Текст книги "Поцілунок Елли Фіцджеральд"

Автор книги: Олег Лишега

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 14 страниц)

Я вже не пам’ятаю, коли в нас було останнє затемнення сонця.. кінець весни, а може, й літо.. Тато увесь час лежав у себе в кімнаті і дивився в вікно.. а я тоді трохи був коло нього.. і вмовляв вийти надвір.. я тебе винесу трохи на свіже повітря.. У нас був полотняний шезлонг.. я розіклав його у затінку під дубом.. намостив подушок, щоб не муляло в боки.. Він довго не згоджувався.. йому зовсім не хотілось дивитися на затемнення.. а мені здавалося, що то мало б його трохи розворушити.. бо хіба може щось інше так подіяти, як затемнення сонця.. Весь час довкола гавкали і вили собаки.. Але батько мав якийсь, може, глибший страх у собі перед небесним знаменням.. мені теж трохи моторошно... але зневага до небесної вистави могла бути ще гірша.. і не пам’ятаю як – але, врешті, він таки лежав у затінку, вперто не дивлячись на небо.. Але аж тепер я відчув: усе довкола тоді крутилося над ним.. отут.. отут, над річкою Стримбою.. в затінку величезного білого дуба.. під подвійним шатром трохи менших і шовковиці.. і яблуні.. напівлежить у ще польському лежаку Бодзьо Лишега.. довічний учитель німецької для цілої Тисмениці десь останніх піввіку.. Хіба це не глибше за якесь там у небі затьмарення? Я відчував тоді, може, як ніколи.. бо все життя тікав від нього.. старався, може, й просто наперекір – дихати інакше.. думати інакше.. Аж тепер.. уже надто пізно.. надто пізно відчув, що хочу ловити кожне його найтихіше слово.. бо лише він на цілий світ може мені сказати найсуттєвіше.. кожен його порух був найсправжніший.. кожна примха – наймиліша.. Але він мовчав і не дивився вгору..

Не лише він.. усе раптом зіщулилось.. завмерла річка Стримба і Ворона.. і кожна риба стиснулася у своїй лусці.. Закляк, згус сік у кожнім дереві, кожнім листку.. і на все падала тінь подвійна.. на листі і на землі була трохи розмита якась подвійна чи навіть потрійна тінь мініятюрних півмісяців чи півсонць.. ми всі були кроплені тінями.. може, й тому так вили пси довкола.. А може, він так затято завмер.. наче намагався з останніх немічних сил втриматися тут.. не відірватися від землі.. Хоч саме в ньому – це я тепер гадаю.. саме в ньому тоді зібралась найбільша сила.. наче він знов стояв на воротах, у тому светрі, кашкеті.. у своїх алібабах.. завзято і незрушно.. на сей раз не пропустить жодного удару..

Він напівлежав – і коло нього ми стояли: Миросько Шкорута і Славко з Квочаків.. вони побачили його з вулиці і відчули – що в такий момент мають бути поруч.. І я – його марнотратний син.. і для нас кожне його слово вже було откровенням.. навіть тиша.. його мовчання.. і я спитав Мироська про лебедя.. Бо всі знали – він доглядав його день у день.. аж поки той не пропав.. Василько – так називався він – останній з двох пар лебедів у нас на Стримбі.. Але як вже лишився сам – то підпливав аж до нашого черпала.. ще коли тато ходив.. і навіть вхопив якось тата за руку і не пускав.. На зиму його ловили саком – як велику білу рибу – аби кригою не порізав собі груди.. і зимував тоді вже у своїй різьбленій хатці.. Але якось потепліло серед зими.. а на той раз йому не підрізали крила.. забули.. і якось удень Василько змахнув крильми – перелетів над цехами хутрової фабрики.. Люди все бачили.. покружляв і сів собі на Ворону.. Видко, на той час вона розмерзлася.. Сумно йому самому стало.. Він з власної волі ніколи б сюди не прилетів.. яке тут життя?.. І так уже довго.. дуже довго наплавався нашою Стримбою коло фабрики.. Миросько Шкорута сам був колись вивезений на Сибір і набідувався там – день у день варив йому якусь кашу.. Але, може, Василькові вона вже не лізла.. і Вороною помаленько поплив попри Чорнодолу.. далі під Великий Міст.. десь плив.. десь перелітав – де замерзло.. Люди бачили його здалека – то там.. то там..

Але Миросько увесь час біг за ним і кликав Василька додому.. аби той вертався.. бо не сьогодні-завтра знов мороз і він загине.. Той не слухав і безпечно плив собі – якнайдалі від обмерзлих ледом берегів.. тримався на бистрині.. і так він заплив аж на Америку.. а Миросько не міг вгнатися за ним, бо там, під тими скалами, дуже глибокі сніги.. Там нема вже кому помогти.. і Миросько сам мало не згинув у тих снігах.. А там далі – вже за Америкою в підпечерах – там на Вороні є якась гребля коло млина.. я там ніколи не був.. то кажуть – місцеві хлопи кидали звідти з моста згори на Василька сіті.. але він і там якось прошмигнув.. Але більше його Миросько вже не видів.. Кажуть, що десь ніби навесні хтось чув за нього аж десь у Підлужжі – аж там, де Ворона впадає у Бистрицю – а та вже у Дністер.. що ніби аж там він пристав до берега.. Але що далі..

Амаліє.. ти знаєш.. і може, аж тепер усміхнешся – ті його маленькі примхи: десь серед ночі зірватися через ліс, вимкнувши фари.. десь там тихо вийти.. підкрастись коло містка на Ведмежому Лузі.. довго слухати кумкання жаб: вони всюди.. найбільші у воді – заспівують.. малі – над головою – на верхівках усохлих дерев.. тонко виводять.. остання – мабуть, найголосистіша.. на найтоншій гілці.. от-от дотягнеться до далекої зірки.. Отам я вперше торкнувсь рукою дикобраза.. він гарчав у темряві.. довгі голки повпивались у мою долоню.. крапала кров – а він тішився: я вже посвячений.. бо торкнувся священної індіанської тварини.. А раз підходить до мене вранці і каже: я хотів би тобі показати страшний вихор.. як він поскручував стовбури височенних дерев.. тут недалеко.. і ми вибрались автом уранці і вернулися додому далеко за північ.. Десь тут.. десь тут.. Ми зупинялися серед лісу на тихій затіненій дорозі і він розгублено озирався.. отут.. десь тут.. має бути галява.. величезна пустка.. і дерева потрощені, як сірники.. поскручувані у вузли.. Але довкола стрункі як свічі червоні дуби.. клени.. і ми знов їхали далі.. глибше у ліс.. звертали з одної дороги на іншу.. Оце вже ніби тут – казав він.. обходив довкола і знову вертався.. і так ми з одної гори виїжджали на ще вищу.. минали гірські потоки.. провалля.. Потім довго їхали уздовж Алегені – вона вилася далеко під нами.. Як добре, що лишилися наші імена.. наших потоків.. річок.. колись ми всі сюди повернемось.. він так казав..

У містечку – жодної душі надворі.. спека.. заходимо в крамничку: ніби аптека.. за дверима – тінь і прохолода.. огрядна пані підводиться назустріч: чим я вам допоможу? Пані.. бачте.. ми ніяк не знайдемо.. десь тут у лісі.. недавно пролетів торнадо.. і високі дуби повиривало з землі.. поскручувало стовбури, як линви.. Вона стала.. дивиться на нас.. Рік голий до пояса.. у якійсь розірваній під пахвами рибальській сіті.. босий.. і я босий.. обоє скуйовджені, простоволосі.. задихані.. Ні.. щось я не чула про торнадо.. Але зачекайте – може, моя сестра знає? І ми проходимо в глибину.. У глибшу тінь.. але це вже щось інакше: шкло.. всякі баночки.. приправи, шиття бісером.. маски.. Звідти в іншу кімнату – там уже якісь кістки, опудала.. Нам назустріч підводиться сестра.. огрядна пані в окулярах: чим я можу вам помогти? Ці поважні люди шукають.. торнадо.. десь тут колись погуляв торнадо.. але вони напевне не знають де.. ніби десь тут недалеко.. Так, пані.. торнадо.. поскручував голови дубам.. довкола страшна пустка.. як десь на Місяці чи Марсі.. Вона довго дивиться на нас.. Рікове волосся скручене жмутом на плечах.. блискають білки розширених очей на темнім мокрім лиці.. за вухом стирчить самокрутка.. Здається – я щось пригадую.. так.. хтось мені казав.. тут недалеко.. але.. але це могло бути десь двадцять.. так – не менше двадцяти років тому.. Ви вийдете і вернетесь цією дорогою назад.. далі звернете – і там вже недалеко.. Ми знов їхали тою самою дорогою – вздовж Алегені: у західнім сонці далеко під нами мінилася великою змією течія.. і так само, звиваючись її берегом, попід горами бігла колія.. і маленький.. всього на кілька вагонів товарний поїзд поспішав до невидимого тунелю.. сонце ось-ось зайде.. ти знаєш.. може, й так.. може, й так.. мені здавалось, це було зовсім недавно.. але за двадцять літ.. усе могло позаростати.. там уже молоді дерева повиростали.. випросталися..

Перед Вінборном у лісі раптом різко звертаємо праворуч.. ґрунтова, заросла травою дорога.. галява.. ще трохи, і за поодинокими деревами й високими бур’янами виглядає якась примара: чи то торнадо заніс у цю гущавину якийсь корабель.. наче поліпами і коралами обліплений.. вікна з віконницями.. на даху перехнябилась заржавіла цистерна.. і темна кіптява валить з комина.. Аж ось і господар: здалека штовхає тачку з вугіллям.. став.. не вірить своїм очам.. Рік поволі підходить.. вони обнімаються на стежці.. Це скільки вони не бачилися? Мабуть, двадцять літ, не менше?.. Може, й двадцять.. не менше.. Оддалік чую їхню давню мову.. так, наче вчора щойно увечері розійшлись.. Бачиш, який я тепер багатий?.. Він обертається – і за ним височіє справжня гора чорного грубого вугілля.. Тут, внизу, під нашими ногами, стара шахта.. у нашій землі.. і вони мені віддячились вугіллям.. А нащо мені так багато?.. Я тут сам потрохи господарюю.. У мене все є.. У потоці форель.. у лісі – олень.. я вже на пенсії.. після операції.. вони вшили мені ще одне серце.. отут.. попробуй.. він піднімає запітнілу.. отут.. у вугільних плямах блюзу.. заголює здутий живіт.. тверде, правда?.. я вже трохи поправився.. Поки вони розмовляли – довкола наче щось дзижчало невидимо.. бриніло.. якісь невидимі крила.. Вже сонце зайшло.. Він відчув, що я якось неспокійно оглядаюсь – і трохи відступився.. У високих бур’янах, майже у його зріст – на сталевому пруті у землю встромлене ебонітове рубінове серце.. трохи менше за його голову.. і воно наче трохи світилося зсередини.. але зверху обшарпане.. почиргане.. і раптом бачу, як забриніла крильцями до нього якась крихітна пташка.. прикипіла до серця.. доля секунди – і над нею вже інша бринить.. Колібрі!.. З усіх боків колібрі.. одна за одною.. дзьобиком припала – видно, натиснула краплю.. напилась.. над нею тріпоче вже інша.. А тут у мене годівничка.. О.. вони люблять солоденьке.. часом, як буває сухе літо – то підгодовую їх нектаром.. Вони знов обнялися з Ріком на прощання.. Невідомо, чи побачимося колись.. Ми виїхали знов на дорогу.. Він стояв на стежці і махав услід нам рукою.. Вже згодом, далеко-далеко звідти, Рік озвався.. Ми колись були нерозлучні.. разом пропадали у лісі.. який він був могутній.. ночував просто на землі.. ніхто так не міг.. бідний Джонні.. я ніколи не бачив, як він плаче..

Амаліє.. ми вернулися тоді далеко за північ і ти вже спала.. Як вертались, уже ніби недалеко від дому в Лемонті, і знов заблудились.. щось нас не пускало.. на другий день я вже мав від’їжджати звідти назавжди.. і то вже була наша остання ніч.. я пригадую, як ми лежали на березі якоїсь нічної річки.. на голій землі.. темний бездонний простір.. величезні дерева і зорі.. ми лежали горілиць.. і довкола на землі не було нікого.. і ми кричали у небо.. ніби моторошне завивання.. виття і сміх.... ми лежали наче на самому дні.. і звідти голосили у небо.. Амаліє.. може, тоді вже у ньому.. в його серці сидів.. згорнувся той торнадо.. і лише чекав свого часу?.. Ми тоді з ним об’їхали усі його рідні гори.. хіба випадково засвітилося оте почиргане рубінове серце у його рідному Вінборні.. де він змалку зі своїм найкращим другом виплекав свій невидимий смерч.. невидимо.. глибоко в серці той носив його.. підносив над гірським проваллям.. м’яко опускав на притрушену глицею теплу землю.. і дивно.. Його серце розірвалось якраз, коли ти спала.. коли прилягла удень трохи подрімати..

На шовковицю сів великий дятел. Як не приглядався, все ж червоної яскравої шапки не помітив. Лише довга чорно-біла спина.. Десь торік якось піднявся небувалий крик і писк.. Старий дятел годував морвами малого – а той весь час пищав і скуб старого.. бо не встигав з гілки хапнути найспілішу морву і запхати дитині в широку пельку.. Батько запросив сина.. пообіцяв, що покаже йому найсолодше в світі дерево.. і тепер батько не забуває дерево і взимку.. Навідується.. піклується – як оно там, у снігу, на морозі.. Єдиний, хто пам’ятає.. Ось він знов прилетів, батько..

Над річкою з того боку стояв у глибокому снігу, ніби Влодзьо Лютий в кашкеті.. але якийсь темний, почужілий.. і дивився на воду.. Було зовсім неясно.. чому він саме там стоїть – у глибокому снігу.. Чи хоче закинути сіті?.. Трохи пізніше з вікна на веранді усе ще видно, як та його темна постать в кашкеті знов з’явилася там – у глибокому снігу.. топчеться.. тягнеться ближче до води – цього разу з довгою сокирою.. А там якраз над водою розрісся вербовий кущ скраю.. над сорочим водопоєм.. І так йому незручно рубати лід довкола того куща.. Може, Влодзьо.. якщо то був він.. хотів розчистити плесо для сороки?.. бо на тому березі він головний господар.. і невідомо, коли і як найнявся служити сороці.. інакше чому б він туди поліз.. Відрубав сокирою крижаний квадрат – а тоді довгою тичкою випихає ту крижину на середину.. в темну течію.. Бо крига лише при березі – а сама річка давно вже темно біжить.. трохи навіть прибула.. А ще кілька днів тому по ній можна було перейти на той берег..

Шибка запітніла.. Чому він обрубує свій берег?.. Це наскільки вражало, що неможливо було дивитися деінде.. Тюлеві густі сіті пропускали мало світла.. треба оком впритул зазирати у нитяні вічка.. а далі крізь росу на віконному шклі.. Вулицею – цим берегом – йдуть кілька чоловіків.. стали.. питають його.. Лютий щось пояснює.. але хіба звідси почуєш? І не вийдеш питати.. якось незручно.. Чого його раптом сьогодні потягло до води?.. мабуть, треба дочекатися ночі.. ніч щось прояснить.. Тепер його берег став рівніший.. Увесь по довжині темний.. там де течія.. і білий – бо на березі сніг.. Але хіба він був не рівний? Ну трохи.. зовсім трохи, довколо того вербового куща була гарна крижана крива.. Чому та кривизна так притягає око того чоловіка на другому березі саме сьогодні? Ледве помітне викривлення у межі між темним і білим.. Що мало означати те виправлення сокирою? Може, найближчі дні чи події? якась зміна.. і треба її сподіватись..

Десь торік Лютого не стало. Він уже на тому іншому березі.. Привид.. я вже його не бачу.. На тому березі усі привиди.. часом нас розділяє лише дощ над річкою.. Краплі наздоганяють у течії одна одну.. більші і дрібніші кола.. Я вже сто літ, як не чую його тата – Міська Лютого.. За річкою – інше життя.. Там, на ґанку, колись затуркотіла його сурма.. а за нею по всій Тисмениці – від Толоки аж до Америки – озвався його духовий оркестр.. Весілля.. і знову танці.. похорон.. весілля.. Зеньо Коцький ще малий вчився в нього на барабанчику.. Зайшла хмара і згасла його сурма.. Усе вже на тому березі.. А якось він, Місько Лютий, приніс на руках молоденьку сарну.. а син Влодзьо був від мене щось на рік молодший.. і вони там, на тім боці, удвох підростали.. Але вже вона красно походжає по саду поміж темних дерев.. Зійде до води – якраз навпроти нашого черпала.. дивиться, дивиться на себе у воді.. гарна темна сарна.. підняла свої очі.. Засурмив Місько здалека – високо-високо зі свого ґанку, обвитого диким виноградом, і вона вже біжить, біжить до нього.. Затихла сурма.. і їх не стало..

Пішли усі.. лишили його хворого.. самого.. Він у вовняних шкарпетках, з перев’язаним горлом навшпиньки пнеться до вікна.. а там сонце і плюскіт маленької осінньої річки.. селезні ганяються за качками і топлять їх поміж листя в крижаній воді.. і він хитається на тоненьких ногах і гарячим вологим чолом припав до шибки і студить свою гарячку.. А там понад річкою летять на обід з хутрової фабрики чоловіки з жінками навперегін.. дзенькають дзвоники на роверах.. миготять хустки, спідниці.. сміх, пара з уст.. а тоді якось усе тихне.. нема нікого.. Він стоїть навшпиньки спиною до другого вікна, і сонце просвічує мочку його розпашілого вуха.. і сльоза одна за одною заливає зір.. і, напруживши худеньку ребристу спину, прислухається, як хтось ззаду торкає його пальцем і кличе пошепки: Олю.. Олю.. але він не повертається.. він припав до шибки і бачить, як блищить жолудь на дорозі і кілька грудок вже лежить на скованій прозорою кригою річці.. і біля великого каменя коло берега проламана відром ополонка.. і звисока починається перший сніг, щораз густіший, густіший, густіший.. і крізь сніг він чує, як зацюкали по кризі сокири.. і кілька чоловіків у кожухах довгими гаками витягають на берег товстезні брили льоду.. складають на сани і відвозять до молочарні.. і з-за спини хтось знову торкає його легенько пальцем і кличе пошепки: Олю.. Олю.. і він повільно повертає голову.. заплющивши міцно-міцно заплакані очі..

Амаліє.. ще задовго, задовго до того, як побачив згори океан, – у Києві якось мені був сон: я звідкись вертаюся на таксі надвечір – це було так давно.. уже й невідомо, навіщо так було летіти.. Мені рідко вдавалося брати таксі.. це, мабуть, особливий стиль якогось іншого життя.. Тоді був ніби трохи неспокійний вечір.. Попереду за кермом якась молода жінка.. вродлива і незнайома.. їдемо уже краєм Києва.. от-от виїдемо поза край.. ґрунтова вуличка, обсаджена старими крислатими горіхами.. Мабуть, довго їхали.. я вже десь мав виходити.. але ніби вона не мала дрібних, щоб віддати мені решту.. Ось тут недалеко я живу.. трохи вбік завернемо.. зовсім недалеко – і я винесу вам решту.. ми так довго їхали.. ви, мабуть, втомилися.. а хочете – зайдемо на хвильку до мене.. я вам чаю зігрію – і поїдемо далі? І вона зупинила машину і вбігла у хвіртку.. якийсь приватний скромний дім.. я поволі рушив за нею.. вже вона десь попереду відчиняє двері.. зсередини відлунює її голос – запрошує за собою.. я поволі переступаю поріг.. якось незручно.. якийсь коридор.. якийсь передпокій.. і нема нікого.. не чути нікого.. стою й не знаю, куди мені йти.. Переді мною важкі хвилі якоїсь квітчастої.. може, темно-синьої ширми.. мимоволі відхиляю її: у глибині невеличкий дощатий подіум.. наче крихітна сцена.. це ніби на крихітний дитячий хор, але на чистих струганих дошках у високих вазонах стоять у кілька рядів невеликі дерева.. може, й менші.. так – менші за мене.. але десь усі на один зріст..

І я раптом відчув, що мимоволі мені відкрилося особливе.. те, що ніколи ніде й не побачу: театр дерев.. Але чому нікого нема? Ніякого глядача. А може – це лише для одного? За ширмою.. Може – не конче для людських.. тим більше – сторонніх очей?.. вони, деревця, просто стояли.. Здається, і без плодів.. не чути було і вітру якогось.. ніякого хвилювання.. і не шелестіли.. і не вгинались.. але я відчув напевно: це особливий, тихий.. нікому не відомий театр дерев.. не для когось: для місяця чи для нічної бурі – ні..

І не для закоханих.. жодного духмяного цвіту чи соловейка.. я відпустив штору на своє місце – і повернувсь назад.. ніхто вже не озвавсь.. нікого знов ніде не було..

Амаліє.. аж тепер бачу, що міг би означати той сон.. Я увійшов у ті двері за океан.. Зайшов на хвилину.. наче й випадково.. може, і з цікавості.. Зовсім не знав, куди йду.. куди.. чого.. але зайшов.. і надовго.. аж поки не урветься цей сон.. дивно.. десь у цім світі хоч уві сні мені хтось приберіг – і то давно вже – закуток простору.. і він.. той простір чекав, поки не увійду в нього: уві сні.. Простір ясний.. стіни там були ясні.. і там я мусив побачити прості деревця.. такі тепер часто можна купити: померанець.. чи мандаринове деревце.. але то був саме театр.. театр дерев.. і раніше у нього увійшов Торо.. він увійшов у свій світ.. і пізніше я мав невидимо увійти.. Він промовив до мене, Амаліє.. своєю потаємністю.. тихою.. екстравагантно бідною інтонацією.. і змусив забути все.. усе своє життя.. свого батька.. і кинутись через океан услід тій таємниці, на яку так виразно натякала за грубою квітчастою шторою невеличка дерев’яна сцена зі струганих дощок.. там не було ані бризок сонця на мармуровій долівці довкола водограю.. ні – сон промовляв до мене моєю мовою: простий дерев’яний поміст.. звідки колись я мав промовити від їхнього імені: тихих.. втаємничених дерев.. Амаліє.. Амаліє.. в глибині більше нічого й не було – окрім світло-сірої стіни.. то була тісна кімнатка.. якийсь передпокій, як це буває у домі, збудованому десь у першій половині минулого століття.. Мабуть, просто побілена вапном стіна.. і там за нею – океан.. Той інший.. невидимий..

Амаліє.. пригадай мені.. як називалася твоя риба.. та, що ти наодинці любила з нею розмовляти.. якесь дуже коротке ім’я.. чи не Іо?.. Золота риба з великим мудрим оком.. з блідими плямами на хребті.. з довгим звислим хвостом.. як у дракона.. стара як світ.. Підпливе до тебе.. як ви лише удвох у сутінках.. і для неї воду ми возили з трохи ближчого джерела, ніж для себе, правда?.. не з того далекого й похмурого.. аж коло Ведмежого Потоку.. там, де батько Ріка.. а ближче.. уже в долині.. і те джерело якось дивно називалося.. чи не Укалеле?.. Підніметься.. витягне уста, як до флейти.. промовить.. і опуститься на глибину..

Я так часто піднімався тою дорогою на гору Нітані.. так часто, що навіть могло здатися, що я ходив туди уві сні.. але то був не сон.. Заплющу очі і бачу як зараз.. Амаліє, отам праворуч від дороги – так ніби вийшла з лісу непримітна оселя.. перед нею моріжок.. а на ньому і в дощ, і в сніг, і в ясну погоду стояла пара садових крісел.. одне навпроти другого поряд.. Коли б двоє сіло разом – то їхні коліна, мабуть, торкалися б у лагідній розмові.. Але я ніколи не бачив, щоб там хтось сидів.. Завжди їх минав.. отам вони стояли у низькій траві одне навпроти одного.. наче, доволі набрикавшись у лісі, вискочили на галяву двоє оленят і раптом завмерли.. і я ніколи не бачив, щоб у той дім хтось входив чи виходив.. Довкола високі червоні дуби.. кілька червоних кедрів.. і ніде ні душі.. а трава завжди яра.. ніжна.. аж наче смарагдова.. доглянутий кущ півонії.. і ті два крісла.. ніби от-от хтось має надійти.. когось виглядають.. Часом сходив з гори Нітані досить пізно, десь за північ.. але не пригадую жодного світла у вікні..

Там, на самій горі, – поросле високим лісом плато.. і там якось набрів у траві на орхідею.. темної барви.. наче набряклий кров’ю синець на білому тілі.. бо Нітані була донькою індіанського вождя.. А далі за тим платом перешийок – тонкою стежкою перейдеш – і вже отим безконечним хребтом Апалачів уздовж океану можна йти і йти на південь, не опускаючись у долини.. аж до Джімової Саванни.. де ми й гостювали колись.. ще як жила його мама.. і де, може, й досі у затінку вічнозелених дубів на причалі тріпоче вітрилами іспанський галеон.. Десь там, угорі, над смарагдовим хребтом линуть орлині потоки уздовж океану.. і тим шляхом мандрують хмарами жовті метелики монархи з Великих Озер аж до Мексики.. буває, їх зносить вітром.. і раптом їх бачиш далеко над океаном: жовта втомлена хмара пробує присісти на гребінь хвилі..

Отой дім під горою – про себе називав оленячим.. може, оті крісла з ажурними спинками дивно нагадували оленячі роги.. Під дахом біля входу звисала китиця мідяних трубок.. у вітрі.. а може, і в тиші вони, мабуть, для когось далекого озивалися тихими переливами.. хтось мав колись звідси вийти.. для когось мав звучати той ґонґ.. ні.. еолова флейта.. Навпроти, пам’ятаю – стіна лісу, і звідти на дорогу облітали велетенські, як старі, геть стерті, весла з дрібними зазубринами – листя горіхового дуба.. і ось одного разу минаю те місце – аж чую, як на мене звідти, з-поміж дерев, хтось дивиться.. Я озираюсь.. вона не тікає.. велика темнава сарна.. лише переступає за стовбурами.. видно – їй нелегко стримувати свій крок.. Але трохи віддаляюся дорогою вниз – і вона на крок підійде до того дому.. і я відчув, що то і є її дім.. Бо таку певність може мати лише господиня.. щоб отак самим поглядом величезних темних очей означувати своє володіння.. Ми дивились одне на одного і кожен мимоволі уповільнював крок..

Амаліє.. хтось із нас часом виходить з себе.. виходить і блукає бозна-де.. знову вернеться.. то, буває, зовсім не пригадує, де бродив і звідки щойно вернувся.. Невідомо для кого оберігала сарна свій дім.. Сама вона воліла жити десь поруч, у лісі.. там, у підніжжі гори Нітані.. можливо, та мідна флейта помагала їй і вона могла спокійніше відійти подалі.. бо найменший чийсь крок.. чи навіть подув вітру – і вона вже чує і мчить сюди.. Та одного разу.. ти не повіриш: йду попри той дім.. і раптом у дверях – чи то вони були трохи відхилені.. чи просто верхня половина шкляна і не заслонена.. раптом у глибині.. я не почув жодного звуку.. жодного людського слова чи окрику.. і не чути було жодної музики.. чи якогось брязкання.. Але в глибині.. а це вже надвечір.. може, й сонце давно зайшло.. у сутіні в глибині дому блимав невеликий чорно-білий екран.. і знаєш що?.. там миготів боксерський поєдинок.. і за кожним ударом спалахувало світло.. ривками.. я байдужий до боксу.. але тут став на дорозі і довго не міг зрушитись.. стою.. завмер.. У повній тиші рухи боксерів трохи пом’якшені сутінками.. То було, мабуть, недовго.. але тоді мені здалося, що бачу якийсь фрагмент вічного поєдинку.. не затятого.. не заюшеного.. вони ніби знали, що мають битися отак безконечно.. і ніби жаліли одне одного.. жодного аж надто різкого випаду.. Хтось тут любить бокс?.. А чому б ні?.. а раптом комусь цікаво поглянути збоку на те, що відбувається десь далеко-далеко.. в іншому світі.. іншому серці?.. Миготіння ударів.. Воно може й розважити подорожнього.. от як я.. хто випадково набрів на цю пригоду.. Трохи розслабитись у тихому відлюдді.. Розважитись.. Бо невідомо, що далі..