Текст книги "Поцілунок Елли Фіцджеральд"

Автор книги: Олег Лишега

РОБІНЗОН ДЖЕФЕРС. Вибрані вірші

 
Я вже піднявся стрімкою стежкою до половини гори
понад глибокою ущелиною. Потічок перебіг стежку,
пробиваючись поміж корчі і каміння, коливаючи
різьблені папороті, сяйлива дзюркітлива вода,
чиста з гір, але десь чую сморід.
Дивно, спускаюся потоком.
За якийсь десяток кроків у гущавині
карликового дуба та гірського лавру
бачу маленький сховок, завислий,
як пташине гніздо над урвищем,
Мілке плесо і довкола трава. А по ній
розкидані всюди кістки, вибілені кості
і зовсім свіжі, ще смердять.
Роги й кості: ось воно що,
сховок для поранених оленів;
скільки їх, бува, калічених,
рятуючись від мисливців, заповзають
у хащі й лежать; тут мають останній ковток води
і спокій умерти; непролазні вічнозелені кущі
і похмура стіна оберігали святилище,
а з глибокої прірви холодив вітерець.
Хай би й мої кості лягли з їхніми.
Але чи варто, це ніби відступ. Хіба не відомо —
в житті буває всяке, і добре і зле, а насправді
воно сіре, ніяке і можна дотягти
до глухої межі, як би не солодко у траві, воді,
над проваллям, конаючи від болю,
мріяти про смерть. Тобі дароване життя
і користай ним – може, не таким аж коштовним
даром, але – гідно прийми його дорешти.
Моє вже спорожніле, відтоді
як умерла моя єдина – спорожніле?
А ті великі блакитні очі вогненнокосої внучки,
хіба не її? – Що дам я дитині? Дивлюсь на неї,
аж дивно: хто це в осені світу..
Бо старію, ось біда. Мої діти і внуки
дадуть собі раду, і нащо чекати ще яких десять літ,
уже й так шістдесят сім, десятком більше, менше,
аж доки не підповзу до урвища й, зірвавшись,
згину, як вовк, що втратив подругу? —
Я ж собі зарікся давно,
аж тридцять літ назад: хто п'є вино,
той п'є до дна; навіть у гіркому осаді щось та знайдеш.
Олені в тій красі поклали їхні кості: мушу нести свої.
 

 
Стара сидить на лаві перед дверима і свариться
Зі своєю змарнілою пропащою донькою.
Якось проходив і застав її саму, сміялася на осонні
І оповіла: «Ще як була за першим чоловіком,
Жили на старій фермі в каньйоні Карапата,
(Тепер вона порожня, дах обвалився,
Але зруб ще тримається на кам’янім помості.
І секвої довкола зрізали, а дуби ще стоять;
І там вже не відлюддя, а пустка.)
«А коли бавила друге дитя,
Чоловік надибав одноденне оленя між папороті
І приніс додому. І я дала йому грудь —
Чого воно мало терпіти, у мене ж молока на трьох.
Йой, як він ссав, той малий,
А копитцями штрикав, як той дикобраз мене в живіт.
З ним я мала більше втіхи, ніж з тими всіма».
Її лице стерте часом, недоглянуте, пооране, як розбита
Ярмарковими возами дорога, згасало.
Її випхало назовні, лусочку усохлої шкіри,
Що от-от впаде з ветхого віка землі,
Та видно у свої молоді літа вона була виром,
Рушієм світу, музикою гори.
 

 
Блукав якось від рання і приліг відпочити
на голому схилі над океаном. Бачив крізь примружені
повіки, як кружляє гриф високо в небесах,
Ось випливає знову, але все нижче і ближче,
коло звузилось, і тоді відчув,
що стежать саме за мною. Я завмер, лише наростав
посвист махових пер наді мною щораз ближче.
Вже міг розгледіти голу червону голову
між розлогих крил з пронизливим оком:
«Друже, ми лише гаємо час.
Ці старі кості ще годяться; вони не твої».
А який він прекрасний, як ширяє
на тих могутніх вітрилах; як прекрасно розвертається
у світлі над морською безоднею. Кажу вам —
каюся, я розчарував його. Бути розтерзаним тим
дзьобом і стати плоттю його, тими крилами і оком —
який пишний вінець, яке вознесіння;
яке життя по смерті.
 

 
Давно океан не був такий тихий; п’ять нічних чапель
Летять уздовж берега, нечутні в завмерлому повітрі
Понад спокоєм відпливу, де застиг відбиток їхніх крил.
Сонце схилилось і вода відійшла між водорості по скелі,
Але виростає віддалена гора хмари. Прибій шепоче.
Великі хмари – тіні пропливають в опаловій воді.
Крізь запону світу проблискує бліде золото, і вечорова
Зоря раптово зринає летючим смолоскипом.
Так, ніби не нам суджено бачити її; чепуриться за
Лаштунками світу вже для інших очей.
 

 
Виразки війни і миру, відверті гуртові злочини, що
накликають бойню, ненасить, брехні перемир’я
І мстивість переможця: як же на віддалі
Вони лагідніють – блакитні гори і квітучі багна
у протяжнім краєвиді історії – Калігула
Стає кумедним блазнем, а Чингізхан
Просто генієм, великим трагіком.
Візьмімо сьогочасних вождів – Сталін щойно вмер —
Побачите, як хутко блякне кров, а суцільний жах
Стає словом у книзі.
У нас тут водяться тваринки,
      неквапливі родичі горностая і ласки,
Смугасті скунси, що можуть сикнути з-під хвоста
Таким тяжким смородом, що жоден вовк чи дика кішка
        не підступиться; хода їх певна,
Озброєні єдино своїм оторопним духом.
Але почутий здаля – ви зауважили? – який тонкий пах.
Наче подих папороті і вогкого ґрунту
Глибоко у зарослім приярку надвечір,
Студена вода сльозиться замшілими валунами, бистра
форель збрижила плесо. – Відстань очищує.
 

 
«Нелюбі мені власні вірші, жоден рядок, жодне слово.
Оті бліді й крихкі олівці вічно хочете вловити
Хоч вигин стебла, чи шиї пташки,
Що заклякла на галузці, розмаяна проти ясного неба.
Оті надтріснуті тьмяні свічада, вічно ловите лише
Одну барву, один миттєвий спалах з усієї краси світу.
Невдатний мисливче, оті кулі з воску,
Та лев’яча краса, крила дикого лебедя, буря крил».
– Цей дикий лебідь-світ не здобич для ловця.
Ліпші за твої кулі не поцілять білі груди,
Ліпші за твої дзеркала тріскали у полум'ї.
Хіба так важливо, що не… любиш себе? То хоч
Полюби свої очі, годні бачити душу свою, годну
Почути цю музику, цей грім крил.
Полюби дикого лебедя.
 

 
Розваги та манери, сцена, мистецтва,
танцювальні піруети,
солодкі голоси музики,
зачаровують дітей та не звеличують;
лише гірка справедливість
творить красу; розум
пізнає, визрівши.
Раптовий подих туману заслонив океан,
Хлипання моторів блукало там,
неподалік – і камінь долетить – поміж скель і мряки.
Одна по одній виринали тіні
з таїни, примарні рибальські човни, слід у слід,
тримаючись стрімкої скелі,
тою тісною стежкою поміж підступною мрякою
і піною на прибережнім граніті.
Один по одному, за ватажком, шестеро вже проповзли,
з мряки знов у морок.
Схлипи моторів приглушені туманом,
терплячі і обережні, огинаючи півострів,
знов до буїв у гавані Монтерей. Пелікани летять,
як вони тішать око:
політ планет не такий величний; всяке мистецтво
блякне супроти первинності
істот, що пораються собі поміж рівних їм
Стихій.
 

 
У печері тісної ущелини біля Тасаяри,
На склепінні намальовані руки,
Безліч рук у сутінках,
Хмара людських долонь, і більше нічого,
Жодних інших знаків.
Ніхто вже не скаже,
Чи то несмілі, тихі, темні люди, давно померлі, чинили
Обряд, чи ворожили, чи лишили ті відбитки
У розкоші натхнення; але крізь безодню часу ці обережні
Власноручні підписи стали наче запечатаним
Посланням: «Гляньте: ми теж були людьми; ми мали руки, не лапи.
Вітаємо
Вас, людей з мудрішими руками, наших наступників,
У прекраснім краї; натіштеся ним досхочу, його красою, і сходьте,
І хай вас заступлять; бо ж і ви люди».
 

 
Справді, давніше за людину і за всі ті проминулі віки,
Прибій Тихого і досі бадьоро бухкає у вичовганий
                                           гранітний бубон;
Тим часом бурі немає; і птахи мовчать, немає пісні;
                                             ніякого надміру;
Нічого яскравого, чогось темного;
Ані захвату, ні горя, жодної постаті, сонячний зуб оповитий
хмарою, і життя не вимагає чогось ліпшого, аніж камінь.
Всі бурхливі можливості часу обмежені.
Пристрасті виживання, насолода,
Любов, гнів і біль, і спрага пізнання, усе зависло
У захмаренім світлі, позачасовій тиші, відчуваєш глибше —
Не серце чи нерви природи, лоно чи душу,
А саму кістку, незворушну білу кістку, довершеність.
 

 
Наче плакальниці, загорнені до п’ят,
Високі стрункі грози ступають на тлі сірої хмари
                                                   по далекім обрії.
Океан зеленіє, де впливає ріка,
Глухо-сірий поміж мисів, пурпуровий, де діви ступають.
Що хочуть вони? Кого оплакують?
Чийого героя урна з прахом ховається у їхніх шатах?
Діви з роду Титанів одна по одній величаво
Несуть ніжно жалобу у серці, красу поразки.
 

 
Оленів несло, як те опале листя
Попід димом ревучої хвилі палаючих чагарів;
А що вже казати про менші пропащі життя.
Краса не завжди мила; вогонь був прекрасний,
Страх оленів був прекрасний; і коли повернувся я
На чорні схили, вже як вогонь пішов далі, орел
Сидів на шпичаку обгорілої сосни,
Зухвало ситий, огорнувшись у бурю своїх рамен.
Здалеку прибув на щедрі лови,
Вогонь став йому загоничем; небо було немилосердно
Синє, а горби немилосердно чорні,
Розкошланий птах,
Розморений немилосердно поміж них.
Я подумав: болюче воно, але справді —
Лихо, що прикликає орла з небес, краще ніж милосердя.
 

 
Щожовтня мільйон дрібної риби суне до берега,
Осідає в гранітному узбережжі
Своїм законним правом: який банкет для морського птаства.
Який відьомський шабаш крил
Захмарює темну воду.
Важезні пелікани гу-ухкають, наче ті Йовові коняки,
З неба пірнають, баклани
Чигають довгими чорними вовками попід водою
У зеленавій сутіні. Вищать чайки,
Безтямно заздрі і злісні, усе кленуть і шматують.
Що за пожадливість! Яка бездонна утроба! юрба —
Майже людська – оці чисті пташки! – так наче хтось
сипнув золота під ноги. Та навіть ліпше від золота,
Бо їстівне: і хто в оцій оргії дикого птаства пожалкує за
рибкою? А ніхто. Право і милосердя —
То людське, воно не стосується ані птахів, ані риби,
                                          ні вічного Бога.
А однак – оглянься, перш ніж піти.
Крила і жадання, з’їджені хвилями рифи, спалах малька
У постійнім страху мученицької смерті —
Доля людини і їхня – і острівні скелі, і безмежний океан,
                                                        і Лобос
Бовваніє понад затокою: вони ж прекрасні?
То їхня сутність: не милосердя, не розум, не доброта,
лиш краса Бога..
 

 
Ми заночували у глухій ущелині Вентана Крік,
у східній її горловині.
Бескиди, стрімчаки громадилися лісами понад
нашими головами – клени, секвої,
рододендрон, дуб, модрина, аж до стрімких ялиць
Санта-Лусьєн, випнутих над водоспадами
кам’яних урвищ і зоряних проваль.
Ми лежали на ріні і грілися коло багаття.
Десь опівночі лише й блимало кілька жарин
у прохолодній темряві; я підкинув жменю сухого лавру
в жар, обклав хмизом і знову приліг. Ожило полум’я,
освітило лице заснулого сина, його товариша, і прямовисне громаддя
по той бік потоку. Ясне листя вгорі витанцьовувало
у подихах багаття, проступили стовбури: стіна каменю
причарувала мій погляд. Ніби й нічого такого, світло-сірий
діорит з кількома навскісними жилами,
вичовганий безконечними лавинами і повенями;
ні папороті, ні лишайника, чистий голий камінь…
Так ніби вперше уздрів камінь. Ніби вдивлявся крізь
освітлену полум’ям шкіру у саму плоть
живого каменя. Ніби й не дивина… Я не можу
передати вам те диво: мовчазна пристрасть, глибока
шляхетність і чарівність дитини: ця доля вирішується
поза нашими долями. Отут вона, в цій горі, наче сумовито
усміхнене дитя. Я вже піду, і так само
мої хлопці житимуть і помруть, наш світ пробиватиметься
крізь блискавичні затемнення і одкровення; це століття відійде,
і вовки відвиють в снігах довкола нового Вифлеєму:
ця твердиня стоятиме тут, похмура, правдива, діяльна:
енергія кожного її атома живитиме усю гору.
І я, ущільнений на споді століть, віддавна
відчув усім серцем її пружну справжність: о прекрасна скеле..
 

Слід. Лист

Амаліє, ось уже майже дев’ять літ, як Ріка немає.. Я не писав Тобі.. відтоді для мене половини Америки не стало: поволі невидимо зсунулась в океан.. Усе інше майже без змін.. Але часом відчуваю, що бачу те чи інше дерево, чи людину – востаннє.. Зате далекі обрії ще вертаються.. Сьогодні вночі у мене був сон: наче я сплю, з ніг до голови загорнений у хвилі китайського матер’ялу.. якась яскрава тканина синьо-фіолетова у квіти.. Ціла купа її на мені лежить.. Груба й дешева.. А водночас відчуваю, що десь там, усередині, у цій купі глибоко є частка справді коштовного.. найдорожчого.. прозорого.. ніжного шовку.. як павутинка.. зітканого вашими руками.. твоїми, Амаліє – і Ріковими пальцями.. І важко виборсатися з-під того важкого покривала.. Але ось воно стає вже хвилями.. але не шовку, а повільними хвилями океану.. Чи ти пам’ятаєш – як ви подарували мені увечері великий таріль з вологим піском і кілька ясно-рожевих мушель у ньому.. наче щойно уляглась піна з прибою.. То було перше наше побачення у Лемонті.. під горою Нітані, за кількасот миль від океану.

Ті червоні скелясті дуби були тверді, як кістка.. висхлі.. високі аж до неба.. як падали – верхівки дзвонили, наче гірський кришталь.. Вже сонце зайшло, як ми з Ріком вертались додому з повним грузовичком сухостою.. Червоний дуб і клен – від них найбільший жар.. Амаліє, тоді тебе не було: Рік простяг мені підсолений окраєць чорного хліба.. Так, чорного хліба, тонко намащеного меленими шкварками.. Він знав той давній смак.. А потім дає два червоні повні яблука.. Він часто серед ночі на гірській дорозі гасив світло і ми пропливали в повній темряві.. аж поки раз не зависли над самим урвищем.. Тепер він засвітив фари – і раптом бачу, як пролітає перший сніг.. кожна сніжина кружляє сама у темнім осіннім лісі.. Часом поміж ними – не торкаючись, піднімався назустріч нічний метелик.. попелястіший, теплий між них.. якась запізніла душа.. і так ми їхали мовчки, вдивляючись поперед себе.. Наче поволі починалася бездонна ніч, коли з найвіддаленіших гірських монастирів раз на рік крутими стежками спускаються в долину суфії – у білому з ніг до голови – і поволі, один за одним, вливаються у ритуальне кружляння.. ні віку, ні землі.. лише повільне кружляння.. Я догризав яблуко, коли з гущавини на дорогу вийшов високий білохвостий олень.. Тихо Рік повертає голову: у тебе є ще? – дай і йому.. опускаю шибку – услід летить друге яблуко – лише гупнуло позаду у підмерзлу землю.. він знайде.. Ніч.. пізня осінь.. Остання..

А все, що між тою першою зустріччю з вами в Лемонті – на порозі простоволосі з тарелем океанічного прибою – і між тою останньою скибкою чорного хліба і яблуком на лісовій дорозі – між ними, Амаліє, глибока таємниця.. боюсь ворушити її.. невідома нікому – ні мені, ні тобі, ні йому – нікому.. Можливо – інші таємниці, набагато віддаленіші від нас – вже здобули собі іншу мову.. інше життя, вирвавшись з цього простору.. вони вже наполовину символи: напівзвірі.. напівптахи.. напівлюди.. Може, Рік ще йде, десь на півдорозі.. тому я боюсь гукнути.. щоб раптом він не озирнувся і не.. Амаліє – ти питаєш, чи згадую про нього.. Надто свіжі сліди, щоб не впізнати їх.. але чи маю право отам, біля того джерела над Ведмежим потоком, показати їх комусь іншому?.. Чи я можу похвалитися тим, що бачив флейту Генрі Торо?. Може, й так.. Груба, з великими отворами.. Але легка, бамбукова.. і ліжко.. де він спав.. у хатині над Волденом.. теж бамбукове.. І його надгробок у Конкорді.. заокруглена плитка з каменю чи сланцю.. заввишки, може, як долоня.. вкопана сторч у голу землю.. і єдиний напис на ній: Генрі.. Я можу це промовляти всім.. може, й ти всього не бачила: бо це символи.. вони вже дозрілі і не бояться людського голосу.. Але інакше я не міг їх відчути.. живими.. Без ваших живих тіней у ясному вікні навпроти себе в нічному Лемонті.. в самому серці Пенсильванії.. крислатий клен серед двору.. давня гасова лампа.. нічні метелики кружляють цілу ніч.. і тіні їхні на всю Америку..

Торішній листок – я навіть не кажу про нинішній – ще не листок, Амаліє.. Якось Рік завіз мене на Ведмежий потік.. там він піймав форель – отам біля дерев’яного містка – там він сидів на поруччі – а вона у ямі під мостом.. уже не видно було.. і недалеко звідти я раптом під ногами побачив справжнє листя.. Я збирав його навпомацки.. тоді я набрів на жилу.. ні, на ціле родовище грубого.. наче пластини сланцю, червоно-буре з темними лискучими прожилками.. Трипала долоня тюльпанового дерева.. довгасте, як весло горіхового дуба.. різьблені тіні чорного дуба.. Кожен листок червоного дуба – індіянець у танці.. Але як їх знайти? Амаліє.. я їх тоді вночі знайшов.. Саме тоді.. Коли Рік зовсім злився з дерев’яним мостом над ямою у Ведмежім потоці.. Доти я ніколи їх не бачив, ніколи.. аж раптом вони під ногами.. Не торішні чи позаторішні – а саме давні.. дуже давні.. і просто темні: так – подібні до сланцю; темно-бурі.. Вже колір не означає нічого.. колись, може, й були багряні.. Тепер вони бурі.. деякі покраплені рідкою глиною, і зіб’єшся рахувати його пальці: той закляк – не розгинається.. той з відрубаною фалангою.. Одні вже зовсім невидимі у споді – незрушним пластом.. а цей промовляє за всіх: розчепірений у своїм танці.. Кожен такий листок – темний ритуальний вогонь.. Не вигорілий, а пригашений.. задутий сам собою.. невідтанцьований..

Амаліє.. я не збирав листя вдома.. ніколи.. Хоч у нас величезний білий дуб під хатою над Стримбою.. листя просто лежить і все.. Часом його згромаджують.. стелять під худобу.. покірне.. Я шукаю інше.. прибульців здалека.. Якось зачерпнув уночі відром воду – аж він там: напівзатоплений, слизький.. звідки ти приплив?.. виборсується з рук.. але навіть там, при самому дні, тліє синюватий вогонь неба.. Амаліє, ти відчуваєш? – я кажу про долоню.. вона зачерпнула жменю жару: але темного.. прихованого.. Ні, Амаліє, то зовсім інше, коли я босий вступив у вогнище і вхопив пригорщ жару.. тоді я був сам не свій.. ти знаєш.. Хоч і тоді можна було зрозуміти: ніби готувався до сонячного танцю.. і все ж ніколи не наважився б: коли тебе підвісять до стовпа.. одного на цілий світ: лише ти і сонце.. і ти стікаєш кров’ю.. Ні – я б не наважився.. Хіба що вхопив у жменю трохи жару.. Але, Амаліє – то був зовсім інший жар.. А я кажу про інше – давнє листя: вистояне.. покалічене.. наче полегле.. пригасле під ногами.. про той жар, який вже темний.. так, нарешті, дозрілий листок.. з часом наконечник індіянської стріли ще гостріший.. Амаліє.. ти знаєш, де Рік.. тепер.. І де я..

Дев’ять літ минуло відтоді, як ти написала того останнього листа: Рік хотів полагодити дах, бо протікало біля комина, і змайстрував дві драбини.. я б йому помогла.. але втомилася з дороги і прилягла подрімати у хаті.. і тоді якраз розірвалося його серце.. поки я спала.. Широке плесо озера далеко від Лемонта на північ – пам’ятаєш – де я піймав чималого жовтого окуня, лише черкнувши куском крейди його профіль на пласкім камені на березі: отак, отак і отак – і на тобі – вже тріпоче в руці окунь!.. Рік аж завмер: Амаліє.. а може, він шаман? Так його глибоко вразило.. і тоді нас кинув удвох на березі – і відплив на каное далеко-далеко – аж на середину.. І ми сиділи навпроти і дивились туди.. як він невидимо перебирав веслом.. витанцьовував на місці.. Гладеньке дзеркало надвечір.. по той бік темно-сині гори – і він у човнику витанцьовує.. і жодної хвильки у дзеркалі – лише небо.. заходить сонце.. він з веслом.. більше нікого.. Отаким я полюбила його назавжди – ти сказала мені тоді.. і відтоді він у моїх очах такий.. заходить сонце – відбивається у воді – кожна рисочка далеких гір.. видно кожен камінець.. і кожен сучок повалених бобрами дерев на прозорому дні.. і він – індіянець Рік.. Воронове Крило по-матері.. витанцьовує посередині..

Не пам’ятаю, щоб мій тато сидів з вудкою над водою.. Одного разу, правда, несподівано приніс з Ворони щуку.. Він більше любив просто купатися – і то аж до перших морозів.. У нього був каяк на Вороні.. прив’язаний десь там, навпроти дому, у лозах.. він пускався звідти – там було дуже глибоко – хлопці з черемхи скакали на голову – і ніхто не міг дістати дна.. якраз навпроти Піпка Секрети.. тоді він пускався десь звідти і плив униз Вороною.. попри Чорнодолу.. далі був ніби брід.. а далі попід Великий Міст.. там стояли дерев’яні бики.. там.. вже була яма.. пізніше там втопилися коні.. а далі Пастівник.. попід Вовкові осики.. там уже мілкіше.. Монастир.. а найдальше – вже на тому високому березі з вапняковими скалами і печерами – Америка на самій горі.. Америка.. і там знов під скалами дуже глибоко.. Але я там ніколи не був.. ну, може, раз.. так здається, лише раз.. І то взимку на лижах.. впав і скотився аж наниз.. А далі Підпечери – там колись ховалися від татарів.. пізніше там був землетрус.. і трісла земля – і з тої розпуклини з-під землі день і ніч ревів бугай.. і вже мав бути кінець світу.. Далі десь Ворона впадає у Бистрицю.. а та недалеко у Дністер.. Але я не чув, щоб тато запливав аж у Дністер.. Десь він звідти вертався проти води.. перетягав каяк бродами.. десь трохи пішки по березі назад додому.. і він каже – був у каяку – десь там, де Уланова яма.. був на Вороні, як впала перша бомба десь на Америці – так само у Ворону..

Чи знав він, що на другому березі над Америкою є гора Соколинець – і звідти в ясну погоду видно навіть Галич.. а далі увесь світ довкола.. долина Чорної і Золотої Бистриць.. на обрії Сивуля.. Говерла.. Звідти – якщо стати на Соколинці над самою Вороною – то просто буде Глибока Долина – а в ній озерце з червоними карасями.. а ліворуч – то все Вовчинецькі Гори.. а звідти на північ – то вже там недалеко над Дністром Галич.. Може, й знав.. Бо якраз перед війною Ярослав Пастернак відкрив підземелля Успенського собору у Крилосі – і тато сам руками торкався грубого, без всяких прикрас, саркофага Ярослава Осьмомисла.. глибокий.. витесаний з білого каменю.. А поряд у дерев’яній домовині лежала дівчина.. і в неї на голові чільце, золотом гаптоване.. а збоку – порожня чарочка з тонкого шкла.. А тут, згори на Соколинці, звідки видно, як зблискує риба у Дністрі, чи найдрібнішого звіра у Чорнім Лісі – звідси він пускав свого сокола..

І всюди уздовж берега печери понад Вороною.. І звідти під землею потайні ходи вели аж до Крилоса... І він, Осьмомисл, міг зустрічатися зі своєю Настасею тут, у ловецькім теремі у Тисмениці.. Може, тому так тягло мого тата аж сюди.. Пливе собі у каяку.. сам.. нема ні душі.. пропливає повільною Вороною.. попід високими берегами.. он там, далі за Соколинцем, аж за Глибокою долиною – там підноситься найвище Могила.. і в ній, кажуть, лежить якийсь великий воїн княжого роду.. але не сам він – а тільки його човен.. і в ньому лук і стріли, і щит, окутий сріблом.. Бо сам він поліг невідомо де.. в далекій землі.. А тут лише висока могила, і в ній човен.. Тато міг і задрімати.. Просто опустив весло на дно і задрімав.. і човен несла повільна течія.. і ніхто його не міг наздогнати, ані обійти.. Хіба що коропи.. о, там страшні коропи під тими горами.. Він міг і не бачити тих гір.. лише скелясті хмари..

..Якось надвечір пішли на Ворону, лозами аж до Вуланової ями, колись там втопився австрійський улан на коні.. Недавня повінь замулила лози, але трава на березі була вже чиста, якась аж занадто зелена, а глина під нею, хоч і втоптана, але слизька і зимна, набагато холодніша за воду. Треба було трохи охолонути після довгої роботи на сонці, я сидів на траві. Цє єдине місце на Вороні, де я колись тут, років з двадцять назад, ловив з татом рибу.. Він, трохи далі, внизу на кладочці, так, що я не бачив, лише чув, поволі хлюпав на себе воду.. Нараз крикнув звідти, що малі рибки кусають за ноги. Я ще здивувався, як вони можуть кусати. Колись під тим берегом у кількаметровій ямі ловили руками марин, була така риба з дрібною слизистою лускою, вусами і прямокутним хоботком. А на вудку вона добре брала на вишню або на тлустого хробака коло Красножона, на глею.. Пізніше я трохи поплавав під темним високим берегом, густо зарослим диким хмелем, терном, ожиною, далі сам виліз на ту гарячу дерев’яну кладочку і так само звісив у воду ноги. Зісподу, разом зі світлими нерозчинними частинками глини, став напливати мальок, щораз більше і більше їх находило на світлу пляму набубнявілих ніг, верткі, зі світлими спинками і темними очками, хто сторч головою, хто як міг пощипували, лоскотали пальці, кісточки, п’яти, добирались аж під коліна. Ти кажеш, нема риби, а во, як багато! – Хіба то риба – самі блішки, вони більші не ростуть. Справді, між малька була сама біла риба, верховодки, але, може, і клинчуки, і підустви, яких вже так само нема.. Коли вже верталися, тато показав у лозах місце, де колись Піпко Секрета на скручену кінську волосінь ловив величезних коропів. Я сам ще трохи пам’ятаю Піпка, він був нашим родичем, як він надвечір застиг у лозах, а вудки мав грубі ліщинові, складані такі, з мідними рурками, корки розтріскані, величезні, як голови, насаджені на бузькове перо, я ледве піднімав таку вудку, тяжке оливо, острий гак, а от волосіні вже не пам’ятаю..

Уявляєш собі – прокидаєшся раптом у світі, де інакша інтонація.. інакші голоси.. інакша музика.. Так наче все подібне – але ущільнилось і вже інакше усередині.. інакша тиша.. запах.. По дідовій лінії моя прабаба з Малиновичів.. З її братів один жив у Станіславі, і в нього був син Нестор.. Несько Малинович, може, трохи старший за мого тата Богдана.. Закінчив Львівську політехніку.. Але був дуже чуйний.. і закохався в одну панну.. і щось в них сталося.. чи то вона відмовила, чи зрадила йому.. і він збожеволів.. Тато дуже любив його, Неська.. бо він був не такий, як всі.. Усе малював татові.. Мости.. Найбільше любив малювати мости.. і тихо собі жив.. нікого не чіпав.. боявся і уникав жінок.. Лише всякі найвигадливіші конструкції мостів.. і може, лише в цьому й бачили його хворобу.. бо він з усіх був найдобріший.. він з їхнього роду один лишався.. А як прийшли німці – то мусили його віддати до божевільні на Кульпарків.. бо інакше б німці забрали на війну.. А він ніяк не міг втямити, за що його там тримають.. Хіба він винен, що так йому подобається плетиво переходів.. арки над ріками, проваллями? Нащо його так катують у тих мурах на Кульпаркові.. і там він носив свою останню любов.. Ніхто йому нічого ніколи не забороняв.. ходив куди хотів і тішився, як дитина колись.. і вже він не міг далі витримати – хотів знов у той давній вільний світ.. і спробував перелізти через той високий мур.. і там нараз німці його застрілили.. Так казав мені тато.. Він любив Неська найбільше..

Тепер я сплю тут, на його місці.. тут, на цім старенькім дивані.. де він лежав останні довгі роки.. вже як сам не міг встати.. Він лише довго дивився у вікно перед собою.. як нікого з ним не було.. Сестра Ліля на роботі цілий день.. Подай мені яблуко.. подаю йому повне червоне яблуко.. воно тут.. поруч – на столі під вікном.. Раптом відчуваю – поки мене не було – він увесь час дивився на нього.. на яблуко.. йому так хочеться чогось солодкого.. А він ніяк не дотягнеться сам.. Він.. такий міцний в руках і досі.. як потискає мені руку.. колись до війни – ще за Польщі – він стояв на воротах.. у светрі.. в алібабах.. так називалися тоді шаровари.. ще до війни.. і якось вони – їхня команда з Тисмениці.. українська «Скала» виїхала до Бучача.. хлопці їхали на підводі.. і Никольцьо Дунець.. той, що потому став капітаном – тоді ще малий, біг за ними, тримаючись за віз.. бо йому не ставало місця.. так любив футбол.. Аж до Бучача.. а то було куди бігти.. добрих півдня.. Аж за Дністер.. треба було переїхати Дністер в Нижневі.. і там ми у Бучачі програли чотири нуль.. правда, я пропустив лиш два.. а потому мене змінив другий воротар і пустив ще два.. Був страшний дощ і болото на полі.. і мені стовкли лице бутсами.. скопали всього.. і мене після того обкидало струпами.. Коли він розповідав лежачи – по його щоках текли сльози.. Боже.. той Бучач на горі.. в долині ратуша з Пінзельовими статуями святих заступників..

Амаліє, тоді тебе там не було.. мені здається – ти боялася того похмурого урочища Чортовий Лікоть.. де ми їздили завжди до джерела по воду.. Якось у лісі – вже як минули Чортовий Лікоть – стрімко вниз і відразу догори – Рік праворуч між густих червоних дубів показав на рештки стін, уже без даху.. тут я народився.. звідси і далі – це все був наш ліс.. з джерела над Ведмежим Потоком взимку на санках тягали воду.. Мій тато колись і до, і після війни тут промишляв трапером.. накладав капкани у крижаній воді, і йому скорчило руку.. Колись ми заїдемо до нього в гості.. Він тут недалеко.. сам.. Високо в горах.. Ліс.. усюди під нами шахти.. Копали вугілля, сірку.. може, й золото.. Ночами всякі люди.. Страшні часи.. Ще як жила баба, батькова мама.. якось уночі чує, як по стіні драпається на другий поверх до неї якийсь горлоріз.. то вона вхопила рушницю і з вікна бахнула у темну тінь.. А внизу була конов’язь, і він там звалився.. А нарано лише кривавий слід у гущавину.. Довкола темний ліс понад Ведмежим Потоком.. вони назбирали трохи грошей і з братом поставили тут заїзд.. Щось гарячого з’їсти.. переночувати.. але копальні вичерпалися і все занепало..

Трохи збоку від дороги – заїзд між старих сосон на галяві.. У темряві гострий спалах: «Евондайл».. Чиєсь дівоче ім’я? Наче якась нічна духмяна квітка.. і справді – під вікнами конов’язь – тепер там кілька машин.. Зсередини у дверях клуби пари, музика.. ось він.. їхній старосвітський заїзд.. приглушений вулик зимою в горах: внизу бар, мосянжні світильники.. вичовгане тьмяне дерево шинквасу.. Просторий салун з різьбленим дзеркалом.. більярд.. А на горі – кімнати для мисливців.. У дзеркалі виплила скрадлива тінь темного ягуара Ріка – марнотратного сина.. Тут його всі пам’ятають, яким він був ще змалку.. Підійшов хтось з тих давніх часів.. вітаються.. а це мій товариш..

На мені біла атласна сорочка, розтулена на грудях.. на голові – мокра шевелюра сторч.. розкошлана борода дзенькає кришталем – я весь горю: щойно скупався недалеко звідси у Ведмежім Потоці.. там вода ніколи не замерзає – але трохи мілко – гірський потік.. і я мусив лягти на пласку скелю на дні.. аби зануритись з головою.. Мала Еймі – притихла пташка у сірій шапці-вушанці – одне вухо відстовбурчилось.. вона й досі не може прийти до тями – вона була єдиним свідком над обважнілим, отороченим кригою чорним Ведмежим Потоком.. І вже Рікова далека родичка сипле на руку трохи жовтої солі.. кружальце цитрини: ти маєш це лизнути – а це випити.. і всі дивляться, як перехиляю склянку за одним духом.. і аж тепер підходимо до його батька.. до господаря.. тут він завжди у напівтемряві, збоку.. за своїм тихим столиком складає в пам’яті свої вірші.. поруч порожня чарка.. Сивий, худенький.. знівечена рука в темній рукавичці.. ясно-блакитні очі трохи розгублені: блудний син завжди звалюється отак раптово, десь із темряви.. з холодної гірської дороги лісами до свого забутого дому.. Тут трохи гамірно.. щось я втомився.. піду трохи приляжу.. підводиться.. Рік підтримує під лікоть.. рипучими дерев’яними сходами на верхній поверх.. де довгий ряд хоромів для мисливців.. може, їх і не чути, поряд у нього кімнатка.. заходимо усередину.. велике вікно.. ліжко, прикрите стареньким покривалом.. на стіні у рамці подяка від самого президента йому, ветеранові світової війни.. Ось диплом Ріка.. бакалавр мистецтва.. ось молодший брат Джон у військовій формі.. ветеран В’єтнаму.. тепер він у божевільні.. недалеко тут.. Батько приліг на бік.. ніби задрімав.. Амаліє.. Ти писала в останньому листі, що за Ріком через якийсь місяць відійшов його молодший брат Джон у божевільні.. і ти сказала тоді, що Рік нарешті зможе побути зі своїм нещасним братом.. він так мало зазнав добра за життя.. і Рік зможе якось приголубити його тепер.. коли вони нарешті побачаться.. А батько лишився сам?