Текст книги "Зорі падають в серпні"

Автор книги: Олександр Сизоненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

– Чого? Ну, як вам сказати… – Надя перебирала кінчики шовкової хустки, накинутої на плечі. – Я вас частенько з вікна конструкторського бюро бачу, ви цемент берете у нашому дворі. Чогось ви завжди сумуєте. От гляну на вас і думаю, що трапилось якесь велике горе… Сьогодні ви стояли біля радіатора своєї машини, вітер холодний такий, а ви в самій тільки гімнастьорці стоїте і хліб черствий жуєте. І так мені шкода вас стало…

Муратов уперше чув такі слова, таку мову про себе. Він уявив собі картину, про яку оце розповіла йому Надя, і в серці ворухнулось щось тепле-тепле, щось таке незвідане. Він повернув Надю до себе, взяв її за руку двома своїми і міцно потиснув.

– Спасибі вам, Надю… Ви така… така незвичайна.

Надя вирвала руку й штовхнула хвіртку, а він лишився стояти серед вулиці збентежений і не знав, що робити. Незабаром вікно, яке виходило на вулицю, освітилося, і Муратов побачив Надю. Стояла біля порога бліда, з хусткою, що безсило падала з одного плеча, і задумано дмухала на пальці, які він, мабуть, сильно придавив. Далі стомленим рухом стягнула хустку з плеча і отак, у пальті, сіла, мабуть, до столу – за квітами, що стояли на вікні, її не стало видно.

3

Вода – ворог підступний. Миє і миє берег, підкопується під нього, і раптом обвалюється з кручі добрячий шматок землі, на якому б росли і трави, і квіти, й дерева. Ще легше підмиває греблю, особливо коли її насипали недавно. Мирні хвилі, ніби граючись, хлюпочуться об неї, або хвиль і зовсім немає, а внизу непомітно для людського ока вода лиже й лиже греблю, всмоктується під неї і нарешті, прорвавшись десь в одному місці, дичавіє, рветься через невеликий отвір, і в одну хвилину наступає катастрофа.

Так трапилось із тимчасовою перемичкою, що відділяла котлован шлюзу від Дніпра в тому вузенькому місці, де греблю ще не насипали. Тут били сваї, і ритмічні удари прискорили руйнувальну роботу води. Перед самим кінцем роботи вода раптом прорвалась між сваями крізь перемичку і ринула вниз.

Це помітили одразу. Зчинилася тривога. Машини, що підвозили землю і камінь на греблю і бетон для шлюзу, зупинилися, бо їхати треба було перемичкою, і створили пробку. Молодий інженер, начальник цієї дільниці, заволав до шоферів:

– Землю давайте! Валіть сюди землю!

Самоскиди, розвернувшись, під'їздили задом і зсипали землю. Але вода підхоплювала її на льоту і несла поміж сваї. Машини не могли розминутись. Доки одна не висипле землі і не з'їде з перемички, друга не може під'їхати до місця прориву. А вода за цей час змивала щойно висипану землю начисто.

– Каміння давайте! – благав молодий інженер.

Він був блідий. Синій розхристаний плащ метлявся на вітрі, і здавалося, інженер зараз злетить.

– Ради бога, каміння! – кричав сивоусий прораб, який теж метушився тут же. Може, од вітру, а може, од хвилювання по його худих щоках котилися сльози. Василь Гавриш першим під'їхав і звалив камінь з свого самоскида. За ним боязко, розгублено з'їхав на перемичку Ференчук.

– Швидше! Швидше їдь! – кричали йому прораб, інженер і робітники, що товпилися тут же. Але Толя оглядався на всі боки, наче затравлений, і ходу не прибавив. До нього в кабіну вскочив Василь і вихопив руль. Друга машина каменю лягла в прорив, але, перевертаючи жовтуваті брили вапняку, вода зносила його, і отвір у перемичці ставав усе більшим.

В цей час на своєму самоскиді до перемички під'їжджав Муратов. Побачивши масу людей і цілу автоколону біля неї, він стривожився. «Щось трапилось! – промайнула блискавична думка. – Аварія!» Він прибавив газу і, об'їжджаючи машини, вихопився на перемичку в той момент, як з неї з'їжджали Гавриш і Ференчук.

– Розвертайся! – кричали йому. – Розвертайся!

Юрій бачив збуджені обличчя, розкриті роти і руки, що махали йому. Зовсім близько промайнула налякана Надя, і її біла косинка здалася в оцій тривозі якоюсь зайвою і надто розкішною, як святковий костюм на буденній роботі. Вона теж щось кричала.

«Що вони кричать?» подумав Юрій, виїхавши на перемичку, і в цей час до кабіни вскочив Василь.

– Розвертайся негайно! Камінь треба висипати задом. Швидше! А чорт! – і він здер картуз і кинув собі під ноги. – І камінь зносить. Та давай же задній хід! – кричав він Муратову в обличчя.

– Так, кажеш, зносить каміння? – спитав Муратов і загальмував самоскид, зупинився біля самого прориву. В метрі від передніх коліс бушувала вода. Вона всього сантиметрів з шістдесят не діставала до верхнього зрізу перемички. По той бік прориву стояв розгублений інженер, махав руками, метляв полами плаща, але Юрій не бачив його. Він дивився на скаламучену злу воду, що вливалася через отвір перемички в котлован, і погляд його склянів, брови зсувалися: він на щось зважувався, а Василь кричав:

– Ти будеш, гад, розвертатися? Ні? Давай мені руль!

– Геть! – тихо, але страшно сказав йому Муратов і дав задній хід. – Геть з кабіни, чуєш? – однією рукою він зіпхнув Гавриша з сидіння, а од'їхавши від прориву з десяток метрів, включив передню швидкість і помчав з розгону – просто на місце прориву.

– Що він робить? – пролунав чийсь голос, і Муратов подумав, що це крикнула Надя. В останню секунду він висунувся з кабіни, став на підніжку, тримаючи руль, і коли передні колеса провалилися, а машина по інерції шугнула в прорив, він з силою відштовхнувся і, наче з трампліна, стрибнув у воду. Коли випірнув і оглянувся, то побачив на місці прориву кабіну своєї машини, кузов, що нахилився у бік Дніпра й світив жовтим вапняком, і інженера, який, простягаючи назустріч руки, щось кричав.

Юрій з трудом вибрався на перемичку і потрапив просто в обійми інженера, який почав цілувати його і говорив щось ніжне, і лаявся – все заразом. Звільнившись від нього, Юрій підійшов до отвору в перемичці. Машина, ставши впоперек, перегородила прорив, і вода майже не просочувалася. Люди кидали тепер землю лопатами по той бік машини, від води, а Василь Гавриш їхав на чиємусь самоскиді і весело кричав:

– Бережись! Бережись! – а побачивши Юрія, вискочив із кабіни й гукнув – Ей, капітане Немо! Як це ти умудрився досі підводним човном каміння возити? Це ж у тебе не самоскид, а підводний човен!

Він підбіг так близько до прориву, що не втримався, посковзнувся і шубовснув у воду. Випірнувши під дружний регіт, він пирхнув і поплив до Юрія.

– Дай же і я обніму тебе, Юро! Гамлет ти наш шоферський, – говорив він, вилазячи з води і обнімаючи Юрія.

– Геройський хлопець! – прораб витирав обличчя великою, не дуже білою хусткою. – Куди твоє діло, як шаснув! Додумався ж, га!

Муратова обступили люди. Сюди вже приїхав Трощенко, приїхав Кузьма Якович. Їхні огрядні силуети Юрій побачив здаля і раптом злякався.

– А машина? – спитав він інженера. – Що ж буде з машиною?

– Про машину він думає, дурень! – з серцем вигукнув прораб. – Та ти знаєш, що ти зробив сьогодні? Скільки ти добра врятував? Тьху! – він спересердя сплюнув собі під ноги. – Сказано, молоде, ні чорта не розуміє. Машина, машина! – він одійшов набік і, все ще сердито поглядаючи на Муратова, наче той образив його, бурмотів – Твоїй машині три копійки ціна в базарний день. Вона своє від'їздила.

– Машину витягнемо, як тільки підведемо пластир на перемичці. Вона ціла, ви не хвилюйтесь.

Начальник монтажного управління, розсуваючи всіх могутніми плечима, підійшов, пильно глянув на Муратова, і раптом обличчя його розпливлося в посмішці. Він мовчки потиснув Юрієві руку і лише тоді, прикурюючи, сказав:

– Ловко придумав, Муратов, хвалю!

Розчулений Трощенко вколов Юрія в щоку своєю цупкою щетиною.

– Орел ти мій сизокрилий! – сказав він і, відштовхнувши Муратова, трахнув його по мокрій спині, аж виляски пішли.

Тільки Надя не підійшла. Вона стояла оддалік і радісно, крізь сльози всміхалася Юрієві. А він, перебуваючи в центрі уваги, теж посоромився підійти до неї і потім, вже дома, довго шкодував за тим, що не підійшов. І здалося йому, що Надю він незаслужено образив.

4

Наступного дня про вчинок Муратова було багато розмов. Юрія зустріли ранком, як іменинника. Трощенко вийняв з кишені аркуш цигаркового паперу і, розгорнувши його, мовчки поклав на стіл перед Муратовим. Юрій прочитав. Це був наказ про винесення йому подяки і нагородження грошовою премією.

Перед самим початком роботи його покликали до телефону.

– У мене до вас є ділова розмова, – сказала Надя, а голос її по телефону, ласкавий, тонкий, так і промовляє про щось неділове, про щось хороше й тепле.

– Хіба? – здивовано спитав Муратов, посміхаючись у трубку, наче Надя могла бачити його. – Ну, то на коли ж ви мені призначаєте ділове побачення?

Надя помовчала й сказала:

– Приходьте о восьмій вечора сюди, на роботу. Я чекатиму вас.

– Спасибі, Надю.

– За віщо? – здивувалася Лепетова. – Я не розумію, за що ви мені дякуєте?

– За те, що ви подзвонили, – тихо сказав Муратов і ще тихіше додав – І за те, що ви така…

Надя мовчала.

– Алло! – гукнув Муратов. – Алло, ви слухаєте?

Замість відповіді він почув, як дзенькнула Надя трубкою, повісивши її на апарат.

– Образилась? – спитав сам себе Муратов, стривожившись.

Але Надя не образилась. Коли Юрій прийшов до неї на роботу, вона привіталася з ним, наче й не було ніякої розмови.

– Знаєте що? Давайте підемо до Дніпра.

– Хай все буде так, як ви хочете, – сказав Юрій суворим, схвильованим голосом, і це чомусь теж схвилювало Надю.

Вони вийшли берегом за Городище. Сонце сідало по той бік Дніпра. Рожевів над дорогами пил, збитий машинами; в плавнях якісь люди, напевне, мисливці, розвели багаття, і синій дим рівно здіймався вгору.

– Погляньте, – сказала Надя, показуючи у бік будівництва. – Погляньте і уявіть собі, що п'ять років тому на оцьому самому місці теж було порожньо і, може, отак само палили мисливці багаття. А тепер… Що тільки не зроблять людські руки!

Справді, дивлячись на оце місто, що розкинулось перед ним, на велетенську греблю, на всю неосяжну панораму будівництва, Муратов ніяк не міг припустити, що все це побудовано всього лише за п'ять років.

Ще й не спустились сутінки, а над будовою мерехтять електричні вогні, спалахує електрозварка; над рікою пливе гомін праці.

– Прекрасно, правда? – питала Надія, і очі її захоплено сяяли.

– Але я не думаю, щоб заради цього ви дзвонили мені сьогодні, – сказав Муратов. – Я щодня маю змогу милуватися цією панорамою.

– Звичайно, ні. Але я дуже хочу, щоб ви отак здаля подивилися на наше будівництво. Я відчуваю гордість при одній думці, що і моя праця є отут. А ви не відчуваєте цього?

Муратов мовчав. Погляд його, звернений на будівництво, був задуманий.

– Скільки ж я тут працюю… – сказав він і зітхнув.

– Але ж ви за два тижні встигли вже багато чого зробити! А вчора ви вчинили таке, чого іншим не доводиться зробити за ціле життя. Наша газета збирається про вас нарис вмістити. І я зараз вам щось як скажу, так ви впадете! – сказала Надя, наслідуючи Ніну, і засміялась.

– Що ж ви скажете? – зупинився зацікавлений Муратов.

– Цей нарис доручили написати мені. От що!

– Вам? Нарис про мене?!

– Ви здивовані? Це дуже добре. В понеділок вас сфотографують, а до понеділка я мушу здати в редакцію нарис. Так що ви зараз же починайте розповідати все-все про себе, про свою роботу, про свої думки.

– Ще й з фотографією? – стривожено допитувався Муратов, пригадавши раптом мисливців, що бачили його тоді, як він їх підвозив. Пригадав, і все раптом втратило радісні барви: і вчорашній вчинок, і пошана людей, викликана ним, і наказ начальника управління. – А чого це так вас турбує?

– Та не те, щоб турбувало, а… – Муратов задумався, наче шукав підходящих слів. – Знаєте ще, Надю, розмова в нас буде довга. Ходімте – десь повечеряємо, бо я їсти хочу, як тисяча крокодилів.

– Куди ж ми підемо?

– Та хоч би і в ресторан.

– Сьогодні що в нас, субота? В ресторані повно людей, а взагалі я туди не ходжу. Так, разів зо два довелося пообідати.

– А це ми тільки повечеряємо, і все.

– Що ж, мушу коритися, аби тільки матеріал вийшов кращий.

Ресторан і справді був переповнений. Але місце знайшлося, і вони замовили собі вечерю.

За сусіднім столиком сиділа компанія незнайомих. Це, очевидно, були шофери з автороти, що прибула сьогодні засипати перемичку. Всі вони вже добре хильнули, бо розмова велась на весь зал, друзі шарпали один одного за рукава, за коміри і кричали кожен своє. – Тихіше можна? – спитав Муратов.

Друзі на мить змовкли, подивились на нього і зареготали.

– Подумаєш, укажчик знайшовся! – сказав один з них, підвівся і нетвердо пішов до Муратова.

– Що, порядки встановлюєш? – спитав він, похитуючись.

– А хоч би й порядки, – недобре всміхнувся Муратов. – То що?

– А те, що ти ще малий виріс… І ми тобі тормоза можемо відремонтувати. Пойняв? – п'яний відштовхнувся і пішов до свого столу. – Сиди і помалкуй! «Славное море, священный Байка-а-ал…» – затягнув він, а Муратов і собі підвівся. Схоже було на те, що він шукає якогось приводу до сутички.

– Юрій, не чіпайте їх, – попросила Надя.

Муратов сів. Але його рух помітили за сусіднім столом. На цей раз двоє підійшли до їхнього столу і мовчки зупинилися.

– Ну, що скажете? – спитав їх, спокійно всміхаючись, Муратов.

– О! Яка славна дівчина! – гукнув один з них, підходячи до Лепетової.

– Даму не чіпати! – нахмурився Муратов.

– А то що? – спитав другий, плечистий здоровило. – Сиди і не варнякай.

– Відійдіть від столу, – тихо сказав Муратов.

Він сидів, відкинувшись на спинку стільця, абсолютно спокійний.

– Ух, який страшний рак! – скривився здоровило, а його товариш підійшов до Наді ближче, і вона мимоволі присунулась до Муратова.

Юрій встав.

– Від столу геть! – крикнув він дзвінко, але здоровило підійшов ще ближче, зіперся обома ручищами на стіл і, прихилившись до Муратова, спитав:

– Чого кричиш, щеня?

Налякана Надя підвелася, але в ту ж секунду Муратов м'яко відсторонив її лівою рукою, одночасно зробив крок до здоровила і, ледь зігнувшись, коротким, блискавичним ударом збив його з ніг. Здоровило упав навзнак, розкинувши руки, а Муратов сказав Наді:

– Вийдіть! – і зробив другий крок, до того, що приставав до неї. Але той поспішно відійшов од столу, і в залі почувся регіт. Здоровило підвівся, сів на підлозі, помацав щелепи.

– Ну й удар! – сказав він і, хитаючи головою, позіхнув.

Тим часом біля сусіднього столу, куди відійшов товариш здоровила, починався рух: схоже було на те, що на Муратова збиралися кинутися всією компанією. Юрій схопив з столу тонку прозору пляшку, вдарив нею об край стела. Денце одлетіло, і в руках у Муратова лишився уламок з страшними, рваними краями. Хвилин зо дві він постояв, чекаючи нападу, але друзі за столом нерішуче перезирнулись і почали сідати за стіл.

Муратов розплатився, вийшов з ресторану і швидко догнав Надю. Якийсь час ішли мовчки. Лепетова все ще була під враженням бійки. Коли Юрій взяв її під руку, він відчув, що дівчина злегка тремтить.

Муратов спохмурнів.

– Ви мені пробачте, Надю, що нам довелося влипнути в отаку історію. От біда! – він скрушно хитнув головою.

– А мені здається, що ви самі викликали сварку, – сердито зауважила Лепетова.

– Та що це ви, Надю! – щиро здивувався Муратов. – Ви ж бачили, як вони чіплялися до мене? Та навіть і до вас: що ж мені залишалось робити, коли склалась така ситуація?

– Ну, добре, що хоч все так скінчилось. Могло бути гірше. Я так злякалася! Думала, вони вас уб'ють.

– Не вбили б… – буркнув Юрій.

– Та забіяка ви, мабуть, добрий! – примружилась Надя. – І що у вас за нерви, я просто дивуюсь: такий спокій!

Муратов мовчав. Потім зупинився і сказав:

– Так я нічого й не встиг розповісти вам для нарису.

– Еге-ге, – похитала Надя головою. – Нарису, мабуть, писати не доведеться. Ще коли б на вас тепер карикатуру не написали.

– Ну що ж, – як приречений, схилив голову Муратов і розвів руками. – Така моя доля.

Розділ сьомий
ДРАКОН ТРИВОЖИТЬСЯ

1

Котедж над Босфором пустував цілий місяць, а сьогодні зранку за високим муром знову чуються удари тенісної ракетки. Якби стороннє око могло заглянути через мур, то можна було б побачити на корті того ж таки масивного Дракона з незмінною гаванською сигарою в зубах і худорлявого, високого юнака у штанях гольф і білій тенісці. На низенькому ослінчику під високою сітчастою загородкою сидів довготелесий суб'єкт в тропічній уніформі піщаного кольору, в пробковому шоломі з маскувальною сіткою і у важких шкіряних черевиках, його зігнуті голі ноги стирчали так високо, що за грою він слідкував у просвіт між колінами. Поглядаючи на нього, Дракон злився і думав:

«Цей Хертвіг здорово схожий на краба! Просто дивно. Недарма у нього й кличка така».

Дракон грав сьогодні неохоче. Одне, що противник слабкий, а друге – з неспокійними думками яка то вже гра? Настрій у нього такий, що оце б лежати каменем десь у затінку та смоктати ром. Але і це вже осточортіло.

Уперше в його довголітній шпигунській діяльності пропадає отак безслідно агент. За цілий місяць від Шакала не одержано ніяких вістей. Його не схопили, Кенгуру запевняє, що він спокійнісінько живе десь на великому будівництві, але звістки про себе не подає. В чому ж справа? Невже він добровільно порвав зв'язки свої з шефами? Дивак! Лишається ж операція «ва-банк»: продати його контррозвідці. Він про це знає й не піде на це. Що ж тоді? Зіпсувалася рація, яку лишив йому Кенгуру?

Ці думки злили Дракона, йому не хотілося посилати людей задарма в оте пекло. В Росії не те, що у Франції, містере Хертвіг. Будьте певні! Якби вам пришилося мати справу з цією країною, у вас не було б отакої набундюченості.

Дракон з силою послав м'яч через сітку і кинув ракетку на землю.

– Але досить, Оса. Ти не вмієш грати, зовсім не вмієш. Коли я згадую, як отут місяць тому стояв на твоєму місці Шакал, то… – Дракон махнув рукою, – то був гравець!.. Так ніхто не грав проти мене.

– Ви напишете про це в мемуарах? – показав Драконові конячі зуби Хертвіг.

Той вийняв сигару з рота.

– Про що? – спитав він, мружачись від диму чи від сонця. – Це вам би за мемуари взятися, містере Краб, а мені є робота: Росія не Франція, милий мій колего, – він похитав головою і сумно всміхнувся.

Хертвіг встав, заклав руки в кишені коротких, вище колін, штанів і гойднувся з носків на закаблуки.

– Ви гадаєте? – спитав він ліниво. – Ну що ж, ви маєте рацію. Згубити невикритого агента можна тільки в Росії. – Хертвіг глянув на Дракона, презирливо примружившись. – Якщо, звичайно, не виробити в ньому заздалегідь антикомуністичний імунітет.

– Ви говорите дурниці! – побагровів Дракон, ворушачи страшними своїми бровами. – Коледж доктора філософії і з овечки зробить антикомуніста. Я його агентів знаю двадцять років. А зараз – що ж він не спромігся за десять років виховати Шакала?

– Так, так, Драконе. Нашого Шакала ми втратили саме через відсутність такого імунітету. – Хертвіг, худий і довгий, взяв під руку квадратного Дракона і повів у сад. – Знаєте, потрапив він у комуністичне середовище після наших похмурих коледжів, згадав минуле… О, це минуле! Воно як вода: миє і миє – непомітно, підступно, доки не станеться обвал. Воно навіть мене іноді бентежить. Коли я згадую, як я був у Росії з нашою ескадрильєю, як на Красній площі в День перемоги нас обнімали худі, погано одягнені, але невимовно щасливі дівчата, дарували нам квіти й посмішки і називали союзниками… – Хертвіг хруснув пальцями і скрушно похитав головою. – Мені шкода тих днів, Драконе… О, це небезпечна країна. Навіть нам треба боятися за своїх людей. Такі часи, Драконе. Але давайте про справу. Де ваш Оса?

– Я тут, містере Хертвіг. – Оса, важко дихаючи після теніса, квапливо підійшов, і Хертвіг помітив у нього на скронях крапельки поту.

– Вам відомий наш план? – спитав його Хертвіг.

– Загалом відомий, але я б хотів знати деталі. Як я перейду кордон?

Хертвіг зміряв його довгим доглядом, помовчав і гойднувся з п'яток на носки.

– О! Вам не доведеться ризикувати, щоб перейти кордон. Ви поїдете в Росію туристом. Комуністи дозволили собі і нам таку розкіш, вони оце кілька днів тому вирішили пускати до себе туристів. Треба цим скористатися.

– В альтанку, друзі мої, в альтанку! – громовим голосом запросив Дракон.

Хертвіг широкими кроками підійшов до столу, що навіть в тіні альтанки вигравав і іскрився блиском кришталю та різнобарвним вином, вибрав найбільший келих і, наповнивши його по вінця, одним духом випив.

– Ну й спека! – покрутив він головою і налив знову. – Сідайте, – запросив він Осу, наче був тут хазяїном. Оса і Дракон сіли.

– Так от, деталі. Післязавтра в Стамбулі екіпіруватиметься французький пароплав «Святий Себастіан», на якому пливуть в Росію туристи із західноєвропейських країн. Віза і паспорт вам заготовлені. Ви їдете цим пароплавом в Одесу, а далі поїздом на Портград.

– Як турист?

– Як істинний турист, – ствердив Дракон.

– Це набагато приємніше і легше, ніж таємно переходити кордон, запевняю вас, – посміхнувся Хертвіг. – Правда, Драконе? Взагалі ви будете туристом весь час. Вірніше до потрібного моменту, який наступить досить нескоро. Єдине, що мулятиме вам у дорозі, це невеличкий вантажень. Але він буде добре замаскований у вашому чемодані. Приїхавши в Портград, ви за цією адресою, – він простягнув папірець Осі, – зв'яжетесь із Кенгуру. З ним ви мусите домовитись про час зустрічі, місце вам відоме.

– А Кенгуру вже про все попереджений, – вставив Дракон.

– Ваше завдання, – продовжував Хертвіг, – зв'язатися з Шакалом і з'ясувати його мовчанку. Скажіть йому, що ми послали його не електростанцію будувати комуністам. З'ясуйте йому це, можливо, він не зрозумів свого завдання як слід. – Хертвіг дрібно і єхидно засміявся, позираючи на Дракона, випив ще один келих і обернувся до Оси. – Так от. Ви дасте йому доручення, про яке, я сподіваюсь, ваш шеф говорив з вами.

– Так, – хитнув головою Оса.

– Виконає Шакал це доручення – добре. Кенгуру дасть йому дальші інструкції. Відмовиться… – Хертвіг перестав жувати, виставив перед собою напівзігнуту руку і зробив виразний жест вказівним пальцем.

– Прибрати його! – злісно сказав Дракон і закашлявся. На шиї й на лобі в нього надулися товсті жили, очі вирячились. – Забийте його, шельму, і киньте в плавнях, хай склюють ворони.

– А як же з дорученням? – спитав Оса. – Хто ж його виконає?

– Ви, – сердито сказав Дракон. – Вас треба було й посилати одразу. Ех! – він злісно махнув рукою і одвернувся.

– За виконання цієї місії ми даємо багато доларів, – сказав Хертвіг. – Ви будете багатою людиною, Оса. Дуже багатою. Але краще, звичайно, щоб зробив цю операцію Шакал. Нам треба берегти кадри! – він глянув на годинник і пішов до своєї машини. – Всі інші деталі можете розробляти на свій розсуд. Мені треба поспішати. – Хертвіг завів мотор і виїхав за браму.

– Ну, Оса, ваші міркування? – тоном наказу вигукнув Дракон.

– Я б хотів знати шляхи мого повернення, – помовчавши, сказав Оса.

– Повернення? – Дракон нахмурився. – Якщо все обійдеться спокійно, Кенгуру вас переправить через туристську базу. А якщо погорите обидва, лишається один варіант: човен Шакала.

– Човном через море?

– Він же доплив? Так от, давайте не кінець обговорювати, а початок. Я слухаю вас.

Дракон прикурив і вмостився зручніше.

2

Вистежити і не сполохати – такий наказ генерала. Щоб виконати цей наказ, лейтенант Дениско склав собі добрий десяток найрізноманітніших планів. Але всі вони не влаштовували полковника, здавалися йому недосконалими, примітивними, нагадували різні варіанти низькопробних пригодницьких фільмів, якими рябіли афішні тумби і вітрини Портграда.

Тільки через тиждень після приїзду до цього міста лейтенантові спало на думку об'явитися старшим дільничним міліціонером стадіонного району міста Портграда і вже без усяких підозр день у день з ранку до вечора вистоювати біля квиткової каси на чергові футбольні матчі розиграшу першості країни з класу «Б».

Дениско тепер ходив у формі міліції, відпустив вуса і бакенбарди і в дзеркалі ледве сам себе пізнавав. Минав місяць оцієї незвичної для нього служби, а на слід Полікарпова напасти не вдавалось. Дениско вже втратив надію його зустріти.

Він навіть висловив свої сумніви полковникові, але той звів брови до перенісся й сказав:

– Невже ви, лейтенанте, думаєте, що ми везли вас із Садовська в Портград ловити журавля в небі? Що Полікарпов тут, не може бути найменшого сумніву. Ми маємо вірогідні дані. Ясно? Так от, ідіть, шукайте і ждіть.

Дениско справно ніс службу, але дні минали за днями, а Полікарпова не було. Ні слуху ні духу. Наляканий, підступний ворог відсиджувався у якійсь надійній норі.

Та це, видно, ніскільки, як помічав Дениско, не дивувало полковника. Ця не раз прошита диверсантськими кулями людина твердо вірила, що в такому стані ворог довго не протримається. Він обов'язково залишить свій барліг, потягнеться на волю, під сонце.

Але ж коли?

Того дня лейтенант звично зайняв свій міліцейський пост і вже було встиг виписати чотири квитанції порушникам порядку, як підкотив облуплений б'юїк з отим усім відомим «ЧТ» на номері, що визначає належність машини приватному власникові. З б'юїка вийшло троє у світлих плащах і одразу попрямували до входу на стадіон. В одному із них лейтенант впізнав Полікарпова.

Великодушно відпустивши п'ятого, щасливішого за своїх попередників порушника дисципліни (який, мов на зло, не відставав від лейтенанта до самих воріт і все дякував йому), Дениско слідом за приїжджими зайшов на стадіон. Він не встиг відійти від хвіртки і десяти кроків, як його покликали:

– Товаришу міліціонер!

Він оглянувся. Перед ним стояв полковник у цивільному.

– Як пройти на мій сектор? – спитав він. – Ніяк не знайду свого місця. – Коли ті троє одійшли, полковник тихо спитав Дениска: – Отой? Посередині?

– Так.

– Він?

– Ніяких сумнівів…

– Можете йти дивитися матч, а після матчу я ждатиму вас у машині. Впізнаєте мою машину?

– Так точно, впізнаю.

– Задні дверцята зліва, ваше місце буде там. І не запізнюйтесь. Може статися, що ви сьогодні будете дуже потрібні.

– Слухаю… А як же вони?..

– Не турбуйтесь. Можете спокійно дивитися матч, – полковник швидко пішов на західну трибуну слідом за тими світлими плащами і зник в натовпі, а Дениско побіг на східну трибуну.

На такому матчі йому довелося бути вперше. Грали команди – претенденти на звання чемпіона країни. До початку матчу лишалося півгодини, але трибуни вже були переповнені. Вони стримано гули, і від гомону, від оцієї маси людей, які застигли в чеканні, від думки про те, що ось зараз почнеться хвилююча боротьба сильних, талановитих і добре натренованих футболістів, кращих серед гравців двох міст, – від усього цього Денискові розпирало груди такою глибокою радістю, яку він переживав тільки в дитинстві, коли підходив до своєї сільської школи і чув на майданчику глухувате гупання м'яча.

Тоді Володя Дениско захлинався раптовою радістю, яка перехоплювала подих, і, підстрибнувши та крикнувши щось нескладне й дике, пускався бігти і біг так шалено, наче від його бігу, від того, як швидко він вилетить на майданчик перед ворітьми і заплеще в долоні, вимагаючи паса, залежала доля принаймні всього світу. Це відійшло і відшуміло давно, але кожного разу, потрапляючи на футбольний матч, він переживав ці щасливі, святі хвилини якоїсь буйної радості.

Дениско пройшов на своє місце, оглянувся і перевів погляд на поле. Воно було зелене і рівне, наче килим, і, лейтенантові здавалось, теж чекало початку гри. Навколо нього йшли гарячі суперечки болільників, висловлювалися припущення щодо результату матчу: адже східна трибуна – це місце найзавзятіших, найекспансивніших глядачів. Одним словом – це трибуна справжніх болільників.

Інтелігентний, добре одягнений дідок з професорською борідкою суворо дивився на Дениска через окуляри й сердито говорив, наче лаявся:

– Оця гра – краща в історії футбола нашого міста. Приїхала видатна команда! Що? Скажете, ні?

Дениско всміхався і мовчав.

– Я вас запевняю, що гра буде безпрецедентна. Мені довелося в минулому році в складі делегації бути в Західній Німеччині, бачити їхній матч з Англією. Ото гра! Хіба це можна передати словами? Чи коментатори щось варті проти самого видовища? Ні, недаремно раби Риму виступали під лозунгами «Хліба й видовищ!». Мені й хліба не треба, аби матчі дивитись. Та ще отакі.

– Дідусь без хліба, на пирогах би перебився, тільки б матчі дивитись, – пожартував хтось із молодих хлопців, і старий доброзичливо засміявся.

Незабаром почалася гра, і Дениско забув усе на світі, він був там, на полі, серед футболістів, бурхливо переживав їхні радощі і страждав від невдач.

Зовсім інакше поводився на стадіоні полковник. Він спокійно пройшов на своє місце на західній трибуні, байдуже глянув збоку в ложу і, помітивши там трьох у білих плащах, відвернувся і став дивитись на поле. Коли з'явилися футболісти і привернули увагу всіх глядачів, він непомітно глянув ще раз на отих, в світлих плащах. Полікарпов сидів посередині. Полковник встав і проходом поміж секторами пішов нагору. В проході біля входу в ложу нікого не було. Він спинився і майорові, що стояв в дверях, тихо сказав:

– Троє в білих плащах. Середній.

Майор кивнув і повернувся до нього спиною. Полковник підійшов до кіоска, купив цигарок і, трохи погулявши по алеї, пішов на своє місце. Майор так само стояв на дверях. Полковник швидко й тихо сказав:

– Якщо залишить ложу сам, сповістіть мене і беріть на виході із стадіону. Запам'ятайте, на виході! Одразу ж за хвірткою.

Майор кивнув, і полковник пішов далі.

Але Полікарпов не вийшов з ложі, доки не закінчився матч. Коли вдарив гонг, полковник встав і швидко пішов до виходу. Він уже сидів у машині, коли задні ліві дверцята машини відчинились і на сидіння впав Дениско, збуджений і веселий.

– От матч так матч! – гукнув він і раптом спитав: – Іван Остапович, а чого це ви сіли ззаду?

– Так треба. Ви, лейтенанте, зараз виключіться на хвилинку з матчової ситуації, – полковник обірвав мову і жовтуватою занавіскою закрив бокове скло. – Ось вони.

Мелькнули три світлих плащі, в ту ж секунду передні дверцята відкрились і поряд з шофером сів майор державної безпеки.

– Прив'яжи оцього б'юїка, – сказав він шоферові. – І не відпускай.

Троє сіли в свою машину, трахнули дверцятами. Б'юїк пустив в радіатор ЗІМа хмару диму і покотився.

– Держися ближче до нього, – кивнув услід б'юїку полковник, – бо тут відітруть і тоді не доженемо нізащо.

– Який план? – спитав майор, обернувшись до полковника.

– Лишається один вихід: зупинимо, і ти перевіриш документи.

З потоку автомашин, що пливли від стадіону повінню, б'юїк завернув у тихий провулок.

– Вася! – сказав полковник. – Обійди його на наступному кварталі.

– Слухаю, Іване Остаповичу! – посміхнувся шофер і прибавив газу. – Це ми можемо!