355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Оксана Иваненко » Рiднi дiти » Текст книги (страница 4)
Рiднi дiти
  • Текст добавлен: 16 октября 2016, 20:17

Текст книги "Рiднi дiти"


Автор книги: Оксана Иваненко



сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)

– А як же інакше? – спитала Ліна.

– Звичайно, як же інакше! Однаково ми переможемо, не падай ніколи духом, Ліно! – І він потис її руку. – Нікому не кажи, що мене бачила.

– Звичайно.

Раптом Ліна на хвилинку затрималася і сказала:

– Льово, рідний, тільки будь обережний.

Льова усміхнувся і пішов, а Ліна побігла додому окрилена, сповнена надій. Таке щастя! Зустріти Льову! Він був тепер їй найріднішим у всьому світі. Хоч би швидше прийшло це позавтра! Вона лежала тої ночі і згадувала Льову таким, яким він виступав на зборах, у школі, перед загоном у піонертаборі і зараз. Ті ж великі чорні з променистим вогником очі, веселий, усміхнений, у нього була звичка відкидати рухом голови чорний чубчик з чола, і це надавало йому завжди бадьорого, трохи навіть задерикуватого вигляду. Його дуже любили і поважали всі в школі. Він був відмінник, кандидат на золоту медаль. І, крім того, завжди він щось вигадував, організовував. Жоден похід, екскурсію, суботник не можна було уявити без Льови, без його дзвінкого, веселого голосу. Як він заспівував любимі комсомольські пісні!

Таке щастя! Побачити Льову! І він повірив їй, повірив, і він допоможе їй.

Вона ласкавіше, ніж звичайно, ходила коло хворої матері. А та чомусь зовсім затихла і тільки зрідка казала:

– Лінусю… посидь коло мене… Лінусю, не сердься на мене… Зараз на неї сердитися було неможливо, така вона була нещасна. Ліна умовляла її щось з'їсти, випити чаю, але хвора ледь хитала головою.

– Мені нічого не треба, Лінусю… ти сама їж… Бач, як ти змарніла… Через мене… все…

– Не думай про це, мамо, – сказала Ліна. – Ну, зараз погане але почекай, їм не довго панувати, наші повернуться, і все буде гаразд

– Я вже не дочекаюсь… – шепотіла мати. – Я сама в усьому винна…

У неї часом затьмарювалася свідомість, і вона щось швидко, гарячково доводила то батькові, то Сергієві Леонідовичу і кричала: «Рятуйте Ліночку! Вони її хочуть забрати. Рятуйте Ліночку! Ліночко, не підходь до них! Ліночко, не дивись на них!»

Їй ставало все гірше. Мав прийти лікар і не йшов. Так минув другий день. Ніч. Ліна не спала, сиділа коло матері. Отак лише здрімнула в низенькому кріслі, а коли прокинулась, уже сірів невеселий ранок. Мати трохи затихла, тільки дихання, сипле, важке, інколи виривалося з грудей і часом знову починався напад кашлю.

«Сьогодні я побачу Льову!» – майнуло в голові у Ліни, і вона всміхнулася. Швидко схопилась і почала розпалювати трісочками пічечку. Потім прокинулась мати, винувато і лагідно посміхнулась до неї.

– Тобі сьогодні краще, правда, мамусю? – спитала Ліна.

Мати кивнула головою, але говорити не могла. Показала на горло, ледве підвела руку.

– Горло болить?

Але мати, заперечуючи, захитала головою.

Ліна напоїла її майже силоміць чаєм. Удень, нарешті, прийшов лікар.

Звідки вони взялися, такі люди? Раніше не бачила таких Ліна, а цей – наче двадцять п'ять років пролежав десь у комірчині, посипаний нафталіном і побитий міллю, і тепер виліз, чужий, із злорадною посмішкою. Навіть його старомодне пальто з бархатним коміром, як на малюнках дореволюційних журналів, і котелок, і палиця викликали огиду в Ліни.

– Власне, мені робити нічого, – сказав він, оглянувши матір, – я чудес не творю, а тут справа в годинах.

– Що ви кажете? – кинулась до нього Ліна.

– Нічим не можу допомогти, – холодно відсторонився лікар від неї. І раптом, глумливо дивлячись крізь пенсне, спитав: – Чому це ви, панночко, так настроєні проти нашої преси і відмовилися сказати правду про совєтські порядки?

Ліна стисла пальці.

– Це не ваша справа, – відповіла вона. – Ваша справа рятувати людей від хвороб, а коли ви цього не можете, йдіть собі швидше, – і відчинила перед ним двері.

Лікар щось засичав і вислизнув…

Матері справді було вже зовсім погано. Як Ліна не зрозуміла цього одразу? Але ж вона зробила все, що могла. Вона сиділа на ліжку матері і плакала, а мати тільки інколи поглядала на неї і знову втрачала свідомість, марила, стогнала.

Як можна було її покинути навіть заради побачення з Льовою?

Другого дня матері не стало…

Сусідки допомогли дістати труну, разом з Ліною одягли, поклали в труну, домовилися з якимось старим робітником з колишньої похоронної контори, який пообіцяв «захоронити по першому розряду» за мамині золоті сережки, потім Ліна пішла договоритись про місце на Байковому кладовищі.

І, нарешті, на третій день після смерті матері вона і кілька сусідок пішли за сумними дрогами, до яких була неміцно прив'язана труна. По дорозі сусідки відійшли, і на кладовищі була лише Ліна, візник і могильники…

Вже було темно, коли вона сама поверталася додому. Васильківська, Бессарабка – треба було поспішати, адже увечері ходити не можна було, затримували патрулі. Але на Бессарабці стояв натовп людей.

– Що там? – спитала вона.

– Хіба не бачите? – з серцем відповіла якась жінка. – Повісили, трьох повісили… Один зовсім молоденький, кажуть – партизани, комуністи.

Вона підвела голову і справді побачила страшну перекладину шибениці, яку вона бачила на малюнках до «Капітанської дочки», і раптом їй впало в очі – картате сіре пальто і брюки галіфе. Вона протиснулася вперед, закусивши руку, щоб не закричати… Вітер розвівав чорний чуб над білим, білим чолом… Льова… То був повішений Льова…

Як важко згадувати далі… 42-й, 43-й роки. Вона була зовсім одна-однісінька… І як, де знову зустріти такого, як Льова? Сміливого, одчайдушного, щоб витяг її з цієї прірви.

«Ліночко, не дивись на них! Ліночко, не підходь до них!» – ніби бриніли весь час передсмертні вигуки матері. І справді, забачивши постать у сірому мундирі, Ліна бігла непотрібними їй провулками, ховалася в чужих під'їздах, у руїнах висаджених у повітря будинків.

Знайомих майже не було. Татові приятелі всі виїхали, а в будинку вони раніше майже нікого не знали. Познайомилися лише тепер, по спільних мандрівках на товчок, на базар. Через нових знайомих випадково придбала уроки… музики! Вона вчила двох восьмирічних дівчаток-близняток, і за це її годували обідом.

– Шкода, що ви не знаєте німецької мови, – казала їхня мати, – тепер це найнеобхідніше.

Ліна знала мову, але не признавалася. Вона зневажала батьків, які в такий час учили дітей музиці, зневажала себе. Але це ж було краще, ніж іти кудись працювати в установу. Через нових знайомих її запросили репетирувати ще двох дітей, яких не хотіли тепер посилати до школи.

– Поки наші повернуться, – якось проговорилась мати, – щоб діти не дуже відстали. – Проговорилась і злякалась. І до неї Ліна ставилася з повагою. Згодом вона дізналася, що чоловік її – червоний командир, на фронті. Коли б вона, Ліна, так не замикалася в собі, вона б побачила, що більшість, переважна більшість була саме така, як ця жінка, і не треба було докоряти всім: «Навіщо ви лишилися?» Так само, правда, вона докоряла сама собі.

Вона трохи відходила з дітьми. Їй дуже хотілося вчити їх так, як вона сама вчилася в школі – не лише вчити писати без помилок, розв'язувати задачі, а виховувати. Розповідати про Радянську Батьківщину, про піонерів, про радянських людей. На деяких уроках вона це робила… дуже обережно, але все-таки розповідала, і це були єдині світлі хвилинки.

Взимку 42-го року дружина командира з дітьми поїхала на село до матері, їй самій було дуже скрутно. Ліні йшов сімнадцятий рік, і вона одержала кілька повісток з наказом з'явитися на біржу. Це було найстрашніше.

Але тут раптом зустрілася стара друкарка з батькового тресту. Колись то була кокетлива, досить гарна, хоча вже й літня жінка, – зараз сива старуха.

– Ліночко! Це ви? Як же ви живете? Як мама?

Ліна розповіла, що мати померла, а сама вона отак тиняється, а тепер ще – повістка на біржу…

– Ой, вас одправлять! – злякалася жінка. – Знаєте що, я краще влаштую нас там, де я працюю, в ресторані, посудницею. Принаймні ви будете спокійною, що вас не чіпатимуть. Аби якось перебути, і все-таки обід! Там і моя дочка Тамарочка працює. Звичайно, ви могли б краще влаштуватись… Адже ви, здається, добре знаєте мови.

Що ви, забудьте про це, – схопила її за руку Ліна. – Воно й правда, – погодилася нова приятелька. – Я теж забула, що друкувала з іноземних мов. Я чищу картоплю і буряки і більш-менш спокійна і намагаюся Тамарочку тримати коло себе, щоб її, боронь боже, відвідувачі не бачили. Я й вас берегтиму. Це був порятунок!

Ліна зраділа і одразу дала згоду, хоча це було зовсім нелегко. Дякувати друкарці Любові Федорівні – вона дійсно турбувалася про обох дівчат – і про свою Тамарочку, і про Ліну, – щоб не були вони голодні, щоб не над силу навантажували їх роботою, а головне, щоб не дуже їх помічали. Тамарочка, чорненька, гарненька дівчина, здавалося, спокійніше ставилася до всього, жила лише сьогоднішнім днем, але Ліні було нестерпно важко. Згори, з зали ресторану лунала музика, чути було п'яні вигуки. Що робити, що робити? Вона не знала – найважче ще попереду… На кухню іноді заходила висока огрядна жінка. З Любов'ю Федорівною вона віталася завжди, хоч трохи звисока, але привітно.

Фрау Фогель звали її всі. Вона прекрасно розмовляла і російською, і українською мовами.

– Знала її десять років і не знала, що вона фрау Фогель, – здивовано казала Любов Федорівна, – а тепер виявилося, що і дід, і прадід її німці. А може, це вона відкопала своїх предків, щоб урятуватися?

І справді, фрау Фогель так трималася, що не можна було розібрати, кому вона дійсно співчуває.

У вересні дівчата знову одержали повістки. Любов Федорівна заметушилася, забігала, знайшла якихось знайомих лікарів, дістала довідки і для Тамари, і для Ліни.

– У Тамари – астма, у Ліни – туберкульозний процес.

Їй спало на думку порадитися з фрау Фогель. Адже та приязно ставилася до неї.

– Хай дівчата прийдуть увечері до мене! – сказала фрау Фогель i дала свою адресу. – Я щось вигадаю для них!

Ліна і Тамара пішли.

Двері їм відчинила висока, гарно вдягнена дівчина їхнього віку. Ліна й Тамара були в таких жалюгідних платтячках, запнуті хусточками! Дівчина здалася Ліні дуже знайомою. Де й коли вона бачила її?

Хто там, Золю? – почули вони голос фрау Фогель. Золя! Золя! Ну так, звичайно, це Золя – подруга Тані, з Таниного піонертабору, Золя, про яку згадував Льова.

– Золя! – аж скрикнула Ліна.

– Ви мене знаєте? – спитала Золя. – Я теж наче вас десь бачила. – Де ми стрічалися?

– Ви не пам'ятаєте? В піонертаборі під Одесою! Я приїздила до Тані.

– Так, так! Тепер я тебе пам'ятаю, тебе звуть Ліною, – зраділа й Золя, одразу перейшовши на ти. – От добре як! Так приємно тепер зустрітися з колишніми подругами.

Увійшла фрау Фогель.

– Мамо, уяви, я давно знаю Ліну, – повідомила Золя, – це подруга Тані Стародуб. А це твоя приятелька?

Дівчатам одразу стало легше.

– І ви працюєте на кухні? – здивувалась Золя. – Чи ви сказилися? Я зовсім добре влаштувалася, і мене ніхто не чіпає. Поговоріть з мамою, вона влаштує вас кудись у канцелярію, на чисту роботу.

– Ні, нам і тут добре, – сказала Ліна, – але вся справа в тому, що весь час одержуємо повістки на від'їзд до Німеччини.

– Ну, це пусте, – махнула рукою фрау Фогель, – це я влаштую. Кому ж і допомогти, як не своїм?

Тамарочка почала гаряче дякувати і за себе, і за Ліну, а Ліні було чомусь не по собі. Чому мати Золі Зозулі – фрау Фогель? Але ж вона назвала їх своїми? І Льова казав, що бачив Золю… Адже і Льова був добре вдягнений, тримався так незалежно, працював навіть у них в газеті, а насправді був зв'язаний з підпіллям, з партизанами… Та поки що не треба згадувати про Льову.

Як важко самій розібратися в людях!

– Приходь частіше, ми підемо в кіно, – запропонувала Золя.

– Я вже забула, коли де була, – призналася Ліна. – І ніколи і не тягне нікуди. Навіть не уявляю собі, щоб можна було тепер кудись іти розважатися.

– Ну, так не слід вішати носа! – безапеляційно заявила Золя. – Треба завжди сподіватися на краще.

Адже про це і Льова казав…

Але від кіно Ліна рішуче відмовилася.

– У неї мама померла, їй не до того, – пояснила Тамарочка, боячися, що Золя образиться.

Деякий час їх не чіпали, але восени 43-го року, коли люди вже пошепки передавали один одному: «Наші близько, наші женуть фріців», облави, арешти, суцільні мобілізації посилились, Любов Федорівна знову кинулася до фрау Фогель.

– Не турбуйтеся, – сказала та, – я їх заберу з собою, а у Львові залишу у своєї родички. Хай вони сьогодні прийдуть до мене, я їх познайомлю де з ким, дістанемо документи на посадку. Ми влаштуємо дівчат у нашому вагоні, можете бути спокійні – що буде моїй Золечці, те й їм…

– Нізащо, – сказала Ліна, почувши цю пропозицію від Любові Федорівни. – Я нізащо нікуди не поїду з Києва. Краще вже вмерти.

– Та тільки ж до Львова, – спробувала умовити Любов Федорівна. – А що, як вас заберуть під конвоєм, одправлять у запечатаному вагоні? Сьогодні, казали, наша вулиця відходить до забороненої зони і звідси виселятимуть.

З району, де жила Ліна, давно вже всіх виселили. То була «заборонена зона». Останній час вона ночувала у Любові Федорівни. Раптом вихід знайшла тиха і лагідна Тамарочка:

– Знаєш що, Ліно, ми таки підемо до цих Фогелів і заберемо у них документи на посадку. Ми скажемо, що прийдемо прямо на вокзал, а з цими документами втечемо і десь переховаємося.

– Це справді краще, – погодилася Ліна.

А Любов Федорівна була в такому розпачі, що вже не знала, що краще, а що гірше.

Увечері Ліна й Тамара пішли до фрау Фогель.

– О, Золя вже на вас давно чекає! – сказала та.

Ліна перша переступила поріг Золиної кімнати і зупинилася: на канапі з Золею сиділи два есесівські офіцери. Золя була гарно вдягнена, модно зачесана, сміялася і кокетувала з задоволеним, переможним виглядом.

– Мої милі дівчатка!.. – схопилася вона з канапи і кинулася обіймати Ліну і Тамару, ніби справді вони були такими вже близькими друзями і їхній прихід був для неї великою радістю. – Знайомтеся, – звернулася вона по-німецьки до офіцерів. – Це мої подружки, фрейляйн Ліна і фрейляйн Тамара. Ми поїдемо всі разом. Мамо, – Золя вередливо надула губки, – приготуй нам вечерю! А ви, дівчатка, прошу, сідайте до столика, поки мама організує нам щось грунтовне, ми тут трохи поласуємо.

На круглому столику біля канапи стояли високі пляшки з лікером і рейнвейном, тарілки з шинкою, вази з фруктами.

Тамара благально поглянула на Ліну. Ні, втекти було неможливо, але сісти поряд з ними, ворогами, пити з ними вино? «Яке було б щастя, коли б це була отрута!» – майнуло в голові Ліни. Зараз, у цю хвилину, вона, не замислюючись, ковтнула б її.

– Ми скоро мусимо йти, – лагідно почала Тамара, – адже треба зібрати речі і треба ж з мамою побути. Твоя мама казала, що одержить для нас якісь там талончики на посадку, і ми вже прямо завтра прийдемо на вокзал. – Вона намагалася навіть усміхнутися, бідна Тамарочка, хоча їй було не легше, ніж Ліні. Для годиться вона присіла на краєчок канапи. Ліна сіла поряд.

– У Ліни дуже голова болить, – знову заговорила Тамара.

– Ну, звичайна Reisefieber[4], – засміялася Золя. – А я нітрохи не хвилююся. – І звернулася по-німецьки до офіцерів: – Мої подружки так схвильовані, що нарешті поїдуть і побачать світ. У Ліни навіть голова заболіла.

– Ти розумієш добре німецьку мову? – спитала вона Ліну.

Ліна похитала заперечливо головою.

– Фрейляйн мусить випити, і головний біль одразу мине, – сказав один з офіцерів. – А мову ми вивчимо на практиці, я сам беруся бути вчителем такої гарної панночки.

Золя кокетливо погрозила пальцем.

– Випий, Ліночко, справді голова пройде! – сказала вона. – І ти, Тамарочко! Їжте, будь ласка, будьте як дома.

Тамара випила чарку вина і шепнула Ліні:

– Випий, щоб не чіплялися, і їж більше.

Але Ліна не могла примусити себе взяти й шматочок.

– Не звертай на нас уваги, Золечко, – сказала Тамара, – ми справді схвильовані перед від'їздом. Адже все обернулося так несподівано!

– Звичайно! – засміялася Золя. – Тепер ми поїдемо в вагоні з повним комфортом. З моєю мамою ви можете бути цілком спокійні. Як у Христа за пазухою!

А Ліна відчула, що найдужче вона саме і боїться її матері – її холодних очей, великої самовпевненої постаті, посмішки, якою вона не посміхалася, а яку робила на кам'яному, як маска, обличчі. Як вона могла ще сумніватися в ній, вагатися, чи наша вона людина, чи ворог! Хоч би швидше мати вже в руках прокляті талончики і піти, піти геть звідси… і ніколи вже не стрічатися з цими людьми… Краще вже сховатися в ярах на Солом'янці.

Золя белькотіла, кокетувала з офіцерами, підливала їм вина, і вони вже досить захмеліли, верзли хтозна-що, цілували у Золі руки і казали, що ніде, в усій Європі, – а вони, можете повірити, побували і у Франції, і в Іспанії, і в Норвегії, – але ніде, ніде, тільки на Україні бачили вони такі чудові зуби в панночок – у фрейляйн Золі, наприклад, у фрейляйн Ліни також… Чому фрейляйн така сумна? Адже вона їде до великої Німеччини! Така гарна фрейляйн не повинна сумувати, вони розвеселять її, вони в дорозі будуть разом, будуть її розважати.

Тамара обрала найкращий спосіб уникнути розмови. Вона удала, що трохи сп'яніла, і схилилася на одну з численних подушок на канапі.

А Ліна так і сиділа, ніби скам'яніла. У Золі й підозри не було, що Ліна все чисто розуміє, про що вона базікає з есесівцями.

– Дуже рада, що їду! – торохтіла Золя. – Хоч світу побачу. Я певна, що цей наступ совєтів довго не протримається, але далі, далі від них! Досить з мене! Досить того, що мій батько загинув. Так, так, – вона закрила очі і зітхнула, – ви знаєте, адже мій батько загинув. Він був українець і завжди вважав, що Україна зможе бути лише під протекторатом великої Німеччини. Ну, звичайно, йому доводилося ховатися з своїми думками, він змушений був працювати в якійсь-то їхній редакції. Але, звичайно, у нього були зв'язки, він провадив антибільшовицьку політику, та перед самою війною його виказали, і він постраждав за свої погляди. Зовсім трохи не дожив до такого щастя, як звільнення нашої України від совєтів. О, ми так страждали з мамою. От і Ліночка, моя подруга, вона теж постраждала від совєтів. – Ліна здригнулася. – Тому вона така сумна й зажурена, її батько був теж заарештований. Вона згодиться нам, – додала Золя таємниче.

Офіцери чи удавали, чи насправді були напівп'яні.

– О, така красуня, – промовив один з них, – і яка білява, які коси!

– Лінхен, красуня, – забелькотів інший і міцно схопив Лінині руки.

І тут Ліна не витримала. Вона випростала праву руку і, штовхнувши його з усієї сили, закричала:

– Я Леніна! Леніна я, а не Лінхен! Будьте ви прокляті!

* * *

Вони не втекли. Вони, звичайно, не їхали в вагоні-люкс з повним комфортом, а в страшному, запечатаному, в якому було повно-повнісінько дівчат.

Ліну і Тамару вштовхнули туди після ночі, коли оскаженілі есесівці заарештували їх у Золиній квартирі.

Побиті, в синцях, в розірваних платтях, вони весь час міцно тримали за руку одна одну.

Хоча Тамарочка плакала, а Ліна сиділа спокійно, Тамарочка, плачучи, втішала її:

– Нічого, принаймні ми з своїми, ми не із зрадниками, і ми можемо не всміхатися цим гадам.

– Ти не проклинаєш мене, Тамаро? – спитала Ліна.

– Ну, що ти, така вже, значить, доля, – покірно сказала Тамара. – Я зневажала себе, коли лежала там на канапі і слухала їхню підлу розмову.

– Краще вмерти, ніж бути зі зрадниками, – промовила Ліна, – ми хоч у полоні, та не зрадниці.

– Шкода тільки мами, – захлипала знову Тамарочка, – але все-таки ми чесні, ми не підлі, мама мусить зрозуміти, що ми не могли інакше. І як би ми потім глянули в очі своїм?

* * *

– Звідки ви, дівчата?

– Ми з Києва, а ви?

– Ми з Поділля.

– Ми з Шишаків на Полтавщині.

– Ми з Броварів.

– Мати мені каже: «Хоч би ти захворіла». Вже й тютюновий настій я пила, і хіну фершалка наша діставала – і нічого… Така вже вродилася, ніяка трясця не брала, а от фашисти забрали.

– А у нас хлопець один, так, мабуть, з місяць чай курив. Докурився до того, що став як свічка, на комісії визнали сухоти, а він і справді помер.

– Та вже краще померти, ніж їхати таврованими.

– Ой мамочко моя рідна, чи побачу я тебе, моя голубко сива, – заголосила одна дівчина. Раптом з кутка долинув спів. Там сиділа дівчина років сімнадцяти, невеличка, худенька. Вона охопила тонкими смаглявими руками коліна і дивилася в одну точку на хиткі стіни вагона, виводила напрочуд приємним, задушевним контральто:

Ой прилетів чорний ворон Та й сів на стодолу, Загадав він дівчиноньці Дорогу в неволю. Ой прилетів чорний ворон Та й під саму хату, Загадав він їй дорогу У неволю кляту.

Дівчата притихли.

– Це Килинка. Вона сама пісні складає, – прошепотіла якась дівчина коло Ліни, – вона перед війною на олімпіаді виступала, грала на кобзі і співала, її аж у Київ посилали. Вона там премію одержала, її вже прийняли в музучилище, та почалась війна – і ось…

І Ліна враз пригадала святково заквітчану залу оперного театру і на сцені дівчинку у віночку, в українському вбранні з кобзою. Вона співала «Думи мої, думи», і її викликали без кінця… Ліна з Танею були в захопленні, їм дуже хотілося познайомитися з дівчинкою, але якось не вийшло. Скільки було в усіх глядачів гордості, радості за дітей Радянської України, і подумати, що в цей час десь у куточку плели свої темні діла такі, як Золин батько. Ліна просунулась в куток до дівчини.

Бодай тобі, чорний ворон,

Крила повсихали,

Щоб цієї доріженьки

Та й не віщували.

Бодай тебе, чорний ворон,

Куля не минула,

Щоб про тую неволеньку

Вкраїна не чула.

Дівчина співала, і стільки було туги і розпачу в кожному слові, сльози бриніли в кожному звукові.

Килинка закінчила пісню, але дивилася так само нерухомо, ніби ніщо в вагоні її не обходило.

– А я тебе знаю, – сказала їй Ліна і привітно усміхнулася. – Я тебе чула в Києві на олімпіаді, перед війною, мені дуже хотілося з тобою познайомитися.

– От і познайомилися, – сумно усміхнулася Килинка, поглянувши потеплілими враз карими очима, – раніше я звалася Килинка, а тепер Остарбайтер № 6598.

– Це ненадовго, – палко заговорила Ліна. Вона дуже змінилася з того вечора, коли штовхнула есесівського офіцера й закричала йому, що її звуть Леніною, і хоча опинилася під арештом, відчула в собі якусь непоборну силу. – По-перше, наші наступають, – мовила вона Килинці,– по-друге, може, нам вдасться втекти. І, по-третє, однаково треба завжди пам'ятати, що ми – радянські дівчата…

* * *

Завжди пам'ятати, що вони радянські дівчата!

Вони пам'ятали про це і в концтаборі, куди їх привезли, і на фабриці, куди ходили працювати, пам'ятали це, конаючи від холоду, голоду, знущань вартових, коменданта, усіх…

Слова «радянські дівчата» ніби були магічними. Коли хтось із інших полонених – поляків, французів – вказував на них, кажучи: «радянські дівчата», на них дивилися з повагою і захопленням. Холодної зими, напівбосі, вони обмотували ноги трикотажним ганчір'ям, щоб не відморозити ноги, ходили обідрані, схудлі, жовті, але завжди чули за собою: «Це радянські дівчата!» І вони не схиляли голови і підтримували одна одну. І Ліна відчувала найближчими, найріднішими усіх цих дівчат: Килинку, Тамару, Надю, бурякових п'ятисотенниць. На кінець зими Ліна стала дуже кашляти, часто її трусила пропасниця, то вона мерзла, трохи не цокотіла зубами, то, навпаки, щоки її палали, і вона підбігала до вікна і не могла надихатися морозяним повітрям.

Для проформи їх іноді оглядав лікар, – брутальна, безсердечна людина, – і, звичайно, нікому з дівчат не спадало на думку поскаржитися йому на якусь хворобу. Це був би лише зайвий привід для глуму, для знущання, для якихось експериментальних уколів, від яких ставало ще гірше…

Але останнім разом огляд провадив новий лікар, і, хоча він так само байдуже, майже механічно оглядав усіх, він раптом спитав Ліну:

– Ви хворіли на туберкульоз?

– Ні, ніколи.

– А кашляєте давно?

– Цю зиму.

Він з мить помовчав. Потім сказав наглядачці:

– Далі. Працювати може. Нічого страшного.

«Працювати може»!.. Вони всі могли працювати, поки зовсім не вибивалися з сил, тоді їх тягли до лікарні, а звідти майже ніхто не виходив, звідти виносили вже мертвих. Дівчата не звернули уваги на цей огляд, на цього нового лікаря, невеличкого, кругленького лисого німця. Вони всі були однаково огидні і ненависні вороги: і вартові, і наглядачі, і лікарі.

Та тижнів за два Ліну викликали до коменданта.

– Тебе забирає лікар у служниці.

Ліна трохи не зомліла. Як? Покинути дівчат, з якими стільки пережито? Йти в служниці до ворога?

– Я не хочу, – сказала вона.

– Тебе, між іншим, ніхто не питає, – сказав комендант. – Збирай речі і йди. Хазяйка – дружина лікаря – на тебе чекає.

Дівчата зняли справжнє голосіння, коли почули, що Ліну відправляють, прощалися, як на смерть.

Ліна вийшла з барака разом з комендантом.

– От ваша служниця. Не розумію, чого ваш чоловік вибрав саме цю. Можна було б міцнішу і дужчу. Та ви не потурайте їй, ці слов'янки такі вперті. З ними стільки мороки. Коли що не так, не буде вас слухати – ви прямо до нас, ми її живо навчимо.

Вони вийшли з двору на вулицю, і Ліна вперше з неприхованою ненавистю подивилась на свою хазяйку. Однаково їй губити вже нічого! І несподівано зустрілася з поглядом уважних, серйозних очей. Жінка була скромно вдягнена, нагадувала наших учительок, службовок. Звичайна собі жінка.

– Як вас звуть? – спитала жінка тихо.

– Ліна, – так само тихо відповіла Ліна і одвернула голову. Вона ще раз поглянула на табір. Там, за дротом, лишалися її сестри,

і невідомо, кому з них доведеться важче. Вона підвела руку і помахала нею, а може, хто з них бачить у віконечко, у щілину грат – може Килинка, може Тамарочка, може Настя…

Жінка нічого більше не питала, так мовчки дійшли додому. П'ять невеличких, чистих кімнат. Усе на своєму місці – абсолютний порядок, але холодно, незатишно. Навіть у дитячій.

– Бубхен[5] спить!.. – сказала хазяйка. – Ви розумієте німецьку мову? – спитала вона, і Ліна кивнула головою, хоча завжди відмовлялася під цього. – Бубхен тільки півтора року, ви будете глядіти її, – продовжувала хазяйка. – Зараз ви помийтесь, поснідаєте, і я покажу вам, як прибирати кімнати. А оце тут ви спатимете, – показала хазяйка на закапелок коло кухні.

Хазяйка говорила тихо, стримано. Вона мовчки зважила на аптекарських терезах сурогатного кофе, зварила, налила Ліні чашку, врізала тонкий шматочок хліба. Коли б хто збоку поглянув на них, одразу б побачив, що обом якось ніяково і чи не дужче самій хазяйці.

– Мій чоловік лікар, – сказала хазяйка, – він говорив, що ви дуже застуджені, а що туберкульозу у вас нема. Але вам треба поправитися.

Вона ще налила чашку ріденької кави.

«Звичайно, з туберкульозом вони не взяли б до дитини. А вона така тиха і смирна, бо боїться, щоб я чогось не заподіяла її дитині», – майнуло в голові у Ліни.

– У вас є мати? – раптом спитала хазяйка. Ліна похитала головою:

– Вона померла під час війни.

– А батько?

– Батько… – Ліна на якусь мить зупинилася. – Батько на фронті… – ледь вимовила вона і почервоніла. Але вона не могла, не могла не збрехати! Їй здавалося, що коли вона скаже, що батько заарештований Радянською владою, цим вона ніби запобігатиме перед ворогами. Ні, хай краще вони думають, що вона дочка фронтовика, який захищає від них свою Батьківщину!

Хазяйка почервоніла і більше нічого не питала.

* * *

Дитинча було як дитинча. Воно тільки почало дибати і белькотіти кілька слів. Ліна не відчувала до нього ніякої ненависті. Вона його годувала, одягала, вивозила гуляти, була з ним терпляча, та й дитинча було тихе й лагідне. Перші дні хазяйка, коли поверталась з роботи, пильно придивлялась, як Ліна обходилась з дитиною.

«Боїться, – думала Ліна і кривила губи в презирливу усмішку. – То у вас такі звірі, можуть убивати дітей…»

Хазяйка – фрау Еллі – працювала вчителькою в школі.

Лікар приходив пізно ввечері, часто коли Ліна вже спала в своєму закапелку на досить твердому ліжку, але під чистим простирадлом і ковдрою, на справжній подушці.

«Не можуть же вони знущатися з мене, коли я цілісінькі дні з їхньою дитиною»,– думала Ліна, трохи дивуючися з їхньої чемності і витриманості.

За кілька днів лікар сказав, що мусить оглянути її, він вислухав її і дав пити якісь ліки.

Фрау Еллі, яка була при огляді, зауважила:

– Дівчина дуже погано їсть. Звичайно, тепер і харчування недостатнє, але й того, що їй належить, Ліна не з'їдає.

Лікар строго подивився на дівчину і сказав:

– Треба їсти. Вам треба їсти якомога більше. їжте обов'язково все, що вам дають. Що ви, померти хочете, чи що?

Ліна глянула на нього своїми прозорими великими очима, губи в неї гірко і зневажливо скривилися. Вона не вимовила словами, але і в очах, і на цих гірко скривлених губах було одне запитання:

«А навіщо жити?»

І лікар несподівано прочитав його безпомилково і сказав:

– Жити треба. Треба жити.

Ой, коли б це не був німець, ворог, його слова були б підтримкою. Що може він зрозуміти в почуттях полоненої радянської дівчини?

Ну, може, він і його фрау Еллі просто собі добрі люди, може ж бути такий виняток! Але ж вони вороги, вони схиляються перед своїм божевільним недолюдком фюрером і кричать йому: «Хайль Гітлер!».

Майже цілісінькі дні Ліна була в квартирі лише з дитиною. Вона прибирала кімнати, готувала дуже скромний, економний обід, гуляла з дитиною; коли бубхен спала – прала, штопала. Інколи, витираючи порох з книжок, вона мимоволі починала перегортати сторінки. Як давно вона не читала книжок!

Дякувати долі, Ірма була спокійна. Вона сиділа десь у куточку дивана і розважалася своїми целулоїдними іграшками, а коли вона починала скиглити, Ліна вголос читала їй поезії Гейне, Гете.

…Тоді, давно, вони з Танею починали читати Гейне, і Танин батько, помітивши їхнє захоплення, подарував Тані чотири томики творів Гейне в синій обкладинці, німецькою мовою, видані в Москві, і вони читали вдвох, Ліна зовсім добре, а Таня не дуже.

«Що це за люди, – думала Ліна про німців, – у них були Гете, Гейте, Бетховен, а вони могли зруйнувати нашу лавру…» Гете, Гейне, Бетховен…

У вітальні стояв рояль. На ньому ніхто ніколи не грав. Він стояв як необхідна приналежність кожного буржуазного сімейства, ознака сталого добробуту.

Як давно це було, коли Ліна сідала до свого білого кабінетного рояля і грала по три-чотири години на день, і потім самій було соромно, що так вся віддавалась цій насолоді.

Таня і дідусь дуже любили слухати «Патетичну сонату», а її мама – «Карнавал» Шумана, «Aveu», і Ліна не соромилась їм грати.

…Бетховен, Шуман, Шуберт… старі, великі, добрі друзі, з такого далекого тепер для неї життя. Як дивно! Вони були друзями там, в далекому Києві, а тут, на своїй батьківщині, великі фоліанти з безсмертними творами лежать німі, нікому непотрібні.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю