Текст книги "Рiднi дiти"
Автор книги: Оксана Иваненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)
Ну, закінчилося все-таки добре!
Світланка підстрибом бігла додому і ще з вулиці побачила, що Тоня дивиться у вікно ізолятора – чекає її. Світланка підстрибнула ще вище і показала рукою якісь знаки, які означали:
– Все гаразд! Контрольну написала – хоча було важко. Хотіли пересадити, але лишили.
За дві хвилини вона вже все це розповідала Тоні, контрабандою забігши до ізолятора.
– А тебе Марина Петрівна гукала і сюди до мене присилала, думала, може, ти після трьох сьогодні в мене сидиш,– повідомила Тоня. – У мене вже температура нормальна, і після обіду лікар подивиться і дозволить спуститися в робочу кімнату, щоб уроки вчити.
– А потім, як повчимо, будемо плаття шити! – таємниче підморгнула Світлана. У них завелася лялька. Її подарували шефи, і дівчатка обшивали її на дозвіллі.
– А чого мене кликала Марина Петрівна? – раптом занепокоїлася Світланка. – Нічого такого? – спитала вона, пригадуючи, чи не було чого-небудь в її поведінці, чи в школі щось недозволене, за що б її викликала завідувачка. Адже про контрольну вчителька ще не могла розповісти.
– Ні, що ж? – теж ніби пригадуючи все, сказала Тоня. – Ніби все гаразд. Біжи, а потім розкажеш. Я чекатиму! Ти ж забіжиш потім, ніхто не побачить, і я вже не заразна,– додала переконливо Тоня.
Ні, нічого «такого» не було.
Марина Петрівна щільно причинила двері і ласкаво посадила Світланку на широкий диван. Цей диван був призначений для інтимних розмов, і звався він «диван Марини Петрівни». Але це завжди означало щось серйозне. Світланка вся притихла, склавши на колінах ручки і дивлячись прямо, прямо в очі Марині Петрівні.
– Ти пам'ятаєш маму, Світланко? – спитала тихо Марина Петрівна. Світлана заблимала очима від несподіваного запитання.
– Ні… трошки… так… пам'ятаю. Її спалили в Освєнцімі, тоді і Тонину, і Лебединських.
Вона насправді нічого не пам'ятала. Тільки згадки всіх дітей були і її згадками. Марина Петрівна поклала руку на плече дівчинки і мовила якомога спокійніше:
– Світланочко, то була твоя тьотя в концтаборі, а не мама. Твоя мама жива, і тато живий, вони живуть у Ленінграді, і мама надіслала листа і свою фотографію. У тебе велике щастя, Світланочко!
Світланка дивилася, і очі у неї ширшали, і ротик розкрився здивовано. До неї ще не доходило нічого. У дітей знаходилися батьки, писали, приїздили і забирали дітей, але вона з Тонею ніколи про це й не думала. Вони ж знали, що матерів їхніх закатовано. Вона глянула на картку – там була молода, весела, красива жінка, зовсім як на малюнках кіноактриси, і підписано було великими літерами: «Твоя мама Зося».
– Яка красива! – прошепотіла Світланочка, але до неї ще не доходило – це її мама, її рідна мама! У неї є мама! Але їй раптом так захотілося, щоб це насправді було так – щоб ця красива жінка була її мамою.
– Вона приїде за тобою на канікули, і ти поїдеш до неї в Ленінград. Ти напишеш сьогодні листа своїй мамі.
– Я напишу, щоб нас удвох з Тонею забрала,– раптом зраділа Світланка. – Я побіжу покажу їй картку, вона вже не заразна!
– Біжи, біжи,– дозволила Марина Петрівна, розуміючи, що лише з Тонею Світланка зможе отямитися. І раптом, коли Світланка вибігла, Марина Петрівна приклала руки до щік, ніби її щось вразило. Як сприйме це Тоня?
Коли б вона бачила, як Тоня схопила цю картку, як у неї одразу губи склалися в усмішку, з яким захопленням розглядала вона ці загнуті вгору вії, кучері, берет! За хвилинку дівчинка була вже палко закохана в «маму Зоєю».
Листа увечері писали, звичайно, вдвох, а святкував, як завжди в таких випадках, увесь дитячий будинок.
– Моя мама жива і тато живий, і ми з Тонею поїдемо в Ленінград! – повідомляла всіх Світланка, і діти всі дуже раділи, трошки, але одверто заздрили – до рідних тата й мами! І аж нітрохи не дивувалися, що поїдуть разом – Світланка з Тонею.
А як могло бути інакше?
* * *
А як могло бути інакше?
Це було так просто і ясно для Світланки, і, звичайно, вона й уявити не могла, як насправді приймуть це мама Зося і тато.
«Мама Зося» цвіла від щастя і вже не знала, як догодити чоловікові за таке ставлення до дочки. Він сам запропонував: – Мала ж, напевне, не пам'ятає свого батька, ну то й не кажи їй нічого.
Вони вдвох читали старанно виведені рядки, і матері все ще не вірилося, що це пише її Світланка, ота пухнявенька кучерява білява лялька.
«Зі мною тут завжди Тоня. Ми ще з концтабору вдвох, і спали там вдвох, і вона поїде зі мною в Ленінград, бо ми дали слово не розлучатися, і що ми сестрички»,– писала Світланка. І підпис був: «Ваші Світланка і Тоня».
– Яка це Тоня? – спитав чоловік. – Що за сестричка? Зося, усміхаючися, знизала плечима.
– То якісь дитячі вигадки,– сказала вона,– мабуть, її найближча подружка. Знаєш, у дівчаток завжди якісь фантазії, клятви, дружба до гробу, таємниці. Досить з нас і однієї донечки, правда? А синок у нас уже є.
І вона ласкаво пригорнулася щокою до чоловіка.
Але у чоловіка лице не проясніло. Чому взагалі воно похмурнішало, коли вони читали листа?
Він хотів їй щось сказати, та змовчав. Зося побачила, що щось вразило чоловіка. Вона заметушилася по кімнаті, почала збирати на стіл сніданок, щось говорила, розповідала, щоб розважити його. Може, він все-таки незадоволений? Чом він замовк? Та чоловік замовк зовсім не тому, чого боялася Зося. Його вразили слова: «Ми ще з концтабору вдвох…» Бідні малята… їхнє свідоме дитинство почалося в фашистському концтаборі. О, він знає, що це таке! Адже він був там кілька днів полоненим і лише чудо допомогло йому втекти, хоча він і поплатився ногою.
Він змовк, щоб не говорити про це з Зосею, щоб не роз'ятрювати її материнської рани, адже він ніколи не забуде, як вона плакала перші дні, коли дізналася, що Світланка жива.
Коли Зося пішла на роботу, він знову прошкандибав до стіни, де вона повісила картку обох дівчаток, і знову почав пильно вдивлятися, як це робив уже не раз.
Ні, на личку Світланки вже не було слідів ніякого жаху. І до чого ж вона була схожа на Зосю!
Звичайно, він любитиме її, як і Світика, адже її батько – його бойовий товариш, його фронтовий брат, хоч вони, може, були й далеко один від одного, на різних фронтах Вітчизняної війни. А хто батьки цього темноокого тоненького дівчатка з таким глибоким, проникливим поглядом?
– Спали разом у концтаборі… – прошепотів він. – Сестрички… – Він добре знає, що це значить! А от життя вас і розлучить, сестрички!
І раптом він почув невловимий жаль до цього дівчатка, що так ніжно поклало ручки на плечі Світланки, і з ненавистю глянув на свій обрубок ноги, на костури. Адже все тягне Зося. Він інвалід, ще не пристосувався до життя, не оволодів спеціальністю, бо весь час хворіє. Його вклад – лише його інвалідська пенсія. Яке право має він сказати Зосі:
– Візьмімо і цю дівчинку. Вони вдвох виросли в концтаборі, вони вдвох спали там десь під нарами і гріли одне одного. Не можна їх розлучати.
Він не міг цього сказати, не мав ніякого права.
І він поплентався до свого крісла, безсило опустився в нього і схилив голову на руки.
* * *
Марина Петрівна читала листа і не знала, як показати його Світ-ланці. Коли Світланці, значить і Тоні, а що буде з ними, коли вони прочитають, що пише «мама Зося».
А «мама Зося» писала, що приїде за Світланкою, коли будуть канікули, раніше їй не можна, і не варто переривати Світланці навчання. Про Тоню ні слова.
І чомусь вона не поспішає…
Марина Петрівна згадала матір братика і сестрички Маркових, яка ще у 1945 році в люті морози, дізнавшися, що її син і дочка живі, негайно приїхала, одморозивши собі на грузовику руки. Але вона ні на що не зважала: «Діточки, діточки мої живі», – раділа вона і одразу забрала їх додому.
Хоча, правда, невідомо, що там дома у Світланчиної матері. А ось вона пише: «У тебе ще є маленький братик Світик, йому всього один рік».
Так, Марина Петрівна починає догадуватися. Можливо, у неї інша сім'я, можливо, чоловік другий, не батько Світланки. Та далі є: «Тато цілує тебе міцно і хоче швидше побачити».
А ось у самому кінці Марина Петрівна читає: «Поцілуй свою подружку Тонечку, хай вона вважає нас своїми рідними, і коли вона хоче, ми поклопочемося і переведемо її в який-небудь ленінградський дитячий будинок, тут теж дуже хороше».
Марині Петрівні стало одразу боляче. Вона зрозуміла, що там складні обставини. Але коли б хто бачив цих двох дівчаток! Вона згадала, як
Тоня привезла шоколадні цукерки з санаторію, як вони стрибали вдвох із Світланкою.
Як зробити, щоб ця радість не обернулася великим горем? Стук у двері урвав її думки.
– Можна, можна, заходьте! – промовила Марина Петрівна і, підвівши голову від листа, побачила Лену, Катю, Асю, Розу і нову піонервожату Машеньку.
Марина Петрівна усміхнулася. Останнім часом завжди, коли вона дивилася на своїх старших дівчаток,– на серці ставало спокійно.
«Все, все буде гаразд!» – подумала вона й зараз, дивлячись на рідні розумні заклопотані личка.
– Щось трапилося? Таке негайне? Дуже важливе? – запитала вона, посміхаючися до них. – Сідайте на диван і розповідайте.
Дівчата посідали на любимий усіма дітьми диван Марини Петрівни і, перебиваючи одна одну, почали:
– В суботу ми хочемо влаштувати піонерський збір.
– Нам уже треба переобрати раду дружини.
– І це треба дуже урочисто зробити. Ми прийшли з вами порадитися.
Переобрання ради піонерської дружини! Це ж дуже важлива подія для всіх. Недарма дівчатка так хвилювалися. Це з приходом Машеньки завирувало піонерське життя в будинку.
От Ася сіла за стіл, щоб записати всі пропозиції, дівчата гаряче почали обмірковувати, як скласти усім звіт, як виставляти кандидатури.
– Треба добре налагодити зв'язок з шефами,– сказала Машенька.-От у вас і танкове училище числиться, а піонери ніколи їх не закличуть. А які цікаві зустрічі можна влаштувати, треба це хлопцям доручити. Хлопців узагалі треба більше втягати в роботу, а то у нас скрізь дівчата перед ведуть. Це не погано, тільки треба, щоб усі хлопці брали участь – не один Льоня Лебединський.
– І когось із малих до ради ввести, тобто з середніх, – сказала Леночка,– а то ніби ми всім порядкуємо, а їм тільки наказуємо.
Марина Петрівна прислухалася до їхніх гарячих балачок, вставляла свої зауваження.
– А тепер, дівчатка, і ви мені допоможіть,– промовила вона, коли в основному план накреслили. – Ви всі знаєте про Світлану.
– Ну, звичайно,– сказала Леночка,– знаємо, що мама її знайшлася і що вона з Тонею Мідян до Ленінграда поїде.
– У тім-то й справа, що ні.
– Як? – в один голос скрикнули діти. – Що ж трапилось?
– Поїде одна Світлана,– пояснила Марина Петрівна. – Мати, напевне, живе в скрутних обставинах і не зможе взяти обох дівчаток. Вона пропонує Тоню влаштувати до ленінградського дитячого будинку.
– З якої речі? – обурилася враз Ася. – Нізащо ми не віддамо Тоню в інший будинок. Коли б до них у сім'ю, то інша справа.
– Не треба Тоні нічого казати,– сказала Катя, насупивши брови,– їй буде дуже сумно.
– Дівчатка,– раптом встряла в розмову піонервожата Машенька, Машенька була в будинку зовсім недавно, її надіслав сюди райком комсомолу. Вона мало знала дітей і майже не знала про їхнє колишнє життя, але їй щиро хотілося подружитися з ними і захопити всіх піонерською роботою, бути їм усім близьким, рідним другом. Вона була сама сирота і виховувалася в дитячому будинку; вона розуміла дітей і хотіла, щоб їм усім було добре-добре. – Дівчатка,– сказала Машенька,– я тільки трошки знаю Тоню. А що, якби так зробити, щоб їй самій не захотілося їхати з нашого будинку навіть із Світланкою? Ну, от ми, піонери, могли б так зробити?
Катя радісно поглянула на Машеньку, на Марину Петрівну.
– Справді, Марино Петрівно, дівчатка, тільки так, давайте так зробимо. Тонька така славна, мені її дуже шкода, я уявляю, як вона плакатиме. Але давайте так зробимо. Ну, приймемо її урочисто в піонери, доручимо їй щось, давайте з нею більше бувати, щоб вона не тільки з Світланкою.
– Адже і ми їй рідні,– промовила Леночка.– Треба, щоб їй і нас шкода було лишити і щоб Тоня й не мріяла про ту сім'ю.
– Адже ми їй рідніші,– навіть трохи ревниво сказала Ася. Материнська радість заливала серце Марини Петрівни. Які хороші
у неї діти, як усе зрозуміли!
– Тільки це не треба підкреслювати,– сказала вона,– треба дуже тактовно все налагодити. І все-таки про лист сказати.
– Якщо дозволите,– тихо промовила Леночка,– я з нею поговорю через кілька днів. А зараз хай Катя їй усякі доручення дасть, поговорить про піонерські обов'язки. Катя це вміє.
– Гаразд,– сказала серйозно Катя.– Я тепер буду з нею. Я хочу, щоб Тоня не сумувала.
* * *
Ляльку звали Ясочкою. Про Ясочку вчили вірша в школі, і Світланка читала його на святі. Усім дуже подобалося. Коли після свята шефи вийняли з довгої коробки чималеньку ляльку, Тоня одразу запропонувала назвати її Ясочкою.
Це була, напевне, дуже дорога лялька, вона закривала й одкривала очі, у неї були ніжні рожеві щічки і кучеряве волоссячко.
– Ой, обережно, не розбийте! – склала руки Світланка, коли ляльку виймали з коробки.
– Малята її розіб'ють одразу, – сказала ревниво Зіночка.
– Вона, напевне, фарфорова,– зауважила Катя.
– Може, дати її середнім? – запропонувала Ліна Павлівна, побачивши, якими очима дивляться на ляльку Світланка, Зіночка, Тоня, Надя і інші дівчатка.
– Хай у нас! Хай у нас буде! – аж застрибала Світланка. – Ми їй будемо плаття шити, ліжечко зробимо.
– Такі дорослі дівчата – і грати в ляльки! – презирливо мовила Роза.
Але Марина Петрівна розсудила так, щоб ляльку лишити в середній групі, і у вільний час дівчатка сідали в любимому куточку – за роялем у залі і шили, шили, шили…
Кастелянша Олена Іванівна дала клаптиків, і ляльці нашивалося придане. Шила більше за всіх Світланка, Зіна і Надя влаштовували без кінця ляльчині апартаменти, а Тоня вигадувала безліч історій з життя ляльки Ясочки.
Це була довготривала, нескінченна гра. Звичайно, Ясочка ходила до школи, Ясочка добре вчилася, у Ясочки були контрольні, і вона боялася завжди арифметики. Крім того, у Ясочки були всі таланти: вона чудово декламувала вірші (це за неї робила Зіна), мала прекрасний голос (за неї співала Надя, і хоча вона трошки пищала, усі уявляли, що Ясочка співає чудесно), і була найпершою балериною в усій школі (про це тільки розповідалось!).
Катя знайшла дівчаток у залі, в куточку за роялем. Катя зупинилася подивитися ноти на роялі, і дівчатка не звернули на неї уваги.
Гра їхня була дуже дивна.
Лялька Ясочка спокійно лежала на колінах у Світланки. Світланка, Зіна і Надя сиділи тихо-тихо, не зводячи очей з Тоні, а Тоня пошепки їм щось розповідала.
– Ах,– сказала мама (це розповідала Тоня, вона нібито читала по книжці), – нашій Ясочці завтра вісім років. Ми влаштуємо їй день народження. – Я спечу їй чудовий пиріг,– одразу сказала бабуся.
– З чим? – зацікавлено спитала Світланка.
– Не перебивай. Пиріг буде з яблуками,– швидко сказала Тоня і продовжувала тим самим тоном, ніби читала. – Я подарую їй чудовий товстий зошит,– сказав тато,– щоб вона записувала туди власні вірші і повісті і все, що їй подобатиметься. – А я подарую їй чудовий альбом для листівок,– сказала тьотя Ліна. – Я пошию їй білий фартушок з мереживом,– сказала мама,– дозволю скликати всіх подруг і влаштую для них чай. – А я подарую книгу «Четверта висота»,– сказав дядя,– і портрет Леніна.
Усі подарунки вони приготували під секретом, і Ясочка нічого не знала до дня свого народження, і навіть бабуся спекла пиріг, поки Ясочка була в школі.
– А день народження буде завтра,– раптом закінчила Тоня.
– Мені дуже подобається день народження. Але я читала про це тільки в книгах,– зітхнула Світланка.
– Який же у нас може бути день народження, коли ні в кого нема документів і ніхто не знає, в який день треба святкувати,– сказала розсудливо Зіночка.
– Звичайно,– покірно погодилася Світланка.
– Ну, мама тепер напевне знає,– сказала раптом Тоня, – вона влаштує.
– Справді! – зраділа Світланка. – І я їй скажу, щоб подарунки були мені і тобі.
Катя все чула. Ні, не треба, щоб ця розмова продовжувалася далі, її треба урвати – але які невідповідні умови для її власної бесіди!
– Тоню! Я тебе скрізь шукала. Я вже прочитала «Четверту висоту»,– сказала вона раптом. – Якщо хочеш, бери. Тільки зараз, бо там Ася моститься взяти.
– Ой, дай мені спочатку! – враз схопилася Тоня. – Дівчатка, ви чекайте, я побіжу з Катею.
– А Зіну, по-моєму, Іра шукала,– сказала Катя. Та однаково гра на сьогодні скінчилася.
Катя по-дружньому обняла Тоню.
– Ти тільки швидше читай, а то ж мене дівчатка лаятимуть, що я спочатку малим виділяю.
– Хіба я мала? – навіть образилася Тоня. – Я ж середня.
– Ну, все-таки. І Ася, і Роза вже піонерки, а ти ще ляльками граєшся.
Тоня почервоніла.
– А хіба піонеркам не можна ляльками гратися? – спитала вона так серйозно, що Каті стало навіть шкода дівчинки.
– Ні, я не знаю, хіба є таке правило? – чистосердо призналася вона.
– Знаєш, я просто люблю вигадувати різне життя, – пояснила Тоня.
– Я розумію,– раптом сказала Катя. – Але я люблю щось таке вигадувати, щоб можна було самій і зробити. Ти знаєш, мені й досі дивно, що ми можемо щось вигадати, вирішити і зробити! Я ніяк не звикну до цього.
– Ти ж завжди щось робиш,– з захопленням сказала Тоня. – І садок, і стінгазети, і всі свята, і рада дружини – ти скрізь і ні від чого не відмовляєшся. От інші починають і кидають, а ти ні, – все по-справжньому робиш.
– Знаєш, це я все перевіряю,– одверто, але так ніби під секретом сказала Катя. – Це я все перевіряю, що ми насправді можемо зробити.
Адже ж я піонерка. Навіщо ж тільки називатися? – Вона усміхнулася – розмова почалася!.. – От ти прочитаєш книжку про Гулю Корольову. Вона була справжня піонерка і вже якщо поставить собі мету – обов'язково досягне.
– А мене ще не скоро можуть у піонери прийняти? – потупивши очі, несміливо спитала Тоня і знову почервоніла. Справді, куди ж! От тільки-но ляльками бавилась, а тут в піонери! – Ти думаєш, я ще дуже несвідома?
– Ні, я так зовсім не думаю,– щиро сказала Катя.– Навпаки, я думаю, що зовсім скоро приймуть, і я ще думаю, що ти зможеш допомогти нам із стінгазетою і журналом. Чому тільки старші? Треба, щоб і середні в усьому допомагали. І я думаю, ви вже цілком виросли, щоб вас прийняли в піонери. Тільки, звичайно, треба підготуватися, треба ж знати, що таке піонер, для чого вступають у піонерорганізацію.
– А ти розкажи,– пошепки попросила Тоня.
Світланка була ще мала. Ну, просто мала. Вона теж слухала Катю і Машеньку, але її щиро більш цікавив весь ритуал: як прийматимуть, що треба казати, чи одразу пов'яжуть червоний галстук. Їх готували до вступу разом, чотирьох середніх дівчат – Тоню, Світланку, Зіночку і Надю.
А про підслухану гру Катя розповіла Лені і Ліні Павлівні, і раптом всі втрьох почали згадувати, як колись давно-давно святкували їхні іменини.
– Все-таки нам ще встигли справляти,– з сумною усмішкою сказала Лена. – А от середнім і малятам – зовсім ні… не встигли… Я пам'ятаю, Зінин день був у серпні, а числа, звичайно, не пам'ятаю. Треба буде в серпні їй щось подарувати.
– Про Світланин тепер мати згадає,– сказала Катя.– А мій був у березні. Я в березні народилася. 15 березня.
– І мій у березні, я ніколи й не згадувала за цей час,– сказала Ліна Павлівна. – Це ж уже скоро. Що подарувати тобі, Катю, га?
– Ну, от ніби я напросилася, – почервоніла Катя. І щоб повернути розмову на інших, сказала: – А от коли день народження Тоні, зовсім невідомо. Правда, можна вигадати,– додала вона раптом.
А все до кінця вигадала Марина Петрівна.
Спочатку вона зібрала виховательок і порадилася з ними. Потім зібрала старших дівчат, і те, що дівчата почули, було дуже веселе!
– Ми вирішили святкувати іменини всіх наших дітей,– сказала вона,– вірніше, день народження. Але ж ви самі знаєте – більшість із вас не пам'ятає, особливо малята. Проте ми завжди можемо вибрати відповідний день. От, наприклад, Тоню цими днями приймуть у піонери. Хіба не може цей день бути і днем її народження?
– Ой, як добре! – зраділа Лена.
– Із цього року вона завжди відзначатиме цей день, все своє життя. Будемо вважати, що саме в цей день їй мине десять років. Про Зіночку ми вже знаємо – вона народилася у серпні, а Надя, казав її старший брат, у липні. Ми зможемо їхній день святкувати разом. А разом з Тонею ми влаштуємо й іменини Каті, адже і ти в березні народилася. Згода, дівчатка? І саме на канікули.
Дівчатка були в захопленні, вони верещали, посхоплювалися з місць. Тільки Катя дуже почервоніла і сказала:
– Та й Ліна Павлівна ж іменинниця. На другий день після мене!
– А-а! – протягла Марина Петрівна і так подивилася на Ліну Павлівну, наче спіймала її на гарячому. – Про себе вона змовчала! Гаразд! Буде в нас три іменинниці і пироги трьох сортів!
Це хіба педрада? Обмірковували, які подарунки приготувати, які плаття пошити, які пироги пекти, кого запросити в гості.
– Я не вестиму протоколу, я просто все по-хазяйському запишу! – сказала Ліна – секретар педради.
– Ні, обов'язково голосувати! Я, наприклад, за пироги з яблуками! – аж залилася сміхом Машенька.
– Дівчата, не пустуйте,– спинила їх Марина Петрівна, але їй самій було весело дивитися на них. І Машенька, і Ліна з таким палом сперечалися з Оленою Іванівною, чи одягати іменинницям щось відмінне від інших, чи ні, з Ніною Йосипівною, що готувати на обід, і так хвилювалися, щоб часом кого не пропустити в списку гостей, що на них не можна було дивитися без усмішки. Потім Машенька раптом посерйознішала і сказала майже урочисто:
– А прийом у піонери мусить бути надзвичайним. Я вже все, все обміркувала!
Звичайно, «старі соратники» – Ольга Демидівна, Софія Миронівна, інші досвідчені вихователі були міцною опорою в усій роботі, але інколи Марина Петрівна думала, що в будинку було б зовсім не те без цих дівчаток з їхнім юним запалом. Вона згадувала слова свого вчителя, незвичайного педагога – Антона Семеновича Макаренка, про те, як треба вміло підбирати педколектив, що поряд з досвідченими, до педантизму точними педагогами мусить бути обов'язково молодь, палка, захоплена, хай з помилками в роботі, але з мріями, нерозв'язаними питаннями, спірками, яка ще сама вчиться у старших, але з якою діти почувають себе вільніше, простіше, легше – адже це майже ровесники, і в яку діти трохи закохані, намагаються її наслідувати.
От так було в будинку з Машенькою і з Ліною. Марина Петрівна непомітно для них ще багато працювала і над їхнім вихованням. «Мої дочки»,– думала вона про них з любов'ю, і їй хотілося передати їм весь свій досвід, все своє педагогічне вміння. Вони любили пізно увечері забігати до неї, ділитися з нею всім, що непокоїло їх протягом дня, радитись, слухати її.
Зараз, після «веселої педради», вони обидві спокійнісінько посідали на дивані.
– Ми трошки з вами побудемо! – заявила Машенька.
– Може, Марина Петрівна заморилася і хоче відпочити? – зауважила Ліна.
– Сидіть, сидіть, я ще тут трохи на столі папери приберу.
– Я люблю наші педради,– сказала Машенька,– так цікаво завжди. І завжди не схожі на педради!
– А на що ж? – усміхнулася Марина Петрівна.
– Це просто наше життя. Навіть коли ми не до іменин готуємось, а виховні плани обговорюємо.
– Так це ж плани нашого життя,– несміливо сказала Ліна. – Я раніше не мріяла бути педагогом, а тепер я бачу, що це найцікавіше в житті.
– Звичайно! – підхопила Машенька. – А ви, Марино Петрівно, ви мріяли бути саме педагогом?
– Так, дівчатка, дуже мріяла. – Марина Петрівна присіла коло них. – Можна сказати, змалку мріяла. Моя мати була вчителькою церковноприходської школи в дитячому притулку. Ви не можете собі уявити, що це було. Кілька десятків нікому не потрібних сиріт, які мусили у вільний від школи час працювати на пекарні, робити все по господарству, співати в церковному хорі. Хто їх тільки не вчив штурханами та потиличниками! І лише їхня вчителька, моя мати, їх любила, лікувала, голубила і хотіла вивести в люди. З якими неймовірними зусиллями діставала вона для них стипендії то в духовному училищі, то в ремісничому і як інколи гірко плакала, коли її клопоти розбивалися, як хвилі об камінні стіни. Навіть для того, щоб влаштувати хоч бідненьку ялинку, доводилося кланятися всім попечителям і паням-благотворителькам. Я була ще маленькою і мріяла: коли виросту, буду вчити дітей, і житимуть вони зовсім, зовсім інакше, «навіть притулком не назву», казала я матері. Коли почалася революція, мені йшов тринадцятий рік. І от, замість старих шкіл, притулків, більшовики почали організовувати трудову школу! Ви не уявляєте, яким відкриттям, якою радістю було це для матері і для мене! Нові принципи виховання, прагнення до загального навчання! Мати з перших же днів стала активним творцем нової школи, вже немолодою вона вступила до Комуністичної партії. Вона казала: «У нас, у новому житті, виховання дітей – це й є побудова комунізму».
І я мріяла швидше вирости, закінчити вищу освіту і своєю педагогічною роботою теж допомагати здійсненню комунізму, виправдати своє звання комсомолки, а потім члена партії. Я пам'ятаю, ми були всі такими захопленими студентками факультету соціального виховання. Я була з першого випуску цього нового факультету, і ніхто з нас не боявся, а, навпаки, бажав, щоб його послали в село, на Донбас, в Запоріжжя, щоб швидше перетворити в життя те, чому нас вчили не менше за нас захоплені новими ідеями професори. А мені дуже пощастило, я поїхала працювати в колонію імені Горького до Антона Семеновича Макаренка, і це дало мені ще більше, ніж інститут. Зараз вам далеко легше. А тоді ж скільки було експериментів, скільки проблем поставало на кожному кроці!
– Але ж цікаво як! – мрійно протягла Машенька.
– І зараз не менше! – мовила Марина Петрівна. – Життя висуває нове й нове, але, звичайно, ми йдемо тепер певними кроками, і я знаю, що в трудні хвилини мені завжди допоможе моя партія, бо вона мене послала на цю роботу і виховала для неї. А на зміну нам ростете ви, ще завзятіші комсомолочки! – потріпала вона кучері Машеньки.
– Але це нелегка справа – виховання дітей! – раптом зажурилася Машенька.– Це тільки здається, що легко, а треба все, все продумати – і свята, і будні, і кожну дрібницю, і про кожного хлопчика або дівчинку треба багато-багато подумати.
– Проте ви добре додумалися щодо Тоні,– сказала Марина Петрівна. – Я певна, що це найвірніший шлях. Приймете її в піонери і побачите, як це захопить її всю.
* * *
Вона буде вже піонеркою!
Їй здавалося, що почнеться зовсім інше життя. В усякому разі, вона мусить бути іншою.
Вечорами вона розмовляла з Катею, і Катя була як подруга. Світланка вже засинала, а Тоня бігла в ліжко до Каті або Катя сідала коло неї. Катя все розуміла, з нею можна було говорити про все – про всі книжки, про Гулю Корольову, і Таню-Зою, і про Лізу Чайкіну – так, явні з ким. Якось Ліна Павлівна, вона чергувала в той вечір, присіла теж з дівчатками і раптом сказала:
– А я бачила Гулю Корольову. Ще перед війною. Вона тоді закінчила школу.
– Де? Як? – схопила її за руку Тоня.
– Вона жила в Києві. Ви ж знаєте мою подругу Таню? Дочку Галини Олексіївни? Їхні мами дружили, Танина і Гулина. І колись ми їздили на виставку собак. Гулина мама взяла мене і Таню. В Гулі був пес, вона його сама виховувала, він її слухав з одного погляду. Так дивно – на виставку собак їздили і не думали, що Гуля буде героїнею.
– А яка вона була, Гуля?
– Знаєте, коли ми з Танею її побачили, ми одразу закохалися в неї. Вона була така мила-мила, проста дівчинка. У неї таке щире обличчя
було і очі ясні-ясні, чесні, одверті. Здавалося, не тільки сама вона ніколи в житті не збрехала, а навіть при ній ніхто збрехати не міг. І вона до всього хотіла сама дійти, все самій навчитися робити. Мені так шкода, що я лише раз її бачила. Вона кликала нас побігати з нею на лижах, адже вона була чудовою спортсменкою. Та так якось не вибралися.
– От шкода! – зітхнули дівчата.
– А Катя наша на неї схожа? – спитала раптом Тоня.
– Ну, от ще вигадала! – розсердилася Катя.– Гуля – героїня!
– Я думаю,– сказала серйозно Ліна Павлівна,– усі справжні піонери на неї трохи схожі, бо вона була справжньою піонеркою, а звичайно ж, у всіх піонерів мусять бути спільні риси. От у Каті є наполегливість, упертість у роботі, сила волі. Треба, щоб у всіх це було.
– Я дуже сердита,– мовила, насупивши брови, Катя. – Я знаю, я часто нестримана, різко кажу, коли мені що не подобається, а інколи ж я помиляюся! Не можна ж думати, що лише ти не помиляєшся! А Гуля була лагідна і добра. От Леночка, напевне, на неї схожа. А «спільні риси», справді, по-моєму, мусять бути в усіх піонерів.
Спільні риси! Легко сказати!
Які спільні риси можуть бути у малої Тоні з витриманою, незалежною Катею або з незрівнянно доброю Леночкою? Про Гулю нічого й казати! Але вона мусить наслідувати їх і позбавитися своїх хиб. Наприклад, сварки. Хіба можна уявити, щоб Катя так верещала, плакала і сварилася з Леночкою, Асею, Розою, як Тоня з Світланкою і іншими дівчатами через усякі дурниці? Потім – упертість. Тоня ніколи не відповідає грубо ні вихователькам у дитбудинку, ні вчительці в школі. Але вона може насупитися і замовкнути і, як спересердя раз сказав Борис: хоч чорта їй дай – ні пари з уст. І сама ж вона розуміє, як це нечемно і, може, образливіше за слова – адже це її найближчі люди, вони так піклуються про всіх дітей, про неї, Тоню.
Потім – секрети. Це хиба чи ні? Їй часто виговорюють і Леночка, і виховательки. У неї вічні секрети із Світланкою, і за це на них сердяться інші дівчатка. Але що ж поробиш, коли справді є багато речей, про які можна говорити лише із Світланкою?
Хоча незрозуміло – чому, наприклад, секрет для Зіни і Наді, що у неділю в них буде кіно? Адже однаково всі довідаються. А для чого ж треба робити страшні очі і казати: дай чесне слово під салютом, що нікому не скажеш? Або – що у Асі по контрольній з літератури не п'ять, як завжди, а чотири з мінусом. Або – що Олена Іванівна шиє до свят нові блузки старшим і, можливо, середнім, і всі клаптики обіцяла для Ясочки. Це ж усе таке, що всі можуть знати! А вони вже звикли завжди в куточку: шу-шу-шу та шу-шу-шу. І хлопці небезпідставно презирливо кажуть: Тонька і Світланка, як дві кумоньки, все у них таємниці і секрети.
Як ніхто не розуміє, що це зовсім не для того, щоб когось образити, а просто так цікавіше. Все-таки треба про це поговорити з Катею. Як вона ставиться до секретів і з ким у неї секрети?
Адже, напевне, у старших дівчат теж свої таємниці, тільки ніхто про це не знає. А про Тонині і Світланчині секрети завжди весь дитбудинок дізнається!
