Текст книги "Зорі падають в серпні"

Автор книги: Олександр Сизоненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

Потім він скупався і почав одягатися. Він саме розчісувався, коли десь за островом блискавично виріс меч прожектора, перекреслив усе небо і ліг на воду, наче придивляючись до чогось. А невдовзі він повернувся сюди і освітив раптом віхи фарватеру, голови купальників і навіть прибережні дерева і кущі туї. Полікарпов з несподіванки присів, зовсім засліплений. Коли прожектор, ковзнувши по ньому, перемістився далі, він блимав очима, перед якими плавали зелені та жовті кола, безпорадно нишпорив руками по землі, шукаючи ліхтаря.

Катер, поклавши смугу прожектора на хвилі, мчав уздовж берега, ревів мотором, невидимий за смугою яскравого світла. Він ледве-ледве малювався на тлі чорного моря, в задньому кінці прожекторної смуги. По швидкості, по хвилі, яка йшла від його носа, вихоплена розсіяним світлом прожектора, і по ледве вловимих обрисах Полікарпов пізнав торпедний катер. Він таки шукав когось. Він шукав гарячково, поспішно, водив по морю прожектором і шалено мчав по мілководдю, нагадуючи гончого пса, що натрапив на слід лиса і загубив його з поля зору.

«Невже Шакала шукають?» подумав Полікарпов з тривогою, не рухаючись з місця. Та ось катер розвернувся, знову ковзнув по ньому променем прожектора і полетів назад, освічуючи купальників, що, здивовані й стривожені, стояли у воді і стежили за цією незвичайною погонею. Полікарпов теж невідривно стежив за катером, розтягнувшись на піску, а коли перевів погляд на море, то мало не скрикнув: з води метрах в десяти від берега стирчала голова якоїсь людини.

Знову темрява й тиша повисли над морем, незнайомий підвівся на весь зріст, – задзюрчала вода, стікаючи з його тіла, – і повільно й сторожко пішов на берег, пильно роздивляючись навкруги. Помітивши Полікарпова, він на мить зупинився, пригнувся, наче перед стрибком, а потім пішов сміливіше. Полікарпов підвівся йому назустріч. Він побачив перед собою молодого хлопця років двадцяти двох, високого, з крутими м'язами грудей і гнучким сильним торсом.

Незнайомий глянув на небо, всіяне зорями, і сказав спокійним, трохи приглушеним голосом:

– Як багато метеорів.

– Зорі падають в серпні, – відповів Полікарпов і пошепки додав: – Ось ваш одяг, одягайтеся, хутко!

– А кажуть, Кенгуру сміливий… Він просто хитрий, – посміхнувся незнайомий.

– Зараз не час для жартів, нас можуть накрити, поспішайте, – по-зміїному прошипів Полікарпов.

Незнайомий миттю вліз у штани, накинув сорочку, і вони швидко пішли від моря, що, спокійне і чорне, лежало під зорями, дрімаючи та підморгуючи їм услід червоними безсонними маяками і злегка хлюпаючи хвилями в берег. Сонне й ліниве, воно вихлюпнуло із себе людину й одразу про неї забуло – до всього байдуже, таємниче і німе. Тільки десь у безмежній його далечині все моргало й моргало насторожене, таємниче око, наче хотіло підгледіти за двома людськими тінями, що швидко й беззвучно пішли і щезли, злившись із мороком ночі.

4

У кабінеті майора Дорофєєва сиділи сержант Безбородько з Ібрагімовим і лейтенант Дениско. Безбородько та Ібрагімов зайшли до майора сповістити йому місце засади і вислухати його останній наказ, а лейтенант Дениско мав доповісти про свої спостереження.

Худе обличчя лейтенанта за цей день видовжилося ще більше, напівзакриті очі були злі.

– Після обіду Полікарпов на пляж не приходив.

– Не приходив, кажете? – майор швидко підвів голову, наче не вірив Денискові. – Що це значить?

– Це значить, що ми його чимсь потривожили.

– Може, ви припустили якийсь необдуманий крок?

– Такого не пам'ятаю.

– Значить, ви його більше не бачили?

– Ні, навіть його знайома, Галина Михайлівна, про яку я доповідав вам в обід, дуже стривожена й здивована. Вона каже, що Полікарпов ніколи не запізнювався, завжди був точним. А це я зустрів її увечері в алеї, каже, Полікарпова не було, хоч квитки вони взяли в кіно ще вдень. Щез.

– Може, він захворів? Як же нам дізнатися? Га? Не підеш же просто додому взнавати.

– Товаришу майор, дозвольте, – виструнчився Ібрагімов.

– Що таке?

– Треба йти додому, арештувати Полікарпова. Ми зараз зробимо…

– Ай, не заважай, Ібрагімов, – одмахнувся з досадою майор, – не діло ти говориш.

– А що ж діло – дізнаватися про здоров'я шпигуна? Його зразу треба було арештувати…

Майор здивовано глянув на Ібрагімова і враз розсердився так, що аж очі в нього потемніли. Він хотів прикрикнути на Ібрагімова, але в цей момент у двері постукали і на порозі з'явився морський офіцер. Білий кітель на ньому був мокрий, ремінець картуза був затягнутий під підборіддям. Оглянувшись і привітавшись, він ступив на середину кімнати і, приклавши руку до козирка, виструнчився перед Дорофєєвим.

– Дозвольте, товаришу майор?

– Слухаю вас. Прошу сідати.

– Дякую. Мені ніколи. О двадцятій ноль-ноль з спостережного пункту на мисі Тарханкут засічено було човен, що тримав курс на материк, у Каркінітську затоку. Доки розібралися, що за човен, пройшла добра година. Виявилося, що з штабу човна не посилали, бо всі кораблі зараз вийшли в море. Мені дали завдання наздогнати човен. На торпедному катері я пройшов від мису Тарханкут, освічуючи море прожектором, і на мить мені здалося, що я побачив човен лівіше від фарватеру на півтори-дві милі. Незважаючи на мілководдя, я пішов за ним, але в наступну ж мить човна не стало, наче під воду пішов. Я пройшов туди, сюди – ніяких слідів. А зараз і сам не знаю, чи справді я бачив човен, чи, може, буй освітив? Не знаю…

– Дивно, дивно. – Майор схилився над картою. – Підійдіть сюди, лейтенанте. Не отут ви побачили човен?

– Так точно. В квадраті «350». На мить, знаєте, вихопив його з темряви, а доки розвернули прожектор, його вже не було.

– Дивно, дивно… – протягнув майор і знову одійшов до столу. – Ви чуєте? – звернувся він до своїх підлеглих. – Знову квадрат «350».

– Але я не певен, що це був човен. Я з таким напруженням дві години вдивлявся в море, що мені могло й здатися. Але що в Каркінітській затоці є якийсь дивний човен, це факт. Я прийшов вас попередити. Може, підсилите патрулі, чи що.

– Дякую, лейтенанте. Зробимо неодмінно. А от скажіть: з острова не бачили човна?

– Питав. Радіограму одержав таку: «На фарватері й на траверсі острова з двадцятої години не проходило жодне судно, жоден човен». Тут він у темряві прослизнув, мабуть, непоміченим.

В цей час в коридорі почулися голоси і дитячий плач:

– Мені до начальника застави, мені до начальника треба, – благав настійливий хлопчачий голос.

– Не можна до начальника зараз. У нього люди. І взагалі тобі пора спати.

– От іще! – з сльозами вигукнув хлопчина. – Мені треба зараз же, негайно, – він навіть ногою тупнув і заплакав по-справжньому.

– Приведіть, – наказав майор Безбородькові.

За хвилину сержант привів голого, в одних трусах, хлопчину. Він був наляканий. Зайшовши в кабінет, він з ходу сів на стілець і, ні на кого не дивлячись і схлипуючи, сказав:

– Тільки що шпигуна бачив.

– Що, що? – кинулися до нього лейтенант і Ібрагімов, а Безбородько заглянув йому в обличчя.

– Ти – Вітя? Ти приїхав до Марфи Іванівни?

– Облиште хлопця, – спокійно наказав майор і, коли всі відійшли, спитав – Ти можеш розповісти все докладно?

– Аякже, – буркнув Вітя, витираючи очі.

– Тільки ти давай про головне, – підморгнув Віті Безбородько.

– А про головне, – Вітя почухав спину, вивернувши руку, і посміхнувся. – Я дуже міцно сплю. А то раз прокинувся, бо собака довго гавкав. Сусідський собака. Прокидаюсь, аж то Сергій Гнатович од моря йде з одягом. А сам того одягу ні разу не надівав, бо він солдатський, а Сергій Гнатович – цивільний. Купатися він ходив пізно, як я вже сплю. А мені дуже хотілося піти з ним і скупатися вночі. Ляжу звечора та й думаю: встану серед ночі. А воно, аж як сонце зійде, тоді прокинуся.

– Ні, хлопче, ти все-таки скоріше можеш? – попросив його Дениско.

– Та я скоро. А сьогодні йду я од моря, вже як стемніло, а Сергій Гнатович мені назустріч. З одягом. Заговорив до мене та й пішов, а я за ним. А ніч темна-темна… От дійшов я до кущів, заліз у них. Бачу, Сергій Гнатович сидить коло самої води. Сидів він, сидів. А тоді купатися пішов. Скупався і знову сидить і щось там робить, а що – не зрозумів я. А тут у морі щось як засвітиться! Я вже тікати хотів, так перелякавсь. Бачу, і Сергій Гнатович злякався: лежить, до піску припав А катер посвітив на берег та й пішов по морю. От я зібрався вже йти, а катер розвернувся і знову освітив кущі і прямо на мене світить. Лежу я і поворухнуться боюсь. Коли вже катер пройшов, дивлюсь, аж з води якийсь чоловік виходить. Щось сказав Сергієві Гнатовичу про метеори, хоч ніяких метеорів не було, а Сергій Гнатович каже йому: «У серпні зорі падають».

– Що, що? – підійшов до Віті майор.

– Каже, зорі в серпні падають. А тоді той одягнувся, і пішли вони.

– Куди пішли?

– Пішли од моря, а тоді повернули за Садовськ.

– Дениско, всіх до бою! – вигукнув майор. – Швидко! За Садовськ групами! Одну групу вишліть на шосе.

– Слухаю!

– Ви, лейтенанте, якщо можна, посвітіть на озера.

– Єсть!

Офіцери кулями вилетіли з кабінету Дорофєєва.

5

Сигнали Кенгуру Шакал помітив на своєму човні, коли був біля віхи, і вже завернув на них, як раптом із-за острова вихопився меч прожектора. З повного ходу, не зупиняючи човна, він відкрив кінгстони.

Вода ринула в човен з обох бортів, залила його самого по шию, і човен одразу ж занурився, продовжуючи рухатись, так що ледве встиг Шакал виключити електромотор, як опинився під водою.

Пірнувши, він поплив далі від човна, який послужив йому вірою і правдою і тепер лежав під водою, окритий від людського ока так швидко, що Шакалові й самому не вірилось: невже він тільки оце плив на ньому? Випірнувши на секунду, щоб набрати повітря, Шакал помітив прожектор вже зовсім близько і пірнув знову. Під водою лунко чути було роботу мотора. Він припав до дна і лежав доти, поки не почув, що катер віддаляється. Тоді випірнув знову й побачив катер уже вдалині. Він зірвав свій одяг, втоптав у мул, прикидав водоростями і тепер уже сміливо пішов до берега, який однак був далеко, за півмилі, хоча тут Шакалові було всього-на-всього по шию.

Коли катер розвернувся і поплив назад, освітлюючи прожектором море і берег, він знову пірнув і плив під водою. Пірнати його добре навчив Хертвіг, перейнявши ремесло ловців перлів на Малайї, і Шакал міг би тепер змагатися з ким завгодно. Так що, коли катер доходив до молу, він був уже біля самого берега і незабаром зустрівся з Кенгуру.

Поява катера стурбувала Шакала, вона свідчила про те, що на його слід напали, його шукають, і треба негайно замести сліди так, щоб ніхто й подумати не міг про його місцеперебування. Але це вже клопоти Кенгуру, той мусить знати, що треба робити, на те він і тут.

Головне ж, земля під ногами тверда, найнебезпечніше лишилося позаду, і серед оцих дерев, кущів, серед цілого світу, в якому, належить жити людині, Шакал відчув себе затишно й спокійно. Він ішов за Кенгуру, опустивши руку в кишеню і стискаючи колодочку двадцятизарядного автоматичного пістолета, готовий вистрілити в усяку секунду, а на губах його блукала посмішка: він із задоволенням думав про те, що ось його приведуть у якусь хату і він зовсім уподібниться мешканцям цього містечка, йому вдалося пропливти Севастопольські бони, об'їхати мало не увесь Кримський півострів на очах у прикордонних застав і спостережних пунктів флоту лише через те, що він уподібнювався іншим, мирним людям, рибалкам. Тепер же йому треба бути схожим на всіх людей, що живуть тут, робити все, що роблять вони, нічим не вирізнятися – в цьому його сила і єдина можливість жити, робити своє діло, заради якого він приїхав сюди.

Тим часом Кенгуру вів його якимсь дивним парком, через клумби, через темні алеї. Тут і дерева були інші, і квіти пахли інакше, ніж на Босфорі, а Шакал ішов за ним і посміхався від задоволення, що морські мандри скінчились, що під ногами в нього алеї, всипані піском, а кругом – дерева, кущі, і затишно, й тихо. Вони вже були на виході з парку, коли знову побачили катер. Він ішов понад берегом, на цей раз зовсім тихо, і ретельно освітлював берег. Часом промінь прожектора вихоплював з темряви постаті солдатів-прикордонників. Шакал помітив кілька таких груп, а Кенгуру шепнув:

– Тебе засікли. Це тебе шукають, – і пішов швидше. Незабаром вони вийшли на грейдер і посідали в обочині.

– Будем їхати? – спитав Шакал.

– Ти поїдеш, а я лишуся.

– Мені здається, це буде незручно нам обом. Що? – Шакал вийняв з кишені пістолет, підкинув і знову вловив його.

Кенгуру хотів щось заперечити, але Шакал зупинив його рухом руки.

– Балачки зайві. Ми зараз їдемо на аеродром чи на залізничну станцію, далі звідси. Влаштуєш мене на роботу, домовимось про зв'язок. А тоді можеш робити, що хочеш.

Із-за повороту вискочила машина і освітила їх. Вони підняли руки. Машина спинилась.

– Куди їдеш, шофере? – спитав Кенгуру.

– На Хорли, – відповів молодий хлопець, висунувшись із кабіни.

– Давай, – шепнув Кенгуру Шакалові.

Той сів, присунувся до самого шофера, даючи місце Кенгуру.

– Лізь, – суворо наказав він йому.

– Е, ні! – заперечив шофер. – Двом у кабіну не можна. В кузов нехай сідає.

– Нічого, – позирнув Шакал на шофера. – Автоінспекції тут немає, так що і втрьох проїдемо. Сідай, – звернувся він до Кенгуру, і коли той сів, Шакал поклав шоферові на плече руку і примирливо сказав – От бачиш, нам зовсім не тісно.

Машина – це був новесенький ГАЗ-51 – гнівно, з якимось докором коротко завила, фиркнула і покотилася вулицею містечка. Ще лишилось хат п'ять проїхати, і вони вже будуть в степу. Прикордонники їх шукатимуть на тому кінці, де вони сіли в машину, біля озера і по дорозі до Дніпра, а вони ось мчать в протилежний бік, думав Кенгуру, сторожко й нетерпляче вдивляючись у темряву. Тут якби тільки проскочити Садовськ, а там…

Раптом у світлі фар виросли три тіні. Кенгуру добре бачив двох солдатів з автоматами і одного в цивільному з пістолетом у руці, який на секунду показався йому знайомим.

– Дальні рефлектори, – сказав до шофера Шакал.

– Навіщо? – здивовано спитав шофер, вимкнув швидкість і загальмував.

Шакал збив ногу шофера з гальма, сподіваючись проїхати ще трохи, сказав «пробачте», на що шофер тільки знизав плечима, і одкрив дверцята. Машина зупинилась так, що двоє озброєних людей опинились все-таки поряд з кабіною. Чоловік у цивільному підійшов до кабіни збоку, освітив. Кенгуру ліхтарем і сказав, усміхаючись:

– А-а, старі знайомі! Руки…

В ту ж мить Кенгуру впізнав Дениска і вистрілив. Сталося все це блискавично, несподівано, але Шакал був готовий до всього. Ударом ноги він збив з підніжки шофера, увімкнув швидкість, і машина помчала без світла. В першу ж секунду в них почали стріляти.

Тра-та-та! – чулося ззаду, і з кабіни летіли шматки дерева. Але автоматні черги скоро затихли, і Шакал звернув на обніжок, бо по цій дорозі їх могли наздогнати мотоциклісти.

– Чи не рано? – спитав Кенгуру.

– Нічого! Вони і не побачать у такій темряві, і не почують, – сказав Шакал, ведучи машину по зарослому споришем обніжку. Він був рівний, м'який, чорнів поміж стернею досить виразно.

– В цій стороні є большак?

– Повинен бути…

– Я думаю, як тільки виберемось на большак, треба їхати до найближчого аеродрому.

– А я думаю, машину треба кинути на дорозі, а самим пересісти на попутну.

– Нічого, ми її заховаємо так, що ніхто й не придумає, куди ми подалися.

Їхати довелося кілометрів двадцять, доки трапилась наїжджена стовпова дорога. Але на ній – жодної машини, жодного вогника. Шакал загальмував і вимкнув мотор. Глуха ніч накрила степ, зупинила всіх пішоходів і шоферів, лише нічні птахи, наче крізь сон, виливали сум свій у темряву, жаліючись, що літо минуло і треба збиратися у далекі мандри. Приглушено й вогко підпадьомкав перепел; десь, певне на скирті, кричала сова.

– Пу-у-у! – котилося степом сонливе, сумне й лякаюче. – Пу-гу-у-у! – і все завмирало, тільки сердито відгукувався на поклик сови деркач, наче рвав спересердя шматки полотна.

В отаві сюрчали коники.

– Сю-р-р-р! Сю-р-р-р! – безконечно повільне, воно перекочувалося степом і хилило Шакала на сон. Давалася взнаки довга мандрівка по морю і нервова напруга. Втратило ціну все на світі: і те, що трапилося в морі і на дорозі, і те, що жде його завтра. Він схилився на руль і одразу ж заснув. А Кенгуру, відкинувшись на спинку сидіння, дивився поперед себе у темряву і думав, що ж його робити далі. Всі його плани зараз були зруйновані. Через Галину Михайлівну він сподівався влаштувати Шакала на суднобудівний завод. Тепер же про це й думати годі. А влаштувати його треба зараз же куди завгодно і одразу ж летіти в затишний і таємничий особняк на старій вулиці, бо тут недовго і шию звернути.

Посидівши отак з годину, Кенгуру торкнув Шакала за лікоть, від чого той одразу ж кинувся, і сказав:

– Поїхали. Скоро світати почне.

Шакал натиснув на стартер, включив швидкість.

– Куди? – спитав він бадьорим голосом.

– Давай у лісосмугу. Он попереду темніє.

Не вмикаючи світла, Шакал рушив.

– Ну, і що ж з цього буде? – спитав він, вдивляючись у дорогу.

– Попутної підождемо.

– Це одразу ж викличе підозру: чого люди вештаються в такий час по степу? Ти хочеш, щоб шофер нас на заставу привіз?

– А що ти пропонуєш?

– Їхати цією машиною до аеродрому.

– Ти збожеволів! Вони всіх попередили. Ні на аеродром, ні на вокзал з'явитися ми не можемо.

– А на пристань?

– На пристані нас чекають, в цьому я тебе запевняю.

– Тоді – в степ, у найглухіше село.

– Давай, чорт з тобою, – буркнув Кенгуру і поглянув на годинник. Було пів на другу. – Ще встигнемо далеченько від'їхати.

– Документи в тебе?

– У мене.

– Давай.

Кенгуру передав Шакалові бумажник.

– Документи прекрасні, можеш не турбуватися, Юрію Анатолійовичу Муратов! Це, здається, твоє справжнє ім'я, і тобі не треба звикати до нього?

Муратов помовчав, потім спитав:

– В Садовську нічого не лишилось компрометуючого?

– За кого ти мене вважаєш? – посміхнувся Кенгуру. – Я йшов зустрічати тебе, готовий до всього. Жодного папірця, який би компрометував мене, жодної речі.

– А рація?

– Рація ось, – Кенгуру вийняв з кишені ескіз на листку з блокнота. – Коли все заспокоїться, приїдеш в Садовськ, вірніше до Садовська, і отут, біля озер, на оцьому мисочку, знайдеш її в піску в метрі від дерну.

Там пакільця я забив. Вона зарита на глибині тридцяти-сорока сантиметрів в гумовому чохлі.

– Ясно. От тепер можеш летіти під усі чотири вітри. Давай я тебе до якоїсь станційки глухенької довезу! Все-таки ти цього заслуговуєш. Але треба визначити, де ми зараз знаходимось.

Кенгуру вийняв з кишені карту на тонкому лощеному папері, довго розглядав її, нагнувшись і світячи собі потайним ліхтарем.

– Чорт знає що! Найближче від нас – Нове Городище.

– Так поїхали туди! Це ж чудово!

– А з машиною ж як? Вона тебе видасть з головою.

Шакал помовчав.

– Де ми зараз? – спитав він спокійно.

– Кілометрів тридцять п'ять – сорок від Городища. Машину треба кидати тут. І взагалі Краб настоював не їхати в Нове Городище в тому випадку, якщо нас засічуть. Адже саме там нас можуть чекати.

– Ну, це ще ми побачимо. А поки що будемо їхати машиною.

Розділ четвертий
ДОРОГИ ВЕДУТЬ ДО ДНІПРА

1

У серпні дороги на півдні України, великі й малі, роз'їжджені підводами й автомашинами так, що пилу на них по коліна. Вдень і вночі йдуть по них машини на елеватори, на пункти «Заготзерно», везуть і везуть пшеницю. На такій дорозі годі шукати сліду однієї машини, він губиться, як голка в скирті сіна. Мотоцикли і ГАЗ-69 майора Дорофєєва гасали цілу ніч, освічуючи дороги, але ніяких слідів не знайшли. Ніч скрила втікачів, і треба було дочекатися дня, щоб машина з пізнавальними знаками ЧС-05–89 була десь виявлена.

Стомлені й злі, поверталися, з цієї марної поїздки майор Дорофєєв і лейтенант Дениско.

Дениско був блідий. Куля зачепила йому шию, і хоч крові вийшло небагато, однак рана пекла, і зараз у нього було таке відчуття, наче туди приклали шматок розпеченого заліза.

Майор сидів поруч з шофером і всю дорогу мовчав. Коли під'їздили до Садовська, він заклопотано оглянувся на Дениска.

– Що, лейтенанте? Як почуваєш себе?

– Пусте, – махнув рукою лейтенант. – Заживе, як на собаці.

На його загорілій шиї білосніжний бинт був зайвим – так і хотілося здерти його і викинути геть.

– Тут злість бере, що випустили… А тепер… Шукай вітра в полі.

– Знайдемо, – впевнено сказав майор, але Дениска це мало заспокоїло.

Проти тополевої алеї майор наказав спинити машину.

– Піду до моря. А ви, лейтенанте, їдьте до лікарні.

– Ні, я теж піду. У лікарню встигну, не така це вже рана.

Вони вийшли на берег. Сонце тільки-тільки зійшло і поклало на дзеркальну гладінь води перші бузкові промені. Легкі, прозорі випари не заховують далечини, і острів синіє близько-близько. Він наче піднявся з води, став вищим. Ні вітер не дихне, ні хвилька, потривожена ним, не заплюскотить, ні листки на дереві не ворухнуться, і тільки перші купальники ліниво походжають берегом та все вище піднімається радісне сонце.

Тихо, мирно, лагідно – наче не стріляли в лейтенанта на дорозі, наче вночі не висадився отут ворог з далекого берега. Ніяких слідів ні на піску, ні в заростях туї, з яких вийшла Галина Михайлівна в легкому сарафані і попрямувала до грибка неквапливою ходою.

Сарафан був блакитний, з сірими великими квітами по полю. Галина Михайлівна була пов'язана такою ж самісінькою хусточкою, ніби й недбало, але так, щоб волосся не мокло при купанні. Вона була привабливою, знала про це і, як усі жінки, намагалася підкреслити цю привабливість навіть ходою, ступаючи ліниво і пругко, кокетливо вигинаючи тонку талію.

– Знайома Полікарпова, – показав їй вслід очима лейтенант.

– Дуже добре, – майор глянув на неї й собі, але одразу ж повернувся в протилежний бік. – Він отут жив?

– Так точно.

Малесенька біла хатка виглядала з-під яворів хитро і насторожено. Лейтенант оглянувся на неї і сказав:,

– Можливо, залишилися речі Полікарпова. Треба оглянути.

– Та це, як я бачу, ворона стріляна. Навряд чи лишив щось по собі. Але послати за речами треба. І от що, лейтенанте, попросіть зараз до мене вашу спільну знайому, – сказав майор і, поглянувши на годинник, попрямував на заставу.

– Слухаю, – сказав йому вслід лейтенант і пішов до грибка, де роздягалась Галина Михайлівна.

– Одну хвилинку, будь ласка, Галино Михайлівно, одну хвилинку, – попросив лейтенант здаля і, підійшовши, стомлено опустився на лаву, поруч з її китайським зонтом, блакитним сарафаном і модною сумкою.

Нажаханими очима вона глянула на нього і зойкнула, склавши долоні перед грудьми.

– Боже, вас поранено! Що трапилось, скажіть? Що це за стрілянина, що це за катер цілу ніч? Де Сергій Гнатович?

Лейтенант мовчки подав їй зонт, сам узяв її чималу сумку і посміхнувся.

– Прошу вас одягнутися і піти зі мною в одну установу. На хвилинку.

– В яку установу? – злякалася Галина Михайлівна, натягуючи сарафан.

Лейтенант обережно взяв її під руку і тихо сказав:

– На нас звертають увагу, ходімте.

Вона, підкоряючись і його сильній руці, і оцьому стриманому шепотові, пішла, нічого не розуміючи.

– Але хто ви? – спитала вона вже в алеї.

– Я – прикордонник, лейтенант Дениско.

Галина Михайлівна зупинилася як вкопана.

– А Полікарпов?.. Він, він…

– Так, це він стріляв у мене. Але ходімте.

– Боже, що ж це буде, що ж буде…

– Не хвилюйтесь, нам потрібні тільки деякі відомості.

Майор Дорофєєв, коли вони зайшли, підвівся назустріч Галині Михайлівні, привітався з нею, назвавши себе.

– Сідайте, – запросив він їй.

Галина Михайлівна сіла і розплакалась.

– Скажу вам відверто, – сказав майор Дорофєєв, – що нічого засуджуючого поки що у вашій поведінці ми не вбачаємо, тому прошу вас не хвилюватися. Ми прекрасно знаємо, хто ви, ви тепер знаєте, з ким розмовляєте, тому не будемо гаяти часу.

– Це нерви, вибачте, – всміхнулася крізь сльози Галина Михайлівна.

– Так от, розкажіть все, що вам говорив про себе Полікарпов. Отак, не хвилюючись, пригадайте і розкажіть. Стенограф вам знайомий, – посміхнувся майор, кивнувши на Дениска, що приладнався за боковим столиком писати.

Галина Михайлівна глянула на пучок гостро відструганих олівців, на пов'язку на шиї Дениска і почала:

– Ну, з чого ж почати… Я так хвилююсь, – вона посміхнулась, схиливши голову до плеча, зітхнула й сумовито підвела брови. – Розповідав він мені, що працював на авіаційному заводі в Молотові, що прізвище його Сергій Гнатович Полікарпов.

– Так, це нам відомо. Далі, – лейтенант Дениско не написав поки що й слова, аркуш паперу білів перед ним такий же чистий, як і бинт на шиї, і він сердився.

– Прошу не заважати, лейтенанте, – кинув невдоволено майор і звернувся до Галини Михайлівни. – Не говорив вам, яка в нього адреса в Молотові?

– Ні, цього він не казав. А от… – вона задумалася, щось пригадуючи, примружила очі, наче до чогось придивлялась далекого, ледве видного. – А от коли я сказала, що у вересні буду в Портграді, то Полікарпов дуже зрадів. – Галина Михайлівна спалахнула і змовкла. – Ну, не зрадів, а… здивувався, сказав, що напевно зустрінемось там.

– Він не називав якоїсь вулиці чи району Портграда?

– Ні… Він казав, що захоплюється футболом і не пропускає жодного матчу. І потім…

– Що? – насторожився майор.

– Власне, він дав мені номер телефону, – Галина Михайлівна порилась у своїй сумці, дістала шматочок паперу, подала майорові.

– Це його почерк?

– Так.

– Тоді ви залиште нам цей папірець, а собі запишіть.

– Що ви, що ви! – жахнулася Галина Михайлівна. – Для чого він мені тепер?

– Нічого, нічого, – заспокоїв її майор. – Може, це пригодиться ще і вам, і нам. А більше ви нічого не пам'ятаєте з його даних?

– Нічого… Тільки про Молотов він мало говорив, більше про Портград. Знає він його добре.

– Ну що ж, Галино Михайлівно, спасибі, – майор підвівся. – Пробачте, що потурбував вас, перебили вам купання. Ідіть продовжуйте.

– Та я ж додому збираюся сьогодні.

– А чого? Сезон купальний зараз…

– Ні, ні. Я поїду. Збиратися треба, чоловік чекає на мене.

– Ну, як знаєте. – Майор провів її до дверей і одразу ж сказав лейтенантові: – Зв'яжіться з Портградом, виясніть адресу оцього телефону.

– Слухаю! – лейтенант вийшов, а майор викликав обласну автоінспекцію, спитав, чи не знайдено ще машини, чи не було яких відомостей про неї. Начальник автоінспекції сказав, що по районах області розшукує машину міліція, а також з обласного центра виїхала на розшуки оперативна група. Майор подякував і повісив трубку. Довго сидів, перебираючи в пам'яті можливі варіанти втечі Полікарпова. Вдень він машиною їхати не буде, це факт, його одразу ж засічуть. Але де ж він зараз?

Для бандитів було перекрито шлях на пристані і на залізничному вокзалі: на пристані сидів переодягнутий Ібрагімов, а на вокзалі Безбородько.

Однак ні машини, ні Полікарпова з його таємничим супутником відшукати поки що не вдалося.

Зайшов лейтенант Дениско, злий, з впалими щоками.

– Ну, що? – спитав майор. – Чого так довго?

– Якась чортівня. Стадіон Портграда має такий телефон. Я запитав відділ кадрів стадіону, Полікарпова там немає.

– І не повинно бути, – спокійно сказав майор. – Полікарпов – це вигадане прізвище, тут все ясно. Речі його принесли вже?

– Ні, ще.

– Пошліть. Або ні, давайте пройдемо, оглянемо на місці.

Марфа Іванівна дуже стурбувалася, коли до неї в двір зайшли офіцери, заметушилася, змітаючи фартухом чистий стіл. Зате Вітя зрадів їм страшенно. Він підбіг до майора з таким сяючим обличчям, з такою широкою, до вух, посмішкою, що здавалося, зараз обніме його. Але він на мить спинився в двох кроках від офіцерів, а потім ступив ближче, раптом зніяковівши.

– Здрастуйте, – сказав він не дуже дзвінким голосом і почервонів.

Майор подав йому руку.

– Здоров, здоров, прикордоннику!

Лейтенант обійняв хлопця за плечі, пригорнув до себе.

– Що це, – солідно спитав Вітя, – кивнувши на пов'язку. – Вас поранено?

– Ага, – інтимно всміхнувся Дениско, – а ти молодець, Вітько! Прямо-таки молодець.

– Бабусю, покажіть нам кімнату квартиранта вашого! – гукнув майор до Марфи Іванівни, що тупцювала-ся під повіткою, не проронивши досі жодного слова. Вона зірвалася з місця і, покректуючи і смішно махаючи голими худими ліктями, поспішила до хати.

– Ходімте, ходімте, – промовила вона. – Ось він, душогуб, де жив. Оце як покинув, так усе й лишилося. От антихрист, щоб йому добра не було! Отакий злодюга, а як прикидався, га?

– Бабусю, заважаєш же людям, – зауважив Вітя, і бабуся вийшла з хати.

– А щоб твоя путь погибла, анахтема! – все ще гомоніла вона сама з собою. – А я, дурепа стара, й повірила йому, катові, щоб ти задавився йому маленьким!

– От розходилася бабка! – усміхнувся лейтенант. – Тобі, Вітю, мабуть, перепадає на горіхи, га?

– Ні, бабуся в мене добра! Це вона сьогодні така сердита через шпигуна.

– Ну, прикро ж старій, що обдурили її так безсовісно.

Кімнату оглянули ретельно, повзали і під ліжком, і під столом, пересували шафу, заглядали в кожну шухляду. Нічого не знайшовши підозрілого, взялися за одяг. Прощупали кожен рубець, повивертали кишені. Нічого. В чемодані під білизною лежало кілька пачок з цигарками фабрики «Ява». Оглянули чемодан, витрусивши з нього все, але й тут нічого не знайшли. Лейтенант на стіні помітив сірий, вже добре поношений піджак і з гидливістю став обдивлятися його. Закінчуючи огляд, помітив у правій кишені дірочку. Була вона маленька, протерта якимось тяжким предметом. Розірвавши її більше, він заклав руку і серед різної трухи в самому куточку поли знайшов якусь малесеньку паличку, вийняв. Паличка виявилась туго скрученим папірцем.

Майор взяв того папірця з рук лейтенанта, наче велику дорогоцінність, обережно на долоні доніс її до столу й почав розгортати.

– Дивно, погляньте, лейтенанте, – схвильовано прошепотів Дорофєєв, хоч Дениско й сам прикипів очима до папірця.

– Це тролейбусний квиток, – сказав він пошепки.

– Квиток, – погодився майор, схилившись до самого столу.

Вітя й собі зайшов збоку і глянув. Нічого дивного, нічого цікавого, малесенький папірець. От і все. До того ж він страшенно зім'ятий. Але майор і лейтенант так низько схилились над ним, що кашкети їхні терлися один об один гострими крайками.

– От чорт, жодної літери, – заклопотано говорив лейтенант.

– Нічого, ви придивіться. Ось написаною «Портград, тролейбус С-3». Це ж який? – аж підхопився майор.

– Той самий, що до стадіону ходить, – загадково посміхнувся Дениско. – Я ж там учився.

– Тоді пішли, – сказав рішуче Дорофєєв. – Квитки є, тепер будемо чекати спектаклю.

Майор наказав бабусі закрити кімнату на замок, забрав ключ із собою і пішов через город, несучи в кулаці папірець точнісінько так, як Вітя носить щойно зловленого метелика, – обережно, пильно, хвилюючись.