Текст книги "Зорі падають в серпні"

Автор книги: Олександр Сизоненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

2

Сіріло, коли в'їхали у велике село. Тут Шакал увімкнув світло, бо їхати по вулиці з погашеними фарами було небезпечно і викликало б підозру. Можна вже було розібрати номер машини, і це непокоїло Шакала. На виході з села наздогнали групу чоловіків у високих чоботях, з рушницями за плечима. Вони зійшли в обочину і підняли руки.

Шакал загальмував, висунувся з кабінки.

– Що, на полювання? – спитав він.

– Еге ж, – відповів невеликий на зріст, бородатий дідок. – Відстріл качки почався, а сьогодні ж неділя…

– Ну, от і ми теж на полювання. Сідайте та кажіть, куди краще їхати.

– А ви що ж, вперше?

– Вперше. З міста приїхали працювати в село, місць тут не знаємо. То куди ж їхати?

– Шпар отак до першого повороту, а там вліво візьмеш і якраз на заплаву втрапимо.

– Поїхали, поїхали! – загукали з кузова.

– Давай, шофере! А то качки нам тільки шапки позалишають.

Шакал натиснув акселератор і плавно рушив.

– В Лепетисі я сяду на катер, а ти поїдеш у Нове Городище – так безпечніше, – шепотів, прихилившись до самого вуха, Кенгуру. – Там содом, людей, як у Вавілоні. Влаштуватися тобі буде легко, а місяців через два я приїду.

Шакал мовчки кивнув головою і очима показав на кузов.

– Не почують, – махнув рукою Кенгуру і замовк.

Дорога, на яку звернув Шакал із грейдера, була давно неїжджена. Її заглушили трави. По обидва боки схилявся темним колосом до землі могар. Небо все світлішало, ставало зеленим, наче пляшка проти сонця. Синів над землею туман, а попереду височіли над ним суцільною стіною купи верб, наче звалили там довгим ожередом сіно.

– Дніпровські плавні, – сказав Кенгуру.

Не збавляючи швидкості, Шакал вів машину, пильно вдивляючись вперед. Ліворуч виднілося велике село.

– Як тільки я зупиню машину, ти одразу ж вискакуй і відкривай борти.

– Розумію… Щоб номера не помітили?

Дорога, вкрита тут споришем, збігала просто в Дніпро, який у вузеньку смужку між очеретами виглядав велетенським дзеркалом. Шакал круто повернув праворуч і помчав понад берегом. По кабіні застукали. Він вибрав першу ж зручну місцину і увігнав машину між дві верби, що височіли над очеретом.

Кенгуру вискочив на ходу і відкинув гаки заднього борту; він відкинувся важко, з громохким стуком.

– Прошу, злазьте, – посміхнувся Кенгуру. – Треба сінця трохи набрати, доки немає нікого, все-таки м'якше назад їхатиметься.

– Пішли, пішли, – підганяв дідок своїх колег і, закинувши рушницю за плече, побрів по росистій траві, продираючись між очеретами.

За ним посунули й інші. Один з мисливців обернувся і гукнув:

– Та глядіть же не поїдьте без нас! – і для чогось кулаком посварився.

– Тихше ти! Качок порозганяєш к бісу, – пробубонів дідок, і скоро все затихло.

Шакал рухом голови покликав Кенгуру, і вони швидко пішли берегом в протилежний бік. Кенгуру брів за Шакалом і навіть в спину бачив, як той стомився: клунок шофера, що його захопив він з собою, сильно відтягував плече. Шакал і справді аж похитувався від утоми. Хотілося спати, у роті був неприємний металевий присмак, наче він щойно тримав у зубах пістолет після пострілу, і мало-помалу Шакал починав сердитись невідомо на кого. Кенгуру пробував заговорити до нього, але той мовчав. Ішли поміж очеретами в'юнкою стежкою, мабуть так, як ходять на водопій дикі кабаки.

Біля Лепетихи зупинились, оглянули один одного й рушили далі. Порівнявшись з провулком, що вів на пристань, мовчки потиснули руки, і Кенгуру побіг униз. Попереду поспішала жінка з кошиком, бо якраз підходив катер.

Шакал рушив у протилежний бік, наміряючись вийти із села на шлях. Він дійшов до крайньої вулиці, оглянувся. Кенгуру вже догнав жінку, забрав у неї кошик і став одразу схожим на звичайного чоловіка, що їде кудись з дружиною базарувати. «Все, – подумав Шакал, – тепер його не піймають». Тим часом Кенгуру і жінка ледве встигли добігти до сходів, швидко піднялись на палубу, і катер відійшов.

Шакал із якимось почуттям заздрості подивився йому вслід і рушив далі. Але як тільки він обернувся, мусив зараз же зупинитесь: з великої стовпової дороги, що виднілася в кілометрі від села, обережно з'їжджав через кювет мотоцикл. У скісних променях сонця зелено і яскраво горіли кашкети прикордонників. Тенькнуло серце в Шакала і забилося часто і глухо. Рука сама потяглася в кишеню і лягла на важку колодку пістолета. Але Шакал зусиллям волі подавив хвилинний страх і пішов до найближчого двору.

Ногою штовхнув стареньку хвіртку, зайшов на подвір'я. Порожньо. Десь у хліві дзвінкими цівками б'є у порожнє відро молоко – доїти тільки починали, і Шакал, скинувши до ніг мішок, сів на призьбі біля дверей.

Мотоцикл прогудів провулком, з'явився на якусь мить в просвіті вулиці і помчав до пристані. З люльки на Шакала пильно й суворо глянув прикордонник з чорним паском кашкета на підборідді та так і лишився, неначе сфотографований в ту коротку мить пам'яттю.

Дзвінь-дзвяк, дзвінь-дзвяк! – чулися дедалі слабіші й слабіші звуки із хліва, і від них Шакалові все дужче хотілося спати. Чимсь теплим, далеким повіяло на нього від м'яких, загорнутих в біле шумовиння молока звуків. Згадалося, наче давня бабусина казка, далеке літо, коли, пригнавши додому корову, він одбивав теля, доки мати доїла, а вечір вже хилив його стомлену дитячу голову на груди, і море синіло, і гори, вкриті лісом, вже спали, заховавшись у сутінки, а в руку йому тикалась тепла і мокра теляча морда… Як це давно було! Як давно… І чи він ото був тим жукуватим пастушком у літі, що після школи вилітав на гори травневим ясним днем? Десь за морем, за оцими двома тривожними, нелюдськими ночами сховалося, наче сонце за горизонтом, і виховання в коледжі, і безперестанні тренування, і лекції доктора філософії, і викладачі, які вчили його стріляти на звук у темряві, вбивати людину одним ударом голої руки, – все зникло в цю секунду, а дрімота лишила йому цей далекий, барвистий спомин, дзвінкі молочні цівки воскресили давно забуте, і воно вдивлялося в нього очима отого прикордонника з коляски. Ось вони й зараз пильно дивляться в обличчя Шакала, а дивний і зляканий голос питає:

– Ой, хто це?!

Шакал кидається, і рука з пістолетом мало не виривається сама собою з кишені. На порозі хліва стоїть стара жінка з дійницею у руці, в білій, як піна у відрі, хустині. Брови її високо підвелися, очі дивляться на Шакала з жахом і надією, а рот напіводкрився, наче вона хоче захопити більше повітря і не може.

Шакал підвівся, обсмикнув гімнастьорку і мимоволі посміхнувся.

– Прошу пробачення, – сказав він простудженим заспаним голосом. – Іду з пристані та й зайшов оце спитати, як до Нового Городища добратися.

– На будівництво?

– Ага, їду влаштовуватись після демобілізації.

Жінка всміхнулась якось нехотя.

– А ви здалека, мабуть, їдете?

– Та вже третю добу в дорозі.

– Ну то відпочиньте, бо сьогодні все одно в Городищі нічого не зробите: неділя. А вночі пароплавом попливете та й дочці моїй щось повезете, вона там інженером працює.

– Та воно якось і незручно… турбувати вас.

– Чого там незручно. Я теж чекаю, син повинен скоро приїхати, закінчує службу. Ну, ходімте до хати, бо на вас лиця немає, одна втома лишилась.

– Мені б помитися, бо пилюки нанесу.

– А це ми швидко зробимо, – вона повісила відро з молоком на гачок піддашшя і заходилася наливати в умивальник води, принесла мило і свіжий рушник, але з шоферського мішка він дістав і рушник, і мило, швидко вмився, випив з пахучим свіжим хлібом кілька склянок молока і заснув як убитий в прохолодній горниці із завішаними вікнами і встеленою травою долівкою…

Дороги привели його до Дніпра і тут, мабуть, скінчились.

3

Безбородько помітив катер на Дніпровському плесі – помчав на пристань. Дерев'яна конторка, що притулилася тут, наче шпаківня, була порожня, але коли сержант вже відходив, з-за неї вийшла дівчина з віником в одній і з шматком дикту в другій руці.

– Кого шукаєте? – спитала вона і посміхнулась.

– Скажіть, – суворо спитав сержант, – сьогодні у вас не сідали на катер двоє чоловіків?

– Ні, – злякано відповіла дівчина, не знаючи, куди подіти віник і дощечку. – Оце відійшов перший катер, так на нього сіли чоловік з жінкою і все.

– Ну, добре, дякую, – козирнув сержант дівчині і пішов до мотоцикла.

Порадившись з водієм, він вирішив оглянути плавні по обидва боки від села. На дорогах зустрічалися Безбородьку мотоцикли автоінспекції, що прочісували всі дороги і лісосмуги, але ніяких слідів машини Полікарпова не було. А шпигуни, тікаючи, повинні ж були десь заховати машину? Скільки не питав Безбородько в навколишніх селах, люди такої машини не бачили. Проїздила, кажуть, полуторка, так у кузові було чоловік з десять мисливців з рушницями. Її бачив і сторож з току, навіть показав напрямок, куди вона поїхала.

– Ну, що? Навідаємось до мисливців?

– Та чого ми поїдемо, сержанте? Марно час тільки будемо гаяти.

– Поїдемо, спитаємо. Може, мисливці бачили щось або чули. Повинні ж бути хоч які-небудь сліди? – сердито спитав сержант, сідаючи в люльку.

Від'їхали від пристані і попрямували за село… Безбородько був переконаний, що машину Полікарпов міг би лишити тільки нижче села, бо проїжджати його він навряд чи зважився б, побоюючись засади або погоні.

Їхали без дороги, по зеленій луці. Відкинувши запобіжники, Безбородько тримав автомата напоготові, вдивлявся в зелені хащі очерету. Пронизливо стрекотала десь очеретянка, хлюпотіли невидимі качки чи гуси, і запах мокрої трави забивав навіть бензиновий газ від мотора.

Десь попереду пролунав постріл, і луна громохко покотилася плавнями, наче передражнюючи, наче глузуючи із стрільця-невдахи.

Невдовзі натрапили на слід автомашини, і Безбородько наказав їхати цим слідом і не дуже поспішати. Помітивши поміж вербами кузов півторатонки з одкинутим бортом, сержант виліз із люльки і пішов до неї.

– Ей, – гукнув він. – Ей, мисливці!

Тиша, тільки шелестять очерети, ліниво хвилюються під вітром їхні пухнасті верхівки, наче шепочуться між собою про щось таємниче, прихиляючись одна до одної. Прострекотала сердито очеретянка, і знову тиша.

Сержант обережно підійшов до машини, заглянув у кузов. Там лежали сумки, чохли від мисливських рушниць. Машину майстерно загнано було між двома вербами, так що борти, впираючись в стовбури, скриті були очеретом, а задній, відкинутий, не давав змоги побачити номер.

Безбородько підняв борт, зачинив його і вдарив рука об руку, як це роблять люди, закінчивши якусь нелегку справу: на свіжому борті стояв номер ЧС-05–89. Десь недалеко вдарив постріл, за ним другий.

– Еге-гей! Мисливці! – гукнув Безбородько на весь голос.

«И-и-вці-і-і», – перекривила його луна.

– Чого там, – відгукнулися з очеретів. – Їхати пора, чи що?

Почулися кроки, хлюпання, і з-за куща виткнувся старий вусатий мисливець.

– О – сказав він, витріщивши очі, – чужий хтось ходить…

– Де шофер цієї машини? – спитав Безбородько. Дід мовчки знизав плечима і розвів руками.

– От халепа… – промимрив він, – чого це ви прибігли сюди мотоциклом? Нічого не розумію. Штрафувати будете, чи як?

– Ви, діду, скажіть краще, де подівся шофер і той, що сидів з ним в кабіні?

– Де? – дідок поморгав очима. – А біс їх знає, де вони… Пішли десь у засідку.

– Ні, діду, втекли вони. Ми женемося за ними із Садовська. Шпигуни це…

– Шпигуни?! – дід витягнув до Безбородька суху, жилаву шию, вдарив об поли руками, і забута під пахвою рушниця м'яко впала на траву. Старий дивився на неї і похитував головою. – Я б їх сам з гвинта порішив, якби ж знаття. А, будь ти проклята! – він зсунув картуз на самі очі і почухав потилицю. – От влипли, так влипли. Хлопці, хлопці! Скоріше сюди! – хрипко закричав він, тупцюючи на місці.

З очеретів, перегукуючись, виходили мисливці. Побачивши прикордонників, похмурніли, підходили квапливо.

– Знаєте, хто нас підвозив? – спитав дід і сповістив пошепки: – Шпигун. О! Хлопці ось за ними гнались. А ми роззяви…

– А хто ж знав…

– Піди взнай, що він шпигун.

– Е, – розсердився дід. – Бдітельності нема у вас ні чорта. Я його по морді бачив, що він шпигун, о! По морді…

– Та, діду, ось не смішіть хоч! Самі з ним розмовляли, наче з кумом.

– Доброго кума знайшли, діду! – під дружній регіт сказав Безбородько.

– Зелений ти ще вчити мене, – злісно примружився дід на сержанта. – Видать, самі гаву вловили добру, коли він в машині, наче директор МТС, їздить.

– Ще й на полювання нас привіз, правда?

– Прив'язалися, як реп'яхи. Тьху на вас, скажені! – плюнув дід і одійшов, махнувши рукою.

– Того, що за рулем, бачили добре? – спитав Безбородько.

Мисливці знизували плечима, збентежено всміхалися, позираючи один на одного.

– Він з кабіни не вилазив, а ми в кабіну не заглядали.

– Молодий, бравий такий хлопець, – дивлячись набік, сказав дід. – Дуже молодий, годів двадцять йому буде, а може, двадцять два. Чорнявий, цигануватий такий. Волосся довге й густе. Знову ж таки ніс горбатий трохи.

– А куди ж вони все-таки пішли? – допитувався сержант.

– Мабуть, на Лепетиху подалися, бо я одійшов отут недалеко, вибрав собі містечко, всі повз мене проходили, а їх не примітив.

– Вони обоє залишились біля машини, – вставив хтось із мисливців.

– От, значить, вони в той бік, до села подалися.

– Ну, добре, – зітхнув сержант. – Машину я забираю, якщо хочете – підвезу.

– Давай!

Безбородько покликав діда в кабіну, завів мотор і виїхав з-поміж верб і очеретів на прим'ятий вранішній слід.

– Навіть ключа від машини не взяли, – сказав дід.

– А навіщо він їм, – відповів Безбородько, вивів машину на шлях і натиснув акселератор.

Коли він зсаджував у селі мисливців, старий злазити не схотів, почав настоювати, щоб сержант віз його до начальства, і за яких дві години Безбородько з дідом під'їздили до Садовська. В комендатурі чекали на них майор і Дениско, а найбільше тривожився шофер півторатонки. Він сидів на причілку, наче приречений, і не зводив з дороги очей.

– Їдуть, їдуть! – закричав він радісно і кинувся до машини.

Безбородько з старим зайшли до комендатури. В розчинене вікно майор гукнув шоферові, щоб той їхав додому, сам обернувся до Безбородька.

– Доповідайте, – наказав він сержантові і схилився над картою.

– Машину я розшукав біля Лепетихи.

– Так, – майор поставив якусь позначку на карті і зараз же доповів комусь про це телефоном.

– Далі?

– Коли під'їздив до Лепетихи, від пристані відійшов катер уверх по Дніпру. Мисливці, я ось привіз одного, розповідають, що Полікарпов їх підвозив від Збур'ївки і одразу ж, заїхавши в плавні, пішов разом з своїм супутником у Лепетиху, бо в протилежній стороні їх не бачили.

– А ви що думаєте?

– Я гадаю, що Полікарпов відплив з Лепетихи на катері.

– Супутника хто-небудь з мисливців бачив?

– Так точно, товаришу майор, я бачив, – виступив наперед дід.

– Грамотні?

– Так точно, – дід смішно випинав живота і «їв» майора очима. Мисливська рушниця його при цьому смішно виставлялася вперед ложем і от-от мала зірватися з плеча.

– Тоді сідайте он там і записуйте його зовнішні приміти.

– Патрет, так сказати? – перепитав дід. – Ага, це можна.

Він поставив рушницю в куток, зняв піджак, поплював на руку, прицілюючись примруженим оком на письмовий прилад, і сів до столу.

– От матері його ковінька! Написати не той, не то що розповісти. Просто нема чого писати. Знову ж, каракулі в мене несусвітні.

– Нічого. Пишіть, пишіть, – заспокоїв його майор. – Що пам'ятаєте про нього, те й пишіть.

Зайшов лейтенант Дениско, посміхнувся Безбородьку, підбадьорливо підморгнув.

– Пошліть мотоцикл за Ібрагімовим, – наказав майор, – і йдіть відпочивати. О шістнадцятій годині, лейтенанте Дениско, поїдемо доповідати генералові.

– Слухаю! – лейтенант з сержантом відкозиряли і вийшли, а майор підійшов до діда.

– Ну, як тут у вас справи?

– Та, бачте, написав ось, – старий сховав окуляри, взяв з столу папери і подав майорові. Він стомлено потер, наче вмиваючись, обличчя обома долонями, опустив руки на коліна і задумався.

– Так-так, – перегодя сказав він, не дивлячись на майора. – Виходить, проґавили ми крупного ворога. По службі воно не полагається розпитувати, та я й не питаю, а так, салі відчуваю, що крупного фрукта прогляділи. А тепер він пішов петляти по нашій землі. Мало він пакості наробить, га? – суворо з-під кудлатих брів глянув старий на майора з тяжким докором. – Е, ото ж то й воно! – Дід надів картуз, але вставати з-за столу не поспішав.

– Не втече! – твердо сказав майор.

– Еге, шукай вітра в полі!

– Знайдемо… – заспокоїв старого майор.

– Ну, дай бог, – дід встав і, попрощавшись, рушив до дверей. Біля порога потоптався: – А як воно, подзвонити щоб до вас. Можна?

– А чого ж, дзвоніть хоч вдень, хоч вночі.

– Ага-га. Спасибі, я з сільради вам дзенькну, як справи у вас, узнаватиму. А то, їй-бо, аж душа ниє. Піймати його, бусурмана, треба. Може, підсобити треба буде, то гукніть на нас, ми прийдемо. Усі, як один, з ружжами.

Старий, нарешті, переступив поріг і по-хазяйськи зачинив за собою двері, а майор пройшовся по кабінету, зупинився біля порога й задумався. Полікарпов лишив по собі небагато слідів, і розшукати його буде нелегко. Генерал скептично поставився до квитка, якого вдалося розшукати з такими трудами, а відомості, одержані від Галини Михайлівни, взяв під сумнів, вважаючи їх маневром досвідченого шпигуна. Але майор з досвіду знав, що оці малесенькі, на перший погляд, незначні деталі мають розкрити Полікарпова або хоч наведуть на певний слід.

Висадкою диверсанта зацікавилися, очевидно, навіть у Москві, бо генерал часто дзвонив і був стурбований, а це з ним траплялося рідко. Нарешті на вісімнадцять ноль-ноль викликав майора з Дениском. Чого? Доповідати? Він усе вже знає. Мабуть, якийсь план є в генерала, не інакше.

4

У кабінеті генерала, коли зайшли туди майор Дорофєєв та лейтенант Дениско, було накурено і, незважаючи на відчинені вікна, душно. Біля столу сиділо двоє худорлявих полковників і молодий лейтенант. На столі лежала розгорнута карта; генерал у розстебнутому кітелі стояв збоку, біля телефонного столика, і, заклавши руку в кишеню, розмовляв з кимсь по телефону. Провід, що тягнувся від трубки до апарата, був червоний. Генерал коротко кивнув Дорофєєву і Дениску і показав очима на стільці, приставлені до столу засідань.

– Немає ніяких даних, окрім тролейбусного квитка. Що дасть, питаєте? Принаймні знаємо, що агент цей з Портграда. Так. Так. Що? Не знаю. Одну хвилиночку, – генерал відсторонив трубку і, прикривши її долонею, спитав майора: – А які ще аргументи навели вас на думку про те, що Полікарпов живе в Портграді?

Майор підвівся.

– По-перше, він знає добре Портград.

– Це ще нічого не значить.

– По-друге, він знає напам'ять телефон міського стадіону.

– Ага-га. Далі.

– А далі знову ж цей квиток.

– А якщо виявиться… Але даруйте, – він швидко підняв трубку. – Алло, ви слухаєте? Полікарпов назвав номер службового (він натиснув на цьому слові), службового телефону міського стадіону. Очевидно, треба виходити саме з цих даних. Га? Ну, от. Я наполягаю саме на цьому варіанті. Ні, він поки що єдиний. Слухаю. Єсть!

Генерал поклав трубку, швидко пройшов до столу, застебнув для чогось кітель і, глянувши з-під сивих брів на майора Дорофєєва, сердито сказав:

– Обвів Полікарпов вас кругом пальця. Прикордонники! – він сів і потягся до коробки з цигарками. – А другого бачив хто-небудь?

– З наших ніхто. Мисливець один бачив. Каже, молодий, у військовій формі без погонів, демобілізований, одним словом.

– Ну, от тепер і впіймай його. Мало в нас демобілізованих зараз? Добре вони продумали все! Добре… Документи дістали йому справжні, і тепер шукайте вітра в полі, майоре Дорофєєв! – генерал кинув недокурену цигарку і пройшовся по кабінету. Полковники мовчали.

– Полікарпова треба знайти за всяку ціну, але не сполохати, бо тільки пильно стежачи за ним, ми зможемо знайти того, хто висадився у Садовську. У мене є такий план: лейтенанта Дениска, який Портград знає не гірше Полікарпова, – генерал приязно глянув у бік лейтенанта, – послати туди в розпорядження полковника. Ви ж Полікарпова знаєте в обличчя? – звернувся генерал до лейтенанта.

– Так точно, – підвівся Дениско.

– Сідайте, – сказав генерал. – Так от вам, як кажуть, і карти до рук. У Портграді працювати доведеться з досвідченими товаришами. І це буде вам на користь. Ви повинні розшукати Полікарпова і розділити з ним згадки про спільне купання, – генерал засміявся.

– Він повинен подякувати Полікарпову за вдалий постріл, – додав сміючись майор Дорофєєв.

– Ага, я ж забув, що вас поранено! Але куди? В шию? Ввічливий чоловік, цей Полікарпов, правда? – звернувся генерал до одного з полковників.

Той ствердно хитнув головою і сказав:

– Полікарпову, певне, тісно було стріляти з кабіни, інакше… Взагалі стрільці вони прекрасні.

– Так от, оцього прекрасного стрільця, лейтенанте, треба піймати будь-що, щоб йому не довелося більше демонструвати на нашій землі свого вміння. Ви готові зараз вилетіти в Портград? – спитав генерал Дениска.

Лейтенант переглянувся з майором.

– Готовий, товаришу генерал.

– От і добре.

– Дозвольте йти? – підвівся полковник, що досі не проронив жодного слова. Він виявився високим, піджарим, чимось невловимим схожим на хорта.

– Ідіть, – кивнув генерал і подав йому руку.

– Ходімте, лейтенанте, – повернувся полковник до Дениска.

– Товаришу генерал, дозвольте попрощатися з майором.

– Прошу, – генерал підвівся, почекав, доки Дениско попрощався з Дорофєєвим, і теж потиснув лейтенантові

– Бажаю вам удачі. Тільки дивіться, не викличте у Полікарпова тривогу; через нього і тільки через нього ми знайдемо того, хто висадився вночі. Ну, та полковник дасть вам інструкції, як треба діяти. Ідіть.

Лейтенант повернувся через ліве плече і пішов до дверей, де його чекав спокійний і мовчазний полковник.

– Оце вам новий співробітник, – сказав генерал Дорофєєву, кивнувши на молоденького лейтенанта. – Замість Дениска.

Полковник відчинив двері, пропустив лейтенанта, і вже з прийомної Дениско почув голос генерала:

– Тепер обміркуємо становище. Човен… – двері зачинилися, і Дениско більше не почув нічого.