Текст книги "Поцілунок Елли Фіцджеральд"

Автор книги: Олег Лишега

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

Лозанн

Існують, мабуть, у кожному житті якісь моменти з інших життів – не до кінця твої, але й не чиїсь.. Вони, може, не належать нікому, і тому там усе так легко збувається, це ніби сон, невагомий, поза життєвими мірками.. Там усе можливе..

Я доживав тоді уже сам, без Нелі, на краю соснового бору в Глевасі, у глиняній хатці, якої вже, мабуть, немає.. Був початок осені, гарний вересневий день, у мене лишалося ще кілька годин до літака на Лозанну. На мені була біла шовкова сорочка і сірий угорський костюм, подарований батьком відразу після смерті матері.. Це все, що я мав у дорогу. Лишалось тільки одне: нарвати на ставку дикої м’яти.. Я перейшов ліс, колію на високому насипі, де ми з нею любили збирати величезні, мов кінські черепи, самородки кременю на сонячному схилі.. Той кремінь мав грубу білу шкіру, а під нею гарне ясно-червоне напівпрозоре тіло.. А трохи далі в осоці звивалася Глива, поволі розливаючись у долині тихим плесом ставка.. М’ята вже зацвіла – я виривав її з водою, довга, ламка, з білими мичкуватими корінцями.. Цілий мокрий сніп загорнув зісподу у ряднину, перев’язав..

А через якісь кілька годин злякано глянув у ілюмінатор і раптом бачу, як там, між ріденькими хмарами, звивається Дунай.. Долини, мабуть, виноградники, і Альпи зі снігом на вершинах.. У мене на грудях був сніп м’яти з темнорожевими суцвіттями.. Вони затінювали мені лице і спадали на плечі, темні вологі китиці.. Ми сіли в Цюріху, і там нас уже чекав Кейвін з мікроавтобусом, щоб довести до Лозанни.. І чотири години через цілу Швейцарію.. Надвечір на якусь мить зупинилися посеред розлогої долини.. Тихо-тихо.. Сюркочуть коники в траві.. І раптом чую: десь здалеку довкола озвалися дзвоники.. В долині вже темно, небо ще ясне, і звідти, згори, дзвоники теленькають.. І я відчув, як звідусіль, із захмарних гір вертаються додому, в долину, усі заблукані душі по далеких стежках, кожна зі своїм єдиним мелодійним дзвоном на шиї. І знов через безконечні тунелі.. Страшний дощ, і ми перечікували на узбіччі під деревом, бо потоки води стіною заслоняли дорогу.. Кілька разів засинав і прокидався.. Було вже темно за вікном.. Усі спали, потомлені дорогою.. Ми піднялися, мабуть, на перевал, внизу долина у вогнях.. З переднього сидіння раптом озирається Кейвін.. У темряві сяє усміхнене лице.. він урочисто вимовляє: Вас вітає Лозанн..

Але озера не видно, лише вогні, вогні – а далі глибока нічна прірва.. То озеро.. І в ту мить я відчув, як мене поцілувала вночі мокра після дощу, заплакана від щастя прекрасна жінка з дивним ім’ям Лозанн.. Так він її назвав: Лозанн.. Але спочатку він повезе нас до театру.. І ми заходимо у великий скляний палац, уже ніч, а він сяє – тут і вночі вирує життя.. Сходимо східцями у підземелля.. Похмурий бетонний бункер з броньованими дверми.. І нічого.. Лише посередині – обшарпаний човен з пробоїною у днищі.. Я ставлю трохи прив’ялу м’яту у високе мідне відро.. Ніч.. Вже дуже пізно.. Він загасив світло.. Ми все зробили, як ви хотіли: і човен, і бомбосховище..

Чому про це згадуєш тепер?.. Бо аж тепер мені відкрилась уся суть побаченого тоді вночі човна.. Давно, вже сотні й тисячі літ назад, викристалізувалося кожне поняття у цьому світі.. І всяка найменша дрібничка давно вже виміряна.. кожен об’єм може сприйняти стільки світла, як йому суджено освітитись від самого свого початку.. І не залежить від тебе, хоч би як ти старався щось притінити.. Буде так, як впаде світло.. Просто впаде і все.. І освітить, як захоче.. Рибалка, завмерлий у човні, – потаємне людське прагнення.. Це виразний, універсальний символ на всі часи.. А ти хотів бути інакшим.. унікальним.. Мабуть, таки неповторним усе ж лишився той сніп відсвіжілої дикої м’яти у замкнутому на ніч бетонному бункері.. У підземеллі того кришталевого замку з такою промовистою назвою Arsenic. Миш’як.. І хіба могло бути інакше?.. Мокре, буйне, розпахчене зілля.. Хіба могло бути інакше?.. Ти так здалеку віз, притискаючи до серця той притихлий сніп зелені.. як ти зривав, як скрапувала та ставкова вода з корінців.. Ото й були твої людські бажання.. Усе, що в тебе ще залишилось.. Але ж човен з пробоїною у днищі – це смерть.. Невже прилетів, щоб саме там побачити, більше того – обіграти свою смерть?. Це не так страшно.. Ти тоді справді вмирав.. І тепер умираєш, котрий вже день дивлячись у вікно.. Той човен у тебе за дверима.. Ти завжди так вмирав, невидимо для когось, але не для себе.. І дуже багато залежить від води під човном, глибина.. І яке небо над ним.. Як у воді відбиваються хмари.. А як дивишся на гори – то щоб одночасно відкривалась і дальня, і глибока, і висока далина.. це дуже важливо..

О, там була глибока вода, так що на багато метрів можна було побачити, як між повалених на дно скель увиваються золоті коропи з облізлими спинами.. адже сонце навіть там, у тій товщі води, присмалює їм хребти – така чиста.. І щоразу, коли, цокаючи зубами, – а це ж була осінь і жодна душа не купалась – видряпувався на слизький підводний пік, що ледь височів над водою – як мене знов і знов стягав униз могутній лебідь.. Він хапав дзьобом за великий палець на нозі і з пальця довго сочилася кров.. На обрії на тому березі стіною височіли стрімчаки Альп, і там за ними вже була Італія.. І там далеко ледь мріла якась яхта під непорушним вітрилом – може, й Доді з Діаною.. Бо щодня з берега, десь рівно опівдні у небі лопотів крихітний гідроплан, мабуть, поспішав зі свіжим обідом.. Далеко від усіх на світі..

Пізно увечері, втомлений купанням і прогулянкою вздовж берега, я підходив до дверей білого готелю – і звідти невидимий голос тихо питав: добрий вечір, мсьє.. назвіться, будь ласка.. я відповідав у темряві: це я, Олег Лишега.. актор.. Якусь секунду мовчанка.. а тоді клацнуло і тихо розсуваються.. І так само нечутно позаду зійшлися двері..

А на другий день увечері вистава.. Бетонна долівка, грубо і нерівно притрушена сосновою глицею.. а посередині один лише човен.. лежить на тих темних соснових хвилях.. Зранку я підмазав його густою чорною тушшю, де обчухралося дерево.. І тепер він був темний і обважнілий.. Бо він лежав на дні.. А перед самим початком попрохав поливачку і рясно окропив глицю довкола човна.. Глиця була вже позаторішня, аж чорна.. Мокра, чорна – пронизливо запахла грибами й дрімучим зіпрілим лісом після дощу.. Її привезли з собою, пару туго напханих лантухів.. М’ята у мідному відрі виглядала з корми човна.. Роздалась, мокра, рясна.. Усі пуп’янки буйно порозцвітали довгастими бордовими згустками.. Згори ледь світиться єдина задротована лампочка під залізним кружком.. І більше нічого.. Майже темно.. Я дуже хвилювався, ніяк не міг знайти собі місця, тинявся закутками темного підземного лабіринту, поки туди, до човна, з протилежного боку спускалися вузькими темними сходами, мацаючись за стіни, перші люди – і розсідались на довгих лавах уздовж стін довкруж того човна.. Я всівся скраю між двох повних жінок..

З темряви випливають дві тіні в білому, в матово-молочних масках з блідим рум’янцем на щоках.. Два високі повні місяці.. Брате Ду Фу.. я боюсь наглої смерти.. Чуєш, гупнуло?.. Підточене дерево.. Воно ж могло своїм темним гіллям перебігти вздовж мого обличчя, продовжившись яскраво-червоними плямами по твоїх руках, адже ти сидиш трохи збоку.. Друже Лі Бо – тебе спаралізує в човні вночі, посеред великої ріки, звідки не видно вогнів довколишніх сіл.. але звідки ж тоді легенда, що ти перед смертю захотів обійняти відбиток місяця у хвилі?.. брате Ду Фу.. ти сконаєш в достатку, в чистій сорочці за столом, нарешті у себе вдома.. Твої очі заскліють, перш ніж зберешся промовити «добра каша»..

Усе діється в човні і довкола човна, під тьмяною задротованою лампочкою, що теж мала виглядати місяцем у хмарах.. Промовляють у напруженій тиші, благально.. Пошепки і урочисто.. Тим часом поряд, відгороджена ширмою, тут же, на «кухні», Мар’яна відварює рис, і коли він розварився достатньо – вибухає якась страшна музика.. Вривається сама Крістіна Коломбо, знаменита вулична акторка з Мілану.. В якійсь обскубаній балетній пачці, вихиляючи задом, горлає щось на своєму хрипкому міланському діалекті.. На моїм тілі тисяча очей! Вони за кожним деревом! Я йду, і тисяча очей наближається! Я відходжу – і вони відходять! Кожен хоче бачити! Кожен мріє, щоб зірвався темний смерч і засліпив моє око.. Моє глибоке лоно.. Вони вже вертаються!.. Я чую, вони вже вертаються, щоб знову забрати мене до тої ями.. Вночі я чула крик.. Мені приснилось, що я віддаюсь Великому Джмелю в густому кущі червоної рути і ніяк не можу виплутатися зі своєї вогняної спідниці – і розпанахую її зубами.. І тоді я прокинулась, і почула той страхітливий крик.. і я зрозуміла, що його вже немає.. що він вже мене не побачить.. Я.. Я не смію.. Я не можу його нагодувати! Я не смію нагодувати сліпого!..

Все зливається – і Крістіна, і «Болеро» Равеля, підсолене, мабуть, – я так думаю тепер – густою міланською лайкою.. Крістіна, вся розпашіла, розпатлана, розкидає кожному глядачеві попід стінами бляшані ложки, миски – жбурляє в кожну по жмені рису.. Розгублені люди заворушилися, їдять.. Далі збирає миски, викаблучується перед ними і так, і сяк.. Вони ж не розуміють її мови.. Наливає кожному потроху білого вина.. Знов усе ніби заспокоїлось.. Але мені здається тепер – Крістіна на «кухні», коли виносила миски і рис, мабуть, сьорбнула трохи забагато.. але це я думаю так тепер, бо тоді я переживав своє і не здогадувався, що в неї було на серці.. Бо раптом вона повалилася на човен, лицем у гущу м’яти і розридалась.. Я його бачила вчора лиш раз.. Єдиний раз.. Він узяв мене за руку і спитав, чи я поїхала б з ним.. і тоді.. І тоді я очима попросила його попросити знову.. так.. і тоді він попросив, чи я.. так, кажу, так, мій горній цвіте, і найперше я обняла його раменами, так, і пригорнула додолу, до себе, аби міг відчути мої перса, їхній пахощ.. так.. І серце його забухкало, як у шаленця, о так, я сказала, я хочу.. Так..

І я встаю з кутка, і в темряві поволі йду насередину до човна.. І чую свій голос по-англійськи: вони спотворили мою пісню.. це була добра пісня.. але вони не зрозуміли і спотворили її.. а я ж вклав у неї все своє життя.. І знов поволі йду до дверей, до єдиного виходу звідти.. Двері глухо зачинені, як і у всякому бомбосховищі, треба було крутнути довкола масивну корбу.. Але двері не піддавались.. Може, я щось не так роблю.. Мене обійняв страх, що я ніяк не вийду.. Зовсім згасло світло.. І тоді я сам почав битися головою і ногами в двері.. І вони якось нарешті відчинились.. І я вискочив у вузький прохід нагору, звідки проривалося світло.. Стою, прихилився до стіни.. Все.. За мною поволі піднімаються на світ решта людей..

А довкола нагорі нічне кафе, повно люду.. Посередині за склом духмяна кухня, усюди музика, сміх.. Шастають чорняві, мабуть, з Балканів – чорняві офіціянти у шовкових сорочках.. Зсовують докупи кілька столів.. І вже виходить заплакана Крістіна Коломбо, прихиляється до мене і знову плаче на грудях.. може, від щастя.. Щедра вечеря.. Ніколи, ніколи ще такого не було.. Офіціянт приносить у відерці якесь дороге червоне вино.. Особисто від когось з бару – і звідти нам махає хтось рукою..

Навпроти за столом дівчина, білява.. Вона теж сиділа там, внизу.. Вона акторка з театру – лабораторії в Понтедеро.. Опускає великі глибокі очі, дивиться в себе, і знов піднімає прямо навпроти моїх.. Вона теж любить Павезе.. вона захоплена моєю грою і запрошує до себе в Італію.. Це й не так уже далеко звідси.. Он там, на тому березі.. На ній була темна сукня, її оголені до пліч руки на білій скатертині тримали високий келих, затуляючи тонкими пальцями вино.. Вона вся світилася.. Вона дивилася мені в очі і усміхалася під довгими віями великими карими очима.. Більше нікого не було.. Поруч Крістіна щось жартувала по-італійськи.. Скажи їй, що в неї шия з картин квадроченто.. Це збоку озвався Сергій.. Він усе бачить.. З-за сусіднього столу підійшла її подруга, низько нахилилась до її вуха.. Вона категорично наполягає.. Та піднімається – вибачається, що мусить провести подругу на нічний потяг додому.. Я сиджу далі.. Ми домовляємось зранку піти купатись на озеро.. Вона зупинилася тут недалеко, і прийде до мене в готель, а звідти на озеро.. Але раненько – пів на дев’яту..

На другий день у коридорі були якісь люди.. Її не було.. Трохи втомлений, такий довгий вчорашній вечір.. Покрутився.. поволі рушив униз.. У Лозанні всі вулички сходять до озера.. І завжди минаєш Олімпійський центр.. Він, як і справжній Олімп, ще на горі, а до озера веде алея з величезних секвой, араукарій, кедрів. Треба пройти алеєю, а потім ще далі, вже по скелястій стежці.. це трохи далеко, зате нікого немає і гарно купатись.. Зрештою, ніхто вже давно й не купався у таку пору..

Дивно, я не запам’ятав жодного мешканця цієї казкової країни. Тихі, скромні – вони наче й не виходили на свої вулиці, а ховалися десь у підземних сховках разом зі своїм золотом.. Чи в захмарних альпійських гніздах.. Тоді я повернувся ще мокрий з купелі, щось перекусив у буфеті.. Йду до себе в номер, коли це пані з рецепції гукає мене.. До вас приходила дівчина сьогодні вранці.. Десь біля восьмої.. Так, трохи чекала.. Я дивився жінці в очі.. Гарні очі, але щось у них було сумне.. Вона мене вже трохи знала.. може, тому, що я часом ходив босий.. І нічого не просила передати?.. І я її так само запитала.. Ні.. нічого.. Просто передайте йому, що я була..

То була єдина мить, коли життя раптом відкрилось перед тобою.. Уся рівна, і глибока, і висока далина.. І все могло змінитись.. Але та ніч, мабуть, була з трохи іншого життя..

Торс

Увечері вигладжував камінцем горіхового птаха. Коли тешеш сокирою, то бачиш ніби впритул. А коли вже завершуєш камінцем – вигладжуєш лінію, контур. Лінія тікає, ховається між горбів грудей, біжить поза талію, знов ховається. Вигладжуючи камінцем, ти ніби наздоганяєш її. Коли птах заблищав – значить, витончилась лінія, стала невловніша. Мені здається, я знаю лінію краще за Енгра – бо відчуваю її, як світло, як абсолют. Знаю її видиму, а коли ховається – і там пальці її наздоганяють. Рисунок теж є ніби найтоншою скульптурою, розплесканим рельєфом. Але кругла скульптура володіє навіть витонченішою лінією, ніж перо Рембрандта. Вона невловна і неперервна. Боже, я тримаю в руках саму ідею Лінії.

Сокира витісує об’єм, а камінець виводить лінію. Лінія ущільнює, утоптує твір. Дає характер. Вона завершує.

Малюється не пензлем, не олівцем і не квачем – рукою. Рука хапає лінію навпомацки, навздогін.

Дом’є колись сказав: «Людина – це жест». Жест. Навперейми..

У нестерпну спеку лінія у скульптурі ясна, повна. Ховаючись від спеки за вікном, лежу на ліжку і дивлюсь на горіхового птаха. У лінії його торса єдина жадана прохолода.

Таку ж тонку тінь дає запах горіхового птаха.

Це свіжі, ще не видані в жодному світі, мої торси. Кожен посічений тисячами й тисячами ударів простою сокирою. Нею рубаю і дрова. Чим ширша, важча сокира – тим точніший удар. Особливо надвечір, після заходу сонця – вона вже рубає сама і в темряві – рука її лише стримує. Вранці прокидаєшся – аж перед тобою світиться, пахне свіжий жіночий торс. Звідки ти? з якого неба?.

Почалося з верби, зламаної нічною бурею над річкою Турянкою на Підгір’ї, тіло легке й біле. Саме вона стала тим найдавнішим Світовим деревом понад безмежною водою. Вже потім були дуб, сосна, граб, морва, горіх. Глід має залізне світло-вохряне тіло, обкидане родимими плямами з ніг до голови – хтось зрубав, і я вночі притяг його ще живого. Пізніше, вже цього літа, був абрикосовий гай над Хаджибейським лиманом. Солоні суховії обчурхали стовбури до кістки. Між ними попротоптували у камені стежки сотні чорних і сірих кіз, у них ратиці крем’яні і гострі, як роги. Видко, давні, дуже давні шляхи.

Якось Еймі в Лемонті, знову щоб ужалити мене в саме серце, похвалилася мені, що добре знайома з дивним ученим, котрому вдалося реконструювати бізонячі стежки їхніх тисячолітніх переходів у Лемонті – самому серці Пенсильванії, де вже починалися гори. А коли він уклав мапу тих, майже невидимих людському окові прадавніх бізонячих переходів, то майже точно та мапа наклалася на мережу вже теперішніх людських шляхів. Я дуже пильно якось приглядався до зеленого моря піді мною з місцевого літачка над Лемонтом. Я тоді повірив їй, а чому ні? Хіба я не бачив? Ті бізони саме заходили під землю – якраз у підніжжі коло мого дому починалася гора Нітані – нараз вона розверзлася і впустила їх усіх, а тоді зійшлася над ними навіки.

Кого бачили ті чорно-сірі кози на тих стежках з давньої Ольвії понад Хаджибеєм?. Тоді була страшна спека, я пов’язав голову білою сорочкою і забрів далеко-далеко в лиман. Там ногою намацав ямку в глиняному дні і піймав у ній руками один за одним двадцять два бички. Кожного виносив, притиснувши до грудей, і кидав у калюжку на березі з такою ж теплою підсоленою водою. То були темні, муарові на піску, майже голі змії з розчепіреними крильми.

Найпізніші в тому часі були два жіночі торси з дуже твердого біло-рожевого дерева, теж над водою. Справжній мамутовий бивень! І ніхто не знав його імені. У нього темне, дуже темне й цупке овальне листя. Кого не спитаю, ніхто не знає, звідки воно. Лише одна чорнява жіночка довго дивилася на мене, довго думала, аж згадала: жостір!. Дивне ім’я. Від доторку його тіло бриніло і спалахувало. Може, колись отак виглядав пароський мармур? Може, менада у Скопаса називалася зовсім інакше і щось тримала високо в руках – якусь чашу з вином?. Але відбилися руки по лікті, і ноги до колін, і стесане часом лице дивиться в небо – і лишилося єдине: торс. А танець не спинився й на мить.

Слід

Старий Новий рік.. Раненько, ще темно зірвався, щоб не застали мене тут посівальники, бо нема їм що дати.. Ті кілька копійок соромно давати.. Надворі хмарно і не холодно.. Сніг між деревами в гаю, повно заячих слідів.. Я довго не міг збагнути, хто так низько пообтинав прутики в молоденької аличі.. У Рембрандта лінія наїжачена, кущаста.. Це зовсім інший Рембрандт, ніж відомий з біблійних олеографій.. Перейшов по кризі річку Турянку.. І вже там почався лисячий слід.. І заячих багато, видно відразу – це все їхнє.. Хочуть усюди бути, усіх відвідати – кожне дерево, кожен кущ... Хоч дивно – проблукав полем і лісом кілька годин, а не побачив жодного, навіть здалеку.. Інакший слід у лиса: безмежно самотній його ланцюжок на снігу чи ледь припорошеній тонкій кризі на Турянці: безмежно самотнє заглядання в проталини з гомінкою течією.. тут він сторожкий, делікатний.. Зате на полі, коли я трохи піднявся на горби, до обрію лише небо перед тобою, вгорі темніше з бірюзовими латками – там лисячий слід вражає своєю зухвалістю.. Ланцюжок рішучий – він пересікає усе.. увесь білий безмір навпростець – он там у купині настовбурченого ситняку під сніговою кучмою – у норі скарб.. але про нього знає лише він.. Попробував іти його слідом.. Він мене вів.. Ось ми з ним невидимим підходимо до непомітного куща шипшини – всього кілька гострих прутиків, але з яскравими примороженими ягодами.. Він любить щось знаходити серед безмежного снігу – хоч колюче, але гарне, справжнє..

Майстер довго не гадає.. Микола Будник просто переходив річку Ірпінь – там праворуч від колії хащі, неприступні мочари уздовж лісової річечки, і лише взимку можна було звідти дістати дерево.. Він точно знав, де росте саме та єдина верба, що зазвучить.. Маленький, у куфайці і валянках – він притягав її на санчатах додому, розколював її навпіл і одразу брався до роботи.. Коли я востаннє був у нього вдома, він саме видовбував корпус для гудка і для ліри.. Гудок можна розгледіти на фресці, коли підніматися по сходах на хори в північній вежі Софії.. Така первісна скрипка на три струни.. Ми сиділи, балакали – він різав.. Дивись, воно ніколи не трісне.. оце заокруглення я довбаю зсередини і зверху – і пальцями пробую, щоб однакова товщина стінки була, інакше трісне.. А там, де тонше, і сохне швидше – то трохи зволожу водою.. Усе вже в нього було готове для давньоруського гудка – і смичок з кінського волосу, і волові жили на струни.. І сам він, увесь русявий, у полотняній сорочці на випуск, підперезаний якимсь ремінцем.. Він тоді подарував мені цілу торбину сухих волошок, казав, вони дуже помагають на очі.. Отак і знайшли його вранці, закляклого.. як горобчик на снігу.. душа відлетіла уві сні.. Його пальці знали, як пульсують жили у вербовім тілі.. перебирали ті білі волокна, як струни.. А голос його був тихий і хриплуватий.. У його садку світилося.. а тепер Ірпінь темний..

Усе, що робить моя права долоня, – все наче в якомусь поспішному своєму забутті, навпомацки, зі страхом передчасно спинитись і щось недокінчити.. Усе робить зсередини, зі своїх власних ран, синців, подряпин.. якось наче дуже замкнуто, аскетично, соромлячись стороннього погляду.. І єдиною, може, опорою, товаришем їй – є інша, ліва долоня.. Вона інакша – і пальці не такі побиті, і блідіша шкіра, і нігті не так вилискують.. немічна вона якась, безпорадна.. Але саме вона і ніхто інший завжди поруч з нею.. Більше нікого.. І здається мені, що в кожній фігурці, у кожному торсі права долоня втілює те, що їй найближче, що вона відчуває як щось найрідніше – це портрет лівої долоні.. Свого вічного мовчазного свідка і товариша – але молодшого, невмілого.. який зроду був пасивним спостерігачем, підглядав – як та інша, права долоня літала, падала і знов злітала.. Її невмілість, безборонність.. може і є тим усім найкращим, що хотіла б мати у своїм портреті гаряча, поривчаста права долоня..

Сьогодні вночі побачив сокиру збоку.. Яка вона жива.. Ніби прилягла на підлогу, спочиває.. Поруч і брусок прихилився.. Яка вона завзята і уві сні.. Ні, вона не знає сну – її лезо розкраює сон.. І роса аж проступила на воронім обусі.. Удар потребує точності.. Але в останню мить вирішує сокира.. Тим часом глибина точності – бездонна.. Бездонні й глибини неточності: сокира розмахується і пролітає вільно.. Її політ – апофеоз довільності.. свободи.. Хіба можна сказати, що її лезо приземлилось максимально точно?.. Слід від удару, як зморшка на твоїм чолі.. Продовження тої давньої лінії: не тобою початої чи урваної.. лише різна товщина: точність і довільність, пряме й криве.. Точність нам дається з народженням, як от вухо чи око.. Легко.. Про неї не дбаєш.. А от довільність дуже важлива, неточність.. То в тобі говорить тоді стихія: вчора був сніг, сьогодні буря чи сонце.. Коли б’єш сокирою – заносиш її, то переступаєш у просторі за обрій, а час зупиняється.. аж поки не бахне.. Яка може бути точність, коли при ударі заплющую очі.. головне тут – не відрубати другу руку.. Часом про неї зовсім забуваєш.. А вона ж тобі у темряві весь час помагає.. Сама..

Сокира дає порив.. Вогонь.. Найбільший дар людині.. Сокира звалилась на землю, здається, з самого сонця.. І просто лежала між усякого каміння над рікою.. Решта каміння було згасле.. Людина просто підняла її.. І ніхто, може, не здогадується, що сокира – це письмо.. Її удари..

Вчора на річці бачив: прибило до берега на броді якусь довгу темну дошку чи колоду, і не одну.. Думав, увечері витягну, але не було сил.. Старі дошки приносить і приносить.. Чиї?.. Звідки?.. Я пробував витягти на сухе вже не раз.. Чорні, набряклі.. Добрі торси часто виходять з таких дощок – підібраних після того, як хтось їх викинув геть.. Темні важкі ікони.. Стара груба дошка.. Ковчег.. Левкас. А далі вже тьмяний, з домішками землі і сажі санькир висвічується вохрою і білилом.. Головне, що є найтемніше тло.. Вони йшли від темного.. Від темного до світла.. А мені санькир заміняє сніг.. От коли випаде сніг – тоді й починаєш.. Він усе висвічує – а далі ти вже лиш прокладаєш тіні – притемнюєш, але щоб зсередини світилось.. У скульптурі я видовбую світіння.. Стара дошка тримає найдальше.. найнепомітніше – світіння далекої зірки..

Груба, подряпана.. набряклі пучки.. мені приємно, що моя долоня тут ожила.. І заздрісно.. що вона сильніша за мене.. У темряві ти б’єш і б’єш.. Гатиш у бубон.. У стайні змерзла земля здригається.. Грубі напівзогнилі дошки відлунюють.. Добре, що сусіди десь далеко.. Поруч гай, річка, ліс.. може, хтось уночі думає, що то злодій рубає у лісі дуба.. Бубон.. бубон і вогонь – і забуваєш про все на світі.. Тут ти гатиш не в натягнуту шкуру, а в непокірне сучкувате своє життя..

Приліг, як був – у куртці, взутий, на ліжко в нетопленій хаті.. Ніч.. повний місяць зіщерблений.. Хочу піднести праву руку.. Дивлюсь, вона підводиться.. Велика.. важка.. Підноситься до очей.. ворушить пальцями.. Нависає.. Вона переживе мене і колись склепить повіки.. ляже мені на очі..

Спочатку, як лише вітер зламав вербу – я тесав там на місці, над річкою, була якраз повінь.. Біля води свіже дерево краще рубається.. Падав сніг і вирувала течія.. Усе, що міг там – лише почав обтісувати – а далі перенісся у стайню. Там трохи тепліше.. Я рубаю якраз там, де колись стояла корова з телицею, а в яслах і досі сіно..

Тесати й любити скульптуру – це тримати в руках повну чашу.. Це зробити її з себе.. Кожного дня поволі підносити й пити з неї.. Це простягнути її близькій людині – повну чашу.. Розхитавшись – не вип’єш її.. Ти і ніхто..

Справжнє дерево – воно одночасно світле і тьмяне, пряме й криве.. Найближче і найдальше від Старої дошки.. Поцюканої Часом – і вигладженої його ж рукою..

Торс світиться чистотою.. Це як ясний прохолодний день – туди все ближче до навстіж отверзлих врат снігу.. Колір дерева вивітрюється – або згущується: камінь дуба, камінь груші..

Далека лінія повчає.. вирівнює.. Близька лінія кидається на тебе – наче жартома виламує за спину руки.. Невидима лінія творить справжній торс.. Лінія непокірна – вона піднімає вітер: така лінія у пері Рембрандта: гуща снігу здиблюється темною завірюхою..

Контур розірваний світлом.. Він найбільше любив перо.. Загострене гусяче.. Або перо ворона чи лебедя – замолоду.. Пізніше – очеретяне, грубе.. Або просто патичок.. Часом – разом: гусяче й очеретяне..

Сокира б’є навмання: тому така точна.. Її удари, сліди від ударів ніби хаотичні – творять вихор – але коли дуже пильно приглянутись – помітно пучки світлих стріл у певних напрямах.. їх буває густо, аж темно.. Вони всі ціляться у найуразливіші частини тіла.. Тим часом інша хмара стріл з іншого боку – піднімається на захист.. У маленькій фігурці дуже важко обійти усі печери жіночого тіла.. У лінії шиї має бути частка обрію.. Саме велика сокира виявляє найглибші впадини в людській долі.. І найвищі гори.. Сокира обіймає торс.

Сьогодні, на старий Новий рік, я не побачив жодного звіра.. ні зайця, ні лиса.. Можна було б усе розтлумачити як особливий, трохи сумний знак мені.. До старості отак і не навчився гадати собі – ні за хмарами у небі, як друїди, ні за слідами на снігу, як волхви.. Лише набрів на ще одну молоденьку сосну.. Вона ніби й недалеко від тої, знайомої – наче в дзеркалі, але навіть краща.. Тут сосна – велика рідкість.. Усе ялиці, смереки, граби, дуби.. іще побачив у переліску хлоп’ячу хатинку, вкриту бляхою.. а стіни з ліщинових паль, загнаних сторч одна попри другу.. Всередині грубий добротний стіл, лави.. Пластикові стаканчики висять на кілку.. Сьогодні мені раптом відкрився хрест за хащами ожини – колись тут шукали нафту і вбило чоловіка.. Залізний заржавілий хрест у снігу, а нафта сховалася глибше.. І досі боюсь, як і давні греки, що завтра може сонце не зійти.. І небо може впасти..

Колись, понад десять літ тому, у хаті під лісом, як іти навпрошки з Глевахи на Боярку – я вмів викликати сніг.. Там росли височенні сосни.. Не раз бурею зламає вершок.. отам, де впирається відчайдушно остання рогатина в небо – найтвердіше.. Як кістяний ріг.. А всередині червоно-золоте.. Тримаєш отакий оленячий ріг – і вже тобі забиває дух.. Щойно почну тесати – поволі починається сніг.. Я й купався у ньому з порога.. Тепер часом сніг спадає, але неохоче.. Частіше, буває, візьмуся щось тесати, змахну сокирою – піднімається вітер..

А якось звіялась буря.. Я розчинив двері у стайню навстіж – щоб світла пустити більше – і кинувсь рубати.. Затято, рубаю, рубаю.. А буря не вщухає.. Яка робота в такий вітер.. Я й перестав.. Одне з двох – або ти, або вітер..

Високі санки на тонких полозках легко перевертаються.. Снігом замело стежку і я знов перекинув мішечок сірого (на чорний хліб) борошна.. Добре, що сніг сухий.. Видно, кротяча купина.. Ніч, тягну санки.. тепер сам упав.. Рембрандт змішував бістр із тушшю: темно-коричневе з холодним чорним.. Очеретяне перо неохоче повертає свою лінію.. Воно неслухняне, веде свою вперту, грубу ходу.. Це інша лінія.. Вона може підстрибувати.. Але просто, поперед себе.. не вбік.. Їй не подобається особливо вихилятись..