Текст книги "Зорі падають в серпні"

Автор книги: Олександр Сизоненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

Юрко прийшов до інтернату, коли вже смеркло. Він сподівався, що тут хтось залишився, і дуже здивувався, побачивши браму, відкриту навстіж, темряву у вікнах будинків. Він спинився у воротях, неначе вперше потрапив сюди. Відчинені двері в будинку темніли, а на подвір'ї виднілись поламані дерева, біліли шматки паперу, а поміж ними чорно світилися плями машинного масла. Недалеко Юрко примітив і чубатого клена, якого хотіли врятувати хлопчаки, і підійшов до нього. Зламаний біля кореня, він білів на асфальті зідраною корою. Очевидно, його переїхали переднім колесом, коли студебеккер заднім ходом виїжджав з подвір'я, а потім по ньому пройшли й інші машини – м'яли й рвали його верхівку брудним мазутом диферів, вкачували в пил – і лишили посеред двору, як нікчемного каліку.

Юрко дивився на це згублене молоде дерево й відчував жаль до нього. Підняв і поставив кленочка, але жилавий стовбур потріскався на місці злому в поздовжні стрічки і триматися не міг. Та й нічого було вже тримати, бо красиве раніше дерево зараз було схоже на брудну мітлу. Юрко, підтримуючи однією рукою деревце, постояв, подумав, що ж робити далі, і, обережно опустивши його знову на запилений асфальт, пішов до воріт: його лякала оця порожнеча за високими стінами інтернату, і він сподівався, що, може, хтось прийде-таки сюди.

Вулиця була порожня, але освітлена ліхтарями, і тут Юрко відчув себе сміливіше. Він сів на лаві біля воріт, все ще не знаючи, що ж його робити далі. Так минуло з годину, а може, й більше. Ніде нікого. Хотілося спати, та й нічна вогкість проймала до кісток. Хлопець часто позирав на будинок, але його лякали розчинені двері. Нарешті, зважившись, він перебіг подвір'я, вскочив у коридор, звідти у кімнату, де жив з товаришами. На ліжках все було на місці, крім ковдр. Юрко стягнув простирало з однієї, з другої постелі, поклав подушку, скинув черевики і ліг, укрившись з головою. «Пересплю, а там видно буде», подумав він, засипаючи.

4

Про Юрка згадали, як тільки посадка закінчилася і лейтенант Кроунті та Олекса Петрович сіли в машину. Юрський сполошився і вискочив, щоб пошукати хлопця, але лейтенант Кроунті, висунувшись червоним обличчям з машини, гаркнув:

– Назад! Я мушу вивезти колону з міста негайно! Сідайте!

– Та треба ж його знайти.

– Він, мабуть, поліз у кузов. Сідайте, хай вам чорт! Зараз же сідайте!

Студебеккери ревли, сповнюючи подвір'я синім димом, чулися перегуки шоферів, машини, вирулюючи, наїжджали одна на одну. Все це створювало страшенну нетерплячку, било лейтенанта Кроунті по нервах, вимагало простору. Як завжди в метушні, в останню хвилину нікому було відчинити браму, і лейтенант зробив це сам. Він з такою силою штовхнув її важкі половинки, наче хотів розбити об мур.

Нарешті виїхали. За вертлявим «джиппом» Кроунті посунули важкі студебеккери. Вони наповнили вузенькі вулиці передмістя ревом і димом і, вихопившись за місто, покотилися широкою і темною автострадою, все набираючи швидкості. Котились вони повз невеличкі акуратні села, повз виметені ліси, і оці великі машини схожі були на злодіїв, що пограбували когось у місті і тепер намагаються втекти. До самого заходу сонця стрілки спідометрів «джиппа» і студебеккерів не показували нижче вісімдесяти миль.

Уже в сутінки за якимсь переліском Кроунті наказав зупинитись.

– Підіть, – сказав він Олексі Петровичу, – взнайте, чи немає того шпінгалета на якійсь машині. Та швидко!

Розшуки нічого не дали, і Олекса Петрович повернувся з винуватим і похнюпленим обличчям.

– Його немає? – грізно спитав Кроунті. – Цей хлопчисько зіпсує нам усю гру. Ви чуєте, що я кажу? Якщо він потрапить до росіян, то з нього знаєте, який буде свідок? Проти нас цілий процес розпочнеться, і чорта лисого врятує нас Хелл і навіть саме Федеральне бюро.

– Що ж робити? – розгублено спитав Олекса Петрович.

– Ви ще мене питаєте! – крикнув Кроунті. – Ви повинні зараз же придумати вихід. Куди він міг податися? В табір?

– В табір, – покірно відповів Олекса Петрович.

– Сідайте в машину, – наказав Кроунті, а сам підбіг до переднього грузовика, що стояв тут же, підпираючи «джиппа» своїм буфером, і, подавши шоферові карту, сказав:

– Отут зупинитесь, нагодуєте хлопчаків і підождете нас. На світанку ми вас доженемо.

Потім він сів у свою машину, трахнув дверцятами.

– Поїхали назад! – наказав він шоферові.

Пізньої ночі в'їхали вони в Гамбург. Біля прохідної трудового табору лейтенанту сказали, що звечора приходив хлопчак до Борсукова, але його прогнали, бо Борсуков уже був заарештований.

– Це при вас він приходив? – спитав Кроунті вахмана.

– При мені, – ствердив той.

– Йолоп! Навіщо ви його відпустили? – лейтенант ударив рукавичками себе по долоні і з ненавистю й огидою глянув у квадратне обличчя вахмана. – Ух, і йолопи! – гаркнув він востаннє і вискочив з прохідної.

Олекса Петрович ледве встигав за ним.

– В інтернат! – наказав Кроунті шоферові і закурив.

Не встиг він викурити сигарету, як «джипп» влетів у двір і зупинився під самісінькою стіною, здивовано світячи на неї фарами.

– Шукайте його тут, – наказав він Юрському. І до шофера: – Ви теж ідіть шукати.

За кілька хвилин, розшукавши Юрка під купою простирал, Олекса Петрович поторсав його за плече, з силою підняв з ліжка і дав хлопцеві ляпаса:

– Ах ти щеня! Ставити мене під удар!

Від цієї несподіванки Юрко нарешті прокинувся, зіскочив з ліжка, і Юрський з допомогою шофера поволік його в машину. Лейтенант Кроунті вже спав. На запитання шофера, куди їхати, він пробурмотів:

– Доганяйте колону! – і, забившись в куток, заснув знову.

5

По широкій автостраді, що лягла від Гамбурга до Альп, летить у гори автоколона. В машинах сидять дванадцятирічні діти, стомлені цілодобовою їздою. Обличчя видовжені, суворі, як у дорослих. Їх везуть і везуть – далі від Гамбурга і далі від рідної землі. І немає тепер надії на те, що колись інтернатський режим скінчиться, немає надії повернутись у сім'ю, побачити мамину усмішку, тому й витає над колоною невидимий сум.

«І куди оце тільки везуть вас, мої малі й милі? – співає над вухом вітер. – Що вас чекає в майбутньому? Казарми і грубість, холод і бездушність, чужина і невблаганність – віднині й назавжди ввійдуть у ваше життя і калічитимуть ваші юні душі…» І ще про щось висвистував вітер, – та хіба все почуєш?

А попереду встають сині Альпи, обіймають небо й землю, наче хочуть перепинити машини з дітьми, наче ловлять їх, розметавши по горизонту шапкасті свої відроги.

Альпи, Альпи! Засніжені гори! Чи дасте ви справжній притулок оцим безпритульним дітям, щастя яких покрали бездушні люди? Чи огорнете ви їх своєю чарівною красою, оспіваною в піснях і віршах? Чи зігрієте хоч нею оці самотні покалічені душі?

Та тільки де вам узяти тепла, прославлені гори, коли навіть у найбільшу спеку ви самі неспроможні звільнитись од вічних снігів. Одягли їх на свої далекі верхи і хмуритесь над світом – суворі дідугани в білих шапках…

Ех, гори, гори! Хоч би ви були кращі від людей, які вкрали у цих дітей дитинство, наче вони самі ніколи не були дітьми… Будьте ж ви Альпами, гори, дайте цим дітям притулок та напійте їх на все життя своєю красою. І тоді вони будуть справжніми людьми, бо краса не дасть людині скалічити свою душу навіть в юні роки.

Розділ шостий
ЛЮДИНА ЛЮДИНІ – ВОВК

1

Худий сивіючий німець у добре випрасуваному костюмі ходить по класу і стомлено, може, в тисячний раз на своєму віку повторює:

– Людина – борець. Кожен із смертних досягає на світі того, що він здатен вибороти в інших. У філософії були різні течії, на землі було багато соціально-економічних формацій, але завжди непорушним лишався закон: людина людині – вовк. Сильним належить життя з усіма його благами, сильним належить майбутнє. Великі філософи Ніцше і Шопенгауер відкриють вам багато істин буття, але це буде потім. Зараз ви повинні засвоїти один непорушний закон: хочеш бути людиною, хочеш користуватися благами не з милості інших, а заслужено – будь сильним, будь умілим, будь сміливим. Вам випала нелегка доля – жити й формуватися без батьків. Тому кожен ваш крок, кожен день вашого життя повинен іти на те, щоб ви ставали спритнішими й сильнішими сьогодні, ніж учора. Для цього ми з вами маємо всі умови.

Умови тут справді були чудові. Їх годували, як в санаторії, забезпечували хорошим одягом, інвентарем і тренерами. Це була правда. Одного тільки не розумів Юрко: цього німця лейтенант Кроунті відрекомендував як доктора філософії, але все, про що він говорить, здається таким дивним і безглуздим, що Юрко починає сумніватися, чи немає тут якогось шахрайства. Всі оці його думки такі дикі, вони так не в'яжуться з тим, чому Юрка вчили в рідній школі, в сім'ї і на селі, що йому хочеться затупати ногами, закласти в рот пальці й оглушливо засвистіти або зробити щось подібне – тільки б не чути оцього гугнявого голосу, оцих слів, у які доктор філософії, певне, сам не вірить.

За розчиненими вікнами – світ, залитий сонцем, вкритий альпійськими луками, облямований лісами і горами, а тут оця худа постать мотається по класу і довбе, наче дятел: «Людина людині – вовк».

І так день за днем, день за днем, аж доки Юрко вже перестає сердитись, доки він разом із товаришами не починає заслухуватись. І помалу в оцьому впертому бурмотінні він ловить щось дрібненьке, але переконливе: то доктор філософії приведе якийсь приклад з їхнього життя, то звичайну бійку двох хлопчаків розкладе на елементи, покаже причини її, наслідки, і Юрко починає непомітно для себе вірити йому.

Після таких уроків Юрко погано спав ночами. Доводилося все переоцінювати, все здавалося в світі нетривким, чужим і незрозумілим. Так ніби йшов, ішов по дорозі, і вона була тверда, а оглянувся – нема ніякої дороги, все заметено кучугурами снігу. Доктор філософії таки замітав усі шляхи і стежинки недовгого Юркового життя, і він починав ненавидіти цього педантичного доктора з його сірим обличчям, старанно випрасуваним костюмом і монотонним гугнявим голосом. Але в юній Юрковій голові мало було знань, не знаходилося доводів, щоб серйозно заперечити доктору, а ті крихітки, які народжувалися під час нічних роздумів, рушились після нових доказів доктора на наступних уроках.

Нарешті після довгих вагань Юрко запитав доктора:

– Про колективізм ви будете говорити?

Доктор помовчав, посміхнувся поблажливо й настільки, наскільки це було пристойним, і підійшов до Юрка.

– Колективізм, – сказав він улесливо, – це вигадки комуністів. Сили колективу, робота і її наслідки завжди належать сильнішим. Навіть невелика група людей обов'язково виділить із свого середовища когось розумнішого, сильнішого, хто підкорить собі оцей самий колектив і змушуватиме його робити те, що йому буде потрібно. – Доктор навіть руку поклав на Юркове плече і непомітно для себе натискував на нього, наче хотів придавити Юрка до лави, щоб він замовк.

Але Юрко скинув із свого плеча його холодну руку й сказав:

– Це неправда! Ви взагалі не правду говорите, а все навпаки.

– Як-то навпаки? – спокійно спитав доктор. – Ти просто не все ще розумієш, хлопче. Мине деякий час, і все стане ясно. От за ці кілька днів я, спостерігаючи ваш колектив, роблю висновок, що Оса і ти якось виділяєтеся з-поміж інших. Але тому, що не хочете поступитися один одному, – бо ні ти, ні Оса не маєте поки переваги, – тому ви й ворогуєте. Це абсолютно закономірно, і бійки ваші скінчаться тоді, коли хтось один з вас стане сильнішим. Обов'язково один! Бо навіть удвох люди не можуть беззастережно ділитися славою, першістю й іншим.

– Б'ємося ми тому, що дурні, – сказав Юрко і перший зареготав. За ним зареготали всі і навіть доктор.

– А все ж, – сміючись сказав він, – все ж ти, Шакале, не поступишся Осі.

– От візьму і поступлюсь, – сказав Юрко.

– Не втримаєшся, – запевнив його доктор, – бо ти не слабший, ти скоро будеш сильнішим за нього.

– Це ми ще побачимо, – похмуро сказав Оса.

Юрко, глянувши на його нахабне обличчя, відчув, що ніколи не поступиться, не згодиться потурати Осі. Чим далі, тим більше сумнівів викликав доктор у Юрковій душі своїми бесідами. І чим далі, він пильніше придивлявся до хлопця. Стежачи за тренуванням, доктор ніби ненароком кидав Юркові зауваження, а одного разу, позіхнувши, сказав з нудьгою:

– Ти, Шакале, лінуєшся чи що? Ти повинен в спорті бути першим. Подивись, які в тебе плечі, ноги, зріст. А ти так… – доктор зневажливо махнув рукою і відійшов, а Юрко пильніше почав придивлятися до себе, до товаришів і помітив, що в нього й справді плечі ширші, ноги міцніші, ніж у інших.

Минали місяці, роки, Юрко ріс і розвивався на альпійських луках в сильного, дужого юнака. Він краще за інших грав у теніс, був чемпіоном коледжу по боксу, швидко бігав. Але Оса стрибав вище за нього, і тут Юрко нічого не міг вдіяти.

Якось на прогулянці в горах доктор покликав його і якийсь час ішов поряд, оповідаючи про різні історії, зв'язані з Альпами, а тоді враз спитав:

– Ти вважаєш нормальним, що Оса стрибає вище за тебе?

Юрко помовчав, допитливо глянув на доктора.

– Він краще за мене стрибає тому, що на два сантиметри вищий за мене. І техніка в нього краща.

– І ти це вважаєш нормальним? – доктор спинився і здвигнув плечима. – Немає в тебе справжньої гордості, Шакале. У тебе є дані для того, щоб бути неперевершеним. Чуєш? Неперевершеним у всьому! – і доктор пішов швидше, наздоганяючи колону.

В юності люди самолюбиві. Юркові чулася правда в цих словах доктора філософії, і хоч на його уроках він бував неуважним, хоч іноді сперечався з ним і не хотів сприймати його теорії, заважаючи й іншим, того ж дня під час відпочинку, коли весь табір спав, спорожнівши й завмерши на дві години, доктор філософії побачив Муратова біля ями для стрибків. Хлопець ставав до перекладини зліва, потім справа, розганявся і, зачепившись, падав сторчака в пісок, але, посидівши та оклигавши, знову брав розгін і стрибав.

– Тепер ти мій, голубчику, – доктор задоволено усміхнувся і пішов спати.

2

Зранку йшли в Альпи. Тут, на далеких гірських перевалах, не буває людей. Тиша така, якої в місті або в селі не буває навіть глибокої ночі. Ліси дрімають під сонцем, дерева ловлять його проміння своїм соковитим листям і мовчать. Мовчать і гори, підставляючи сонцю свої засніжені хребти, гріючи їх на цілий рік. Задушливо пахнуть альпійські квіти. Вітер і не дихне, він не здуває з гір ці чудесні пахощі, не несе їх людям в далекі оселі, і пахощі настоюються, як. добре багаторічне вино. Ними тут пахнуть і каміння, і стовбури дерев, і навіть гола земля. Та що там говорити, навіть компас на Юрковій руці, коли схилишся над ним, теж пахне квітами.

Жарко, парко в лісі, сонце вже звертає з обіду, а вони все йдуть лісом, продираються крізь хащі, перепливають неширокі, але глибокі ручаї з крижаною водою з гір, здираються на скелі, що раптом виникають серед дерев, як привиди, йдуть, не обминаючи перешкод, так, як прокладено маршрут на карті. Десь в якійсь невидимій точці цього маршруту вони мають зустрітися з другою групою, що, завезена вчора машинами кудись далеко, йде їм назустріч.

Тихо-тихо… Навіть пташки не співають. Вони беззвучно перепурхують з гілки на гілку і свердлять хлопців рухливими бусинками очей.

Доктор філософії йде попереду, повертається до них час від часу спітнілим обличчям і кидає одне слово:

– Швидше!

Він іде без карти. У нього на руці лише компас, але йдуть вони точнісінько так, як намічалось. Ось на дванадцятому кілометрі маршруту невеличка гірська річка. Ставлячи завдання, доктор говорив, що вони повинні вийти на неї саме там, де впало дерево, утворивши гіллястий місток через річку. Так воно і є: вийшли метрів за двадцять лівіше. Це була дрібниця: за дванадцять кілометрів відхилитися на таку відстань, але доктор сердився на себе, на лісову задуху і на Юрка, що йшов позад нього з картою.

– Куди ж ти дивився, Шакале? Треба ж вносити поправки! – і починав розповідати, як це робиться з допомогою карти і компаса. Тут же обривав і квапив усіх: – Пішли, пішли! Ми запізнюємось. Та дивіться пильно, примічайте ознаки місцевості, все, що тут виділяється. Тренуйте пам'ять, бо назад будете йти самі, кожен в різний час і без компаса, без карти. Це вам так само необхідно вміти, як ви вмієте дихати. В невідомій місцевості це єдиний шлях добре орієнтуватися, виходити в заданий пункт, не зупиняючи жителів і не задаючи їм запитань на зразок таких-от: «Скажіть, будь ласка, як вийти в розташування такої-то військової частини або аеродрому?» або: «Скажіть, а де тут прикордонна застава? Бо мені треба обійти її».

Але, на перший погляд, просте завдання – послідовно запам'ятати якісь характерні ознаки місцевості – виявилося дуже важкою справою. Те, що бачив тільки-но, заступало собою бачене раніше, все це плуталось, утворювало якийсь калейдоскоп. І коли на привалі доктор філософії наказав Юркові розповісти послідовність маршруту, він так все переплутав, що хлопці довго й дружно сміялися з нього. Але не краще знали маршрут й інші. Доктор філософії не кричав, він поглузував над хлопцями, а потім розповів усе до найменших дрібниць, і всі одразу побачили пройдений ними шлях, позначений де уламком скелі, де якимось особливим деревом, де ручаєм, а де й галявиною. Здавалося, можна було б хоч зараз вертатись і кожен би знайшов дорогу назад після розповіді.

Тут же, на привалі, доктор філософії давав кожному окремий малюнок. Це були картини міського або сільського життя, шматок лісу чи болота, і скрізь було дуже багато всіляких деталей. Малюнок дозволялося роздивлятись не більше двох хвилин, потім доктор забирав малюнок і наказував розповісти, що на ньому було намальовано.

Доки Юрко дивився на малюнок, йому все було ясно, все так гарно розміщено, що не запам'ятати було просто неможливо. Але як тільки малюнок зникав, перед очима з'являлась порожнеча, і юнак губився.

– Будете віднині день і ніч проробляти ці вправи, – сказав доктор. – Пам'ять у кожного з вас повинна бути як дзеркало. Глянеш на що – і в голові мусить лишитися все точнісінько таким, як воно є. І лишитися повинно надовго, назавжди.

У цих же походах хлопці вчилися підтримувати із зустрічною групою радіозв'язок. Вони чергували по дві години. Кожен повинен був настроювати рацію заново, ловити позивні і передавати зашифровані радіограми.

Все це, звичайно, було і цікавим і важким. Але інтерес у хлопців до цих вправ був великий, з часом вони всьому навчаться, – доктор був у цьому переконаний.

В альпійському таборі вчилися також водити мотоцикли і автомашини – легкові й вантажні. Їх дістали десь за наказом Хелла. Це були російські машини.

– У вашій майбутній роботі, – говорив доктор, – не виключена можливість, що вам доведеться скористатися чужою машиною або працювати шоферами. Взагалі вміння водити авто за плечима не носять. Але вам треба володіти цією майстерністю, як класним шоферам.

І хлопці вивчали і цю спеціальність, відчуваючи, що в майбутньому чекає їх щось небезпечне й цікаве.

3

Олекса Петрович викладав російську мову й літературу, її він знав найкраще за всіх учителів. Юрко любив його уроки. Іноді він приходив до Юрського вечорами, і Олекса Петрович частував його сидром, давав книжки.

На Юркові скарги на адресу доктора філософії Олекса Петрович відповідав мовчанкою. Нарешті, він сказав, що у кожного свої переконання, що доктор – людина, відома у вчених колах, і що він свої погляди не нав'язує нікому: хочеш – сприймай, не хочеш – не сприймай. Юркові така відповідь не сподобалась, але він промовчав: було якось соромно й незручно сперечатись з Олексою Петровичем. Адже він завжди радів приходові Юрка і взагалі ставився до нього прихильно, навіть запобігливо.

Одного разу, коли Олекса Петрович цілий вечір читав йому Достоєвського, у Юрка так було погано на душі, що він, не дослухавши, підвівся і почав прощатися. Олекса Петрович, відклавши книжку, пильно глянув на нього і спитав:

– Чому ти такий неуважний? Що трапилось?

– Набридло! – роздратовано сказав Юрко. – Доктор довбе одне і те ж: «Людина людині – вовк!» До вас прийдеш – ви теж про вбивства читаєте. Мимоволі починаєш думати: що з нас буде? Може, ви знаєте?

Олекса Петрович усміхнувся.

– Вас готують до життя в такому світі, де панькатися з вами ніхто не буде, де кожен пробиває собі дорогу своїми силами і. здібностями. В такому світі немає і не мусить бути співчуття, жалю – рвись, домагайсь, і хай нічого тебе не спиняє. В твої роки ти повинен на життя дивитися тверезо. Це тобі, брат, не Росія, де ти народився і ріс, покладаючись на батька й матір, сподіваючись на те, що закінчиш десятирічку, підеш в інститут і так далі. Ні, тут таких гладеньких шляхів немає і не може бути.

– А який же шлях мене жде? – з гіркотою спитав Юрко.

– Я ще й сам не знаю. Ти вчись, тільки добре, а я тобі не ворог, поможу влаштуватися в університет, стати хорошою людиною.

І Олекса Петрович справді робив усе, що тільки міг, аби вивести Юрка в люди. Коли восени до них приїхав Хелл, Олекса Петрович висловив йому свої надії влаштувати Юрка по закінченні коледжу в університет. Хелл наказав покликати Юрка, поговорив з ним кілька хвилин і відпустив. На запитання Олекси Петровича, як йому сподобався хлопець, Хелл відповів не одразу, наче вирішував: сказати чи ні?

– Тигр! – захоплено посміхнувся він, дивлячись вслід засмаглому, стрункому Юркові.

– Він не тигр, а Шакал, – зауважив доктор філософії, входячи до кабінету і вітаючись з Хеллом.

– Юрський хоче його влаштувати в університеті після закінчення коледжу. Як ви на це дивитесь, докторе?

– Та це ж найздібніший наш вихованець! – обурився доктор. – Який може бути університет?

– Ну, це ми ще побачимо, – заспокоїв обох Хелл. – А зараз розкажіть, як ідуть справи. Чи вдалися вам, докторе, ваші славетні спроби з Шопенгауером?

– Безперечно, вдалися. Це перевірена зброя.

– Я думаю, що вдалися не до кінця, – зауважив Олекса Петрович. – Хлопчаки погано сприймають вашу філософію, пане доктор.

– Чому? – здивувався Хелл.

– По-перше, тому, – сказав Олекса Петрович, – що у них немає підготовки, і це просто смішно: читати їм лекції по філософії. По-друге, це абсолютно противно їхнім поглядам.

– Які погляди в шістнадцять років? – спитав Хелл. – Ви збожеволіли, пане вчитель. Оці хлопчаки – сире тісто. Що захочеш, те й зліпиш.

– Не завжди, – вперто сказав Олекса Петрович. – Потрібен хист, щоб вплинути на них.

– Ну, цього докторові не треба позичати. Адже так?

– Не знаю, – здвигнув плечима доктор. – В оцьому самісінькому коледжі я не одній сотні юнаків прищепив потрібний світогляд.

– Так це ж зовсім інші діти! – вигукнув Олекса Петрович.

– А звідки ви взяли, що вони не сприймають моєї філософії? – сердито спитав доктор.

– Хоч би й з Шакалових розповідей.

– Так це ж найбільш упертий суб'єкт. Але мені здається, що ви йому допомагаєте бути упертим. Так чи ні?

– Ви не довіряєте мені? – підвівся Олекса Петрович.

– Не маємо підстав не довіряти, – говорив далі доктор. – Але розмови про університет, про мої бесіди – це розмагнічує хлопця, а через нього погано впливає і на інших.

– Зробіть відповідні висновки, Юрський, – багатозначно зауважив Хелл, піднявши вгору сигару. – А зараз можете йти.

Коли двері за Олексою Петровичем зачинилися, Хелл спитав доктора:

– Як він викладає?

– Добре. Хлопці знатимуть російську мову і літературу прекрасно.

– Це дуже важливо, – сказав Хелл. – А оцей Шакал справді хороший екземпляр?

– Рідкісний! – захвилювався доктор. – Прекрасні природні дані! Він безперечний чемпіон коледжу з усіх видів спорту. І знаєте, чим я його взяв? Грою на самолюбстві.

– А філософію вашу не сприймає?

– Не до кінця.

– Це, пане доктор, стрілянина в білий світ. Муратов повинен вийти з коледжу агентом № 1, а не чемпіоном спорту. Може, ви справді дещо пересолили із Шопенгауером і Ніцше? Може, рано?

– Боюсь, що буде пізно, якщо ми втратимо хоч місяць. Повірте моєму досвіду, – доктор філософії підвівся і закрокував по кабінету, наче на уроці. – По-перше, лекцій я не читаю, я бесідую з ними. По-друге, знань я не вимагаю. Основне завдання – вдовбати їм у голови індивідуалізм, отруїти ним, матеріально закріпити його умовами життя і розпорядком коледжу. І вони наші. Це вже більше як наполовину здійснено. А що стосується Муратова… – доктор зупинився і розвів руками, – я не знаю. Самолюбство у нього розвинене.

– До біса самолюбство! Цього мало! – розсердився Хелл. – Ви повинні зламати його повністю. Адже він має авторитет серед хлопчаків?

– Безперечно.

– Безперечно! Так от і зробіть його безперечним ніцшеанцем. Хоча б поверховим. Без цього на Муратова покластися не можна буде. Ваше єдине завдання – скерувати його думки в цьому напрямі. Весною я повернуся із Штатів і все інше завершу сам. За цілу осінь і зиму вам, безперечно, вдасться закласти основу, га?

– От тільки б не Юрський.

Хелл довго мовчав.

– Юрський подав думку про викрадення інтернату. І потім він хороший учитель. Хто ще знає так, як він, російську мову? І взагалі на нього можна покластись.

– Та я нічого… Я тільки хотів би, щоб він не впливав на Муратова.

– Добре, – махнув рукою Хелл. – Щось придумаємо. Ідіть, я трохи спочину.

Надвечір, виспавшись і поголившись, Хелл вийшов на подвір'я у красивому спортивному костюмі. Якийсь час він стежив за тим, як бігали, стрибали, грали у волейбол вихованці коледжу під наглядом досвідчених тренерів, а потім спитав:

– Хто з вас добре грає в теніс?

– Шакал!

– Шакал! – загукало одразу кілька голосів.

– Вибери, Шакале, дві хороших ракетки, пограємо.

Спочатку Хелл легко виграв у хлопця. Муратов відчував себе скованим, він, очевидно, ніяковів, на майданчику тримався так, що, здавалося, не знав, куди подіти руки. Але згодом посмілішав, і Хелл відчув у ньому справжнього суперника.

Стомившись, вони прилягли тут же на траві, і Хелл спитав:

– Ну, як? Подобається тобі в коледжі?

– Ще б пак! – відповів Юрко. – Живемо, як на курорті.

– А уроків у вас багато?

– Та ні. Російська та англійська мови. Ну та ще філософія.

– З осені буде більше, – пообіцяв Хелл. – Це ж ви канікули проводите в горах, а потім доведеться вивчати і математику, і фізику, і історію…

– Якби тільки не філософію!

– А що? Не подобається?

– А що ж там хорошого? – Юрко встав, оглянувся і, заклавши руки за спину, заходив по майданчику. – Людина людині – вовк, – гугнявим голосом проказав він у такт своїм крокам, і Хелл одразу пізнав манери доктора філософії.

– Молодець! Ти копіюєш добре, – засміявся він і теж підвівся.

– Ходім, пора вечеряти. До речі, в Гамбург подзвонити звідси можна? – спитав Хелл.

– Телефон є, але не знаю, чи в Гамбург дзвонять, чи ні, – Юрко попрощався і пішов до їдальні.

– Так завтра пограємо ще! – гукнув йому Хелл.

– Добре, – погодився Юрко.

Але наступного дня пограти їм не довелось. З Гамбурга приїхав лейтенант Кроунті, привіз Хеллу якісь папери, і вони довго сиділи, запершись у кабінеті. Потім у машину винесли чемодани Хелла і покликали раптом в кабінет Юрка.

– От що, Шакале, – затягуючи на плащі пояс, сказав. Хелл. – Лейтенант Кроунті на моє прохання привіз документи твого батька. Я мушу сповістити тобі сумну звістку: батька вбили в концентраційному таборі.

– Я про це знав, – відповів Юрко.

– Звідки? – швидко спитав Хелл. Хлопець помовчав.

– Я догадувався.

– А-а. Ну, а хто його видав, ти знаєш?

– Ні…

– Лейтенанте, покажіть, – коротко наказав Хелл.

Кроунті відкрив портфель, порився в паперах і поклав на стіл пожовклий, брудний папірець. Юрко глянув і не повірив своїм очам.

– Олекса Петрович? – жахнувся він.

– Ти тільки язик за зубами вмій тримати. – Хелл одягнув капелюха, поправив його перед дзеркалом і додав: – Так що, Шакале, в словах доктора філософії буває, очевидно, правда. Гуд бай! – торкнувся він капелюха. – Лечу в Штати. В теніс пограємо весною, Шакале. – Вони вийшли, лишивши спантеличеного хлопця в кабінеті. Машина зашуміла під вікнами і покотилася за браму, а Юрко все сидів і дивився на те місце, де вона стояла.