Текст книги "Зорі падають в серпні"

Автор книги: Олександр Сизоненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

Розділ п'ятий
ДЛЯ ЧОГО ЖИВЕШ НА СВІТІ?

1

Це було справжнє вавілонське стовпотворіння. Під'їжджаючи до Нового Городища, Муратов ще здаля побачив ліс баштових кранів, стіну, що перегородила Дніпро на всю широчінь, нове місто над рікою і велику кількість машин, великих і малих, легких, вертлявих і тяжких, повільних, що ледве пересувалися. Дніпро був наче вилитий із скла: гладенький, нерухомий; в ньому відбилося все: і купчасті хмари, і крутий тут лівий берег, і купи зелених верб та ясенів. Малювалася в ньому і гребля з усіма механізмами і машинами, що снували по ній, і тому панорама будівництва, збільшеного вдвічі, здавалася ще грандіознішою.

Юрій Муратов стояв на носі пароплава і вдивлявся в це небачене ніколи видовище.

– Оце, кажете, за кілька років таке зробили? – спитав Муратов сусіда.

– Так, за кілька років. Ви ж читаєте газети? Ну, от.

– Факти – це мертве діло, з них важко скласти уяву. А от на власні очі бачити все від початку до кінця…

– Я не був тут із самого початку, а ті, що першими приїхали сюди, розповідають, що в цьому місці три роки тому були голі піщані береги.

Муратов дивувався, і, хоч вголос не висловлював свого захоплення, видно було по обличчю, що панорама будівництва справила на нього велике враження.

Пароплав незабаром причалив, і він зійшов на пристань. Поміж ящиками з деталями машин, поміж штабелями лісу, пройшов до першої вулиці і зупинився.

– Де тут відділ кадрів? – спитав він якусь жінку, що йшла йому назустріч з порожніми відрами.

– Ідіть отак прямо й прямо, по лівій стороні буде невеликий будинок з вивіскою, от там і дізнаєтесь про все.

– До побачення, я вам дуже вдячний, – Муратов якийсь час стояв серед вулиці і роздивлявся.

В тому, що він знову лишився один, було щось гнітюче. Самотність, виявляється, поганий спільник в житті.

Досі Муратов не відчував цього і сюди навіть їхав спокійно і просто, а тепер-от наче глянув збоку на себе: вулицею великого будівництва, на якому зайнято стільки народу, поміж новими будинками бреде людина з далекого чужого берега, одинока, підступна, з лихими намірами, і піхто про те не знає. А якби дізналися?..

Повз нього шугають прудкі й забовтані самоскиди з бетонним розчином, обдають його хмарами куряви, бензиновим гаром, і Муратову захотілося швидше затесатися поміж оцими людьми, сісти за руль отакого самоскида і одразу стати таким же, як вони, – це йому здавалося зараз справжнім і недосяжним щастям.

У відділі кадрів була невеличка черга до віконця «Прийом на роботу». Муратов став і собі. Коли опинився перед віконцем, худорлявий і блідий чоловік в поношеному офіцерському кітелі без погонів, з блакитним кантом на комірці швидко глянув на нього, посміхнувся:

– Демобілізувався, солдат?

– Так точно! – виструнчився перед віконцем Муратов.

– Давай документи.

Блідий чоловік оглянув паспорт, шоферські права Муратова, військовий квиток, записав щось у товсту книгу.

– Дизельні машини знаєш?

– Працювати не доводилось, але…

– Зможеш… Нам шофери потрібні саме на дизельні: одержуємо з заводу нову партію. За ними треба їхати у Ярославль. На заводі й з мотором ознайомишся детально, а приїдете своїм ходом, знатимеш машину, як парикмахер бритву.

– Що ж, в командировку їхати?

– Еге ж, в командировку. На два тижні. Зараз іди до завгара, отут через два квартали, він тобі командировку і місце в гуртожитку дасть. Все. Хто далі? – спитав чоловік у кітелі, одразу ж забувши про Муратова.

Завгар Трощенко, вусатий і схожий на Тараса Бульбу, оглянув Муратова з ніг до голови і басовито сказав:

– Оце шофер! Отакі орли мені потрібні! – він виписав Муратову командировку, але подумав і порвав її. – Ні, ти не поїдеш. Я знайду, кого послати. Іди відпочивай, а завтра о восьмій ноль-ноль щоб був тут. – Трощенко вийшов з Муратовим і показав шоферський гуртожиток. – Отуди підеш, у кімнаті 32 будеш жити. Бумажка з відділу кадрів є? От і добре.

Кімната 32 була порожня. В ній стояло четверо ліжок і посередині стіл. Біля кожного ліжка тумбочка, а біля протилежних стін – дві шафи для одягу. Тут було чисто, акуратно, затишно.

– Оце ваше, – показала комендантша на крайнє від дверей ліжко. – Можете відпочивати. Доки хлопці з роботи повернуться, встигнете й виспатись.

Муратову не хотілося лягати, він сів на ліжко і просидів так довго, звісивши голову на груди і безвільно опустивши на коліна руки…

У гуртожитку стояла лунка тиша, і через те світ із своїм безупинним рухом і кипінням, здавалося, був десь далеко-далеко. Порожньо на душі й тривожно. Найтрудніше, найнебезпечніше лишилось позаду, але чого ж так неспокійно на серці? Чого так тяжко?

Як у калейдоскопі, в пам'яті постають події двох останніх ночей, пейзажі степу й моря, Дніпро, обличчя Кенгуру, Трощенка і того блідого чоловіка, що його влаштував на роботу… Муратов зітхнув, не роздягаючись витягнувся на ліжку і незчувся, коли заснув. Спав він, мабуть, чимало, бо коли прокинувся, в кімнаті вже по кутках мостилися сутінки. На сусідньому ліжку ближче до вікна сидів зовсім юний парубійко у синій майці і читав книгу. Муратов з цікавістю придивлявся до нього. Цей хлопець, прийшовши з роботи і побачивши його в ліжку одягненим, мабуть, здивувався і подумав про нього погано. Але чому він не розбудив його, Муратова?

Хлопець дочитав саме сторінку і, намагаючись не шелестіти, почав її перегортати. Перш ніж розпочати нову, він подивився на Муратова, чи не спить, і зустрівся з його поглядом.

– Що, виспались? – спитав він і дружньо посміхнувся. Муратов рвучко підвівся, сів.

– Ви знаєте, – сказав він, виправдуючись, – стомився в дорозі, сидів, сидів і оце непомітно заснув. І наміру ніби не було, і отак якось вийшло… Одягнений, у чоботях.

Хлопець дивився на Юрія синіми очима і не заспокоював, не запевняв, що це, мовляв, дрібниці – одне слово, не говорив усього того, що прийнято говорити в таких випадках, щоб дотриматися «хорошого тону».

– З армії? – спитав він знову з тією ж посмішкою, що, очевидно, не сходила з його обличчя, коли він говорив з людьми.

– З армії.

– Добре, що на будівництво до нас приїхали. Тут робота добра! Давайте знайомитись. – Він підійшов і подав Муратову руку. – Анатолій, а прізвище Ференчук.

Муратов підвівся і назвав себе. Вони обмінялись дружнім потиском рук і стояли один проти одного, зніяковівши і не знаючи, що робити і що говорити далі. Анатолій простягнув руку з книжкою, повів нею по кімнаті.

– Отут, значить, разом будемо жити. Ще Василь Гнириш прийде, оце його ліжко, а тут нема нікого. Може, пришлють? – Він глянув на Муратова і, мабуть, несподівано для самого себе запитав – Ви їсти хочете?

– Та, признатися, хочу. Зранку майже нічого не їв, якось не до того було.

– Та воно таке, – Анатолій вийняв з тумбочки сало, яйця, помідори, а наостанок ледве витягнув височенну і білу, як сонце, сільську паляницю, спечену на черені. – Я оце теж не дуже давно з шоферських курсів приїхав. З місяць, може. Так я знаю, як ото воно невлаштованому живеться. – Він нарізав хліб великими скибками і говорив, певне, щоб від мовчанки Муратов не почував незручності. – От візьміть наших сільських жінок. На пароплав або на поїзд вони поки сядуть, то цілий день не їдять. І майте на увазі, до пароплава або до поїзда приходять годин за три-чотири, тиняються, місця собі не знаходять, а до клумаків своїх і не доторкнуться і за їжу й не подумають – сильно переживають, що не сядуть. От народ! А як тільки у вагон влізли або на палубу ступили – все. Ще й поїзд не рушить і катер не відчалить, клунки порозв'язують і тоді наминають, аж за вухами лящить! Так і вам оце: доки влаштовувались, не до їжі було. Це вірно.

–. Навіщо ви стільки хліба ріжете? – здивувався Муратов, помітивши, що Ференчук одбатував півхлібини і пахучими її скибами щедро завалював стіл.

– А ще ось Василь прийде… Поїмо!

– А ви самі з села? – поцікавився Муратов.

– З села. У мене там зараз мати й сестра в колгоспі працюють. Оце ось недавно мама приїжджали, харчів привезли. Ну, і подивитися захотілося, як я тут влаштувався, як живу. Сподобалось, що чисто в нас, що порядок такий хороший. – Анатолій поглянув на Муратова, наче вирішував: сказати чи ні. І не втримався, сказав – Я їм гроші свої віддав, першу получку. Двісті вісімдесят карбованців.

– Першу получку? – перепитав Муратов. – Віддав матері? – в цьому було щось дивне для нього, щось незрозуміле, щось таке далеке-далеке і забуте чи ніколи не звідане.

– Ну, звичайно, мамі віддав. А нащо вони мені? На кіно там, на столову лишив собі з півсотні – вистачить.

– А материна фотографія у вас є? – хвилюючись, запитав Муратов.

– Є. Ще як вони були молодою. З батьком сфотографовані. – Анатолій вийняв з бумажника фотографію, для чогось дмухнув на неї, витер рукавом, наче хотів, щоб вона була якнайкраща і сподобалась його новому товаришеві, і подав Муратову. – Ось мої батьки.

На Муратова глянули дві пари суворих очей; грубуваті, зосереджені обличчя були такі напружені, наче люди оці сиділи не перед об'єктивом фотоапарата, а перед судом, тільки й того, що велика натруджена рука чоловіка лежала на жінчиному плечі. Ця єдина вільність, що стала трафаретом у поганих фотографіях, повіяла на Муратова тінню давньої, забутої згадки, і хоч люди на фотографії були чужі, некрасиві і мало зрозумілі, йому здалося, ніби в якусь невеличку щілинку глянуло на нього далеке дитинство, що пройшло серед отаких людей. Пригадалася мати з отакими ж суворими і добрими очима, кучерявий батько з його вилицюватим обличчям і сильними шкарубкими руками – пригадалося все це, наче пропливло в густому тумані: неясно, розпливчасто, але торкнуло в його душі якісь болючі струни, які після довгої мовчанки забриніли знову, і відпливло…

Муратов нехотя простягнув фотографію Анатолієві, пильно глянув на нього, відчуваючи до цього хлопця дивний інтерес.

– Батько живий? – спитав він для чогось.

– Нема в мене батька, – сказав Анатолій і зітхнув, – загинув на фронті.

– І в мене немає батька, – все так же пильно дивлячись на Анатолія, сказав Муратов. – І матері теж немає…

Він підійшов до свого ліжка і сів, відчуваючи бажання лягти. Ця подібність біографії якось одразу зблизила його з Анатолієм. Хотілося ще поговорити з ним про сім'ю, про життя, і Юрій сказав:

– Немає… В концтаборі загинув.

– В концтаборі? А чого в концтаборі?

– Він був партизаном. Ну і видали його…

В цей час у коридорі почулися гучні квапливі кроки.

– Василь іде, – пошепки сказав Анатолій і підморгнув.

– А як ви знаєте? – спитав Муратов.

– Я його кроки завжди впізнаю, він… – але Ференчук не встиг закінчити фразу, і Юрій так і не дізнався, чому саме впізнає Анатолій Василеві кроки. Двері рвучко відчинилися, і на порозі з'явився веселий циганкуватий хлопець. Про його веселу вдачу говорили не лише чорні іскристі очі і відкрите усміхнене обличчя. Про це говорили кучері, що густо вибивалися з-під маленької сірої кепочки, сама кепка, збита набакир так одчайдушно, що незрозуміло було, яким чудом вона тримається на цій кудлатій голові, і навіть хромові невеличкі чобітки, халяви яких, зібрані в крикливі гармошки, здається, здатні були якщо не заграти, то засміятися. Він театрально викинув руку і продекламував: «Привет тебе…», але, помітивши Муратова, обірвав декламацію, церемонно відтягнув у боки свій матроський кльош, зробив жіночий кніксен, прогугнявив: «Пардон» і з запитливим виразом на обличчі повернувся до Ференчука.

– Це наш новий товариш, – сказав йому Анатолій.

– Ага! – Василь зробив кілька кроків, вийшов на середину кімнати і на весь голос, точнісінько так, як конферансьє в естрадних концертах, оголосив – До кімнати зайшов Василь, – і ще гучніше – Гавриш! – він вклонився Муратову, як кланяються публіці, і, всміхнувшись, подав руку.

– Здорово! – сказав Муратов без видимого ентузіазму.

– Це наш самодіяльний Тарапунька, – зауважив Анатолій.

– Труджусь, труджусь і ніяк навіть на Штепселя не витягну. А до Тарапуньки, – він безнадійно махнув рукою, – куди твоє діло!

– Давайте вечеряти, – запропонував Анатолій.

– Давайте, давайте, – Василь підсунув стільця. – Сідай! – наказав він Муратову і, вминаючи хліб з салом і помідорами, спитав – Де будеш працювати? На якій машині?

– Ще не знаю. Завтра ранком одержу призначення.

– Гляди, щоб те призначення не вимотало тобі душу. Як дасть Трощенко драндулет, що його волами доведеться заводити, то матимеш призначення.

– А що? І такі є?

– Різні бувають, – знизав Василь плечима. Повечерявши, Муратов спитав хлопців, чи не знають вони інженера Лепетову.

– Як же, знаємо, – сказав Василь, розчісуючи перед дзеркалом свою шевелюру. – А в тебе що? Амури з нею? Вона дівчина нічого собі!

– Та ні, мати їй передала дещо, треба віднести.

– А може, в кіно підемо? – запропонував Анатолій.

– Не хочеться. Я стомився. Сьогодні відпочиватиму. От тільки однесу оце Лепетовій. – Юрій взяв пакунок під руку. – Ви покажете, де вона живе?

– Аякже! Це поряд з клубом. На сусідній вулиці.

Але дівчини дома не було. Юрій, погулявши трохи, походив по вулицях, зайшов знову. Лепетова ще не приходила. Він пішов у гуртожиток, роздягся і ліг спати.

І вперше за стільки років йому думалося про батька, про матір, про своє далеке дитинство. Думалося з якимсь сумом, з якоюсь тихою печаллю, наче все це можна було повернути, а він не спромігся цього зробити.

А вночі йому снився Дракон, батьки Ференчука, дружина Хертвіга і Олекса Петрович – і все це мішалось з живими людьми, серед яких були мисливці й прикордонники, а Трощенко вибивав свою люльку об Хеллову спину, говорив голосом доктора філософії: «Людина людині – вовк!», підморгував до Юрія і реготав.

2

Надія Лепетова повернулася з роботи пізно: затрималась на комсомольських зборах. Сусідка постукала і зайшла до неї, коли Надя вечеряла.

– Добрий вечір, Надіє Григорівно! – привіталась вона. – Я зайшла вам сказати, що вже разів два приходив якийсь хлопець, питав вас.

– Мене? Хто ж він?

– Не знаю, він себе не називав. Одягнений у форму без погонів, мабуть, демобілізувався недавно.

– Що ж він говорив?

– А нічого. Спитає вас та й піде.

– Дивно… – протягла Надя і задумалася. – Може, Сашко наш демобілізувався? От було б добре!

– Та ні, ваш брат не може бути таким чорним, як цей.

Хто це міг бути, Надя так і не могла придумати. Ранком її розбудив легкий стукіт у вікно. Прокинувшись, вона одразу ж згадала про вчорашнього незнайомця і, накинувши халат, вийшла в сіни.

На порозі стояв красивий, смаглявий юнак в солдатській формі. Він дивився на Надю суворо, пильно, наче щось хотів прочитати на її обличчі.

– Ви Надя Лепетова? – спитав він.

– Так, це я, але…

– Я вам привіз від матері ось оце, – він подав Наді пакунок.

– Але хто ви такий? – спитала Надя'.

– Я? Юрій Муратов, – він виструнчився перед дівчиною, клацнув закаблуками. І тільки тепер, десь у куточках губ, промайнула на його обличчі ледь примітна посмішка.

– Ну, от ми й познайомились, – сказала Надя. – Може, зайдете до кімнати?

– Ні-ні! По-перше, мені на роботу пора, а по-друге, ранком у дівочу світлицю не… положено, – він ледь зніяковів, але на Надю дивився все так же насторожено.

– Ну, то спасибі ж вам, – щиро сказала Надя і простягла йому руку.

Муратов злегка потиснув її і обережно відпустив, наче боявся, що Надина рука може зламатися.

– А як ви…

– Як я потрапив до вас?

– Ага! Може, від нашого Сашка?

– Та ні. Я доплив катером до вашого села, а далі він не йшов. Ну, люди порадили машиною добиратися до Нового Городища. Я й зайшов у ваш двір спитати, де саме можна сісти на машину. Так і познайомився з вашою мамою. – Муратов глянув на годинник і заспішив. – Пробачте, я мушу йти.

– До побачення. Спасибі вам. Та заходьте ж якось.

– Добре! – вже з вулиці гукнув Муратов, кивнув Наді на прощання і швидко пішов на роботу.

Коли він прийшов у гараж, там уже гули машини, синій дим стелився по широкому подвір'ю, плавав понад самою землею.

Завгар Трощенко стояв посеред двору з паперами в руках, роздавав шоферам путівки, гукав щось тим, що виїжджали з двору, і шофери, висунувшись, з кабіни, дослухалися до його слів і кивали головами. Поряд з Трощенком стояв Василь Гавриш і в чомусь його палко переконував. Трощенко сердився, насуплював брови і говорив:

– Іди і не в своє діло не мішайся. Сам знаю, але що поробиш? Немає кращих.

Юрій підійшов і привітався. Гавриш зняв картуз, відступив крок назад і, манірно схилившись, помахав ним перед собою, підмітаючи подвір'я:

– Добро пожалувати! – солодким голосом проспівав він. – Ми вам зараз найстарішого самоскида підшукаємо і – за героїчну мирну працю, воїне!

– И-и-им! – невиразно протягнув Трощенко. Докірливо хитаючи головою і дивлячись на Гавриша із зневагою. – Вредна ти істота, Василю! Їхав би я машиною, зустрів би тебе сонного на дорозі – не звернув би.

– По-перше, я не маю такої поганої звички спати на дорозі. По-друге, бодрствуючий, я десять разів встигну втекти від якої завгодно машини з вашого гаража, та вона й не виїде на мене, замре. По-третє, хто ж вас на вечорах художньої самодіяльності розважатиме, якщо ви переїдете мене? Вам же сумно житиметься на світі!

Трощенко дивився на Василя, презирливо примружившись, але посмішка в нього на обличчі блукала ніжна. Він блискавично вхопив Гавриша за чуба і, відставивши руку з паперами, повів його до найближчої машини.

– Ану лягай, поганець, під колеса, я з тебе корж зроблю, – він відштовхнув Гавриша і вже справді сердито закінчив – Щоб я такого неподобного базікання про гараж більше не чув, ясно? – він знову посміхнувся, дивлячись на Василя, і пообіцяв: – Розжалую!

– В завгари? – Гавриш знітився, втягнув голову в плечі. – Що завгодно! – патетично вигукнув він і простягнув до Трощенка. руки. – Тільки не це. Бути таким нещасним чоловіком, як ви? О, ні, ні! – він ухилився від руки Трощенка, що знову потяглася до його чуба, і пішов до своєї машини. Оглядаючись на Трощенка і Муратова, проспівав:

– Офелія! О німфа! Заведи-и-ися-я! – басова октава його обірвалася раптово, бо завгар зробив погрозливий крок до нього.

Василь смішно стріпнув руками, наче крилами, зробив перелякану міну і пірнув у кабіну. Через секунду він уже завів машину і поїхав прямо на Трощенка. Той стояв, не рухаючись, пильно дивлячись на Гавриша. Василь вперся переднім буфером йому в коліно, висунувся з кабіни і зняв картуза:

– Пардон, дозвольте проїхати?

Трощенко посторонився і показав Гавришу здоровенного кулака.

– Дякую, – вклонився Василь і поїхав.

– Ну й творитель! – сказав Трощенко, дивлячись вслід Гавришу й тепло всміхаючись. Юрій хоч і не знаходив у витівках Василя справжньої гостроти і дотепності, але на душі від них ставало якось легко, і не сміх, а посмішка мимоволі з'являлася в нього на губах. Такі ж усмішки він бачив і на обличчях інших шоферів, і самого Трощенка, який, здається, був закоханий в Гавриша, хоч, на думку Муратова, жарти Василя і не заслуговували на таку честь.

Але Василя любили не лише за дотепність і не лише за те, що він завжди хотів посмішити, розвеселити людей. Юрій переконався в цьому згодом.

– Будеш возити камінь, – сказав Трощенко. – Бери он того самоскида. – і він показав на добре-таки потріпану машину, що тулилася самотньо під муром.

Ранок був тихий, сонячний, і в степу, який починався одразу ж за широкими ворітьми гаража, видно було далеко-далеко. По обрію тягнулась неширока темнувата смуга. В ній, наче крізь якесь незвичайно прозоре, чисте скло оптичного приладу, яскраво малювалися далекі села і навіть крихітні постаті людей.

Добре вкоченою дорогою Муратов їхав за передніми машинами до кар'єру, і йому здавалось, що він давно вже працює отут шофером і встиг звикнути до цієї роботи, до степу, до курної дороги, і в той же час він наче дивився на все це збоку очима сторонньої людини – і на себе, і на Трощенка, і на Василя. Було таке відчуття, ніби треба зараз же зупинитись, придивитися добре до всього, щось продумати, але що саме, він так і не зрозумів, бо думки його метушливо перескакували з одного предмета на інший, кудись поспішали, наче він все ще плив морем.

Біля кар'єру машини шикувалися в чергу, бо приїхали всі одразу. Шофери виходили з машин, збиралися групами, курили, розмовляли, поглядаючи, як вантажаться машини; Юрій посидів, посидів у кабіні і, побачивши осторонь у різнотрав'ї ромашку, вийшов з кабіни і ліг біля неї. Ромашка була точнісінько такою, які запам'яталися йому з дитинства. Оглянувшись, чи ніхто не дивиться, він схилився й понюхав її. І цей гіркуватий запах яскраво нагадав йому весну в рідному селі, коли в перші теплі дні, знемігшись від довгої зими, вони, йдучи із школи, знімали чобітки і бігали по ніжній слабенькій травичці, що пахла так, як пахне зараз оця ромашка.

Дивно, забулися імена товаришів, навіть їхні обличчя, а запах той пригадався одразу. Пригадалось, що земля була холодна, ще мокра від снігу, який розтав нещодавно, але на ній вже була трава, а значить, близько було тепло і літо з усіма його втіхами. І ще пригадалось, що мати, вертаючись з поля, частенько приносила додому польові квіти, серед яких були ромашки, і ставила їх на столі в скляній півлітровій банці. Отоді в хаті пахло ромашками просто запаморочливо.

Рука мимоволі потяглася до квітки. В цей час від кар'єру гукнули:

– Ей, хто там! Під'їжджай!

Муратов підвів голову. Попереду машини не було. Він квапливо зірвав ромашку, вскочив у кабіну і завів мотор. Під'їхавши, зупинився, відстебнув ґудзик нагрудної кишені і, перш ніж покласти туди ромашку, глянув на неї. Разом з квіткою зірвав він і гілочку полину. Поклав ці два крихітні стебельця в кишеню гімнастьорки, застебнув ґудзик і притиснув долонею до грудей. Перед ним лежав рівний степ, що теж пахнув ромашкою, а ще більше полином.

3

Наче й нехитра робота – водити самоскид, підвозити каміння на будівництво греблі, наче й нецікава зовсім, а захопила вона помалу Муратова через те, що відволікала від думок. Працюючи серед людей, весь час перебуваючи у робочій метушні, поспішаючи і відстаючи, випереджаючи й надолужуючи прогаяне, він не переставав відчувати свою причетність до чогось великого, гомінливого і поступово ставав серед шоферів своєю людиною, йому не надокучали розмовами, не пнулися в товариші, але якась мовчазна прихильність все більше відчувалась і в коротких репліках на реготі, і в скупих посмішках, з якими віталися з ним ранком старші шофери.

На старому самоскиді не було запасного колеса, і коли одного разу спустила камера і Юрій став серед дороги знімати колесо, щоб заклеїти його, біля нього за короткий час зупинилося кілька машин. Шофери допомагали одгвинчувати гайки, хтось приніс домкрат, хтось металеву щітку, і ніхто не питав, що Муратову потрібно, – несли, в кого що було. Василь Гавриш зупинився на хвилину, зняв своє запасне колесо, підкотив до Юркової машини.

– Одягай готове, клеїти потім будеш, – сердито сказав він.

– А ти ж як… без запасного?

– У мене гума добра, – відказав Гавриш і крикнув шоферам – Кінчай, хлопці, возитися. Поїхали!

Хтось поміг Юркові накинути на гвинти нове Василеве. колесо, і машини помчали до кар'єру. Юрій став серед дороги з ключем в руці і довго дивився їм услід, здивований і вдячний, нижня губа його злегка затремтіла.

Після цього випадку Муратову дуже хотілося якось віддячити новим своїм товаришам. Така нагода скоро трапилась. Він уже поставив свою машину, коли до нього підійшов Борис Соловей – його напарник, що мав змінити Юрія і працювати в другій зміні: каміння на греблю возили цілу добу.

– Розумієш, – сказав Соловей, знявши картуз і чухаючи потилицю. При цьому брови він підняв, лоб наморщив і став дуже смішним. – Сьогодні великий концерт дають столичні артисти. Моя чорнява, – він почервонів і для чогось підморгнув Муратову, – взяла квитки. Так, може, ти виручиш! Попрацюєш за мене кілька годин? А то… – він розвів руками. – Доведеться тобі йти з нею на концерт.

– Я з великою охотою. – Юрій знову поліз у кабіну.

– Потім я за тебе відроблю.

– Ну, що ти! – відмахнувся Юрій. – Іди, гуляй. Мені не скоро, мабуть, доведеться ходити на концерти.

– Ну, пока, – Соловей потиснув йому руку. – Так я після концерту…

– Нічого не треба! – обірвав його Юрій. – Дивися вже за своєю чорнявою.

Муратову найкраще було на роботі. Він навіть зрадів пропозиції Солов'я, бо увечері, коли Ференчук і Гавриш підуть у клуб, а він лишається сам, до нього підступають тривожні думки. Він починає думати про те, що живе тут ворогом, що можуть якось викрити його, що так вічно продовжуватись не буде. Взагалі всі думки про свою долю, про те, що незабаром має з'явитися Кенгуру і треба буде починати справу, заради якої він сюди приїхав, вдень, на роботі не здавалися такими тривожними, але варто йому лишитись на самоті, як його охоплював розпач. Хотілося кинути все оце і тікати звідси, щоб не бачити оцих усіх людей, що ставляться до нього так уважно, так привітно.

А на роботі про це якось не думається. Тут усе здається простішим, тут і сам він себе почуває своїм. І Муратов залюбки приймав пропозиції товаришів і працював за кого дві години, доки той в кіно сходить, за кого цілу зміну. Шофери – народ молодий, у всіх у них були дівчата, або, як вони їх називали, «чорняві», хоч не в одної з них були сині очі і волосся біле, як льон.

Муратову все більше й. більше подобалися ці прості задушевні люди. Навіть в оцій манері називати наречених «чорнявими» було щось миле, щось співзвучне йому. Він пригадував, що батько так частенько називав матір.

Йому подобалося їхати в колоні, особливо вночі, коли ти освітлюєш фарами кузов передньої машини і в твою кабіну теж ллється світло задньої машини, і тоді здається, що з усіма людьми ти зв'язаний оцими променями міцно з одне ціле. Він знаходив дивну і незрозумілу привабливість в тому, щоб приїхати в гараж на обідню перерву і на коротке запитання Трощенка:

– Ну як там?

Відповідати:

– Сьогодні ми зробили по вісім ходок.

Це йому нагадувало перші дні перебування в школі, коли він, першокласник, повернувшись додому, говорив матері:

– А нам сьогодні задали отаку задачу.

Або:

– А ми завтра йдемо на екскурсію.

Оте «ми» незрозуміло хвилювало його тоді восьмирічним хлопцем тому, що за ним стояв цілий клас, школа. Це слово робило його дорослим, соліднішим. Так само незрозуміло, тільки якось по-новому, хвилювало воно й тепер, і, прокидаючись ранком, він думав про нових товаришів, про роботу з приємністю і йшов у гараж поспішаючи, наче боявся не застати там ні людей, ні своєї машини, ні немудрої своєї роботи.

Одного разу прийшов до них у гараж огрядний сивий чоловік у вишитій сорочці із сірого полотна і в полотняному картузі, зшитому на військовий зразок. Привітавшись, він сів за стіл поміж шоферами, які перед зміною снідали, пожартував, поглузував над Трощенком з приводу того, що гуму для коліс, вислану із Ярославля на адресу його автороти, перехопив гараж сусіднього будівничо-монтажного управління. Трощенко ворушив вусами й хмурився:

– Самому начальникові дзвонив, обіцяв вияснити і прислати.

– Казав пан: кожух дам, та слово його тепле, – сміявся сивий. – Ти, Сидоре, на начальника надійся, а сам не плошай. Осінь іде. Лишишся без гуми – будівництво заріжеш.

– Ну, а що ж, я битися до них поїду?

– А чого ж, можна й поїхати, – серйозно сказав Гавриш. – Сядемо всі на машину, приїдемо і в кулачну атаку! Віддавайте гуму!

– Ну, ти резину не тягни, – хмуро обірвав його Соловей. – Тут щось, мабуть, важливіше, раз Кузьма Якович прийшов.

Сивий чоловік обернувся до Солов'я і добродушно засміявся.

– Що ж я, по-твоєму, ходжу до вас, тільки як щось горить?

– Та воно-таки рідко заходите, – ствердив Трощенко.

– Не сидіти ж начальникові управління весь час у гаражі, – підморгнув Гавриш. – Що ж тоді Трощенку залишиться? Баранку крутити?

Трощенко вирячився на Гавриша, але, глянувши на усміхнене обличчя начальника, посміхнувся й собі.

– Ти в мене добалакаєшся, підожди, – багатозначно пообіцяв він.

– Так він же у мій город більшого каменя кидає, – заспокоїв Трощенка Кузьма Якович. – Чого ж ти сердишся?

– У завгара тормози погані, він по інерції сердиться, – сказав Гавриш і про всяк випадок пересів від Трощенка далі.

Усміхнені очі Кузьми Яковича зупинилися на Муратову.

– О, це у вас новий товариш. Демобілізований?

– Так точно! – Юрій підхопився із свого місця і виструнчився.

– Забув устав, – кепкував з нього Кузьма Якович, – забув. Коли за столом сидиш та ще їси, хай хоч генерал, хоч сам маршал приїде, не вставай.

– А я не їм, – виправдовувався Муратов.

– Ну, хай йому всячина! Ти краще скажи, як живеш, чи є в тебе гроші. Твоє прізвище?

– Муратов, – відповів Юрій.

– То як же воно життя в нас, на гражданці?

– Нічого, хороше життя…

– Тільки грошей чортма, правда? – встряв у розмову Гавриш. – Ти не бійся, Юро, говори прямо! Скажи: де, мовляв, ті гроші в солдата візьмуться, що ви, Кузьмо Яковичу, ще й питаєте?

– Ох, і бідовий же ти, Василю!

– Це я, коли про інших мова, а як мене торкнеться, я в кущі.

– То ти, Муратов, зайди сьогодні в контору, тобі випишуть аванс. Я дам команду, – пообіцяв Кузьма Якович.

– Хай заяву подає в КВД, – сказав червоніючи Ференчук. – Йому б і костюм справити треба. Доки ж його в гімнастьорці.

– Це вірно. Чуєш, Муратов? Давай, брат, обживатися по-справжньому.

– Тут і про дівчат подумати треба, як вони реагують на твоє існування, – наморщивши лоб, почухав свою потилицю Соловей. – В костюмі воно й реакцію сильнішу можна викликати і так далі.

– Усе! Закругляйте! – обірвав розмови завгар.

– По машинах! – гаркнув Василь і перший побіг до свого самоскида.

4

Надя запізнювалась і потрапила до залу перед самим початком концерту, тому сісти довелося на перше-ліпше місце в задніх рядах. Їй важко було сьогодні вирватися з роботи, але, почувши, що в Нове Городище приїхала заслужена капела бандуристів, вона кинула все і прибігла, бо це ж її найулюбленіший колектив! Навіть почути його виступ по радіо – велика радість.

Співали пісню Ніщинського «Закувала та сива зозуля». Із сцени лилася туга. Голоси, переплівшись, звучали задумано й тихо… Уявлялося безмежне море і галери на ньому, невільники, що брязкають кайданами при кожному помахові весел. У морі порожньо. Ні паруса, ні щогли, тільки вітер жене хвилі, витає в просторі, крилатий і вільний, куди хоче.

Змучені галерники відчувають його своїми обличчями, спітнілими грудьми і оголеними спинами. Вітер наче бавиться з ними, наче пестить, і вони звертаються до нього в невимовній тузі за волею, за рідним зеленим степом:

 
«Ой повій, повій, та буйнесенький ві-ітре-е-е,
Та й по-она-ад мо-о-оре-ем…
Та винеси нас із кайда-анів, з нево-олі-і
В чистее по-о-оле-е…»
 

Остання октава довго бринить у напруженій тиші залу, все затихаючи, кличе в оту далечінь, вкриту синюватою імлою, і так бере за душу тужливими надіями страждальців-галерників, що у Наді аж дух перехоплює. Вона прикушує губу і оглядається. Недалеко від неї в тому ж самому ряду сидить Муратов. Він низько схилився, зіпершись ліктями на власні коліна, наче ховається за спини переднього ряду, і ловить пісню жадібно, схвильовано, намагаючись лишитися непоміченим. Очі його блищать, щока, звернена до Наді, наче припорошена вапном або кам'яним пилом. З першого погляду Надя відгадала, що Муратов забув про все на світі зараз, віддавшись пісні…