – сказав полковник, пильно його розглядаючи. – Де зараз Полікарпов, розповідайте все і швидше, – звернувся він до Муратова і глянув на годинник.

3

У жаркі літа на півдні України мало буває дощів. Таке літо висушить землю, спалить у степу трави, а коли настане пора відходити, воно й схаменеться: як же я дощі з собою забираю?! І кине тоді на землю горобині ночі.

Найстрашніші вони бувають на грані літа й осені. Наче дві пори року тоді схоплюються в смертельному двобої. Такі громи і такі блискавки тільки й бувають у горобині ночі. З-під темної хмари дмуть скажені вітри, ллє як з відра дощ, а блискавиці шугають між хмарами, розпорюють небо на клоччя та грякають громами об землю, наче хочуть її вбити. І як зайдуть такі ночі, то вже й спину немає. Вдень смажить жарке сонце, а щоночі гримить, палахкотить небо, збурене дикими вітрами, і полоще землю прохолодними дощами.

Коли Муратов прийшов у старий парк, дерева боязко і мерзлякувато шелестіли листом. Хмара насунула низька, важка, і навіть в оцій густій темряві видно, що вона синя.

В алеї темно хоч око виколи. Дерева сплелись верховіттям, в боків суцільною стіною стоїть туя. Муратов продирався майже навпомацки, але Кенгуру помітив його за кілька кроків.

– Хто це? – спитав його Оса. – Він?

– Чого так багато метеорів? – на весь голос спитав Муратов.

– Зорі падають в серпні, – прошепотів Кенгуру. І, вхопивши за руку Муратова, рвонув його до себе. – Ти можеш тихіше? – злісно шипів він хвилюючись.

– Нікого тут нема, – заспокоїв його Муратов. – І потім – хто почує при такому вітрі? Де Оса?

– Ось я, – прошепотів той з темряви. – Здоров, Шакале! – і він потиснув Муратову руку. – На, приймай.

Муратов відчув у своїй руці предмет, дуже схожий на кишеньковий ліхтар, але набагато важчий.

– Включається з допомогою кнопки, – сказав Оса, підійшовши впритул. Муратов тепер бачив його силует.

– Добре, – сказав він і повторив гучніше – Добре!

В цей час почулося шарудіння. Муратов знав: це підходили прикордонники. Оса вихопив пістолет і пригнувся.

Муратов стрибнув на нього збоку, схопив за руку з пістолетом і коротким, добре завченим ударом знизу повалив його на землю. Пістолет Оси лишився у Юрія в руці.

В цей час по алеї почувся тупіт. Муратов обернувся до Кенгуру.

– Зрадник! – прошипів той, судорожно вириваючи свій пістолет. Муратов натиснув курок, але пістолет Оси був на запобіжнику. Тоді Муратов по-кошачому зігнувся і стрибнув на Кенгуру. Але той випередив Муратова: він ударив його пістолетом по голові і кинувся до моря, намагаючись ступати беззвучно. Але кроки його почули, і напереріз йому кинулися Безбородько та Ібрагімов.

– Стій! – почувся грізний окрик.

Все це сталося блискавично. Лейтенант Дениско добіг і спіткнувся об Осу. Той застогнав. Прибігли прикордонники на чолі з майором Дорофєєвим, і Дениско натиснув кнопку ліхтаря. Осі одразу ж зв'язали руки і кинулись до Муратова, що лежав без пам'яті. З розсіченого тім'я на обличчя текла кров.

– Цього в лікарню! – кивнув Дениско на Муратова і побіг до моря, а майор Дорофєєв лишився, щоб розпорядитися відносно Муратова і Оси.

Тим часом дощ лив, гриміли громи, наче зібралися вони над Садовськом з усіх-усюд, безугавно палахкотіли блискавки.

Дорофєєв допоміг солдатам взяти Муратова на плечі.

– До машини несіть, – сказав він, – та обережніше.

Оса сидів серед алеї, і молодий прикордонник вартував біля нього.

Від моря почулися постріли. Майор Дорофєєв вихопив пістолет.