Текст книги "Зорі падають в серпні"

Автор книги: Олександр Сизоненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

– Тобто одкидаються обидва борти.

– Та не тільки борти, а й днище відкривається, а борти по половинці, – всміхнувся Хертвіг. – Через те що кінгстони починаються від носової частини, а швидкість човна пристойна, вода вривається з великою силою. Секунда – і ви з човном під водою.

– Ну й човен! – хитнув головою Муратов. – І хто його виготував?

– Один сінопський турок. Великий майстер! Але він і гроші бере великі. За одного такого човна можна виміняти штук три лімузини.

– І ото його як втопив, так і пропало три лімузини?

– У нашому ділі що вони варті?

– Ну, а якщо треба буде тікати? І якщо шляхів інших не буде, крім того, яким прийшов?

– Навряд, щоб так трапилось, – сказав Хертвіг, пильно глянувши на Муратова. – Але якщо й трапиться…

– То буде не до човна?

– Чому? На світі все може бути. Може, справді доведеться з Садовська пливти назад морем.

– Так човен має якесь пристосування, щоб його можна було підняти?

– Аякже! Все продумано. Отут в носовій частині. Ось бачиш, щоб не шукати, – Хертвіг показав у той куточок, що утворювався днищем та форштевнем, і Муратов побачив там кругленьку задвижку. – Повернеш, її набік, відкриється кнопка. Натиснеш кнопку – запрацюють в обох бортових відсіках балончики із стисненим повітрям. Тільки перш ніж включати їх, треба закрити кінгстони.

– І човен спливе?

– Так, спливе, бо в ньому ж зовсім мало води. Бачите, який він мілкий? Тут все розраховано: у кінгстонних відсіках повітря буде стільки, що воно підніме човен майже повністю. Лишиться тільки вихлюпати воду.

– А мотор? Він же не працюватиме?

– Оцей? Бензиновий? Доки не обсохне, звичайно, не працюватиме, але електромотор і акумулятори закриті герметично, вода до них не проникає – повертаєте вимикач, і гайда! Ні, човен – звір! І керувати ним просто – тиждень тренування, і ви – як риба в воді.

– А звідки ви. знаєте цей човен?

– Мені доводилося вже перепливати море на таких човнах. І не раз.

– І вдавалось?

– Як коли. Більше, звичайно, вдавалось.

Муратов задумався. Може, він уявив собі море, далекі вогні малого містечка, може, долю свою хотів розгадати, а тільки обличчя його стало печальним, широкі плечі трохи похилились, і Хертвіг, помітивши це, поклав йому руку на плече.

– У вас були попередники, Шакале! Я не першого вас споряджаю в таку дорогу. Так що – бадьоріше, сміливіше! Сідайте за руль та зживайтеся з вашим човном, звикайте!

– Ким же мені треба стати? Про це домовлялись?

– От, бачте, з цього треба було й починати, а ми про човен заходилися говорити. Значить, так. Ви будете демобілізованим солдатом-шофером, Кенгуру приготував вам солдатський одяг і документи: військовий квиток, шоферські права і все інше. Шоферську справу ви вивчили добре? Ну, от і гаразд. Якщо вдасться висадитись непоміченим, ви потрапите з допомогою Кенгуру на будівництво гідростанції на Дніпрі, в Нове Городище. Коли, звичайно, він не підготує чогось кращого. Але я особисто думаю, що кращого місця не знайдеш. В Нове Городище їдуть звідусіль, затешетеся поміж цим збіговиськом і станете непомітним. Там з цього погляду буде дуже легко влаштуватись.

– Ну, а якщо не вдасться непоміченим висадитись? – Муратов насторожено дивився на Хертвіга.

– Ну що ж, тоді треба діяти в залежності від обставин. Передбачається в разі переслідування летіти з якогось степового аеродрому далі від Садовська, а вже пізніше повернутись.

– А де ж там є аеродроми?

– Кенгуру знає. Аеродромів у них тут багато і стає все більше, бо на Дніпрі будується ще кілька електростанцій. Кенгуру там вас зорієнтує. Він все вже підготував, він передбачить усі несподіванки. Значить, операція вам зрозуміла?

– Зрозуміла, – Шакал сидів, задумано дивлячися собі під ноги. Спека вже розпочалася, хоч був ще ранок. Але він не помічав ні спеки, ні віддзеркаленого моря, ні тропічного саду – зараз його це не цікавило. Він вдивлявся в свіжопофарбоване дно човна і думав про ті несподіванки, які підстерігають його в цій операції, про те, чи зробить Кенгуру, якого він не знає, все так, як треба! чи буде доброю погода, чи засічуть його одразу ж прикордонники…

– Ну, раз операція зрозуміла, то візьмемось за тренування, – сказав Хертвіг.

Муратов зітхнув, сів за руль і завів мотор.

Розділ другий
ТАЄМНИЧИЙ КУПАЛЬНИК

1

Садовськ – таврійське невеличке містечко, розташоване на березі затоки, в тому самому місці, де степ і море, однаково рівні і однаково безмежні, зливаються. Випадок рідкісний і дивний: ні берегових круч, ні скель, тільки білесенька смужка перемитих пісків відділяє степові трави від морських хвиль, та й то, коли вітер віє з моря, хвилі набігають і топлять ту смужку, і тоді здається, що степ занурив у море свою голову, а воно хлюпає йому на спину хвилями, наче голубить, наче рятує від спеки, що ціле літо висне над полями маревом, а над морем – імлою.

Вже в травні в Садовськ звідусіль їдуть люди: із Архангельська і Ленінграда, із Воркути і Свердловська, із Києва і Полтави цілими сім'ями прибувають на відпочинок, і до самої осені по білій береговій смузі майорять то білі, то рожеві, то коричньові тіла курортників. Безперервно лунає дитячий сміх, хлюпочуться у воді громадяни, які щойно навчились ходити, і матері не турбуються: пляж у Садовську по-справжньому дитячий, мілкий, так що метрів триста можна йти по дну у відкрите море, і все буде мілко та й мілко.

Ні санаторіїв, ні будинків відпочинку в Садовську немає. Люди приїздять сюди відпочивати як туристи: наймають квартири, ніде не стають на облік, не дотримуються ніякого режиму. Так приємно, так вільно тут відпочивається, що нікому й на думку не спаде придивитись до будиночка в сквері: вдень він, стуливши віконниці, дрімає, і тільки по всипаному білим піском подвір'ю іноді швидко пройде від воріт і щезне у низьких дверях солдат у зеленім кашкеті, прив'язавши до паркана змиленого коня. Стоїть цей будинок під високими сріблястими яворами, обсаджений він розкішними рядами туї, і мало хто звертає на нього увагу, мало хто завдає собі клопоту над тим, чого це тут розмістилась прикордонна застава.

Нікому й на думку не спаде, що море, в якому купаються маленькі білочубі діти в панамках, море, яке здається таким гостинним і лагідним, миє десь далеко-далеко чужий берег і є кордоном – точнісінько таким же, як і на сухопутті.

Тільки на морі немає смугастих прикордонних стовпів, на ньому не збудуєш прикордонних застав, воно хвилюється і шумить і завжди дасть притулок ворогові.

Тому і стоїть у цьому тихому сквері невеличкий одноповерховий будинок під білою черепицею, і коли гомін стихає, коли берег пустіє і море, небо, степ і містечко огортає сон, отоді будиночок оживає: з нього виходять мовчазні люди в зелених кашкетах і розходяться у всі боки парами. Ледве чутно шурхотять бур'янами чоботи, легенько хлюпочуться хвилі, а з темного моря таємниче підморгують далекі маяки…

Наче дві тіні, бредуть поміж степом і морем сержант Безбородько та рядовий Ібрагімов, прислухаються, напружують зір, і тільки в темряві блисне іноді воронованим стволом автомат, або, наткнувшись на темний, підозрілий кущ туї, спалахне і погасне промінь ліхтарика.

У таку глуху ніч не віриться, що ранком берег знову оживе і вкриється людом, що дитячий сміх сполохає тишу. Ніч накрила море і степ, вони потемніли. Хмари. над степом чорні, важкі й ворожі, а над морем легенькі, біляві.

Але сержант Безбородько не вірить морю, безтурботній грайливості хвиль: саме з моря може прийти ворог, і через те Безбородько не любить морського кокетства. Степ надійніший, сержант виріс у ньому, а море – хто його знає, на що воно здатне?

Ібрагімов – молодий прикордонник. Він оце недавно патрулював уперше, ніч була тоді місячна, тиха. Ібрагімов йшов як зачарований. Монгольське обличчя його було весь час звернене до моря, усміхнене, темні гарячі очі блищали.

– Ай, красиво як! Ай, красиво! – тихо казав він і дивився на широку місячну дорогу, що лягла через море невідомо куди. Місяць тільки-тільки зійшов, він висів над самою водою, простеливши світлу дорогу. Блиски хвиль тріпотіли на ній, і здавалося, що дорога ця виткана із золотого легенького серпанку і тріпотить від подиху вітру – ажурна, невагома, прекрасна. Житель пустині, Ібрагімов уперше бачив море і не одривав від нього очей, а це сердило Безбородька. Сержант насуплював брови, які від місячного сяйва здавалися ще більшими, і суворо зауважував:

– А ти вперед дивись. На місяць милуватимешся, як прийде зміна.

– Ай, що ти говориш, сержанте, його тоді вже не буде.

– Ти що, на побачення вийшов? – розсердився Безбородько. – Мовчи і дивись!

Сьогодні вони крокують тихо, насторожено вслухаються у тишу ночі і плюскіт хвиль.

Суцільною стіною тягнеться понад берегом туя, парк у темряві здається розкішним і кращим, ніж насправді, й двоповерховий панський будинок, в якому тепер розташувався піонерський табір, яскраво біліє колонами крізь дерева, наче теж, як і Ібрагімов, дивиться на море і ніяк не намилується ним. Двоє закоханих бредуть стежкою геть од моря, і прикордонники не чіпають їх: хай ідуть собі, такі ночі серпень дарує наче спеціально для закоханих.

Містечко кінчається одразу ж за тополевою алеєю, і тепер ліворуч від прикордонників – сірувате в темряві море, а праворуч – огорнутий сутінками степ. Море хлюпочеться хвилею, наче зітхає, а степ заснув, тільки задумано сюрчать в ньому коники та десь на озерах сумно й протяжно кричить Нічний птах, наче кличе когось, хто навіки покинув його, або стогне з розпуки й печалі.

– А-а-а-а! А-а-а-а! – його поклик починається з високої благальної ноти і кінчається низькою і розпачливою.

Крикне двічі й замовкне, і тоді все завмирає, крім коників, що сюрчать, мабуть, уві сні, крім зірок, що невтомно підморгують степові й морю, крім хвиль, що вічно лащаться до байдужого берега.

Оці нічні шуми, оці краєвиди викликають в Ібрагімова дивні думки. Він іде поруч з сержантом і чекає чогось незвичайного, дивовижного, про що вже давно мріє. Відколи Ібрагімов потрапив у прикордонні війська, він вірить, що йому вдасться затримати шпигуна, вчинити щось героїчне, але ось уже два місяці нічого на заставі не трапляється, сподіванки його не справджуються, і він починає розуміти, що шпигунів ловлять не кожної ночі. Однак сьогодні ці думки знову обсіли його. Він жде, що в морі почується плюскіт весла або з'явиться голова шпигуна, але все навкруги тихо, спокійно, німують степ і море, хлюпають хвилі ласкаво, і сержант Безбородько йде спокійно, повагом, трохи схиливши голову, наче міряє берег і ось зараз зупиниться, скаже, скільки кроків звідси до комендатури. Все так буденно і просто, все так безпечно.

Від озер повертають назад. Садовськ темніє громаддям дерев, між якими біліють будинки. Зеленувата прозора імла висить і над берегом, і над морем, і над містечком, а сюрчання коників доноситься з степу ритмічними хвилями, і можна подумати, що воно залежить від морських хвиль.

Тихо, красиво, розкішно. Весь простір, все небо тріпотить, просвічене наскрізь спокійним і сонним промінням зірок. Завмерли кущі, і дерева, і хати, а патруль в цьому сонному царстві бреде тихо і повагом, наче боїться збудити когось.

Раптом Ібрагімов схопив Безбородька за руку.

– Стоп, сержанте, бачиш?

Не встиг Безбородько відповісти, як Ібрагімов зірвався з місця і кинувся вперед.

– Ібрагімов! До мене! – владно гукнув сержант, але Ібрагімов, блискаючи очима, йшов йому назустріч і простягав у витягнутій руці щось безформне.

– Дивись, сержанте! Одяг! Чий це одяг, сержанте?

Безбородько неквапливим кроком підійшов до нього і суворо сказав:

– Ти порушив устав, Ібрагімов.

– Який тут устав! Хіба ти не бачиш?

– Бачу, але прикордонник до всього повинен ставитись спокійно. Твій необачний крок міг би коштувати тобі життя. Крім того… А, що з тобою тут говорити! – сержант махнув рукою і потягнув із-за спини автомат. – Де лежали ці шмутки?

– Отут, – Ібрагімов одбіг і поклав одяг на пісок, – ні, отут, – і відніс далі.

– От бачиш, не знаєш точно, де саме. А це іноді багато важить.

– Але чий це одяг, сержанте?

– Зараз узнаємо, – Безбородько підійшов до берега, присів.

У морі нікого не було видно.

– Ти бачиш віхи? – спитав він Ібрагімова. Віхи, якими було позначено фарватер, темніли далеко у сріблястому морі, що було гладеньким і порожнім.

– Бачу, – відповів той і враз схопився, дзенькнув затвором автомата.

– Стій, хто йде! – гортанно і різко крикнув Ібрагімов, і Безбородько помітив людину, що вийшла з-за кущів туї.

– Свої, свої, – спокійно сказав незнайомий і підійшов ближче.

Він був у плавках і зовсім білий – не встиг ще засмагнути. Високий і стрункий, з кучерявою головою і вродливим обличчям, на якому важкою лінією темніли брови, він посміхався ніяково й розводив руками.

– Опусти автомат, – наказав сержант Ібрагімову, а тоді повернувся до незнайомого: – Чого ж це так пізно?

– Купаюсь пізно? А що, не можна? – щиро здивувався той.

– Після дванадцятої ночі купатися заборонено, про це знає кожен школяр, – швидко й сердито, із сильним акцентом випалив Ібрагімов.

– Але я тільки сьогодні приїхав, я не знав. Після кіно дай, думаю, скупаюся на сон грядущий, як кажуть.

– Документи при собі маєте? – спитав сержант спокійно.

– Аякже! Обов'язково. Партквиток де ж може бути? Зі мною, зі мною…

– Покажіть.

Незнайомий нагнувся над одягом і за мить подав сержантові паспорт, відпускну записку з Молотовського авіазаводу, а партквиток затиснув у кулаці. Світячи ліхтарем, сержант прочитав:

«Інженера-технолога Полікарпова Сергія Гнатовича вважати у відпустці з 5 серпня по 2 вересня 1955 року». Звіривши записку з паспортом, сержант, сказавши «пробачте», на секунду освітив обличчя Полікарпова і повернув документ.

– Де ви живете? – спитав він, помовчавши.

– Отут ось, – показав технолог на найближчу до моря хатку. Вона стояла під яворами, окремо від усіх інших хат, маленька, біла, наче маяк.

– Ну, добре, – сказав сержант. – Знайте ж, що після дванадцятої купатися не можна. – Він козирнув і пішов далі, а Ібрагімов поплентався за ним, лихий, роздратований.

– Навіщо відпустив? – сказав він сердито. Сержант засміявся.

– Дивак ти, Ібрагімов! Тут усіх як арештовувати, то знаєш…

– При чому тут усіх! Але цього треба було привести в комендатуру, майорові показати.

– Для чого? Ось, мовляв, Ібрагімов у перше ж патрулювання затримав шпигуна? Так чи ні?

– Навіщо сміятись? Я не розумію, навіщо сміятись? – розсердився Ібрагімов. – Він мені підозрілим здається.

– Мені теж попервах всі здавалися підозрілими.

– Слухай, Ібрагімов, хай він іще раз нам трапиться в оцей час на березі, ми тоді інакше з ним поговоримо.

– А майорові доповідати будеш?

– А як же інакше? Обов'язково.

2

Майора Дорофєєва сержант Безбородько на заставі не знайшов.

– Його викликали на корабель, – сказав сержантові черговий офіцер лейтенант Дениско. – Ви заждіть, він скоро повернеться. Як пройшло патрулювання?

– Купальника одного затримали, – виструнчившись, доповів Ібрагімов.

– Ну, це не дивно, – усміхнувся поблажливо офіцер. – Правда, Безбородько?

– Так точно. З нових, – похмуро відповів сержант. – Ще не обжився.

– Дозвольте, товаришу лейтенант? – спитав Ібрагімов. – Так що підозрілим це здається мені.

– А ми перевіримо, Ібрагімов. Сьогодні ж наведемо довідки, не хвилюйся.

Ібрагімов полегшено зітхнув і сів поряд з Безбородьком на лаві. Хотілося спати. Вікно все більше світліло, і видний крізь нього далекий краєчок неба над морем став зеленуваторожевим.

Лейтенант Дениско сидів за письмовим столом з навушниками на білявій голові. Кілька телефонних польових апаратів і рація, письмове приладдя і велика карта району, що його контролює застава, – все це вільно вміщалось на невеличкому акуратному столі. Час від часу Дениско записував щось до журналу, знімав після зумера телефонну трубку і тихо, з якоюсь інтимністю говорив: «Алло! Шістнадцятий слухає. Так. Ага. Добре».

Майора все не було, І хлопці почали куняти. Нарешті крізь сон сержант почув легкі скрадливі кроки і голос:

– Це Безбородько?

– Так точно, товаришу майор! – схопився на ноги сержант.

– От і добре. Прошу до столу, – невеличкий і худорлявий майор Дорофєєв ходив беззвучно, наче по килиму. На ногах у нього були брезентові чобітки, і через те він з ніг до голови був зелений: ляже десь у траві – і не помітиш.

– Доповідай, сержанте, – наказав він.

– У квадраті «350», в створі з окремою хаткою, на березі ми знайшли одяг. З кущів вийшов чоловік, за документами Полікарпов Сергій Гнатович.

– Роздягнений?

– Так.

– А чого з кущів?

– Я теж дивуюся, чого з кущів? – нетерпляче крутнувся Ібрагімов.

– Тобі це здається підозрілим? – спитав його майор Дорофєєв.

– Так точно, товаришу майор! – витягнувся Ібрагімов.

– А мені цілком ясно, які потреби його завели в кущі, – похмуро сказав Безбородько.

– А от мені не ясно, товаришу сержант. Не ясно… – майор задумався, покусуючи мундштук погаслої цигарки. Неквапливим рухом він витягнув з нагрудної кишені якогось папірця і подав лейтенантові.

– Заведіть до журналу.

Лейтенант прочитав і швидко стягнув навушники.

– Товаришу майор! Так це ж дивний збіг!

– Так, дуже дивний…

– Дозвольте спитати, товаришу майор… Це стосується нашого купальника? – насторожився Безбородько.

– Прочитайте, Дениско, – стомлено наказав майор і опустився на стілець.

– «В семи кабельтових від повороту фарватеру з катера було помічено о 1-й годині 43 хвилини 10 серпня сигнали ліхтарем у квадраті «350», що подавалися в море з берега приблизно в створі з окремою білою хатою. Три короткі сигнали через дві-три хвилини», – прочитав лейтенант і прикусив губу.

– Запис із суднового журналу? – спитав він.

– Так, сторожовий катер виходив у море на завдання, і оце помітили з нього. Що ви скажете на це, товариші?

– Виходить, купальник наш незвичайний, – буркнув сержант.

– А хіба я тобі не говорив! – штовхнув його ліктем Ібрагімов.

– Замовчіть, Ібрагімов. Радіти тут нічого. Справа дуже серйозна. Цього Полікарпова не можна тривожити ні найменшою підозрою. Ліхтарем він викликає з моря не дельфінів, це факт.

– Але ми не впевнені, що саме він сигналив, а не хтось інший.

– Вірно. Певності немає… Але підозра є, а цього досить, щоб перевірити все. Вам, лейтенанте, буде таке завдання: встановити, з ким цей Полікарпов має зв'язки на пляжі.

– Так я ж його самого не знаю.

– Сержанте, хто розмовляв з купальником?

– Я. Ібрагімов стояв оддалік збоку.

– Ваше обличчя він розглядів, як ви думаєте, Ібрагімов?

– Ні, я стояв спиною до місяця, так, як ви вчили мене.

– От і добре. Підете з лейтенантом на пляж. Упізнаєте Полікарпова?

– Так точно, упізнаю.

– Пляжні знайомства його нам будуть потрібні, я думаю, дуже скоро. Встановити, що за люди, звідки вони, відколи знають Полікарпова. Добре було б познайомитись з ним, лейтенанте. Ви обоє повинні грати заядлих курортників. Сподіваюсь, ви мене зрозуміли? Ну, от. А тобі, сержанте, треба дізнатися, хто хазяї в цій хатині, відколи знають вони Полікарпова. Але все це – без жодної тіні підозри. Про все, що вдасться встановити, сповіщайте мене негайно. А зараз – відпочивати. Годині о десятій прийдете до мене за інструкціями. – Дорофєєв підвівся. – Можете йти.

Лейтенант Дениско і сержант Безбородько виходили від майора заклопотаними, а Ібрагімов радісно посміхався: його надії справдились – починається щось цікаве і незвичайне.

Залишившись наодинці, майор Дорофєєв задумався. З моря когось ждали, це факт. А той, хто ждав, живе зараз у Садовську, може поруч з комендатурою, і хто він – невідомо. Добре, якщо це Полікарпов! До речі, треба зараз же сповістити про все начальство.

Дорофєєв зняв трубку ВЧ і доповів. Він попросив навести довідки на Молотовському авіазаводі про Полікарпова Сергія Гнатовича, і йому обіцяли сьогодні ж сповістити про результат. Дорофєєв натякнув також на те, що добре було б підключити для спостереження за морем сторожові катери, розміщені у Садовську, але на другому кінці провода помовчали, скільки треба було, щоб показати недоречність такого прохання, а потім відповіли:

– Думаємо, що ви самі впораєтесь. А втім, домовляйтеся, якщо є потреба, з командиром загону катерів.

Майор пошкодував, що завів про це мову. Здавши черговому офіцерові зміну, Дорофєєв пішов відпочивати. У затіненій кімнаті він довго перевертався з боку на бік. З того часу як закінчилася війна і він повернувся на батьківщину, минуло близько десяти років. І всі ці десять років служив він на оцій заставі в Садовську. Це призначення дуже засмутило Дорофєєва, коли після фронту, після напруженої роботи по репатріації він потрапив у це тихе таврійське містечко, де, як йому здалося, і не пахне кордоном. Застава мирна, і тут прикордонники могли лише проходити підготовку, стажування. Так думав майор попервах. Але потім, вникаючи в роботу, він пересвідчився в помилковості своїх думок. Це був справжній кордон. Служба вимагала пильності. Саме б'ючи на неймовірність та безпечність Садовської застави, ворог і намагався висадитись тут. Перша така спроба більше здивувала майора, ніж стривожила. Друга переконала його, що служити Батьківщині і народові – це не тільки бігати в атаку, вмирати на снігу перед ворожими дотами, тобто це не тільки видимий в часі подвиг, а й невидима, кропітка і пильна робота на заставі і в мирні дні, коли всі люди працюють спокійно і ворог не в уніформі, не в бронетанкових колонах і не в окопі, а крадеться замаскованим злодієм на наш берег і робить свою підлу справу нишком тут же, у нас під боком. Вистежити, не пустити і знешкодити оцього досвідченого, добре натренованого і підступного ворога – це теж подвиг. Тут потрібна витримка, пильність, любов до своєї справи і вміння невтомно шукати, знаходити і викривати наміри ворогів.

От і зараз ворог ходить десь тут, поряд, він жде свого спільника, і спільник той небезпечний, якщо він зважиться увійти в затоку і висадитись у безпосередній близькості до комендатури. І його треба вистежити і взяти безшумно, без жертв, взяти напевне. Щось для цього треба зробити ще більш несподіване, ніж готує він. А що саме, майор ще не знав, він ще шукав такого ходу і був певен, що знайде, бо і в думках не міг припустити, щоб хтось із його людей загинув в оці мирні і тихі дні. Все, звичайно, може трапитись, але ж на те ти й начальник застави, щоб усе передбачити. Ні, таки добре було б залучити до цієї операції моряків.

Майор одягнувся, пройшов у свій кабінет і зв'язався з командиром сторожових катерів. Він просив допомогти простежити за морем, але командир відповів:

– Сьогодні виходимо.

– Куди?

– На маневри.

Діяти треба було своїми силами і на свій розсуд.

3

Лейтенант Дениско прийшов на пляж десь після десяти, коли вже тут було тісно від курортників. Усе узбережжя вкрилося наметами з простинь, ліжками-розкладушками, розквітло китайськими різнобарвними зонтами і квітчастими хусточками жінок. І хоч більшість людей «пляжилась», розметавшись просто на піску, уявлення про якесь дивне місто не покидало лейтенанта, коли він дивився вздовж берега.

У простеньких полатаних штанях, в капцях на босу ногу, Дениско справляв враження робочої людини, що прийшла на хвилину – скупатись. Ібрагімов, як і домовились, лежав під грибком у затінку, дожидав лейтенанта. Доки він роздягався, Ібрагімов сказав йому не підводячи голови:

– Жінку в блакитному купальнику бачите?

– Угу, – буркнув під ніс лейтенант.

– Біля неї…

– Про яку жінку ви кажете? – одкрила зморшкувате обличчя сусідка Ібрагімова. – Про оту? Хороша жіночка! Чоловік же в неї конструктор суднобудівного заводу в нашому місті, там така золота людина, а вона, бач, кавалера собі знайшла! Сказано, собака з жиру казиться.

Зляканий Ібрагімов метнув на жінку злий погляд, але Дениско повів бровою – мовчи, мовляв, – і спитав:

– А ви знаєте цю жінку?

– Ну, звичайно, знаю. Працюю на заводі, там, де її чоловік.

– Мені вона теж здається знайомою. Доводилось практику проходити там після інституту.

– То я вас познайомлю. Хочете?

– Навіщо?

– Може, хоч знайомих вона посоромиться.

– А чого їй соромитись? Подобатись чоловікам – це не сором для жінки, а, знаєте, честь.

– Вона і вам подобається?

– А чого ж, красива жінка. Та це ще не значить, що я буду залицятись до неї.

– Теж мені залицяльник знайшовся! Молоко материне на губах он! – розсердилася жінка. – Без тебе он який залицяльник, бачиш?

– Ви мене просто не зрозуміли, – зашарівся лейтенант, – я кажу, що не можна засуджувати людину за пляжні знайомства.

– Пішли купатися, – сердито запропонував Ібрагімов.

– Пішли, – погодився лейтенант і розсміявся.

Вони брели морем, що й справді тут було їм по коліна, і разом з колами хвиль бігли від їхніх ніг золотаві серпи-зайчики по піску. Тріпотливі, легенькі, вони зламувались і тремтіли, шугали геть і блискавично поверталися знову. В прозорій ласкавій воді нерухомо висіли медузи, фіолетові, рожеві, великі й малі, немов квіти літнього моря. Далеко, там де небо і море зливались, прозоро синів поміж ними острів, наче шматок цукру, що от-от розтане.

– Конспірація правильна, – сказав лейтенант, – намагайся, Ібрагімов, не дивитись на свого купальника, щоб не привернути його увагу.

– А навіщо вам ота стара, що ви зв'язалися з нею?

– Е, вона мені пригодиться. Вона познайомить мене з ними. А твій купальник зацікавився цією жінкою недаремно.

– Ще б пак, це ж джерело.

– Тихо, Ібрагімов, вода має уші.

Вони зайшли далеко від берега, і лейтенант пильно придивлявся до білої хатки. Стояла вона осторонь від інших будинків, зовсім близько до моря. Скрита яворами і стрункими рядами туї, вона дивилась у море обома вікнами в білому причілку у вузенький просвіт між деревами.

– Ну, орієнтир прекрасний. Правда, Ібрагімов?

– Так точно. Не зіб'єшся без всяких сигналів. Але як вони підійдуть до берега? Хіба це може бути?

– Буває, Ібрагімов. Коли один, та хитрий, та вмілий, та…

– Не розумію! Через усе море пливти на чомусь треба.

– Ага. За них не турбуйся. Нам спіймати його треба, а припливти він зуміє.

– Бували випадки?

– А чого ж: Бували… Ну, пішли на берег. Так запам'ятай: ніякої уваги на купальника.

Коли вони вийшли з води, жінка в голубому купальнику стояла біля старої, що розмовляла з лейтенантом. Жінка була молода й білява. Купальник туго облягав її високу талію; пругкі рухи сильного тіла видавали в ній спортсменку, і лейтенант подумав, що вона і зараз ще грає в баскетбол. Відставивши маленьку міцну ногу і вигідно вигнувшись у талії, вона мружилась від сонця і, відчуваючи на собі численні погляди, стояла так, наче демонструвала в будинку моделей красу і зручність нового фасону одягу.

– Галино Михайлівно, – сказала їй стара, – а ось ще один наш земляк, працював на заводі, – вона кивнула на Дениска. – Познайомтесь.

– Гаврилова, – проспівала жінка в купальнику, безцеремонно розглядаючи Дениска. – Ви працювали у нас на заводі?

– Так, трохи. Після інституту. Там мій товариш зараз начальником цеху. – Дениско назвав одного знайомого інженера. Він і справді бував на заводі, і тому бесіда з Гавриловою велася невимушено, тим більше, що її безпосередність заохочувала до відвертої розмови.

Полікарпов у темних масивних окулярах стояв поруч і, здавалося, розмовою не цікавився і на Дениска не звертав ніякісінької уваги.

– Даруйте, я така неуважна, – мило всміхнулася Галина Михайлівна, – знайомтеся. Це ось колега ваш, теж інженер.

– Сергій Гнатович, – відрекомендувався Полікарпов, знявши окуляри і подавши руку Денискові.

«Так от який ти, – подумав лейтенант, розглядаючи його вродливе обличчя. – Щось мало ти схожий на шпигуна. Мало…»

Весь час лейтенант всю увагу свою віддавав Галині Михайлівні, і вона була просто в ударі, як кажуть жінки її типу. Полікарпов здебільшого мовчав, у розмові участі майже не брав і, нудьгуючи, дивився на море. А Дениско, в свою чергу, не звертав на нього уваги. Тільки Галина Михайлівна час від часу зверталась до Полікарпова з дрібненькими запитаннями, намагаючись втягнути його в розмову, і, зрештою, розсердилась на нього.

– Ну що це ви, Сергію Гнатовичу, наче заніміли, їй-богу. Розкажіть що-небудь. Не сидіть отаким насупленим.

– Добре, я буду сміятись, – сказав Полікарпов і всміхнувся.

Дениско пробув з ними до другої години дня, аж доки вони не зібралися додому. Прощаючись, Галина Михайлівна мило йому посміхнулась і поцікавилась, чи прийде він увечері. Дениско сказав, що відпустка в нього тільки почалася і що вони, мабуть, частенько бачитимуться.

Полікарпов не справив на нього враження: так собі, пляжний залицяльник, як казала ота стара жінка. Сигнали, мабуть, подавав хтось інший, а не він.

Свої думки Дениско висловив майорові, прийшовши на заставу. Той скептично посміхнувся, помовчав і не поспішаючи зауважив:

– Полікарпова Сергія Гнатовича на Молотовському авіаційному заводі немає і не було. Це вам про що-небудь говорить, товаришу лейтенант?

– Значить…

– Що Полікарпов шпигун і що це саме він подавав сигнали, сумніву бути не може. Ваші купання треба продовжити.

4

Ще з першими подихами весни учень четвертого класу Вітя Каленик почав мріяти про поїздку до бабусі Марфи в Садовськ. Там він проводив кожне літо – біля моря, серед красивих парків, на волі. В Садовську не те, що тут, у місті. Там прохолодно від моря, там плюскіт хвиль, який ввижався Віті навіть на уроках, там голки-риби і краби у водоростях, там спокій і тиша.

Вітя любив їздити в Садовськ ще й тому, що там є прикордонна застава. Кажуть, вночі берегом моря ходять патрулі. Вітя хоч і не бачив того, але одна розповідь про заставу і прикордонників заставляла його товаришів дивитися на Вітю з заздрістю і слухати його розповіді з особливим інтересом.

– А шпигуна ти хоч раз бачив? – питали хлопці.

– Ні, – помовчавши, сумовито зітхав Вітя.

– Ех ти, мазило! Я якби поїхав туди на літо, обов'язково шпигуна вистежив би, – скаже якийсь бідовий ровесник, а Вітя потім довго не може заспокоїтись, ходить ображений. Вони думають, що побачити шпигуна це… так просто. Попробували б самі, тоді взнали б. Шпигуни ночами лазять, вдень їх не буває. А вночі так хочеться спати після купання в морі, що ледве доберешся до ліжка, як одразу ж засинаєш до ранку.

Цього літа в Садовськ одразу поїхати не вдалося: батько купив Віті путівку до піонерського табору. І він зміг поїхати до бабусі Марфи лише на початку серпня. Вітя вже не малий, він з Херсона поїхав автобусом сам.

Коли він зайшов у двір, бабуся поралася під повіткою, в літній кухні. Вітя тихенько поставив свій чемодан, поклав на нього пальто, яке мама дала йому в дорогу не знати для чого, і, навшпиньках підкравшись до бабусі, закрив їй очі руками.

– Ой боже ж мій, хто це? – злякано вигукнула вона і вхопила Вітю за руки. – А, це ти, Вітю? Внучок мій дорогий! – вона пригорнула хлопчика і поцілувала в лоб. – Чого ж ти так довго не приїжджав?