Текст книги "Рiднi дiти"
Автор книги: Оксана Иваненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)
Звичайно, Ліна не насмілювалася спитати фрау Еллі, чому та ніколи не грає. Адже, напевне, в дитинстві її вчили грати. Але самій їй, Ліні, інколи до нестями хотілося заграти. Їй здавалося – вона тоді наче поговорить з другом. Їй хотілося заграти не тільки те, що вона вчила з своїми вчителями – Бетховена, Шумана, Шуберта, Чайковського, їй хотілося підібрати, відтворити ті пісні, яких вона навчилася в дорозі і в таборі від дівчат. Коли вона згадувала їх, а вона згадувала їх щодня, щогодини, у вухах бриніла пісня Килимки:
Ой прилетів чорний ворон Та й під саму хату. Загадав він нам дорогу У неволю кляту.
Але ж це було б просто дико – тут грати! І вона лише обережно, ніби голублячи, проводила кілька разів на день ганчіркою по клавішах і тихенько мугикала Килинчині пісні. Під час пісні бубхен добре засинала…
Мугикала і згадувала дівчат. Що з ними? Як вони там, найрідніші подруги? Таня відійшла в таке далеке «доісторичне» минуле, ніби зовсім інше життя. А тут, близько, в цьому ж місті, за колючим дротом у блоку № 7 на нарах і під нарами спали вночі її найрідніші люди. Вранці їх будять і під вартою вони йдуть на фабрики… Працюють до пізньої ночі, невеличка перерва на обід – баланда, від якої тхне чим завгодно, тільки не їжею…
Пізно ввечері притуляться одна до одної, пишуть листи додому, читають гіркі скупі рядки, що надійшли звідти. Чи згадують її? Звичайно, згадують. І їй ставало соромно, що вона так спокійно живе, працює старанно на своїх ворогів. І вони, вороги, надто дивно поводяться… Якось увечері фрау Еллі перевіряла учнівські зошити. Ліна постукала в двері сказати, що бубхен уже спить і чи вже треба готувати вечерю, чи чекати пана лікаря.
Раптом фрау Еллі спитала:
– Ви були піонеркою, Ліно?
– Була, – відповіла не замислюючись Ліна і, підвівши голову, глянула прямо в очі фрау.
– Ви чули коли-небудь про Карла Лібкнехта, про Розу Люксембург?
– Звичайно. У нас навіть маленькі діти знають про них. У нас були піонерські загони імені Карла Лібкнехта, а багато фабрик носять ім'я Рози Люксембург. – На хвилину вона зупинилася. Вона згадала вулицю Рози Люксембург у Липках, де недалечко й вони жили…
Рідний Київ став перед очима, і вона заговорила швидко, сама не розуміючи чого. Ах! Однаково вона вже була за гратами, а що її ще чекає?
– У нас була вулиця Карла Маркса, там був дитячий театр… І у нас у школі був піонерський загін імені товариша Тельмана.
Фрау Еллі сполотніла, з жахом глянула на Ліну і махнула рукою, ніби словами вона не могла припинити цю нестриману мову, що зненацька прорвала, як потік навесні.
– Still, Madchen, still![6] – прошепотіла вона. – Досить, не треба. Ліна, опустивши очі, вже дивилася долу.
– Скільки вам років, Ліно? – спитала фрау Еллі.
– Десятого березня мені вже буде вісімнадцять. Готувати вечерю, фрау Еллі?
– Так, уже час, – сказала фрау Еллі, почервоніла і схилилася над зошитами.
* * *
Ліна стояла з бубхен на руках і дивилася у вікно. Проходили загони «гітлерюгенд». Спочатку підлітки, потім зовсім невеличкі хлопчики і дівчатка в формі з свастикою. Багато загонів – чи у них парад який, чи що? Як страшно. От ростуть діти, багато дітей. Вони народжуються всі такі малі, ласкаві, як ця Ірма, яка сидить на руках у полоненої слов'янки і ніжно притулилася голівкою до її плеча. Але вона підростає, починає лопотіти, і їй починають втлумачувати, що «Deutschland uber alles»[7], що є арійська і неарійська раси, що вони арійці – чистокровні німці – мусять панувати, а решта – їхні раби. У них, чистокровних арійців, викорінюють усі людські, благородні почуття і роблять їх здібними на всі звірства, на всі ті варварські вчинки, які бачила сама Ліна па власні очі.
Перед очима виникає шибениця на Бессарабці і Льова… Зовсім, зовсім інше заклали їм в плоть і кров і Льова, і старий директор, і вся рідна школа. То ж були роки, коли всі стежили за героїчною боротьбою в Іспанії, надсилали подарунки іспанським дітям, стрічали маленьких іспанців, яких привезли в Радянський Союз. Дружба народів. «У нас, в Радянському Союзі, усі народи як брати», – виринув рядочок з давно забутого віршика.
«Як добре у нас було. Як справедливо, – думала Ліна. – Як вони могли піти на такий народ, що бажає всім тільки щастя й миру? І як спокійно собі живуть усі ці фрау Еллі, гери Шмідти поряд з концтаборами, а я от стою і чукикаю їхню дитину, і хіба я можу заподіяти їй щось зле, так, як вони нашим дітям? І що я скажу потім, коли наші переможуть – а що я робила? Була служницею у ворогів, гляділа їхню дитину. Краще б я була в концтаборі з своїми дівчатами. Але ж і там нас гнали працювати на фабрику…»
В неділю і фрау Еллі, і гер Карл, лікар, вставали трохи пізніше, ніж завжди, і Ліна могла поспати на півгодини довше.
Так і тієї неділі вона тільки розкрила, як і завжди, очі, зиркнула на годинник – шоста година – і знову закрила їх. Ще годину, ні, цілі дві години можна поспати, бо вчора ввечері фрау Еллі сказала, щоб сьогодні вона спала навіть до восьмої години, бо сніданок буде о дев'ятій, і щоб зранку не заходжувалась з прибиранням, бо гер лікар спочиватиме. Ще дві години! На кухні рипнули двері – то, мабуть, фрау вийшла налити води. Якщо їй сказали, що можна спати, – значить можна.
І Ліна знову міцно заснула.
«Ой, мабуть, уже пізно! – раптом схопилась вона, бо почула на кухні брязкіт посуду і голоси. – Чому ж фрау Еллі не збудила мене?» Вона швидко вдяглася і вийшла. Так і є! Фрау Еллі була вже вдягнена, причесана, стіл був уже накритий, кофе кипіло на плитці.
– Доброго ранку. Я заспала, – сказала Ліна. Вона звикла до рівного витриманого тону хазяїв, і їй було б неприємно, коли б фрау Еллі розсердилась, гримнула так, як гримають на них в концтаборі, не тому, що вона боялася розсердити хазяїв, а щоб знову не відчути себе безправною рабою.
Але що це? Очі фрау Еллі дивляться навіть привітно, вона усміхається так, як тоді, коли бавиться з бубхен.
– Вітаю вас, Ліно, – каже вона. – Адже сьогодні день вашого народження. Карл, неси Ірмочку, будемо снідати!
На столі на блюді ще гарячий кухен[8], три прибори для дорослих і один маленький – перед високим кріслом Ірмочки.
– Сідайте, Ліно! – сказала фрау Еллі здивованій Ліні. Перед прибором Ліни – загорнутий пакуночок.
– Це подарунок від Ірми, – пояснює фрау Еллі.
Ліна ніяково розгортає. Там легеньке недороге платтячко, картатий фартушок і панчохи. Нові панчохи!
Як у концтаборі дівчата згадували панчохи, обгортаючи ноги трикотажним дрантям! Тут, правда, хазяйка дала одразу Ліні свої старі, які та старанно штопала щовечора. А це були тонкі, зовсім нові панчохи – просто чудо! Фрау наказала вдягти плаття, фартушок і панчохи. І Ліні було так дивно вдягати все це нове, ціле… Вийшов лікар і теж сказав:
– Вітаю вас, Ліно.
Він взагалі рідко бував дома, майже ніколи не розмовляв з Ліною, але інколи уважно, уважно дивився на неї. Вони сіли за стіл.
– Ну, що ж вам побажати в день народження? – спитав він.
– На мою думку, лише одне, – несподівано, з почуттям сказала фрау Еллі, – щоб здійснилися її бажання, а я думаю, ми знаємо про них! Я ще бажаю, щоб її батько був живий і здоровий і щоб ми з нею, коли скінчиться війна, зустрілися не ворогами.
Як їй, Ліні, було дивно все це слухати! Вона не знала, що казати. Виручила бубхен – вона засміялася і закричала: – Ліна!.. Ліна!.. Кухен!.. Кухен!.. Тоді Ліна сказала:
– Дякую. Я бажаю, щоб ваша Ірмочка була здорова…
– А тепер куштуйте мій кухен. Бачите, як швидко я його спекла.
Що казати, Ліна була безмірно здивована і зворушена. Ірмочка розвеселилася, тяглася до всіх по черзі на руки, годувала всіх пирогом, кава була солодка, смачна, і фрау Еллі дивилася такими теплими очима на Ліну, і знову Ліна подумала: як же вони, культурні люди, інтелігентні, можуть терпіти Гітлера, есесівців, наці, концтабори, адже серед них були і Роза Люксембург, і Карл Лібкнехт, і Тельман!
Гер Карл почав розпитувати Ліну про школу, де вона вчилася, і Ліна з захопленням розповідала і не могла зупинитися. Вона зовсім вільно ще дома розмовляла німецькою мовою, і хазяї були здивовані, як добре вона говорить.
Раптом пролунав дзвінок, і Ліна, схопившися з місця, враз помітила, як зблід гер Карл, і фрау Еллі почервоніла і, перемагаючи ніяковість, ледь помітним поглядом показала Ліні на прибор. Ліна схопила його і поставила на кухонний столик для брудного посуду, коло крана.
Фрау сама пішла відчиняти двері.
– Прошу, заходьте до кабінету, – почула Ліна, – чоловік снідає. Але троє чоловіків попрямували на кухню. Обличчя одного здалося
Ліні дуже знайомим, він приходив кілька разів до лікаря і завжди нишпорив очима по всіх кутках. Так, фрау Еллі казала, що це керуючий будинками.
Ліна стала за стільцем дівчинки.
– Пробачте, – сказав керуючий будинками і багатозначно усміхнувся, – здається, у вас якесь сімейне свято. Усі хатні беруть участь. А хто ця панночка? – спитав він, показуючи очима на Ліну. Він зробив наголос па «хатні».
– Так, сьогодні день народження нашої дочки, – спокійно сказала фрау Еллі і, раптом поглянувши на Ліну, суворо гримнула. – Чого ти стоїш тут? Скільки разів я тобі казала, поки ми снідаємо, ти мусиш закінчити прибирати кабінет і спальню. Це нянька моєї дівчинки, – пояснила вона.
Ліна почервоніла і вибігла з кухні. Цей несподіваний грубий окрик, це «ти»… Але ні, Ліна не образилася. Вона вже знала: на всіх цих посадах керуючих будинками, двірників були лише запеклі наці, і при них фрау Еллі, звичайно, мусила не виявляти своє справжнє ставлення до полоненої радянської дівчини.
Чоловіки пройшли до кабінету, поглянули підозріло і зневажливо в бік Ліни, але в кабінеті затрималися недовго і поїхали разом з лікарем.
– Я незабаром повернуся, – сказав лікар дружині.
У Ліни, коли вона одягала Ірму, чомусь тремтіли руки. Вона уникала зустрітися поглядом з фрау Еллі.
Але фрау Еллі сама підійшла до неї і поклала руку на плече Ліні.
– От зіпсували твій день народження, – мовила вона.
– Ні, – сказала Ліна, підвівши голову і глянувши в очі фрау.– Сьогодні все-таки мій день народження.
І після того дня вони розмовляли небагато. Але хіба потрібні були зайві слова і пояснення, коли фрау Еллі сказала, ніби між іншим:
– Під час прийому, Ліно, гуляй з Ірмою коло ганку, і коли побачиш керуючого будинками або когось з його компанії, неси дитину в дім.
Ліна вглядалася в обличчя кожного з тих, хто прийшов у той день на прийом. Хто з них ворог? Хто друг? Увечері фрау Еллі сказала:
– Ти ляжеш у кухні, а в твоїй кімнаті ляже мій двоюрідний брат Отто, він приїхав на кілька днів у своїх справах. Ти, здається, не дуже міцно спиш, ти почуєш, як хтось стукатиме чи дзвонитиме?
Отто був останнім, хто зайшов на прийом до лікаря. Саме про нього не подумала б Ліна, що він може бути другом лікаря. Він був у військовій формі – та хтозна, ким він був насправді? Він, мабуть, дуже зморився, бо одразу, тільки голова його торкнулася ліжка, міцно заснув.
А Ліна не спала. їй здавалося – постукають, зайде хтось із сусідів-наці – вона не повинна спати. Вона не насмілювалася розпитувати фрау Еллі, але, звичайно, розуміла, що це неспроста.
Потім знову таємний прийом. Потім якось увечері фрау Еллі наказала Ліні одягти її плаття, беретик і сказала:
– Ти моя двоюрідна сестра. Втекла від бомбардування сюди. Це як хто спитає. Але, напевне, ніхто не спитає. Підеш от за цією адресою.
Подивися спочатку на вікно: третій поверх, ліворуч від під'їзду. Коли там буде світло, ти зайдеш, постукаєш двічі. Тобі відчинить Отто. Ти йому скажеш: «Я від вашої сестри», і він проведе в кімнату. Там ти йому скажеш «Завтра увечері машина швидкої допомоги». Але якщо тебе все-таки перестрінуть і потягнуть до гестапо?
– Я скажу, що йшла по ліки. Будьте спокійні, я нічого більше не скажу. Адже я більше нічого й не знаю, – усміхнулася Ліна.
– Я певна в тобі більше, ніж у всіх наших, – сказала фрау Еллі,– адже ти радянська дівчина.
Вона – фрау Еллі – говорить їй тепер «ти», але це «ти» було не хазяйським брутальним окриком, а виявом приязні та довір'я.
Ліна швидко пішла. Вона не знала, що саме, але відчувала – готується щось важливе, скероване проти фашистів, і тому треба допомогти всіма силами. По дорозі почалась тривога. Як часто вони бували тепер! «Так і треба! Так і треба!» – раділа Ліна. Це наші бомблять. І їй аж нітрошки не було страшно. Коли б можна було, вона б і в бомбосховище не забігла. Але вона не хотіла на себе звертати увагу і опинилася з юрбою жінок і кількох підстаркуватих чоловіків у бомбосховищі. Вона не відрізнялася зовнішнім виглядом від усіх, а коли до неї звернулася сусідка з якимось незначним запитанням, вона спокійно відповіла німецькою мовою.
– Коли вже скінчиться це прокляття! – зітхнула стара жінка.
– Тихше, тихше, – спинила її молодша. – Мамо, ви хтозна-що говорите!
– Я говорю те, що думаю, – не вгамовувалася стара. – Заради чого твій Фрідріх загинув під Сталінградом, заради чого мій Едуард теж загинув, а Тоні повернувся калікою? Навіщо мені був той життєвий простір? Мені вистачало свого, а тепер і його нема, і ми, як пацюки, ховаємося в землі.
– Мамо, ви збожеволіли, – перелякано шепотіла дочка. – Нас можуть почути.
– Що їм казати, старим, – підійшов до них чоловік у потертому демісезонному пальті. – Адже вони, як і діти, висловлюють завжди думки всієї родини.
– Що ви, що ви! – зовсім злякалася дочка. – Вона нічого такого не сказала, ви чули, правда? – звернулася вона до Ліни. – Моя мати лише згадала мого чоловіка і свого сина, які загинули. Цілком природно, що вона це дуже переживає.
Не вистачало, щоб ще Ліну притягли як свідка!
Але, мабуть, це був не професійний, а добровільний шпигун – він вирішив, що тут не варто заводити справи. Ліна непомітно відійшла від них. Тривога цього разу швидко припинилася, і Ліна майже бігцем продовжувала свій шлях.
– Куди поспішає така гарненька фрейляйн сама? – раптом почула вона п'яний голос.
Коло бару хиталося двоє молодчиків напідпитку, один цілився схопити її за руку, але вона шмигнула за ріг і дременула щосили. Нарешті – потрібна їй вулиця. Під'їзд. Ліхтарі. Аптека. Так-так – перший, другий, третій поверх. Ой, там темно! Ні, ні, то вона помилилася. Друге вікно. Там світиться! Вона швидко біжить по сходах. Раз, два. Кроки і голоси за дверима. А що як відчинить не Отто? Раптом вона злякалася. А що як вона не пізнає його, адже вона бачила його мигцем. Вона чує – чийсь чоловічий голос каже: «Не турбуйтеся, це до мене, фрау Амалія, я сам відчиню двері».
І двері відчиняє Отто, а з кутка виглядають жіночі цікаві очі. Він трохи здивований, побачивши Ліну, напевне, він чекав не її.
– Я від вашої сестри! – бурмоче Ліна.
– Ходімте, ходімте. – Отто майже ніжно бере її під руку, заглядає в очі. – Я давно чекаю на вас.
– Видно, від якої сестри, – злісно шепоче якийсь жіночий голос. Вони заходять до кімнати, скромної кімнати студента чи робітника,
і від удаваної ніжності в Отто не лишається ні сліду.
– Ви від фрау Еллі? – питає він.
– Так. Завтра увечері машина швидкої допомоги.
– Завтра увечері? Як добре!
– Я можу йти? – питає Ліна.
– Посидьте для годиться хвилин десять. Мої сусідки надто цікаві. Він не знав, про що говорити.
«Може, він навіть не знає, звідки я», – подумала Ліна. Їй здавалося, що на неї тільки глянути – і вже видно, що вона радянська дівчина. Але Отто нічим так і не виявив, чи знає він, чи ні, хто вона така.
– Тривога вас спіткала по дорозі? – спитав він.
– Еге, коло кіно. Я перечікувала.
– Ви боїтесь?
– Що ви? – щиро здивувалася Ліна і сама зніяковіла. – Ні, я зовсім не боюся. – У неї трохи не вирвалося: «Хіба може мені бути страшно від цієї тривоги, коли летять наші, наші рідні літаки?» Але вона стрималась, тільки усміхнулася своїм думкам.
– То ви така смілива дівчина?
– Я звичайна, – сказала Ліна і додала тихо. – Ні, я гірша, ніж звичайна. Я була не дуже рішучою і наполегливою. – Це вона сказала, згадавши своє життя з матір'ю. А тепер, коли у неї зв'язані руки і ноги, вона відчуває в собі стільки сили, рішучості, сміливості!
– Я вже піду, – промовила вона.
– Може, колись іншим разом ми з вами поговоримо, – сказав Отто, – може ж трапитися така нагода в житті.
– Може, – всміхнулася Ліна.
За дверима своєї кімнати він вмить знову перетворився в закоханого юнака і, майже обіймаючи, довів Ліну до сходів.
– До завтра, моя дорога! – сказав він і поцілував їй руку. Він бачив – із сусідніх дверей стежили цікаві очі підстаркуватих плетух…
День почався звичайно. Сніданок фрау Еллі. Сніданок геру лікареві. Ірмочка. Прибирання кімнат. Готування обіду. Усі продукти спочатку зважити на терезах. Сіль, борошно, цукор – на менших, майже аптекарських. Картоплю – на більших. Фрау Еллі прийшла трохи раніше. Дуже неспокійна, стривожена.
– Ліно, поклади раніше Ірму спати. Йди посидь зі мною.
– Щось трапилося, фрау Еллі? – спитала Ліна. – Може, ви скажете мені?
– Так, так, я скажу. Щоб ти знала. Щоб ти не всіх нас ненавиділа. Адже не всі гітлерівці. Не всі наці. Є ще бідний обдурений народ. І є, я знаю, є в нас нескоримі, чесні люди, з чесними, людськими почуттями, тільки вони всі розкидані, не зв'язані між собою. Не думай. Нам дуже важко. Адже на німців усі народи так дивляться, як на катів. І забувають, що й серед них люди страждають і готові до боротьби. Слухай, дитино, сьогодні готується втеча кількох комуністів-політв'язнів з концтабору, їх мали вивезти і стратити. Чоловік про це дізнався і повідомив товаришів. Ти думаєш, Карлові легко працювати в концтаборі? Бачити весь цей жах, а допомогти він може там мінімально… Коли б удалася втеча… Це люди, яких знають робітники, старі комуністи… Кілька років вони конають у жахливих умовах… Це, правда, дуже сміливий план, але, може, пощастить…
– Коли б пощастило! – прошепотіла Ліна.
Так от для чого вона бігала до Отто! От для чого вартувала коло ганку з Ірмочкою.
– Це дуже страшно, – сказала зовсім тихо фрау Еллі. – І Ірмочка ще така маленька. Але я не могла перечити Карлові. Я мусила йому допомагати.
Це справді було дуже страшно.
Ліна так і не дізналася пізніше, як усе було сплановано і накреслено. Вона тільки догадувалася, що ув'язнених мусили вивезти в кареті швидкої допомоги і в цьому мусив допомогти лікар. Що повинен був зробити Отто?
Вона ніколи більше не бачила лікаря. А Отто лише мигцем. Ні ввечері, ні вночі лікар не повернувся. Вранці фрау Еллі пішла на роботу бліда як смерть. Але вона намагалася спокійно сказати:
– Він мусив повернутися сьогодні. Хай він мені подзвонить у школу, коли повернеться, або ти подзвониш… коли що трапиться. – Вона поцілувала бубхен і Ліну, ніби прощалася з ними.
Тільки вона пішла, прийшло троє чоловіків, тих самих, що приходили в день народження Ліни. Вони почали розпитувати Ліну, де лікар, хто бував у нього і чи не бачила вона молодого чоловіка у військовому.
Ліна на все казала:
– Я не розумію… Я нічого не розумію… – і додавала по-німецьки: – Сьогодні прийому нема.
– Вона бреше… Сьогодні прийомний день.
Вони сіли в передпокої. Сиділи, курили, лаялися. З їхньої розмови Ліна зрозуміла, що втеча вдалася, але що ловлять шофера, який віз. А лікаря вони дуже лаяли, і було зрозуміло, що гер Карл вже в їхніх руках.
Ліна ходила з Ірмою на руках. Як повідомити фрау Еллі принаймні, щоб вона не поверталася додому?..
Вже смеркало, і раптом Ліна побачила у вікно, що до їхнього будинку прямує Отто! Він ішов якимись невпевненими кроками, ніби тяжкохворий. Який дурний! Чого він іде до нас! Він же не знає, що лікаря спіймано. Він іде просто сам у руки гестапівців. Як звернути його увагу, хай би він поглянув у вікно! Що робити?
Вона раптом відчинила кватирку і закричала по-німецьки і замахала рукою:
– Прийому нема!
Вмить усі троє з передпокою опинилися в кімнаті.
– Що ти кричала, клята дівко? – один з них боляче схопив її за плече.
– Прийому сьогодні нема… Прийому сьогодні нема… Я нічого не розумію більше. Фрау і гер лікар наказали всім говорити: прийому сьогодні нема! Пустіть мене! Пустіть мене! – кричала Ліна.
Чи встиг Отто сховатися? Чи зараз пролунає дзвоник і його теж схоплять?
Ірма плакала, і її грубо кинули на диван, де вона залилася ще голосніше. І тут пролунав дзвоник…
– Сьогодні прийому нема! – закричала несамовито Ліна, ніби її могли почути там, знадвору. Здоровенний кулак з розмаху вдарив її по губах, і вони вмить вкрилися чимось теплим і липким.
А двері відкрилися, і Ліна побачила, що в дверях стоїть фрау Еллі…
За годину квартири не можна було впізнати. Після обшуку все було поламано, побито… І їх обох били, а потім вночі посадили в машину, і так Ліна і фрау Еллі опинилися у в'язниці.
їх розлучили. На всіх допитах Ліна казала:
– Я не розумію… Я нічого не знаю…
І врешті її, зовсім знесилену, побиту так, що не було жодного живого місця, перевели до концтабору.
З Ліною разом були і польки, і француженки, і болгарки. Коли дізналися, що вона радянська дівчина, до неї поставилися з особливою теплотою, шматками старої спідниці перев'язали їй руки та ноги і турбувалися, як тільки могли турбуватися в цих умовах. Усі вони сиділи і в'язали панчохи для солдатів, і перші дні в'язали за Ліну, бо вона не могла ворушити пальцями.
За кілька днів вона відійшла. Якось рано-вранці вона прокинулася і відчула себе не те що дужчою, а все-таки живою.
– Подихати… хоч трошки подихати свіжим повітрям, – прокинулося в ній нестерпне бажання.
– Юзю… – прошепотіла вона сусідці, – подихати… до вікна… Жінки підвели її до вікна, допомогли стати на ослінчик. Притиснувшись до грат, вона глибоко вдихнула в себе повітря.
– Ой! – раптом скрикнула вона.
– Що? Що? – жінки поглянули теж крізь вікно. – Ліно, що ти? Ну, то вивели дітей, адже там діти в іншому блоку. Їх водять на роботу…
У сірих брудних халатиках, під вартою виводили дітей, а за ними з гордовитим, незалежним виглядом ішла фрау Фогель…
– Ой! – прошепотіла Ліна і майже впала на руки подруг.
– Що то за діти? Чому вони тут, ви не знаєте? – спитала вона згодом.
– То ваші діти, – тихо пояснила Юзя. – Полонених діти, радянських партизанів. Вони вже давно тут.
– А чому вони окремо від батьків?
– Не знаю. Одна дівчинка лежала зі мною в лікарні і казала, що всіх їхніх матерів спалено в Аушвіці.
З того дня Ліна завжди схоплювалась вранці і дивилась крізь грати, як ідуть діти. Вона намагалася розгледіти обличчя, але це було неможливо, тільки худенькі сірі постаті майоріли вдалині.
Увечері вони поверталися. І фрау Фогель вона бачила також.
Раптом вона відчула – за весь час війни, за всі свої і чужі поневіряння їй не було так жахливо гірко, як у ті хвилини, коли вона бачила сірі, понурі ряди під доглядом фашистського коменданта і фрау Фогель.
Наші рідні радянські діти! Що зробити? Коли б знали наші!
Що з ними буде… Яку жахливу долю готує для них фрау Фогель і інші такі, як вона.
Якось вартовий викликав її і Юзю.
– Шнеллер! Швидше! Підете сьогодні прати в дитячий притулок. «Може, це до тих дітей? – майнуло в голові у Ліни. Але їх вивели
за територію табору, і вартовий провів їх на околицю міста до невеличкого сірого, похмурого будинку. Там були діти трьох – шести років. Розмовляли вони по-німецьки, гляділа їх якась суха, як жердина, вже стара вихователька.
– Ти станеш прати, – ткнула вона пальцем на Юзю, – а ти, – наказала вона Ліні, – помиєш підлогу в ізоляторі.
В ізоляторі лежало кілька дітей, мовчазних, блідих, ніби байдужих до всього.
– Як тебе звуть? – спитала вона дівчинку років п'яти.
– Єва, – ніби завчено відповіла та.
– Ти давно тут?
– Я не знаю.
– А де твоя мама?
– Я не знаю.
– А як звуть того хлопчика? – Ліна вказала на хлопчика, який лежав, очевидно, з високою температурою.
– То Ганс.
Хто ж ці діти? Звідки вони? Дівчинка в кутку, трохи старша, стежила уважно за Ліною, але коли та підійшла до її ліжка, вона вдала, що спить.
Ліна вже домивала підлогу, як раптом хлопчик Ганс, мабуть марячи, сів на ліжку і раптом – Ліна аж випустила ганчірку з рук – сказав трохи ламаною українською мовою:
– Бабцю, бабцю… Ясик пити хоче… – і знову звалився на тоненьку тверду подушку в запраній сірій наволочці і закотив сині очиці.
Ліна підбігла до нього, перехопивши уважний погляд дівчинки з кутка, налила йому в склянку води, підвела біляву голівку і обережно напоїла з ложечки.
– Пий, Ясику, пий, милий, маленький, голуб'ятко моє! – зашепотіла вона. – Ясику, Ясику.
І раптом почула шепіт:
– Kommen Siй hier, bitte![9] – то шепотіла дівчинка з кутка.
Ліна кинулася до неї. Дівчинка притулила гарячі губи до самісінького Ліниного вуха і прошепотіла:
– Ви не німка? Не німка?
– Ні, – похитала головою Ліна, – я українка, а ти?
– Я Ліда, а не Лінда, – уперто сказала дівчинка, – а маму звуть Феня, а Гансика – Ясик. А баби Василини нема. – Вона говорила поволі, ніби пригадуючи слова.
– А як твоє прізвище?
– Я не знаю.
– А Ясика?
– Я не знаю.
– А звідки ви?
І цього не знала дівчинка. Вона пам'ятала тільки, що звуть її Лідою, а маму – Фенею, а Ганса – Ясиком.
Почулися кроки, і Ліна кинулася викручувати ганчірку. До кімнати зайшла наглядачка і з нею огрядна висока жінка.
– Їх треба вивезти сьогодні ж уночі на захід, – почула Ліна голос і пізнала… фрау Фогель. – І пам'ятайте, фрау Шарлотта, це все діти-сироти, всі німці. Інших націй тут нема. Як здоров'я Ганса? Якщо йому не стане краще, доведеться йому зробити укол. Розумієте? Так наказав гер Хопперт.
– Розумію! Але я гадаю, йому стане краще. Це звичайний пароксизм.
– Пароксизм не пароксизм, а пам'ятайте мої слова. Хворий нам не потрібен. А дівчата?
– У них уже нормальна температура. Я їх сьогодні тут тримала для перевірки.
– Що це за жінка? – спитала раптом фрау Фогель, помітивши Ліну. Ліні здалося, що в неї зупинилося серце.
– Це нам надіслали попрати білизну. Адже ви знаєте, як зараз важко з робочою силою. Гер комендант був такий люб'язний, що надіслав для допомоги двох з табору.
– А, – промовила зневажливо фрау Фогель, – дивіться лише за ними, а я піду до гера Хопперта, він приїхав. – І, слизнувши поглядом по зап'ятій у марлеву косинку голові Ліни, випливла з кімнати.
Даремно злякалася Ліна. Фрау Фогель ніяк не могла б пізнати у цій виснаженій жінці, якій можна було дати 30 і навіть 35 років, гарненьку Ліну.
Якоюсь страшенною таємницею був укритий цей сірий, похмурий будинок на околиці міста, але, напевне, не тільки Ясик і Ліда були тут не німецького походження. Напевне, не самі вони!
Коли Ліна виходила, вона нишком поцілувала Ясика і Єву (а як її насправді звали?), поцілувала і погладила по голові Ліду, яка притулилася до неї і дивилася вичікуючи в очі.
– До побачення, Лідочко! – сказала вона і додала зовсім-зовсім тихо: – Не забувай, ти з Радянського Союзу.
Ліна змахнула сльози з вій, намагалася усміхнутися дітям, але могла тільки покивати головою.
Вона йшла, ніби несла великий важкий тягар, який от-от звалить її тонкі, кволі плечі…
Юзя, навпаки, повернулася незвичайно бадьора і вже в бараці зашепотіла. Розмовляли вони всі різними мовами, але як розуміли одна одну!
– Дорогі мої… їм надходить край… О, я відчула. Чого б це дітей вивозили? А тривоги – вони щодня, щогодини, і, даю вам слово, вночі було, не бомбардування, а стріляли гармати. Так, так, то червоні гармати, Ліно, то ваші гармати.
І вони всі плакали від хвилювання і анітрохи не боялися ні обстрілу, ні бомбардування.
А Ліна сиділа, приклавши тонкі руки до блідих щік.
– Ясик… Ліда… Чого ж їх везуть на захід? Чому з них зробили Ганса і Лінду?
* * *
Сказала про це Ліна:
– А знаєте що? Треба тікати! Адже вони можуть або вивезти нас, або всіх перестріляти, або підпалити. Навіщо нам чекати цього? Треба тікати назустріч нашим.
І вона втекла з Юзею і ще двома дівчатами-болгарками, коли йшли з роботи. Останнім часом вони працювали на антрациті, вони були чорні, запорошені, і зовсім не можна було сказати, що Ліна білява. Вони заховалися в якусь напівзруйновану будівлю під час нальоту.
– Тікають, тікають, – шепотіла Юзя, смикаючи Ліну. – Їм уже не до нас.
Тоді Ліна побачила з свого сховища, як у машину сіли комендант. і фрау Фогель.
«Значить, справді кінець», – подумала вона.
Але міг настати й інший кінець, бо навколо рвалися снаряди.
– Дивись, а той барак підірвали, – шепнула Юзя.
– Ти чуєш? Чуєш? – схопила її за руку Ліна. – Крик звідти. Там люди! Я побіжу туди!
– Що ти? Може ж, варта ще на місцях, тебе схоплять одразу або заб'ють, бачиш, як хилиться стіна. Тікаймо, тікаймо швидше, біжімо туди, за дерева.
– Ні, ні, – вирвала руку Ліна і побігла до страшних руїн. Що вона почула! Що вона почула!
– Рятуйте! Рятуйте! – ледь бринів якийсь дитячий голосок. Десь ізнизу, здалека долинав він. Напівтемними сходами вона полізла вниз, а стіни, здавалось, хиталися. Куди зараз? Купа каміння затуляє прохід, але там, за нею, – чиїсь рухи, голоси. Слабкими руками вона намагається зіпхнути каміння. Це неможливо. Вона лізе по ньому. Швидше! Щось пробігає по ній, ще, ще. Якісь величезні пацюки тікають з цього підпілля.
Швидше! Швидше! Адже кожну хвилину її може завалити зовсім. Та вона не думала про це зараз. Адже ясно, що там дитина. Голоси завмерли, і їй здається, що ще далеко, далеко. Раптом вона опиняється в темному вузькому вогкому приміщенні і там у кутку якась купа ворушиться, хтось стогне.
– Хто там? – кричить вона. Це їй здається, що вона кричить, а насправді вона ледве говорить.
– М-м-м-м, – чує вона у відповідь якесь мукання. До неї підлізли два невеличкі хлопці, і один мугиче.
– Хлопці, швидше звідси, вас завалить, лізьте за мною, один за одним, – командує вона. Що вже тут їх розпитувати, коли дорога кожна мить!
Німий мугиче і показує на куток, а другий ледве вимовляє:
– Там Петрусик, він не може йти.
Ліна нахиляється і бачить на підлозі тільце, яке здригається, тремтить і ледь стогне.
Вона бере хлопчика на руки.
– Праворуч, зараз праворуч, – командує вона.
Знову гуркіт, знову обвал, але не тут, а десь поряд. Ще, ще трошки. Мале хлоп'я міцно обхопило її за шию, і вона притискує його до себе.
«Ой, – думає вона, – а що як не всі вони втекли? Але що робити, треба ж вивести дітей!» Ще крок, ще, і тільки вони вилазять на світ, як перед ними виростає висока постать у сірому мундирі.
«Не під землею загинули, хоч небо побачили», – чомусь пролітає думка. Вона міцніше притискує до себе хлопчика і дивиться в очі німця – і знову пролітає думка: «А хлопчикові все ж таки легше вмерти у мене на руках, ніж там, у підземеллі».
Несподівано німець говорить по-російськи:
– Швидше в щілину, отуди! – І показує рукою, куди йти.
Вона йде по порожньому подвір'ю з маленьким хлопчиком на руках, а двоє трохи старших – поряд з нею, і, крім цього дивного німця, нікого ніде не видно. Раптом із щілини висовується чорненька голівка і верещить:
