Текст книги "Рiднi дiти"

Автор книги: Оксана Иваненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)

– Що ж нам робити? – спитала я сестру Софію. Але з нею не можна було ні про що говорити. Ось вона таки справді була як в істериці. Вона накликала на голови Хопперта, Гітлера, сестри Юстини, на преподобного Серафима, на всіх фашистських офіцерів і весь монастир святої Магдалени такі прокльони, такі біди, що іншим часом у мене волосся стало б дибом; але в ту мить я думала, що ми тепер уже справді на краю смерті і всі малята від трійки до вісімдесятки (перші двоє померли), і я, і донька Дарка, і сестра Софія. Я не помилилася.

Незабаром за нами, дорослими, прийшли і заарештували. Ніби до того ми були вільні. Тільки моя донька Дарка кудись зникла. Спочатку я думала, що її взято раніше, але мене так допитували, де вона, що я зрозуміла, що Дарки у них нема.

Розказувати ще довелося б багато, як ми поневірялися. Визволила нас Червона Армія. Правду казала Дарка: «Наші їм покажуть». І потім уже я довідалася, що донька моя Дарка загинула в чеському партизанському загоні в бою з фашистами.

Уявіть – ми зустріли сестру Юстину. Вона була при дітях! Тільки багатьох там не долічувалися. Вона була така ж смиренна і побожна, як раніше. Але я їй нічого не могла простити і про все розповіла радянським офіцерам, які визволили нас. Уявіть, панічно, ця побожна сестра-черниця була шпигункою. Ну, звичайно, після того я її не бачила. А професор з Фогельшею встигли втекти, на превеликий жаль, і, кажуть, вони тепер в англо-американській зоні в притулку для дітей. Я і сестра Софія повернулися до дітей. Наші військові нам усе постачали, але ми мріяли швидше повернутися додому. Вже наші увійшли в Берлін, і ми плакали разом з усіма чесними людьми світу від радості, що закінчилася війна.

І я не витримала і написала лист в Москву, в самий Кремль. Адже ми були при радянських дітях, і куди ж ще могли ми написати про цих радянських малят. А вони вже виросли за цей час! І от нас і повернули додому, у цей самий будинок, що звався колись «Дитинка Єзус». І сестра Софія зі мною. Вона слухає у нас лекції з охматдиту і ніколи навіть не загляне до монастиря. І вона цілком за нас. Зараз вона чергує в ізоляторі коло хворих.

Діти, звичайно, міняються. Іноді аж дивно. Коло віконечка спав ще недавно хлопець, дуже хороший хлопець, його усиновив один відповідальний працівник. Я підходжу до ліжечка хлопчика і вже ніби бачу перед собою його сині оченята,– коли ж там чорнява дівчинка лежить і на мене дивиться. Діти завжди діти…

…А от дочки моєї Дарочки вже нема і ніколи не буде…

* * *

Після тієї розмови Сашині думки весь час поверталися до «Дитинки Єзус».

Меласі Яремівні і сестрі Софії вона довіряла більше, ніж іншим, хоча поки що в їхній роботі було багато неприйнятного і його треба було з корінням вирвати.

Вражало, що до деяких хоппертівських тверджень вони все ж таки ставилися, як до справжніх наукових. Невже, знаючи всі його злочини, можна було ставитися до нього, як до наукової сили?

Це було безглузде схиляння перед його «закордонною» освітою, хоча ця освіта походила з кабінетів тих учених, які педагогічно спокійно винаходили нові й нові засоби швидкого умертвіння тисяч людей.

Саша згадувала і блідла – гори жіночого волосся в Освєнцімі, розфасовані за розміром олівці, розфасовані за розміром черевики. Усе педантично складено. Купа олівців зовсім крихітних. Купа більших. Купа половинок. Купа ледь початих. Всі ті олівці, якими, може, намагалися написати спалені в освєнцімських печах останні в житті слова. Ці олівці спокійно витягли з закривавленого одягу і розклали педантично по порядку.

Страшно подумати, що така педантичність у роботі Хопперта, замаскована «науковими експериментами», в свій час створювала йому авторитет серед деяких жінок «Дитинки Єзус». Їм здавалося: гадючі очі Хопперта – це одне, а його науковий досвід – зовсім інше. Треба влити туди таких радянських людей, які б тактовно, непомітно допомогли б їм перебудувати роботу, використавши хороші риси в роботі Меласі Яремівни, Софії і їхніх помічників.

Ніякі сили не могли порушити режиму, запропонованого нею, Сашею, всім дитячим яслам і який для Меласі Яремівни став абсолютним законом. Але треба було створити інший тон у цій установі, від якої віяло сумною, безнадійною лікарнею, а не радісним будинком для малят, де вони роблять свої перші кроки, вимовляють тоненькими голосками свої перші слова. Саша по пам'яті перебирала всіх знайомих їй лікарів і раптом засміялася.

– Мамо, чого ти? – спитала Яринка.

– Знаєш, кого я надумала сюди перевести? Руду Надійку!

– Надійку? – перепитала здивовано дочка.

– Так, саме її.

Саме тут, в колишній «Дитинці Єзус», їй згодиться шумна, химерна Надійка, за одну рису якої нею завжди дорожили на роботі: вона пристрасно, «божевільно» любила дітей.

Це була якась одчайдушна любов матері, яка відчуває всім своїм єством, коли дитині погано, коли їй щось болить, яка могла ночами просиджувати над хворою дитинкою. Вона танцювала і співала, коли дитина видужувала, вона переживала першу усмішку, перший зубик, перше слово кожного малятка, як свого власного, сповіщала про це всім у будинку, сама сяяла і раділа.

Це в ній було несподіване для всіх товаришок, з якими вона вчилася і які звикли в ній бачити лише дуже гарну, досить легковажну, сумбурну жінку. Колись вона вчилася співати в консерваторії, але рано вийшла заміж і покинула вчитися. Усе було тепер для чоловіка і для сина, і раптом, коли Петрикові йшов уже сьомий рік, чоловік покинув її. Це було несподіваним ударом. Вона лишилася з дитиною на руках без спеціальності, без кваліфікації. Двоюрідна сестра Галинка і Саша – її ровесниці вже давно самостійно працювали і перегнали її в усьому, вони радили знову поступити в консерваторію, працювати в хорі. Але Надійка пішла вчитися до Медінституту на педіатричний факультет. Вона була здібна, але вчилася посередньо. Їй ніби завжди було ніколи.

Навіть Саша не розуміла її і, з деяким острахом підписуючи перше призначення Надійки лікарем у ясла, казала їй повчально:

– Дивись, Надійко, не підведи мене!

Але Надя знала, чому вона вступила саме на педіатричний.

Уся її нестримна, палка натура виявилася раптом у ставленні до дітей так щиро і буйно, що мимоволі полонила всіх, захоплювала, заражала. Одразу ж у тих яслах запанувала непідробна сімейна атмосфера, як у щасливій родині, коли з'являється бажана, жадана дитина. У Надії не було улюбленців. У кожній дитині вона знаходила якісь надзвичайні риси і з першого ж дня знайомства з новенькою вже не могла її ні з ким сплутати. Увечері, навіть не в своє чергування, вона кілька разів обходила дитячі ліжка, поправляла подушки, ковдрочки, корчила кумедні гримаси, показуючи, як сплять Оленка, Оксанка, Вовка, Юрко.

І Галина, і Саша, хоча були далеко одна від одної під час війни, обидві однаково з острахом подумали про Надію, коли дізналися, що вона нікуди не виїздила.

Що з нею? Як вона?

Та про Надію ніхто не міг би сказати й півслова поганого. Змарніла, запнута в стару драну хустину, вона коли й виходила з будинку, то тільки нишком, намагаючися пройти непомітно.

В її паспорті не було німецького штампа. Вона паспорт «загубила» і знайшла в перший день звільнення. Ніколи вона не згадувала, а про це розповіли дитбудинківські няні, як вона сховала і виходила пораненого червоноармійця і допомогла йому втекти.

Вона працювала лікарем в будинку для малят фактично завідувачкою.

Кому потрібні були ці малята під час окупації? Вони мерли від пошесті, від холоду, від голоду, і Надія кидалася на неймовірні витівки, щоб урятувати їх. Вона була одчайдушна і смілива, бо на себе махнула рукою.

Одного разу, вже біля одинадцятої ночі, коли надворі йшов дощ, вона, захекана, збуджена, постукала у вікно чергової, яке виходило в сад.

– Відчиніть двері на кухню, обидві половинки. Я дітям корову привела.

Надіє Петрівно, що ви? Як? Де взяли?

– Швидше, швидше, потім розповім!.. Маню! Маню! – тихо звернулася вона до корови. – Ходімо, Манечко!

Корова покірно йшла за нею, поглядаючи великими, сумними і лагідними, як у всіх корів, очима.

– Її тут не можна лишати, її треба в кімнату на третьому поверсі… в ізолятор… А ізолятор ми перенесемо в інше місце.

– Надіє Петрівно, та як же корову на третьому поверсі? Ми її можемо в дровнику влаштувати.

– Аякже! Щоб причепилися, де я її взяла!.. За це ж розстріляти ще можуть.

– А де ж ви її взяли?

– Це корова фашистська… отих чортів, що за рогом живуть. Вона в садку там паслася щодня… Тим пикам проклятим щодня молоко носять, а наші діти з голоду вмирають. Хай їм буде!

– А як знайдуть?

– Де? В ізоляторі, на третьому поверсі? Дощ сліди позмиває, ач як періщить… Треба скрізь соломи підіслати… І хліба дайте… Хоч трохи є? Посипте сіллю, поманіть, ну, швидше, швидше. Поки вона сама отямиться – ми її втягнемо.

Це була одна з божевільних Надійчиних витівок.

Але Маня таки йшла, озираючися своїми великими очима.

– От корова, і не повернеться! Йди, йди, Манечко! – сміялася збуджено Надійка. – Знаєте, це мені нагадує казку Андерсена. Пам'ятаєте, як корову на горище тягли, щоб нагодувати хлібом з сіллю. Ну, що ж, довелося і нам такими дурними стати. Соромно, а нічого не поробиш.

Надія не могла дочекатися ранку.

– Її треба подоїти одразу, Ганно Тимофіївно, подоїть її швидше, – благала вона, – я не вмію, вона мене обов'язково брикне, я боюся.

– Що ви, Надіє Петрівно, ну хто ж таки корів уночі доїть? – докірливо мовила стара няня Ганна Тимофіївна.

– А у кого вони на третьому поверсі в ізоляторі мешкають? Хіба тепер є якісь правила життя?

Все ж таки Надю вмовили чекати ранку. Яка це була радість! Вранці кожне з дітей одержало по півпляшечки молока!

– Ви побачите, ви побачите, – переможно сяяла Надя. – Вони у нас очуняють на цьому молоці. І наші швидко повернуться.

Так корова і пробула в ізоляторі дитбудинку майже два місяці, поки місто не визволили наші.

Отака була руда Надійка, яку Саша вирішила перевести до себе.

«Так, – подумала вона, – в будинку № 1, в цій самій «Дитинці Єзус», не вистачає живого ферменту, дріжджів, бадьорого тону, – спробуємо туди перевести нашу руду співуху, вона ж благала перевести її в це місто, бо її син Петрик служить в Армії і їй хочеться бути коло мене».

Саша з нею часто говорила навіть суворо, але Саші дозволялося все. І тепер Надія вислухала, як школярка, всі накази і настанови Саші щодо будинку № 1.

– Сашо, ти будеш задоволена мною, – сказала вона. – Я буду дисциплінована і витримана, як належить твоїй учениці.

За тиждень, коли Саша підходила до «Дитинки Єзус», вона мимоволі засміялася.

За півквартала лунав дзвінкий високий, «рудий», як сміялися колись подруги, голос Надійки, і Саша розібрала давно знайомі слова;

В'ється стежка, в'ється стежка То полога, то крута.

Надійка любила старі українські пісні, сентиментальні романси і все співала майже на один мотив.

Потім залунав сміх, якась голосна швидка розмова. Двері відчинила Мелася Яремівна. Вона ще не встигла досміятися і одразу пояснила:

– Надія Петрівна з «повзунками» у саду гуляють.

У саду на сонячній полянці були зроблені манежики. Там борсалися повзунки. На полянку були винесені й ліжечка, і в них, розкинувшися, лежали «груднячки» – одні зосереджено засунувши ніжки в рот, інші здивовано розглядаючи свої пальчата на всіх чотирьох лапах, треті просто дригали ніжками і блаженно всміхалися. А Надійка носилася між цими ліжками, поправляла, бавилася і, перекручуючи слова, виспівувала:

Вам у дар подарували Землю з небом і водою!..

Мелася Яремівна склала руки На животі і з блаженним виглядом промовила:

– Справді, ніби подарували…

* * *

Ні, вона таки зробила вірно, Олександра Самійлівна. Ніякі директиви, ніякі лекції не могли б так змінити весь тон будинку, як жива Надійка. Вона найменше про це думала, але для неї було як повітря, про яке не думаєш щохвилини і без якого не можеш жити, – з усім запалом готуватися до Жовтневих свят, у кімнатах старшої групи повісити і любовно прикрасити портрети вождів.

На Жовтневі свята вона приготувала Саші сюрприз. Старші діти, які вже ходили і починали розмовляти, в костюмах зайчиків вийшли під музику з зірочками і прапорцями в руках і пройшлися двічі по кімнаті, розмахуючи цими прапорцями. Це була вся їхня програма, до якої старанно готувалися всі в будинку. «Що можна ще вимагати від цих запікунів. Вони чудово пройшли!» – прошепотіла схвильована Надійка.

Саша сказала кілька теплих слів привітання персоналу. Вона ніколи не була красномовною. Лекції і виступи її завжди були цікаві, конкретні, без зайвих слів. На великих зборах вона виступати не любила. Але зараз – це ж було в своїй сім'ї – слова її мусили дійти до серця кожного – Меласі Яремівни, сестри Софії і всіх нянь і сестер.

– Наше найбільше багатство, наша найбільша радість – це наші діти, – казала Саша. – Батьки їхні загинули в боротьбі з фашистами за нас, за наше щасливе життя. Але вони не залишили їх сиротами в нас. У Радянському Союзі і не може бути сиріт. Це наші рідні діти, і за кожного з них ми відповідаємо перед усім радянським народом, перед рідною Комуністичною партією.

Що було з дітьми «Дитинки Єзус», ви знаєте. їх здавали в притулок, і край. Притулок випускав безслівних, покірних наймичок і покоївок. Притульські діти – це була особлива каста, нижча раса. Для пана Хопперта це не були люди. Краще не згадувати те, що ви самі добре запам'ятали на все життя. Але й забувати цього не можна, бо пани хопперти ще живі, вони насаджують свої расистські теорії і роблять своє темно діло, готуючи винищення народів.

А для нас це, – Саша показала на малят, які сиділи на килимі з іграшками, і довгі білі заячі вуха на їхніх шапочках кумедно ворушилися, – для нас це найдорогоцінніший фонд нашої Батьківщини. Ми їх вирвали з пазурів хоппертів, щоб росли наші діти весело і радісно, щоб любов і ласка оточували їх, наших майбутніх інженерів, льотчиків, художників, артистів.

У ту ж мить один з майбутніх льотчиків потягнув у другого гумового ведмедя, і обидва залилися плачем. Надія підскочила до них.

Промова лишилась незакінченою, але ж головне було сказано…

Та Саша не забувала. Надійку треба було завжди тримати в руках і не попускати віжки. От, наприклад, історії хвороб. Як вона їх не любила писати! Завжди намагалася відкрутитися від цього і звести все до жартів.

Дома у Саші вона казала:

– Сашок, ти ж знаєш, я навіть на листи ніколи не відповідаю. Я органічно не виношу ні мемуарного, ні епістолярного мистецтва!

Але Саша супила брови і вичитувала їй.

– Я не буду тобі доводити про потребу цього. Для кожного лікаря це азбучна істина, і просто не варто витрачати час, щоб говорити про це. Пам'ятаєш слова Горького: «Любити дітей – це й курка вміє». Треба, щоб любов твоя була розумна. Як ти не можеш зрозуміти, що ти не маєш права, розумієш, не маєш права працювати гірше за Меласю Яремівну, Софію. Ти ж мусиш подавати приклад. Врешті, ти підводиш мене.

Надійка робила очі ще круглішими і щиро казала:

– Даю слово, Сашо, даю слово. Ти мені ще хоч трошечки віриш? Коли ти прийдеш наступного разу, усе буде в порядку.

Але як була б здивована Саша та й усі, хто знав Надійну, коли б дізналися, що вона вела… щоденник! Власне, це був щоденник не Надійки. Це був щоденник… дітей!..

Так, щоденник тих малят, що лежали в ліжечках і повзали по манежиках будинку № 1.

Правда, щоденником його теж не можна було назвати. Вона писала його в найсхвильованіші свої дні, а найсхвильованішими її днями були ті, коли когось із дітей забирали на всиновлення. Як багато забирали їх тепер, після війни!

– У «Дитинці Єзус» ніколи, ніколи такого не бувало, – казала сестра Софія.

Сестри дивувалися. Люди ще не влаштувалися, не одійшли від війни, а вже їх вабить взяти дитинку.

Але Мелася Яремівна розуміла і казала сумно і задумливо:

– Що за дім без дитини? Ніякого затишку. От візьме маля і навіть у чужих стінах одразу почує себе вдома. Клопоту навалиться, що ніколи й сумувати за всім тим, що загинуло.

А Надійка просто не хотіла віддавати дітей. Це були її діти, вона певна була, що в будинку їх найкраще виховують.

Але Мелася Яремівна розуміла її почуття і не ображалася. Потім раптом до Надійки «дійшло», яке це має значення, яке це чудесне, благородне явище в нашому житті.

Проте вона поставила «умову», яка розсмішила Меласю Яремівну. Умова була така, що Надійка сама мусить знайомити з дітьми майбутніх батьків, допомагати вибирати, і що це буде лише в дні її чергування, коли вона обов'язково мусить бути в будинку. Коли Надійка ставила цей «ультиматум», у неї при цьому смикалися по-дитячому губи, вона говорила дурниці, але Мелася Яремівна розуміла добре свого ревнивого колегу. Вона розсміялася і погодилася.

Власне, Надійка могла лише допомогти в цій відповідальній справі. Що ж, хай це буде в дні її чергування!

З щоденника Надії

Гриц ик

Кожен хоче здоровеньку дитину і щоб на нього була схожа, а я от одна з дев'ятьох вродилася руда, не схожа ні на батька, ні на матір, і нічого ж. Мама мене найдужче любила.

Хіба вже так обов'язково бути схожою, і хіба рідні діти не хворіють ніколи? Я тому й сердилася довго, коли дітей віддавали.

А от сьогодні така дивна пригода. Дзвонить мені з Облздороввідділу Саша, щоб я зайшла до неї і принесла всі історії дітей групи переростків-дошкільнят. Я вирішила, що вона хоче мене перевірити. Адже ж група дошкільнят не моя, там я тільки як лікар чергую. Може, я діагноз неправильний поставила? Я, звичайно, трохи злякалася. Саша може бути дуже сердитою, ніколи не звертає уваги на самолюбство, і ніяких пом'якшуючих обставин для друзів у неї не існує. Навпаки, те, що іншому простить, – у мене ніколи не пропустить. Я взяла папку і швидко побігла.

Дивлюся – у неї сидить якась жінка, пристойно вдягнена, не молода, але й не стара, погляд такий серйозний, уважний.

– Це лікар нашого дитячого комбінату, – каже Саша, показуючи очима на мене і знайомлячи нас. – Громадянка хоче всиновити дитинку років трьох-чотирьох з групи переростків. Посвідки і дозвіл у неї є.

– Ви хочете піти зі мною вибрати? – спитала я. І дивно мені, що вона вже таку велику хоче. У нас завжди менших беруть, повзунків – аби з груднячків вийшла.

– Ні, – похитала головою жінка і посміхнулася. – Я не хочу наперед вибирати. Хіба мати вибирає собі дитину перед народженням? Яка родиться, така й є, таку й любить. Я не хочу заздалегідь дивитися. Я попрошу лише познайомити мене з їхніми історіями, щоб вибрати таку, у якої вже напевне нікого ні з батьків, ні з родичів нема, і щоб за віком мені підходила.

Дивно мені це було – і подобалося одразу. Я показала їй всі історії, і вона уважно їх переглянула.

– Це дуже хороший хлопчик, – почала я їй казати, коли вона взяла першу анкету.

– Ні, не кажіть мені нічого, крім того, хто у нього є і скільки йому приблизно років. Я не хочу порівнювати, вибирати. Хай це буде справжня моя і його доля.

Отак ми відібрали кілька анкет дітей, у яких нікого не було.

– Оце Грицик, – сказала я про першого. – Йому чотири роки. І батька, і матір фашисти розстріляли і село спалили. Нікого у нього нема, його бійці підібрали.

– Ну, от я його й візьму. Я прийду за ним сьогодні. Тільки, знаєте, я не хочу, щоб нас знайомили. Яка це мати, що не пізнає свого сина?

– Вам показати фото? – спитала я.

– Ні, – похитала вона головою. – Я вже це все обміркувала. Його звуть Грицик, ви кажете? От і добре.

– Ви можете змінити ім'я, коли хочете, – перебила я її. – Ми дамо посвідку, і загс напише метрику вже з вашим прізвищем і з ім'ям, яке ви виберете.

– Ні, – усміхнулась вона, – навіщо? Ім'я хороше, і хлопчик уже звик до нього, йому вже чотири роки. То коли б немовля! Так от, коли я прийду, ви вийдете з дітьми і на голову мого сина покладіть руку. Я знатиму, що це мій син, а йому ви заздалегідь скажете, що мати приїхала.

Мене дуже зворушила і захопила ця жінка. Ні, справді, яке благородство! Хіба мати вибирає собі дитину перед народженням? Хіба вона не права?

Саша теж була зворушена, я це бачила, вона так м'яко розмовляла з цією жінкою, розпитувала її.

Я все зробила, як вона хотіла. Після пообіденного сну я сказала Грицикові:

– До тебе твоя мама прийде сьогодні.

Коли і як це слово стає найріднішим для дитини? Починає белькотати – і вже лепече і лікаркам, і няням: «Мамо! Мамо!»

– Моя мама? – спитав Грицик і поглянув весело своїми блакитними очицями.

Він, звичайно, не пам'ятає своєї матері. Його рік тому принесли в будинок, а до того він ще тинявся по якихось чужих людях, власне, його тиняли.

Ми вийшли з дітьми в залу, стояли там коло акваріума. Грицик весь час коло мене. Коли двері відчинилися і увійшла та жінка, я погладила Грицика по голові.

– Грицику! Синочку мій! – закричала жінка і кинулася до нього. і Грицик закричав:

– Мамо! Мама моя приїхала!

Жінка цілувала Грицика, як власну, знайдену нарешті дитину, і я певна, вона навіть не розглянула спочатку, які у Грицика блакитні очі, які рівненькі зубки і світле кучеряве волоссячко.

Вона його на руках понесла до кабінету, і там ми все оформили.

Грицик усіх повідомляв:

– Це моя мама знайшлась.

Вона зі мною і з усіма виховательками так зворушливо прощалася і так дякувала, що доглянули її (!) Грицика!

У мене язик не повертався спитати, чому вона вже такого великого бере.

Потім мені вже Саша сказала – Саші завжди все розповідають. Під час бомбардування у неї загинула дитинка, зараз їй було б стільки, скільки Грицику.

Чоловік її теж загинув на фронті. Вона одним одна. Працює тепер вчителькою.

Ну, за Грицика я цілком спокійна.

Валюшка

Сьогодні я знову ночувала в «Дитинці». Раніше всі говорили «Дитинка Єзус», ну, а я «Єзус» відкидаю, і тепер усі кажуть: «Ходімо до «Дитинки», «Чергую у «Дитинці».

Погода була жахлива. Сніг. Вітер.

Мелася Яремівна, я і Саша сидимо вранці в кабінеті і перевіряємо історії хвороби. Саша зранку до нас приїхала по наші матеріали, вона готує доповідь на конференцію. Раптом я почула шум і голоси за вікнами. А у нас вуличка тиха, рідко хто й машиною проїде. Я швидко підбігла до вікна.

– Меласю Яремівно! Олександре Самійлівно! Це до нас, я вас запевняю! Щось трапилося!

Це, справді, йшли до нас.

Попереду міліціонер щось ніс обережно на витягнутих руках. (Так незвичні батьки носять завжди дітей). За ним юрбилося кілька жінок.

Я побігла мерщій до дверей.

Далі передпокою ми, звичайно, цю юрбу не пустили, хоча цікаві жінки хотіли просунутися в коридор, та Саша суворо заборонила. Справді, це було малятко.

– Розумієте, розумієте, – заторохтіла одна з жінок в картатій хустці. – Я йду купувати два кіло картоплі. Ні, картоплю я вже тоді купила, я купувала цибулю.

– Спокійно, громадянко, – перебив її міліціонер. – Сюди я мушу здати дитину?

– Дайте все розповісти! – обурилась жінка в хустці. – Та от, купую я цибулю і раптом бачу – лежить жінка. – Та, що розповідала, нагнула голову і голос притишила до шепоту.

– Справді, лежить жінка, – так само шепочучи, підтвердили й інші жінки.

– Ми нахиляємося, – вела далі перша в картатій хустці, – і бачимо – жінка непритомна, а біля неї оця дитинка.

– Ми покликали міліціонера. Жінку відвезли до лікарні, а дитинку принесли сюди.

– Аякже! Ми покликали міліціонера, бо дитинка майже замерзла.

Поки жінки шепотіли і торохтіли, Мелася Яремівна взяла з рук міліціонера маленьку холодну грудочку з синіми ніжками і рученятами. Це була дівчинка. Який жах! Їй було не більше дев'яти днів! У неї ще не загоїлася пуповина, очі були закриті, і тільки ледь чутний писк вилітав з цього нещасного тільця. Дівчинка ледь дихала. Мені аж моторошно стало.

– І ручки, і ніжки обморожені, – сказала Мелася Яремівна. -

Надіє Петрівно, швидше несімо в ізолятор. Накажіть приготувати ліжечко, ватний конверт.

– І жировий компрес, – кинула Саша, яка ледве вирядила всіх жінок і розписалася у міліціонера, що дитинку взяли.

– Воно помре, нещасне! – сказала, йдучи, жінка в картатій хустці і перехрестилася.

– То в «Дитинці Єзус» без пересадки посилали на небо, а ми спробуємо, щоб воно ще пожило, – не втрималася я, щоб не кинути їм навздогін.

До чого мені було шкода цю крихітку, цей маленький носик, посинілий і вже загострений.

– Пневмонія, – сказала Саша. – Коли б усе-таки вдалося врятувати!

Незабаром нам подзвонили з лікарні, що мати померла.

Цілий день я і Мелася Яремівна не відходили від дитинки, давали їй крапельки води з піпетки, влаштували ватний конверт, як для недоносків, ставили компрес на малесенькі грудки, а воно ж навіть не стогнало. Де візьметься стогін у такому крихітному тільці? Дитинча тільки ледь чутно сипіло. Увечері Мелася Яремівна попросила мене побути коло дитинки, а сама зачинилася в кабінеті і щось товкла, збивала, розминала, а потім винесла в баночці якусь мазь.

– Чим ви мажете? – спитала Саша. Вона тричі приїздила сьогодні до нас.

– Це, прошу, Олександро Самійлівно, одне мастило мого власного рецепта. Я вас запевняю, шкоди від цього не буде, адже я все-таки і фармацевт і косметичка і розуміюся на різних мазях. Коли б ви знали, які пані та панночки довіряли мені свої обличчя!

Але Саша все ж таки докладно розпитала, що входить у цю мазь, і все записала. Це не тому, що недовіряла Меласі Яремівні, а щоб точно все занотувати в історії хвороби. Годині о сьомій ми вже вирішили, що дитинці кінець, але Саша подзвонила, щоб негайно привезли пеніцилін.

Ми втрьох стояли коло її ліжка. Це було майже неможливо, але нам так хотілося врятувати це створіннячко.

І раптом нас покликали. Прийшла няня і сказала:

– Там приїхала якась пані. Вона хоче подивитися на дітей і вибрати собі.

Нікому з нас не хотілося йти від дитинки, за життя якої ми боролися, але Мелася Яремівна сказала:

– От невчасно. Підіть, будь ласка, Надіє Петрівно, але не затримуйтесь довго.

– Надю, піди ти, – сказала і Саша, – але постарайся швидше повернутися. Зараз ми введемо пеніцилін.

У кабінеті чекала огрядна, років сорока п'яти, добротно вдягнена жінка. Вона заговорила лагідно і несміливо, так, як жінки, хатні господарки, які дуже рідко мають справу з установами.

– Мій чоловік полковник, приїхав, нарешті, у відпустку. У нас нема дітей і не було ніколи. Але ми вирішили, коли він повернеться живий та здоровий з фронту, обов'язково взяти дитя.

Мені дуже захотілося показати цій симпатичній жінці наших повзунків. Я одразу вирішила, що вона, напевне, вибере Оленку. Оленка така у нас показна – кругловида, з великими карими очима, обов'язково Оленку.

Але мені не хотілося її зараз вести в коридор, через вікно якого ми показуємо дітей. Завжди «мамаші» зацікавлюються нашим будинком, їм треба видати халати, показати деякі підсобні кімнати, розповісти все. Це відбирає не менше години, а з цікавими ще й більше. А я турбувалася, – що там з нашою дитинкою. Може, треба допомогти, і я сказала якомога люб'язніше:

– Пробачте мені, будь ласка, може, ви приїдете завтра, я вам усе докладно розкажу і покажу. У нас чудесні діти. Але сьогодні у нас винятковий випадок. Нам принесли напівзамерзлу дівчинку восьми-дев'яти днів, мати якої несподівано померла. І ми зараз усі коло неї.

Жінка слухала, а з очей її текли сльози. Раптом вона взяла мене за руку і сказала:

– Мила, дорога моя, я вас прошу, зробіть усе, щоб ця дитинка лишилась жива. Я візьму цю дівчинку. Я нікого не вибиратиму. Будьте певні, ми для неї все зробимо. Тільки благаю вас, урятуйте її. Я знаю, що саме її я мушу взяти. Довідайтеся тільки, чи є хто з рідні… Врятуйте її, дорога моя.

– Почекайте хвилину,– сказала я,– я покличу завідувачку або нашу начальницю з Облздороввідділу, вона тут.

Я тихенько зайшла в ізолятор. Хоча це для дівчинки було байдуже, мені було страшно заходити. Коли б вона лишилася жива, яке щасливе життя її чекає!

– Жива? – пошепки спитала я. Саша кивнула головою.

– Зміни компреси. Дай глюкозу.

– Сашо! – сказала я, забувши, що на роботі я завжди зверталася до неї офіціально. – Сашо, треба, щоб дівчинка була жива.

– Аякже, – мовила Мелася Яремівна. – Це вже справа нашої честі – врятувати таку дитину.

– Олександро Самійлівно, Меласю Яремівно, вийдіть на хвилинку до цієї жінки. Я побуду коло дівчинки. Ця жінка хоче її вдочерити, якщо ми її врятуємо і якщо у неї нікого нема.

Вони обидві пішли, а я нагнулася над дівчинкою. Вона дихала ніби рівніше. Справді, вона дихала рівніше. А я їй казала: – Живи, живи, малесенька. Тобі буде так добре жити. Ох, як мені хотілося, щоб вона жила!

Я сиділа над нею цілу ніч. Мелася Яремівна теж не лягала. 0 дев'ятій годині ранку, коли нам здавалося, що вже минуло кілька днів біля цього ліжечка, увійшла няня і сказала, що мене кличе до телефону якийсь чоловік.

– Говорить полковник Навроцький, – сказав він. – Пробачте, будь ласка, що турбую вас так рано. Вчора у вас була моя дружина. Вона питає, як дівчинка, жива?

– Вона жива! Передайте вашій дружині – ми сподіваємося, що врятуємо її! З рідних нікого нема – про це вже довідалися.

Життям дівчинки зацікавилися і в Облздороввідділі, і в інституті Охматдиту. В інституті навіть образилися на Сашу, чому дівчинку не віддали до їхньої клініки, але Саша тільки всміхнулася на це.

– Меласю Яремівно, Надю, це справді справа нашої честі – виходити цю дівчинку.

Вона сама стежила за всіма процедурами – а потрібні були і камфора, і, звичайно, пеніцилін, в який вона дуже вірила. А Мелася Яремівна вважала, що найголовніше – жирові компреси з її мастила!

Ми з Меласею Яремівною все самі робили, не довіряючи навіть сестрам.

Увечері приїхала дружина полковника. Вона ніяково пошепки сказала:

– Може, годувальницю підгодувати треба, щоб молоко було краще. Я їй тут привезла цукру, шоколаду, жирів, горіхів. Ще моя мати казала, що від горіхів молоко краще.

Я засміялася і сказала, що поки що її дочці – як вона засяяла при цьому! – вливають піпеткою краплини глюкози і сьогодні лише спробують дати одну краплину материнського молока.

Але наша нова знайома не хотіла везти все це додому.

– Я благаю вас, ну, я благаю в ім'я моєї дочки, як ви, пошли вам доле щастя, сказали, хай вона буде живенька, здоровенька, хай це інші годувальниці візьмуть, вони ж інших діток годують. Я благаю вас, залиште у себе. Це за мою донечку, не ображайте мене.

Я розуміла, їй швидше хотілося відчути себе матір'ю, піклуватися, відповідати за дитину.

Я взяла все для наших годувальниць, а шоколад і горіхи роздала дітям. Вона приїздила щодня.

На третій день дівчинка відкрила очі. У нас з'явилася надія, що вона житиме! Ми навіть спитали її «матір», як її назвати.

– Валечкою, Валюшкою, – сказала вона і почервоніла. – Так чоловік хоче, – і додала: – Мене звуть Валентиною.

Потім вона розповіла, що мрія про «Валюшку», про власну Валюшку, була у них з молодих років.