Текст книги "Рiднi дiти"
Автор книги: Оксана Иваненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 16 страниц)
– Якби ви знали, як і він турбується, щоб Валюшка здорова була, щоб її швидше додому забрати. А скоро це можна буде?
– Не раніше як через вісім тижнів, – сказала Саша. – Які б ви умови не створили дома, це буде не те, що тут, де і лікарі, і досвідчені сестри, і лабораторія до послуг такої тяжко хворої дитини. А за два місяці ви візьмете її цілком спокійно.
Я думаю, це було у неї, у Валентини Дмитрівни, як вагітність і роди – уся наша боротьба за Валющине життя. А дівчинка, між іншим, чудесна. За ці дні її й пізнати не можна. Вона вже оформилася з синьої грудочки в справжню дитину, і такі тонкі у неї риси обличчя, правильні, носик наче виточений, вушка крихітні, акуратненькі, як черепашки на річці, і тоненькі чорненькі брівки.
Та от знову не все рівно і гладко. Раптом на десятий день їй знову стало погано. Ми знову цілу ніч не спали, носили кисневі подушки, і Саша теж не їздила додому.
Валентина Дмитрівна так і сиділа цілий день і цілу ніч у кабінеті. На ранок Валюшці стало краще, і Саша дозволила Валентині Дмитрівні одягти халат і зайти з нами в ізолятор. Валюшка спокійно спала, ледь ворушачи губками.
– Я так за неї хвилювалася, – призналася жінка, – ніби я справді її родила.
Мелася Яремівна поводила її по всьому будинку, розказала, як треба глядіти немовлят, показала, як їх пеленають, купають, годують. Познайомила з годувальницею, молоко якої даємо Валюшці. Але Валентину Дмитрівну все тягло до ліжка Валюшки.
Вона у нас добрий курс охматдиту пройде.
Заходжу я до Валюшки і бачу – Валентина Дмитрівна сама не своя. Сміється й плаче:
– Надечко, дивіться, вона всміхається, вона подивилася на мене і всміхнулася.
Справді, Валюшка витріщила свої сині очиці і всміхалась. Власне, їй час було вже всміхатись, як усім дітям такого віку.
От і настав чудесний квітневий день. До будинку під'їхала машина, звідти вийшли полковник і його дружина з великим чемоданом.
Ой, яке придане привезли вони Валюшці! Тут були: рожева атласна ковдрочка, білосніжні простирадлочка, пелюшки, підгузнички, все вимережене, вишито, з помітками «В. Н.» – Валя Навроцька. Мереживна сорочечка, чепчик, плаття, капор.
– Я все сама зробила, – сказала Валентина Дмитрівна. – А що її вдома чекає!
Я уявляю, що її чекає дома!
– Позавтра ми їдемо до Москви. А там уже всі родичі знають, що у мене народилась дочка, і всі чекають нетерпляче, щоб її побачити. А потім ми їдемо до Німеччини. Зараз, Альошо, і ти її побачиш, – сказала вона чоловікові – високому полковнику з сивими вусами.
Коли я одягла Валюшку у її шикарне придане (до чого я люблю одягати їх!), загорнула в атласну ковдрочку з мережаним підодіяльничком, винесла її у кабінет, у полковника затремтіли сиві вуса, але він намагався засміятися.
А дружина, звичайно, заплакала.
Валентина Дмитрівна привезла всім цукерок і мандаринок. Нас усіх вона перецілувала, обіцяла писати з Москви і дякувала всім за Валюшку.
Уже сідаючи в машину, вона раптом дала нам два пакунки. На одному було написано: «Меласі Яремівні від Валющиної мами», а на другому «Надії Петрівні від Валющиної мами». Це були відрізи на плаття. Меласі Яремівні чорна шерсть, а мені фіалковий оксамит. От чудачка!
А Саші вона додому прислала корзину квітів.
І ми дуже всі раділи за Валюшку. З такою мамою їй буде щасливе життя.
Оленка
До чого мені не хотілося віддавати Оленку!
Я завжди, коли чергую вночі, сиджу в якійсь із спалень, а не в кімнаті для чергових.
Мені завжди хочеться, коли дитина раптом прокинеться, щоб вона відчула, що тут хтось є рідний, близький.
А може, воно чогось злякається!
– Ти дурниці верзеш! – каже мені Саша.
Але ж коли Петрусик був малий, його ліжечко завжди стояло біля мого.
Коли я сиджу в спальні, я завжди сама собі щось вигадую про кожну дитину. Я придумую їм їхнє майбутнє, мені хочеться вгадати їхні характери. А що, уже в три-чотири місяці, не кажучи вже про рік-два, кожен мас певний характер.
От Оленка, наприклад. О! Це буде дівка! Вона вся як налите яблуко, за нею тільки дивись! Семи місяців почала ходити і по манежику крокує, як хазяйка. А як їсть! Її годують манною кашкою, а вона схопить ложечку, затисне в кулачок та по блюдечку, по блюдечку ляп-ляп, а сама сміється.
І от уже цілий тиждень до нас ходить одна жінка. Чоловік її працює охоронником у якійсь клініці, а вона швачка. Така худенька, маленька, скромно, але охайно вдягнена. Уже зібрала всі документи – посвідки про здоров'я, про квартиру, дозвіл райради – і хоче обов'язково в цю суботу взяти дитину, обов'язково дівчинку. Хтось без мене вже показав їй Оленку, і вона, по-моєму, на неї накивує.
Їй ще Настуся подобається. Настуся лагідна така, спокійна. Мелася Яремівна розмовляла з нею, каже, що вона славна жінка, а мені чомусь не хочеться віддавати їй Оленку.
У п'ятницю приходить вона знову і каже:
– Так завтра обов'язково ми прийдемо з чоловіком і заберемо дівчинку. Я вже й хату побілила, і завтра гості будуть, хай наче хрестини справляємо. Чоловік завтра вихідний.
У суботу запізнилися, прийшли по обіді, уже дітей ми вкладали спати. Мабуть, поспішали, захекалися обоє. Обоє причепурені, у святкових, видно, вбраннях. Та його, чоловіка, і вишита сорочка, і фетрова шляпа не прикрашують! Ну такий насуплений, мовчазний, ніби на всіх сердиться. Як такому Оленку віддаси!
Мелася Яремівна, мабуть, помітила по моєму обличчю, що я вагаюсь. Але жінка вже бачила Оленку і каже:
– Хочу, щоб і чоловік подивився. Будь ласка, покажіть Оленку! Няня винесла Оленку. А чоловік стоїть позаду і тільки скоса зиркає
і ближче підійти не насмілюється, і ніби байдужий до всього.
Жінка і за нього, і за себе старається, говорить, говорить, метушиться.
– Може, ще й Настусю подивишся? Тут ще Настуся є.
Я швидше Оленку на руки – і в спальню, і в ліжко. А вона ж така у нас привчена, просто години знає. Тільки на подушку, потяглася трохи і – бачу, зараз засне.
Няня Настусю винесла.
Чоловік знову ніби й не дивиться. Та хитрує, мабуть! Жінка його питає:
– Ну, яку, яку ти хочеш?
А чоловік убік дивиться і кидає, ніби байдуже:
– Олену.
Та це, мабуть, було законом для жінки – його бажання.
– Будь ласка, – заметушилася знову жінка, – будь ласка, візьмемо Оленку. Давайте її нам.
Няня пішла знову по Оленку і виходить з порожніми руками.
– Вона вже спить. Треба було бачити їх обох!
– Та ні, та як же!
– Шкода дитину будити, – кажу я, – може, завтра прийдете?
– Що ви, що ви, пані доктор, він же звільнився спеціально, і гості сьогодні, і штруделі напекла. Будь ласка, ми її обережно понесемо!
І сама трохи не плаче і суне вузлик з червоною ковдрою. Чоловік тільки мовчки стоїть, з таким виглядом, ніби кислицю з'їв. Мелася Яремівна мені пошепки каже:
– Що поробиш! Не годиться, а треба Оленку одягти і їм дати.
Ну що ж, я одягла сонну Оленку. Думаю: «Хай я сама піду за тиждень, перевірю, як там Оленці!» Тільки винесла в коридор, як підскочить чоловік до мене, як схопить Оленку та швидше за двері.
Жінка з нами похапцем прощається і за ним поспішає, а він дременув по вулиці, притулюючи до себе Оленку, наче її відняти хтось хоче. І обличчя радісне і таке горде – мовляв, не підступайтеся, не віддам.
Ми глянули з Меласею Яремівною одна на одну і розсміялися.
Кілька днів не могли зібратися до них піти. Коля диспепсією захворів, у Бориса нежить, хіба мине день, щоб усе спокійно?
У суботу йду Ватутінською. Треба було на телеграф, бачу – на бульварі хтось мені киває, якийсь чоловік з дитиною на руках.
Я підходжу – наша Оленка з своїм новим батьком.
Тільки і його, і Оленку я ледве пізнала.
Він сяє, до Оленки всміхається і на всіх гордо поглядає… Куди там! А Оленка в квітчастому платтячку, червоних черевичках, шкарпетках, а на три волосини на голові величезний червоний бант почеплений! Ну що ж, може, їй пощастило, нашій Оленці!
Алик
Звичайно більше беруть ті, у кого дітей нема, чи загинули вони, чи зовсім не було, і тому найчастіше з будинку немовлят. Лікарка з комбінату № 2, де немовлята і дошкільнята, поїхала на два тижні додому, і я за неї чергую кілька днів.
Вчора до нас приїхали гості з Києва, не знаю вже в яких справах до нашого міста, але Саша подзвонила, щоб їм показали комбінат. Завідувачка попросила, щоб я їх поводила, бо вона була дуже зайнята з завгоспом. Два чоловіки і жінка – робітниця одного київського заводу. Пройшли садок, я їм хотіла старших за обідом показати – це ж завжди чудова картина, як ці капшуки сідають, як чергують.
Гості були просто в захопленні, але довго не затримувались, бо кудись поспішали. З їдальні я повела їх у лікарню. Там у маленькій прохідній кімнаті лежить Алик. У нього перелам ніжок, він у гіпсі, і така бідолашна дитинка, усього йому п'ять років. Батько загинув на фронті, а матір фашисти розстріляли, і він ці два роки весь час по лікарнях. Він спав, коли ми приходили, бліденький такий, аж восковий. Раптом заворушився, відкрив очі, подивився на нас і несподівано покликав: «Мамо!»
Жінка підійшла до нього, погладила, приголубила, дала напитися. Потім ми пішли далі, вона розпитала все у мене, звідки, чий, а у нього ж нікого нема, тільки якісь знайомі матері по роботі. Ми ще пішли малюків дивитися, але жінка все смутна була, і коли все оглянула, знову до Алика повернулася попрощатися. А сьогодні вранці приходить і каже:
– Я Алика заберу. Усиновлю. Я вже з чоловіком вночі по телефону домовилася.
Усі були дуже здивовані. Хтось із вихователів каже:
– Якщо у вас дітей нема, може, ви мале візьмете, здоровеньке, він же хворий, Алик!
– Ні, – сказала жінка і похитала головою, – саме тому, що у мене діти є. Двоє. Вже одинадцять років одному і п'ятнадцять другому. Чоловік недавно демобілізувався. Він теж на нашому заводі працює. – І раптом заплакала. – Не можу перенести, як воно прокинулося і маму покликало… Ми його там теж лікуватимемо.
І забрала. Алик на прощання мене поцілував і так радісно каже:
– Тьотю Надю, а я до мами їду, і там уже є сестричка і братик, я видужаю і з ними до школи ходитиму.
Я певна, що він видужає.
Тетян к а
Це ще було зимою. Серед дівчаток у нас була одна чудова – Тетянка. Коли я приїхала, вона вже була, і в історії значилося, що у неї є мати, але мати до неї ніколи не навідувалася. І раптом саме в моє чергування приходить жінка і каже, що вона Танющина мати і хоче її забрати, бо її матеріальне становище покращало і вона може сама утримувати дитину. Папірець з Облздороввідділу на дозвіл взяти дитину у неї був, тільки не за підписом Саші, бо Саша виїхала на район, а її заступника по Охматдиту. В таких випадках я не маю права – погоджуватися чи не погоджуватися. Мушу видати, і край, до того ж рідній матері.
Мене тільки здивувало, що коли я винесла Танюшку, мати досить байдуже зустріла її, тільки оглянула, чи здорова, чи нема де висипу, попрощалася спокійно і пішла. А хвилин за п'ять приходить Мелася Яремівна – вона ходила до аптеки – дуже схвильована.
– Що це з вами? – питаю я. – Поспішали? Заморились?
– Ні, я одну жінку зустріла і не можу заспокоїтися.
– Може, ту що Танюшку забрала?
– Яку Танюшку?
– Нашу Танюшку, з середньої групи – це її мати, у неї дозвіл з Облздороввідділу.
– Ой, що ви кажете! – Мелася Яремівна сплеснула руками і так і сіла на канапу. – Як же ви віддали?
– А як би я не віддала, коли у неї відношення з Облздороввідділу.
– Олександра Самійлівна дала?
– Ні, Олександра Самійлівна в командировці на районі. Підгайна підписала.
– Ой, та нічого не знала. Надіє Петрівно, що це буде? Цю дівчинку прийняли, коли я була в відпустці, але Олександра Самійлівна попередила мене, щоб я приглядалася до матері, коли та прийде. Ви ж знаєте, мати ніколи не приходила. Зараз я іду і біля кладовища зустріла жінку з дитинкою. Я й не подумала, що то наша Танюшка, але жінку, жінку я пізнала!
Вона приходила ще в «Дитинку Єзус» до Хопперта, а потім я її бачила з фрау Фогель, там, у Німеччині. Я спочатку не могла згадати, де її бачила. Як вона опинилася тут, і знову з дитиною! Треба її розшукати негайно. Танечку, Танечку забрала!.. Надечко, дзвоніть негайно в Облздороввідділ, та ні – у вас же є документ, там мусить бути прописана її адреса.
Адреса була – виселок, недалеко від міста. Увечері Мелася Яремівна зі мною поїхала туди, але адреса і документи виявилися фальшивими, бо ця жінка жила там дуже короткий час, рік тому, її справді бачили тоді з дитиною, але вона зникла невідомо куди. Сусіди по квартирі теж змінилися. Ми заявили про все в міліцію і ні з чим повернулися додому.
Саша повернулася другого дня і дуже сердилася на Підгайну, бо таких справ вона не мала права самостійно розв'язувати. Мелася Яремівна кляла себе, що пішла невчасно в аптеку. Але чудна жінка – хто ж знав?
Вона, ніби виправдовуючи себе, весь час приказувала:
– Юзику і Вадику негайно потрібна була глюкоза. Негайно. А у нас вся вийшла, тому я пішла.
Нам усім було страшно за Танюшку. Мало що ця авантюристка може ще викинути.
І от уже весною, якраз через кілька днів, як забрали у нас Валюшку, у нас в саду на східцях альтанки ми знайшли Танюшку. Її помітив садівник і прибіг нам сказати. Він не знав, що це Танюшка, куди йому всіх дітей знати! Він тільки сказав, що в альтанці дитина. Ми побігли. Мелася Яремівна, незважаючи на свою огрядність, бігла захекавшись попереду. Нагнулася над сплячою дитиною і скрикнула:
– Надіє Петрівно, Софо, Зіно, – це Танюшка!
Справді, це була вона, ми всі її одразу пізнали. Дуже схудла, у ватяній старій ковдрі, але наша Танюшка! Навіть ще в сорочечці з «Дитинки». Ми її одразу викупали, переодягли і помістили в карантин, – невідомо ж, де вона була і що з нею.
Мелася Яремівна всі свої вільні хвилини її з рук не спускала, прицмокувала, чучикала і страшенно раділа.
Подзвонили Саші, Саша увечері прийшла – теж її взяла на руки.
– Ну, ти, де була?
– Ла-ла! – лопотіла Танюшка.
– Ти до діла скажи, де була, що бачила?
– Дитина правду бачить, та не скоро скаже, – підперши рукою голову, мовила Мелася Яремівна, перефразовуючи відоме прислів'я. Але тут це було до речі. Справді, коли б Танюшка могла вже нам все розказати, що бачила за цей час. Але вона сміялася, лопотіла і дригала ніжками.
– Худенька, але нібито здорова, – зауважила Саша. – Ну, а я гадаю, що це не кінець історії цієї загадкової панни, – сказала вона, вкладаючи Танюшку в ліжко.
Справді, це був далеко не кінець. Місяців за два Танюшка була знову нашою гордістю, бігала, вимовляла перші слова – показувала портрет Леніна. Звичайно, і для мене, і для Меласі Яремівни було ясно, що то зовсім не її мати. На обличчя вона була дуже гарненька – світле волоссячко, чорні брівки і чорні очі.
Нам було шкода віддавати. Але прийшла дуже хороша пара, чоловік і жінка, вже літні, обидва працюють.
Він ніяково оглядав стіни нашого будинку великими чорними короткозорими очима.
У короткозорих завжди трохи дитячий вигляд, такий щирий, безпосередній. Він мені одразу сподобався, і я сама сказала Меласі Яремівні:
– Давайте дамо їм нашу загадкову панну – у неї теж чорні очі і брови такі… дугами. При польоті фантазії вони навіть будуть певні, що вона схожа на батька, і їм буде приємно.
Справді, коли вони побачили веселу, розумну нашу Танюшку, вони вже ні на кого не хотіли дивитися, хоча вибирала жінка, а чоловік лише дивився, але сказав спокійно: Танюшку.
– Вона дуже культурна, інтелігентна дівчина, – сказала солідно Мелася Яремівна.
Чоловік і жінка переглянулися. Куди їм зрозуміти, що Мелася Яремівна і на тримісячного пуцьверінка іноді каже з захопленням: «Який культурний, який інтелігентний, на руках ніколи не намочить!» А ми вже звикли до цього.
Танюша викликала захоплення своїх нових батьків тим, що показала круглою з ямочками ручкою портрет і сказала:
– Лені…
– А це тато. Тато, – сказала жінка і посадила дівчинку чоловікові на руки.
– Тато!.. Та-то! – повторила, усміхаючись, Танюшка, і чоловік почервонів, як дитина, і незграбно пригорнув Танюшку до себе.
Ми їм, звичайно, не розказали нічого про загадкові історії з Танюшкою, і Саша потім сказала, що ми добре зробили, що саме Танюшку віддали. Цих людей вона знає, – це дуже благородні, милі люди, і, звичайно, Танюшка ніколи й не знатиме, що вона не їхня.
Минув час. Саша була у них в гостях, казала, що батько умліває там за нею ще дужче, ніж мати, ходить навшпиньках, коли вона спить, і коли вона чхне або кашляне, одразу дзвонить Саші, хвилюється і готовий скликати цілий консиліум. Ми заспокоїлись.
І раптом учора вранці приходить та сама жінка, що забрала її у мене. Вона одразу, як побачила мене, почала істерично кричати, що у неї вкрали дочку і що вона буде шукати по всіх будинках для немовлят (знала, з якого починати!).
Я лишила її в кабінеті з черговою сестрою, а сама швидше в ізолятор, де була Мелася Яремівна.
Мелася Яремівна спалахнула, але не розгубилася.
– Надю, ідіть поговоріть з нею. А я одразу з сусіднього будинку подзвоню Олександрі Самійлівні, хай вона вже сама вирішує, куди повідомити.
Саша приїхала в машині з міліціонером, і жінка поїхала з ними… Мелася Яремівна каже, що тепер може розплутатися багато ниточок… Але навіщо, навіщо вона то брала, то підкидала Танюшку? Цього я ніяк збагнути не могла!
– По-перше, я думаю, – сказала Саша, – вона використовувала дитину для того, щоб мати додаткові картки, допомогу, а по-друге прикривала нею якісь свої темні діла, які тепер розплутають. Підкинула ж її, коли та їй заважала. Танюшка, я певна, була для неї як ширма.
– Я певна, що вона й раніше так визискувала дітей, – додала Мелася Яремівна. – А те, що вона і зараз шпигунка і зв'язана з Фогельшею, – даю свою голову відтяти, коли не так.
Депутат міськради
Галина Олексіївна була дуже горда з свого першого депутатського доручення. Як депутату міськради, їй доручили обстежити харчування і обладнання трьох дитячих будинків. Вона дуже уважно вислухала інструктора, записала у блокнот всі питання і вирішила три дні після репетицій присвятити цій справі.
Один будинок вона знала, бувала там на святах. Це був будинок для обдарованих дітей.
Діти вчилися в музичній, художній, хореографічній школах, а жили в цьому будинку.
Власне, в душі Галина Олексіївна не дуже була згодна з ідеєю створення такого будинку.
– Що за розсадник талантів! І навіщо прищеплювати дитині змалку, що вона – талант. Кому це на думку спало!
Таня її трохи заспокоїла:
– Нічого, мамо, хіба погано, що діти ці в дуже хороших умовах, адже на цей будинок відпускають більше коштів.
– Хіба що так! – знизала плечима Галина Олексіївна.
Діти справді там були в кращих умовах, ніж інші. На свята, в театри, в Палац піонерів їх приводили гарно вдягненими, у них було посилене харчування, будинок теж був дуже причепурений.
– Ну й добре, – сказала Таня, побувавши якось з матір'ю і Андрійком па традиційній ялинці. – Адже всі вони сироти. Це прекрасно, що вони так живуть! І коли хоч кілька вийде справжніми талантами – і те гаразд.
– Але розумієш, Танечко, – хвилювалася Галина Олексіївна, – справа ж не тільки в святах і в мережаних платтячках. У такому будинку потрібний зовсім особливий дух і тон: вихователі мусять бути особливо обізнані в мистецтві, любити мистецтво, і діти мусять рости в атмосфері такої любові. Ну, правда, поки що я нічого не маю права сказати – я бачила дітей лише на олімпіадах та на ялинці. От тепер піду і подивлюся.
Діти зустріли актрису шумно і радісно. Ні, вони були веселі, здорові, годували їх добре, одягали їх – коли б у кожній родині так одягали, – подумала Галина Олексіївна. Але побоювання її справдилися.
Директор дбайливо стежив, щоб діти мали хороший вигляд, щоб на свята приїздили почесні гості, щоб на олімпіадах займали перше місце – але далі цього його турботи не йшли.
«Ну що ж, – подумала Галина Олексіївна, яка любила скрізь знайти перш за все щось позитивне, – він турбується про це, як директор, цілком природно. Сам він, звичайно, нічого спільного не має з мистецтвом, але створює потрібні умови для дітей».
На превеликий жаль, виявилося, що і серед вихователів не було людей, захоплених музикою, або театром, або живописом. «Старші діти розбираються і цікавляться цим більше, ніж вихователі, – зауважила про себе Галина Олексіївна, – так не годиться. Невже не можна було підібрати людей – ентузіастів цієї справи?»
Прикро вразило її те, що за час існування будинку змінилося три директори, два завпеди, без кінця мінялися вихователі. «Може, я нічого не розумію, – подумала Галина Олексіївна, – але хіба ж можна так виховувати дітей, вони хоч і в якомусь привілейованому становищі серед інших, а насправді дому в них нема».
Її вразило, як холодно казав завпед про старших: це переростки, ми клопочемось, щоб їх забрали від нас.
– Але ж вони ще вчаться в школі, треба їм дати змогу закінчити, набути певну спеціальність.
– Але ж їм уже по шістнадцять і сімнадцять років – не можна їх тримати в одному колективі.
Чому не можна, Галина Олексіївна не розуміла. «Адже в родині ростуть діти і старші і маленькі разом», – думала вона.
«У директора відповідальність лише за зовнішній вигляд перед міністерством, перед гостями, – констатувала вона з жалем, – і ніякої відповідальності перед кожною дитиною. Для нього аби гарненька Жанночка, Леся, Ніна мали успіх на олімпіаді, а що буде з ними далі – вони просто не замислюються. Звичайно, годують та одягають добре. Обладнання? Могло б бути, ні, навіть повинно було б бути кращим – не таким випадковим, позбавленим будь-якого смаку. Якщо це вже «розсадник талантів», так треба ж, щоб усе сприяло цьому. Невже художники відмовилися б оздобити цей будинок, невже не можна повісити хороші картини, копії кращих майстрів, гравюри, портрети наших видатних людей мистецтва?»
І, здавши звіт до оргвідділу міськради, Галина Олексіївна вирішила подзвонити міністру освіти – поговорити з ним щиро з приводу цього будинку.
– Адже я з ним знайома, – сказала вона Тані. – Він бачив мене в «Сніжній королеві», коли я грала Герду. Чому мені не подзвонити?
– А головне – ти ж депутат міськради! – засміялася Таня. Другий будинок був для глухонімих дітей.
Це був зовсім, зовсім інший будинок… Тут не було килимів, мережаних платтячок і всякого зовнішнього шику. Директор, невеликий, лисий, вже підстаркуватий чоловік, у зеленій гімнастьорці, на якій ще були сліди від погонів, дуже зрадів, що міськрада зацікавилася його будинком, повів Галину Олексіївну в маленький кабінетик і, не чекаючи запитань, одразу почав схвильовано:
– Я вам все-все розкажу, і допоможіть нам. Ми прийняли цей будинок зовсім зруйнованим, я тільки повернувся з фронту – і одразу мене послали сюди директором. Треба було ремонт зробити, треба було все з самого початку налагодити. І ви ж розумієте, наші діти вимагають ще більше уваги, ніж здорові, до них потрібний особливий підхід. Але ж це діти, і коли мені їх доручили, як я можу допустити, щоб їм було гірше, ніж іншим? Коли у мене немає по видатках статті на лудіння казанів, то що, я їх годуватиму з нелуджених? Я й купую їм нові казани, бо я відповідаю за їх здоров'я. А от ще, приміром, ви ж своїй дитині даєте влітку і ягід, і фрукти, і киселик там зварите, і компотик із свіжої черешні і полуниць, а коли нам з бази видають лише крупу, лапшу і інколи сухофрукти, так що ж, я своїм дітям не куплю свіжих фруктів? Вони ж діти, їм теж хочеться. А от ще: ми придбали таких шефів, колгоспників, які люблять наших дітей і надіслали без усяких там карток і білого борошна, і кабанчика. Ми на свято дітям пироги дома спекли. А хіба ви своїм не печете? У мене все заприбутковано, і за кожен грам я можу звітувати, та хіба я винний, що інколи сидять чиновники і думають лише про статті видатків, кошториси і баланси. А що це живі дітки, та ще до того долею скривджені і війною, адже тут є і сироти фронтовиків, про це вони не думають і своїм формалізмом забороняють нам поліпшити їхнє життя. От я вас і прошу, все запишіть і все розкажіть, поможіть нам. А діти у нас дуже хороші, дуже розумні діти, і в школі у нас кращі спеціалісти працюють. Під час війни вони з деякими дітьми лишалися і ховали їх по знайомих, щоб фашисти не забрали, не згубили, а бібліотеку і радянські підручники завпед під підлогу сховала. Тільки наші зайшли до Києва, вона і дітей зібрала, і навчання почала, не чекаючи розпоряджень, допомоги, нових підручників.
Завпед, скромна, маленька, старенька жінка, одразу хотіла повести Галину Олексіївну в класи.
– Посидьте у нас на уроках, подивіться, як у нас прекрасно вчаться діти. Вони ж так зрадіють, що ви приїхали; допоможіть нам, щоб із педінституту з факультету дефектології надіслали комсомольців для піонерроботи – адже тут потрібний не просто комсомолець, а спеціаліст логопед, щоб і йому було цікаво. Нам ще дуже потрібні матеріали для художніх гуртків. Ходімо подивитеся, як наші діти чудово малюють і ліплять. Коли б їх познайомити із справжніми художниками!
– Почекайте, – зупинив її директор, – я попросив би товаришку спочатку оглянути наші записи, будинок і наші майстерні для дітей. Адже треба, щоб діти мали якесь ремесло в руках, а от матеріали для майстерень, верстатики просиш, просиш – і ніяк не допросишся. А як я їх у життя випущу без спеціальності? Мені ж доручила партія, Радянська влада з них повноцінних людей зробити!
Хоча Галина Олексіївна прийшла несподівано – усе господарство було в порядку: і кладові, і кухня. Скрізь поводив її директор. Скрізь було чисто, але бідненько, і видно було, що своїми силами намагалися створити затишок.
– Це все роботи наших рукодільниць, – показав директор на вишиті марлеві завісочки, полотняні серветочки, покривальця. – У нас чудові діти, – додав він, – от подивитеся самі. А ці полички вже наші теслярі самі в майстерні зробили.
Діти були на уроках, але під час перерви вибігли в залу. Галині Олексіївні кинулося одразу в очі, що всі вони веселі, дуже рухливі, жваві, і хоча одягнені дуже скромно, але чистенько і охайно і зовсім не мають ні пригніченого, ні бідного вигляду.
У директора, коли він побачив дітей, очі враз потепліли і прояснились. Діти підбігли до нього і почали з ним розмовляти на пальцях.
Але завпед раптом зробила суворе обличчя і сказала директорові:
– Ну, що ви порушуєте мою роботу? Адже ми боремося за те, щоб діти розмовляли словами, щоб розуміли вас по артикуляції губ. От ви почуєте, Галино Олексіївно, як вони відповідають на уроках, як розуміють все без пальців.
– Ну, я мусив їм швидше пояснити, хто до них у гості приїхав,– виправдовувався з винуватою усмішкою директор. – А сам я дуже швидко тут уже вивчився розмовляти пальцями. Я ж не спеціаліст, – додав він. – Але партія мене послала на цю роботу – як же я можу, щоб моїм дітям було гірше, ніж іншим? Ви вже допоможіть нам, Галино Олексіївно. От цими днями у нас бій буде і за кошторис, і за наші вимоги, – скажіть своє слово, і хай мене лають, хай мені догани пропишуть за порушення статей, я не поступлюся інтересами дітей.
– У цій справі найбільше душа потрібна, – розповідала дома Тані Галина Олексіївна, – і справжня любов до дітей. Там, у «обдарованих», директор лише думає, щоб його похвалили, усе про зовнішній бік дбає, і талановиті, здібні діти одержать зовсім не те, що їм потрібно. Я навіть не певна, що їхні здібності розвиватимуться там. А тут стільки відповідальності, боління, щоб дітям добре було, щоб з них вийшли повноцінні члени суспільства. Ні, я обов'язково все це докладно напишу в доповідній записці і піду на засідання виконкому, щоб підтримати його вимоги. От нібито дрібниці – казани, ягоди, матеріали для майстерень, а в цьому виявляється і людина, і робота. І все-таки як добре, що посилають нас перевіряти, контролювати – може ж і можна буде допомогти. Добре, що весь народ піклується! Зараз же сяду і про все, про все напишу.
Залишився ще один будинок на околиці міста. Туди вже Галина Олексіївна їхала досить спокійно, озброєна досвідом перевірки попередніх двох будинків. Це був, здається, звичайний собі спецбудинок, бо коли його давали їй, інспектор сказав:
– Хочете, цей візьміть, а хочете – на Куренівці, нам треба обстежити і звичайні собі спецбудинки.
– А чому ж він спец? – здивувалася Галина Олексіївна.
– А тому, що це для дітей, батьки яких загинули на фронті, – таких будинків багато.
Так випадково Галина Олексіївна потрапила в будинок, де директором була Марина Петрівна, де працювала Ліна Косовська, де жили діти, вивезені з фашистських концтаборів.
Малята гуляли в саду, середні і старші були в школі, Марина Петрівна сиділа з Софією Миронівною і Ліною в кімнаті завпеда – розглядала план виховної роботи.
Якось у перші дні, тихим вечором, коли діти вже спали, Ліна розповіла Марині Петрівні коротко про себе.
– І у вас, Ліно, нікого нема? – спитала вона її.
– Ні, крім цих дітей, нікого. У мене була дуже близька подруга, вся їхня родина мене дуже любила. Недавно я пішла до них, але мені сказали, що вони виїхали. Чи можу я лишитися працювати у вас? У мене, правда, незакінчена навіть середня освіта, але я б хотіла вчитися заочно.
– Де, Ліно? – зацікавилася Марина Петрівна.
– Раніше я ніколи не думала про це, а от тепер мене тягне ваша робота, – сказала, почервонівши, Ліна. – Я б хотіла вступити до педінституту. Я б хотіла бути вихователькою в дитбудинку.
Вона ніби сама дивувалася своєму бажанню, а Марину Петрівну це не дивувало. Вона помітила – Ліна була організована, витримана, у неї був природний такт, і діти її поважали і слухались. Хоча в неї не було закінченої середньої освіти, вона була дуже розвиненою, начитаною дівчиною, до того ж дуже добре грала на роялі – це завжди великий плюс в роботі з дітьми. Коли у неї є стремління до педагогічної роботи, треба це підтримати і допомогти.
Марина Петрівна порадилася з міським відділом наросвіти, лишила Ліну вихователькою і допомогла вступити на підготовчі курси. Тепер Ліна не мала жодної вільної хвилинки. Вечорами, коли не чергувала, інколи цілі ночі вона сиділа над книжками і зошитами, так само, як Леночка Лебединська, яка не хотіла «подарувати фашистам» жодного пропущеного дня в школі!
І дивно – це впливало надзвичайно на всіх дітей! Старші бачили, що Лена і Ліна Павлівна вчилися з якимось азартом і запалом, і намагалися наслідувати їх. Середні, звичайно, у всьому намагалися не відставати від старших.
– У нас просто якийсь культ навчання! – з задоволенням казала Софія Миронівна Марині Петрівні. – Ти добре, Марино, зробила, що лишила і Лену, і Ліну, хоча й наполягали, щоб Лену, як переростка, не лишати в дитбудинку.
Ліні і Лені залюбки допомагали і Софія Миронівна, і Марина Петрівна.
Ліна після перших схвильованих днів повернення до Києва внутрішньо заспокоїлась. Була робота – потрібна, цікава, власне, не робота, а своє життя, своя сім'я; була мета – вступ до інституту; і крім всього, була іще одна таємна радість, про яку лише трошки догадувалися Лена та гостроноса поштарочка, – листи Віті Таращанського.
