Текст книги "Поцілунок Елли Фіцджеральд"

Автор книги: Олег Лишега

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)

Хіба що долі недобрі коли нас розлучають – але мій друг завжди добрий. У мене натура Каменю. Усього літа замало аби сонце нагріло мене.

Мої знайомі нерідко вважають мене надто холодним – але ж кожна річ в міру тепла на свій лад – Хіба камінь вже аж так холодний що вбирає усе сонце влітку і не розлучиться з ним і вночі? І кристал хоч би й з самої криги не захолодний аби розтопитися – а хіба ж не постав він з розчину. Холодний! Тепло найбільше промовляє до мене взимку. Та не єдино вогонь теплий – а все є і теплим і холодним у своїй суті. І не те що я надто холодний – просто наші тепло і холод не однакові за сутністю – отже коли буваю безмежно гарячим, для вас можу бути крижаним. Кристал нарікає на кристал не більше аніж голуб на голубку. Ви вважаєте мене за холодного – вважаєте й Природу холодною – А для мене вона тепла. Моє тепло заховане від вас. Так само вогонь буде холодним до будь-чого що не здатне нагрітися вогнем. Прохолодний вітер тепліший для людини в лихоманці аніж подих вогнища. Що я холодний означає що я інакший.

Кизил зі своїми ягодами на мочарах біля З-Л саме перед червоним будиночком – дармовиси на довгих хвостиках виснуть наче надламані – щось схоже на жовтуваті? чи зеленуваті? білі яйцеподібно перлисті? чи вощені? ягоди – То якої ж вони барви? Ох, дайте мені хоч прогулятися кизиловим болотом – з його негустим грубим гіллям – Прекрасний як чорт.

(…)

Перетнув чиюсь норки чи ондатри плутану стежку в снігу – подріботіла лапками і слід від черевця.

Нині увечері – як і нераз цього року – хмари влягаються на Сході коли сідає сонце довгими смугами сходяться докупи – згідно простій тактиці неба – Це узір шкуринки кавуна. – Він годиться для сталого опису заходу сонця – Ранок отакий і отакий вечір. – Смуги охоплюють день з обох кінців як на кавуновій шкурці і ранок і вечір як один день.

(…)

22-го груд.

Якщо вже таким здаюсь холодним порівняно з теплом знайомих – хтозна чи моє спалахує так мінливо-стійкіше воно і певніше як оте тепло від землі на весні – у якім квіти будяться і буяють.

Не слова хотілося б чути чи промовляти – а стосунків шукаю щоб жити у них – а частіше стається ніби відштовхнули мене й не сприйняли – непочуте бажання взаємності – частіше аніж ви розчаровані так чи не так промовленим словом.

Як би хотілось вірити що ми споріднені між собою як я сподівався, то більше мені нічого не треба і слів не треба аби мене переконати. Я розчаровуюсь в стосунках, ви в словах.

У виразі личка 3-річного малюка угледів устояну великодушність – і врочисту шляхетність прадавніх втрачених цнот. А був це лише ірландський хлопчик добирався бо зі своєї хатини десь у лісі і далі попри голу чавунку аж до школи цього ранку – як він зробив цей крок – зі свого останнього снігового замету на поріг своєї школи – видряпуючись туди виднілося не так його личко чи профіль лишень його міна і уявилось мені – виразно в уяві постало його старожитнє гідне лице під кучмою шапки – О! цей ірландський малюк не знати чому – оживив у моїй голові античні чесноти – його не привезли і ніколи його не возили у плетеному з лози візочку – він чимчикує впертою ходою – Хіба світ не зачекався такого покоління. Отут усядеться він за свою абетку з незворушною міною і той в чиїй голові рояться безконечні світи – Не про походенькі на дамбі він промовляє – Що то звитяга Леоніда і його 300 юнаків під Термопілами проти цієї дитини! – Вони лиш наважились вмерти – він посмів жити. – Одержати свій «табель» без тіні усмішки – де ані згадки про його невидимі і неймовірні чесноти. Малюк Джонні Райден. Хто не спиниться перед холодом і пройде крізь нього наче перське військо. Воно хоч і невинне маля а в колінах живе міць тисячі Індр. – Що не вартує і тисячної долі його цноти —

Тим часом як благодійні пани походжають з ніг до голови у хутрі – він жваво як той коник-стрибунець обганяє їх по дорозі до школи.

Невинне дитя то чоловік покаявся раз і назавжди за все минуле і відродився знов. Увійшов у Божу благодать.

Чи не цілий світ є правовірний – і дивиться на тебе як на якого дикуна – В спілкуванні з людьми вищими середнього розуму, я переконуюсь що у підсумку міркують ніби вони вже встигли переродитися – лише ти і досі в дикому стані.

23-го груд.

Яку радість виявили відвідини друга та як нечасто а то й зовсім не випадає мені таке щастя.

Це має бути запис настояних і визрілих моментів.

Щоб не полову життя зберігав – а зерно.

Коли чаша життя наповнена і вже переливається – збережи кілька крапель для зразку. Коли розум освітлює серце а серце зігріває розум.

Часом в голові рояться думки і вже коли отямився зі сну і зайнятий ділом ті думки є віддзеркаленням отих поганих нічних снів. Та гадаю розум в обох випадках однаково бездіяльний. Частенько, поза сумнівом – в людей розумової праці думки є наслідком того чим обідали чи займалися. Наші настрої наяву є нашими снами проте завжди коли ми прокинулись насправді і чисті – і здорові в усіх наших відчуттях то й бачення наше буде ясновидне. Хто беручи до рук нижку [Так в оригіналі. – прим. верстальника ел. версії] хотів би почути звіт напханих кишок – чи занечищеної крові?

(…)

Надибав місце де якийсь дроворуб на днях підійшов собі до річки прорубати ополонку і напитися. Ріка замерзла несподівано суцільно – хіба що кілька проталин – вода спала відколи замерзла – і лід відповідно напнувся на скелях уздовж річища чудовими тріщинками на всі боки. Добра нагода уважніше оглянути прибережні дерева. Мене вразила численність сплутаних корінців – туго збитих докупи – чи не червоних? дубів – на березі підмитому рікою – навпроти Сем. Барретса. Натрапив побіля муру під Ношотуктом місцину де видко кролики справляли гульки десь зо пів пінти посліду купкою на снігу.

Прокинувся цього ранку аж падає сніг – гарний сніг і мело майже горизонтально начебто заносилось на добрий снігопад – та невдовзі по обіді він перестав і розпогодилось – отоді я і вибрався.

(…) Йду до скель. На кожнім дереві з вітряного боку вузенька смужка біліє на стовбурі. Відчуваю буде напрочуд ясний захід сонця, тож вмощуюся в снігу на скелі помилуватись ним. Вже кілька хмар як золота гряда прямо над обрієм – Від навислої арки чисте небо раптово розширилось східніше на цілі небеса – і сонце сяє чисто – і тихо так – і невинний сніг укрив поля. Снігопад позаду – хмари відпливли – сонце ясне – і тихо – чиста без жодного снігу хустина встелила землю – і нарешті наступає погідний вечір аби завершити все – Поволі сонце сідає – повітря сутеніє і відчуваю аби не сяйво від снігу було б досить темно – Дроворуб зібрався додому. (…)

24-го груд.

По обіді пролітає сніжок. Бачив зграю дроздів – чикотнів по дорозі на Волден – чомусь усе трапляються мені коли починається сніг і ладен сприймати їх за вістунів снігопаду (…)

Вже і то віддавна пташині гнізда повні снігу.

Даремно сподівався на заході майже яких півгодини угледіти отой рум’янець хмар в небі – Кілька хмар були темні – і я вже остаточно піддався ночі та прийшов був додому і визирнув у горішнє вікно – аж бачу геть увесь західний обрій горить рожевою крайкою, а замість отої густої димки цього разу хмара саме прощалася з днем. Але ж півгодини тому ота димка виснула понад усіма західними лісами і горбами – так наче денні вогнища от-от погасили на заході і випалена місцевість кадить клубами зловісного чаду аж до небес. Наче знов Фаетон промчав своєю колісницею сонця так близько аж запалив землю.

Четвер 25-го груд.

Крізь Ялинові мочари на Конантумі до самого горба і назад через річку та дубові чагарі у долині до Скель. Вітер здуває недавній сніжок у замети – особливо з вітряного а саме південного боку стін – обриси заметів відтворюють тріщини у мурі і завихрення вітру. Сніг невидимо мчить переважно в чистім полі попри саму землю (хіба що трапиться височинка) аж доки не сягне стрічної загорожі та її осипле і дмухне вгору – дмухає наче пара проти сонця. А просочується крізь шпарки та не навпростець а лише вигинається вишукано вгору фантастичними з’явами – наче хвилі коли ті вигинаючись затихають при березі – Тобто отак, наче єдине тіло снігу просочилося у щілини стримуване хіба що тертям зісподу. Подібний до сідел до мушель до чого хоч – Вибудовує фантастичну алебастрову стіну позаду першої – сніжний кряж. Неймовірно шпичасті башточки зводить зводить – i.e. нагромадженням – не вичовгуванням – хоча кривизна шпилів наче носи античних суден здається гостро вирізьблена – або ж наче оплавлена паяльною трубкою. Тож усе видмухане у повітря поволі осідає на дорогу чи поле і творить схил хребта – Неймовірно гострі і тонкі карнизи вибудовує цей сипкий сніг – де стіна чи схил не має найменшої зачіпки – жодної аби муляр міг наростити ще цеглину. Це архітектура снігу.

На високих горбах відкрита вітрові і сонцю звивається наче та пара з мокрого даху вранці. І таких гостро виразних форм набуває наче у самім осерді палахкотіло газове полум’я.

Йду далі побачити захід сонця. Хто знає як воно сяде – навіть за півгодини наперед? Сідатиме в хмарах чи в ясному небі? Відчуваю пізню пору бо гори на півночі і північному заході перестали відбивати сонце. Тінь не скупчена а розсіяна

Зимового дня сонце майже все у всьому.

Я засвідчую красу у формах чи забарвленні хмар і вона безпосередньо вражає мою уяву – Ви ж про неї звітуєте науково моєму розуму – але не звітуєте таким чином моїй уяві. Це навіяне нею і це символ – ось що мені важливо – і якщо котроюсь науковою витівкою позбавити її своєї символічності – нічого це мені не дасть і не пояснить нічого.

Стою десь за двадцять миль бачу малинову хмару на обрії – Ви кажете скупчення пари поглинає усі промені, а червоний відбиває – але ж це не суттєво – бо це червоне видиво збуджує мене, хвилює мою кров – зрушує мої думки – і з’являються в мені нові найвигадливіші видива і ви й близько не зачепили таємниці такого впливу. Не буде чогось таємничого у вашому поясненні – чогось незбагненного – якоїсь частки таємниці, то все намарне. Коли ніщо там не промовляє моїй уяві – то яка з того користь. Що то за наука – збагачує розуміння а обкрадає уяву. Не просто краде у Петра аби заплатити Павлові – а забирає від Петра більше ніж будь-колись дасть Павлові.

Ось так вона промовляє розуму і це є набутком розуму – але хіба ж це промовляє до Уяви і це не може бути звітом Уяви. Так само безглуздим звичайному механікові здається поетів звіт про паровий двигун.

Якщо б дізнавались про все так механічно лише – то чи знали б щось насправді.

Було б неабиякою наукою для письменника узяти найменший уривок думки з мерехтливого сутінку свого розуму за тему – в якій він нічого не тямить (отак його ідеї навчаться народжуватись) найменші порухи – найтемніші сховки – оприлюдь їх – з особливим старанням і уважністю надай хоча б дві точки зору на одне явище – збагати трохи свій запас знань – розчисть нову ділянку замість угноювати стару – Замість виголошувати лекції про очевидне – набридле усім мудрим головам – Ми надто квапимося поєднати відчуття душі з досвідом руки – застосувати найтонші істини – виявити їхню причетність до нашого побуту (краще б виявляли їхню віддаленість від нашого побуту) поріднити їх з чавильним пресом для яблучного сидру і з банківською установою. Як прагнеться чистої душі – прозорої думки. Щоб я не гнався за універсальним законом, щоб я виразніше відчув окремий випадок. До ліпших тем лину я – де не знайде розради нікчемний розум – жодного речення для них – Можливо це переконає таких що існують деякі інші речі в небі і на землі ніж висновує їхня філософія. Розсій одну туманність – і таким чином зруйнуєш усю систему туманностей і припущень. Не шукай виразів – шукай думок аби виразити. Потрудившись матимеш два погляди на одну рідкісну істину.

Відомий тобі спосіб бачення – найменш зумисний – найменш завчений – бери те бачення – тримайся його – утверджуй – сприймай усе саме отак – Невже дозволиш своїм одкровенням не достукатись у твої двері? Ото твій текст. Не промовляй від когось – Промовляй від себе. Вони демонструють перед тобою усі царства світу цього – і всіх світів укупі – аніж дивитись лялькову виставу радше вглядайся всередину. І хай би промовляли єдиній спорідненій душі на всі часи – хоч вам і не обов’язково говорити навіть єдиній душі – лише висловити вголос усе що може найповніше втілитись і жити в ідеї сенсу вашого життя – щоб могли вивищувати себе до рівня ваших понять – щоб могли пам’ятати свого творця – і потверди його шляхи до людини – щоб не став кінець життя забавою – Промовляй навіть як твоя думка передбачає відсутність слухачів. – думки що переростають життя і смерть, хоча смертним вухам не дано почути абсолютну істину. – Думки що затьмарюють землю найліпше зачинаються вночі коли темрява цілком заслонила її.

Згори сподіваємося наснаги.

26-го грудня

Бачив нині пообіді коли Едмунд Госмер вернувся перетягавши додому колоди і розпряг своїх биків – вони заходилися потягатися і чухатися рогами до стовпів – і вилизуючи себе у тих місцях що весь день були під ярмом – Людський спосіб такої поведінки аж розчулив мене. Занадто вони були поважні радіти з того що денна праця вже позаду – на те в них не ставало духу. Отак міг виглядати втомлений дроворуб. Ця риса робочого вола вперше відкрилася мені. Важко уявити як деколи вони надриваються. Виявляється навіть вола втомлює важкий труд.

субота 27 грудня

Захід сонця з горба на Тихому Плесі. Цього вечора багато хмар на заході і в них сідає сонце так що маємо доступним його в червонім вечоровім небі цілих 15 хвилин до справжнього заходу. (…)

Гадаю ніколи не побачиш такої сліпучості у небесах за дня як не раз у небі на заході саме перед тим як сонцю поринути в хмари, наче екстаз те сяйво кажуть сходить на лик умираючої людини – спокій чи успіння вечора – наче кінець дня. Аж тоді крізь усю гущу скупчену у повітрі за день – проглядає латка ясного неба ліпша аніж опівдні бо обрамлена темним – та й навіть гуща дня золотіє і прозориться наче бурштин у призахіднім сонці ніби гріхи дня прощено їй. Благословен кому щодня дано зріти щось таке чисте і невинне як небо на заході коли сідає сонце – в той час як революції розбурхують світ.

Не конче зима стоїть у небі хоч і сніг огорнув землю. Небо завжди відгукнеться нашим настроям – Ми можемо побачити там літо чи взимку. Сніг чи замети на землі – хутко сходять з небес і знову ясні вони. Небеса незмінні що літо що зима.

Цікаво що сонце рідко без хмарки коли сідає.

Венера – гадаю це вона – зараз у вечірньому небі – і дуже яскрава з’являється одразу ж лиш сонце зайде у ранніх сутінках.

Вівторок 30-го грудня

NB. Йду до Глибокого Яру. Мухи виповзають зі щілин геть запорошені, сподіваються літа – безживні аби хоч почистити свої крила

Нині опівдні опинившись на горбі побіля Тихого Плеса вчув звук пили – і невдовзі зі скелі побачив у долині двох що пиляли могутню сосну десь за 40 родів від мене. Вирішив почекати поки не впаде – остання з десятка чи й більше що зосталися відколи спиляли ліс і цілих 15 літ гойдалася в самотній величності понад підліском. Я бачив їх що мов ті бобри чи комахи вгризалися в стовбур цього шляхетного дерева, манекенчики з поперечною пилою що заледве її охоплювала. Вона здіймалася на сто футів як пізніше заміряв – одна з найвищих можливо на сьогодні в окрузі і прямісінька як стріла, хіба злегка похила до горба. – Її верхівка виднілась проти замерзлої річки і пагорбів Конантума. Дивлюсь пильно як почне подаватись. Ось пилярі зупинились – і сокирою надрубали з того боку куди хилиться може швидше зламається. Ось знову заходила пила – Тепер напевно подалася – похилена на чверть квадранта, і спинивши подих чекаю оглушливого падіння – Та ж ні я помилився не зрушилась ані на дюйм, стоїть собі як і була. Ще цілих 15 хвилин до падіння. І досі віти її гойдаються у вітрі наче дано їм стояти ще сто літ, і вітер зітхає у її глиці як і в давнину; це лісове дерево – найвеличніше понад Маскетаком. – Сріблясте мерехтіння сонця відбивається у її глиці – і досі пропонує недосяжну розсоху для білчиного гнізда – ані мох ще не відцурався її щогли – її похилої щогли – горб як корабельний корпус. Ось вона та мить – манекени внизу кинулись навтікача подалі від гріха – кинули і спільницю пилку і сокиру. Як поволі і велично подається вона – так наче лиш літній подув гойднув її і знов безшелесно займе своє місце у повітрі – а вже вона обвіяла своїм падінням увесь схил і укладається додолу в ложе звідки ніколи не підведеться, тихо наче пір’їна, підминаючи свою зелену накидку наче воїн – наче втомившись стояти обіймає землю з тихою радістю. – повертаючи знов свою плоть у прах – та стривай! це ти лиш бачив – а не чув – Аж тепер долинає сюди на скелі той оглушливий тріск – сповістивши що навіть дерево не вмирає без стогону. Воно поринає в обійми землі, і зливається з прахом. І знов все завмерло і назавжди для ока і вуха.

Я зійшов у долину і заміряв її. Десь 4 фути діаметром де її зрізали – десь 100 футів уздовж. Поки дійшов до неї – дроворуби вже наполовину обчмхали її гілля, її ошатна крона посіклася вщент і розсипалася на друзки по схилу наче була зі шкла – а тендітні цьогорічні шишки на верхівці намарно і надто пізно волали до серця дроворуба. Уже встиг він відміряти її сокирою – і позначив скільки вийде колод на лісопильні. І те місце у височині порожнє без неї найближчі 2 століття. Це деревина Він спустошив повітря. І коли орлан весною знов навідається на береги Маскетаку, то кружлятиме намарне виглядаючи своє звичне сідало, – і яструб оплакуватиме горішній сховок свого потомства. Рослина що їй довелось століття плекати повільне вростання в небеса – сьогодні пообіді перестала існувати. Крона її пагона розпустилась назустріч цій січневій відлизі майбутнього літа. Чомусь мовчить у селі жалобний дзвін. Не чутно мені подзвону – ані не видно жалобного походу на вулицях – чи лісових хутірцях – Білка плигнула на інше дерево – яструб поплив собі далі – і обрав собі нині новий обрій та дроворуб замахнувся сокирою уже й на те.

31-го груд.

Третій день тепла, зараз хмарно і почалась мжичка. Але це як найясніша година – хоч сонце певно що не збирається виходити. Туман особливо світиться – так наче в повітрі більше напруги аніж завжди. Це теплі затуманені дні взимку що так зворушують нас

Ця густа по-весняному погода нагадує мені, що замало я цінував і придивлявся до ясної прозорості і сліпучості зимових небес – Чим би могли зимові заходи сонця відрізнятись од літніх. Чи зміг би я колись якогось літнього вечора узріти таке райське плесо блакитного неба на бурштиновому тлі як довелось мені оце кілька днів тому —

Денне світло на цій широті узимку за виразністю не поступається нічному небу де зорі сяють і блимають напрочуд яскраво. Мабуть запізно роздивлятись піщане листя у яру – ліпше було вибратися сюди позавчора – зараз надто мокро і грузько.

Але подекуди воно досконале. Бачу кілька довершених леопардових лап.

Ці речі наводять на думку – що у землі відбувається такий самий рух що й на поверхні; вона живе і росте, її зігріває і впливає на неї сонце – зовсім як мої думки на мою кров. Здається бачу якесь життя що у весняній бруньці розвивається чи квітує аж у безпосередній близькості до свого джерела – вигадливі начерки і шкіци маляра. Це простіша і примітивніша рослинність. Так наче віками пісок і глина отак стікали у форми листя – ще до того як рослини з’явились аби вкрити землю. Земля що топчусь по ній не мертва інертна маса. Це тіло – має душу – органічне – і податливе до дії своєї душі – і кожної часточки того духа що і в мені. Вона не мертва лише спить. Це зворушливіше аніж родючість і розкіш виноградників – це фундаментальна родючість поряд з самою суттю росту. По правді сказати воно нагадує фекалії чи виділення. – Отак і поет відчуває свою мить коли приморозком скує навесні – а не як з деякими легкодоступними поетами – якщо погода надто тепла і дощова а ще як затягнеться надовго то починається справжній пронос – болото і глина попливли. Поет не повинен пропускати щось лише через самий кишечник – тоді то дамська поезія. – Треба щоб він те щось пропустив через свій мозок і серце та й через кишечник також, можливо, крізь усе разом. – І аж тоді висловлюватися – Нема кінця й краю оцим прекрасним нутрощам що ось тут красуються – купи печінки – легені – і нутрощі. А що у вас нема нутрощів? А в Природи вони є. і знов вона матір людства. Конкорд краще місце для проживання – земна куля ліпше місце для оцих створінь Це дрімотне життя – що може прокинутись.. Навіть тверда куля підлягає законам життя. Це найживіша істота з усіх живих. Без сумніву всі істоти сущі на її поверхні є лише паразитами.

Бачив по обіді стару ірландку в лісовій хатині – сиділа надворі на схилі горбка простоволоса під дощем на крижаній хоч і відталій землі – плела Вона з’являється наче бурундук при найменших знаках потепління. Не треба буде далеко ходити аби поховати її – так близенько до землі живе вона. – А на мені таки і пальто і під парасолею – Отакі ірландці пристосовуються тут бурхливо – і можуть врешті витіснити Янкі – як оті зробили з індіянцями. Процес акліматизації у них бурхливий вони уміють глибоко дихати у кімнаті для хворого. Яка ж може бути філософія життя у цієї жінки – готової зсунутись зі схилу разом з сипучим піском! Ох якби ж то знати що вона гадає собі. Вона розмовляє без викрутасів. Та боюсь що навіть і вона могла вже навчитись брехати.