Текст книги "Поцілунок Елли Фіцджеральд"

Автор книги: Олег Лишега

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)

На цей раз зламало вітром молоду козячу вербу.. Кілька днів лежала вона на схилі у високій траві.. ще жива.. Я ще й думав її якось підняти і підперти, але ні – зламало при самому пні.. Внизу завширшки, як дві руки вкупі.. міг би вийти високий тонкий торс.. Аж тут загриміло.. насунула хмара.. Побіг складати в копицю сіно.. А приперти копицю нема чим.. Кинувся по сокиру – обчімхав її і вийшов добрий дрючок.. важкий – не звалить вітром.. Дощу великого не було.. лише покрапало.. То й обчімхане гілля згодилося.. Позатісував гіллясті штурпачки.. і вийшло з півтора десятка рогачиків для гороху.. Коли він стелиться по землі – який нещасний, кволий.. одразу обняв мене своїми вусами.. дякує.. Який він безпомічний.. Такий сильний – а безпомічний..

Скульптура – це нахил.. Ніби невловний, мовчазний жест, правда?.. Коли повна чаша перехиляється – починається дощ.. І ти дивишся у вікно.. Є нахил – річка побіжить.. а за нею – все інше.. Цілий день нахилена чаша не пролилася.. У повний місяць..

Як приємно, що біленький кленовий торс зберіг свою похилу поставу трохи назад.. рух колишньої гілки.. І невідомо – що тут первинне: вигин гілки чи вигин торса.. Набагато гірше, коли торс тримає вперту поставу поліна..

Статуетка чоловічого торса зі свіжої верби.. притиснув її до дерев’яного струганого столу – і тут чую звук.. тертя дерева до дерева.. Попробував інший торс – нема.. Бо цей свіжий.. Голос живої верби..

Я вперше його чую.. Так само вражає глиняна пташка – коли ти проштрикнув свисток і дуєш.. а воно мовчить.. Дуєш уже цілий вечір.. заївся глиною.. І раптом – голос, голос глини.. Так і тут.. але верби..

Коли вигладжував торс – а він маленький – як долоня заввишки.. під пальцями ніби ворухнулась.. вигнулась його талія..

Головне – пташок не називати своїми іменами.. Не називати пташками.. Ти робиш.. але не називаєш..

При ударі я заплющую очі.. Сокира пролітає в темряві.. Розсікає її. Я лише чую удар.. Я звільняю її на пів-дорозі, і вона знаходить усе сама..

Скульптура – ніч.. вона завжди омита.. залита місячним сяйвом..

Коли гострив сокиру.. у бруска був дуже захриплий голос..

Скульптура промовляє не дотиком – а можливістю доторку..

Доторку оком, рукою.. усім тілом..

Це наше інше тіло..

Скульптура найближча до Музики.. не те, що поезія.. Це товстіший кінець дубця, яким б’ють неохайну Музу..

Дуже важливо для фігурки, щоб гілка, в якій проглядає торс – була свіжою.. Це не значить – щойно спиляна чи зламана вітром.. а те, що ти помітив її недавно: вона ще зберігає перший – вирішальний – доторк твого ока.. Ока.. а вже потім і руки..

AMERICA EMERALDA. Переклади (міфи та легенди американських індіанців, Генрі Торо, Робінзон Джеферс). Есей. Вірш

Шукай свого батька

Небесна Жінка покликала свого внука, Доброго Духа: «Пора вже тобі шукати свого батька. Знайдеш його, проси, хай наділить тебе силою».

Показала на Схід і промовила: «Він живе там. Туди йти і йти, аж до краю цього великого острова. Звідти далі, проти хвиль на веслах, аж поки досягнеш високої гори, що стрімко підноситься над водами. Виберешся на самий верх. Аж там, якнайвище, побачиш прекрасну істоту. Ти маєш сказати: «Я твій син».

Твій батько – Сонце, і через тебе – батько усього людства, через твоє земне походження від моєї дочки».

Місяць безчестить свою сестру Сонце

У давні часи, коли все почалося, брат і сестра жили у великому селищі, і була там оселя для танців. Вночі вона освітлювалася кам’яними каганцями, де палахкотів тюленячий лій.

Якось там танцювала, виспівуючи, сестра, як раптом поривом вітру загасило світло. У непроглядній темряві якийсь чоловік збезчестив її. Вона боронилася, але той домігся свого, і годі було його розпізнати у мороці.

Гадаючи, що той прийде знов, сестра вимазала собі долоні сажею ще до того, як податися туди. І знов дужий вітер задув вогонь. Знову той чоловік повалив її і взяв. Але цього разу вона перемазала йому спину сажею. Коли запалахкотіло світло, стала шукати того вимазаного сажею, аж то її брат!

Скрикнула вона: «Як так! Жах та й годі!»

Нетямлячись від люті, вхопила гострого ножа і відтяла собі груди. Жбурнула їх братові: «Ти хотів натішитись мною, смакує моє тіло, то на, їж оце!»

І, схопивши палаючий смолоскип, безтямно вибігла у глупу ніч. Її брат ухопив і собі вогонь, вибіг за нею, але спіткнувся і полетів у сніг. Сніг загасив полум’я, тільки тьмяно зблискував жар.

А тоді страшна буря здійняла обох, сестру і брата, високо до неба. Дівчина стала Сонцем, а брат Місяцем. Вона трималася від нього якнайдалі.

Поки світить Місяць, вона ховається, і з’являється лише тоді, як той зайде. А якби не впустив вогню у сніг, то міг бути яскравим, як Сонце.

Вакінян Танка, Громовий Птах

Вакінян Танка, Великий Громовий Птах, живе в тіпі на вершині високої гори у священних Пага Сапа, Чорних Горах. Білі зовуть гору піком Гарні, але мені здається, він там більше не живе, відколи васічу, білі, перетворили ці гори на безкраїй Діснейленд. Ні, гадаю, громові істоти відступили у найвіддаленіші місця, куди заходить сонце і нема туристів, ані яток з хот-догами.

Вакінян ненавидить бруд. Він любить усе чисте і невинне. Його голосом є могутній грім, а відголоски – голоси дітей, малих громових птиць. Чотири стежки ведуть до гори, де живуть Громи. Метелик охороняє вхід зі Сходу. Ведмідь охороняє Захід, Олень – Північ, а Бобер пильнує Південь.

Є чотири великих старих Громів. Великий Грім Заходу – наймогутніший. Він вбраний у хмари. Тулуб його безплотний, зате має чотири велетенські крила.

Не має ніг, зате є страшні кігті. Без голови, зате є величезний дзьоб з гострющими зубами. Він чорний.

Другий за ним Вакінян Півночі – червоний. Третій Грім Сходу – жовтий. Четвертий Грім – білий, але дехто вважає, що він блакитний. Оцей останній – без очей та вух, однак і бачить, і чує. Як воно так – невідомо. Час від часу невинній людині вдається побачити Грома уві сні, але частково. Ніхто ніколи не годен уздріти Грома цілком, навіть у видінні, то ж їхня подоба відома з безлічі снів і видінь.

Тіпі Великого Грому стоїть під найвищим кедром. Ось чому його листям обкурюємось при наших обрядах, щоб кедровим духом очистити і нашу оселю і самих себе. У середині тіпі є гніздо, вимощене кістьми. У ньому велетенське яйце, звідки вилупиться дитя. Яйце більше навіть за всю Південну Дакоту.

Ви не побачите Громів, бо вони за паравоном темних хмар, але можете відчути їхню присутність. Я часто відчував. Вони можуть з’явитись, щоб нагнати страху і впевнитись, чи годен ти витримати свій іспит видінням – свої чотири дні і ночі без їжі і сну на вершині самотньої гори. Отак випробовують тебе, і все ж Вакінян – добрі духи. Охоче помагають людям, навіть якщо трохи і полякають.

Усе в природі рухається, як білі кажуть, за годинниковою стрілкою. Лише Громи рухаються протилежно. Такий в них спосіб – зворотний. Ось чому, як присниться тобі Грім, то стаєш гейока, перевертнем, інакшим, ні сим ні тим, «навспаком». Це тобі дає силу, але ж не бути весь час гейока, і в нас є обряд, що повертає людині її суть.

Знаком Грому є зиґзаґ, роздвоєний на кінцях, і я користуюсь ним при деяких обрядах. Це мій улюблений знак, я споріднений якимсь чином з ним, бо гейока – це і священний блазень, а в моїй натурі таки є щось від блазня.

Громи є охоронцями істини. Коли тримаєш священну люльку і клянешся нею, то кажеш правду. А збрешеш – Вакінян вб’ють тебе блискавкою.

Отож Громи відають дощами, вогнем, істиною і, як вже згадував, люблять помагати людям. Навпаки, Анктегі, водяна мара – незлюбила людський рід, відколи існує на світі. Анктегі мала вигляд величезної лускатої зміюки з лапами. У неї на чолі випинався величезний ріг, а своїм тілом заповнювала усю Міссурі, з кінця в кінець. Менші водяники, ті, що з потоків і озер, так само недолюблювали людей.

«Що то за нікчемні істотки повзають, наче ті воші?» – дивуються собі. «Що то за кровинка, вичавлена з червоного каменю? Нащо воно здалось?»

Велика Анктегі могла так розперти своє черево, що на Міссурі починалася повінь, і щось подібне виробляли її менші родичі по всіх струмках і озерах. І так вони учинили потоп і загибель людей у всьому краї. Лише небагатьом вдалося врятуватись на найвищій горі, хоч хвилі мало не діставали їх.

Тоді Громи занепокоїлись: «Що ж це робиться? Хіба люди винні? Вони поважають нас, моляться. А коли бачать нас уві сні, то частка нашої сили переходить до них, і таким чином ми наче поріднюємось. Хай вони будуть і крихітні, і безпомічні, і жалюгідні, а все ж Дідусь розселив їх на цій землі, це ж не просто так. Треба нам їх рятувати від Анктегі!»

І почалася страшна війна між громами і злими водяниками. Роками точилася вона, і дрижала земля, і води розливалися могутніми потоками, а ніч була, як день від безконечних блискавиць. Громи не мали тіла, як би це собі уявити – ніяких органів, чи рук, чи ніг, зате мали страшні пазурі. Немає ротів, зате є гострі зубиська. Нема очей – але ж блискавки летіли з очей, яких не було. Важко таке пояснити васічу, білим.

Громи пустили в хід кігті, зуби, блискавиці. Вакінян Танка зчепився з Великою Анктегі, громенята – з водяниками. Війна видалася не лише тривала, а й смертельна, бо Анктегі усі мали шпичаки на хвостах і завдавали жахливих ран.

Тоді Вакінян Танка скликає Громів: «Діти мої, Змії долають нас. Близький бій, віч-на-віч, їм лише з руки!»

І відступили Громи на вершину священної гори, і стали там радитись. Великий Грім каже: «Нашою оселею є повітря. Наша міць походить з неба. Нерозумно змагатись з Анктегами на їхній-таки землі та воді, де вони всемогутні. Тож усі за мною, рідні діти!»

І тоді Громи злетіли в небо. «Подам знак, – каже Вакінян Танка, – пускайте усі за раз громи і блискавиці!»

І вдарили Громи всі нараз. Запалали ліси і все охопив вогонь, хіба що окрім скелі, де рятувалися люди. Скипіли води і висохли. Розпеклась як жар земля, і всі Анктегі, і малі і великі, згинули. Лише кості лишились по них в Мако Січа, Яловім краї, де ті кістки скам’яніли.

Досі Анктегі панували на суші і воді, а тепер їхня потуга перейшла до Громів. А та купка людей, що вбереглися, зійшли з тої високої скелі і дякували Вакінянам. Знов розійшлись по землі, і все налагодилось. Перемогли Вакіняни у першому з чотирьох великих віків – добі Тунка, Скелі.

Коли ще був підлітком, десь пропали мої коні. Їхні сліди завели мене у Яловий край. Я втратив відчуття часу, а тут – ніч, нагла і непроглядна. Хмари заслонили місяць, зорі і розрядились грозою. Градини завбільшки з камфорну кульку вкрили землю водяною кашею, і вже гадав, що сконаю від холоду посеред літа.

А опинився я у вузькій ущелині, вже її затоплювало водою. Як міг, почав спинатися угору, до високого хребта. Не видно було нічого, хіба що, коли спалахувала блискавка і земля розколювалась піді мною. Але якось видряпавсь.

Грім не стихав, блискало безугаву. Я міг відчути векангелі, електрику довкола себе; моє волосся стало дуба. Від грому оглух. Я сидів верхи на хребті, наче на коні. Я міг лише здогадуватись, що це дуже високо, а дно каньйону глибоко внизу, і будь-яку мить мене могло здути і запроторити в чорну безодню. Зуби цокотіли, ноги і руки прикипіли до гострого, наче бритва, хребта, я поволі повз по ньому.

Аж тут відчув поруч Вакінян, почув, як промовляє мені крізь грім: «Не бійся! Тримайся! Ти не пропадеш!»

Нарешті гроза вгамувалась і засвітало. І я побачив, що осідлав довгий хребет із закам’янілих кісток небачених розмірів. Я плазував уздовж хребта Великої Анктегі. Задубілий від холоду, дочекався доки сонце мене обігріє. Аж тоді опустився вділ і – чимдуж додому. Повилітали мені з голови ті коні; так і не знайшов їх. Згодом я часто шукав оті верхи у Яловім краю, що утворювали хребет Анктегі. Я хотів показати його друзям, але так і не вдалось мені знайти той хребет ніколи.

Як з’явилися Сіу

Це розповіла мені бабуся з племені Санті. Дуже давно, насправді давно, коли ще світ був свіжий, Анктегі, водяна мара хотіла звести людей і принесла потоп. Можливо, Великий Дух, Вакан Танка, чомусь розгнівався на нас. А може, дозволив Анктегі перемогти, бо хотів покращити людську породу.

Отож води росли і росли. Нарешті затопило все, хіба що крім горба біля того місця, де тепер копальня священного червоного каменя. Люди вибралися аж туди, але марно. Води залили і той горб. Хвилі валили скелі, шпичаки, кришили їх на людей. Усіх убило і кров уся зібралась у велике озеро. Кров стала каменем, стала копальнею каменю, могилою тих давніх людей. Ось чому люлька з того червоного каменю є святинею для нас. Бо її червона чашка – то плоть і кров наших предків, її цибух – то хребет давніх небіжчиків, а дим із неї – то їхній подих. Кажу вам, ота люлька, чанунпа, оживає при обряді, ви відчуєте силу, що струменіє з неї.

Анктегі, велика водяна мара, теж стала каменем. Може, Тункачіла, Дідів Дух, покарав її за ту повінь. Усі її кості тепер у Яловім краю. Спина її утворює довгий високий хребет, і ви побачите її хребці, що випинаються червоними й жовтими шпичаками вряд. Я бачив їх. Вони настрашили мене на тому хребті, бо я відчув Анктегі. Вона ворушилась піді мною, хотіла скинути мене.

Отож, коли понищило усіх людей, усіх-усіх, вижила одна дівчина, гарна дівчина. Ось як воно було: коли води вкрили той горб, де люди шукали рятунку, великий плямистий орел, Ванблі Галешка, опустився і дав дівчині ухопитися за його лапи. І з нею злетів він на вершок високого дерева на найвищому кам’яному шпилі у Чорних Горах. То був орлів дім. Єдине незатоплене місце. Якби люди дісталися туди – вижили б, але ж то був кам’яний шпичак, як голка, гладенький, стрімкий, як оті хмарочоси тепер по великих містах. Мій дід казав, що, можливо, та скеля була не в Чорних Горах; може, то була Чортова Вежа, як білі її назвали, – оте місце у Вайомінґу. Бо обидва місця священні.

Ванблі тримав ту прегарну дівчину у себе за дружину. Тоді ж був тісніший зв’язок між людьми і звірами, то й могло таке бути. Орлова жінка понесла і народила йому двійко – хлопчика й дівчинку. Вона утішилася та й каже: «Тепер знов будуть люди. Ваштай, це добре». Діти народилися просто там, на вершку того стрімчака.

Коли води нарешті відступили, Ванблі допоміг дітям і матері спуститися зі скелі, приніс їх на землю та й каже: «Будьте народом, станьте великим Народом – Лакота Ояте».

Хлопчик і дівчинка виросли. Він був єдиним чоловіком на світі, вона – єдиною дівчиною на порі. Одружилися вони, з’явилися діти. Так постав народ.

Тож ми походимо від орла. Ми орлиний народ. Це добре, можна пишатися, бо орел – наймудріший з птахів. Він посланець Великого Духа, він великий воїн. Ось чому ми завжди носили орлині пера, і досі носимо. Ми – великий народ. Це кажу я, Кривий Олень.

Відступ бізонів

Усе, що мали люди з племені Кійова, пішло від бізонів. Тіні були з бізонячих шкур, так само і одяг, і мокасини. Вони споживали бізоняче м’ясо. І посуд у них був зі шкури, міхурів чи кендюхів. Бізони були життям Кійова.

Так само й у віруваннях Кійова бізон був найвищим. Теля білого бізона офірували у священному танці сонця. Жерці вживали частини бізонячого тіла при молитві, коли зцілювали слабих чи прославляли вищі сили.

Отож, коли білі намагалися прокласти залізниці чи розводити свою худобу, бізони тоді охороняли людей Кійова. Вони нівечили залізниці і городи. Вони розганяли худобу з пасовищ. Бізони любили Кійова, так само, як ті любили бізонів.

Та ось почалася війна між бізонами і білими. Білі стали будувати форти у краї Кійова, і кучеряві солдати (Десята Кавалерія з негритянським контингентом) завзято розстрілювали бізонів, та все ж бізони наступали і дійшли аж до гарнізонного цвинтаря у Форт Сіті. Солдати ніяк не могли їх спинити.

Тоді білі найняли мисливців, щоб ті вбивали самих бізонів. Снували вони рівнинами уздовж і впоперек, забиваючи не раз сотню бізонів за день. Услід за ними тяглися лупії з возами. Вони ладували вози шкурами, кістьми і везли до новозбудованих вокзалів, аби відправити все на східний ринок. Часом назбирувався шараг костей у людський зріст і на милю уздовж колії.

Побачили бізони, що лічені їхні дні. Вони вже більше не могли захищати своїх людей. Сумно зібралася решта великої череди, щоб вирішити, як їм бути далі.

Кійова осіли на північному схилі гори Маунт Скот, бо вони були вільні обирати собі місце життя. Якось молода індіянка прокинулася рано-вранці. Досвітній туман ще клубочився понад Цілющим потоком. Глянула вона крізь густий серпанок, аж бачить, як остання череда бізонів виринула, наче привид.

Їхній старший вів череду просто до Маунт Скот. За ним брели корови з телятами і ті лічені молоді бізони. Молода жінка бачила, як отворилася гора. Усередині гори Маунт Скот світ був зелений і свіжий, як бачився він їй ще дівчинкою. Ріки текли прозорі, не червоні. На схилах цвіла алича і терен. У цей світ краси увійшли бізони і вже їх ніколи не бачили.

Перші люди і перша кукурудза

Давно, дуже давно, Клос-кур-бе, Великий Вчитель, жив на землі, де не було людей. Одного разу, вдень приходить до нього юнак та й каже йому: «Дядьку». А тоді: «Я народжений з водяної шуми. Вітер гнав хвилі і збив шуму. Сонце нагріло її і з тепла почалося життя, а життя – це я. Дивись, я молодий і бистрий, і прийшов жити з тобою і помагати у всьому».

Коли це опівдні приходить дівчина, стала перед ними обома та й каже: «Мої діти». «Діти мої, я прийшла жити з вами і принесла з собою любов. Я віддаю її вам, і якщо полюбите мене і сповните моє бажання, мене полюбить увесь світ, навіть кожна тварина. Я володію силою і віддам її кожному, хто володітиме мною. І володію спокоєм, бо хоча й молода, але сила моя відчуватиметься по всій землі. Я народжена з прекрасної земної рослини. Роса опала на стебло, сонце пригріло росу, а тепло – це життя, а життя – це я».

Тоді Клос-кур-бе підніс руки до сонця і подякував Великому Духові. Згодом юнак і дівчина побралися, і стала вона першою матір’ю. Клос-кур-бе навчав їхніх дітей і робив багато чого. Поробивши усе, відійшов він жити у Північну землю, аби колись, коли треба, повернутися.

Люди множилися і стало їх багато. І як настав голод, дуже засумувала перша мати. Щодня опівдні покидала вона чоловіка і не було її, доки не видовжувалися тіні. Чоловік дуже любив її і тому засумував. Одного разу подався він услід за нею аж до броду на ріці, і там чекав, доки вона повернеться. От показалася вона, і як почала переходити річку, то заспівала, і доки ноги її були у воді, була радісна. Придивляється чоловік, аж за її правою ногою щось наче тягнеться, наче довге зелене стебло. Вийшла вони з води, нахилилася, одірвала стебло, і знов стала сумна.

Пішов чоловік за нею додому, якраз сідало сонце, і просить він її вийти з оселі, щоб помилуватись заходом сонця. От стали вони удвох, вийшли семеро їхніх діток, притулилися до них, глянули на матір та й кажуть: «Ми зголодніли, а скоро ніч».

Сльози покотилися в неї, коли вона промовляла: «Потерпіть, любі дітки. За сім місяців будете ситі і вже не голодуватимете».

Витер чоловік їй сльози, питає: «Як зарадити нашому горю, щоб ти знову була щаслива?»

«Нічим, – відказує, – нічим не зарадиш».

Пішов тоді чоловік аж у Північну землю спитати поради у Клос-кур-бе. Як сходило сьоме сонце, вернувся він додому та й каже: «Дружинонько, Клос-кур-бе звелів учинити, як ти забажаєш».

Жінка зраділа і каже: «Як уб’єш мене, то нехай двоє чоловіків візьмуть мене за волосся і проволочать тіло по всьому полю. Коли дійдуть до середини, нехай спалять мої кості і йдуть собі геть. А як мине сім місяців, нехай знову приходять на поле і зберуть усе, що там буде. І нехай з’їдять те все. То моє тіло. Частину його збережіть, щоб знов закопати у землю. Кості мої не для їжі, зате можете їх палити. А дим примирить вас і ваших дітей».

На другий день, коли сходило сонце, убив чоловік свою дружину. Як і веліла, двоє чоловіків проволочили її тіло по ріллі, аж поки нічого не лишилося з нього. Посеред поля спалили її кістки.

А як минуло сім місяців, прийшов чоловік на те місце та й бачить, що все довкола вкрилося прегарними високими рослинами. Спробував плід, аж він солодкий. І назвав його скар-му-нал – «кукурудза». А на тому місці, де були закопані жінчині кості, розрослося широке листя, гірке на смак. Він назвав його утар-мур-ва-є – «тютюн».

Зраділи люди, прийшли збирати врожай. Але не знали, як його поділити. Тож послав він по Великого Вчителя Клос-кур-бе, щоб порадив. Прийшов Клос-кур-бе, глянув на щедрий урожай і каже: «Справдилися перші слова, що їх перша мати промовила. А казала вона, що народжена зі стебла прегарної рослини. Ще казала, що сила її розійдеться на увесь світ і всі любитимуть її.

А тепер, коли перевтілилася вона, дбайте, щоб друге насіння першої матері не переводилось, бо то її тіло. І кості її теж пригодяться вам. Паліть їх і дим освіжить ваш розум. І ніколи не забувайте за неї, бо це дар жіночого серця. Пам’ятайте, коли їсте. Згадуйте, коли дим її кісток в’ється над вами. А через те, що усі ви брати, діліть між собою її плоть і кості. І нехай кожна частка буде рівна, бо лише так втілиться любов першої матері».