Текст книги "Поцілунок Елли Фіцджеральд"

Автор книги: Олег Лишега

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 14 страниц)

Про Тітона-привида

Тітони процвітали, вони були здорові і міцні, бо їли чимало бізонячого м’яса. Вкладалися спати, розбиваючи на ніч табір. Тоді з’являвся у таборі глашатай, вигукуючи: «Завтра буде багато бізонів. Готуйтеся!»

Одного разу, коли Тітони повернулися до табору після виснажливого полювання на бізонів, один молодик оголосив, що візьме за дружину найвродливішу дівчину племені, дочку Вождя.

Її батько відказав: «Не дозволю, доки не приведеш мені багато коней». Тож молодий індіянець вирушив на пошуки диких коней з надією задобрити вождя і домогтися руки його прекрасної дочки.

Ще сміливець не повернувся, а його люди знялися з обжитого місця і перейшли деінде. Вертається молодий індіянець до покинутого табору з кількома пійманими кіньми. А було вже досить пізно, то вирішив перебути до ранку неподалік у відлюдній оселі.

Спершу не міг знайти входу, бо з усіх сторін привалена була землею. Нарешті вдалося потрапити всередину. Там стояли чотири високих стовпи, вкопані в землю. Стовпи підтримували ложе, подібне до поховального. Там лежала жінка у вбранні, прикрашеному зубами лося. Вона повернула голову, глянувши згори на тітонського сміливця.

Одразу впізнав він у ній жінку свого племені – але ж тепер це була Жінка Привид! Відтоді жили вони разом, і стала вона йому дружиною.

Одного разу подумав: «Пора вибиратись на бізона».

І хоч не промовив і слова вголос, Жінка Привид почула його думки і каже: «Тобі забаглось бізонячого м’яса? Сідай на коня і повертайся до урвища. Зустрінеш табун – кидайся всередину і стріляй найгладшого. Візьми додому шкуру і м’ясо. Підсмаж трохи м’яса і перш ніж їсти, даси мені шматочок».

Молодий Тітон вибрався на бізонів і вчинив як наказала Жінка Привид. На рівнині зустрів великий табун. Приструнив коня, врізався прямо у гущу і підстрелив найгладшого. Злупив шкуру, покраяв на м’ясо, звалив те все на іншого коня. Нанизав чималий шмат, приготував на вогні для Жінки Привида.

Незчувся коли це вона стоїть посеред оселі. Низка за низкою чудового бісеру прикрашали її шкіряне вбрання. І, вгадуючи думки молодого героя, промовила: «Прошу тебе, не бійся!»

З того часу вже не було страху поміж ними, про все могли вони домовитись. Одного разу молодий індіянець каже: «А чому б нам не почати спільне життя, як і наші батьки починали, коли одружувались?»

Жінка Привид у відповідь: «Ні, цього не буде, бо вдень доведеться нам селитися, а ночами пересуватися». Молодий лише здивувався.

Так і сталося, вони мандрували щоночі. Привид Жінка йшла попереду з покритою головою, не озиваючись до чоловіка. Її ноги були невидимі. Безшумно летіла, наче примара.

Лише подумає щось молодий індіянець, а вже Жінка Привид знає, що в нього на гадці. Чи не тому індіянці Тітони кажуть: «Стережись привидів, бо привиди знають усе».

Кажуть, що Привиди відають, коли і які вітри подують. Привиди знають, коли випаде сніг. Знають, коли вдарить грім і заблискає. Привиди радіють, коли здіймається вітер, бо так легше їм перелітати з місця на місце.

Отак і жили тітонські Жінка Привид і молодий сміливець. Їхні одноплемінники так ніколи їх і не бачили. Дивно було вождевій дочці, що її хлопець не повернувся до неї.

Невдовзі молодий став Тітоном Привидом і так разом з тітонською Жінкою Привидом пропливають щоночі, вічно.

Небесне каное

Багато віків тому чарівне каное опустилося з небес і сіло поблизу селища індіянців з племені Алабама. З каное, весело співаючи, зійшло кількаро молодих жінок. Вони розбіглися хто куди, упиваючись свободою, гуляли в м’яча і просто гасали одна за одною.

Коли втомилися, знову сіли у своє чарівне каное і так само зі сміхом і співами піднялись у небо. Іншим разом знов повернулися, співаючи і витанцьовуючи.

Не раз повторювалася ця забава, а каное завжди сідало на землю в тому самому місці.

Одного разу алабамський юнак угледів з-за кущів, як приземлилося каное. Під час гри м’яч полетів у його бік. Дівчина кинулася за м’ячем. Коли наблизилась, юнак ухопив її за руку. Інші полякались, скочили у своє чарівне каное і зникли в небі.

Піймана жінка з неба стала дружиною того алабамського індіянця і за якийсь час у них з’явилися діти. Батько змайстрував велике каное для всієї сім’ї і менше каное для себе.

«Тату, нам хочеться чогось свіженького», – просять якось діти. – «Вполюй нам оленя».

Батько подався до лісу за оленем, проте повернувся ні з чим.

Тоді мати й каже дітям: «Попросіть батька, нехай піде глибше в ліс і вполює великого вгодованого оленя».

Попросили діти батька і знову вибрався він на лови.

Поки його не було, мати вмостила дітей у більше каное, сіла з ними і проспівала магічну пісню. Стали вони здійматися до неба. Але батько саме вертався бігцем додому, тож в останню мить рукою притяг каное додолу.

Іншим разом, коли батька не було вдома, мати вмостила дітей у більше каное, сама сіла в менше і знову заспівала. Тієї миті батько примчав додому і встиг притягти додолу більше каное з дітьми, але мати, не перестаючи виспівувати, щезла в небі.

Засумував чоловік без жінки, а діти затужили без матері. Зрештою всілися вони у велике каное і заспівали магічної пісні. Каное знялось й полетіло крізь хмари у небо.

Прибувши на небо, підходять вони до одної бабусі, що сиділа біля небесної оселі. Каже батько: «Бабусю, сумно дітям без мами».

«Он вона – співає і витанцьовує увесь час, – відказує старенька. – Заходьте, будь ласка, я почастую вас гарбузяною кашею».

Подала вона кашу і здалося їм, що там нічого їсти. Але щойно впорали маленького гарбузика, як на тому самому місці звідкілясь узявся вже більший. Вони страшенно зголодніли і ніяк не могли наїстися. Коли ж, нарешті, наситились, їжі стало ще більше, ніж перед тим. Стара розламала кукурудзяний качан і дала по шматочку дітям.

Згодом батько повів дітей до інших людей і питає про матір. «Так, вона тут живе, танцює увесь час», – відповідають. Коли це повз них протанцювала мати, так і не впізнавши своєї рідні. За якийсь час вона знову протанцювала повз них, та цього разу діти підкинули по шматочку кукурудзяного качана, щоб привернути її увагу.

«Щось наче земним пахне», – промовила вона і далі собі потанцювала. А як верталась, дотанцювала до того місця, наступила на шматочок качана і зойкнула від болю: «Це ж мої дітки, мабуть, тут».

Кинулась до них, обіймає. Тоді батько посадив її разом з дітьми у своє каное і вони цілою сім’єю повернулися на землю.

От обжилися вони добре. Пішов батько знов на полювання. Мати довго не думала, посадила дітей у чарівне каное і, наспівуючи своєї пісні, забрала їх на небо.

Відтоді батько вже ніколи не бачив своєї сім’ї.

Повернувся він до селища свого алабамського племені і вибрав собі іншу дружину, дівчину-індіянку, яка вже напевно залишиться з ним на землі.

Легенда про флейту

Справді, наші флейти відомі, і їхній звук, і гарний вигляд. Наша флейта, сьотанка, визнає лише одну музику – музику кохання. У давні часи чоловік собі сяде, а може, приляже під деревом у темряві ночі. І виводить свою неповторну звабливу мелодію.

Ми, індіянці, сором’язливі. Навіть якщо юнак уже воїн і викликав ворога на герць – навряд чи насмілиться він заговорити з вродливою вінчинчала – дівчиною, в яку закохався. Та й місця такого не знайдеш у селищі, де можна б усамітнитись. А сімейні оселі завжди переповнені людьми. І не пройдешся на людях, узявшися за руки з дівчиною, бо не за нашим звичаєм. А за селищем, у високих полинах, тебе може розтоптати бізон, або грізлі обчухрає бік, чи прониже томагавк Поні, чи наскочиш на Міла Ганска, Довгих Ножів, а ще гірше – на американську Кавалерію.

Єдине, можна було дочекатися й побачити свою вінчинчала на світанні, коли жінки вирушали до річки чи до потока зі шкіряними відрами по воду. Щойно дівчина, яку ти собі вподобав, ступає на стежку до води, ти вигулькуєш з-за кущів, щоб вона тебе помітила. Тільки так ти й можеш виявити свою прихильність до неї – отак стоїш, посміхаєшся, розглядаєш свої мокасини, або й чухаєш потилицю.

І вінчинчала багато не може, хіба що заллється рум’янцем, усміхнеться, може, кине дикою ріпою в тебе. Якщо їй подобаєшся, то хіба що трохи довше набиратиме воду чи якийсь разок-два зиркне з-за плеча.

Отож флейти вели усю розмову. Уночі, лежачи на бізонячій шкурі у батьківському тіпі, дівчина почує оте тужне воркування сьотанки. І за звуком упізнає свого коханого, що він десь недалеко. А якщо володієш і оленячими чарами, то й вислизне надвір услід за тим звуком і стріне його, і не побачить їх ніхто.

Флейта завжди робиться з кедра – у вигляді довгої шиї і пташиної голови з розтуленим дзьобом. Звук вилітає з дзьоба, а ось тут починається легенда, як у нас з’явилася флейта.

Колись, багато поколінь тому, люди знали бубни, гарбузяні калатала, бичачі роги, але флейти не було. У той прадавній час один молодик вибрався на полювання. М’ясо кінчалося і люди голодували. Напав він на слід оленя і пішов за ним. А мудрий і бистрий олень володіє любовними чарами. Якщо маєш оленячий трунок, дівчина неодмінно відповість взаємністю. І в полюванні пощастить. Цей хлопець, про якого мовиться, не мав оленячого трунку. І ось нарешті, після довгого переслідування, він побачив звіра. Хлопець був вправним стрільцем, мав новий лук, повний сагайдак добре оперених стріл з крем’яними вістрями. Але щоразу оленю вдавалося уникнути стріли і все далі й далі він заводив мисливця. А той так захопився переслідуванням, що й не спостеріг, як має вертатися додому.

Впала ніч, а він бозна-де, у дрімучому лісі. Слід пропав, пропав і олень, місяця не видно. Розуміє він, що заблукав, і в темряві не вибратися йому звідти. На щастя, вийшов він до потока з холодною, прозорою водою. Добре, що взяв з собою шкіряну торбу з васна – сушеними, потовченими ягодами і здором – сильна їжа, що протримає чоловіка не один день. Попоївши й попивши, загорнувся він у кожух і приліг спиною до дерева, щоб відпочити. Але заснути не міг. Ліс повнився дивними скриками нічних звірів, ухканням сов, стогоном дерев на вітрі. Хлопець мовби чув усі ті звуки вперше.

Раптом пролунав новий, зовсім нечуваний звук. Тужливий, наче голос привида. Це налякало його, щільніше закутався він у кожух і потягся до лука. То була наче й сумна, але прекрасна пісня, сповнена любові, бажання і надії. І він заснув. І сниться йому, що птах на ім’я вагнука, червоноголовий дятел, виспівує чарівну мелодію і промовляє до нього: «Іди за мною і я навчу тебе».

Коли мисливець прокинувся, сонце вже було високо. На гілці дерева, до якого він притулився, сидів червоноголовий дятел. Тоді перелетів на одне дерево, на друге, але не так далеко, і все оглядався на хлопця, мовби промовляючи: «Ходи за мною!»

І знов почулася та чудова пісня, і серце прагло знайти співця. Птах летів на звук, тріпотів поміж листя, його червона маківка зринала, манила за собою. Нарешті птах сів на кедрині й почав довбати гілку, наче виграючи на барабанчику. Знявся раптовий вітер і над самим мисливцем знову полинув той прекрасний звук.

То звучала суха гілка, що її довбав дятел. І сам вітер творив той звук, пронизуючи отвори, продовбані дятлом.

«Кола, друже, – просить мисливець, – дозволь мені взяти цю гілку додому. Ти зробиш собі іншу».

Узяв він ту порожнисту, з дятловими дірками, гілку завбільшки з лікоть. Вертався додому без м’яса, проте аж світився від щастя.

Вдома він спробував добути звук з тої гілки. Дув на неї, махав нею – жодного звуку. Засмутився хлопець, бо так йому хотілося почути той неповторний звук.

Тоді очистився в гарячій парі і зійшов на високий пагорб. Там притулився до скелі і постив без їжі й питва чотири дні і чотири ночі, щоб у видінні об’явилось йому, як змусити гілку звучати. І на четверту ніч явився йому у видінні вагнука – птах з яскраво-червоною маківкою, та й каже: «Дивись уважно», – і, обернувшись на людину, показав мисливцеві, як змусити гілку зазвучати, повторюючи знов і знов: «Ось так, бачиш?»

Коли видіння зникло, розшукав кедр. Відламав гілку, вибрав серцевину, вертячи свердликом з тятиви, як учив дятел у видінні. Далі загострив гілку, наче довгошийого птаха з розтуленим дзьобом. Маківку голови забарвив вашаша – священною червінню. Помолився. Обкурив гілку духом шавлії, кедра і пахущої осоки. Затулив пальцями отвори, як це робив чоловік-птах у видінні, легенько подув у цівку – і тут-таки почулася пісня, прекрасна, наче марево, і линула вона далеко, аж до селища, і там люди не могли наслухатись. Отак, з ласки вітру і птаха, хлопець подарував людям першу флейту.

У селищі жив ітанчан – великий вождь. У нього була донька, вродлива, але дуже пишалася собою. Багато вже сваталося до неї, та все марно. І ось той мисливець надумав, що саме вона йому пара. Для неї склалася особлива пісня, і якось вночі, притулившись до високого дерева, він заграв на своїй сьотанці. Чи ж почує його та дівчина?

Вінчинчала умить зачула. Вона в батьківському тіпі саме куштувала бізонячий язик і ошийок, і їй було добре. І хочеться їй зостатися вдома, біля вогнища, а ноги самі просяться надвір. Вона опирається, а ноги тягнуть її, і що тут вдієш? Голова каже: «Зачекай», а ноги: «Хутко, хутко!» Вона бачила його у місячному сяйві, чула його флейту. Голова промовляла: «Не йди, він бідний», а ноги підганяли: «Іди-йди, бігом!» – і знову ноги випереджали.

І опинилися вони віч-на-віч. Голова їй каже мовчати, а ноги підганяють. І раптом усе в ній заговорило: «Кашкалака, чоловіче, я – твоя». І впали вони в траву – молодий і вінчинчала.

Потім вона казала йому: «Кашкалака, воїне, я кохаю тебе. Нехай твої батьки присилають дари батькові моєму, вождю. Хай би що вони прислали, батько не відмовить. Хай твій батько поговорить з моїм. Негайно. Зараз!»

Отож обоє батьків не перечили своїм дітям. Горда вінчинчала стала дружиною мисливця, а він став вождем. І вся молодь бачила це і чула. Незабаром вони теж почали застругувати кедрові гілки в подобі довгошиїх птахів з розтуленими дзьобами. Чарівна музика линула від племені до племені і зваблювала дівочі ноги, куди не слід. Ось так у людей з’явилася флейта, дякуючи кедрові, дятлу і мисливцеві, – не зумів убити оленя, але вмів слухати.

Койот і водоспад Мультнома

«Давно, дуже давно, коли світ був молодий і ще не з’явилися люди, – оповідав якось старий індіянець, – звірі і птахи були людьми цього краю. Вони розмовляли між собою зовсім, як ми. І одружувались теж».

Койот був наймогутніший з-поміж звіриного люду, бо Вождь Духів наділив його особливою силою. Скажімо, саме Койот повернув Велику Ріку, обминувши Сухий Водоспад. Дехто вважає його звіром, дехто – чоловіком, а ще інші – вродливим юнаком.

У тій прадавнині, ще до нашого часу, коли всі люди й звірі розмовляли однією мовою, Койот, як і завжди, вибрався в мандри уздовж Великої Ріки. Дійшов аж до місця, де течія пірнала попід Великий Міст, що з’єднує гори по сей і по той бік річки. І тут він перекинувся на гарного молодого мисливця.

Перед тим, отак мандруючи, він бачив вродливу дівчину в селищі недалеко від моста. І вирішив він прохати дозволу її батька, щоб з нею одружитися. А батько дівчини був вождь. І ступив Койот до вождевої оселі зі щедрими дарунками.

Дарунком служила купа хутра і шкур усяких звірів, скільки міг донести. Такий щедрий дар вибрав він ще й тому, бо довідався від людей, що чоловік тої дівчини з часом теж стане вождем племені.

Вождь нічого не чув про юнака, хіба зрозумів, що перед ним вдатний мисливець. Дарунок вождеві сподобався, але що скаже дочка?

«Вона в мене одна, – промовив вождь. – Я люблю її усім серцем. І не такий я, щоб продати дитину за оберемок шкур. Ти маєш полонити її серце, бо я хотів би, щоб вона була щаслива».

Отож Койот почав навідуватися до вождевої оселі щодня, і завжди з якимось гостинцем для дівчини. Але ніяк не щастило йому вгадати з тим дарунком. Вона сором’язливо брала гостинця і одразу ж бігла до жінок, туди, де на осонні поралися вони з оленячими шкурами, або втікала гратися з дітьми.

День за днем Койот усе палкіше жадав завоювати серце вродливої дівчини. Чого вона найбільше бажає, що їй миліш над усе? Ніяк йому не збагнути. «Принесу їй найзапашнішу квітку з лісової гущавини, – якось подумав Койот, – може, аж тоді вона погодиться стати моєю дружиною?»

Подався він до лісу понад Великою Рікою і шукав ту квітку цілий день. Найдивовижнішу квітку він приніс до вождевої оселі. Покликав вождя та й каже:

«З ранку до вечора шукав я за цією квіткою для твоєї дочки. Якщо й це її не зворушить, тоді я вже й не знаю, чим ще можна завоювати її серце?»

Вождь був наймудріший з усіх вождів того великого племені. Він сказав: «Чому б тобі не запитати моєї дочки? Спитай ЇЇ сьогодні ж, який дарунок зробить її серце найщасливішим?» По цих словах побачили вони, як дівчина виходить з лісу. Ще дужче вразила Койота її юна краса.

Приступив він до неї та й питає: «Красуне, що твоєму серцю миліш над усе? Хоч би що ти забажала, я все знайду. Оця квітка, знайдена у неприступній гущавині, хай буде запорукою».

Здивована, чи може, то лиш так здавалося, дівчина глянула на молодого мисливця, а тоді на рідкісну білу квітку.

«Я хочу плеса, – промовила сором’язливо. – Плеса, де б я щодня могла купатися так, щоб ніхто не бачив».

Так і не взявши квітки, за якою Койот оббив ноги, побігла вона геть.

«Гаразд, – мовив Койот до її батька. – За сім сонць я прийду до тебе й твоєї доньки і поведу вас до плеса, як вона хоче. Плесо буде лише для неї».

Сім сонць Койот робив плесо. Спершу прорізав глибокий канал у пагорбах південного берега Великої Ріки. Тоді обсадив той рів деревами, кущами, папоротями аж до самої вершини високого валу, зверненого до ріки.

Потім із дна відвалив чималу скелю, відтяг її далеко, оголивши місцину для широкого плеса. Знову вибрався на вал і подався ним далеко в гори. Там добув з глибини воду, утворив ручай, а тоді спрямував його тим викопаним рукавом, щоб він спадав з крутої скелі. З тої кам’яної стіни вода падала, ховаючись у тумані бризок. Так утворилася мовби велика завіса, що відгороджувала плесо від сторонніх очей.

Койот завершив роботу і подався до селища, аби запросити вождя з дочкою. Коли вони намилувалися водоспадом, Койот показав їм плесо, приховане за сліпучим водограєм. А сам жадібно ловив її погляд.

І от вона радісно зиркнула – спершу на плесо і водоспад перед собою, а тоді на юного мисливця. Видно, що була вдоволена. Нарешті її серце належало Койотові. «Я згідна стати дружиною цього мисливця», – мовила вона до свого батька.

А в ту давнину, ще до нашого часу, дві правічні баби сиділи денно на стрімких гірських верхах. Одна сиділа на найвищій горі на Північ від Великої Ріки, друга – на Півдні. Коли одна промовляла з півночі, її було чути далеко на схід – аж до великих Сліпучих Гір, і на захід – аж до Великої Води, де сонце ховається на ніч, і на північ – аж до краю світу.

Бабу з південного боку теж було чутно далеко на захід, аж до Великої Води, а на південь – аж туди, доки жили люди. Дві старі баби бачили усе, що діється, і щодня сповіщали про це усім людям по обидва боки ріки. І ось бачать вони дочку вождя, як вона щодня купається в плесі, і бачать Койота, як той чекає по той бік, за імлою водоспаду. Баби чули, як обоє радіють і співають один до одного.

Засміялися з них баби і дужими голосами оповіли людям усе, що чули й бачили.

Незабаром вождева донька дізналася, що всі з неї сміються: усі-всі – від Великої Води до Великих Сліпучих Гір, від вершини світу – до найдальших низин.

Вже не була вона щаслива. Вже не співала радісно.

І якогось дня попросила вона Койота не супроводжувати її до плеса. Старі баби стежили, як вона входить у водоспад, виходить з плеса і спускається до Великої Ріки. Відтоді люди не бачили її більше ніколи.

А Койот у бистрім каное кинувся вниз Великою Рікою шукати свою юну дружину. Бачить він, а вона попереду з усіх сил тримається на воді. Наліг він на весло, і наздогнав її в ту мить, коли її вже затягала вода. Затягала туди, де ховається сонце на ніч.

Тоді вони обоє, Койот і дівчина, стали парою качок, невеличких качок, що погойдуються на хвилях.

Це сталося дуже-дуже давно. Та навіть тепер, коли сонце востаннє осяє скелю на південь від Великої Ріки, пара качечок випливає, аби озирнутись на каскад водоспадів, що рине з високої гори. Найдовше вони споглядають найнижчий водоспад і туман над обрамленим деревами плесом у глибині.

І якщо заніміти і прислухатись, то можна почути ту коротеньку пісню, яку вождева донька і Койот виспівували одне одному щоранку після її купання в плесі. Пісня починається дуже ніжно і знизька, раптово злітає до найвищої ноти і спокійно затихає.