Текст книги "Зорі падають в серпні"

Автор книги: Олександр Сизоненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

Від бабусі пахло кропом, печеним свіжим хлібом і ще чимось смачним-смачним. Віті якось особливо радісно ставало біля бабусі, у її затишному подвір'ї й хаті – наче, скільки б він не був у неї, тягнулося якесь тихе, спокійне свято. Бабуся ніколи і нічим не докучала Віті і хоч давала йому волю, але він ні разу ще не зробив тут чогось поганого – все робилося якось само по собі тільки гарне, і бабуся досі не ображалась на Вітю, хіба що коли розсердиться, як він запізниться на обід. Але Вітя завжди доводив їй, що вода була сьогодні тепла, як ніколи, і він просто не міг одірватися від купання.

Вітя одразу ж хотів бігти до моря, але бабуся посадовила його за стіл у тінистій альтанці, густо заплетеній хмелем і виноградом, і почала частувати: витягла з борщу курячий пуп, поставила перед онуком перемитий крупний виноград, принесла десь, мабуть, із сундука загорнуті в рожевий папір цукерки та все розпитувала про батька, про матір, про їхнє здоров'я, а Вітя відповідав нехотя і нетерпляче поглядав на море, що синіло поміж деревами біля самісінького бабусиного городу.

Коли вже Вітя зібрався гайнути повз бабусю на море, до альтанки підійшов високий чоловік, у смугастій піжамі і рисовому брилі, розімлілий від спеки. Обличчя його і груди, що виднілися в розрізі піжами, були такі червоні і навіть на вигляд такі гарячі, що здавалось, якби на них линути води, вони зашкварчали б, мабуть, і пішла б пара.

– О! – гукнув він привітно, широко посміхаючись. – Приїхав, нарешті, ваш онук, Марфо Іванівно!

– Приїхав голубчик мій, ледве діждалась.

– Ну, здоров, малий. Тебе, здається, Віктором звати? Ну, а мене – Сергієм Гнатовичем. От ми й познайомились.

– Це, Вітю, наш квартирант, – з'ясувала бабуся. – Не дивився б ти вовком, бісової віри хлопець!

– А в мене є дещо для нього… – загадково посміхнувся Сергій Гнатович і пішов до хати. Незабаром він приніс коробку з дорогими цукерками і поклав її перед Вітею.

Хлопець взяв цукерки, подякував.

– Надовго ж ти, Вітю?

– До першого вересня буду.

– Ого-го, ще накупаєшся! Ще встигнеш добре засмагнути, тільки так не перегрівайся, як оце я.

– Я вже загорів у піонерському таборі. Мені не страшно.

– Ну, хіба що.

– Обідати будете, Сергію Гнатовичу? – спитала бабуся.

– Ні, Марфо Іванівно, відпочину трохи, – лінивою ходою Сергій Гнатович побрів д хати, а Вітя зібрався до моря.

– Хороший чоловік Сергій Гнатович, золота людина! – говорила бабуся. – Ти, Вітю, старайся йому не заважати, в кімнату до нього не ходи.

– Потрібний він мені! – презирливо скривився хлопець.

Але минуло кілька днів, і Вітя почав звикати до Сергія Гнатовича. Він ходив з ним ловити рибу, зробив Віті доброго зія, – от тільки погано, що Сергій Гнатович ішов до моря з самого ранку, коли Вітя ще спав, і приходив лише на обід на якихось дві години, тому застати його дома було важко, а на пляжі Вітя соромився до нього підходити, бо поряд завжди була жінка в голубому купальнику. Увечері ж він ішов у кіно або гуляв тополевою алеєю з тією ж таки жінкою, і Вітя тоді не хотів попадатися йому на очі.

Одного разу серед ночі Вітю розбудив сусідський собака. Він стояв біля альтанки, в якій спав Вітя, і настирливо гавкав у бік моря.

«Що там таке?» подумав хлопець і висунувся із альтанки.

Ніч була темна. Але море біліло, наче посипане крейдою. Там, де воно починалося, біля самої води, на її сіруватому фоні видно було три чоловічі постаті. Двоє з них помалу посунули понад берегом, і Вітя помітив у них на грудях автомати.

– Патруль! – догадався хлопець, і серце його забилося дужче.

Третя тінь від моря наближалася сюди просто через город. Вітя впізнав Сергія Гнатовича, вже коли він був від альтанки якихось кроків двадцять. Хлопець так і залишився стояти біля входу. Сергій Гнатович ішов швидко, наче запізнився кудись і тепер страшенно поспішав; Він пройшов за крок од Віті, але навіть не повернув голови до альтанки. Під рукою в нього був якийсь пакунок, певне, одяг, а сам він йшов у самих трусах.

«Купався, – подумав хлопець, все більше хвилюючись. – Мабуть, купався і прикордонники його прогнали», вирішив Вітя і, припавши до вогкої подушки, одразу ж заснув.

Наступного дня Сергій Гнатович обідати не приходив довгенько, і Вітя ходив берегом шукати його. А коли повернувся, бабуся сказала, що Сергій Гнатович взяв вудочки і пішов ловити кефаль і що обідатимуть вони без нього. Пообідавши і відпочивши, Вітя пішов до моря похмурий, тривожний, хоч і сам не знав, чого саме. Він купався до самого вечора, доки не смеркло, і вже забув якось про Сергія Гнатовича, але, повертаючись додому, зустрів його на городі, і тривога знову стисла хлопцеві серце.

Сергій Гнатович, хоч і був одягнений, але тримав під рукою вчорашній пакунок одягу. Вітя посидів трохи в гарбузинні й обережно пішов за ним назирці.

Розділ третій
МІЖ ВОДОЮ І НЕБОМ

1

Відтоді, як Шакала привезли з ресторану на міноносець, минуло, здається, кілька місяців. Усе було неначе давно і десь у другому світі. Все повито туманом, усе робилося наче не з ним, а з кимсь іншим, невідомим. Якісь люди в легких плащах і крислатих капелюхах тисли йому на березі руки і бажали удачі, блискаючи в темряві золотими зубами. Разом з Хертвігом і Драконом сіли ці люди в машину і одразу ж поїхали з порту, наче зробили якусь докучливу справу і з радістю поверталися до звичайних своїх занять, а Шакал лишився сам. З ресторану чути було музику, а вогні реклам та вуличних ліхтарів тільки підкреслювали бархатисту темряву південної ночі.

Від випитого вина і збудженого настрою світ здавався безмежним, хистким, як вірьовчаний трап, по якому збирався він на міноносець, але в душі було багато бажань, невитраченої сміливості, сили, і в Шакала роздувалися ніздрі тонкого носа.

Його провели на місток до капітана. Той козирнув йому, дав команду. Корабель здригнувся і рушив у море. Темний берег, освітлене місто, далека прекрасна музика, що так хвилює, – все почало віддалятися од Шакала, відокремлюватись смугою вороної води, що все ширшала й ширшала, і йому стало не те щоб сумно, а просто жаль покидати оцю спокійну землю, де для нього все було приготовлено, де кожну примху його вдовольняли, чекаючи в майбутньому винагороди. І ось це майбутнє перестало бути майбутнім. Воно вийшло в море міноносцем з погашеними вогнями, воно німо дивилося йому у вічі темрявою, насиченою вгорі і знизу тьмяним сяйвом зірок, і він плив по ньому, зціпивши зуби, підкоряючись чиїйсь залізній волі, що давно вже мала повну владу над його життям.

Капітан поводився з ним, наче лікар із хворим, матроси, зустрічаючи його в коридорі, притискувались до стін і схилялись у поклоні, наче перед ними був святий або мрець. Це його тішило, і Шакал усміхався сам до себе. Зрештою, не так уже й погано склалося його життя: ось спеціально для його персони послано в море такий корабель, ось він, натренований, озброєний до зубів, пливе кудись таємно, нікому невідомий і всім страшний. Скільки тут романтики! От тільки дивне відчуття охоплювало Шакала, коли він думав про те, що в ресторані зараз грає джаз, його ровесники п'ють вино і танцюють з вродливими, гарно одягненими жінками і нікому немає діла до нього, Шакала, до його завдання, до цієї небезпеки, що чекає на нього, притаївшись десь в отій чорній далечині. Танцюють, сміються, розважаються люди не в одному лише Сінопі, а він їде… Може, на вірну смерть, про яку навіть гадки не мають ті люди і яка нічого не важить в цьому світі, бо. й зорі, і море – все лишиться після його смерті таким же, як зараз.

– Сентименти! – розсердився він сам на себе, але злість, що піднімалася в душі проти неба, зірок і людей, байдужих до його долі, не покидала його.

– Може б, ви лягли спати? – запропонував йому капітан. – Моя каюта до ваших послуг.

– Дякую… – буркнув Шакал.

Худорляве обличчя капітана ледве вловимо вимальовувалося поруч у світлі зірок, відбитому морем, на ньому блукала посмішка звичайного людського жалю і якоїсь дивної іронії чи співчуття.

– Йтимемо п'ять годин. Я радив би вам скористатися з цього, бо у вашому човні навряд чи прийдеться заснути.

– Добре, я згоден.

– Осман, – тихо сказав комусь капітан, і на містку безшумно з'явився матрос, – проведіть в мою каюту, – кивнув капітан на Шакала. Тут не знали його імені, не називали навіть людиною, і це Шакалові здалося тепер образливим.

Простеливши плащ на заправлену постіль і скинувши черевики, він ліг і заплющив очі. Ледве чутно гуділи машини, міноносець мчав без жодного гойдання, наче летів у повітрі. Десь за бортом дзюрчала вода, та в ілюмінатор підморгували зорі, і очі самі собою одкривалися їм назустріч. Заснути треба було обов'язково, капітан правий. Але сон тікав, і перед очима з'являлося лякаюче море, далека і трудна дорога до чужого берега, безконечні, незвичайні думки.

Тяжка дрімота охоплювала його лише час від часу, і він одразу ж прокидався. Його тягнуло на палубу, до капітана, бо каюта здавалася домовиною, самотність гнітила його, але, досвідчений спортсмен, він знав, що навіть оцей короткий, пошматований сон і довге перебування в ліжку освіжають людину, вертають їй сили. Він не спав, коли в коридорі пролунав тихий голос:

– Будіть його, пора…

Шакал миттю взувся і вийшов на палубу. Ніч стояла безвітряна, темна і тепла, але неприємний дрож, здійнявшись десь із дна живота, трусонув Шакала, і він зробив кілька різких рухів, щоб зігрітись. Човен його погойдувався під шлюпбалкою, спущений до рівня борту, і капітан показав на нього очима. Шакал примірився, розбігся і легко плигнув у нього. Лише тепер він помітив, що міноносець стоїть.

Капітан нагнувся з борту і півголосом сказав:

– Тут не більше сімдесяти миль до Криму. Так що години через три вам зустрінуться перші рибальські човни.

– Спускайте, – буркнув Шакал і оглянувся. Ні вогника, ні маяка, тільки чорна, як нафта, вода, в якій десь глибоко-глибоко гойдаються зорі, наче грають в акваріумі золоті рибки. Човен плавно почав спускатися вниз, наче в колодязь. Стало ще темніше. Лиш холодна металева стіна корабельного борту стриміла тепер з моря та хвилі плюскотіли об неї.

Шакал шепнув, як заправський моряк, «віра» і загойдався на хвилі.

– Щасливо вам, – перехилившись через борт, сказав капітан.

Міноносець почав віддалятись: спочатку повз човен сунулася брила борту, потім промайнув ніс, і видно було, що міноносець розвертається заднім ходом. Ось він вималювався на всю довжину, завмер. Дзенькнув телеграф, загуділи машини, і Шакала сильно гойднуло на крутій хвилі. Шуми корабля все віддалялись, човен хитало все тихше й тихше. Нарешті не стало навіть темної плями в тій стороні, куди пішов міноносець, і Шакал залишився один серед моря і неба, і на хвилину йому стало моторошно від оцієї глибини, що чорніла під ним, від пустки, що німувала навколо, і від далечини, що ховалася в темряві, неосяжна й ворожа.

Він натиснув кнопку потайного ліхтаря, і смужка слабенького світла вихопила з темряви шматок карти, розісланої на баці, і компас на ній. Завівши стартером мотор, Шакал спрямував човен так, щоб він: рухався точно по стрілці компаса, яка впиралася зараз у ніс човна. Строго на північ! Мотор гудів м'яко, човен майже беззвучно мчав у темряву ночі. Більше двадцяти миль на годину давав він зараз, а Шакалові хотілося, щоб човен ішов ще швидше, бо вже була третя година ночі і незабаром мало світати.

Хоч на човні всі речі були російські, включаючи годинник на руці у Шакала, компас, одяг і провізію, зустріч із сторожовими суднами у таких далеких водах не віщувала йому нічого доброго.

Але все в морі було спокійне, темрява, здавалося, ще збільшилась, і беззвучний човен летів, наче скутер, задерши високо носа. Шакал спокійно курив і стежив лише за стрілкою компаса.

Минуло дві години з того моменту, як човен його опустився на воду, лаг ^[7] 7
  Лаг– прилад для визначення пройденої судном відстані або швидкості судна.


[Закрыть]показував 45 миль, а сіріти тільки починало.

Коли Шакал одірвав погляд від компаса і глянув праворуч на схід, то навіть скрикнув з несподіванки: над морем висів молочнобілий туман. Це було справжнє щастя! Адже в тумані можна буде з ходу проскочити Севастополь і не стирчати цілісінький день на приколі серед рибальських човнів, удаючи завзятого рибалку. Щоправда, туман цей дуже нетривкий, але ще ж зовсім рано, і розвіється він не скоро.

Пройшовши з півгодини на північ, Шакал розвернув човен на захід і пішов, тримаючись узбережжя, на Севастополь.

Іноді сірими плямами виникали в тумані сейнери ^[8] 8
  Сейнер– невелике морське рибальське судно.


[Закрыть]і риболовецькі човни, і тоді він обходив їх, чітко відзначаючи поправки у своєму курсі. Ніхто не зупинив його, тільки одного разу з човна гукнули:

– І якого чорта гасати по морю, коли стільки кефалі кругом!

Шакал мчав на захід, встромивши вудлища в гнізда, засукавши штани і нанизавши креветки на гачки. Севастопольські бони він помітив, коли вже туман білястими смугами потягнувся вгору. Шакал обійшов їх, очікуючи, що зараз його зупинять, але ні пострілу, ні шуму мотора не було чути, і він заспокоївся.

– Все, – сказав він, стерши піт із чола, і кинув компас у нішу, де вже лежала карта, рація і зброя. Дерев'яна, оббита зсередини гумою засувка тісно увійшла в гніздо. Він мазнув її щілини білим лаком і за хвилину вже сам не міг відгадати, де була та ніша.

Пройшовши від Севастополя ще з годину, Шакал змушений був зупинитися, бо туман розсіявся зовсім і на нього могли звернути увагу з численних човнів, що стояли тут на якірцях. Ловці кефалі торжествували: дорогоцінна риба ловилася, як ніколи. Був саме сезон. Шакал заякорив човен і закинув вудочку. На креветку спіймався бичок. Тоді він швиденько розшукав банку із червами, підмілив вудочку і одразу ж піймав великого баламута, як в Криму називають крупну породу кефалі. Він навіть захопився по-справжньому ловлею риби і схотів їсти. Але під час сніданку його охопив неспокій, і він вирішив іти далі. Лавірувати між човнами було неприпустимим злочином, і Шакал вирішив триматися попід самим берегом, щоб не злити рибалок і не викликати підозри.

Гладенькою, віддзеркаленою поверхнею моря мчав він на своєму сірому човні і згадував добрим словом похмурого сінопського турка, що зробив цей човен. Зовні непримітний, звичайний, він розвивав шалену швидкість, ховав усі гріхи, всі приладдя Шакала, а в разі потреби можна було рухатися з допомогою електромотора, вже зовсім беззвучно. Акумулятори весь час, скільки працював бензиновий мотор, були під зарядкою. Вони знадобляться вночі, коли треба буде, обминаючи острів, заходити в Садовську затоку. Цілих двадцять миль треба буде сунути обережно і беззвучно, як риба.

А зараз човен мчить його, наче на прогулянці. Все йшло прекрасно, і Шакал мав чудесний настрій. Не зупиняючись, він пройшов Євпаторію, обігнув косу і тут зупинився, коли море вже синіло і надходив вечір.

О двадцятій годині він включив рацію, антена якої поміж вудочками непримітна була для нього самого, бо теж була бамбуковим вудлищем, і заходився ловити рибу. Сидіти довелося довго. Тріск в ефірі дратував Шакала. Посвисти і безладний стукіт морзянки, пустинна поверхня моря і порожній піщаний берег – все говорило: «Ти один, Шакале, забутий усіма, загублений в оцьому просторі». І вперше у нього занило серце від розпуки і болю. Навіть тоді, коли приїхали в таємний котедж лисі золотозубі люди, яких він не знав, але на гроші яких, безперечно, існував та вчився, і розглядали його перед цією операцією, як верхового коня, навіть тоді, коли в похвалах вони, фамільярно ляскаючи по плечах, називали його агентом № 1, – навіть тоді не було йому так тяжко, як зараз. Він тоді посміхався і не сердився на них. А це чи вигляд оцієї землі, на якій він жив колись давно-давно, чи оце чисте й безмежне море і небо, чи оця самотність навіяли йому такий дивний болючий настрій? Шакал розтягнувся в човні і заплющив очі.

Хлюпощуться під човном хвилі, наче цілують днище, та в ефірі свищуть в розпуці якісь дивні сили, і розсипає безладний тріск морзянка. Раптом його натреноване вухо вловило далекий і звичний звук. Він десь блукав і губився в ефірі, а тоді почав наближатися, наче прилинув у самий приймач, зупинився і з темного екрана глянув Шакалові у вічі, як старому знайомому.

Та-ті-та-ті-ті… і згодом знову: та-ті-та-ті-ті, та-ті-та-ті-ті, що означало сигнал рації Кенгуру: тире, крапка, тире, дві крапки.

Шакал стрепенувся, оглянувся довкола – нікого ніде не видно – і, діждавшись, коли позивні змовкнуть, включив передатчик і послав свій сигнал: та-ті-ті-та, та-ті-ті-та – тире, дві крапки, тире. І знову включив приймач, приготувавши папір та олівець для запису. Швидкий дрібний стукіт посипався з приймача, як горіхи з мішка, і різко обірвався. З допомогою коду Шакал розшифрував радіограму і дуже стривожився.

«Мене засікли, мене засікли, мене засікли, – сповіщав Кенгуру. – Висадка можлива лише до дванадцятої ночі, коли немає ще патрулів. Висадка можлива лише до дванадцятої. Жду найближчими днями, бо буде пізно. Жду найближчими днями. Жду! Жду!»

Рація змовкла, тільки потріскували атмосферні розряди та висвистував хтось, лагодячись на цю хвилю. Шакал поспішно вимкнув свою рацію, сховав її і вилаявся. Він глянув на годинник, виміряв відстань по карті. Можна було ще встигнути: до берега було не більше шістдесяти миль, а часу лишалося три з половиною години. Він одразу підтягнувся, як струна, замаскував рацію, карту і компас, автоматичний пістоль з двадцятьма набоями кинув за пазуху і, завівши мотор, рушив. Вдалий похід на протязі ночі і дня, а також очевидний риск залишитися в морі ще на цілу добу надавав Шакалові рішучості. Він вижимав з мотора все, що тільки можна, і мчав з одчайдушною швидкістю.

З берега курортники милувались льотом човна, а на прикордонній заставі вирішили, що човен належить штабові Чорноморського флоту і що везе він якесь термінове повідомлення в один із портів материка. Тим більше, що зранку було попередження про такі поїздки: починаються маневри кораблів.

Шакал мчав на північ, лишаючи на морі довгий, збурунений слід, що дивними вусами тягнувся від носа його човна, утворивши велетенський кут, сторони якого розбігались далеко в море, назад, і губилися серед хвиль.

Море все більше темніло, сонце вже потонуло у ньому ліворуч, лишивши на небі і водах рожеву заграву, зорі соромливо моргали на півночі, немов просипались від сну, а Полярна зірка висіла над носом човна, насторожена і смутна. Шакал йшов просто на неї, думаючи, як прослизнути повз острів, на якому обов'язково мусила бути застава, а наткнувшись на фарватер, позначений віхами, заспокоївся, помітивши, що він огинає острів далеко на схід.

Пізньої ночі він, включивши електромотор, обережно посунув далі вже зовсім беззвучно, сторожко поглядаючи на острів. Було тихо і темно, тільки попереду таємниче моргав до нього червоним настороженим оком маяк та іноді долинали з Садовська звуки радіо. Прикусивши губу і пригнувшись, щоб краще бачити, Шакал вів свій беззвучний човен по фарватеру доти, доки острів пропав у темряві, а потім розвернувся і пішов просто на вогні містечка.

2

Сержант Безбородько зайшов до Дорофєєва надвечір. Майор сидів над картою Чорного моря, зосереджений і похмурий. В попільничці горою лежали недокурки, в кабінеті було синьо від диму, а Дорофєєв, затиснувши в зубах цигарку, вимірював якісь відстані, записував їх у блокнот і вів розрахунки.

– Ну, що нового? – спитав майор і підвів на Безбородька стомлені очі.

Сержант Безбородько здвигнув плечима і, одвернувшись до вікна, почав без охоти розповідати.

– В хатці тій живе Марфа Іванівна Каленик – сімдесятирічна пенсіонерка, син якої загинув на фронті в званні…

– Ви були в неї? – нетерпляче перебив майор.

– Був. Про квартиру питав. Каже, зайнято. Квартирант, каже, у мене хороший, заплатив справно і взагалі не скупиться.

– Чого ж це вона вам так все і виклала?

– А я сказав, що на одного квартиранта у неї дуже багато місця, вона й почала його хвалити. Не хоче таку людину чимось турбувати. А потім сказала, що він чекає товариша.

– Так-так… Товариша чекає? Ага.

Чекає товариша, каже. Та і внук до бабусі приїхав.

Сам? Скільки ж йому років?

– Не спитав, а його не бачив. Помітив тільки галстук піонерський на стільці поверх його одежі. Так що, мабуть, хлопчині більше десяти років. Жінка, одним словом, стара і надійна. Полікарпов же… Чорт його знає, мало хто купається вночі? Були ж випадки…

– Не забувайте, що ніякого Полікарпова на Молотовському заводі немає, це по-перше. По-друге, сигнали помітили із сторожовика двома хвилинами раніше, ніж ви затримали купальника. І потім – хороший купальник: не в морі, а в кущах. Сумніву бути не може, це він викликав когось з моря.

– Тоді треба стежити за ним вдень і вночі. От зараз треба піти, замаскуватись і…

– Дурниці! – знову обірвав майор. – Ти думаєш, даремно він прийшов купатись о другій годині ночі? Саме в цей час повинен прийти чи припливти той, кому Полікарпов приніс одяг і кому він подає сигнали. А зараз… що вони, думаєш, дурні? Коли весь берег в купальниках, як же тут висадитися? Крім того, все це повинно відбутися в умовлений час, тобто десь о другій годині ночі – і не пізніше й не раніше. Зрозумів?

Сержант мовчав. Майор теж зупинився, глянув на Безбородька і посміхнувся.

– Чого мовчиш, сержанте? Я неправий?

– Ні, – буркнув сержант.

– Поясни, я слухаю.

– У нього може бути рація, і він попередить своїх.

– А в того, що в морі, її немає. Ніхто на човні рацію не повезе. Значить, в морі вже попередити свого партнера Полікарпов не зможе. А потім і сюди привезти рацію ніякий путній розвідник не рискне. Її одразу ж засічуть.

– Не дуже-то й засічуть. Що ж ми, на підслухуванні сидимо? Ні, контроль за ефіром ведуть станції, які нам не підлягають, і сповіщати не будуть, аж доки не…

– Ти правий. Треба попросити командування, щоб нам сповістили про події в ефірі. – Майор написав текст радіограми, вирвав з блокнота листок і, викликавши радиста, передав йому.

– Я не врахував цього, хоча… Я переконаний все ж таки, що до дванадцятої години ночі… Ні, не підуть вони на це, – сказав він повеселілим і впевненим тоном. – От що, сержанте Безбородько, з дванадцятої години ви призначаєтесь в секрет з Ібрагімовим. Місце виберіть на власний розсуд.

– Слухаю, – підвівся сержант. Він дійшов до дверей, обернувся – А може б, ми вийшли раніше?

– Немає ніякої необхідності, виконуйте наказ.

– Слухаю!

– Перед тим як іти в секрет, скажете, в якому місці ви маєте намір засісти.

– Слухаю, – сержант Безбородько вийшов, акуратно причинивши за собою двері.

Майор пройшовся з кутка в куток і зупинився біля вікна. В морі вже світилися маяки. Одні посилали в темряву спокійне і нерухоме світло, інші, на мить спалахнувши, зникали на кілька секунд, і тоді здавалося, що хтось, хитрий і підступний, дражниться з майором, потішається над ним: ось, бач, який я хитрий – нізащо не вловиш!

– Так-так… – майор зітхнув. Чи вірно зробив він, відкинувши пропозицію Безбородька? Взагалі за Полікарповим стежити треба пильно, але отак рано ніхто з моря не може з'явитись. Виставляти ж секрет в такий час, коли на узбережжі повно людей, – це безглуздя.

3

Полікарпов нервував. За цей тиждень він не міг зробити собі жодного закиду, щоб він був коли неуважним. Але приїзд оцього піонера, а головне, зустріч з патрулем зовсім спантеличили його. Як міг помилитися він, невловимий Кенгуру, якого нікому й ніколи за десять років його агентурної роботи в Росії не вдалося засікти. І як гарно все йшло попервах і цього разу! Яку прекрасну квартиру йому вдалося найняти! Одно, що хазяйка, глуха і підсліпувата, не заважала йому абсолютно, а друге, що так близько до моря: в нічне купання він ходив у трусах, захопивши одяг для Шакала, і це було незрівнянною перевагою!

Але як же він тяжко помилився позавчора! Прийшовши на берег, він помітив силуети двох людей і прийняв їх за патруль. А то, очевидно, була пара закоханих, бо патрулеві, щоб дійти до озер і повернутися назад, треба було не менше як півгодини. Не встиг Кенгуру покласти на пісок одяг і посигналити ліхтарем, як помітив кроків за сто вже справжнього патруля.

Поки він запхав у нору ліхтар і пістолет, патруль знайшов його одяг. Добре, що тут так близько біля поди, а на ліхтар нагвинчується розтруб, який маскує світло з боків, а то ще, чого доброго, засікли б сигнали! Але все обійшлося добре, Кенгуру не розгубився, та це вже був провал. Він не міг зараз бути певним, що за ним не встановлено таємного слідкування. З позавчорашнього вечора обидві ночі і весь сьогоднішній день неприємна тривога стискала йому серце, викликала нудоту.

Ось і зараз, коли він сидів далеко за Садовськом поміж озерами і ловив рибу, йому здавалося, що в спину хтось устромив очі і стежить за кожним його рухом. Кенгуру мимоволі оглянувся. Плоска, як стіл, рівнина лежала у нього за спиною, впираючись у стовпову дорогу, що ледве малювалася малесенькими, як сірники, стовпами. Ще далі прохолодно темнів сад, обсаджений стрункими тополями; між ними губився іграшковий, як дивитися звідси, вітрогон.

До Садовська було кілометрів три. Навкруги – ні душі, тільки плакали на озерах чайки та кулики, перелітаючи з місця на місце, скоромовкою щось повідомляли одне одному.

Кенгуру поглянув на годинник і розкрив свій саквояж. В ньому була портативна рація, яка посилала сигнали на одній хвилі. Включивши її, Кенгуру ще раз оглянувся. Нікого. Він на диво легко й швидко зв'язався з Шакалом і передав йому коротку радіограму. Потім одягнув на рацію гумовий чохол і закурив.

До позавчорашнього вечора його не покидало радісне відчуття свободи. Він любив мандри під чужим прізвищем, тим більше що такі поїздки завжди були в нього вдалими і недовгочасними: спокійно міг пити коньяк, бо всі стежки, залишені ним на цій землі, кінчалися у багатолюдному портовому місті, біля дверей особняка, по-східному замкненого і величного. Там він жив, як у аллаха за пазухою, всі йому догоджали, він цілими днями читав і нудьгував.

Цього разу він повинен був лише купатися та чекати Шакала. А що купання в Садовську були чудесні, обстановка вимагала від нього безпечної, курортної поведінки, то він і розпочав роман із цією славною Галиною Михайлівною. І хоч Кенгуру запевняв себе, що роман цей потрібний для діла, що від Галини Михайлівни можна буде непомітно одержати деякі відомості про найкрупніший суднобудівний завод на півдні, він захопився нею всерйоз, і купання його могли б стати ще принаднішими. Позавчорашній випадок зіпсував усе. Йому б негайно треба було тікати звідси, але ж Шакала не кинеш напризволяще: інакше хто знає, чи відкриються для нього масивні двері в особняку?

Та й чи слід тікати? Чи не панічні оці думки у нього? Мабуть, роздобрів він, Кенгуру, на солодкому хлібі курортника, що, наче лякана ворона, почав боятися кожного куща. Ну й що, коли купався? Документи у нього прекрасні, не підкопаються! Треба тільки бути обережнішим.

Кенгуру на самісінькому плесі вирив яму і опустив туди рацію в гумовому чохлі, зарив. Хвильки, ліниво набігаючи на берег, змили, зашліфували пісок, і тепер він сам би не знайшов, де зарита рація. Але Кенгуру запримітив це місце по тому, що берег тут невеличким вузеньким миском видавався в море, і знайти це місце він міг би коли завгодно, будь-якої темної ночі.

Він змотав вудочку і пішов додому. Була четверта година – час, коли всі пляжники відпочивають після обіду і берег, звільнившись від наметів і людських тіл, пустіє, біліє лиш піском. Кенгуру йшов перевальцем. Його хилило на сон – і від спеки, і від утоми; їсти не хотілося. Прийшовши додому, він одразу ж ліг і заснув як убитий.

Полікарпов, проспавши до вечора, прокинувся в доброму настрої, відчув бадьорість і прилив нових свіжих сил. Він вийшов з хати, мружачись на сонце, яке вже заходило. Марфа Іванівна приготувала полудник: в альтанці, повитій плющем, парували запашні голубці в каструлі, в полумиску виблискували червоні, як жар, помідори, і величезний таврійський кавун рябів серед столу темними смугами.

Вечір спадає у серпні одразу, і не встиг Полікарпов закінчити вечерю, як сутінки погасили всі барви на землі і на небі.

Поговоривши з господинею та викуривши цигарку, він збирався вже йти до моря, як Марфа Іванівна сказала, що приходив якийсь чоловік проситися на квартиру. Полікарпов насторожився.

– Про мене питав?

– Ні, не питав. Я сказала, що до вас має приїхати товариш, то він і пішов.

– А який він із себе?

– Молодий, такий білявенький, приємний такий.

– Білявий, кажете? – Полікарпов задумався. Позавчорашній прикордонник, очевидно старший патруля, теж був білявий, і хоч мало хто міг прийти на квартиру проситись, йому це здалося підозрілим.

Знову вернулась тривога, знову Полікарпову стало не по собі. Та як би там не було, треба йти до моря. Захопивши пакунок з одягом, він пішов стежкою через город. Стежка вилася поміж кущами помідорів, губилася в огудині гарбузів, що своїм широченним шелестючим листям перепиняли Полікарпова на кожному кроці.

У кінці городу йому зустрівся онук хазяйки Вітя. Малий, білоголовий, в одних трусах, мокрих ще від купання, він зійшов зі стежки і стояв у огудині, дивлячись на Полікарпова пильними, серйозними очима. Худенькі плечі його були мерзлякувато підняті вгору, підборіддя тремтіло, і він, мабуть, стримувався, щоб не цокотіти зубами.

– Що, змерз, Вітю? – посміхнувся до нього Полікарпов.

Хлопчик мовчки кивнув головою і чекав, поки Полікарпов пройде.

– А я оце тільки йду. Проспав сьогодні.

– Нічого, вода тепла, – серйозно сказав Вітя і побіг стежкою до хати.

Полікарпов провів його поглядом і нерішуче посунув до моря. «Чого цей хлопчак так вороже ставиться до мене?» думав він, відчуваючи неприємний неспокій. Ні цукерки, якими Полікарпов пригощав Вітьку, ні ласкаві розмови, які він намагався нав'язати хлопцеві, ні ліхтарик, який він йому пропонував, не могли розвіяти ворожого ставлення Віті. Та й, зрештою, навіщо він йому здався, оцей хлопчисько? Полікарпов знизав плечима й іронічно всміхнувся до себе. Тим часом він підходив до моря. Зараз його відділяла тільки стіна туї, темна і така густа, що здавалася муром. Він проліз крізь неї, вийшов на білу смугу піску і поклав одяг.

На березі ще де-не-де виднілися групи купальників – здебільшого це були сім'ї, бо чути було дитячі голоси. В цьому місці, де зупинився Полікарпов, ніхто не купався: дно було грузьке, все поросло товстим шаром водоростей. Він глянув на годинник – було пів на десяту. Роздягнувшись і посидівши якийсь час на березі, доки найближчі купальники зібрались і пішли, Полікарпов одягнув на свого ліхтаря розтруб і двічі натиснув кнопку, пославши два коротких сигнали. Переждавши хвилин п'ять, він знову натиснув кнопку і так повторював сигнали кілька разів.