Текст книги "Рiднi дiти"
Автор книги: Оксана Иваненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)
Які великі, одверті листи вони писали один одному, хоча й досі Ліна не послала своєї фотокартки. І він не надсилав своєї, та однаково вони вже добре знали одне одного. Вітя знав про всі радості і тривоги Ліни, знав, що вона була в полоні і навіть боялася зустрітися з Танею. Він знав, як вона багато працює і наполегливо вчиться, як вона боїться фізики і математики, і дуже шкодував, що між ними така велика відстань і він не може допомогти їй, адже ці предмети він дуже любив і в військовому училищі склав на «відмінно».
От і зараз, коли Ліна сиділа з старшими педагогами і Мариною Петрівною, у неї в кишені синього робочого халата лежав ще не читаний і навіть не розпечатаний лист від Віті. Тому вона була в особливо піднесеному настрої і жваво брала участь у обговоренні плану.
До кімнати зайшла няня тьотя Феня і повідомила:
– Марино Петрівно, до вас якась жінка приїхала, з міськради, з обслідуванням.
– Попросіть до мого кабінету, я зараз. Власне, ми вже закінчили, – звернулась Марина Петрівна до виховательок, – а Ліну Павлівну попросимо переписати план з усіма додатками, які зараз внесли.
– Зараз переписати?
– Так, будь ласка, зараз.
І Ліна лишилася переписувати план, а Марина Петрівна пішла до жінки з міськради.
В будинку не було так парадно, як у першому, але було по-сімейному затишно і спокійно. Саме так – спокійно. Сліди жіночих дбайливих рук лежали на всьому. Квіти в недорогих горщиках, по всіх сходах широкі доріжки, подушки на канапі, в залі картини на стінах, великий портрет юного Леніна і букет квітів перед ним, фото, на роялі розкриті ноти, куточок з роботами дітей. Пройшли дві дівчинки в коричневих формах, чемно вклонилися. Галину Олексіївну провели в кабінет завідувачки.
– Пробачте, що затрималася, – заходячи, сказала Марина Петрівна і раптом усміхнулася привітною посмішкою.
– Дозвольте познайомитися, – мовила Галина Олексіївна.
– Можете не називати себе, – перебила її Марина Петрівна. – Хто-хто, а педагоги вас добре знають. А мені сказали – з міськради!..
– Та це ж так і є – з доручення міськради. – І Галина Олексіївна пояснила, в чому справа.
– Але ви знаєте, мені хочеться, щоб ви взагалі познайомили мене з вашим будинком, з дітьми. Мені у вас дуже подобається.
– Ви, мабуть, читали про наших дітей? – спитала Марина Петрівна.
– Ні, а що про них писали?
– А, так ви не знаєте нічого про наш будинок?
– Нічого, крім того, що це спецбудинок для дітей-сиріт.
– Це вірно, але більшість дітей до того ж ще вивезені з Німеччини, з концтаборів.
– Як? З концтаборів? А між ними нема хлопчика Ясика з Білорусі? – одразу спитала Галина Олексіївна.
– Ні, Ясика нема, а з Білорусі, взагалі, багато.
– Розкажіть про них, – попросила Галина Олексіївна.
І Марина Петрівна відчула тут не просто цікавість, а справжню увагу і переживання за дітей. У них одразу з'явилися взаємна симпатія і довір'я. Марина Петрівна докладно розповіла про перший час, як привезли дітей, як було важко повертати їх до життя. Вона розказала історію Каті, сестричок і брата Лебединських і про малят, як діти тепер вчаться і як ще багато треба зробити для них. У кожному слові відчувалось материнське піклування.
– Їм, як нікому, потрібні затишок, тепло, увага, – казала вона. – Але й сюсюкати над ними, бідкатися не можна. Просто треба, щоб вони жили бадьоро, цікаво, вчилися і відчували себе, як усі радянські діти, щасливими і потрібними нам усім. Нам тепер багато школа в цьому допомагає. Ну, а в мене основне, по правді казати, – поправити їхнє здоров'я. Мені от обіцяли дати кілька місць до кримського санаторію. Посилене харчування виклопотала, зовні вони вже цілком добре виглядають, але зовнішній вигляд це ще не все. Ви нам також допоможете, а крім того, – Марина Петрівна хитро всміхнулася, – я б хотіла і експлуатнути вас. Діти були б такі щасливі, коли б ви їм щось прочитали, розповіли.
– Будь ласка, з охотою, – сказала Галина Олексіївна, – коли завгодно. Це буде найкраще знайомство.
– Навіть сьогодні? Адже сьогодні субота.
– Навіть сьогодні! От ви мені тільки розкажете і покажете, що треба для мого обслідування, а потім, будь ласка, я у вашому розпорядженні.
Вони пішли оглядати будинок, а Ліна сиділа собі в кімнаті завпеда Софії Миронівни і нічого, нічого не знала.
Спочатку вона прочитала Вітин лист, вона вже не могла далі витримати і носити його нерозпечатаним. Хоча він був коротенький, але, як завжди, такий хороший! Він починався: «Дорогий друг Ліна!» і підпис був: «Ваш Вітя».
Вітя не писав одверто, але Ліна зрозуміла, що він збирається кудись далеко і що він писатиме, обов'язково писатиме, що він уже не уявляє собі життя без її листів, що вона йому найближчий друг на світі, хоч він її ніколи не бачив. «Коли ж, нарешті, ви надішлете ваше фото? Хоча мені здається, я й без фото вас знаю».
Ліна замріялась. Як це дивно все. Якийсь Вітя, а вона йому про все пише… Цікаво, як поставилась би до всього Таня?
…Восени вийшло все по-дурному!
Вона зайшла до них у дім, постукала в квартиру, де вони жили, а якась жінка проходила і сказала: – Там нікого нема. Вони недавно виїхали.
Може, то й не вони були!.. Може, вони й не повернуться до Києва… Але треба швидше переписувати план, бо вже, напевне, обід, а там треба буде готувати з дітьми уроки…
– Ліно Павлівно! Ліно Павлівно! – раптом почула вона голоси Каті і Асі. – Ходімте в залу, до нас артистка приїхала і зараз виступатиме.
Артистка! Як було добре, коли інколи до школи приїздила Танина мама! Як її всі любили і ходили за нею табунцем. Навіть іти зараз не хочеться, дивитись на чужу артистку, порівнювати її з «нашою Таниною мамою» і згадувати ті далекі роки. Але Катя і Ася такі впевнені, що Ліна Павлівна з радістю побіжить за ними, що не можна їх розчарувати. Ліна Павлівна з дівчатами тихо заходить в зал і бачить – посеред дітей стоїть… Танина мама…
Ліна підносить руки, склавши обидві долоні, і каже здивовано, розгублено, нічого не розуміючи:
– Танина мама…
А Танина мама дивиться якусь мить так само розгублено і здивовано і раптом біжить до неї.
– Це ти, Ліночко! Звідки ти тут?
Танина мама нічого не могла слухати, не могла зрозуміти, що їй розповідала Ліна, що розповідали діти. Вона витирала сльози і тільки казала:
– Швидше їдьмо… Танечка, мабуть, дома… Ліночко, моя дівчинко Дорога… У вас тут нема телефону?.. Я б додому подзвонила… попередила… їдьмо, їдьмо, швидше. Яка я рада, яка я рада!
Діти, Марина Петрівна – усі були схвильовані цією зустріччю.
– Ось ми і породичалися з вами, – мовила Марина Петрівна, потискуючи на прощання руку Галині Олексіївні.
Лена обняла Ліну і прошепотіла:
– Яка я рада за тебе!..
Ліна швидко одяглася, і кожен з дітей хотів їй допомогти – Ваня великий тримав пальто, Тоня і Світлана трохи не розірвали хусточку, яку Ліна одягала на шию.
До Галини Олексіївни теж усі враз пройнялися любов'ю, вона справді стала наче родичка, і так уже вийшло само собою, що всіх дітей вона перецілувала на прощання, коли всі вони юрбою проводжали їх до тролейбусної зупинки. Чим ближче вони підходили до дому, тим більше завмирало у Ліни серце.
Вони майже не розмовляли, тільки Галина Олексіївна міцно тримала її за руку і погладжувала ніби хотіла приголубити за всі ці роки.
Висока худенька дівчина з темними рудуватими косами, складеними вінком на голові, відкрила двері. Ліні одразу чомусь впав у очі цей віночок кіс і комсомольський значок на кофточці, а тоді вже вона побачила Танині очі, все обличчя і почула здивований вигук.
– Ой Ліна! Ліна!
– Ти пізнала, пізнала, Танечко? – питала, плачучи, мама.
– Звідки ти, Ліночко, ой Ліночка!
Вони припали одна до одної і не могли відірватися.
* * *
Звідки вона тут, вона розповіла потім, сидячи в обіймах Тані і Таниної мами у них на канапі в кабінеті.
– Тільки подумати,– не могла заспокоїтись Галина Олексіївна,– стільки часу в одному місті і не побачитись! Ми виїздили, але ж тільки на місяць – і саме в цей час ти заходила.
– Ой, як добре, – шепотіла Таня, стискуючи Лінину руку. Скільки років вони не бачилися, і яких років!
– Мамо! – раптом схопилася Таня. – А про батька ти сказала? Ліночко, ми ж твого батька бачили!
– Де, як? – перелякано спитала Ліна.
– Ми бачили його на станції. Він військовий.
– Військовий? – спитала Ліна здивовано. – Ви бачили його на волі?
– Звичайно, у нього орденська планочка на грудях, я помітила, тільки не встигла роздивитися, які саме ордени чи медалі.
– Ні, це правда? Ви не помилилися, то був він?
– Звичайно, він. Він сам підійшов до нас і спитав про тебе. Тільки поїзд швидко рушив, і ми не встигли поговорити як слід, навіть номер польової пошти спитати.
– Номер польової пошти,– повторила механічно Ліна і раптом згадала, як вона сказала тоді фрау Еллі: «Мій батько на фронті». Як їй хотілося тоді, щоб це була правда! І зараз їй невимовно радісно було почути це. Батько був на фронті, батько разом з усім радянським народом захищав Батьківщину. Він спокутував свою провину перед нею.
– Яка я щаслива, коли б ви знали, – тихо сказала вона. Галина Олексіївна погладила її по світлих косах, що лежали, як і в дочки, вінком на голові.
– Як же дізнатися, де він тепер? – схвильовано продовжувала Ліна. – Тепер я, мабуть, можу написати в військкомат, і там розшукають.
– Ох,– зітхнула Галина Олексіївна, – скільки ще батьків розшукуватимуть дітей і діти батьків. От я весь час розшукую одного хлопчика – Ясика з Білорусі. – І вона розказала Ліні про медсестру Олю і її сина Ясика, який лишався з бабусею.
– Галино Олексіївно,– схопила її за руки Ліна,– діти часто згадують Ясика, особливо Катя. Але вони самі не знають, де він подівся і ще багато малих дітей. А я певна,– сказала вона поволі,– що я бачила його остання з наших. – І вона розповіла про ізолятор в притулку, де вона мила підлогу і де лежав хворий синьоокий хлопчик Ясик, якого називали Гансом.
Вона розказала все, що знала про фрау Фогель.
Ох, це все було куди складніше, ніж навести порядки в будинку для обдарованих, ніж допомогти будинку для глухонімих! Депутат міськради була в розпачі, але назрівали деякі плани. Адже є відділи репатріації – перш за все перевірити там! А прізвище, рік, місце народження тепер уже можна було встановити за допомогою дітей з цього будинку.
«Ні, ні, Радянська влада не дасть їм загинути»,– подумала Галина Олексіївна словами Олі.
От і Ліна тепер шукатиме батька.
Дівчата лягли разом на Таниному ліжку. Їм, звичайно, мало буде однієї ночі, щоб розповісти все одна одній, але Ліна намагалася розповісти не так про події, як про свої переживання, про своє ставлення, щоб Таня все зрозуміла і повірила їй. Повірила. Оце головне, оце те, що мучило її всі роки. Таня мусить повірити, як вірить їй Марина Петрівна, як вірять діти: Леночка, Катя, Льоня.
Але ж діти бачили її там… вони не можуть не вірити, у них було таке ж саме життя і такі ж самісінькі страждання!
А Таня, може, уявляє собі все зовсім інакшим.
Льова, Золя, Килинка і дівчата з барака № 5, фрау Еллі, Отто. Він, мабуть, теж загинув, як і лікар, в гестапо, як і Наш Льова. Діти, дитбудинок… Вітя Таращанський.
Еге ж, Вітя… Про нього теж розповідає Ліна і раптом питає:
– Таню, ти давно в комсомолі?
– З 1943-го року,– каже Таня.
І Ліна, не чекаючи такого ж запитання від Тані, каже сумно:
– А я ні. Як ти думаєш, мене приймуть коли-небудь?
– Обов'язково,– впевнено каже Таня,– однаково ж ти трималася, як належить радянській дівчині. Я рада, я така рада цьому… – додає вона з почуттям.
Ліна присовується ще ближче до неї. Яка вона щаслива зараз. Таня, можливо, й не розуміє цього. Наче нема вже між ними цих страшних років розлуки, і Ліна каже зовсім іншим тоном, так як колись, коли повіряли одна одній свої таємниці над Дніпром, під старим каштаном.
– А ти знаєш, я навіть не знала, чи маю я право писати Віті.
– Звичайно, маєш,– так само переконливо мовила Таня. – Я певна, чим більше він знатиме тебе і про тебе, тим більше віритиме.
– Як дивно,– сказала Ліна. – Мені здається, життя тільки-но починається…
Вони, нарешті, заснули…
А Галина Олексіївна ще після того довго не спала… …Скільки буде ще таких несподіваних зустрічей, радості і горя. І раптом Галина Олексіївна глянула на сонного Андрійка і подумала:
«А хтось же й останній дочекається, буде ж хтось останній, до якого повернеться загублений. Що ж, я ладна була б бути останньою… тільки б дочекатися…
А вони… хай вони всі швидше зустрінуться, батьки з дітьми і діти з батьками… і ніколи, ніколи щоб більше не було війни…».
Тоня і Світланка
Тоню лікар поставив з дітьми праворуч, а Світланку ліворуч.
– Я з Світланкою,– сказала тихо Тоня.
– Ми з Тонею вдвох! – повторила стурбовано Світланка.
– Ви й будете завжди вдвох, – промовила Марина Петрівна. – Але ж зараз Тоні треба лікуватися. Ти ж бачиш, Світланко, яка Тоня худенька. Ти ж не хочеш, щоб вона зовсім захворіла і щоб її одправили: до лікарні.
– Не хочу, щоб захворіла,– перелякано прошепотіла Світланка.
– Так от – щоб вона не захворіла, її тепер одправлять до санаторію.
– А Світланку? – спитала Тоня, і її худеньке смагляве личко витяглося, і темні очі зробилися ще більшими.
Марина Петрівна обняла їх обох – і Світланку, і Тоню – і сказала ласкаво:
– Світлана у нас, дякувати долі, нівроку. Ми її і тут оздоровимо, а Тоні потрібно море, санаторій. Та ви не журіться, дівчатка. Адже це лише на півтора місяця. Ви писатимете одна одній. Тоня все докладно опише, яке море, який пляж, назбирає там камінців, черепашок на березі, привезе нам усім в подарунок. От бачите, Зіночка й Орися теж їдуть, а Лена лише радіє за них.
Після огляду лікаря Тоня і Світланка ходили до пізнього вечора, міцно обнявшися, і ніхто не підсміювався з них. Адже всі знали їхню пристрасну дружбу.
– Я тобі залишу мої білі банти в коси, – казала Тоня. Вона не знала, чим ще втішити подругу. На її думку, треба було б скоріше Світланку послати. Світланка менша, вона така весела, привітна з усіма, а от вона, Тоня, поїде, а Світланка лишиться.
Але й Світланчине серце було вщерть повнісіньке самопожертвою.
– Там вони тобі будуть потрібніші, – сказала вона схлипуючи. – Ти й мої забери.
– Ти тепер дружитимеш, напевне, з Надею? – спитала ревниво Тоня.
– Ні, я тепер ні з ким не дружитиму, поки ти не приїдеш. Але хай хто-небудь спить на твоєму ліжку, поряд зі мною. А то коли воно буде порожнє, мені буде страшно.
Тоню наче щось вкололо. Вона справді була дуже ревнивим другом. Та вона враз уявила, що Світланка вночі боятиметься і, може, плакатиме, а всі спатимуть, і ніхто не почує. Світланка запитливо дивилася своїми блакитними очима, чекаючи дозволу. Але Тоня цілком миролюбно сказала:
– Хай Надя спить.
Після вечері, коли всі лягали спати, Тоня, як завжди, дбайливо укрила Світланку великою ковдрою – «закутушкала». Це слово лишилося ще від мами, і Світланка, вже напівсонна, усміхнулася.
Так уже повелося з давніх-давен, з того самісінького вечора, коли вони, зустрівшись, мало не звалили одна одну додолу, і з того часу ніколи не розлучалися. Тоді вони вперше лягли поряд і Тоня дбайливо натягла якесь ганчір'я на Світланку.
Зустрілися вони куди раніше, але не пам'ятали одна одної, просто не помічали в юрбі дітей. Адже вони були зовсім маленькими, коли фашисти загнали тисячі родин за колючий дріт у Вітебську, а потім відвезли далеко-далеко в запечатаному вагоні. Тоні минав лише четвертий рік, коли забрали її з матір'ю, братиком і сестричкою.
У тому ж вагоні їхала і Світланка, трохи менша за Тоню. Тоня тулилася до худих колін матері, а Світланку тримала на руках молода перелякана жінка.
Перші дні діти голосно плакали, вартові кричали, били прикладами старших хлопчиків і дівчаток, матері затуляли руками дитячі ротики, віддавали свої пайки вонючої бурди з червою, яку називали «зуппе», ділили між малечею шкоринки хліба з тирсою. Але діти плакали – від постійного голоду, тільки все тихше, тихше.
Вони скиглили і скавучали, не в силі були підняти голосу і вмирали, наче танули на очах. Померли молодший братик і старша сестричка Тоні, їх вартові викинули на ходу з вікна вагона. А мати притулила до своїх висохлих грудей Тоню, зціпила зуби, щоб не кричати, і тільки сльози дощем лилися на брудне темне личко Тоні і лишали на ньому смуги.
Вони опинилися знову в концтаборі, брудні, голодні, обідрані, побиті. Ще й у Вітебську дорослих нещадно били, допитуючися, хто з партизанських родин і де партизани. А тут, в Аушвіці (діти вже потім дізналися про назву табору), били всі, і наглядачі, і наглядачки, навіть важко сказати за що. Гляне яка жінка не так, і вже над нею здіймається гумовий канчук.
Вранці, в полудень і ввечері вистроювали всіх на плац для перевірки, і всі стояли години три, незважаючи ні на яку погоду – чи дощ, чи вітер, чи сніг. І Тоня мусила стояти, і Світланка, і навіть ще меншенькі, бо були матері, які мусили тримати на руках немовлят, а півторарічна дитина стояла, тримаючися за лахміття, яке колись було халатом.
Отам, в Аушвіці, якось сірим ранком наказали вистроїти окремо дітей.
– Не дам! Не дам! – шепотіла Тонина мати.
– Не дам! Не дам! – кричала мати Петрусика, Тониного ровесника. Але наглядачка заговорила:
– Дикі люди. Ваших дітей перенумерують, то є порядок. Вони зараз повернуться.
Вони, справді, повернулися, і матері кинулися до них.
Діти плакали, стогнали, притулюючи до себе ліві ручки. Так, для фашистського порядку їм усім понаколювали номери на ручках… У багатьох руки поопухали. Що могли зробити матері?
Мати Петрусика сиділа й повторювала:
– Сімсот двадцять три тисячі чотириста п'ять. Сімсот двадцять три тисячі чотириста п'ять…
Це був номер її Петрусика.
Коли її спитали, чому вона повторює цей номер, вона, не повертаючи голови і похитуючись, як маятник, промовила:
– Щоб не загубити… Щоб не загубити… Сімсот двадцять три тисячі чотириста п'ять… Сімсот двадцять три тисячі чотириста п'ять…
Тоді й інші жінки почали заучувати номери своїх дітей, записувати їх на клаптиках паперу, на хусточках.
А другого дня повели перенумеровувати дорослих, навіть стару бабусю Василину, що лишилася з Ясиком.
– Хіба я втечу куди з моїми ногами, – казала бабуся Василина. Але й на її зморщеній, спрацьованій, висохлій руці накололи номер.
– Не дали вмерти вільною людиною,– заплакала вона.– З тавром у труні лежатиму!
Хіба вона уявляла, що не доведеться їй зовсім у труні лежати…
А мати Леночки, Зіни і Льоні Лебединських думала приховати Ори-сю. Їй же було всього кілька місяців.
Ні, і її взяли. Леночка кинулася до наглядачки, плакала, просила. Нічого не допомогло.
Навіть хлопчикові, який народився по дорозі, у вагоні, і тому накололи п'яточку, і він скоро помер…
Відтоді почалися перші свідомі, але туманні враження Тоні. Там, в Аушвіці, їй минув п'ятий рік, і їй запам'яталося навіки щось сіре, страшне. Сірі бараки, плац, колючий дріт…
– Не підходьте до нього, там електрика… – шепотіли матері. Інколи валив густий сиво-чорний дим – з найдальшого барака праворуч, і коли повівав вітер, страшний сморід линув звідти.
– Там лазня,– казали наглядачки.
– Знаємо, яка лазня,– шепотіли жінки. Вони не знали, але догадувалися, що там щось страшне.
Там, в Аушвіці, Тоня востаннє бачила матір… Та й усі діти…
Тоня навіки запам'ятала скорботні темні очі, худі руки – самі кістки, що стискували Тоню, і почорнілі вуста, які шепотіли:
– Остання моя… Єдина моя… Одна ж, як билиночка… Поряд ридала в розпачі Петрусикова мати:
– Ти без мене загинеш, ти загинеш без мене!..
А тьотя Лебединська не знала, кого й поцілувати найдужче: чотири біляві голівки притулилися до неї,– Лена, Льоня, Зіна і Орися.
– Бережіть Орисю, вона найменшенька, її ще тато не бачив.
– Ви йдете до лазні перед від'їздом,– казав комендант. Одні не вірили, а інші все ще вірили і знову й знову повторювали номери своїх дітей.
Де була тоді Світланка – Тоня не пам'ятає. Мабуть, теж плакала на колінах у тієї молодої жінки, як усі тепер, змарнілої і страшної.
Дітей знову посадили в вагон і повезли, повезли… І знову вони опинилися в концтаборі, знову за колючим дротом…
Малеча металася під ногами, безпорадна, жалюгідна; тулилися всі до старшої Леночки Лебединської.
Цей табір вже детальніше пам'ятає Тоня. Їй минув шостий рік, і вона ходила з усіма дітьми на роботу, на город якогось фашистського начальника.
Працювати було важко, одне невмолиме бажання володіло завжди дітьми – як би непомітно схопити хоч гнилий бурячок чи навіть сиру картоплинку.
Їм завжди нестерпуче дошкуляв голод.
Доглядачі пильно стежили, щоб ані шматочка не потрапляло дітям у рот. Проте хлопці інколи примудрялися заховати і принести навіть у табір, одразу ж поділити між усіма і в одну мить згризти…
Одного вечора всі з'юрбилися навколо Льоні Лебединського і Вані. Маленька Тоня, підвівшися навшпиньки, заглядала й собі серйозними темними очицями.
Раптом Катя, яка стояла на варті коло дверей, засичала тихо, але багатозначно:
– Т-ш-ш.
Це значило, що сюди направляється наглядачка. Усі кинулися врозтіч.
Ой, як боялася цієї Настасії Дмитрівни Тоня! Вона вже не раз потрапляла під її стек.
Дівчинка побігла що було сили в худеньких, як сірнички, ніжках в другий кінець барака. І трохи не впала. На неї налетіла інша дівчинка, яка бігла назустріч, майже такого росту, як Тоня, тільки білявенька, з блакитними очима. Мала злякалася, що спізнилася «на роздачу» буряка, і тепер дуже поспішала. Дівчатка зупинилися, подивились одна на одну і раптом розсміялися – в обох був такий скуйовджений кумедний вигляд!
– Ти куди? Там Настаська йде! – кинула Тоня, схопила дівчинку за руку і потягла в куток. – Як тебе звуть?
– Світланка. А тебе?
– Тоня. Т-ш-ш. Хоч би вона нас не помітила.
Вони притулилися одна до одної. Тоня хитро блимала очима з-під довгих вій, а Світланка усміхалася їй.
– Де ти спиш? – спитала Світланка.
– Т-ш-ш,– насварила їй пальчиком Тоня і, притиснувши до стінки, зовсім затулила її собою.
Хай уже, як проходитиме ця гадина-наглядачка Настаська, її одну побачить, а Світланку ні. Чомусь одразу шкода стало Світланки, яка всміхалася так, як ніхто в бараці. Адже в бараці та й в усьому таборі взагалі ніхто не всміхався. Навіть діти.
Зараз гроза минула… Наглядачка, огрядна, висока, з презирливо стуленими вустами, пройшла і не помітила двох дівчаток. Та їх, правда, важко було помітить. Їхні сірі, брудні, подерті халатики зливалися з сіро-брудними стінами, а личка теж були такі жовтаво-сірі, в зморшках, як у стареньких.
– Я сплю під тими нарами,– показала Тоня,– бачиш, за стовпом. Там не так дме. Там спали ще дівчатка, але їх забрали до лікарні, і, мабуть, вони уже там померли. Якщо хочеш, ти лягай коло мене і спи зі мною.
– Добре, я з тобою спатиму,– довірливо кивнула голівкою Світланка,– а то я так часто прокидаюся вночі і дуже боюся.
Вночі вони притулилися одна до одної. Тоня вкрила і «закутушкала» з усіх боків Світланку своїм халатиком і раптом згадала, як ще дома, вкладаючи спати, розповідала їм казки бабуся.
Діти просили:
– Розкажіть ще страшну.
І бабуся розповідала, а діти слухали, витріщивши очі.
– От я тобі зараз страшну казку розкажу,– запропонувала Тоня.
– Розкажи! – протягла з цікавістю Світланка, і Тоня почала розказувати про бабу-ягу – костяну ногу, лісовиків, мавок. Але дивно, вони були зовсім не страшними! Світланка сміялась, і Тоні зовсім не страшно було їх згадувати. Навпаки, всі ці лісовики, мавки, чорти і навіть баба-яга здалися милими і навіть рідними, бо нагадували дрімучі білоруські ліси, свою хату, яку Тоня пам'ятала наче крізь туман.
– А я б не боялася з бабою-ягою зустрітися! – сказала запально Тоня. – Подумаєш! У ступі їздила, губу на версту відкопилила! Наша Настаська куди страшніша.
– А комендант хіба ні? – прошепотіла Світланка. – Ти їх боїшся?
– Боюся, аякже! – призналася Тоня. – Мене Настасія Дмитрівна била і в карцер саджала. Тільки однаково Червона Армія її вб'є!.. Так і Леночка казала! – переконано закінчила Тоня.
З того часу почалася їхня дружба.
Діти взагалі підросли і почали якось свідоміше дружити між собою. Вечорами, хоча це було суворо заборонено, вони любили всі з'юрбитися в кутку, де спала Лена Лебединська з своїми сестричками і братиком, і Лена вчила пошепки співати «Широка страна моя родная», яку співала колись у школі, та про хлопчика і льотчика. Слів майже не можна було розібрати, але вони заучували міцно-міцно. Лена розповідала, як жили там, дома, в Радянському Союзі, яка була школа в їхньому селі, які чудові свята влаштовували в Жовтні та на Перше травня. До її спогадів приєднувала свої і Катя. Вона теж усе-все пам'ятала, і маленькій Тоні починало здаватися, що й вона все добре пам'ятає. Вона розповідала Світланці про садок, бабусю, діда, усіх сестер і братів, старших і молодших.
Вона сама й підозри не мала, що до крихітних уривків власних спогадів, до оповідань Леночки, Каті і інших старших дітей – все домальовує її власна уява, багата і нестримна. Варто було їй послухати щось, як незабаром вона вже розповідала Світланці: «А у нас, я пам'ятаю…» і при цьому сама щиро вірила, що це насправді вона сама пам'ятає.
Світланка блимала пухнастими, густими віями над блакитними очицями і ладна була слухати з вечора до ранку і, звичайно, вірила безперечно кожному слову.
…От сама вона анічогісінько не пам'ятала…
Спогади Тоні та інших дітей зробилися її спогадами. Та якось Світланка сказала:
– А у нас з п'ятого поверху кішка впала і не розбилася.
Тоді Тоня витріщила очі. Який п'ятий поверх на селі! І Світланка; сама розгублено розсміялася. Але хто ж їй міг розказати тут, у концтаборі, про кішку і п'ятий поверх?
Та молода жінка, яка тримала її на руках у вагоні, яка гірко плакала, прощаючися в Аушвіці, зникла разом з усіма жінками, і Світланка, як і всі, казала: «Коли мою маму спалили…»
До Тоні вона прихилилася всім серцем, вони стали нерозлучними. Щоправда, вони сварилися досить часто, але за п'ять хвилин уже мирилися.
Вони вдвох дружили ще з Зіною Лебединською та з своїм однолітком Петрусиком, але то була вже інша, звичайна дружба.
Усі любили побавити малу Ориську, Ясика і решту малят, які потрапили до концтабору немовлятами, а тепер уже дибали і починали розмовляти. І хоч першим їхнім словом було все ж таки «мама», далі вони вже лопотіли по-німецькому: «карцер», «гер комендант», «kontrolieren»[10] «zum Platz»[11].
Бабусю Василину, напевне, спалили тоді ж, з усіма матерями. Ясика доглядала завжди Катя.
– Він мені все одно що братик,– казала вона сумно і серйозно, – наші мами були найперші подруги.
Якось, повернувшися з роботи, в бараці не знайшли Ясика і ще кількох малят. Катя кинулася до Настасії Дмитрівни, але та тільки злорадно засичала: «Hinaus!»[12], ніби вона ніколи не розмовляла рідною мовою!
Але навіть сюди, за колючий дріт, почали просякати хвилюючі чутки, їх приносила Леночка з фабрики, куди ходила з іншими старшими дівчатами блоку № 2.
Леночці пошепки переказали робітниці з волі, німки, що скоро кінець війні, кінець клятому Гітлеру.
– Як? Німки так кажуть? – недовірливо питала Катя.
– Еге ж. Ти не думай, вони самі ненавидять фашистів,– сказала переконано Леночка.– І вони жаліють нас.
Справді, багатьом жінкам-німкам, дружинам і матерям звичайних, простих людей, соромно було дивитися на цих юних невільниць, таврованих, побитих, голодних, і часто то одна, то друга потайки, щоб ніхто не бачив, совали Леночці то шматок темного кухена з усяких сурогатів (Гітлер і їх довів до голоду), то якесь шмаття.
– Візьми,– казали вони. – Візьми, прошу. – І дивилися при цьому винувато і благально в очі – мовляв, не ми винні, і ми губимо найрідніших в цій клятій війні. А одна так прямо якось зашепотіла Леночці: – Соромно, нам соромно дивитись на вас, але не думай, Ленхен, є фашисти, а є чесні німці. Адже є у нас Тельман, він теж сидить в концтаборі. І багато хто сидить з ним.
Ще в школі чула Леночка про вождя німецької компартії Тельмана.
– Але як сталося, що фашисти взяли верх? – питала Катя. Лена не знала, як пояснити, але впевнено казала:
– Нічого, наша Армія їх прожене. Ти знаєш, наші вже близько! І от уже стало чути гудіння літаків, розриви бомб.
– Наші женуть фашистів,– пошепки передавали старші діти. Комендант, фрау Фогель, інші наглядачі ходили знервовані і люті
до нестями. Фрау Фогель здалося, що купка хлопців не досить чемно поглянула на неї, перезирнулися між собою, і комендант люто побив і кинув у карцер Петрусика, Ваню великого (як його звали діти на відміну від Івасика малого) і Льоню Лебединського. А в ту ж саму ніч було страшне бомбардування. Усі наглядачі залізли в щілини та бомбосховища, а дітей лишили замкненими в бараці.
Вони всі збилися в одну купу, і Лена всіх заспокоювала:
– Не бійтеся, дурненькі. Це ж наші. Вони ніколи не кинуть бомби на табір. Вони ж знають, що в таборах свої, полонені.
Катя теж була спокійна. Катя взагалі ніколи нічого не боялася. Навіть фрау Фогель і коменданта. Вона була дивною дівчинкою, її теж усі любили, але зовсім іншою любов'ю, ніж Леночку. У Леночки було багато материнської лагідності і уваги до всіх, вона всіх жаліла, всіх мирила, за всіма дивилася, ніби відповідала не тільки за Зіночку і Ориську, за всіх, всіх дітей. Катя ж була для всіх зразком справедливості і непохитної гордості в поводженні з наглядачами, з усіма «ними». Вона ніколи не плакала, ніколи не просила пробачення. Вона намагалася не потрапляти на очі Фогельші – Настасьці, а коли й стрічала, то відводила очі вбік, і в цьому було стільки презирства, що Настаська трохи не скреготала зубами. Уперше після такої зустрічі вона вдарила дівчинку боляче стеком, але та тільки повела плечима і презирливо, мовчки стисла губи. Жодного звуку фрау Фогель, не почула від неї і більше не чіпала це «кляте більшовиченя».
Коли так могла Катя, значить, могли й інші діти! І її наслідували всі, а особливо з нею дружили Льоня Лебединський і Ваня великий. Можливо, згадуючи свою вперту подругу, Ваня зовсім не кричав і не плакав, коли його били в карцері.
На ранок після страшного бомбардування старші діти бачили, що з доглядачами щось коїться.
Маленька Тоня вибігла в коридор, коли несли відро з супом, і випадково підслухала розмову.
Вона сховалася між шафою і колоною і почула, що говорять комендант з Фогельшею.
– Їх треба висадити в повітря. Зачинити і підпалити, а самим швидше їхати звідси.
От що сказав комендант Фогельші. Але тут до них підбіг дядя Вася. Так діти звали одного з військовополонених, якого перевели працювати на кухню, варити для начальства, і Катя сказала презирливо: «Зрадник», а Леночка казала:
– Ти нічого не знаєш. Може, він навмисне.
Дядя Вася ніколи не кривдив дітей і навіть інколи совав їм шматки хліба.
