Текст книги "Зорі падають в серпні"

Автор книги: Олександр Сизоненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

– Чого ти поїхав так рано? – з докором говорила вона Хертвігу і ласкаво дивилась на нього, наче шукала якихось змін в його обличчі.

– Треба було, – грубувато відповів Хертвіг, одвівши очі і насупившись. – Чого ж ти не вітаєшся?

– А-а, містер Хелл! – жінка почервоніла й подала Хеллові руку. – Пробачте мою неуважність. Я ж ніколи не бачу оцього пройдисвіта, – щиро зізналась вона, кивнувши на чоловіка. – Вчора увечері прилетів, а на світанку вже його немає. А це хто? – глянула вона на Муратова. – Мабуть, новачок? Боже, яке славне дитя, – вона з сумом дивилася на Юрія і хитала головою.

– Добре дитя! – весело вигукнув Хелл. – Йому вже за двадцять років.

– А що ж, це не дитя? Не зрівняти ж його з вами! Нашому синові теж двадцять, але він ще просто хлоп'я.

– Але досить, Ліззі, – нахмурився Хертвіг. – Ну, кому потрібні твої балачки?

– Я вже мовчу і запрошую вас до сніданку, – вона взяла Хелла і Юрія під руки і повела на веранду.

– Пошта була? – спитав Хертвіг, плентаючись позаду.

– Ой, я й забула! Прийшла телеграма із Штатів.

– Із Штатів? Ану, давай її сюди!

Дружина принесла телеграму. Хертвіг довго читав її, беззвучно ворушачи губами, і повільно повернувся до Хелла.

– Треба зараз же летіти в Малу Азію.

Хертвіг керував американською агентурою спеціального призначення, мав великий досвід в цій справі, а в своєму середовищі – авторитет неабиякого спеціаліста. Він все життя мотався по світу на літаках – з країни в країну, з континенту на континент і, поснідавши у своїй альпійській віллі, не знав, де він буде обідати: в Скандінавії чи Малайї. Тому треба було поспішати.

– Веди в кабінет, – запропонував Хелл. – Щось, мабуть, трапилось?

– А сніданок? – спитала Ліззі.

– Потім, потім, – заспокоїв її Хелл і пішов слідом за Хертвігом у будинок.

Стіни, облямовані полірованим горіхом, потемнілі старовинні картини в золотих рамах, килими і овальні люстри – все було якесь таємниче і дихало на Юрія віками. В кабінеті йому перш за все кинувся у вічі широкий і довгий, як плац, письмовий стіл, що нагадував чимось рояль, за ним – важкий приземкуватий сейф. На підлозі ведмежі і тигрячі шкури, на стінах оленячі роги й мисливські рушниці, опудала птахів.

Доки Хертвіг одкривав сейф, Хелл відкинув з вікна штори, і Юрій перед самісіньким будинком побачив озеро. Вітру не було, озеро лежало непорушне, мов велетенське дзеркало, і в ньому відбивалися ліси, гірські вершини і захмарене небо. Вода здавалась темною, як воронь пістоля. Протилежним краєм своїм озеро впиралося у схил гори, покритої лісом, понад берегами воно поросло очеретом та кугою, і білі квітки латаття виразно вимальовувалися над лапатим листям, відбивалися у воді, і через те їх було вдвоє більше.

– А лебеді прилетіли цього року? – спитав Хелл.

– Прилетіли, вони звили гніздо в очереті і тепер рідко плавають, – Хертвіг нарешті вийняв із сейфа якісь папери, розстелив на столі карту і завісив вікно шторою. – Не люблю яскравого світла, – скривився він. – Так от, операція Краба.

Хелл закурив і сів на кінець столу, підставивши стілець Муратову, але той схилився над картою і одразу впізнав контури Чорного моря, Кримського півострова, синю стрічку Дніпра,

– Що це за операція? – спитав він.

Хертвіг оглянувся на двері, потім перевів погляд на Муратова і посміхнувся.

– Не поспішай. Ти її знатимеш краще ніж свої п'ять пальців. Полягає вона в тому, щоб на човні перепливти Чорне море оцим ось маршрутом, – показав він на карті, – обійти Крим, де нас завжди найбільше чекають з моря, пройти мис Тарханкут, Каркінітську затоку, острів Джарилгач і висадитись отут, у Садовську.

– Як це висадитись? Коли? – здивувався Юрій. – Хто ж нас там чекає? Отак просто і висадитись?

– Нас прикордонники завжди ждуть, аякже, – пожартував Хелл. Мружачись від диму, він пильно стежив за обличчям Муратова.

– Висаджуватись треба, вночі, – продовжував Хертвіг, – після дванадцятої години. Ми вибрали час від першої до другої ночі. В цей час в квадраті «350» будуть подаватися сигнали з берега, йти просто на них. На березі ждатиме Кенгуру – наш досвідчений співробітник. Він влаштовує на проживання, на роботу і замітає всі сліди.

– А човен? – спитав Муратов.

– Човен треба втопити за милю від берега, бо після дванадцятої по всьому узбережжю патрулюють прикордонники і можуть його помітити. Та й до берега пливти треба більше під водою. Ви добре вмієте впірнати і плавати? – спитав раптом Хертвіг Муратова.

– Я? – здивувався Муратов. – Так це мені виконувати цю операцію?

– А ви ж що…

– Я? З радістю! Це дуже цікава й дуже складна, небезпечна операція. Я саме такої й хотів.

– Ми вибрали тебе, Шакале, – помахуючи ногами, ліниво протягнув Хелл. – Я давно покладаю на тебе великі надії. І не тільки я. У Федеральному бюро зупинились на твоїй кандидатурі. Як агентові № 1, тобі й підготували саме цю операцію, бо в тебе є всі дані, щоб її виконати. Крім тебе, навряд чи хто зумів би.

Муратов мовчав і всміхався, він навіть трохи зблід.

– Я думаю, що… – він пом'явся і глянув на Хелла, – ви не пошкодуєте, що доручили мені цю операцію.

– Тепер, значить, практично… Що ми маємо робити? – Хертвіг підсунув Муратову топографічну карту, опис Каркінітської і Джарилгацької заток на Чорному морі, лоцманський довідник. – Оце ось забирай і гарненько проглянь. Тепер так. Я вилітаю через дві години, а тобі доведеться летіти вночі. Як у нього з документами? – спитав Хертвіг Хелла.

– Кроунті привезе йому турецьку візу, паспорти, а також гроші. Це буде годині о десятій вечора.

– Літак. подадуть о дванадцятій, – нагадав Хертвіг. – Звідси на аеродром ви не встигнете.

– Та нам і лишатися тут не варто. Ми поїдемо разом з тобою і залишимо Шакала в літньому таборі коледжу.

– Правильно, там до аеродрому година їзди.

– Тепер… Ти ж йому поясни, де ви зустрінетесь в Туреччині.

– Там, де звичайно. В котеджі Дракона. Я попереджу його, потім робитиму свою справу, а Шакал хай їде з аеродрому просто до нього. – Хертвіг схилився над картою. – Дивіться, – звернувся він до Муратова. – Ось шосе із Стамбула в Сіноп… Ви наймаєте на аеродромі таксі і їдете на двісті сімдесятий кілометр. Тут буде дорога вліво, до Босфору. Звертайте на неї і потрапите прямісінько до Дракона. Ясно?

– Ясно, – сказав Муратов.

– Все! Їдемо! – квапив їх Хертвіг, замикаючи сейф. – Поїхали! – Він узяв невеличкий чемоданчик і першим вийшов з кабінету.

Дружина стояла на веранді заплакана й худа, як дівчинка.

– До побачення, моя маленька, – сказав Хертвіг, на ходу обіймаючи її за плечі. – З Азії повернуся і пробуду з тобою кілька місяців, – він лишив її на східцях, вскочив у машину, завів мотор.

– Швидше, швидше, – підганяв він Хелла і Муратова. – Вибач, Ліззі, запізнююсь на аеродром. – Машина крутнулася по подвір'ю, вискочила за браму і помчала в гори. Тільки квітки, зачеплені нею, ще довго гойдалися на тонких своїх ніжках, торкаючись пелюстками чорного асфальту.

3

Юрій сидів у альпійській сторожці, не запалюючи світла, ждав Кроунті з документами, який мав посигналити йому з дороги, що тяглася під кряжем внизу, і відвезти на аеродром.

Сьогоднішній день йому здавався дуже великим. Він одкрив йому шлях у таємничий світ, він дав йому змогу заглянути в своє майбутнє, і Муратов зрадів і злякався одночасно. Перед ним лежав шлях, сповнений невідомості й таємниць, шлях, що випадає на долю небагатьох – лише сміливі, сильні люди здатні його пройти. Так принаймні говорив йому Хелл. В цьому було багато поживи для його самолюбства, яке в юності так переповнює людську душу, багато спокусливого: якже, він стає невідомим, стає таємницею і їде кудись у інші країни…

А ще його тішила надія, яку йому подав Хелл. Коли вже від'їздили з вілли, він сказав, що після повернення з операції Юрій відпочиватиме у віллі Хертвіга, одержить багато грошей і взагалі житиме, як захоче… І зараз, коли вже темрява обгортала гори, коли тривожно стискалося серце, бо ось-ось просигналить машина і він змушений буде летіти в якусь Малу Азію, йому все-таки марилось про ту віллу, про те, що, повернувшись, він знайде собі дружину, яка його любитиме і ждатиме так само, як дружина чекає Хертвіга, і в цих думках було так багато чогось теплого, ніжного і нового для Муратова.

В коридор хтось зайшов і постукав у двері.

– Зайдіть! – гукнув здивований Муратов.

– Я не хотів тебе турбувати, – сказав Олекса Петрович, зайшовши в кімнату до Муратова. – Але ти їдеш… Може, ми більше не побачимось, то я хотів тобі дещо розповісти.

Муратов мовчав. Було вже темно. Сутінки насуваються в Альпах раптово: світить-світить сонце, а тоді зайде за гірські вершини, і одразу смеркне. Тільки далекі сніги, освітлені його промінням, рожевіють і кидають свій відблиск на зажурені гори.

– Нам немає про що говорити, – похмуро сказав Муратов, не відриваючи погляду од вікна.

Він дивився на ті далекі вершини, що жевріли над чорними горами, і думав про те, що оця поїздка в Малу Азію, операція, на яку його посилають, зводиться над усім іншим у його житті, як оці рожеві вершини Альп над землею. А все інше, про що б він зараз не думав, що б не робив, кого б не слухав, – все пропливає повз нього безслідно, як пропливають повз машину мости, села, сади, містечка, і не чіпає його душі.

– Нам є про що говорити, – впевнено сказав Олекса Петрович. – Ми ще з тобою взагалі ні про що не говорили, і ти зовсім не знаєш мене, моїх намірів.

– Знаю… Досить того, що ви батька мого виказали і що я знаю про це. Більше нічого мені не треба.

– Ні, треба, – спокійно заперечив Олекса Петрович. – Ти теж будеш продавати людей.

– Ніколи! – Муратов повернувся до Юрського, і в темряві блиснули його очі. – Нізащо! Все можу, на що завгодно піду, а на це – ніколи!

– Але ж це наша професія.

– Не знаю вашої професії. Я виконую доручення цілої держави…

– Ти ступаєш на таку самісіньку стежку, з якої зійшов я. І ти станеш злодієм, бо наша робота – чинити людям зло, підстерігати, зраджувати…

– Але ж ви мене виводили на неї самі? Так чи ні?

– Ні, я хотів тебе виховати, я рятував тебе і віддав тобі свою кров…

– Для чого? Щоб мати зиск? Чи хотілося спокутувати гріх перед моїм батьком?

– Ти не сердься, Юрію. Я, може, тисячі разів пошкодував. Та так трапилося, потім хотів тебе врятувати. Так хотілося спокою на старості, теплого слова…

– Не буде вам спокійної старості, Олексо Петровичу. Ви її не заслужили і теплого слова не заслужили.

– Одумайся, що ти кажеш! У тебе все життя попереду, і ти багато чого не розумієш. А я вік прожив…

– Це нічого не важить, – Муратов за вікном ще побачив білі далекі вершини. Він знову подумав про поїздку в Малу Азію, про операцію Краба і глянув на годинник. Було пів на десяту.

– Немає в мене ні рідних, ні близьких… – почав Олекса Петрович. – Усіх втратив, усіх розгубив. А наче ще так недавно я був, як і ти, молодим, дужим, вправним. Наче вчора викликали мене в Брауншвейзі до начальника офіцерської школи з випускного балу, посадовили в машину і відвезли до Берліна, наче вчора… А минуло сорок років! – Олекса Петрович помовчав і зітхнув. – А потім послали мене на фронт, наказали здатися в полон і лишитись у Росії. Все виконав, усе робив, як казали. І чим же все скінчилось? Ось чим: привезли в табір, і я мало не загинув, бо постарів, бо став негоден. А тепер? Самотній, нікому не потрібний. Живу, чекаючи шматка з чужих рук. Отака наша доля… Ех, життя, життя! Сподівався хоч з тобою дожити старість, хоч тебе врятувати від такої долі, а воно бач, як вийшло…

– Даремно сподівались…

– Ти не сердься, Юро. Я твого батька виказав тому, що… Ну, ти сам скоро все зрозумієш, раз ти пішов по цьому шляху. Накажуть – зробиш. Не зробиш – уб'ють. В нашому світі так: під землею знайдуть і уб'ють, якщо не виконаєш доручення, бо за тобою стежитимуть дублери. Поки не пізно, відмовся. Вони зараз нічого не зможуть тобі зробити. Відмовся, і ти будеш жити спокійно…

– А я не хочу жити спокійно. Мені хочеться їздити в інші країни, жити таємно і щомиті ризикувати. І ви мені не псуйте настрою, не порпайтеся в моєму житті, Олексо Петровичу, я вже давно себе до цього готую, і інші мене готують… І ви мене готували, але я вас ненавиджу. Ви мені снились не раз із закривавленими руками, скривавленим ротом, наче ви тільки що рвали труп мого батька й пили його кров. Ви бридкі мені з того дня, як я дізнався, що ви донесли на нього.

– Так чому ж ти стаєш на мій шлях? Для чого? Ти ж станеш таким самісіньким, як я. Я ж був розвідником, я теж виконував завдання цілої країни, як будеш виконувати ти. Але це – тільки слова. Тебе посилають тільки для того, щоб твоїми руками чинити зло так, як колись чинили моїми, і кинуть тебе на старість, як кинули мене, коли я став непотрібний.

Муратов підхопився і враз застиг; внизу на шляху загуділа машина…

– Я ніколи не буду таким, як ви! Ніколи! У мене інша доля, інша робота, інші можливості! Я буду багатим, як Хертвіг, на мене покладає надії Хелл. Я робитиму тільки важливу державну справу, а не продаватиму людей. Зрозуміли ви, нарешті?

Машина знову дала сигнал – переривчастий і нетерплячий. Вона кликала, вона квапила Шакала. Він махнув рукою, крутнувся і вибіг. Чути було, як спускався він стежкою на шлях. Потім прошурхотіли камінці, і все стихло.

– Ти ще згадаєш мене, Юро! Ще згадаєш… – бурмотів Юрський, дивлячись йому вслід.

Гори вже потемніли, наче вкутались у чорну ковдру, – і навіть далеких білястих вершин не стало видно.

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ перший
НА БОСФОРІ

1

Спека. Над гранітним кряжем, що оддалік спадає до моря, тріпотливо вруниться повітря, наче над велетенським розпеченим утюгом, – здається, хлюпни на нього, водою, і граніт зашкварчить, бабахне парою попід саме небо. І хоча б вітер подихнув чи хмарка набігла! Де тамі Небо чисте, а море розпласталось під сонцем, затверділе, гладеньке, прозоре, здається, воно більше ніколи не народить хвиль: при березі на воді лежить порожня коробка від сірників і не гойднеться, наче її поклали на стіл.

До самого моря збігає тропічний сад, огороджений високим кам'яним муром, звабливо манить темнозеленою прохолодою. Але холодку і в ньому мало: сонце зупинилось у зеніті. Тіні від пальм лягли при самому стовбурі темними велетенськими шапками, а від рівних рядів винограду і лаврів – куценькими сітями.

Під крайньою від моря пальмою, в круглій її тіні, наче якийсь хижий птах у гнізді, сидить на килимі в одних трусах аспідночорний огрядний чолов'яга, густо обцяткований краплинами води. Він, мабуть, щойно викупався і тепер збирається обідати: перед ним пляшка вина, помаранчі, сир. Поряд стоїть довгоногий, сухопарий чоловік у білих штанях до колін і в крислатій панамі, запилений і стомлений довгою дорогою.

– Чого так давно не заглядали, Хертвіг? – чорний огрядний чоловік посміхнувся.

– Справа термінова і дуже серйозна, Драконе, – відповів Хертвіг.

– Ви ніколи не їздите в дріб'язкових справах, – проклекотів Дракон, – та ще в таку спеку. Сідайте, Хертвіг, та випийте з дороги. Воно й розмова веселіше піде.

– Та ні, – Хертвіг стомленим рухом стягнув панаму і довго витирав бриту спітнілу голову, що блищала, неначе фарфорова куля. – З вашого дозволу, я скупаюся, мабуть…

– А чого ж, купайтесь, – байдуже здвигнув плечима Дракон і поклав у рот чималий шмат сиру.

Хертвіг швидко роздягнувся, потоптався на місці і оглянувся на господаря.

– Тут каміння немає, Драконе?

– Щось вас, Хертвіг, останнім часом мучать підозри. Це погано, мій друже.

– Так що, можна пірнати? – нетерпляче спитав Хертвіг.

– Звичайно. Бійтесь каменюки під водою там, де її можуть підкласти вам росіяни, а в мене, Хертвіг, ви як у аллаха за пазухою.

Останньої фрази Хертвіг не розчув. Він легко підплигнув на одному місці і, трохи пригнувшися, по-спринтерському розігнався і стрибнув з берега, його біле, незасмагле ще тіло майнуло в повітрі і шубовснуло у воду. Він довго не виринав. Дракон з натугою повернув голову до моря і рахував секунди. Пройшла хвилина – Хертвіг не випірнав. Дракон махнув рукою і налив собі вина. Тільки тепер у цілковитій тиші почувся плюскіт, і блискучу круглу голову Хертвіга він побачив далеко від берега.

– Алло, Хертвіг! Недарма вас прозвали Крабом. Ви чудово пірнаєте! Хто вас навчив?

Рвучким брасом пливучи до берега, розсікаючи воду нижньою частиною обличчя, Хертвіг видихнув:

– Малайці… – він вибрався на берег, ступив на пісок і скрикнув: – Та це ж справжня жаровня, щоб її чорти забрали!

– Еге ж, жаровня. Ви прилетіли із Штатів, Хертвіг?

– Де там! Із Норвегії, Швеції чи Швейцарії. Сам не пригадую, де бував: сьогодні в одній країні, завтра в іншій. А це до вас приїхав надовго. Налийте вина.

Дракон налив і подав кухоль Хертвігу.

– Я чекав, – коротко сказав він і повалився на бік. – Це не Скандінавія, Хертвіг. Тут буває дуже жарко в цей період.

– Звикну. В Малайї було гарячіше.

– Їжте, Хертвіг, їжте, – підсовуючи йому сир і помаранчі, говорив Дракон. – Ви такий худий, як оселедець після нересту. Поправляйтесь. – Дракон в дрімоті заплющив очі. – Я боюся, що перший же бриз здме вас у Босфор.

– Для операції Краба ми підібрали агента, – голос Хертвіга долинав до Дракона наче крізь вату.

– Давайте спочинемо, Хертвіг. Поговоримо потім.

– Я чекаю його. Мене все мучить думка – чи підійде він? Тут потрібна смілива, вправна і, головне, досвідчена людина.

– А вам знову запропонували щось старе і здатне лише повзати по рівчаках? – Дракон одкрив одне око.

– Навпаки, запропонували молодого. Зовсім молодого! Мені Хелл говорив, що це агент № 1.

– Як його звуть?

– Шакал.

– Шакал? Я щось не чув про такого.

– Це з молодих, Драконе. Людині за двадцять років. Хелл каже – тигр! Мені, каже, шкода з ним розлучатися.

– Він одержить за нього великі гроші, чого шкодувати? А в ділі він бував?

– Ні, ще. Його готували до цього дванадцять років. Цілих дванадцять років. Це – вічність для юнака.

– Тоді я догадуюсь, хто це, – Дракон відшукав десь поміж листям лавру розетку і смикнув за неї. Вдалині, біля будинку, задзеленчав дзвінок, а за хвилину по алеї підкотився до них старий, згорблений мусульманин у чалмі і білім халаті. Він зупинився в кількох кроках і, склавши човником руки перед грудьми, низько вклонився.

– Принеси мені сіру теку, Алі, ту, що ми одержали на тому тижні.

Старий ще раз вклонився і покотився назад, до оселі.

– Шакал з переміщених, – сказав Хертвіг. – Це не зовсім надійні люди. Я говорив Хеллу, не слухає.

Дракон посміхнувся:

– А де ж нам, по-вашому, Хелл візьме хлопців?

У цей час беззвучно наблизився до них старий мусульманин і простягнув Драконові сіру теку.

– Можеш іти, Алі, – махнув дідусеві рукою Дракон і передав теку Крабові. – Нате, ось подивіться, чи це він, а я посплю. Я теж просив замінити, бо дуже молодий хлопець! Може, перемінили?

На титульному листі було написано: «Юрій Муратов. Шакал».

– Ні, це він. Хелл відмовився зробити заміну. Каже, кращого агента немає.

Хертвіг знову перечитав історію Муратова. Те, що він читав, не могло йому змалювати чужого життя. Та воно й не було йому потрібне. Він шукав відповіді на одне питання: чи можна покластись на людину, анкета якої лежала перед ним у сірій теці? Досвідчений шпигун, він ретельно винюхував закамарки цієї анкети: загублені на просторах цього жорстокого світу батьки Муратова, земля, на якій він народився і ріс, чуже горе й радощі, печалі й скорботи – все це було невідоме Хертвігу і непотрібне. Він тільки крок за кроком уявляв по цих документах, як із малого хлопчака Хелл і його підлеглі робили справжнього агента, і був задоволений. Прочитавши, Хертвіг підвів угору обличчя, глянув на вилиняле від спеки небо і сказав сам до себе:

– Незвідані на землі шляхи людські і долі.

Він не був певен, що це його власні думки і слова, але тут, в древній Малій Азії, йому хотілося філософствувати.

Примружившись, він довго ще дивився на небо, уявляв собі майбутню операцію, її вдале завершення, повернення в Штати, після цього – вино, музику, гомінкі вулиці великих міст і посміхався: цей хлопець мав принести їм успіх і славу.

– А жити все-таки чудесно! – сказав він і глянув на Дракона. Той спав, відкинувши набік голову і роззявивши рота. Волохаті груди його, як у всіх здорових людей, ледве-ледве здіймались у сні. Море теж спало…

Покликавши старого дервіша, Хертвіг віддав йому теку і сказав:

– Передайте Драконові, що він, – Хертвіг постукав зігнутим пальцем у теку, – прилетить сьогодні або завтра. Прийміть його тут як слід. І потім… – Хертвіг подумав хвилину, повагався і додав – Човен нехай доставлять сюди.

– Човен? Який човен? – спитав дервіш, вклонившись.

– Дракон знає… Скажіть, щоб завтра човен був тут неодмінно.

– Все передам, як сказано, – старий вклонився і, не дожидаючись, коли Хертвіг сяде в машину, зайшов у дім.

Хертвіг відпустив гальма, завів мотор. Машина викотилася на металеву плиту перед брамою, півхвилини постояла. Важка брама відчинилася перед нею автоматично і, як тільки машина виїхала, зачинилася. Одразу ж продзвенів десь у будинку дзвоник, попереджаючи, що ворота замкнулись і електромотори можна виключити.

«За останнім словом техніки», вдоволено подумав Хертвіг, розвертаючись. Особняк, затиснений горами, промелькнув і зник, закритий деревами, що росли обабіч шляху, а Хертвіг мчав асфальтованою дорогою і думав про те, скільки вже з'їжджено і сходжено по чужих країнах, скількох людей йому доводилося проводжати в небезпечні таємні мандрівки, що були багатьом першими і останніми в житті. От і зараз має прилетіти цей юнак…

– Чорт! Міцне у Дракона вино! – вилаявся Хертвіг. – Бач, на які філософії потягло!

2

Наступного ранку у тому ж таки котеджі, на березі Босфору, грали в теніс. З одного боку низенької сітки стояв з ракеткою аспідно-чорний хазяїн котеджу; огрядний, років п'ятдесяти, з сигарою в зубах, він на диво легко пересувався по майданчику, ракетка його без видимих зусиль зустрічала м'яч в повітрі і довгим граційним рухом повертала назад, а молодий, сухорлявий і легкий, мов кішка, противник ледве діставав ті м'ячі в акробатичних стрибках. Говорили вони чистою російською мовою.

– Ще кілька отаких трюків, хлопче, і ти виграєш.

– Мені б легше гралося з чортом, аніж з вами, – відсапуючись, сказав на те юнак.

– Але ж рахунок на твою користь, чого ж ти сердишся?

Старий зробив різкий крок назустріч м'ячу і, всім корпусом перемістившись на праву ногу, несподівано і блискавично послав через сітку різаний м'яч. Загоріле й довге, як у щуки, тіло молодшого майнуло в повітрі, і хоч м'яча він не дістав, та беззвучно й красиво торкнувся землі руками, потім грудьми, вигнувшись, перекотився і став на ноги.

– Чудово! Якщо не на шибениці в Росії, то на арені цирку кінчатимеш життя, мій хлопчику! Я мало кому програвав, але отаких трюків, такої одчайдушної сміливості не бачив. Але ходімо от хоч би сюди, – старий показав на повиту плющем альтанку під чинарами. На столі стояв сніданок, в красивих прозорих пляшках іскрилось вино.

– У котеджі нікого немає. Ми лишились тут господарями. Доки приїде Хертвіг, маємо час поговорити. Перед купанням вип'єш?

Молодий заперечливо похитав головою і з неприхованою цікавістю дивився на старого. Він не знав його: цей дивний чоловік, мабуть, все підготував у котеджі ще на світанку спеціально для зустрічі з ним, – інакше чому котедж спорожнів? Старий налив собі вина, примружив око і посміхнувся.

– Ти що дивишся на мене, як осел на килим? Хочеш знати, з ким маєш справу? Не поспішай, мій друже. Про все дізнаєшся. Твоє здоров'я, Шакале!

Він одним духом випив. вино і з насолодою облизав губи. Були вони в нього масивні, товсті, з гострими міцними краями. Крупний вислий ніс, весь у темних родимках, чорні волохаті брови над пронизливими витрішкуватими очима, важкі щелепи – все його обличчя нагадувало сфінкса, видовбаного з граніту.

– А тепер – в купальню, – наказав він і перший рушив кам'янистою стежкою поміж помаранчами і виноградною лозою. Молодий ішов за ним, як приречений. Стомленим рухом стягнув у купальні спортивні тапочки й носки; лишившись у трусах, кинув погляд на трамплін, потім на господаря, збираючись про щось запитати його, але одразу ж здригнувся і відступив крок назад.

– Так це ви і є Дракон? Мені Хелл розповідав про вас.

– Еге, це я, мій хлопчику! Я.

– Як я одразу не міг догадатися! Я ж чув, що ви граєте в теніс, як…

– Як чорт, правда? Нічого, не біда, що ти не догадався. В Росії ти, слава аллахові, будеш уважнішим, – він поглянув на годинник. – Хертвіг щось запізнюється, правда? Раз так, скупаємося, доки він приїде, освіжимося, потім поснідаємо. Згода? Ну, раз так, у воду! У воду, хлопче!

Але юнак невідривно дивився на широкі волохаті груди старого, на яких витатуйовано було зеленуватою тушшю вогнедихаючого дракона, йому ще в Альпах доводилося чути багато дивного про цього вславленого східного розвідника. І от перше ж завдання він виконуватиме під його керівництвом. Хіба не честь? Взагалі вся подорож від Альп аж сюди, до Босфору, нічний політ у військовому літаку, оцей котедж, затиснутий скелями, і передчуття чогось цікавого, небезпечного й таємничого не покидало Шакала, відколи він виїхав з коледжу. Воно було свіжим і яскравим ще й сьогодні ранком. Але дізнавшись, що перед ним сам Дракон, Юрій відчув дивну й неприємну тривогу.

Дракон насупився:

– Ти що? Молишся? – спитав він. – Марш у воду! – волохатий і товстий, він сам ступив на краєчок трампліна, гойднувся раз, вдруге і темною важкою брилою шубовснув у хвилі.

Юрій купався без насолоди, серце в нього занило, стало тривожно і сумно. Те, до чого готували його стільки років, систематично й послідовно гартуючи його тіло й волю, нарешті прийшло. Сьогодні розпочнеться коротка підготовка, а там – човен, море, далекий небезпечний берег, тривожне життя агентурного розвідника.

Викупавшись, Дракон одягнув бухарський халат, м'які повстяні пантофлі і феску. Він порядкував за столом і взагалі поводився так, наче до нього приїхали гості на свято, і через те гнітючий настрій Муратова помалу розвіювався, починало здаватися, що все в житті не таке вже й страшне, як воно уявляється.

– Так от, прийшов твій початок, Шакале, – сказав він задумано. – І початок добрий. Деякі солідні люди дуже зацікавлені у твоїй поїздці і в її успіхові. Ти вже знайомий з планом? Значить, що головне? Заводи, аеродроми, кораблі і військові частини на півдні Лівобережної України – Таврії. Всі ці дані потрібно зібрати якнайточніше. Ти розумієш мене, Шакале?

Юнак злегка вклонився і випив рому.

– Маршрут тобі відомий. Човном ти навчишся керувати так…

– Навчитися б так, як ви граєте в теніс, було б чудесно.

– Човна привели сьогодні з Сінопа, Хертвіг навчить тебе пірнати, керувати ним, а через тиждень приступимо до операції. Вилетимо в Сіноп, там уже все буде підготовлено. Вночі міноносець опустить твого човна в нейтральних водах. – На борту в тебе повинні бути вудочки, підсаки, у відрі креветки. Компас, секстант, карта і хронометр – в потаємній ніші. Все інше, я сподіваюсь, тобі відомо. Карту вивчив добре?

– Як свою долоню. Зайти б тільки в затон. Там же ні корабля, ні маяка – нічогісінько.

– Це ліворуч від фарватера? Правильно, пустиня. Мілко, порожньо, а головне, неймовірно. Через тиждень, якраз в той день, коли ти вирушиш, росіяни розпочнуть морські маневри. Все тут розраховано, хлопче, не лише на твою відчайдушну сміливість і вправність. Човен твій буде на міноносці. Зброю і гроші я тобі дам. Документи при тобі. Але вони мають бути потоплені разом з човном. Зрозумів?

– Звичайно. Вони мені потрібні на випадок, якщо мене зустрінуть у морі. А на берег з документами йти не резон: хто ж купається з паспортом? Кому його показувати у воді? Рибам?

– Так-так… Справжні документи тобі приготовлено на тому березі. Ну, пішли до човна – мусимо поспішати. З учорашньої ночі Кенгуру тобі вже сигналить у Садовську, і нам тут прохолоджуватись ніколи.

Сіруватий човен, коли з нього зняли брезент і спустили на воду, виявився дуже простим на перший погляд. Так собі, довгуватий дерев'яний човен, з хорошим кілем, з подвійним рульовим пером і звичайним автомобільним мотором у бляшанім чохлі. Єдине, що в ньому викликало подив, це два гребних гвинти – один нижче, а другий вище, та хіба дивна невідповідність: коли він лежав на березі, здавався високим, а спустили на воду – і він неначе осів: став мілким, борти його зовсім низько зводились над водою.

Юрій Муратов придивлявся, до нього так, як придивляються до людини, з якою треба йти на небезпечне діло або прожити все життя разом. Перепливти Чорне море, та ще так, щоб ніхто тебе не помітив, щоб ні в кого не викликати підозри, – хіба це не риск? Це щось більше за риск, це – відчайдушна сміливість, подвиг, який багато в чому залежить від цього човна. Він летів сюди, уявляючи собі щось унікальне, щось металеве і видовжене на зразок реактивного літака – взагалі щось небачене і незвичайне. А прибув – і що ж він побачив? Звичайний дерев'яний човен.

Але коли приїхав Хертвіг, коли завели мотор та зробили коло, Муратов змінив свою думку. Човен летів, наче скутер, задерши носа, і його невисокі борти при такій швидкості піднімались над хвилями так, наче він от-от відірветься од води й полетить.

– Чуєте, який звук? – питав Хертвіг. – Глушителі спрямовують звук у воду, і за яких 200–300 метрів мотора майже не чути. Це одне. Друге. Якщо вам доведеться проходити острів Джарилгач вночі, то протока там вузька, і навіть цей мотор не виручить: почують. Тоді ви його виключаєте, отут ось, під сидінням, повертаєте вимикач. Отак, – Хертвіг нагнувся і клацнув чимсь під сидінням. Одразу ж десь під дном загуло, завило, і човен знову помчав уперед.

– Електромотор? – здивувався Муратов.

– Правильно, електромотор. У човні подвійне дно. В міждонних відсіках розміщено акумулятори майже по всій довжині човна – їх вистачило б допливти до Севастополя, – а в кормовій частині, під оцим бензиновим мотором, стоїть електромотор з окремим гвинтом.

– Цікаво, а як заряджаються акумулятори? – спитав Юрій.

– Дуже просто: скільки працює бензиновий мотор, стільки вони й заряджаються.

– Добре придумано!

– Непогано, – погодився Хертвіг. – Далі. В Джарилгацькій затоці дуже мілко, сама вона невеличка, і хоч човен ваш зовні й нагадує звичайну спортивну шлюпку, якими користуються на північному узбережжі Чорного моря, але він довший, має надто швидкий хід, тому одразу приверне увагу. І взагалі його треба буде сховати; не лишати ж на морі слідів, що от, мовляв, я прийшов, шукайте мене. За планом операції його треба затопити. Але обставини можуть скластися так, що затопити його треба буде негайно. От зараз, наприклад, ви підходите до берега, а за вами слідом іде інший човен або збоку пливе своїм курсом. Тоді ви відкидаєте оцю скобу і вириваєте ручку на себе. Цим рухом ви відкриваєте кінгстони. Вони подвійні з обох бортів і мають розміри 2 x 0,5 метра.