Текст книги "Поцілунок Елли Фіцджеральд"

Автор книги: Олег Лишега

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 14 страниц)

Веслуючи вгору потоком що випливає з-під гори надибуєш нарешті камінці вимиті звідти ще за багато миль до неї. Мені подобається цей зачин гори.

Єдиним чотириногим автохтоном Фолклендських островів є величезний вовкоподібний лис. Наскільки відомо, «ще не бувало подібного випадку будь-де у світі, щоб на такому мізерному уламку землі, віддаленому від материка, водився такий крупний чотириногий абориген схожий лише на себе».

На Фолклендах, де обмаль палива, готуючи яловичину, підкидають у вогонь кістки, з яких щойно зішкребли м’ясо. Також є в них «зелений кущик завбільшки як звичайний верес, що має вдячну властивість горіти краще, коли свіжий і зелений».

Бачив як великий баклан бавився своєю рибою як кіт з мишею, 8 разів відпускав і пірнав знов за нею.

Розмноження насінням дає виразнішу особину аніж бруньками відсадками чи щепленням.

Деякі мешканці Tierra del Fuego у голодний рік доїдали зіпсутий китовий лій «старий узяв покраяв на дрібні шматки, бурмочучи щось під ніс підрум’янив на вогні і роздав голодним, що весь той час перебували в глибокій тиші». Це було єдиним свідченням релігійного чуття у них. І наштовхує на думку, що навіть тварини можуть мати щось святе в собі, схоже на одкровення. Якусь наснагу що прив’язує їх до людини як до Бога.

«Не легше їх і привчити до покори хіба що завдавши смертельного удару. Як і дикі звірі вони не знають числа; бо кожен зокрема при нападі на нього замість утікати буде намагатися проламати тобі череп каменюкою, точнісінько як тигр за подібних обставин розтерзає тебе».

«І хоч ми були добре вдягнуті і сиділи при самому вогні тим не менше не упрівали; а ті голі дикуни хоч і віддалік, на наш превеликий подив обливалися потом.»

Еренберг дослідив одне з білил що ним фіджійці підмальовувалися – виявилося воно складається з інфузорій, зокрема 14 полігастрік і 4 фитолітарій, мешканців прісної води – усі добре відомі види!!

Ще про фіджійців «Звичайні речі – такі як краса яскраво-червоних мундирів чи синіх лампасів, відсутність жінок, наша охайність – зворушували їх більше аніж будь-який складний інструмент, скажімо наше судно. Боганвіль справедливо вважає, що оті люди сприймають «chefd’oeuvres de l’industrie humaine, comme ils traitent les loix de la nature, et ses phe’nonomenes».

Йому розповідали про плем’я піших індіянців що тепер пересіли на коней – очевидно в Патагонії.

(…)

Незлічена кількість створінь усякого роду залежить від бурої водорості – можна скласти цілий том. Коли б зник десь цілий ліс то не загинуло б стільки живності як її було на цій водорості – а з рибою пропало б і птаство і більші морські істоти, а відтак і самі фіджійці.

Деревоподібні папороті Землі Ван Д’ємен (шир. 45°) сягають 6 футів в обхваті.

Місіонери надибали айсберги в Патагонії на широті що відповідає Женевському озеру, у пору що відповідає червню в Європі. У Європі ж – найпівденніший льодовик сповзає в море в Норвегії в коор. 67° 20° чи 1230 до полюсу. Валунів не знаходили між тропіками. – супутніх айсбергу чи льодовику.

Вічна мерзлота в Північній Америці на 56° углиб на 3 фути а в Сибіру на 62° углиб від 12 до 15 футів

(…)

Плавучі острови від 4 до 6 футів завтовшки на озері Тагуа-тагуа в центральному Чілі – мандрують куди вітер подме.

12 червня

Слухай музику балагоговійно так наче б то був твій останній рятунок.

Легше коли мандруєш своїм краєм чи то своїми стежками бо вже добре підготовлений щоб збагнути побачене – не так часто помилишся як це буває в дорозі. Хіба не гостинний той хто запрошує думки?

13 червня

Ходив на Волден минулої ночі (місяць не зовсім вповні) уздовж залізниці і вгору лісовою стежкою, назад вертався дорогою на Вейланд. Останнього повного місяця берести не пропускали, не кидали глибоких тіней, а їхні обриси були не такими разючими і численними на вулицях вночі. (Я зауважив поза-позавчорашньої ночі після Тихого Плеса яка багата на світло і тіні була вода при місячному сяйві як річка і озеро Тихе Плесо хоч і віддалені між собою – відбивали світло із тьмяним миготливим полиском, як буває навесні

Вода сяє внутрішнім світлом як небеса на землі. Тиха глибінь і чистота і велич води – дивно, що людина обрала золото і діаманти – тоді як ці коштовності такі буденні. Я бачив далеку ріку під місяцем нечутну але неспинну як вдень – тиху аж до моря, наче рідке срібло відбиваючи місячне сяйво – вона лежала обійнявши землю Як віддалено вона виглядає вночі і навіть з пагорба миля по милі уділ! Так віддалік як Райська сторона! Вночі на води сходить якась наснага. І через неї небеса торкаються землі – Єдині з небом під ногами

Та я забув сказати що як дійшов до дороги повз Гончареву клуню – чи ще далі біля гончаревого Потоку – бачив місяць що несподівано повним визирнув з калюжі Калюжа звідки дивиться на тебе місяць – і все поплило з-під ніг.

Магічний місяць у супроводі зір раптово визирнув ясним оком з вікна у темній землі.

І ще я бачив тої ж ночі світіння довкола моєї тіні в місячнім сяйві, що я пояснював випадково світлішим тоном поверхні довкруг, я переносив свою тінь на темніші латки трави і бачив знов ореол і там. (Він підкреслює обрис тіні.) А тепер про останню ніч – Кілька світляків на лузі – чи сяють вони хоч і невидимо вдень – чи свічка запалена удень?

Ще не ніч доки не озвуться дрімлюги. – Коли зійшов у яр вразив перший слабкий відголосок правдивого незахмареного місячного світла на піщаний схил зі сходу тоді як обрій усе ще червонив денним зблиском західний бік – яка грань між отими двома світлами! Місячне сяйво у котрому сторіччі воно падає на землю? Сяйво місяця – було промінням росяного світанку а відблиск дня нагадував мені більш за все ніч. – То були стара і нова династії різко протиставлені – і грань поміж ними котру час не міг ухопити. – Тоді ніч стається коли денне світло відступає перед нічним Це грань відстань не визнана історією народи раюють у цьому просвітку.

Піднявшись лівим піщаним схилом – відчув тепліший струмінь повітря на щоці, наче подих вогнища.

Білі стовбури сосон що відбивали слабке світло – стоячи густо одна при одній скинувши спіднє гілля, підказували мені, що сосни то лише високі трави що здіймаються до своїх розкошланих маківок – ну а ми комашня поміж них. Надто вже вони трав’янисті.

Вітряні потоки тримають тепло сонця! Я наштовхуюсь на їхні схованки понад схилами горбів, особливо у полі чи на галявах. Чи не буває так щоб якийсь з цих вагітних подувів пережив навіть роси ночі? – Чи міг би знайти якогось що пам’ятає сонце вчорашнього дня ще й вранці. Чи б могло так статися щоб якийсь подув перебув ніч на верховинці оточеній лісом?

Ропуха належить літу Різні жаби чудово означують пори року – Скрекотуху – квакшу і ропуху – гадаю усіх їх принаймні деколи можна почути разом.

(…)

Ми не проживаємо наші життя вичерпно і повно – не наповнюєм усі наші пори своєю кров’ю – не вдихаємо і не видихаємо на повні груди аж так щоб хвилі кожного пориву натхнення сягали наших найдальших берегів – розмиваючи їх аж до самого піску що стримує нас – і звук прибою вертає до нас назад. Чому б ревові моря не стати на поміч нашому диханню. Щоб дихаючи здіймали вітер у тиху годину. Ми не проживаємо і чверті нашого життя – чому б не довіритися припливу – підняти шлюзи – і запустити усі колеса – казав бо: хто має вуха хай чує. Довіряй своїм відчуттям.

Газети висвітлюють нісенітниці, навіть коли й споріднені з тим що спостережлива людина підбере під час прогулянки одинцем. – так нібито сама публічність вивищує. Чи то вже дожилися що мусимо нагадувати про себе день у день?

У зеленої ропухи теж літній голос.

Ось чую якраз укладається ніч з відголоском може то якогось горобця? Засинає. Гімн вечірній зорі – А згодом у гущавині поквоктування ворушкої якоїсь невидимої пташки десь тут на дереві.

Дрімлюга гуде недремно.

У місячному сяйві ми недобачаємо землі під ногами – але наш денний досвід не дає нам впасти.

Ідучи Габардовою стежкою до озера (по тому як вийшов з лісу у тепліше повітря) побачив миготіння місяця на поверхні – у найближчій підтопленій бухточці снували жуки-плавунці за ними розходились світляні пасмуги. Місяцева перевернута піраміда миготливого сяйва починалася десь з віддалі десяти родів – як і мерехтіння слюдяного піску – І тут вразило мене на глибині у темній воді яскраве пломіння наче сильніше за фосфорентне світло на гребінцях брижів, що спочатку я було сприйняв за світляків чи щось таке – Воно мало вигляд чистого полум’я без диму на півдюжини дюймів виходило з води тремкими вогниками вигинаючись на поверхні – спали на думку вогні Святого Ельма і тому подібне – але коли підійшов до самого озера – оте палахкотіння розрослось і виявилось що то безліч посічених зблисків місяцевого лику, хоч може й виглядали вони яскравішими за самий місяць – проти темної води – далі до збриженої поверхні побачив відбитки місяця, що зіслизали з увігнутої поверхні води наче безліч сліпучих монет висипаних з торби – з нечуваною щедрістю – тремтливе полум’я на поверхні невпинно множились наче ковзали ще декілька дюймів за кожною хвилею перед тим як щезнути – і бачив як все далі і далі вони поволі зливались у загальне сяйво що насправді складалось з міріяд дзеркалець де відбивався лик місяця – з однаковою яскравістю для ока коли вибрати правильне місце. Піраміда чи сніп світла видимі для нас лише поруч з нами – насправді є обрисом тієї площі миготливої поверхні що її охоплює наше око – для міріяд очей вдало розташованих уся поверхня озера буде всуціль миготливою, точніше буде такою коли хвилі перевернуть свої дзеркала так щоб накрилися тими яскравими полум’яними відблисками місячного лику що як міріяди свічок кожне промінилося з хвиль – тобто коли б очей було так багато як кутів утворюваних хвилями – і ці відблиски розпорошені усібіч в повітрі заливають його світлом – Не дивно що вода так глибоко відкривається вночі – навіть глибше часом ніж удень. (Спершу воно здавалось мені якимось дивним холодним світінням.) З різних кутів ці полум’яні язички світились зірочками на вістрях яскравіші за найясніші зорі. То раптом полум’я вирине ближче і в темнішому місці наче якийсь займистий газ на поверхні. Так наче займистий газ пробився аж від самого дна.

Озвалася моя давня знайома музично-невигадлива сова. Голос квакш вивищувався над іншими. Часом волова жаба поруч зі мною вивергала непристойний звук наче її вивертало. Це якесь суцільне ремигання. Вони аж здулись з пихи.

Озеро високе як ніколи – тож і рибалок віднадило – і навряд чи вдасться дістатися давнього берега через чагарники

Я злегка відчалив захлюпотіли хвилі під кормою. А на дні бачу рухливі відбитки сяйливих хвиль – тьмяні смужки світла увиразнювали тіні від хвиль чи темінь води —

Піднявшись на пагорб знов до того давнього квасоляного поля – вслухався у прадавню невмирущу пісню любого коника найнижче од усіх – зачувши одразу лише деякі віддалені сюрчки – але коли ті вщухли – проявилася зведена мелодія землі досі непочута а в ній оті перші були лише вищими квітками на галяві – і дуже мені цікаво чи позаду або попід нею не було іншої мелодії ще розлогішої. Чому не чуємо її заспіву весною? чи коли уривається восени! – чи коли плавно помірна.

А коли вийшов на дорогу то вже не було чого записувати – просто повернення додому – битий шлях. Густі берести здається ще нижче похилились вночі?!

Понеділок 6 жовтня 51-го

Опівдні о дванадцятій до Бетфорда аби покласти камінь біля ріки на межі Бетфорда. Відтинок річки між Бетфордом і Карліслом здалеку з дороги сьогодні як і колись має справді небесний, чи то райський вигляд. Світло – блакитний перемежаний лагіднішими білими смугами, де поверхня відбиває світло інакше – наче в мисці повній молока Валгалли трохи збираного і через те такого чарівно небесного і чистішого за саме небо. Часом воно небесніше за небо угорі. Ніколи не бачив щоби ще десь так небесно виглядала вода. Я часто помічав таке. Здається вже бачив це плесо з пагорба посеред Лінкольна. Маємо назви річок пекла але жодної для небесних річок, може хіба Чумацький шлях. Воно таке гладенько сліпучо-блакитне – наче відблиск блакитного обладунку – наша темна замулена річка має зараз такий відтінок якого б сподівався від Волдена чи Білого Ставу коли б їх можна було бачити одночасно за такої погоди – але ж Волден коли дивитись з Плеса наскільки пам’ятаю – глибоко синього кольору з домішкою зеленого. Лазурова? Така вода як на цьому плесі здається недосяжна для означень і той хто хотів би стерти його зі свого зору за якісь там гроші – не інакше як продав би небеса.

Гео. Тетчер, змарнувавши годину вранці на пошуки жабки – піймав щуку на листок дивини.

Біла осика біля нашого дому що раніше була пурпурова чи шовковичного відтінку тепер набагато червоніша.

7:30 по полудні до Чистого Плеса на човні, місяць майже повний, ні хмаринки на небі, мусиш весь час гребти. Вода напрочуд спокійна і майже таке ж повітря – перша зблискує олією у місячному сяйві, і місячний лик там відбивається, коли вирушали бачили рибалок як ті розпалюють вогнище щоб остенями бити рибу понад берег. То було похмуре червонувате полум’я так разюче не подібне на біле сяйво місяця, густими клубами чорного диму горіли корчі смолистої сосни і дим звивався угору перекинутою пірамідою. Відблиск у воді майже такий виразний як і вогонь. Здавалося просмолюють барку на берегах Стікса чи Кайса. Бо така вона тиха і темна хоч і місяць – і жодного звуку лише потріскує вогонь. Рибалок можна угледіти лише зблизька хоч їхній вогонь видно далеко. А згодом проявляються вони сутінкові примарні постаті, напівогорнуті в дим, видимі лише з освітленого боку – наче чорти зодягнуті в дрантя щоб затулитись від туманів – один стояв попереду з остенем напоготові а полум’я і дим валили йому в лице – інший поволі веслував нечутно попри сам берег майже непомітними гребками.

Річка виявляється просто широченна – туман піднімаючись з води ще додає безмежності. Крутий берег чи то пагорб освітлений місяцем височить понад лугом на побережжі – з піщаними ярками і мушлями молюсків що так ними ласували колись індіянці. – Лінія берега хоч і близька та око її віддалює аж попід той пагорб – вода висока – і така вона аж до самого горба. Тепер вогнище рибалок вже позаду густо проміниться на відстані і стає зорею – точнісінько як сонячне світло пробиваючись крізь нерівну щілину утворює круглу фігуру на протилежній стіні так і полум’я на відстані утворює зірку. Це дія повітря. Яскраве сяйво місяця весь час супроводжує нас і видно його під незмінним кутом попереду на поверхні латаття – і відображення лику його в потривоженій воді за нашим бортом видаються золотими сліпучими зливками що сипляться на прилавок річки. – Цей скарб невичерпний що ми його ронимо наче з бездонного рогу достатку

(Чую спів жайворонка цього ранку 7 жовтня а вчора бачив їх на луках. І жайворонків і дроздів знов часом чуєш наче після короткої перерви і тепер прибули попрощатися.)

Не знаю але оте примарне мерехтіння олійної поверхні ще й підсилюється слабким туманом понад нею. Кілька жуків плавунців пливуть разом з нами.

Вигукую як селянин на биків – відразу ж ліси на східному березі озиваються і західні пагорби трохи вгору рікою і здається відлунює з одного краю річкової долини до іншого поки нарешті чую селянина що гукає воликів далеко попереду на Плесі куди ми саме пливемо.

Якраз минаємо коліно ріки де нема туману – може там де повітря ворушиться – Наш одяг ледь просяк мрякою наче сиділи у воді. Подекуди ріка то холодніша то тепліша. В одному місці було тепліше всередині туману аніж на видноті.

Посередині ставу знов пробували луну. Спершу горб праворуч озвався; далі вище течією ліворуч; а далі після тривалої павзи коли вже ми й не сподівалися – а чим більше чекаєш то й несподіванка більша і радісніша коли почули як селянин поганяє своїх воликів у долині далеко вище рікою на протилежному боці набагато гучніше ніж перед тим – і навіть згодом ще ми почули одне слабеньке відлуння з сусіднього містечка. Третя луна звучала ще виразніше аніж друга але чому питаюся луни завжди ідуть вгору рікою —

обернувшись я вигукнув знову – і тоді виявилося що вони майже так само спливали і за течією, а може чогось я й не почув.

А як гребли до чистого плеса у місячному сяйві горб на східному березі прикритий дубовими чагарями важко було визначити напрямок нашого човна бо не видно було лінії води що підмивала горб – аж поки не побачили водорості і піщану косу і високі очерети як підносили з мілководдя щогли великих суден у гавані. Місяць був такий високий що й не видно було його відбитку на воді. Веслуючи за течією спинами до місяця бачили віддзеркалення – кожного лісу і горба виразно обабіч Оці відлуння у відповідь – тіні до тверді – вражають подорожнього гармонією і симетрією – наче склав промокатку і одержав подобизну. – Дволикість чим так втішається природа. Усе що видиме є лише половиною. Коли то піднімалися то опускалися річкою бачили хатинки ондатр ледь видимі з-поміж водоростів – міцним мускусним духом тягне з окремих місцин на березі, а то скунсовим духом повіє понад луками чи полями. Туман з’являється деінде збитий сам собою у пірамідки чи купки – на поверхні води. Де берег дуже низький справжні і відображені дерева здається стоять нога до ноги – і лиш лінія розділяє їх і вода і небо ледь не переливаються одне в одне – а берег наче тече. Додому о 10-ій.

7 жовтня 51-го

О 1 год. на човна і до кутнього мосту Дуже спокійний ще теплий ясний день. Наш човен малий і низький ми при самій воді. Ондатри не перестають мурувати свої хатки – вже завершують. Вони овальної форми – дивлячись зверху поступово здіймаючись від вужчого кінця куди пацюк пролазить – вимурувані з пучечків стебел водорості Pontederia (вже мертвої) мичкуватих корінців або листя жовтих глечиків чи інших водоростів – диких півників – рослини у вигляді півнячого хвоста чи павичевого пера – мушлі молюсків і т. д. – часом визирають з-поміж відмерлих стеблин понтедерії чи прутиків лози – чи вербових. Жмутики вкладалися шарами щораз меншими утворюючи наче конічний горб. Недобудовані але їхня вправність вражає але ще більше, працьовитість. Одну таку хатку ми розламали, щоб краще роздивитися всередині. Невеличке дупло на двох чи трьох дорослих ондатр якраз над водою, досить мокре, певно що темне і вузьке з’єднане з підводним ходом. Там було кілька шматків білого кореня якоїсь водорості мабуть тої ж понтедерії – чи водяної лілії. Отак і живуть вони поруч з водою – завжди у мокрій квартирі – у мокрому пальтечку що ніяк перевдягнути і з вічною водою у погребі, куди веде єдиний вихід. Вони спростилися більше за Діогена. Певно що не бояться застуди – лихоманки – чи сухот. А уявіть виховання малих в такому місці – гірше як у підвальній конурці – але мабуть вони тут не розмножуються. Ондатри і прісноводні молюски віддавна у нашій ріці – Індіанець, їхній людський двійник покинув ці місця. А лишився той кому наші долини ані болота не страшні.

Якийсь рибалка минулої ночі прохромив остенем одну. Цікаво чи довго ласувала молюсками? Скорше сам Намул підхопить лихоманку ніж вона. А що у вас із зубами? А як нема зубного? Їхні невикінчені скороспілі гнізда подібні до усічених шишок. Здається вони усі як один заходилися будувати по всій ріці і ніхто нікого не пережене.

Бур’яни вже відмерли похолодніло вода прозоріша. Саме пора пізнього бадилля. Добре видно риб. Бачив щучку як ковтнула рибину – і хвіст наставився з її пащі. Якась наче брудна водорость зовсім занурена з коротким густим глибоко зазубреним листям, з густими маківками наче у ялин, рідші додолу. Берег увесь завалений мертвим листям і бадиллям понтедерії і річка виглядає геть здичавілою. Ще якась духмяна зелена водорость подібна до прісноводної губки чи корала – незугарно розгалужена наче усохле дерево чи кактус. Якась довга вузька трава схожа на тілоріз. Болотяний білий дуб на лузі підкошений навесні бурею ще живий соки в стовбурі не завмерли. Болото поприставало до коріння що має барву слонячої шкури.

(…)

Бачив Ardea Minor як ішов вздовж берега наче квочка на цибатих зелених ногах – його окреслена горлянка як та очеретина при березі де він напнувся аби ніхто не виявив його. До нього можна підкрастися бо нема йому охоти злітати – краще сховається в очеретах. Спідня частина верб і кущів лози чорніє разом з набряклими хащами жовтих глечиків та ін.

Щербатий гребінь очеретів (звичайний очерет – juncus effusus гадаю) від двох до чотирьох футів заввишки де найгустіше вздовж берега на різних стадіях відмирання нагадує веселку що оторочує край води – і відбивається у воді. – Хоч окремо стебла зблизька не вражають якимсь особливим забарвленням. Але віддалік – барви дуже виразні і вражають приємною гамою – перші понад самою водою рожевіють на кілька дюймів. – Далі вузюсінька смужка чи обідок жовтуватого – далі широка насичена зелена – далі природній колір очерету – далі сонячно жовтий – і стає коричневим у змертвілих розвіяних султанах – Усякі відтінки різних частин рослини від води аж до маківки – коли глянути понад край буйної очеретяної ниви – утворюють 5 виразних рівнобіжних шарів райдугою обійнявши річку а надто в такий яскравий день. І часом сонячне сяйво від сколихнутої човном поверхні – спалахувало в них підсилюючи враження – Барви міняться так тихо і непомітно наче відблиск сонця западає в імлу.

Опуклі горби за мушлями мідій здаються оксамитовими поки пливемо за течією – вкриті почервонілими лозами ожини. Дуби світліють проти неба, здіймаючись один над одним. Бачу невеличкі білясті і рожевуваті polygonums уздовж берега.

Велика різниця між нинішнім днем і тим що було місяць тому – як між тим чи іншим періодом життя. На дні ховається приморозок.

Дивовижна різниця між ніччю і днем на річці – вдень нема мряки.

ЗИМА

17 груд.

Смолисті сосни праворуч від Кутової дороги. Пронизливий холод по обіді – блукаю снігами. Р. Райз збирається до Сат. щоб зачинити своїх бджіл у погребі, аби не замерзли – у нього тісний вулик – але не так щоб зігрілися одне від одного. Смолисті сосни добре тримають сніг. Ось він кулями на глиці – і пасмами на вітті – їхнє спільне гілля ледь підноситься і сходиться докупи – Особливе

тьмяне уроче сяйво сіється крізь оцю крівлю

соснової глиці та снігу – похмурі сутінки —

а однак утворюють разючі відміни

світла й тіні.

Саме зимового ранку побачиш ліс і чагарники у всій величі їхніх снігових шатів. А вже навіть той хто навідається хоч півгодини по сході сонця прогавить найтонші нетривкі чари. На деревах по обіді вже далеко не те снігове хутро – не підкреслює воно вдачу самого дерева я помітив що рано-вранці кожна соснова голка вкрита памороззю – а вже одразу після сходу сонця її як і не було. Ходиш у лісі Смолистих сосон наче під шатром Стовбури і гілля виглядають чорними через контраст Бредеш хоромами лісу де панують тиша і сутінки.

Користай з найменшої нагоди висловитися на письмі начебто дається тобі востаннє

Не знаю друга відданішого за сосновий ліс. Виходжу з нього напевне з більшою втіхою аніж після зустрічі з тими які називалися друзями. Гірше для дроворуба чи подорожнього коли холодний вітер дме з сонячного боку бо тоді годі знайти затишку де б присісти. Приємно зараз гуляти у просторому величному бору. Глиця переважно не тримає стільки снігу – хіба коли їхні гілки туляться чи привалені до сусіднього дерева. Зимно але тихо усередині – де не ступала людська нога – і куди не глянь сяє снігова пороша на сонці облітаючи з верхівок зрушує на нижчих вітах вічно нові снігопади. Бо як і після дощу буває другий дощ у лісі коли здійметься вітер. Гілля білої сосни рівніше аніж у смолистої – і так само виглядають пасмуги снігу. (…)

Наче незначні але такі істотні відмінності поміж одним створінням та іншим – наче й невидимі проте вагомими перевагами тішиться одне поперед інше – сього дня бачив білчине гніздо високо в рогатині білої сосни. Звідтіль легко збігає – а чимало істот не годні і видертися.

Спіднє гілля цуги опущене а то й совається по землі А саме дерево утворює чудове шатро.

Коли хто з друзів відчув холодок у стосунках то належить не бачитися.

Один з найповажніших людей нерідко ображає мене виголошує силувані слова – ясна річ то найкращі слова чи пак обідні промови – такі вже добірні і витончені і дотепні чисто патока Банкома – вершина гречності – галантний уклін – наче я який пан Слінгсбі з престижної університетської катедри. А не був би ти простим і щирим. Чому б тобі не вгамуватися – Яке нещастя бути чемним паном та ще й знатним. А що то пообідня бесіда двох чемних панів. Чи не найповажніший і наймудріший а липне до нього оця форменна нечисть. Повторюється – Напахчується. Розпустив пір’я. Нема нічого нуднішого. Хоч би тобі яке людське слово чи заминка. Усе це породжує хіба що нудьгу та глупоту в мені та слухачеві. Вмить я замикаюся і байдужію вкрай. І бесіда сходить нанівець. Чи не така промова екс-члена Конгресу до екс-члена Парламенту.

Пояснювати другові значить визнати неуважність одне до одного. А коли так, то навіщо пояснювати?

Мої знайомі часом дивуються чому збіднюю себе уникаючи того чи того товариства – але чи не більшим збідненням буде якби заприятелював з ними.

19-го груд.

По лісах там і там лунає сокира дроворуба – присмерковий звук зараз посеред ночі року – Людина подалася за паливом до лісу – Наче скрадається арктичної ночі добути палива аби не згасло вогнище. До лісу подалися по паливо і ті хто не поткнеться туди нізащо. Звідки ця благодать вдивлятися у густий бір де струменить світло і золотить його? Звук сокир на обрії наче осипаються колоски. А ось сонце сідає несподівано жодної тобі хмарки – і жодного рум’янцю опісля таке чисте повітря – хіба що ледь зашарілось понад обрієм

20-те суб.

О 2-ій до горба на Тихому Плесі і прилеглої долини – Бачив великого яструба кружляв понад бором піді мною – і скрикував бо примітив може собі здобич звисока – Брав чимраз ширші кола Що за символ для думки то злинув то опустився набираючи щораз більшого засягу чи то звужуючи кола – Не навпростець до своєї мети лиш кружеляє наче залицяється до небес У кого ще такий шляхетний рух – як ніби обіймає чимраз ширшою думкою – Та велич уся в уяві свідка бо птах цілий зосереджений на своїй здобичі. Кружеляє і кружеляє і не вгадаєш ніяк куди заверне – хіба аж як пірне що та стріла прямісінько в мішень. Зноситься вище аж наді мною і бачу в невимовній виразності крила проти неба – основну барву пір’я і пір’ячка узірчасто облямовані його внутрішні крила поміж зовнішніх – наче величезний метелик проти неба. Воля Вітру. Своєю осібною стежкою поміж повітряних вирів, поезія руху – не те щоб перебратися на ліпше місце лише насолоджується будь-де якомога довше. Граційно так огляне нові місцини і повернеться до старих. Наче той яструб став образом моєї думки так сміливо ширяти понад ще не дослідженими ділянками лісу – освоює нові частинки. – завойовує нові землі

Без дружнього вигуку гей! напинає вітрило, – І не заскрипить при тім блок – повітряна яхта Америка ніколи не змінить свій галс – сама ж огинає кулю земну – кидається і долає рифи без жодного страху. – І всі її хмарочоси у нього під владою – Підніме одне крило наче в захваті – і відлине собі сюди лише підніме інше і вже відпливає туди. Так наче пара їх узгоджено кружляє, такої ще регати води Саут-Гемптона не бачили зроду.

Польоти уяви – Кольріджеві думки. Кажуть отак людина витає подумки – Усе тобі до свіжих лісів на ярі пасовиська. Здіймається ніби у думці.

Пориви снігу заслоняють сонце – наче уривки десь більшого вітру.

Ще з минулого понеділка земля вкрилася на півфута а то й більше снігом і ожеледицею ще до мого катання на ковзанах Донедавна земля була переважно гола мерзла – Червоне – біле – зелене – і віддалік темно-коричневе усі барви зимового краєвиду. Оглядаю його саме зі скель. Червоні чагарникові дуби на тлі білої долини просто чудові. Усіх подорожніх геть заслонив сніг.

Зауважив ті хто пиляє дерева у лісі поперечною пилою носять рогожку аби вклякати на неї.

Непоганий урок дроворубові цілий день самотою у лісі матиме більше ніж свої півдолара за корд.

Потрудись над висловом – марно покладатись лише на талант. Довіряй своєму дарові – пиши у властивому тобі дусі – Не прислухайся до загального смаку.

(…) Сосна вражає людськістю. (…) Ніщо не виглядає так невинно у цьому світі як сосна.

Тупа незграбна поведінка блазнів так само може вдосконалити письменника зрештою як і критика інтелектуалів.

Чудово – просто чудово – невичерпна вимога християнства до тебе – аби ти промовляв з моральної точки зору. Хай ти й немовля і крик твій є каяттям – каяттям. Християнський світ не визнає людського права сприймати будь яку істину – аж доки не заголосиш: Господи змилуйся наді мною грішним.

Що змусило яструба злинути? Ти помітив маневр? Чи то він себе наповнив повітрям? Поки ти здогадувався той вже здійнявся спіральною стежкою у небеса.

Наша округа простора і багата – бо тут за якісь 20 миль від Бостона можу стати у лісовій просіці і проглянути на милю чи й більше понад чагарникові дуби до далеких соснових борів і обрію незайманих лісів і не стріне око жодної хатки чи дороги ані чийогось поля.

Захід сонця узимку з лісової просіки, недалеко від лугового джерела Кажуть індіянці Великих Озер живляться мигдалками сосни. А як довго мене не годувала сосна?

Покидай домівку перед світанням або не вертайся аж поки сонце не зайде.

Неділя 21-го

Непрості стосунки мої з друзями що не зарадить жодна відвертість Нема такої заповіді у Новім Заповіті аби помогла мені. Моя сутність мабуть є таїною – Інші можуть сповідатись і пояснювати. Я не можу. Не тому що надто гордий, та не цього б хотілося.

Дружба то невимовна радість і благодать виникає поміж двома чи більше особистостями від спорідненості своєї – А природа не помиляється і проведе крізь усякі негоди – Поміж двох насправді споріднених немає заслон і не може бути перешкод. Хто ж чужий? Та ті друзі що виправдовуються.

Часом так і кортить сказати своїм друзям – Друзі мої знаю що смертельно образив вас і нібито віддав перевагу ненависті перед любов’ю – обійшовся з іншими добре а з вами зле – старанно приховав свою любов і не сьогодні – завтра вихлюпну свою жовч до дна – Уявляю як міг би щось таке виголосити хоч цього ніколи не станеться – Але щиро кажучи не дуже то й жалкуватиму що так не буде – Що страшенно залежний бути самим собою. Якщо все було відомо, а я того не відав, то навіщо ті друзі кого я не зрозумів чи вони мене.