Текст книги "Поцілунок Елли Фіцджеральд"
Автор книги: Олег Лишега
Жанр:
Прочая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)
Десь там, де зустрічаються прерії і Мака Січа, ялові гори, захована печера. Довго-довго намагалися її знайти. Але навіть тепер, коли стільки доріг, машин, туристів, ніхто ще не знайшов тої печери.
У ній живе жінка, така стара, що її лице вже, як усохле горіхове зерня. Зодягнена в шкури, як ото люди ходили ще до появи білих. Уже тисячу літ чи й більше оздоблює вона поділ одежі з бізонячої шкіри. Прикрашає її забарвленими голками дикобраза, так, як наші предки чинили, доки білі торгівці не привезли шкляний бісер на цей черепаший острів. Побіля неї, облизуючи лапи, лежить Шунка Сапа, величезний чорний пес. Ані на мить не спускає він очей зі старої баби зі стертими пеньками зубів, якими вона ненастанно розпліскувала безліч дикобразячих голок.
За кілька кроків од неї не перестає горіти вогонь. Уже тисячу літ, або й більше, як вона запалила його. Над полум’ям висить пузатий череп’яний горщик, такий, як колись, доки не прийшли білі зі своїм залізним чайником. Всередині того горщика кипить і шумує вояпі – ягідний борщ, солодкавий, червоний. Той борщ булькає у горщику безперестанку, відколи горить вогонь.
Час від часу баба встає, аби помішати вояпі. Вона така немічна, що ледве доповзає до вогнища. І щойно обернеться спиною, як страшний чорний пес береться витягати дикобразячі голки з її подолу. І через те робота не посувається, і стара ніяк не оздобить той поділ. Люди з племені Сіу кажуть, що в ту мить, коли баба завершить оздобу, тоді разом з останньою голкою в узорі настане кінець світу.
ГризінняДесь є могутній стовп, як ото священний стовп у ритуальному танці сонця, тільки більший, набагато більший. На ньому тримається світ. Великий Білий Дідусь Бобер Півночі гризе той стовп. Віками підточує його зі споду. Більшу половину вже підгриз.
Коли сердиться Великий Білий Бобер Півночі, то гризе дужче, завзятіше. А як прогризе до кінця, стовп завалиться і земля зірветься в безодню. То вже буде кінець людям і всьому. Кінець усіх кінців. Через те намагаємось не дратувати Бобра. Тому Чейєни ніколи не їли його м’яса, навіть не торкалися бобрового хутра. Хочеться, аби світ протривав ще трохи.
ГЕНРІ ТОРО. Із щоденника[1]1
Перекладено з дотриманням авторської пунктуації.
[Закрыть]
10 Січ.
Сніг виявляє ліси по горах на обрії – ліс видніється й нижче в околицях міста бо стою на пагорбі. Надибав чудові відталі яблука аж коло Анурснака – податливі й запашні наче запечені – чисті без червоточин чи гнилизни Бачив як куріпка здзьобувала бруньки – але яблук не чіпав ніхто
Незабутній захід сонця на перлистому небі понад фермою Прайса. Менші хмари і краї більших пронизані чарівними перлистими відтінками. Такого не бачив ніколи. Хто загадає захід сонця – яким він буде?
Близькі оголені пагорби під снігом здіймаються горами – проте гори на обрії виглядають не вищими за ті.
Часто трапляється ямка в снігу сідало куріпки відбиток її хвоста дуже виразний.
Лицарсько-звитяжний дух властивий колись хіба що вельможному вершнику здається зберігся лише у пішака – і втілити таку шляхетність здатен вже не колишній рицар – а подорожній – я не маю на увазі пішохідних товариств чи ходунів на тисячу миль відповідно за тисячу годин —
Той Адам що він денно обходить свій сад здається я не стерпів би дару життя якби довелося довший час гибіти над чимось схрестивши ноги як це роблять шевці чи кравці. Все одно що сплутати голову й п’яти докупи і жбурнути в море – у пошуках порозуміння зустрілись мені одна чи дві особи за все життя хто б збагнув мистецтво щоденної прогулянки – не вправи лише для ніг чи тіла – не просто збадьоритися а суттєво збудити і тіло і дух – сягнути найвищих цінностей минаючи часткові – хто мав би дар мандрівника – до речі слово мандрівник sounter в середні віки стосувалося нероб що тинялися від села до села і жебракували вдаючи з себе прочан у Святу землю a la sainte terre – аж доки якесь дитя не вигукнуло – о знов волочиться sainte terrer тобто прочанин – Ті ж хто в своїх мандрах і гадки не мають про Святу землю і прощу, справді були і є волоцюги й нероби —
(дві сторінки втрачено)
часто заздрять моїй свободі відчуваю що мої зв’язки і обов’язки щодо суспільства надто вже невагомі. Ті побіжні заняття для хліба на щодень що якось зв’язують мене з оточенням усе ж таки і досі приємні мені і не докучають примусовістю. Поки що мені це вдається – бо лише той щасливий у своїм ділі хто провадить його з насолодою і це наснажує. Але бачу наперед – щойно мої потреби зростуть, задоволення їх стане тягарем – Коли продаватиму суспільству і ранки свої і пообідній час занедбавши своє вище покликання то що тоді варте життя. Сподіваюся що ніколи таким чином не обміняю свою первородність на дармовий обід
Ф. Ендрю Мішо каже що «високих дерев значно більше в Північній Америці ніж у Європі: у США понад 140 видів сягають 30 футів – у Франції лише 30 бувають такого розміру, з них 18 ростуть у лісах і лише 7 ідуть на будову».
Неймовірно подібні Каштановий Бук і граби у Європі і США тому й не подає окремих ілюстрацій.
Він каже що білий дуб «є єдиним з дубів на якому сухе листя тримається аж до оновлення навесні».
Часто батько йому казав що «плід звичайного європейського волоського горіха на дереві твердіший ніж той же горіх американського виду Pacanenut Hickory і поступається розміром та й смаком».
Ремесла дають нам тисячі уроків. Навіть ярду тканини не зіткати без якнайповнішої довіри ткача. Судно має бути абсолютно надійним перед плаванням.
Суттєва різниця поміж двома вдачами коли одна задовільняється добрим але посереднім успіхом, інша ж постійно підвищує вимоги до себе. Хоч моє життя приземлене, якщо ж мій дух прагне вперед і вгору – то це наче врівноважується – Коли прагнення бути кращим ніж ми є справді щире ми перебуваємо у піднесенні, а отже вже кращі.
Я втрачаю друзів як і через моє упередження і недооцінку їх (зневагу, спрощення) так і через їхню недооцінку самих себе – аж ось нарешті я готовий віддати їм належне, та мені доводиться мати справу лише зі спогадами про них – їхні ідеали усе ще живуть в мені – а вже не в них самих —
Ми себе не беремо до уваги як оте дитя сказало про потік де воно мило лице чи ноги V Confucius
Важливо знати коли до тебе промовляє небо а не звичайний подорожній.
Щойно зліз у погреб за дровами – і якраз минаю мурований простінок зі своїми дровами в руках і свічкою – коли вчулось мені наче простеньке зауваження – але коли ніби випадково – уважно прислухався – збагнув що то був голос Бога, що зійшов услід за мною в погреб, щоб звістити мене.
Як багато вісток могли б не втратити через неуважність?
Краще вестиму щоденник де зберігалися б усі ті думки і враження які я напевно забув би колись Котрі були б одночасно найвіддаленіші – і якнайближчі мені.
Часом корисно захворіти, не знаю чому але мені подобаються деякі рядки латиною більше аніж рідні англійські вірші – а причина проста – вишукано стисла мова – особливість мабуть успадкована від народу.
Коли вже не можемо блукати в полях природи, тоді блукаємо в полях думки і літератури. Старі стають читачами – наші голови ще зберігають силу тоді як наші ноги охляли.
Англійська література від часів мінестрелів до поетів Озерної школи і Чосера і Спенсера і Шекспіра і Мільтона в їх числі дихає не достатньо свіжим я сказав би навіть диким повітрям. Це наскрізь приручена і цивілізована література, тінь Греції і Риму. Її первозданністю є гай, аборигеном Робін Гуд. В її поетів багато щирої любові до природи але
Її літописи повідомляють коли в ній вимерли первісні тварини а не первозданна людина
Потрібна була Америка
Я не бачу якоїсь іншої поезії де б так органічно втілювалось оце прагнення дикості, первозданності.
Овідій каже
Nilus in extremum fugit perterritus orbem,
Occuluitque caput, quod adhuc latet. —
Ніл геть перестрашений чкурнув на край світу,
Занурив він голову, й досі її ховає. —
І з нами сучасними таке – quod adhuc latet.
Епітафія Фаетонові:
Ніс situs est Phaeton, currus auriga patemi;
Quem si non tenuit, magnis tamen excidit ausis.
Його сестра Лампеція —
subita radice retenta est.
Усі сестри стали деревами і намарне вони благали свою матір не ламати їхнього віття
cortex in verba novissima venit.
Його брат Цикнус що оплакував смерть Фаетона – убитого блискавкою Юпітера – і перевтілення сестер – перетворений на Лебедя —
Nec se caeloque, Iovique
Credit, ut injuste missi memor ignis ab illo.
Чому лебеді не літають —
Ані небу він не довіриться, ні Юпітеру, наче пригадує той вогонь, несправедливо насланий ним
тобто на Фаетона
precibusque minas regaliter addit. II – 397
Юпітер —
царственно долучає погрози до благань
Калісто —
Miles erat Phoebes
тобто мисливиця
– (neque enim coelestia tingi
Ora decet lachrymis) II – 621
Бо не подобає щоб лики
Небесні орошені були сльозами
Наскільки родючіша є природа з якої вибуяла грецька міфологія аніж англійська література! Земля що породила міфологію й досі буяє – Міфологія то збіжжя зібране давнім світом до того як ґрунти його виснажилися – захід готується додати свої міфи до східних. А де ще буде така родюча земля як в долині Міссісіпі. Нащо мені здались твої чотиригодинні ночі – для мене, знайшли дурня – що то за зерно виросте за ті ночі що лиш по чотири години
Ґрунт з якого проростали оті притчі глибинний і невичерпний.
Свинець запущений Балеаровою пращею.
Volat illud, et incandescit eundo;
Et quos non habuit, sub nubibus invenit, ignes. II-728
Лине, аж розпікається в леті;
І запалює все, що стріне попід хмарами.
Старий світ зі своїми неозорими пустелями і засушливими височинами і плоскогір’ями, а з іншого боку новий світ зі своїми вологими родючими долинами і саванами і преріями – і безмежними пралісами – Це як виснажене кукурудзяне поле порівняти із торфовищем, Америці трохи б піску зі старого світу притрусити свої плодючі ще не освоєні луки
Кілька місяців тому оглядав панораму Рейну Це було наче середньовічне видиво – я пропливав течією історії у щось більше за уяву попід мостами зведеними римлянами і підновленими пізнішими героями повз міста і замки самі назви яких звучали музикою і заворожували вуха – і кожне було легендою. Здавалося з тих вод і виноградників на пагорбах і долах линула стишена музика наче хрестоносці ось вирушають у Святу Землю – Там були Еренбрайтштайн і Роландсек і Кобленц що їх я знав лише з історії. Зачарований витав у місячному сяйві історії Так наче пригадував величний сон наче перенесений був у героїчний час і напоювався лицарським духом Ті часи були набагато поетичніші і героїчніші за наші
Невдовзі відвідав панораму Міссісіпі і уважно просуваючись у теперішньому світлі – бачив пароплави вантажені лісом – піднявся до гаю і Міссурі і бачив їхні безлюдні скелі – і лічив нові міста що зводилися – бачив індіянців що вони переходили вбрід на захід і почув легенди Дюбука і Венонської Скелі – роздумуючи більше про майбутнє чи минуле й теперішнє – збагнув що це течія Рейну але іншого роду і що фундамент
(сторінку втрачено)
увесь цей Захід – куди мандрують так вільно й легко наші сподівання. Ми ніколи не сумнівалися що їхнє процвітання це наше процвітання – Це дім молодших нащадків Як серед скандинавів молодші сини вирушали в море по свій спадок і ставали вікінгами чи королями заток і оволоділи Ісландією і Гренландією і можливо відкрили Америку
Гуйо каже – «Глибина Балтійського моря лише 120 футів між берегом німецьким і шведським;» стор. 82 «Адріатичне, між Венецією і Трієстом глибиною лише 130 футів».
«Між Францією і Англією 300 футів»
Він каже
найбільший масив лісу «велетенський праліс» на землі знаходиться в басейні Амазонки і тягнеться майже безперервно понад 1500 миль
Південна Америка королівство пальм як ніде великих і найрізноманітніших «Це ознака переважаючого розвитку листя над усіма іншими частинами рослини; тої листяної навали, усього зела, властивого теплому і вологому кліматові. Америка не має рослин з дрібним тонким листям як в Африці чи новій Голландії. Ericas чи верес, такий звичний такий різноманітний у флорі Мису Доброї Надії і зовсім невідомий Новому Світові. Нема нічого подібного отим Metrosideri Африки, тим сухим миртовим (Eucalyptus) і акаціям з вербоподібним листям, чий цвіт буяє барвисто, одначе їхній вузький листок, повернутий ребром до прямовисного сонця, не відкидає тіні».
Від себе
Біла людина добуває свій хліб із землі з бульб і зерна Картопля і пшениця і кукурудза і рис і цукор – часто вирощують їх у родючих і згубних долинах річок і землероб приречений Індіанець мало користає з землі – Він добуває їжу переважно опосередковано через тварин на яких полює
– «порівняно зі Старим Світом, Новий Світ є вологою стороною нашої планети, океанічним, Рослинним світом, пасивною стихією, що потребує енергійнішого поштовху зовні».
(Сторінку втрачено)
«А для американця основне розорати цілину», —
«Землеробство набуває тут нечуваного розмаху».
Середа 12-го лютого
Чудовий день лише трохи снігу чи льоду на землі. Хоч і різке повітря бо земля неприкрита кури вибралися далеченько від стаєнь. Оточили свого пана і причепурюються в надії ще й цей рік порозкошувати.
Відлига майже змила сніг і підняла річку і струмки затопила луки покриваючи старий лід усе ще міцний углиб
Кращої прогулянки годі й сподіватись – і різноманітне усе і несподіване і дике якщо триматись понад краєм луки – лід вже не такий сильний щоб витримати і прозорий наче вода – на голій землі чи снігові якраз між найвищою позначкою і теперішньою лінією води – вузька звивиста стежка багата на всілякі несподіванки.
Смужка сміття що означує найвищий прибій всохлі півники і очерет гіллячки і журавлина приваблює зір ця важлива лінія що нею природа позначує край луки.
Виразна тривала природня лінія котра влітку нагадує мені що колись тут куди б не пішов стояла вода. Часом рядок дерев нагадує про те ж саме. Рештки луки наповнюються тисячами бухточок оповідають тисячі легенд тому хто вміє почути їх. Наше лугове Середземномор’я. Легке підвищення води довкола дерев на луці – де дуби і клени забрели далеко в море – а молоді берестки часом скупчуються довкола скель що стримлять над водою – наче захищають бережуть їх щоб не змило водою хоч насправді саме завдяки їм вони появилися і вистояли. Спочатку прийняла і затримала їхнє насіння а тепер тримає ґрунт де вони ростуть. Приємно згадати повінь Підніматись вздовж ріки одним берегом а вертатися вже іншим цією стежкою що звивається гнучкіше ніж сама річка – не пройдеш по кризі – будь ласка йди цією стежкою це навіть краще – піддатися її вигинам. Поміж найвищою познакою і теперішньою водою всього від кількох футів до кількох родів. Коли вода виходить на дорогу то й настрій підноситься – огорожі пропали. Йду рівниною – трапилася гусінь на снігу
Земля така гола що коли дивишся то й сам ніби мерзнеш.
Сьогодні мені відкрилося щось нове коли йшов понад лугом – кожні півмилі уздовж річища здалеку угледів лід поколений мабуть під час замерзання під тиском іншого льоду – тонкі крижини стали дибки і відбивають сонце наче безліч дзеркал цілі флотилії сліпучих вітрил. Картина дивовижна – на десятки родів тонкі крижини здибилися – наче флот натужно пробивається вгору проти сонця – крижаний флот
Дивовижно як тріщини у кризі на луках часом тягнуться на десятки родів від води через сніги в полях довкола.
Варто лише людині заходитися щось городити як природа приєднується і завершує роботу. Фермер не годен зорати аж попри самі жердини чи мур що сам зладнав – і вже де не візьмись живопліт а то й гайок.
Сьогодні знайшов яблука ще зелені з-під снігу – І деякі змерзлі й відталі набагато солодші ніж коли свіжі. Солодкі-солодкі. Щось дуже рідне пробуджує в нас шум водоспаду. Воно споріднене з кровообігом в наших жилах. Ми володіємо водоспадом що зрівняється навіть з Ніагарою десь усередині нас. Дивовижно що за натиск і ґвалт творить слабенький нахил у переповненому струмку. Як буйно виявляє свою радість – жвавість – кидаючись стрімголов у свій марнотний шлях мовби збираючись розтринькати себе за півгодини – як він не щадить себе – ораторові чи поетові порадив би я: течи вільно і марнотратно, як той повноводий струмок – невгамовно – може, марнотратно й не те слово. Безстрашно він кидається із найстрімкішої кручі і реве чи ледь дзюрчить, – бо страх лише виснажить його плин. – Рвійність водоспаду навіть при найменшому нахилі! І далі все швидше і швидше.
Важко повірити філософам коли доводять що то лише відмінність у формі елементарних часток, чи квадратних чи округлих – що і спричинює різницю між стійкотривалим спокійним ухилом горба і поривчастою навалою течії.
Варто часом пройтись підліском – де дубові і каштанові пагони женуть знов аж до неба – І мабуть то їхнє сухе листя шарудить під вітерцем і ясніє аж ген по схилах отих пагорбів —
«Мужній молодняк, той що заповнює простір
Розкуто, не оглядаючись на батьківську смерть»
Віриться мені що мандрівники сьогодні ще втішаються благом свободи вештаючись полями замилувані краєвидами – передчуваючи з жалем той день коли все буде поділене на так звані зони відпочинку де лише кілька осіб зможуть вицідити собі задоволення хіба з того що ти лише ним володієш. Коли ходіння Божими угіддями – буде вважатися порушенням маєтків якогось пана. Коли огорожі виростуть на кожному кроці і пастки на людей вигадуватимуть і всякі машинки аби прив’язати людину лише до битого шляху. Дякувати Богові у нас в Америці ще вистачає простору.
13-го лютого
Біг на ковзанах до Сатбері. По літньому чудовий день. Луки замерзли якраз щоб не провалитись – оглядав оті флотилії крижин зблизька. Це щось нечуване Гадаю що вже коли вода замерзла на товщину картону – знявся наглий вітер то тут то там поколов лід і поки вітер і хвилі тримали осколки сторчака – чимдужчий мороз скував їх. На те воно виглядало бо крижини переважно були однаково спрямовані – тобто стоячи з одного боку бачиш їхні торці – з іншого Півн. Сх. чи Пвд. Зах. – їхні боки – усі в основному трикутної форми – як бараняча лопатка? Вітрило злегка зазубрене – як у мушлі Усі вони наче флотилія тисячі рибалок скумбрії під туго напнутими вітрилами морського вітру. Бувало сонце і вітер вигострювали їх до товщі паперу і ті тріпотіли шаруділи і весело дзеленькали. Я мчав крізь них і друзки летіли за мною.
Здавалося вони здибилися зумисно щоб віддзеркалювати сонце – вбрати річку і причарувати мандрівного ковзаняра. Хто скаже що їхня основа невидима якщо вони викликають таке захоплення у ковзаняра? Кожні півмилі чи милю по ріці бачиш ці кришталеві флотилії. Природа великий імітатор і любить повторюватись. Вона марнує свої дива. Ось що вражає мене в її мистецтві якщо це можна назвати мистецтвом – вона не вимагає аби її поцінували – не прагне привернути увагу.
Не легко ступити на лід і зійти з нього – Але коли ти вже там то все гаразд. З країв він тане —
знову бачив сьогодні за півмилі від Сатбері піщану пляму – де сподівався знайти якісь сліди індіянців. Через дюжину родів розпізнав фундамент оселі – і одразу ж поруч угледів багато осколків кременя – мені часто вдавалось розпізнати ці місця за півмилі – наблизився і підібрав наконечники стріл. Нараз оглянув і все що стосувалось ботаніки – і першою квіткою була Ictodes Foetidum
Бачив у нагрітому замуленому струмку в Сатбері – розпустилася скунсова капуста над водою. Кінці пуп’янків побиті морозом але плід здоровий – один вже розпукся – перша квітка о цій порі року – бо це квітка – мабуть і місяця не обійдеться без квітки.
І мох – то червоний то зелений – червоний мабуть цвіт.
Про античність – Котрийсь із наших старих занедбаних шляхів у глушині означених лише кілками і діркою погреба з цегли де останній мешканець поліг жертвою непомірності 50 літ тому разом зі своїми голими виснаженими полями довкола – нагадує мені про античність більшу і ще віддаленішу від Америки ніж кургани Етрурії. – Вже не кажу про піднесення чи падіння Риму.
Важливо помічати не лише те що нас беззастережно тішить – а й замислюватись про те, що нам не миле.
В суспільстві – в елітних суспільних закладах – відчувається якась поспішність Коли нам дітям ще рости і рости ми вже маленькі дорослі. Ще немовлята а вже поспішаємо відірватися від грудей нашої великої матері а далі хочемо вижити лише спілкуванням поміж собою.
Я щось не дуже довіряю способові відновлення виснаженого ґрунту коли покладаються лише на угноєння – і не додають трохи перелогу чи намулу
Чимало бідних студентів з запаленими очима могли б скористати набагато більше і фізично та й інтелектуально аби замість сидіння допізна за книжками спали б не гірше за останнього дурня.
Чи варто кожному аж так отесуватися – це все одно що не лишати жодного клаптика землі необробленим. Хтось та мусить підживлювати щорічним відмиранням листя свої ж таки ліси.
Бачив з півдюжини корів на волі збилися на забутому пасовиську як у загорожі в себе.
Середа 11-го червня
Минулої ночі – чудова літня ніч не надто тепла місяць не зовсім повний – після кількох днів дощу. Ходив до Тихого Плеса уздовж колії вертався гончаревим пасовиськом і шляхом на Сатбері. Спочатку побоювався що буде надто багато білого світла – наче бліді залишки денного світла – а не жовтого похмурого сновійного світла – що буде наче полум’я свічки вдень але вже коли вийшов з містечка і заглибився в ніч, стало краще. Чую дрімлюг і бачу кілька світляків на лузі Судячи з тіней що вгадуються у нерівностях глинистого берега в Яру, варто оглядати усе при місячному світлі – та й при денному – щоб мати повне враження про них – Цей берег виглядав набагато пласкішим вдень у яснім світлі, але тепер глибокі тіні виявили нерівності. Виступи підкреслюються темними тінями.
Піднявшись від Яру на давній Голубиний тік опинився у теплішому повітряному потоці, де світліше. Тут промовляв день, сонячна пообідня пора, коли щось відбувається – чим дихають люди. І ще нагадувало сонячні береги – піт стікає чолом – бджола бринить між квітів – гул комах Подих тепла що осів на пагорбах піднявшись від задушливих долин полудня
Чую нічні яструби скрипуче попискують високо в небі зараз о дев’ятій – і часом давно не чутий у таку пізню пору їхній гул. Але він глухіший ніж за дня – звук не такий летючий щоб зринути до небес але глухо вертає до землі – ударяючись у низьку небесну стелю – такий звук безладніший і розсіяніший за дня. Дрімлюга підказує як задалеко ліси від міста – Її крик вкрай зрідка сягає вулиць, і тоді це вважається злою прикметою – лише на околицях її можна деколи почути – Часом вона залітає на їхні подвір’я – Але увійдеш до лісу о такій теплій порі – чути переважно її – саме озиваються 5 чи 6 разом – А це вже прикмета не гірша аніж може бути ніч і місячне сяйво. Це якраз птаха не просто лісу, а нічного лісу. Нові істоти заволоділи нашим повітрям – обтікають світ затулюючи кожну його щілину звуком – Заночувати б і уві сні почути дрімлюгу.
Чую з пагорба звідки вдень видно Вачусет віз що переїжджає якийсь міст – не маю жодного сумніву що подекуди цієї ночі зможу почути кожен віз на мостах довкола Конкорду бо о цій порі і в цім повітрі слух гострішає і ошляхетнюється – і стає Всечуйним оповідачем – пізній подорожній не може зараз переїздити якийсь віддалений міст але непорушне і лунке повітря розповідає про це моєму вухові. Обставини напрочуд сприяють такому звукові – по-перше дошки укладені таким чином що торкнувшись як дзвону підвішеного низько над землею творять гучний і проникливий звук – до того ж дзвін мав би ще й висіти над водою, а нічне повітря хоч і непорушне, але більше значить, мабуть, його густина – сприятливіше для проходження звуку. От коли б усе місто було дощаним помостом – уявляю що б то був за гул!
Деяких дрімлюг чути з верхів – деяких у хащах по долах – звучать глухо і лунко – наче кімната чи підвал. – наче за стіною працює якийсь ремісник.
Опускаюся понад край пшеничного поля – переліском жовтих сосон до нижчого поля затиснутого лісами – і опиняюся в холоднішому вологішому просякнутому туманами повітрі, рясна роса – Наближаюся до суті речей – Щось є творче і первісне в прохолодному тумані – цей росяний туман хіба не дарує мені музику – невичерпне джерело всього – Атмосфера що забула про сонце – де панує правічний устрій вологи.
Ніде так не виразні лісові стежки як у місячну ніч приховані – а однак отворяються перед тобою найнесподіваніше коли йдеш – ти занурений у ліс до останку а все ж твої ноги не спіткнуться. Це наче й не стежка під ногами а відкритий в’юнкий коридор крізь гущавину.
Тепер іду понад струмком, і піднявшись до попереднього рівня знов опиняюсь у теплому потоці
– Ліс спорожнілий вночі як і на вулицях часом трапиться якийсь випадковий перехожий – лише декілька нічних тварин на ловах. Більшість на спочинку.
О що ми знаємо про життя. Як не легко пригадати найбільш пам’ятне! Пам’ятаємо як свербіло а не як б’ється наше серце. Часом зринає відчуття вічності з днів моєї юності – але у пам’яті сама згадка про те.
Корови до єдиної покинули пасовиська усі вдома по дворах – у полі нікого. Чую нічного птаха, озивається наче зі сну, і все це стається зі спонуки зовсім незбагненної.
Наше духовне єство увиразнюється як і наша тінь що біжить поруч
Чомусь відчуваю себе не таким жвавим уночі – ноги не витримують так довго – так немов ніч менше сприяє м’язовим зусиллям – трохи ослаблює нас як темрява знебарвлює рослини – але то може є наслідком денного знесилення я ніколи цього не досліджував дорешти.
Позаминулого літа так пекло, що найняті ірландці трудилися на колії ночами замість вдень – кілька з них померли від спеки і холодної води. Не знаю чому вони ж працювали не більше як би удень. Все ж гадаю природа не схвалює таких трудів.
Шанують хіба що Мисливський і Жниварський місяці – але гадаю кожен повний місяць заслуговує шани за свою особливу вдачу. – Одного б літнього місяця я назвав Серединним.
(…)
Не буває французької революції в Природі. – жодних крайнощів – Вона хіба тепліша чи прохолодніша на кілька градусів.
Вночі жодних квітів – принаймні барвистості – Гвоздики більше не рожеві – лише мерехтять відбиваючи світло Замість квітів під ногами зорі над головою.
Моя тінь окреслює іншу особу – якийсь непевний тип мало не пройдисвіт – я питаюся «хто це?» а ось моститься у мене за плечима щойно спробував присісти на камінь (…)
Коли ступаєш на дорогу хоч і до міста ще далеко і відчуваєш під ногами пісок – наче ступив на доріжку посипану гравієм – та вже не почуєш дрімлюги ані не зауважиш своєї тіні – бо тут може нагодитися такий як і ти подорожній – ти лише йдеш Дорога веде і твою ходу і думку до міста – Бачиш перед собою лише прохід а думки твої перебігають з одного на інше – Вже ти не є сам собою.
У Подорожі природознавця довкола світу Чарльза Дарвіна – написаній 1831 року – Передав Еренбергові трохи дрібненького ледь видимого неймовірного пилку що літав над морем побіля островів Кейп де Верт виявивши що той складається в основному з «кремнистих оболонок інфузорій і кремнистої тканини рослин» – виявив у ньому 67 різних органічних видів. Усі інфузорії за винятком двох видів прісноводні. Кораблі навіть гинули в катастрофах через погану видимість. Зустрічається за тисячі миль від Африки – Дарвін виявив крупинки каменя трохи більші за одну тисячну квадратного дюйма.
Про Скелі св. Павла шир. 58° Пн дов. 29° 15’ Зх – «Жодна рослина, навіть лишайник не росте на цім острівці, однак населений кількома комахами і павуками. Оцей список, гадаю, вичерпує земну фауну: муха (Olfersia), що живе на птиці олуші і кліщ, що, мабуть, потрапив сюди як пташиний паразит; крихітна коричнева міль, так само живиться пір’ям; жук (Quedius), стонога, знайдена в посліді; і, нарешті, числені павуки, що, мабуть, полюють на тих дрібних квартирантів водоплавної птиці. Славнозвісні описи величавої пальми та інших шляхетних тропічних рослин, тоді птахів, і, нарешті, людини, що захоплює щойно народжений атол в Тихому океані, мабуть, не зовсім коректні; боюся, такий порядок руйнує поезію оповіді, бо пернаті і ті що живляться їхнім послідом, комахи та павуки, мають бути якнайпершими мешканцями новонародженої тверді в океані».
В Багії чи Сан-Сальвадорі в Бразилії сховався під деревом «таким густим, що його б ніколи не пробив звичайний англійський дощ».
Про Куріпку біля устя Плати – вершник кружляючи по колу, точніше спіралі, бо хоче весь час підкрастися ближче, може забити їх скільки завгодно – щось схоже в «Подорожі» Гірна на стор. 383 де згадується, що «в арктичній Північній Америці індіанці ловлять зайців-біляків, все тісніше звужуючи коло поки той сидить біля нори: полудень вважається найкращою порою, бо сонце високе і тінь мисливця не довга»
Там само
«Генерал Росас до того ж прекрасний вершник – що не мало значить у країні, де військо обирає свого генерала таким чином: табун необ’їжджених коней заганяють у загороду, де є ворота, а над ними поперечина: якщо хто осідлає з тої поперечини якогось з тих диких скакунів коли ті вириваються на волю, і зможе без сідла чи вузди не лише втриматись а й привезти його назад у загороду, той стає їхнім генералом. І така особа без сумніву стає гідною цієї армії. Ось який подвиг здійснив Росас».
Про Гаучо, що гострив свого ножа о панцир на спині броненосця перед тим як його забити.
Алкід д’Орбіньє – з 1825 по 1833 в Півд. Ам. на цей час (1846) оприлюднює дані, не менш промовисті за Гумбольтові, якщо йдеться про Півд. Ам. мандрівників.
Град в Буенос-Айресі як добре яблуко – убило 13 оленів окрім страусів – що виживають і осліплі. – і т. д. і т. п. Доктор Малькольмсон розповідав йому про град в Індії в 1831 році, коли «покалічено чимало худоби»
Як пласкі каменюки у 10 дюймів довкруж, лишали у шибках округлі діри.
(…)
Коні вперше з’явилися на Ла Платі 1535 р. Тепер вони разом з худобою і вівцями геть змінили весь сільський краєвид – «Здичавілі свині подекуди витісняють пеккарів; зграї диких собак завивають по лісистих берегах віддалених річок; а простий кіт, що перетворився на крупну страхітливу потвору, заселяє скелясті відроги». (…)
Велике плато Південної Мексики розділяє Пн. і Півд. Америку щодо міграції тварин
Цитує звіт кап. Овена що в місті Бенгуела на західному побережжі Африки в часи великої засухи слони об’єдналися щоб заволодіти криницями і лише після відчайдушної сутички коли мешканці – а їх було 3 тисячі – відігнали тих. В Індії під час великої посухи каже др. Малькольмсон, «заєць пив з чаші у руках полкового адьютанта».
В Гуарнако дикі лами – та інші тварини цього роду – мають звичку випорожнюватися зо дня в день на ту саму купу – Перуанські індіянці беруть кизяки на паливо і не сушать собі голову.
