Текст книги "Поцілунок Елли Фіцджеральд"

Автор книги: Олег Лишега

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц)

Не дивно, що я тоді увечері заблудився десь тут.. Якщо трохи пройти, то ліворуч, здається, мури Бригідок, я там сидів пару тижнів, пам’ятаєш?.. Але десь тут ближче, може, й на місці оцього театру, кажуть, жив Франц Ксавер Моцарт, син Амадея.. Тут, недалеко від Полтви, було вогко, у мряці стояв простий дім, хата.. її завалили десь на початку століття, вже нашого.. Кажуть, у нього були слабкі легені.. І звідси він виїхав вмирати у Баден-Бадені.. Моцарт junior..

Серед ночі прокинувся і ніяк не міг згадати імені афінянина, що позичив півня Сократові – а він нагадав перед смертю, щоб не забули повернути за нього борг.. Я лежав у темряві, мені стало страшно.. Останні проблиски того іншого, стрункого античного світу гаснуть у моїй голові.. А ще ніби він, Сократ, дуже втішався танцем.. Півень танцює й досі, але як вихилявся тоді Сократ?.. Здається, непогано вийшло у Сашка Чоботаря на вечірці у Миколи Кривенка в Києві – голий до пояса, волохатий фавн зі Сократячою головою, після кількох фугасів червоного вина.. Як давно це було.. Тепер він геть закинув скульптуру: його чутливі пальці замість вічної глини пестять соковиті грона винограду у себе на обійсті в Ромодані.. І більше про щось він і чути не хоче!..

Я вже навчився розрізняти у Львові руку Вітвера, і руку Шимзера: на вулиці Шевській, отій, що виходить на Ринок, між першими двома поверхами рельєфи Вітвера, а вище – Шимзера.. Видно відразу, що Вітвер більше тішився еллінами, а Шимзер горнувся до латинян: рука делікатна, тепла – і рука вправна, твереза.. Обоє наче й разом, на одній стіні, а приглянешся – один витанцьовує тобі назустріч, а інший – ховається у стіну, але ще якось невиразно імітує гармонію.. А між ними – сотні літ і глибока прірва.. Тепер фасад весь у риштуванні ось уже кілька років: малярі напевне постараються загладити різницю, стесати до мінімуму.. Теперішня рука любить усе яскраве, гладке, щоб усе було рівненько..

Твій потемнілий образ Спаса, той, що ти найперше перевіз зі своєї батьківщини – я бачив уже не на стіні, а просто на підлозі.. Галя бідкається, що потемнів лик і де-не-де злущився з дошки левкас, і що хоче знайти реставратора, хай підновить.. Якби моя воля, я легко закріпив би ґрунт і промив зверху – то й засвітиться знову і лик, і руки, і шати.. Часом мені здається, що найглибший шар був найкращий, а все решта – то вже пізні нашарування.. Ми знов переживаємо Реставрацію.. У палацах книжки в золоті, сріблі – у синюватих кринолінах витанцьовують мазурку, вальси на сліпучому паркеті.. усі в перуках, масках..

Бачу вирій душі, що його лише раз надивитись можна.. Так називався коротенький фільм твоєї пам’яті, ми з Дарою зняли кілька літ назад, ще коли вона була на Високому Замку.. Вирій душі.. І починався він з тихого, прозорого плеса річки Турянки на Підгір’ї, недалеко вона впадає у Свічу.. У плесі видно тіні дерев, хмари, небо.. Лягає ясний вербовий листок, витончений човник стернує у повільній течії.. Видніє кам’янисте дно, на ньому метнулася тінь риби.. Тепер уже бачимо зеленаву рибу, мабуть, головень з яскравими пірцями.. Риба в теплих осінніх зблисках завмерла.. Задумалась, чи не пора вже відходити на глибшу воду, у глибший сон?.. А потім тиха урочиста осінь кам’яних левів.. На Високому Замку багряні клени, увесь Львів у мареві, он там вежа Корнякта, а он там аж Святий Юр височіє.. Озвався дзвін Кирило.. Його грубий бас обвіває таке ж могутнє листя кленів.. Воно падає і падає.. Листя падає на твій театр, на Оперний.. Листя падає на мідні крилаті статуї – посередині Слава з пальмовою гілкою, ліворуч – Геній драми і комедії, праворуч – Геній музики.. Унизу голуби, люди біля входу до театру.. Між ними кружляє дівчина на величезному білому оґирі, вона ніби хоче верхи увійти до театру.. І всюди під ногами листя, листя.. Величні кленові і каштанові алеї символічно означують вологі, набряклі береги Полтви.. По них гасають фаетони, на конях кольорові китиці, дзвіночки, форейтори гарцюють в капелюхах, з довгими вусами.. Листя летить, падає на Полтву, засипає невидиму течію під асфальтом.. Виринають острівцями бронзовий Шевченко, мармурова Діва Марія, знов бронзова Муза, Міцкевич.. Неділя – коні розлітались берегами Полтви.. Уже ніяке авто їх не спинить, ані червоне світло.. Гучно ляскає батіг – лише вихор: вони і листя.. Голуби підлітають між листям, але недалеко.. Люди наче танцюють самі з собою поміж листям..

Якраз навпроти Жоржа, на другому боці, грають джаз.. Але то не вуличні музики – ближче можна розпізнати ветеранів львівського джазу – той колись грав у роксі – той у клубі міліції на танцях.. Але Віктора важко уявити між них: надто вони зів’ялі, зневірені: а хіба переграєш своїм кларнетом чи барабаном оце листя довкола?.. Ти, мабуть, знав не одного з них.. Ти кажеш, що тоді був чільним знавцем джазу у Львові.. Вони стараються грати свою музику, свій час.. Але, може, насправді відтворюють на свій лад повільну течію Полтви у себе під ногами?.. Ось вони стоять і грають, невидимо, у темних окулярах задивившись на блискучого Жоржа у промені останнього сонця: колись у пишні кришталеві двері публіка на руках заносила очманілого від квітів Ліста.. Але вони на цьому березі, а він був на іншому.. Десь тут Полтва повертала, робила коліно, і текла собі далі, до Північного моря.. Вони стояли наче на самому краєчку, їхні гостроносі мешти аж торкались води.. Полтва ось-ось могла вийти з берегів.. Вони чули її всією шкірою, навіть звідти, з-під асфальту.. Через те так часто уривався їхній барабан, а труба сурмила прощально, наче всіляко хотіла затримати Полтву, ніби заглядаючи у її сумну долю..

Десь минулого тижня увечері бачив Мануляка.. Він мінився, горів у вечірніх неонах, мерехтів, гаснув і знову спалахував у дзеркальних вітринах.. Так, Михайло як сорок і більше літ назад, купався у своїй вечірній річці.. Руки сплетені за спиною і поспішає, запізнюється на вечірній виступ у ресторані.. Але хоч руки й тісно сплетені за спиною, а все ж він у чорному лискучому фраці, на шиї смужка білої сорочки, метелик.. Там, за спиною, його сплетені пальці давно вже грають на віброфоні.. Але не просто ресторанні джазові стандарти, а все інші варіації, безконечні синкопи Ватрового диму.. Ти пам’ятаєш, як він починав?.. Гей по горі ватровій дим.. Він увесь вже був там, перестрибував з верха на верх.. І приїжджає душа самогубця на сивому конику диму.. Він вертів головою туди-сюди, наче постійно перебігав очима ноти, але нащо йому ноти: ясні блакитні очі, хіба ясніші були у Сяся Людкевича?.. Боже, він давно вже знав, він давно біг тою давньою утоптаною стежкою уздовж Полтви, що нею колись біг і Сясь, і Колесса, і Барвінський, тою стежкою із заплющеними очима, весь у своїй музиці, лише зрідка глипаючи на цей повитий мрякою Львів: хіба вам не чути, як за мною біжить вона, моя музика, я мушу їй пробивати своїм тілом невидиму стежку у цій мряці, сам, сам-один, як і колись, сто літ назад, пробивався молоденький Франц Ксавер син Моцарта.. Пробивався крізь тінь, що хмарою впала на нього.. Велика тінь батька.. Але є ще глибша тінь нашого часу.. Нас глибоко накрила тінь нашого часу.. Його очі ніби впізнали мене на вулиці, що вела десь до Високого Замку – і головою він ніби кивнув мені, так, наче він колись мене бачив, але не може згадати – так, хтось випадковий у мряці немузики, хто лише згущував хмару жорстокого часу..

Ти пригадуєш те лице Паунда з міцно стиснутими повіками?.. Я чомусь не бачив у твоїй пивниці тої знимки, як був останній раз на Погулянці.. То був ледь виразний, наче якась далека зоряна туманність, привид із заплющеними очима.. І якось давніше я подумав: отак, заплющившись, Паунд міг узяти перший акорд на кіфарі, як і Гомер чи інший рапсод.. Він наче прислухається до звуку і не чує нікого, крім своєї душі.. Такий його лик я бачив лише в тебе, давно, у той наш час.. І більше ніколи його не бачив.. І ось тепер, через десятки літ я тримаю в руках газету з його наче зовсім подібним фото: теж заплющені очі, скуйовджене поріділе волосся.. Але трохи придивившись я відчув, як разюче відрізняється це фото від твого.. Тут і дата внизу: 1958 рік.. Це нам було по 9 літ.. Вдома у Вільяма Карлоса Вільямса.. Щойно Езра з психіатричної клініки, після тринадцяти років ув’язнення.. Різкі глибокі тіні у рясних напружених зморшках: він раптом заплющився від нестерпного світла.. Позаду залізна клітка, прикутий до неї кайданами на страшній спеці.. Тепер він наче знов на кораблі.. Одісей, прив’язаний до щогли: вітер куйовдить сиве рідке волосся, бороду: міцно-міцно заплющившись у палючім сонці, він терпить спів сирен вже з іншого часу.. Нашого.. Сирени.. Чи поможе віск у вухах від завивання вже цього звіра, з лагідними кігтями і поглядом Медузи?..

Надходить зима.. Колись я не думав, є наді мною місяць чи немає.. Але тепер він володіє мною, може, не менше, ніж сонце.. Ось уже третю ніч немає місяця.. І я сам не свій.. Навіть кроки твої в цій темряві відлунюють інакше.. усі наші денні балачки кінчаються уночі наодинці з місяцем.. Немає його – і вдень темно.. по-маленьку я звернув з Червоної Калини і опинився у Сихівському лісі.. Високі червоні дуби, клени, рідко – дикі черешні.. Усі вже давно приготувалися до зими.. Стежки притрушені опалим листям.. Але можна йти навмання, тут я вже бував – завжди вийдеш на край лісу, звідки видніється Львів.. Він усюди – на лісовій стежці і в зграї сизих дроздів у небі.. Попереду, позаду.. Рясне листя ледь притрусило покинуті людські кубла: там хтось не допив, там щось вирізано на корі..

Річка Зубра тікає зі Львова.. Я нарешті бачу її за останніми стовбурами – внизу, у досі зеленій долині.. Її бурхливий голос чути аж сюди, вона звивається поміж кущів і тікає.. Як дивно – одна кинулась на Північ, друга на Південь.. Полтву наздогнали і осліпили.. Вона віддала свою вроду, свій голос Оперному театру.. А Зубра задихано втікає.. Піниться, рве береги і втікає.. Їй аби вирватися зі Львова.. Оцією долиною, а далі навмання полями – там, на волі, вона омиється снігами і все забудеться.. Каламутна, збезчещена, але зряча.. І я вірю, вона втече.. Мабуть, на цьому вододілі і кров наша трохи інакше тече.. Вуста тягнуться до Чорного моря, а очі до Північного.. Кров гарячково шукає виходу.. Єдино місяць трохи утішить вночі.. Місяць і близький сніг.. Я вже його чую ніздрями.. Отам унизу, де визирає вежа Корнякта, буде ще глибша долина, ущерть виповнена світлом, наче коштовна чаша, а вгорі ясний місяць.. хтось біля ясел заспіває: з далекого краю ми до вас прийшли, срібло, ладан, миро ми вам принесли.. З Високого Замку глибокими снігами сторожко зійде олень.. Промине заснулих мармурових левів під Пороховою вежою.. З Цитаделі поважно спуститься найстарший олень-трубач, за ним – слід-у-слід грайливі сарни, оленята.. За останнім нічним трамваєм поволі йдуть Підвальною на Руську.. Зачудовано розглядають струнку вежу.. Перед брамою на підмурку викладені дари: коник з сиру з далеких Брустурів, трохи снігу з Чорногори.. Золоті ранети з далеких Березова, Косова.. Павлові йони з Рунґурів, Тарасові – з Уторопів.. З їхніх райських садів.. Усе завмерло.. Ніде жодної душі.. Усі русини всередині Успенської церкви тісно поприлипали до вікон.. Лише світяться їхні великі сумні очі: хоч би не озвався дзвін Кирило.. Інакше стрепенуться леви.. а за ними Діана з її хортами..

Знову цієї ночі не було місяця.. Знов цілу ніч не спав.. І знов надвечір занесло до Сихівського лісу.. Бреду тими стежками у горах листя, поміж високих червоних дубів.. Але вони не старші за мене.. це я набагато старший за них.. Сьогодні отут, на стежці, раптом відчув, що цей ліс є велетенським входом у Львів.. Аж до верхів’їв цих дубів зі всіма хмарами.. Південна брама.. Отут якраз, на високому плато, звідси починається Розточчя, отут.. Усе, що попереду – вагається: куди йому податися – вперед чи назад? Але далі, туди в долину, де стрімко тікає Зубра, я вже не підходив.. Он там, ліворуч через гору – Сокільники, на південь – Зубра.. Мені подобалось, що ця велична брама не розчахнута навстіж до княжого Львова, що звідти не визирають вдалині Святий Юр чи Високий Замок.. Тому й подобалося, що оці дерева, похитуючись злегка на вітрі, творили легку заслону: Львів за цим параваном ставав на диво вільним і в той же час майже невидимим.. Ця брама робить його невловним у часі.. Я стояв між цих дубів, набагато молодших за мене.. Уже темніло.. Аж тепер, пізньої осені, перед самим снігом, я раптом помітив перед собою стовбур обчімханий, поколений ножами.. І той, і той, і той.. Вони всі обчухрані зісподу, від землі аж до вершка.. Наче темної ночі поміж них протискалося незчисленне чуже військо, усе на добірних конях, з тяжкими піками і палашами.. Але вони таки вистояли і не пустили: тільки глибокі незгоєні рани..

Кажуть, друїди вміли гадати на хмарах, на панцері черепахи, на течії річки, на птахові в небі.. І на деревах.. Таких, як ми з тобою.. Скільки має відійти.. Скільки відійшло.. Скільки підійшло до краю.. Отут, на корі.. Навіть на останньому листку.. Але я не можу увійти у цю браму.. Не можу увійти у браму часу.. Це вхід до нього.. Але й вихід.. Я чую тебе, чую твої запитання, але не відповідаю.. На кожен твій лист озивається тиша.. Але що глибше мовчу – може, більше додається до нашого часу? Чекаю на твою відповідь.. Я тут стою навпроти, за заслоною цих дубів і чекаю.. Кажи.. Ти хочеш прислухатися до місяця?.. Щось його немає вже другий день.. Кажи, я чекаю.. Неможливо увійти в браму часу.. Лише трохи осторонь.. Підійти крадькома.. Прислухатись оддалік..

Буває, хтось своїм відходом пробиває світло у найтемнішому часі.. Проламує мур.. Спалах Антонича.. Ти знаєш – аж тепер я побачив світло на другому березі.. Світло найбільшого пролому.. Бо для світла не існує ні брами, ні огорожі.. Увесь той ніби незавершений твір «На другому березі».. Ненаписані чи втрачені фрагменти – насправді лише тіні, відтінки на прекрасному архаїчному мармуровому торсі танцівниці.. Він прекрасний, з потемнілими плямами.. Це наче хтось звідти, з другого берега, прорік давньогрецькою мовою – усе, що він думав про цю велику ріку.. Іншою мовою, яку я не розумів, така вона була віддалена.. Але ось минув час і світло дійшло і осліпило: я відчув його вимову..

І можу тепер вимовляти інакше – вільно й легко.. Але як здалека мало йти те світло, щоб аж тепер, надвечір, відчути його.. Цього року святкують сторіччя Антонича.. Як смішно цей комічний актор Час надягає свою маску.. То вона зсунулась і бовтається на одній зав’язці, то глухо приросла до лиця, і не одірвеш вже її – як у Місяця.. Але ти.. ти ще давніший за Антонича.. На тебе впала тінь від нього.. Тінь снігу, ясного його омитого погляду..

Час

Який гарний кленовий бивень.. Кора попелясто-чорна, шорстка, трохи розтріскана.. Кілька плямок лишайника, кругле мереживо, як сніжинка. Збоку уздовж всього бивня кора трохи зчовгана і світліша, червонувата: може, потерлась до іншого бивня ще на дереві у вітер.. Я знайшов його на землі, трохи вище звідти, де колись стояла церква Святого Духа.. З тих вікових кленів на Цитаделі, там вічно були ліси – деякі клени попід землею переповзли через вулицю Святого Лазаря.. Я побачив, як він світиться з вікна трамваю.. Там був ще один, я не міг тоді його взяти, лише заховав у зів’ялу траву, туди глибше, аж під палацом Сапігів.. Нічого, колись заберу, але він там на мене чекає..

Третій день нічого не можу робити.. Усе не дають три фігурки з того чорного кленового бивня.. Але який він сліпучо-білий усередині.. Під самою шкірою прозорі холодні прожилки.. Фігурка невелика – на півтори долоні. Отак ми колись міряли пійману рибу – а ще як мала довгий хвіст – о, то вже добра штука, ого!.. Коли починаєш, то кленові волокна біжать хвильками і сокира має прислухатись до них.. Але переважно кидаєшся стрімголов у їхній прохолодний вир.. Аж раптом посеред тіла вигулькує острівець сучка.. Отак і чорніє у білизні живота.. Вчора вночі здалося, що оте тіло з темною родимкою проявляється не ззовні від мене, а зсередини – що насправді дерево зі своїм тілом йде мені назустріч, а я від нього втікаю.. І як сумно, коли часом ти б’єшся, б’єшся, а тіло від тебе втікає.. Заходить у себе.. То воно світиться, а то гасне..

Три фігурки забирають увесь мій час.. Я все підходжу і хочу потримати котрусь на долоні.. Хоч любуватись важко: їхня форма ще міниться в моїх очах.. то замалі груди, то завузькі клуби, а талія трохи заповна.. І темна плямка надто криклива на животі.. І зовсім незасмагле тіло.. Малий животик непомітно переходить у лоно між вузьких стегон.. І зовсім втоплені чашечки колін.. Як лише починаєш – вона повна, цільна.. І після якоїсь сотні ударів сокирою я б так її лишив – ще невиразну, грубу, з ледь окресленою головою, грудьми, талією.. Сама постава має усю повноту якогось вкрай важливого: первинного жесту.. Чи прохання, чи подиву.. Але сокира не хоче зупинятись на півдорозі: вона знає свій час.. І я слухаюсь – кидаємося далі: треба, щоб ця голова піднялась, щоб ці горбики грудей витягнулись, як вуста, і щось промовили.. Це ж не просто анонімна фігурка з Танагри.. вона не просто йде чи присіла біля джерела: вона щось задумала.. Щось кричить персами.. Сокира ніяк не спиниться: вона вже прорубує двері у стіні первісної цільності – прорубує вихід для душі, і та починає виходити..

Колись здавалося, що тільки в музиці нотний знак виражає точний відтинок часу.. А скульптура – лише довільний згусток простору.. Але тепер, коли ніяк не можу зупинити сокиру в руці.. я починаю здогадуватись, що вона – могутня кінська голова під тобою – поривається вперед, входить, вривається у дуже точний, вивірений час.. І все тіло, і весь її шлях – лише пульсуюча оболонка живого часу.. А сам простір вже далеко від нас.. Далі, ніж ми гадали.. він десь там поза нашим засягом.. Це лише обрій, далека можливість..

Рука з сокирою зупиняється в дуже точний час.. Вирвавшись далеко вперед, вона вертається до мене звідти втомлена і каже: все.. І я аж тепер розумію: вона каже про той чистий, живий час.. коли душа встигла виплекати собі тіло, освоїла його.. кожен вигин грудей, шиї, кожну родимку.. кожен відтінок вранішній, і вечірній, і нічний.. Потім вийти з нього кудись невідомо куди.. блукати.. а потім знов повернутись додому.. Торс – це тіло, куди повернулась душа.. А в якесь, може, й не повернулась.. може, вона ще повертається, десь у дорозі.. Кожен торс – згусток дуже точного часу. Але він невідомий. Не можна сказати: цьому торсові стільки-то часу – чи днів, чи століть.. Лише сокира знає свої удари.. І чим більше було тих ударів – разом зі снігом, градом, вогнем і дощем – тим більша ймовірність, що душа таки вернулась зі своїх мандрів і тіло знов ожило.. Колись, не так уже й давно, думав, що часу не існує.. Простір – так.. а часу нема..

Люди не помічають скульптуру.. Вона смішна.. Застиглий бовдур чи поламана лялька.. І ніхто не думає, що її вертикаль в земних координатах – то витончений еталон часу.. Людське око пробує всіляко оминути застиглий стовп попереду.. Око більше милує краєвид чи ваза з квітами.. Яскраві чи приглушені барви.. І музика мила – вона, як вода чи кусень хліба в дорозі.. Але мовчазний стовпчик в подобі людського тіла – торс небезпечний: об нього можна спіткнутись.. У ньому темні невиразні тіні предків, далекі невідомі предки.. їх краще не чіпати..

О, нарешті – прийшла гора до Магомета.. Щось таке відразу подумалось, коли побачив крука на молоденькій яблуні.. Я не повірив своїм очам: так низенько на гілці – величезний, майже на половину яблуні.. Я підкрався – підглядаю: видко, молодий, чорний із синім вилиском.. раптом розправив чуб на голові і знову склав.. Так і я хлопцем на самоті раптово піднімав і нахмурював брови – і як світ міняється під бровами.. ти ніби гасиш світ.. І наново породжуєш, високо піднявши брови.. Раптом почав чімхати листя своїм чорним вигнутим дзьобом.. скубе, трощить цілими жмутами – отак вам усім – раз і назавжди розправився зі світом шелесткої напівтемряви.. Хто знає, що в ній ховалося, чиї тіні.. Тепер витріщився просто себе – в ніщо.. Знов довбе гілку своїм могутнім кайлом: він мусить щось рубати – інакше світ завмре..

Я вийшов на город, щоби під яблунею вирвати щось на сніданок.. помідор, огірок, якоїсь зелені.. Але не можу підійти, бо він там.. Сонце пекло, голодний, знову вийшов на город.. Він вже зіскочив з яблуні.. але не летить.. Може, поранене крило.. Пішов далеко по зарослім бур’янами городі.. Ніби міряв його, як щось мізерне, нікчемне..

І справді – там, де він тепер ходив – западалась земля.. Ще недавно після повені там стояла вода.. Можливо, коли підходить повінь – раптово усе випростується, оживає.. але потім – коли вже все спливло – як сумно.. Я відчуваю це всюди: над річкою не сидять рибалки, бо рибу знесло у Дністер і далі.. У лісі ні душі, бо гриби теж знесла вода.. Ніякої радості.. Уся бульба на городах пішла за водою і Тисмениця знов, як після мору, – ніхто не співає, ніхто не шиє кожухів.. лише всі чогось чекають.. Усе вивалюється з рук.. Я це відчував усім тілом.. Уперше, може, за сто літ серед білого дня зупинилася хутрова фабрика, ніхто не виправляє шкури – її мертві цехи з повибиваними шибами виглядають на наш город..

Я вернувся в хату.. Там чекали три білі жіночі фігурки – усі з одного кленового бивня.. Мені подобається, коли вигин гілки підказує форму майбутньої скульптури. І хай згодом вона стане зовсім інакша, а все ж приємно згадати, що все почалося з тихої підказки, натяку гілки.. Це найдавніші натяки – так вигин мамутового бивня чи оленячого рога підказував вигин грудей чи талію Венери з мезоліту.. Але яка робота.. Там, за вікном, наростав якийсь могутніший, невидимий рух, бо він там ходить по городу, випнув груди, розчепірив крила.. У нього, як в нікого, музичі пальці.. Коли летить, він «хухає» ними.. З таким придихом, я чув колись – гріються закоченілі ескімоски – диханням з уст в уста.. Може, колись пракрук навчив їх цієї музики задиханих вуст.. Там, на далекій Півночі, він і досі порядкує всім: тій подарує дитину, ту нагодує, пригріє своїм крилом..

І тоді я зрозумів.. Тут уже нічого сидіти.. Він з’явився, аби якось усе зрушити.. Показав інший світ.. І подалися ми з Біликом за Тисменицю на стави – де лише хмари над плесами.. Де не підеш – крізь сліпучий очерет мерехтить вода.. А глибше пасуться темні череди коропів. І жодного рибалки.. Аж на п’ятому ставі крізь високу стіну очерету ясніла плямка посеред плеса.. Лебідь застиг, однаково віддалений від берегів.. Далекий лебідь був у своєму світі – тому єдиному, віддаленому від усіх.. У тому вибраному з неба світі.. коли якось, вертаючись із теплих далеких країв, він попід хмарами раптом відчув, що має стрімко знизитись і сісти саме на цю воду.. Який високий і дивний вибір.. Буду саме тут і більше ніде.. Чи я так собі обирав місце під сонцем?.

На другий день подумав: його можна піймати, він довго так не протягне – у мене є добра мазь з білої тополі.. Але хто його знає – чи варто переймати чуже життя?. Його вже не було.. може, роздерли собаки?.. Знов і знов вийду на город: відхилю хвіртку і одразу проглядаю до тієї яблуньки – чи не товчеться там щось велике й чорне?.. У кінці городу, за латкою кукурудзи, раптом щось зблисло.. зачорніло і згасло – може, він?.. Ні.. То раптово повернувся листок хрону другим боком.. Він справді, як крило, величезний і темний – а колихнувся у вітрі і наставив свій лискучий сяючий бік проти сонця.. Поруч Білик крутнув хвостом.. Вишкірив писок, посміхається.. Він розкусив давно мою хитрість: йду ніби по огірок знов і знов на город.. Він добре знає, що там сиділо на яблунці, краще не чіпати.. Але де він?..

Я вже закінчив третю фігурку.. Мені чомусь вони здалися сестрами.. У Лукаса Кранаха являються з темряви три грації – наче жінки і діти одночасно.. Роздяглись і бавляться собі – затулюють одна одну якимись прозорими серпанками – а від кого?.. Я підійшов до яблуньки: так і є – зламана обчімхана галузка, пошкрябана кора..

І до кори вчепилася розпелехана його пушинка.. Вже третій день і ніякий вітер не здмухнув її.. Вп’ялася в кору.. І щойно наблизився до неї – бачу він іде, отам далеко, в кінці городу вигулькнув з високих сухих бурянів.. іде сюди, переходить навскіс наш город – йде до латки кукурудзи.. виринув наче з якого марева.. Народився з тої єдиної пушинки.. впевнено – як і тоді, випнув груди.. вже щось шматує, щось біле – розкидає довкола..

І стало набагато легше.. Ти так просто не пропадеш..