Текст книги "Рiднi дiти"
Автор книги: Оксана Иваненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)
Фрау Фогель казала: «Він був коком на пароплаві, а ці свині руські добре їдять», і вона завела з ним дружбу і фамільярно звала його «дядя Вася».
Тоня не замислювалася ще – хто ж саме дядя Вася. Він її не бив, він колись дав їй кістку, яку вона весь вечір смоктала і гризла по черзі з Світланкою. Він таки для неї був чимсь іншим, ніж вартові фашисти або Фогельша.
І от він підбіг до коменданта і Настаськи і навіть сплеснув руками.
– Що ви собі думаєте? – аж скрикнув він.– Адже Червона Армія вже зайняла школу.
Фрау Фогель зблідла, потім почервоніла, потім знову зблідла.
– Гер Рудольф, що ж нам робити?
– Негайно тікати! – безапеляційно заявив дядя Вася.– Чи ви хочете потрапити в їхні лапи? Я, наприклад, негайно змотую кінці…
– А ці покидьки? – перелякано спитала фрау Фогель. – Гер Рудольф, я казала, що ще вчора треба було з цим покінчити, і от дотягли до останнього.
– Зігнати їх усіх у блок і підірвати гранатами,– мовив Рудольф – комендант.
– Але ж хвилини, хвилини нам дорогі,– у розпачі промовила фрау Фогель.
Тоня втягла голівку в плечі, та маленькі її вушка, здалося їй, наче виросли – вона боялася пропустити хоч слово. І до неї ще не доходило, що йдеться про їхнє життя чи смерть. її невимовно тішило те, що Настаська, ця гадина Настаська, боїться! Вона блідне, вона тремтить! О, як про це все вона зараз розкаже всім дітям! Як покаже Настаську! Тонине мінливе, рухливе личко вміло чудово удавати кого завгодно.
– От що, хай буде так! Ви мене виручили, а я вас виручу,– сказав дядя Вася.– Ви їдьте негайно, а я сам їх! – І він зробив рух рукою вгору. – Зажену всіх у блок, і край, а потім дожену вас. Коли я й затримаюся – мені нічого не буде. Адже я військовополонений. А там я втечу і дожену вас.
– Васю! – благально склала руки Фогельша.– Ви знаєте, ми не з порожніми руками. Ми віддячимо, і я до смерті цього не забуду. Ви знаєте, що зі мною і з гером Рудольфом ви не загинете, а ви ж самі розумієте, американці не дадуть їм тут волі…
– їдьте негайно! – заквапився кухар. – А я зараз же покінчу з блоком! Ходімте, я посаджу вас у машину, беріть тільки иайпотрібніше. Я привезу решту – і їдьте. Гер Рудольф, де гранати?
Вони пішли, а Тоня помчала до дітей.
– Лено! Катю! Світлано! – зашепотіла вона, і не було переляку в її тоні, ні, вона швидше хотіла розповісти, що Настаська тікає. – Я чула, нас зараз замкнуть і підірвуть, а Настаська тікає, а підірве нас дядя Вася. А Настаська боїться, гадючина така, аж звивається…
Леночка зблідла, і руки, на яких вона тримала Ориську, затремтіли.
– Кажи до ладу,– строго сказала Катя, а Світланка заблимала перелякано віями і притиснулася до Тоні.
– Ну я ж кажу, – ображено, що не зрозуміли про Настаську, сказала Тоня. – Я чула, як вони розмовляли, щоб нас усіх підірвати. Дядя Вася візьме гранати і підірве.
– Дядя Вася! – скривила губи Катя.– Ще вона, дурна^ каже «дядя Вася». То ж він для Настаськи «дядя Вася». Я казала, що він запроданець, зрадник!
– Що ж нам робити? – спитала Зіна.
– Не бійтеся нічого,– знайшла в собі силу промовити Леночка посинілими вустами. Скільки вже разів смерть була зовсім поряд коло них, та якось минала. А оце вже настигла.
– Хіба не однаково,– сказала Катя, дивлячись якимись порожніми, відсутніми очима. – Однаково я знала, що це буде колись. Як мама вмерла, я вже напевне знала.
– Я боюся, – зашепотіла Світлана… – Може, вони зараз підірвуть. Я боюся! – І вона заплакала.
– А Настаська тікає! Вона аж затремтіла, почервоніла вся, – не могла забути Тоня того, що найдужче її вразило. – Може, її ще доженуть наші, червоні… Я б їм сказала, щоб вони її вбили.
І тут вони побачили, як у двері просунулася голова кухаря і швидко зникла, і всі почули, як двері замкнули на ключ. Діти всі притиснулися одне до одного.
– Лишенько! – укусила себе за палець Леночка, щоб не закричати, не заголосити. – У карцері ж Льоня з Ванею великим і Петрусиком… Ой, я не знатиму, що з ними!
За стінами почувся шум машин.
– Це Настаська з Рудольфом тікають, – повела очима Тоня. Вона вся була як натягнута струнка. От ще мить – і не витримає, порветься. – Хоч би їх червоні спіймали.
Кілька хвилин всі мовчали. Раптом Леночка сказала:
– Давайте заспіваємо пісню. Так зовсім не буде страшно.
І Катя дзвінко почала, і всі діти вже не пошепки, а вперше голосно заспівали:
Широка страна моя родная,
Много в ней лесов, полей и рек.
Я другой такой страны не знаю,
– Где так вольно дышит человек! – підхопив за дверима чийсь басовитий чоловічий голос, і двері відчинилися, і зайшов дядя Вася!
– Діти! Мерщій у щілину, – гукнув він, – а то, бува, бомба сюди потрапить.
– Фрау Фогель вже втекла? – схопилася Тоня.
– Втекла! – махнув рукою дядя Вася.
– У карцері хлопці, – сказала Лена, ще не розуміючи, що, може, смерть минула. Ні, вона ще нічого не розуміла.
– У карцері? – схопився за голову дядя Вася. – Діти, мерщій в щілину коло блоку № 3, а я побіжу до карцера.
– Я з вами, – побігла Лена.
– Веди малих! – строго кинув дядя Вася.
Діти кинулися в двері. Тоня за руку з Світланкою, за ними решта і остання Лена з Ориською на руках, оглядаючись, чи ніхто не лишився в бараці.
Діти залізли у вириту яму. Тоня обхопила русяву голову Світланки і притулила до своїх колін.
– Нічого вже не боюся, – шепнула вона їй. – Настаська ж уже втекла!
– Посидь тут, не підводься, а то тебе ще вб'є, а я подивлюся, – не могла вона витримати.
– І ти не дивись, і тебе може вбити! – потягла її за руку Світланка.
– Ні, я тільки гляну! – І Тоня підвелася навшпиньки.
– Тонько, лягай! – гукнула суворо Катя.
– Ой, – запищала Тоня. – Якась жінка несе Петрусика! Ой, і Льоня з Ванею йдуть! Ой, вони ледве йдуть. Вони сюди йдуть!
Катя і Лена кинулися назустріч.
– Вона нас витягла, ледве витягла, нас уже засипало! – сказав Льоня, показуючи на жінку.
То була худа, висока, з тонким обличчям жінка. Коли Лена і Катя вдивились – розібрали, що то ще зовсім молода дівчина, може, тільки на кілька років старша за них.
– Тьотю, а ви звідки? – спитала Тоня.
– Звідки й ти, – усміхнулася дівчина і присіла поряд з дітьми.– Хлопчикові зовсім погано, а що, той зроду німий? – спитала вона тихо, показавши очима на Ваню великого.
– Що ви! – схопилася Лена. – Ваню! Ваню! Що з тобою?
– М-м-м,– замичав Баня і похитав головою.
– Не чіпайте його, не чіпайте його, – замахав руками Льоня. – Він відійде, він відійде!
– Тьотю, а ви бачили, як Настаська тікала? – спитала невгамовна Тоня.
– Бачила. Вже не повернеться! Уже нікого з фашистів нема в таборі, розбіглися, як пацюки.
– А як вас звуть, тьотю?
Дівчина знову усміхнулася, мабуть, на це незвичне «тьотю».
– Тьотя Ліна, – сказала вона. – Ліна Павлівна.
– Ліна Павлівна, – повторила Катя і цим ствердила друге ім'я, бо хоч яка змарніла, висохла, страшна, як усі, була ця дівчина, Каті не хотілося, щоб її звали «тьотею».
– Я вилізу, уже німців нема! – зашепотіла Тоня.
– Сиди на місці, – зупинила Катя.
Але й вона не витримала, вона вилізла разом з Тонею! За хвилину діти почули несамовитий крик:
– Наші! Наші! Це наші!
На територію концтабору вже бігли червоноармійці. Вони зупинилися…
Назустріч їм висипали діти. Та хіба це були діти? Це були тіні, страшні примари із старечими личками і курячими кісточками.
– Наші! Наші! – лепетали вони і простягали їм руки.
І червоноармійці брали їх на руки і притискували до грудей, як найрідніше, найдорожче. Мимоволі сльози наверталися на очі, але руки були зайняті, щоб змахнути їх, і сльози капали на ці страшні, старечі личка дітей.
– Дядю червоноармієць! Мене візьміть! – верещав п'ятирічний Владик Гончарін.
– Мене, мене! – аж захлиналася Світланка.
– І мене… і мене… – долинув слабкий голосок. Це ледь дочвалав побитий, знеможений Петрусик.
Літній вусатий червоноармієць узяв його на руки і обережно сів з ним на камінь. Легке, наче зовсім невагоме тільце хлоп'ятка здригалося, і дихання з сипом і хрипом уривчасто ніби тріпало маленькі груди. Але хлопчик намагався усміхнутись, він підвів руку і доторкнувся до вусів, до запорошеної щоки.
– Якщо побачите мою маму, – насилу вимовляючи слова, почав він, – скажіть їй, що я живий… А то вона, певне, думає, що я вже помер, і плаче… Ви їй скажіть… – І він сіпнувся ще і ще раз та так і застиг з заспокоєною усмішкою на почорнілих губках.
Вусатий літній червоноармієць так і лишився сидіти, тримаючи на руках закатованого хлопчика.
– Мами у нього нема, – раптом почув він. Коло нього стояли дві дівчинки.
У одної, здавалося, тільки темні великі очі й лишилися на обличчі, друга – трохи світліша.
Темноока серйозно продовжувала:
– Його маму спалили тоді, як і мою, і Світланчину… і у нас нікого нема… зовсім нікого. Ви гера Рудольфа і Настаську піймайте і убийте. Це вони Петрусика побили.
Червоноармієць встав, обережно поклав на камінь мертвого хлопчика, взяв на міцні руки обох ще живих дівчаток, притиснув до себе і сховав за їхніми голівками свою голову, щоб не видно було, як він плаче.
Отакі були перші роки дитинства Тоні і Світланки, двох подружок.
Спочатку не можна було розібрати, чи то білі гребінці хвиль, чи зграя чайок злетіла над морем.
Тоня мружила очі, і їй починало здаватися, що й на берег прилетіли й посідали білі чайки. Вона усміхалася сама до себе – то ж були діти в білих маєчках.
– Я теж наче чайка. Мабуть, люди на тому пароплаві думають, що я теж чайка. – Їй здавалося – от вона змахне руками, і руки стануть крилами, і вона полетить, полетить над морем, куди вітер пожене.
Але й змахувати руками було ліньки.
– Ні, не хочу. Тут так добре. Мабуть, сниться.
їй раптом ставало страшно. Що як це справді сниться? Що як усе їй приснилося-привиділося: і дитбудинок, і школа, і санаторій над морем, і всі ці діти в білих маєчках і синіх трусиках.
Пароплав прогудів і пройшов поважно далі. Куди він? Може, в чужі землі? Тоня здригається. «Чужі землі» у неї ще зв'язуються в думках з тією «чужою землею», на якій вона була. Їй здається, що скрізь поза межами рідної землі – страшно, темно і одні люди ненавидять і мучать інших. Ні, ні, вона нікуди не хоче. Коли б тільки хто знав, як їй добре тут!
Морські хвилі набігають, цілують, пестять камінці і біжать назад, наче граються. І щось усе гомонять-гомонять. Дрібні камінці враз засяють на сонці, ніби зрадіють, та враз висохнуть і чекають ще.
Тоні здається, що це її голубить море, і сонце, і небо.
Біля неї лежить Зіночка, і у неї такий вираз блаженства на обличчі, що навіть займати її розмовами не хочеться.
– Діти! Всі лягли на живіт! Мерщій! – командує вихователька, і всі повертаються, крім двох пустунів.
Тоня здивовано дивиться на них. Як це можна тут не слухатися? Адже Тоні навіть соромно стає, що так усі панькаються з нею і з кожним із дітей. От вона лежить тут на березі синього моря, маленька Тоня Мідян, і про неї всі піклуються. Тоні здається, вона всіх так любить!
Як Тоня хоче вчитися, щоб вирости і добре працювати! Ким?.. Вона не знає. Адже все цікаво, аби тільки добре робити. Може, вона буде новаторкою на заводі або учителькою, а може… може, вона писатиме книжки? Про це вона нікому не казала, навіть Світланці, вона їй тільки вигадувала безліч казок і різних історій. При згадці про Світланку в грудях стає тепло-тепло. Шкода, що нема її поряд, Світланки. Коли вони виростуть, вони ніколи не розлучатимуться, вони вдвох скрізь їздитимуть, вдвох працюватимуть. Вигадує завжди Тоня, а Світланка, звичайно, на все згодна. «І я!» – каже вона.
Тоня так замріялася, що не почула, як діти вже повставали і побігли під душ.
– Я зараз! Зараз! – закричала вона і наздогнала мерщій зграйку дітей.
Після душу йдуть додому – у санаторій, красивий білий будинок з колонами, балкончиками, верандами. Скрізь, на всіх балкончиках, по всіх стінах в'ється зелень, квітнуть рожеві і фіалкові квіти. «Наче замок у казці», – щоразу думає Тоня, коли дивиться на цей будинок, на кипарисову алею до нього.
На веранді вже чекає обід. Тоня і Зіночка серйозно і урочисто дали слово Марині Петрівні обов'язково поправитися, і тому, коли навіть не хочеться, вони з'їдають усе, нагадуючи одна одній про слово.
От тільки Зіна помітила, що Тоня не їсть шоколадних цукерок, які завжди дають на полудник.
– Я потім з'їм, – сказала Тоня, коли її про це запитала Зіна, і відвела очі вбік.
Зіна не дуже присікувалася. Так робить багато хто з дітей, а потім, уже лягаючи, щоб не бачила чергова няня, жують цукерки.
Але Тоня зовсім не їла цукерок. У маленькому чемоданчику, в якому ховалися листи від дітей, картинки, камінці з пляжу, зберігався і мішечок, пошитий з хусточки, і туди Тоня складала цукерки, щоб повезти їх у подарунок Світланці.
Інколи їй самій кортіло з'їсти, але ні, вона навіть крихітки не вкусила. Коли вона там, у концтаборі, завжди більшу частину буряка чи картоплі віддавала Світланці, так хіба не легше в сто разів не їсти ці цукерки? Адже тут у неї бувають і фрукти, і тістечка, і всяке солодке печиво, значить не так уже важко відмовитись від цукерок. Вона тільки якось разочок лизнула одну – але не надкусила анітрішки, просто покуштувала. А як це буде приємно – вона приїде з моря з подарунком, цілою торбинкою шоколадних цукерок!
Коли нікого нема, вона інколи перераховує їх – до від'їзду їх буде 90! От зрадіє Світланка! А камінці вона подарує всім дівчаткам і трошки лишить собі на пам'ять про казковий білий замок над морем, про берег, про зграйки білокрилих чайок і про дітей в синіх трусиках і білих маєчках – дітей з різних міст Радянського Союзу, яких прислали сюди поправлятися, хоча ні в кого з них нема батьків…
* * *
До дитячого будинку часто приїздили кореспонденти газет, фотокореспонденти, і, правду мовити, це вже трохи дратувало виховательок і старших дітей.
Це завжди порушувало режим дня, знову починалися важкі спогади, адже кожен кореспондент хотів сам почути розповіді про концтабір, порозмовляти з дітьми і на власні очі побачити виколоті номери. Марина Петрівна розуміла, яке величезне значення має висвітлення в пресі роботи будинку, але їй було шкода дітей.
Коли приїхав з дитячої газети тоненький чорненький юнак, озброєний фотоапаратом, чергова Ліна Павлівна сказала навіть не дуже люб'язно:
– Пробачте, будь ласка, ми сьогодні страшенно зайняті і не зможемо вам приділити уваги. Може, іншим разом? Сьогодні наші діти повертаються з санаторію з Криму.
– Так це ж чудесно! – зрадів хлопець, чорні очі його забігали, і він відразу нагадав Ліні молодого мисливського цуцика, який ще не вміє полювати по-справжньому, але чудово чує дичину.
Ліна трохи помилилася. Фотокореспондент хоча був молодим, але цілком досвідченим у своїй газетній практиці.
– Чудово! – скрикнув він. – Будь ласка, навіть прошу вас, не приділяйте мені ніякої уваги, не звертайте на мене ніякої уваги, дозвольте тільки пофотографувати дітей і вас.
– Але ж мені ніколи! – знизала плечима Ліна.
– Будь ласка, робіть свої справи, ви й не помітите, як я вас увіковічу на плівці.
– Може, зовсім не тоді, коли мені хочеться, – засміялася Ліна.
– О, прошу! Я привезу усі кадри і збільшу все, що вам подобатиметься. І будемо знайомі. Вадим Гаркін – фотокореспондент піонерської газети. А тепер, маючи ваш офіціальний дозвіл, я біжу до дітей.
Ліна махнула рукою і побігла в своїх справах.
Вадим зовсім не був схожий на дорослого, просто собі веселий хлопець, і він зовсім не набридав запитаннями, а тільки обіцяв усім і кожному зробити окреме власне фото і навчити фотографувати, якщо йому допоможуть. І діти залюбки повели його по всьому будинку, садку. За півгодини він був між ними своєю людиною, ніхто з дорослих не звертав на нього ніякої уваги, особливо в ті хвилини, коли машина підвезла до будинку «курортників».
«Чудово! – з захопленням думав Вадим. – Який фітіль усім газетам і журналам!»
І він цокав, цокав безупинно, перепрошував, лагідно усміхався, і до всієї радісної метушні додавав ще щось своєрідне, веселе і необхідне для кожного свята. Яке ж свято чи парад без настирливих фото– і кінокореспондентів? Він сам захопився зустріччю, кричав разом з дітьми «Ура, курортники!», був у захопленні, як поправилися Зіна, Гриць, Маня, Тоня, хоча раніше їх ніколи не бачив. Але ж так кричали і дивувалися всі діти, і він не хотів відставати від усіх. Та найдужче його зворушив один «кадр». З машини вистрибнула темноока смаглява дівчинка і зупинилася, шукаючи очима когось у натовпі дітей. Всі закричали:
– Ось, ось Світланка! – І вже виштовхували наперед білявеньку рожевощоку дівчинку з двома великими бантами над вухами.
– Тоня! Тоня! – заверещала вона, і обидві подружки схопилися за руки, і не обнялися, і не поцілувалися, а застрибали і заверещали, і затанцювали на однім місці.
– Нарешті! Нарешті! Я вже так скучила без тебе! – пищала Світланка.
– Стривай, почекай, ось я тобі що привезла! – І Тоня, вже не маючи сил терпіти, одразу ж розкрила чемоданчик і вийняла звідти свою таємничу торбинку з шоколадними цукерками. – Це тобі подарунок, – сказала вона тихо і поглянула чомусь засоромлено спідлоба.
– Ну, навіщо? – пролепетала так само тихо Світланка і замовкла. Потім припала щічкою до плеча Тоні, і так вони й пішли у свою спальню.
– Вона ніколи не їла цукерок! – здивовано сказала Зіна. – А я не розуміла чому!
Вадим побіг за дівчатками, сфотографував їх у різних позах, і все вдвох, – нарізно вони фотографуватися не хотіли.
Він дав їм слово віддрукувати спеціально для них картки.
– Три картки, добре? Три картки! – застрибала навколо нього Світланка. – Тоні, мені, і ми ще обіцяли нашим подругам у Ленінграді. Ми з ними листуємося. Ви зробите для нас?
– Обов'язково! – категорично заявив Вадим. – Зараз запишу. Прошу, як? Світлані Комарович і Тоні Мідян – три картки.
Вадим міг у себе в редакції нахвастати, своєчасно не зробити, але те, що він обіцяв дітям, – завжди виконував.
За тиждень він примчав на мотоциклі, і одразу ж почався навколо нього шум і галас. Діти зустріли його, як давнього знайомого:
– А мою картку? А нашу привезли? А там, де в садку під прапором? – обступили вони його з усіх боків.
Вадим переможно вийняв чималий пакет з картками і помахав ним у повітрі.
– Спокійно. Сідайте. Зараз дам усім.
Крім більш-менш звичайних фото, для яких діти спеціально позували, було багато несподіваних, кумедних. Тоня і Світланка танцюють танець диких. Леночка дивується, як поправилася Зіна, і очі у неї на лоб полізли. Ліну Павлівну душить малеча.
– Оце вам! Світлана Комарович і Тоня Мідян зустрілися після довгої розлуки.
Ця картка була справді чудова, нею були задоволені всі, і діти, і дорослі. На ній дівчатка поклали руки одна одній на плечі, дивилися одна одній в очі і всміхалися!
– Будь ласка, прошу, – скромно, але з почуттям власної гідності показав Вадим цю картку Ліні Павлівні. – Може, ви дозволите тепер сфотографувати вас спеціально з дітьми і окремо?
Ну, сьогодні, після такого подарунка Дітям, Вадиму ні в чому не було відмови. І Ліна Павлівна, і Марина Петрівна розповіли йому все, що він хотів, і в його голові вже народився «геніальний» фотомонтаж під назвою «Повернене дитинство» або що-небудь на зразок цього!
– Нам можна картку послати в Ленінград, в дитбудинок, дівчаткам, з якими ми дружимо? – спитала Тоня.
– Звичайно, напишіть хорошого листа. І постарайтесь без помилок і без клякс, – сказала Марина Петрівна.
* * *
Зовсім нічого не значить, що Київ так далеко від Ленінграда. Раніше Київ – це кружечок на карті над рікою Дніпром. Дніпро впадає в Чорне море. На Дніпрі – Дніпрогес. Київ – столиця України, «мати городів руських». Це вчать на уроках географії і історії. Тепер, коли в школах на уроках історії і географії згадують Україну, Київ, усі дівчатка і хлопці з дитбудинку імені Кірова підводять руки і навперебій відповідають. Аякже! Що-що – а про Україну їм соромно не знати! У них там живуть друзі у Києві, з якими вони вже другий рік листуються.
У спальнях у них висять фото – так, у кімнаті третього загону, де старостою Ірочка Баранова, саме над її тумбочкою, висить фото Тоні Мідян і Світланки Комарович.
Ірочка заходить до кімнати з двома жінками і моряком. Це приїхали гості до дітей. Моряки Балтфлоту і їхні дружини шефствують над цим будинком.
Одна жінка, молодша, гарна, кругловида, усміхається привітно дітям, гладить їх по голові. Вона вперше в цьому будинку, і їй все подобається тут.
– Оце наша спальня – дівчат третього загону, сідайте, будь ласка, – чемно запрошує Ірочка, підсовуючи стільці.
– Як у вас добре! – каже молода жінка. – Затишно так, скрізь квіти, картини, фото. Як дома.
– А це ваші дівчатка на фото? – питає моряк.
– Ні, – з прихованою гордістю каже Ірочка. – Це наші київські подруги. Ми з ними вже давно листуємося, і ми їх вже добре знаємо. Тоня так добре пише! Вона їздила влітку в Крим і так написала про море і санаторій, просто як оповідання з журналу.
– Вони теж сирітки? – спитала молода жінка, а літня смикнула її непомітно за кофточку. Шефи раз назавжди умовилися ніколи не називати дітей сиротами і взагалі в дитбудинку про батьків не згадувати.
Моряк незадоволено покрутив вуса, але Ірочка стримано відповіла:
– Так, у них у обох батьки загинули, а матерів спалили фашисти в концтаборі. Їх визволила Радянська Армія.
– Бідні діти! – зітхнула тяжко молода жінка.
– Хочете подивитися ближче їхню картку? – продовжувала Ірочка, знімаючи фотографію. – Вони дружать ще з концтабору, Світланка і Тоня, і листи завжди вдвох пишуть. Оця чорненька – Тоня Мідян, а оця кругловиденька – Світланка Комарович.
– Світланка Комарович! – раптом закричала молода жінка, схопила картку і впала на невелике ліжечко, вкрите білим мережаним покривалом.
– Що, що з вами? – кинулася до неї друга жінка і моряк.
– Світланка Комарович!.. Світланка Комарович!.. – повторювала жінка. – Подивіться, подивіться на картку. Боже мій, я лишила її дворічною дитинкою. Але вона схожа, подивіться, це вона, моя дочка… Я думала… вона давно загинула. Мені сказали, що все село спалили… Я на літо привезла її до сестри, а сама поїхала в Ленінград до чоловіка… і почалася війна… а Білорусь уся була під окупантами… Боже мій… – моя дочка…
– Вони справді з Білорусі, – сказала Ірочка і тихенько поклала руки на плече жінки. – Не плачте, не плачте, це, напевне, ваша Світланка.
Прибігли виховательки і директор, старші діти. Усі розглядали картку. Справді, вони були схожі – мати й дочка – кругловиді, світлоокі, з ямочками на щоках…
Так несподівано знайшлася мати Світланки Комарович.
Її, Світланчину матір, хотіли провести додому. Але вона пішла сама, їй хотілося бути самій. Вона йшла, і сльози струмилися по щоках, вона не витирала і не змахувала їх. Зустрічні бачили: йде красива молода жінка в модному береті, з великими загнутими віями, підфарбованими губами, і так не пасують ці нестримні сльози до її зовнішнього вигляду. Але чого тільки не надивилися ленінградці за ці роки! Вони проходили повз неї, а вона несла одна свою велику радість і своє велике горе.
Справді, їй би радіти, Софії Леонтіївні, Зосі – як її всі звали ще змалку в Білорусії.
Вона намагалася уявити собі дочку, яку вже давно оплакала, як мертву, і в уяві поставало щось рожеве, пухке, всміхнене, в ямочках і перев'язочках. Вона була з нею мало. Більше поралася з дитиною бабця, а вона, весела, безтурботна Зося, їздила за своїм чоловіком-лейтенантом, який подовгу не засиджувався на місці. Влітку 41-го року Зося відвезла дочку на село до сестри і матері «на дачу», а сама поїхала в Ленінград, влаштовуватися на новому місці – там і застала її війна. Вона встигла виїхати на Урал. У 41-му ж році загинув на фронті чоловік, і вона лишилася сама… Одружилася вона вдруге у 43-му році з ленінградцем, моряком Балтфлоту, який лежав у госпіталі, де вона працювала санітаркою після загибелі чоловіка. Вона нікому нічого не розповідала про своє колишнє життя. Була нова сім'я, сім'я її чоловіка, не дуже привітна, замкнена, нові взаємини, нове життя. Чоловік після госпіталю знову поїхав на фронт, повернувся у 45-му році без ноги. Вони переїхали у Ленінград. Зося пішла працювати на фабрику і робила все, щоб чоловікові було затишно, спокійно, щоб він не відчував свого каліцтва. За рік у них народився синок. Вона назвала його чомусь Святославом, звала Світиком, хоча Світик був чорненький, з вуглинками-очима. Чому вона ніколи нікому не розповідала про Світланку, про першого чоловіка? Можливо, тому, що другий чоловік, теж молодий, красивий, який дуже любив її і ревнував, зустрівся з нею, коли вона вже трохи отямилася від свого горя, мала вигляд зовсім молодої дівчини і поводилася так безтурботно, незалежно. Насправді ж її страшенно пригнічувала самотність. Вона звикла, що змалку з нею носилися, нею милувалися, балували її, і вона не так закохалася, як зраділа, що хтось її знову любитиме, буде з нею, вона чекатиме, вона писатиме йому, і коли війна скінчиться – буде своє життя, сім'я, затишок.
Вона вже не могла, не могла бути сама! А моряк був до того ж милий, красивий, безпосередній, і вона стала його дружиною, і була завжди вірною, щирою, дбайливою. Коли він повернувся без ноги, вона й оком не повела, і коли він хворів, а він часто хворів після своїх контузій і ран, вона гляділа його, як дитину.
…Вона йшла й плакала і з радості і з горя.
Як вона прийде і скаже чоловікові: «Я брехала тобі, у мене є дочка, і вона жива, а я думала, що вона померла, і спокійно жила з тобою…»
Може, краще нічого не казати? Почекати? Написати Світланці і почекати, як буде далі. Світланка. Боже мій. Їй уже 10-й рік тепер! Де ж вона була весь час? Як це вона, мати, могла одразу повірити, що дочка загинула, і не розшукувала її! Але як було не повірити?
Зося підійшла до будинку, де мешкала, навіть не помітила, як піднялася сходами, машинально відкрила ключем двері, зайшла в квартиру – маленьку, дуже чистеньку, затишну, де скрізь на стінах висіли фотокартки, малюночки, штучні квіти, скрізь були покладені серветки, покривальця, вишиті і вив'язані Зосею, на канапі безліч подушечок, іграшок Світика. Світик у біленькому ліжку спить, розкинувшись у біленькій вимережаній сорочечці. Чоловік сидить коло столу, читає газету. Таке спокійне, лагідне життя. Вона оглянула все широко розкритими очима, їй здалося, це востаннє вона бачить усе.
Але одразу перед очима виринула Світланка, її рідна маленька Світланка, в якомусь далекому дитячому будинку, сирітка без батька і без матері… Вона забула, що тільки-но була в дитячому будинку і сама дивувалася, як там затишно, охайно, привітно, вона забула, що тільки-но бачила Світланку на фото – всміхнену, кругловиду, веселу дівчинку з великими бантами над вухами. Їй уявлялось щось бідолашне, маленьке, пострижене, одне-самісіньке – без матері, без бабусі, без батька… і вона впала раптом на коліна і забилася об край канапи.
Чоловік злякався, він ніяк не міг знайти костур, який стояв за його кріслом, він не міг одразу підійти до дружини.
– Що, що з тобою? Зосечко, що трапилося?
Стукаючи костуром, він підійшов до неї. Цей знайомий стук костура, завжди такий болючий для неї, привів її до пам'яті.
Вона глянула на чоловіка, глибоко зітхнула і сказала майже зовсім спокійно:
– Моя дочка Світланка жива. Жива моя дочка Світланка,– повторила вона ще раз. – Мені сказали, що село під Вітебськом спалили, а вона, виявилось, жива.
І вона дивилася з жахом на чоловіка, не знаючи, чи плакати, чи сміятися.
– Я ніколи тобі не казала. Мій чоловік загинув на фронті у 41-му році, а село, де лишилася Світланка з моєю сестрою і мамою, спалили фашисти. Мені казали, нікого не лишилося в живих. А тепер, виявилося, Світланка жива. Вона в дитбудинку в Києві.
Чоловік незграбно опустився коло неї на килим і, провівши рукою по голові в блакитному береті, сказав:
– Чого ж ти, дурненька, плачеш? Радіти треба і швидше забрати. Тоді Зося заплакала ще дужче, впавши головою на обрубок його ноги.
* * *
У Тоні був нежить, і звечора трохи підвищилася температура. До школи її не пустили.
– Щаслива! – сказала з заздрістю Світланка. – Сьогодні ж контрольна з арифметики.
Справді, на другому уроці мала бути контрольна з арифметики. Що там не кажи, а це не така вже радість – контрольна. Звичайно, приємно вже після – коли одержиш добру оцінку – а до того скільки нахвилюєшся! Навіть Тоня, у якої майже всі п'ятірки, завжди хвилювалась; а Світлана взагалі не дуже полюбляє задачки. Коли б ще Тоня була під боком, у тяжку хвилину вона б допомогла. До школи Світланка йшла з виглядом приреченої, і обличчя її то блідло, то червоніло. Але коли вчителька написала на дошці умову задачі, Світланка враз заспокоїлася і швидко почала розв'язувати прямо в зошиті, хоча дома Ліна Павлівна попереджувала її, щоб завжди розв'язувала спочатку на чернетці. Але задачка була легенька. Світланка швидко розв'язувала, прикусивши язичок і насупивши трошки пшеничні брівки. І раптом зупинилася. В останньому запитанні виходило три з половиною колгоспники! Що за нісенітниця! Світланка почервоніла, засопіла, почала перевіряти і рантом збагнула, що з самого початку робила дурницю, але як розв'язати, вона не знала. Вона закреслювала і починала знову. Їй потрібен був якийсь натяк, поштовх, бо заплуталася остаточно. Була б Тоня – звичайно, усе було б гаразд.
Вона оглянула жалісними очима клас, і погляд її спинився на Зіні. Але Зіна зосереджено, серйозно і, напевне, цілком вірно розв'язувала задачку, не відриваючи очей від свого зошита. Тоді Світланка, зрозумівши, що допомоги чекати нема звідки, почала розв'язувати на промокашці. А інші дівчатка вже здавали зошити! І спокійні, з почуттям полегшення поверталися на місце. От пройшла Зіна і пошепки сказала розв'язання.
– І в тебе так?
У Світланки було зовсім не так! У цілковитому розпачі вона почала робити з кінця, і вже коли пролунав дзвоник, червона, схвильована, подала свій зошит.
– Я бачила, Світлано, як ти морочилася з задачкою,– сказала їй учителька. – Ти завжди розраховуєш на допомогу Мідян, а от сьогодні лишилася сама і ледве виплуталась. Треба самій більше працювати, адже не завжди коло тебе буде Тоня!
– Що ви, завжди! – безпосередньо махнула рукою Світланка. – Ми з нею завжди будемо разом,– впевнено додала вона.
– А коли я вас розсаджу? – спитала вчителька, ледь стримуючи посмішку.
– Ні, ні, Ганно Іванівно, не розсаджуйте. Я даю слово, що буду працювати, тільки не розсаджуйте. Я не можу без Тоні.
Світланка злякалася ще дужче, ніж на контрольній, навіть сльози з'явилися в круглих ясно-блакитних очах.
– Ну, гаразд, гаразд, сидіть уже вдвох, тільки ти даси мені слово попрацювати з арифметики вдома. Хай тобі Тоня допоможе, але в школі ти повинна самостійно все робити.
