Текст книги "Рiднi дiти"
Автор книги: Оксана Иваненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)
Катя
Господинею в саду була Катя.
Так відчували всі діти. І не тільки тому, що вона була вже другий рік головою гуртка юних мічурінців і членом ради піонерської дружини. Може, її тому й обрали на такі відповідальні пости, що вона була справжньою хазяйкою цього молодого нового саду.
Її дуже поважали всі діти, її навіть трохи побоювалися, бо вона була справедлива і пряма аж до суворості. Лагідна Леночка Лебединська завжди хотіла знайти якісь пом'якшуючі обставини для всіх, завжди заступалася перед Мариною Петрівною то за одного, то за іншого порушника дисципліни чи навіть просто ледаря. Адже і такі були – у великій родині не без цього! А Катя була невмолима і до себе, і до інших. Взявшись до якоїсь справи, вона вже не кидала її, поки не доводила до ладу. Вона, наприклад, взялася підтягти Бориса. Оцей ще Борис! Він взагалі був з лінощами, а після санаторію зовсім відбився від рук і тягнув назад показники всього будинку в школі. Всім дітям було соромно! На раді піонерської дружини доручили Каті йому допомогти, і в які шори вона його забрала!
Вона вчила його сумлінно й строго і навіть напередодні контрольної в його класі сама не пішла із старшими дітьми до театру, як її не умовляли піти і Марина Петрівна, і Ліна Павлівна.
– Я з ним усе мушу повторити,– твердо сказала Катя. – Навіщо я тоді цілий місяць морочилася?
– Я повторю з ним,– сказала Ліна Павлівна.
– Ні,– похитала головою Катя. – Це мені доручено, і я мушу довести до кінця. Адже я знаю всі його слабкі місця і всі його хитрощі. Коли я піду сьогодні в театр, а він завтра принесе двійку, я собі місця не знайду.
Льоні, Асі, Лені й іншим дівчаткам і хлопцям було дуже шкода, що не йде Катя, але вони знали – слово Каті непохитне. Як же можна було не поважати і не слухати таку подругу?
Важко сказати, хто був її найближчим другом. Вона була в добрих взаєминах взагалі з усіма дітьми, навіть з меншими – Тонею, Зіночкою,. але, можливо, найдужче вона дружила з Льонею Лебединським і з німим Ванею великим, та ще з тими дівчатками з Ленінграда, яким уперше написала листа.
Інколи вона сідала десь у куточку і писала, писала, забувши про все на світі. Мабуть, з ними вона була найодвертішою.
Її ніколи не бачили ні сумною, ні особливо веселою, але завжди заклопотаною. Справді, у неї ж було багато справ, крім шкільних уроків. Головне, садок.
Коли діти тільки-но приїхали, за дитбудинком було лише велике порожнє подвір'я.
– Отут у нас буде сад,– сказала тоді Марина Петрівна.
На багато гектарів коло них простягся сад Академії наук, їх розділяв лише невеличкий паркан, і якось працівники саду помітили, що діти стоять під парканом і дивляться в їхній сад.
Невеличкий, підстаркуватий вже чоловік, з чорними звислими вусиками, які надавали йому дуже затишного вигляду, набрав повні жмені слив і підніс їм.
– Нате, дітки.
Але діти вмить розбіглися. Може б, хто з малих і взяв, але старша дівчинка з темними сірими очима і темно-русявим волоссям строго глянула на інших, ніби заборонила брати.
«Вони гадають,– подумала Катя, а то була вона,– що нас сливи і яблука спокушали. Мені просто на сад приємно було дивитися».
Невисокий чоловік з вусиками – професор-академік, як потім виявилося, замислено поглянув дітям услід,– які вони були ще тоді худі й бліді! – почухав зовсім не по-професорськи потилицю і сказав своїм співробітникам:
– А чого нам їх не пустити до саду? Коли вони там і з'їдять якесь яблучко чи грушу, хіба нам збитки від того будуть? Адже діти…
І він того ж дня послав одного із своїх помічників на переговори до Марини Петрівни.
Після того Марина Петрівна зібрала дітей і сказала їм:
– Вам дозволяють гуляти в Академічному саду, а за це ви допоможете зібрати фрукти. Ви розумієте, як вам довіряють? Це велика честь нашому будинку. І я певна, що ви не підведете і, коли збиратимете фрукти, мені не доведеться за вас червоніти.
Їй таки довелося почервоніти, та не від сорому, а від задоволення. Працівники саду гостинно зустріли дітей, а професор Петро Петрович, дивлячись чомусь убік, ніби йому було ніяково, сказав:
– Їжте, дітлашня, скільки хочете. Бачите, який урожай, а вам поправлятися треба.
Але та сама русява дівчинка глянула багатозначно на всіх, особливо на Бориса і на Ілька, відповіла:
– Дякуємо. Ми прийшли вам допомагати, а не їсти.
Ну, невідомо, ручитися не можна, як хто поводився, але працювали сумлінно – підбирали падалицю, згрібали і палили листя. Це було так весело і цікаво – працювати всім разом. А Катя весь час розпитувала Петра Петровича про все, що воно й до чого.
«На дорогу» (перебігти з хвіртки у хвіртку) їм усім все-таки поклали в кишені яблук, а після кількох днів роботи сторож саду привіз до дитбудинку на тачці три великі плетені кошики яблук, груш і слив.
– Це зароблено на трудодні, прекрасно працювали! – розвівши руками, серйозно пояснив Петро Петрович,– мовляв, хоч-не-хоч, а розплачуватися треба!
Марина Петрівна розцвіла в усмішці.
– Ми беремо шефство над вашим садком,– продовжував професор. – Як це можна, щоб таке гарне місце гуляло! Це просто злочин. Вирішили виділити для вас саджанців, даємо бульби багаторічних квітів,– хай діти привчаються ростити дерева і квіти. Пам'ятаєте, як Чехов сказав, Антон Павлович, устами одного з своїх героїв: «Коли я саджу берізку і потім бачу, як вона зеленіє і гойдається від вітру, душа моя сповнюється гордістю».
Катя підійшла ближче і уважно слухала, дивлячись на професора,– як він гарно говорить!
Професор захопився своєю улюбленою темою.
– А про квіти ви знаєте,– він звертався вже до дітей – Каті, Льоні, Асі і, забувши про їхні роки, говорив, як з дорослими: – Зараз нам доручили розробити велике положення – це буде постанова самої Ради Міністрів. Подумайте, Рада Міністрів схвалить постанову про впровадження квітів у побут людей! От! – Він підняв палець угору. – Аякже! Ми йдемо до комунізму – наше життя мусить бути красивим, благородним, і це все можливо, це все в наших руках! Правда? – Він поклав руку на плече захопленої його словами Каті. -Ми з вами мусимо зробити прекрасний сад!..
Прекрасний сад!
Другого дня цілий вечір Катя і Льоня сиділи і малювали план прекрасного майбутнього саду, бо Петро Петрович пообіцяв прийти і разом з ними все розробити, а вони хотіли підготуватися до його приходу.
– Оце буде алея,– пояснювала потім йому, трохи хвилюючись, Катя, – отут, навколо піонерської лінійки, можна посадити порічки, агрус і малину. Отут вишні і сливи, а яблуні на цьому кутку, правда? Клумби з квітами мусять бути скрізь, а на лінійці, навколо щогли з прапором, найголовніша – як зірка, правда? А отут, за яблунями,– Катя трошки почервоніла,– отут ми посадимо тютюн.
– Тютюн? – здивувався Петро Петрович. – Навіщо?
– А він вечорами так добре пахне,– тихо пояснила Катя.– І потім ми зріжемо листя, і у нас буде власний тютюн,– сказала вона зовсім розгублено. – Я вмію складати папуші.
– Хіба у вас палять цигарки? – засміявся Петро Петрович. Але Катя вже опанувала себе.
– Ні, – засміялася й вона. – Ми подаруємо його дорослим. Ну, в госпіталь… Ну, нашим шефам… Хіба це погано?
Петра Петровича навіть зворушила ця дівчинка з таким розумним щирим обличчям,– і він не тільки погодився, але й палко підтримав її бажання посадити тютюн.
Він вніс кілька поправок до плану.
– Дубки треба тут посадити між кущами, щоб затінок кущів беріг деревця від сонця й спеки. А потім, навпаки, дубки оберігатимуть ягоди. А от яблуні на хорошому місці. Лінійку треба трошки посунути, щоб не так близько до альтанки. А загалом добре! Ходімо розміряємо.
Вони ходили порожнім подвір'ям – Петро Петрович, Катя, Льоня, Ася, Тоня й інші діти – і вже бачили майбутній сад.
Катя весь вільний час від занять віддавала цьому саду. Вона читала книжки, які давав їй Петро Петрович, вона виписувала з журналів усе, що стосується розведення квітів, плодових дерев, і тоді ж заснували гурток юних мічурінців, а її обрали головою.
Гаряча робота почалась навесні.
Вона нікому про це не казала, але вона мріяла, щоб цей сад хоч трошки нагадував той далекий колишній їхній сад біля школи, який насадив її батько. Вона згадувала – і там багато хлопчиків і дівчаток – школярів працювали коло саду.
Вона ніколи про це не казала. Може, вона й не пам'ятала добре, як там було, але їй так хотілося, щоб і тут швидше стало рясно-рясно, зелено-зелено. Щоб швидше високо-високо виросли каштани і тополі і щоб молоді дубки, які вона посадила з Льонею і Ванею, були швидше кремезними дядьками-дубами, а яблуні і груші щоб аж гнули свої віти від великих наливних плодів.
…І щоб було багато-багато квітів…
«Квіти розцвітають – це земля всміхається», – співала колись мама. І яких тільки веселих усмішок не було в тому саду біля школи! І троянди, і маки, і білі лілеї, і безліч різноманітних пишних жоржин.
З ранньої весни до пізньої осені школа була наче у великому букеті. І вона, Катя, завжди бігала в вінку, і мама вплітала квіти в коси.
– Мавки мої, лісовички! – сміявся тато.
Перше літо яблуні, груші, дубки, посаджені дітьми в саду дитбудинку, були ще тоненькими, слабенькими прутиками. Це були ще «де-рева-діти», як сказала Тоня, а Світланка додала: «Вони ще в групі малят».
Але ж першої весни було посіяно і посаджено безліч квітів. З якою радістю бігли всі діти в сад, їхній власний сад! Кожна ланка мала свою клумбу, навіть дошкільники, малята, як їх усі звали, копирсалися в землі під доглядом старших дітей і виховательок.
І з першим теплом всі квіти почали цвісти по черзі – весняні, літні, осінні.
Дивно! Оці всі роки Катя ніколи не згадувала ні садка, ні квітів у ньому.
А тепер кожна квітка, що розпускалася на клумбі, нагадувала їй далеке дитинство.
– Ти пам'ятаєш Ясика? – несподівано спитала вона Льоню, дивлячись на малят, які копалися на своїй грядці. – Він був з нами в Аушвіці.
Ваня закивав головою, а Льоня спитав:
– Спочатку з бабусею, а потім сам?
– Еге, маленький, синьоокий такий. Куди він зник? Так ніхто й не знає…
– Ганс, якого бачила Ліна Павлівна,– пам'ятаєш, вона розказувала Галині Олексіївні,– може, то й був Ясик?
– А чого ти згадала його?
– Вони жили, давно, що до війни, поряд з нами. Його мама, тьотя Оля, була маминою подругою. Ясик завжди лазив у нашому садку… І тоді ж не тільки Ясик зник, а ще багато малих дітей. Ти ж знаєш, Галина Олексіївна зустрілася з тьотею Олею на Уралі. Тьотя Оля тяжко поранена. Вона й зараз лежить в санаторії під Москвою. Її розшукали. А дядя Гриша, її чоловік, загинув.
– Ти писала їй? – спитав Льоня.
– Ні. Ми вирішили, поки не знайдуть Ясика, щоб я їй не писала. Катя замислилась.
– Ми дуже були близькі, наші сім'ї… – продовжувала вона після кількох хвилин мовчання. – Коли я народилася, тато посадив ялинку, а коли Ясик – ясенок. Ялинка була вже величенька. Але ж вони згоріли, і ялинка, і ясенок, коли згоріло все село. Я б так хотіла, щоб Ясик був живий. Щоб його врятували, як і нас… Щоб ми колись зустрілися…
– Ви б могли і не пізнати одне одного. Може, це справді йому і ім'я змінили, і прізвище.
Раптом Ваня щось почав показувати на землю, потім на деревця, щось мичав, розводив руками, хвилювався. Катя уважно поглянула на нього.
– Він помер? Ти думаєш, він помер і його закопали? – спитала вона.
Але Ваня хитав головою і показував руками, як саджають дерево.
– Посадити дерево на пам'ять про Ясика? – спитала Катя. І Ваня закивав – мовляв, так, так, посадити дерево.
– І коли воно прийметься – значить, він живий,– сказала багатозначно Катя. – Тільки нікому не кажіть, хлопці, гаразд? Ми посадимо тут ясенок.
Вони посадили за «тютюновими плантаціями» маленький ясенок не в ту пору, коли садили дерева, і нікому про це не сказавши.
«Тютюновими плантаціями» Катя і хлопці гордо називали невеличку грядку з тютюном. Льоня посадив там ще ялинку. Він не сказав, чому саме ялинку. Катя спочатку почервоніла, але потім сказала, бо вона вміла сказати все прямо в очі.
– Тоді треба не тільки ялинку, а ще й твоє і Ванине дерева. Я б хотіла клен і дуб – коли вони всі виростуть, це буде дуже красиво.
Отак, під секретом від усіх, вони посадили ці чотири незаплановані деревця в кінці саду над яром, і на їхню велику радість деревця прийнялися.
Льоня вчився, як і Катя, відмінно з усіх предметів. Нічого дивного не було в тому, що коли для їхнього будинку дали одне місце в школі з англійською мовою навчання, Марина Петрівна і всі педагоги одразу подумали про Льоню. Школа теж дала прекрасну характеристику. А сам Льоня ніяк не міг вирішити – радіти йому чи ні. Він шукав очима погляду Каті – як вона ставиться до цього. Звичайно, він був гордий, що вибір упав на нього.
– Він буде дипломатом,– сказала Ліна Павлівна, – їздитиме на міжнародні асамблеї і там виступатиме проти англо-американських паліїв війни.
– Справді? – серйозно спитала Зіна. – Ой Льонечко, який ти розумний!..
Усі розсміялися, а Катя сказала:
– Ні, правда, це дуже-дуже цікаво. Я певна, що ти добре вчитимешся, знатимеш мови і підеш на дипломатичний.
Льоня зрадів, але водночас з легким докором глянув на неї. Невже Каті зовсім байдуже, чи лишиться він у будинку, чи буде в іншому місці? А Катя спокійно, як завжди, сказала при всіх:
– Мені, звичайно, сумно буде без тебе, я звикла з тобою скрізь разом працювати. Ти обов'язково приходь щонеділі. Не забувай нас там, у своїй школі.
Дуже сумував Ваня великий і тепер не відходив від Каті. Його вчила окремо Ліна Павлівна. Вона водила його і до лікаря логопеда, і в школу глухонімих, але ж він не був глухий! І лікар логопед нічим не допоміг – Ваня не розмовляв. Найкраще його розуміли Ліна Павлівна і Катя. Катя терпляче, як ніхто з дітей, розмовляла з ним. Вона розказувала йому все те, що вчили в школі, диктувала ті самі диктанти, і Ваня писав і розв'язував задачки не гірше за інших.
Так, Катя була Завжди зайнята, і їй не треба було нагадувати – зробити те або те. На неї можна було покластися, бо до всього вона ставилася свідомо і відповідально. Про це знали і діти, і вихователі.
Перед святами вона разом з усіма старшими піонерами була заклопотана найдужче.
А найбільш перед Новим роком. Перед ялинкою.
Засідання ради піонерської дружини було строго закритим. Присутні були Марина Петрівна, Ліна Павлівна, а порядкувала всім Машенька.
– Дамо слово для інформації Марині Петрівні,– сказала голова ради дружини Ася.
– Діти, – почала Марина Петрівна. – Цього року шефи виділили нам спеціальні кошти, щоб ми влаштували велике веселе свято. Ми задоволені вашими успіхами в школі і хочемо, щоб канікули ви провели якнайкраще. Ми подбаємо про те, щоб ви відвідували під час канікул театри, кіно, буде зустріч з письменниками, з двічі Героєм Радянського Союзу Сидором Артемовичем Ковпаком.
– Ой,– зойкнули дівчата.
– От здорово! – вигукнули захоплені хлопці.
– Але ми мусимо добре обміркувати,– продовжувала Марина Петрівна,– як ми влаштуємо ялинку, яка у нас буде вистава. От про це я й прошу сьогодні докладно поговорити.
– Хто бере слово? – спитала солідно Ася. Майже всі підняли руки.
– Ну, я буду всім по черзі давати,– вирішила Ася. – Ти, Валю.
– Щоб старші діти самі прикрасили ялинку, і нікого в залу не пускати, аж поки засвітимо.
Хоч це було висловлено не дуже складно, але всім подобалося.
– З школи учителів і дітей запросити в гості!
– Вивчити новорічні вірші!
– Приготувати малятам подарунки!
Усе записували, кожне дрібне зауваження. Але ось дійшла черга до Каті.
– Я пропоную,– сказала вона,– щоб усі діти, навіть малята і всі хлопці, які завжди уникають того, взяли участь у виставі. Щоб це вийшов справжній новорічний карнавал, щоб усі були в карнавальних вбраннях, і тоді всім буде весело.
– А як же малята виступатимуть разом із старшими? – спитала Валя.
– Під ногами тільки плутатимуться,– зауважив Ілько.
– Ні, ні, хай і малята! – підтримала Леночка. – Ти, Катю, напевне, вже щось надумала.
– Я справді дещо придумала, може й не так, але ви поправите. Я думала, відкриємо свято пісенькою сніжинок і їхнім танком. Оце й будуть ролі для малят. Ми самі пошиємо їм вбрання, тільки щоб Олена Іванівна покроїла.
Олена Іванівна була кастеляншею і швачкою в будинку.
– Ну, звичайно, мусить бути Дід Мороз,– продовжувала Катя, – яка ж ялинка без Діда Мороза? Він вітатиме всіх з Новим роком, він розкаже, як живуть скрізь на світі діти, а потім він почне розповідати казки. А казки будуть пушкінські, і ми їх будемо показувати, і там усім дітям ролі будуть. Ми покажемо казку про царя Салтана – там мусить бути тридцять три богатирі, і танок морських хвиль, і царівна Лебідь, і сестри. Усім вистачить!
До чого ж це всім подобалося! Одразу загомоніли, почали додавати щось своє, розвивати далі.
– А хто буде Дід Мороз?
– Хай хтось із хлопців!
– Ні, треба когось вищого, у нас все-таки хлопці ще не такі високі.
– От якби так зробити, щоб ніхто не знав, хто буде Дід Мороз, хай тільки Марина Петрівна знає, – сказала Катя.
– Ні, хай знає тільки Олена Іванівна, – поправила Леночка. – Одна Олена Іванівна одягатиме – значить, знатиме. Хай це і від Марини Петрівни буде секрет! – засміялася вона. Усім це дуже сподобалося.
– Тільки щоб справжній, справжній секрет і від Марини Петрівни! Олено Іванівно, нікому, нікому не кажіть.
– Будьте певні, – примружила очі стара Олена Іванівна, коли її повідомили про цю важливу постанову. Вона й сама любила такі витівки!
Олену Іванівну діти дуже любили. Вона колись працювала в костюмерній оперного театру, і готувати вбрання до свят, карнавалів – це була її стихія. Крім того, вона завжди любила розповідати про театр, про постановки опер та балетів, про видатних акторів, які приїздили на гастролі. Але завжди найбільший наголос робився на тому, яке вбрання приготувала їм Олена Іванівна. І виходило, що значна частина успіху залежала саме від неї.
Дівчатка завжди вигадували, що їм треба попрасувати стьожки чи підшити спідницю, аби побігти в «костюмерну», як, за старою звичкою, звала свою маленьку робочу кімнату Олена Іванівна. Крім того, Олена Іванівна вчила охочих вишивати, і вже багато тумбочок у спальні були вкриті серветочками власної роботи. А старші дівчатка просто змагалися у майстерності обв'язувати хусточки.
Зараз навколо Олени Іванівни весь час юрбилися діти.
– Щоб тільки це не відбилося на табелі,– всерйоз непокоїлася Марина Петрівна. – Катю, дивись мені!
Та Катя, Ася, Роза і самі турбувалися – підтягали слабеньких. Яке ж це свято, коли в табелях двійки? Соромно в очі буде глянути і Марині Петрівні, і шефам, і всім дорогим гостям. Адже обов'язково питатимуть – як вчитеся в школі?
Ні, ні, все обійшлося гаразд. Навіть «вредний» Борис, Катине нещечко, витяг останні відповіді і контрольні на трійки.
До зали за три дні до свята нікого не пускали, крім членів ради піонерської дружини та Леночки, яку вже в школі прийняли до комсомолу. Та, звичайно, і уявити не можна було б, щоб Леночка в усьому не брала участі, хоча вона вчилася дні і ночі і перестрибнула навіть через клас.
Напередодні свята всі члени ради дружини лягли об одинадцятій годині. Вони розкладали подарунки малятам і середнім, допомагали прикрашати ялинку. А Марина Петрівна, Олена Іванівна, Машенька, Ліна, інші вихователі і куховарка Ніна Йосипівна, мабуть, зовсім не лягали. Закінчували шити. Адже одягти в карнавальні вбрання понад 100 чоловік – це не жарт! Треба було все прибрати, підготувати виставки дитячих робіт, і врешті – треба ж було напекти коржиків, хрустів і наготувати різних закусок!
Як Олена Іванівна була переконана, що весь сенс свята в її костюмерній, так і Ніна Йосипівна, велика і сувора на вигляд, уже літня жінка, не мала найменшого сумніву, що весь успіх свята залежить від неї– від її пирогів і хрустів.
Одна Марина Петрівна завжди гадала, що не від неї все залежить, а від усіх цих дбайливих рук: і від Ніни Йосипівни, і від Олени Іванівни, і від Ліни і Лени, і від Тоні і Зіночки, і навіть від найменшеньких – Ориськи та Ігорьочка. Але вона мусить скрізь сама поспіти, все сама оглянути, скерувати. Зовні завжди спокійна, без метушні, вона вносила скрізь лад і спокій. Треба було все помітити, нічого не забути під час підготовки, а ще важливіше – на самому святі.
І вона все помічала і нічого не пропускала.
І ось під час веселого свята, коли вже закінчилася вистава і діти, збуджені, радісні, юрбилися навколо Діда Мороза, намагаючися відгадати, хто це, Марина Петрівна помітила, що ніде нема Каті. Так, Каті ніде не було, ні з подругами по школі, ні з дорослими гостями, ні коло виставки робіт, ні коло ялинки.
Всі ці дні Катя була правою рукою Марини Петрівни. Вона допомагала «художникам» – Вані, Саші, і Насті прикрашати портрети, малювати декорації і перевіряла, як Тоня, Зіна і Валя пишуть запрошення. Перед виставою вона одягла малечу в убрання сніжинок, водночас підшиваючи нашвидку і повторюючи з ними слова. Потім одягла Леночку – царівну Лебідь – і сама встигла одягтися сестрою цариці. Привітна, як завжди, вона стрічала гостей-шефів з видавництва і училища танкістів, професора Петра Петровича з Академії і, головне, – легендарного героя Сидора Артемовича Ковпака. Хлопці так і побігли йому назустріч, оточили його, але засоромилися і слова не могли вимовити, і Софія Миронівна теж зніяковіла, а Катя виручила – вона підійшла і, щиро всміхнувшись, просто сказала:
– Ми такі раді, що бачимо вас, товаришу Ковпак. Ми читали вашу книгу і стільки чули, просимо до нас на свято.
Тоді вже всі діти осміліли. Він зайшов до зали, поглянув на нарядних дітей, на пишно вбрану ялинку.
– Дорогі діти, дорогі наші рідні діти,– почав він, і раптом сльози не дали йому говорити. Він простяг Каті і маленькій Ірочці подарунок, який привіз,– чеські і болгарські дитячі книжки і, трохи опанувавши себе, сказав кілька слів про радість бачити їх щасливими, веселими…
Тонісінькими голосками проспівали сніжинки, вийшов Дід Мороз.
– Хто? Хто? – загомоніли діти. Ніхто не міг здогадатися! Навіть коли він заговорив, бо говорив він удаваним товстим басом.
Потім почалася казка про царя Салтана. Як це все було чудово! Невже під ялинкою сиділи Ася, Роза і Катя, а не справжні три сестриці пряли під вікном? Царя Гвідона грав Ілько, а царя Салтана – Борис. Еге ж, Катин Борис – і як він чудово грав!
Про царівну Лебідь нема чого й казати! Леночці розпустили її золотисті коси, а на голові в короні блищала зірка, а плаття було з білої марлі, посипане ялинковим золотим дощем, вона вся сяяла, як зірка!
Подобався всім танок морських хвиль – Надя, Тоня і взагалі всі середні, а найдужче – Золота рибка. Золотою рибкою була Зіночка Лебединська – маленька, граціозна, з зеленкуватими очима. Вона чудово танцювала і декламувала.
Наприкінці знову з'явився Дід Мороз. Він привіз подарунки, потім були танці всіх дітей і дорослих навколо ялинки, і коли вже Дід Мороз повів усіх до їдальні, він там раптом сказав голосом… Ніни Йосипівни:
– Прошу до столу!
Ніколи такого не чекали від «серйозної» Ніни Йосипівни, і діти зняли такий вереск, що навіть Марина Петрівна злякалася.
Тоді Каті вже не було з дітьми, як не було її в танку навколо ялинки.
Але треба було запросити вечеряти гостей, дати розпорядження дітям, хіба мало клопоту хазяйці під час такого великого свята?
Тільки коли вже всі роз'їхалися, коли втомлені шумним святом діти поснули і все затихло, Марина Петрівна, навіть трохи хвилюючись, зайшла до спальні старших дівчат.
Все було гаразд! Марина Петрівна полегшено зітхнула.
Катя спокійно спала у своєму ліжку, затишно підклавши руку під праву щоку.
Другого дня Катя була, як завжди, заклопотана різними справами, і Марина Петрівна вирішила, що вона просто вчора її не помітила. Адже все було гаразд.
Минали веселі канікули, діти їздили до театру, влаштовували лижні вилазки, зробили невеличкий каток у садку, і Льоня Лебединський, який приходив у гості, вчив усіх надзвичайним фігурам. З ним чудово каталася Ліна Павлівна, хоча спочатку казала:
– Я, мабуть, зовсім розучилася. Я все, все забула, навіть як коньки надягати.
А в кінці тижня увечері випав, нарешті, такий спокійний час, що діти сіли писати листи.
Тепер уже не завжди Марина Петрівна «перевіряла помилки», хоча діти завжди довірливо давали їй свої листи в незапечатаних конвертах.
Найменше треба було перевіряти Катю. Проте, коли Марина Петрівна лишилася сама в кабінеті з купою листів, вона взяла першим Катин!
«Дорогі Вірочко і Томочко! – писала Катя. – У нас зараз канікули, як і у вас. Нас двічі водили в оперу, ми слухали там «Івана Сусаніна» і бачили «Лебедине озеро». Ми ходили на партизанську виставку і в музей російського і західного мистецтва, а дома у нас було чудове свято. У нас була така розкішна ялинка, якої я в світі не бачила і уявити не могла, навіть читаючи книжки. До свята нам пошили нові форми з білими фартушками, а на ялинці ми всі були в карнавальних вбраннях. Усім роздавали стільки яблук, цукерок і всяких ласощів, що не хотілося їсти. До нас приїздив двічі Герой Радянського Союзу Ковпак. Він був головний серед партизанів під час війни. Усім було весело, всі танцювали і співали, а я сховалась в куточку класної кімнати і плакала, що ніколи вже не побачу моїх тата і мами і що їх убили фашисти».
Так от де була Катя, спокійна і витримана Катя під час ялинки! Ну що, що ще зробити, щоб зовсім загоїлися поранені дитячі душі, і невже на все життя лишиться цей глибокий сум?
Марина Петрівна сиділа замислившись і раптом здригнулася і скочила з місця. Несамовитий крик долетів знизу. Вона в житті не чула такого страшного крику.
Марина Петрівна кинулася вниз, всі діти й вихователі бігли по сходах у вестибюль, до вхідних дверей.
Звівши руки вгору, не рухаючися, кричала Катя. Без слів, без сліз, просто кричала:
– А-а-а-а-а!
А в дверях стояв великий бородатий військовий, м'яв у руках папаху і плакав.
Вони не бачились стільки років і пізнали одне одного з першого погляду, в першу ж мить, коли тільки відчинилися двері і Катя саме пробігала сходами. Марина Петрівна одразу зрозуміла, в чому справа.
– Це Катя, Катя,– сказала вона. – Ви Катю шукаєте? Військовий мовчки кивнув головою.
– Катечко, заспокойся, тихо, це ж твій батько?
Тоді Катя рвучко кинулася до батька, міцно охопила його руками і заплакала, ховаючи лице на його грудях, на яких в три ряди були прикріплені орденські колодки.
* * *
Так, він був живий, командир партизанського загону Папуша. Його розстрілювали, його вішали, його катували в таборах, але він лишився живим; він тікав, він організовував утечі сотень полонених, організовував нові загони і за межами Батьківщини: і в Чехословаччині, і у Франції,– куди тільки не кидав його ураган війни! – І лишився живим, безліч разів поранений і побитий.
Діти слухали, затамувавши подих, оповідання бойового партизанського командира і дивилися з повагою на його посивілу бороду, на орденські колодочки і на добре обличчя. У Каті були такі ж сірі очі, такі ж рішучі рухи, прямий погляд.
– І Катя у нас як командир була в концтаборі, ні Настаськи, ні коменданта – нікого не боялася, – сказала раптом Тоня.
Батько поглянув на дочку. Він ще її нічого не питав. Боявся. Марина Петрівна йому розповіла, як загинула від фашистських катів його дружина, як Катя потрапила до концтабору, і йому було страшно розпитувати!
– А більше не буде війни? – спитала Тоня.
Катин тато взяв її тоненьку ручку і, усміхнувшися, сказав:
– Не допустимо… Усі чесні, прості люди світу не допустять.
Він раптом побачив на цій тоненькій ручці номер. Його не можна було знищити. Командир перевів очі на руку Каті – енергійну гарну руку дівчини-підлітка. Так, і у неї був виколотий номер. Він подумав – поки живий, не забуду ні на мить цих ручок з номерами.
– Не допустимо, – повторив він твердо. – Радянський Союз, всі чесні люди світу не дозволять. Ви так добре живете тепер! – додав він, зітхнувши.
– Тату, – сказала Катя,-а нас не всіх повернули. Адже багато маленьких зникло. Тату, ти пам'ятаєш Ясика – він теж зник. А тьотя Оля жива, з нею листується Галина Олексіївна, артистка, наша знайома, вона часто їздить до нас у гості. Я не писала тьоті Олі ні разу. Ми вирішили, щоб я не писала, поки не натрапимо на сліди Ясика. Тату, як знайти Ясика?
– Так поїдемо до неї швидше, розпитаємо… Оля.. Олечка… бідна моя, – схопився одразу батько.
Увечері вони поїхали втрьох – Катя, її батько і Ліна Павлівна – до Галини Олексіївни.
Ліна завжди, коли траплялася вільна година, їздила до Тані і Галини Олексіївни. Інколи з нею їздили Тоня, або Зіна, або хтось із малечі – і це було для них завжди святом.
– Ми до вас, Галино Олексіївно, з нашим гостем, – заговорила, входячи, Ліна. – Ви ніколи не вгадаєте, яка у нас радість!
– А от і вгадаю,– засміялася Галина Олексіївна,– хтось із батьків приїхав! Чий? Хто? Хто це з тобою, Ліночко? Заходьте, прошу!
Але тут до неї на шию кинулася Катя.
– Галино Олексіївно! Мій тато приїхав! Мій тато живий!
А бородатий військовий уже тиснув їй руки. Виходить, скільки друзів, скільки рідних у його дочки! І Марина Петрівна, що замінила всім матір, і ця молоденька вихователька, яку діти так люблять і поважають. А от ще зовсім стороння жінка, якась артистка…
– Ходімте, ходімте, – швидко говорила вона, – у нас теж гості, до мене приїхала моя найближча подруга. Вона теж була військовою. Сашо.! В якому ти чині була? Я завжди забуваю. Тільки зараз у неї такий стрибок! Від боїв на фронті – бої з немовлятами за сухі пелюшки!
– Не думай, Галинко, – простягаючи руку гостям, сказала Олександра Самійлівна, – що у нас справа вся тільки в пелюшках. Коли б ти знала, яка страшна історія розкрилася через одну дитину в наших яслах.
– Так ви теж працюєте з дітьми? – спитав Катин батько.
– Не безпосередньо. Я завідую Охматдитом, і зараз ми зіткнулися з дуже складною справою. Під час війни зникло багато наших радянських дітей.
– Галино Олексіївно, – схопила Катя за руку Галину Олексіївну, – ми й прийшли до вас про це поговорити. Ви розкажіть татові про тьотю Олю, про Ясика.
– Сашо, це про того Ясика, про якого я тобі написала, – пояснила Галина Олексіївна.
– Я пам'ятаю. Ви знаєте, нам пощастило викрити одну жінку, яка підкинула в ясла чужу дитину, а потім прийшла за нею – вона спекулювала на цій дитині, а чия це була дитина насправді – ще не встановлено. Але не в тому справа, важливо те, що органам безпеки вдалося встановити, що ця жінка під час війни була технічною підсобницею професора Хопперта, який вивіз будинок з радянськими дітьми до Німеччини. Вона була безпосередньою помічницею ще однієї темної зрадниці, яка відібрала малих радянських дітей і потім їх вивезла. Фрау Фогель – так називалася ця жінка, а тепер вона з професором в західній зоні.
