Текст книги "Рiднi дiти"
Автор книги: Оксана Иваненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)
– Ой! Ой!..
Ліна опускається в щілину, і її обступають діти, наче малі примари, худі, виснажені, в сірому брудному дранті, і притуляються до неї, і беруть з рук Петрусика.
…З цієї хвилини вона з тими дітьми не розлучалась…
Палата №5
Уночі я зовсім не сплю. Отак лежу з вікритими очима і все згадую, згадую…
Звичайно, я не могла піти на фронт, але я намагалася так поводитись в усьому, щоб потім не довелося червоніти, згадувати з соромом і прикрістю. Та як часто, заморочена важким побутом, труднощами, як у всіх евакуйованих, власними переживаннями, боротьбою за життя Тані і Андрійка, я проходила мимо тих явищ, в які мусила заглибитися.
І так кожен з нас. Це не виправдання для себе. Навпаки, від цього ще болючіше.
Поряд проходить життя інших, відбуваються драми і трагедії, а ти поспішаєш в їдальню, бо інакше пропаде талончик на обід. Не тому, що я не хотіла. Я просто нічого не встигала. Робота, молочна кухня, скрізь черги, Андрійкові пелюшки, хвороби Танечки і діда – я нічого не встигала як слід…
Одна людина, стара, сива письменниця, мій найдорожчий друг, сказала мені тоді:
– Запиши все, що ти бачиш і чуєш у палаті № 5. Це може бути надзвичайна книга. А коли ти не хочеш, я поїду з тобою.
Я ревниво сказала:
– Ні, я обов'язково запишу.
Я думала – я запишу, щоб віддати Андрієві, коли він повернеться з фронту.
І я цього не зробила.
Та справа не в книзі. Але коли б я послухала поради мого друга, старої письменниці – може, тепер в моїх руках була б доля матері і сина.
Та коли б знати, коли б знати наперед, як переплетуться тонісінькі, непомітні ниточки, що невидимо для нас тягнуться від події до події, від людини до людини. Як треба пильно придивлятися до тих ниточок і не випускати їх з рук! А ми безжально рвемо їх і потім дивуємося, як той рибалка, що виплив у море з порваними сітями і нічого не вловив.
Коли б пам'ятати все, кожен ласкавий погляд, кожне привітне слово, кожен вияв уваги та доброзичливості і віддячити кожній людині за них!
От, наприклад, я ніколи не забуду стару лікарку десь на маленькій станції, вже за Волгою, де ешелон стояв кілька годин. Вона обійшла з медсестрою весь ешелон, вже сива, тонка, висока. Лагідними спокійними руками вона брала немовлят, і я їй довірливо дала Андрійка. Вона лишила вати, марлі, пляшечку з розчином протирати очиці і так само спокійно, ласкаво взялася до іншої дитинки. Коли б вона знала, як вона нам була потрібна в ті хвилини, нашим немовлятам, нашим малим дітям, які їхали вже десять діб. Хто кашляв, у кого була підвищена температура, у кого починалася дизентерія. А вона спокійно, без метушні, підійшовши до кожного, оглядала, розпитувала, давала, кому потрібно, ліки, поради і так само непомітно і тихо зникла, як і з'явилася, – тонка, висока, з сивим, гладенько зачесаним волоссям.
Я згадала Сашу і Надійку, моїх милих сестричок. Власне, Саша не сестра – давній друг, але ж недарма нас ще в інституті звали сестричками. Мабуть, вони обидві так само обходили ешелони або організовували від'їзд своїх малят яслами, дитячими лікарнями. Як вони там? Чи скоро я їх побачу? Я уявила розпачливе лице Саші: прибігла на вокзал, а нас уже нема.
Вони обидві жили в Харкові, і коли ми проїздили, я подзвонила з вокзалу: «Їдь швидше на вокзал. Захопи простинь на пелюшки для Андрійка і води, і води! Приходь, розповім…»
Але ешелон простояв лише двадцять хвилин. Вони, мабуть, обидві дуже турбуються про мене, про моїх дітей…
– І якій добрій душі спало на думку організувати таке святе діло,– сказала одна з жінок. – Така маленька станція, де, мабуть, і село, і лікарня не близько, а от подумали про нас, подбали. – І вона змахнула з очей сльозинку.
Ми переконувалися майже на кожному кроці, що про нас, особливо про дітей наших, думали і дбали…
У Челябінську в нас була пересадка з одного ешелона в інший.
Зала для чекання була особливо чисто прибрана, стояли квіти, і я одразу спитала в Тані: «Хіба яке свято сьогодні?» Але коли носій категорично відмовився брати гроші за те, що підніс речі, сказавши: «Ви не своєю охотою їдете. Ви дім рідний лишили», ми зрозуміли, що так стрічали евакуйованих – з України, з Білорусії, з Москви. Молоді дівчата запрошували до кімнати матері і дитини викупати Андрійка, показати його лікареві, запрошували до буфету пообідати, і ми відчули – ми не тягар, не біженці, ми у рідних у своїх, ми скрізь дома… І скільки хороших, чулих людей довелося зустріти!.. Зворушення виростало в глибоке почуття подяки всім, усьому радянському рідному народові.
От там, у палаті № 5, я відчуваю, що чогось не доробила, не довела до кінця, не прийшла зайвий раз – отак і лишилася порвана ниточка, а може, саме вона дуже потрібна…
…Ми вже акліматизувалися в цьому уральському місті, ми жили вже в своїй крихітній кімнатці, і Андрійко спав уже не в чемодані, як перший час, а в смішному дерев'яному ліжечку, яке ми виміняли за дві «булки хліба» – так тут казали на базарі. Я вже не провалювалася так ганебно на виступах, як перший час, коли раптом зупинялася і звичні українські слова лізли в роль. Я відчувала себе зв'язаною, я ловила себе на тому, що «старалася» для колег, і не почувала контакту з глядачами. І раз я сама чула, як одна артистка філармонії сказала іншій: «Я не розумію, за що вона має «заслужену» та ще й орден».
Але ж я не могла зробити «гордий вигляд» і покинути роботу в філармонії, куди влаштувалася в перші ж дні, не могла відмовитись від концертів, виїздів. Я мусила перебороти себе.
До справжньої гри мене повернули діти. Я виступала в Будинку культури, де відбувався ранок для школярів і вихованців ремісничих училищ, і мені так захотілося, щоб їм було цікаво, щоб вони прийшли сюди недаром після своєї важкої роботи.
Я згадувала наш чудесний київський ТЮГ і не думала вже про неприємного адміністратора філармонії, який звисока поглядає на мене і бере мене в ансамблі лише тому, що може на афіші написати коло мого прізвища «заслужена артистка республіки, орденоносець»; я забула про колег, я вийшла на сцену, і, побачивши сотні цікавих очей дітей і підлітків, робочі їхні руки, – відчула себе легко і вільно і почала розказувати уривок з «Як гартувалася сталь».
Яка буря оплесків знялася наприкінці, як викликали мене! Я читала на «біс» злободенні вірші Маршака і Михалкова, і для мене були нагородою за багато часу ці нестримні безпосередні вигуки, живі очі, сміх.
Навіть співачки не мали такого успіху, а то ж був завжди «гвоздь» нашої програми. Діти кричали: «Спасибі! Спасибі!» І я була така щаслива, ніби знову знайшла своє місце.
Адміністратор дивився на всіх з переможним виглядом – мовляв, бачите, як я все влаштував! – поцілував мені руку і сказав:
– Галино Олексіївно, не забудьте – у п'ятницю, суботу і в неділю ви теж зайняті – клуб Уралмашу, Віз, Шарташ.
Мене часто почали запрошувати на радіо: «У вас такий дитячий голос, – казали всі редактори і адміністратори, – такого травесті пошукати!»
Почали часто запрошувати на великі концерти, де брали участь наші кращі артисти, скрипалі, піаністи – лауреати всесоюзних і міжнародних конкурсів. Таня дуже сміялася, коли я їй розповідала, як у Радіокомітеті довелося репетирувати в одній студії з видатним, відомим усьому світові скрипалем. Я наговорювала плівку, а він репетирував концерт, і ми заважали один одному і сердилися на редакторів Радіокомітету, але за кілька хвилин ми зустрілися в знаменитій їдальні «Рів'єра» і примирливо один одному всміхнулися.
Я познайомилася з багатьма московськими і ленінградськими письменниками і подружилася із старою письменницею – автором багатьох чудових книг, якими ми з Андрієм захоплювалися. Мені ставало легше на серці, коли вона лаяла мене інколи нарівні з своїми дочкою і невісткою. «Зустріч з нею для мене – як подарунок, як усмішка», – писала я Андрієві.
…Цей лист повернувся, як і всі, він нічого не знав, як я там жила, яких хороших друзів зустріла, як мене і особливо Андрійка щиро полюбив старий бородатий уральський казкар і вся його родина.
Він називав мене «живушкою», і я обіцяла йому, як повернуся додому, на Україну, перекласти і розповідати дітям його казки про Урал. Я читала його казку про дівчину, яка наперекір усім і всьому чекає за-пропащого майстра Данила і працює за нього, – і мені здавалося, він навмисне подарував мені цю свою книгу. Щоб і я чекала, і вірила, і працювала… Дорогий наш «уральський дід»… Він так хотів, щоб я полюбила сувору красу тих гір, відчула життя заводів, здружилася з тамтешніми людьми. Усі свої вчинки я міряла одним – щоб не було соромно перед Андрієм, коли він після війни повернеться з фронту. Не опустити руки, працювати, не відставати від життя!
Це для того, щоб потім розказати Андрієві, докладно написати йому, я попросила друзів-письменників дістати квиток на сесію Всесоюзної Академії наук послухати Тарле – Андрій любив його книги. Тільки, мабуть, дивно було моїм сусідам: сидить на гальорці актриса, з підфарбованими віями і губами, слухає доповідь про радянську історіографію і потихеньку витирає сльози…
Але дома з дітьми я ніколи не плакала…
Я дуже часто виступала в госпіталях, і одна, і в бригадах, і от під Новий рік мене покликала до телефону сусідка Ніна Федорівна Рачинська. Це теж були чудесні люди! Та взагалі мені щастить в житті на друзів і хороших людей. Дід казав: «Нам пощастило – потрапити саме сюди, де ти зустрілася з такими прекрасними людьми, а сусіди – вони ж до нас, як до рідних. А скільки їм турбот і мороки з нами!» Це правда, турбот і мороки від нас, які не мали ні ложки ні плошки, було дуже багато! А телефон! Адже завжди мене викликали до телефону, і Ніна Федорівна завжди гукала мене без тіні незадоволення.
Я побігла. Тоненький дівочий голос вибачливо попросив виступити в жіночому госпіталі, в палаті для лежачих, тяжкопоранених.
– Це дуже далеко, за товчком, і до нас майже ніхто не приїздить. Але мені казали, що ви ніколи не відмовляєтеся виступати в госпіталях.
– Коли, сьогодні? – спитала я.
Ніна Федорівна робила мені знаки відмовитися – вона запросила мене і Танечку стрічати з ними Новий рік. Але де б я була ближче до Андрія в цю ніч, як не в госпіталі?
– Я повернуся до дванадцятої, – шепнула я їй, а в телефон відповіла голосно: – Гаразд, я приїду, скажіть вашу точну адресу і кого спитати.
– Спитайте Наташу Малишеву – це мене. Я культпрацівник госпіталю. А адреса така, – і дівчина назвала адресу, якими трамваями їхати і де робити пересадки.
Я чомусь одразу уявила собі цю Наташу Малишеву – тоненьку, з великими очима, ясним обличчям і довгою косою. Вона така і була насправді.
Таня була дуже задоволена, що я їду в госпіталь. їй завжди було приємно, коли я виступала в госпіталях, але сьогодні у неї на це були і свої особисті міркування. Вона хотіла на ніч поїхати чергувати з дівчатами своєї школи на вокзал, а коли б я була дома, їй було б шкода і ніяково лишати мене. Піонерки їхньої школи чергували на вокзалі у військових залах: допомагали пораненим одержати квитки, приносили воду, читали газети, водили на медпункт, саджали у вагони.
З Андрійком лишився дід – мій тато. Він не протестував. Він взагалі поводився героїчно в свої вісімдесят чотири роки і завжди лише просив: «Будь ласка, не звертай на мене уваги, не турбуйся про мене, не витрачай на це часу. Якщо можна, не забудь лише про газети. Так і зараз, попросив принести від Рачинських останній номер «Правды» і сів читати її вголос над ліжечком Андрійка, який звик засинати під це читання. Вони дуже дружили – малий Андрійко і старий наш дід.
Чоловік Ніни Федорівни мав їхати на Турбінний, пообіцявши дружині повернутися на дванадцяту годину. Він запропонував завезти нас своєю машиною, яку ми всі називали «собачою будкою», бо вона була з диктовою покришкою. Ми з Танею залізли в «собачу будку», а Семен Давидович сів коло шофера Клави, дебелої рум'яної дівчини, і ми поїхали.
Я часто виступала в госпіталях. Але ніколи в мене не було такого почуття, як тоді, коли я їхала в цей жіночий госпіталь, коли проходила його коридорами, увійшла в палату № 5…
Мені було соромно, що я спокійно живу в такому впевненому в собі робітничому, індустріальному місті і навіть не працюю на воєнному заводі, і не пішла сестрою, звичайною медсестрою в госпіталь, а спокійно собі виступаю з читанням віршів, оповідань, граю в скетчах ролі хлопчиків і дівчаток. А тут такі ж жінки, як я, здебільшого й віку такого, як я, матері і дружини, відірвані від своїх родин, дітей. В якому страшному пеклі вони побували, і от тепер лежать покалічені, тяжко поранені.
Мені так хотілося, щоб вони не подумали – приїхала актриса, яка для цього «легкого хліба» лишилася в тилу, мені так хотілося, щоб вони бачили в мені подругу, сестру…
Я знаю, поранених, хворих завжди дратують цікаві очі, цікаві жіночі запитання, і я привчила себе заходити, нічому не дивуючися, не жахаючися, але й без удаваної зайвої бадьорості. От просто заходжу і вітаюся.
Ну, а не всміхнутися я не можу – і хворим, і здоровим. Це вже в мене з дитинства, від матері. Тоді легше з людьми розмовляти.
Так і тут, я зайшла, привітала всіх з наступаючим Новим роком і додала:
– Бажаю вам того, чого всі ми бажаємо і чого я собі бажаю – щоб усі наші близькі повернулися з війни.
Що я їм читала тоді?.. Дуже багато. І нові оповідання Тихонова, і вірші Симонова та інших радянських письменників, і наших безсмертних Тараса Шевченка і Чехова. Я з усіма познайомилася і швидко дізналася без запитань, що Віра – лікар, Надія Петрівна – інженер, партизанка Олександра із Смоленська – до війни партійний працівник. Так, тут були жінки – лікарі, інженери, медсестри, політпрацівники, партизанки. Тут було дванадцять жінок, деякі вже видужували, от, наприклад, гарненька білява дуже жвава дівчинка, що сиділа в якійсь незручній позі на ліжку і з надзвичайним запалом реагувала на всі оповідання і розмови. Все відбивалося на її мінливому личку: то вона голосно заливалася сміхом, то сльози нагорталися на її світлі очі.
– Мене звуть Тоня. Я з Ленінграда, мені ногу відірвало, – сказала вона просто і спокійно, і раптом я побачила, чому вона так сидить. У неї не було лівої ноги.
– У нас надпродукція Тонь, – засміялася чорнява дівчина, яка лежала коло дверей. На тумбі коло неї лежала чималенька стопка книг і журналів. – От ще маленька Тоня, ми з нею з одного партизанського з'єднання, з Білорусії. А от з Олександрою ми близько діяли, а одна одну не бачили.
Ця чорнява дівчина була надзвичайно гарна, не те щоб красуня, а якась надзвичайно мила, лагідна спокійна, хоч у неї було страшне поранення хребта і вона знала, що, в найкращому випадку, кілька років їй доведеться лежати. Звали її Олею, до війни вона була медсестрою. Вийшло так, як я бажала, коли їхала сюди. Ми просто добре познайомилися. Я теж коротко розповіла, що перед війною у мене народився Андрійко, і тому я мусила їхати в такий далекий тил, а дочці Тані вже шістнадцятий рік, що чоловік мій, Андрій, на фронті і я нічого про нього не знаю…
Які ми всі були близькі, рідні сестри тепер! І я, напевне, була щасливіша за них – мої діти були зі мною.
– Ви, мабуть, дуже добре жили з своїм чоловіком, – сказала несподівано Оля. – Це я подумала одразу, коли ви читали.
– Чому? – не зрозуміла я.
– Ви так читали те оповідання, де прощалися чоловік і жінка перед фронтом, що я одразу подумала про вас. Ви наче про себе розказували.
– Нам не вдалося навіть попрощатися, – сказала я. І щоб не говорити про це і, бува, чого не заплакати, я вийняла фото малого Андрійка і Танечки, яке я зробила вже тут, на Уралі, для Андрія і послала йому на фронт і яке повернулося, як всі наші листи…
Тут і Віра, і Надія Петрівна та інші жінки повитягали з тумбочок, з сумок картки своїх дітей, і я розглядала їх і носила від ліжка до ліжка, щоб усі подивилися. І Оля сказала, червоніючи:
– Будь ласка, отут під книжками візьміть, погляньте на мого сина.
– Вашого сина? – здивувалася я. Вона виглядала зовсім дівчинкою! Оля зрозуміла мій подив і засміялася.
– Мені вже двадцять три роки. Я вже чотири роки одружена – і в мене синок двох років. Ні, зараз йому вже майже три. От мій чоловік і син.
На картці були всі троє. Стрункий білявий хлопець, такий же молодий, як і вона, з усмішкою на все обличчя, і вона з круглим опецьком на руках.
– А де вони тепер? – спитала я.
– Чоловік мій лікар, тільки закінчив медінститут. Ми з ним вдвох пішли в партизани. А як можна було інакше? – спитала вона просто. – Або на ворога працювати, або в партизани. Ми ж комсомольці, радянські медпрацівники. Якби ви знали, як ми потрібні були партизанам! А синок Ясик з бабусею лишився, з моєю матір'ю. Я навідувалася перший час до них, а потім ми перейшли в інші ліси, далі.
– І тепер ви нічого не знаєте про них? – спитала я недоречно.
І Оля не здивувалася з такого питання. Вона якось впевнено сказала:
– Радянська влада не дасть їм загинути. – І в цьому була така віра – і в нашу перемогу, і в нашу владу, і в наших людей, – що я з великою повагою подивилася на неї.
– Чоловік уже знає, що я тут, – продовжувала Оля, – по радіо йому передали, а от чи знають бабуся і Ясик?.. Ну, я мамі суворо наказала не вірити ніяким брехням, що поширюють фашисти.
– Якби ви знали, що вони тільки брехали, – встряла в розмову маленька, худенька Тоня-партизанка. – І що в Москві парад уже їхній був. І що наші вже за Уралом. А потім ми з Олею приходимо на село і всю правду розказуємо, все те, що наше радіо передає.
– А як вони тоді хотіли командира Папушу в пастку заманити! – промовила Олександра. – Я діяла в іншому з'єднанні, але їхнього командира знала ще до війни, він був відомою людиною в районі. І людина виключно чесна, такий енергійний, ініціативний агроном, ми з ним раніше стрічалися на партійних конференціях, і в справах він до нас приїздив. Такий великий, як ведмідь, лагідний, спокійний.
– Так, він дуже добрий, але й дуже строгий і справедливий, – зауважила Оля. – Ми й до війни дуже дружили – його жінка, я, мій чоловік. Ми в одному селі жили, жінка його вчителювала. Вона лишилася з своєю дочкою. Я наказала своїй матері, щоб вони разом трималися.
– А ти теж хвилювалася, коли ці об'яви фашисти розвісили, – згадала маленька Тоня.
– Які об'яви? – спитала я.
– Це фашисти розвісили скрізь об'яви, що родина командира Папуші – це було партизанське ім'я нашого командира – в гестапо і що, коли він не з'явиться до неділі, їх повісять на базарній площі.
– Ой, він як хмара ходив, – знову перебила маленька Тоня, – і ми всі думали – піде він чи ні.
– То ви, малі, могли так думати, – сказала Оля. – У всіх його товаришів навіть сумніву не було. Звичайно, я хвилювалася, аякже! Адже Ясик і мама весь час були з його дружиною і дочкою. А він мене заспокоював: «Не вір, Олю, звідки вони знають, хто саме родина командира Папуші? Якщо серед нас провокаторів нема – ніхто не дізнається».
– А потім я в неділю до району пробралася, – розповідала Тоня, – і нічого там на базарній площі не було, і другої неділі теж нічого. Просто вони заманити хотіли нашого командира. А все-таки як було його всім жалко! Та ми незабаром подалися далі і до своїх не приходили. Казали, що село наше геть-чисто спалили, людей повиганяли. Та ти не думай, Олю, адже чоловіка твого знайшли і про тебе все сам головний лікар – професор – розповів, так і Ясика знайдуть, і бабусю.
– Я завжди згадую, – тихо сказала Оля, – як Марину Раскову у дебрях розшукали. За нею літак надіслали. І по нас, поранених, теж літак надіслали. Радянська влада дітей усіх розшукає… Накаже, щоб розшукали…
Ми ще довго розмовляли, і я ще читала українські вірші моїх по-друг-письменниць, і хоч не всі розуміли українську мову – вірші радянських жінок, дружин і матерів, доходили до серця кожної.
– Дуже вам вдячні, – сказала на прощання Олександра і міцно потиснула мені руку. – Ми так добре провели з вами вечір.
– Обов'язково, Галино Олексіївно. – приязно всміхнулася Оля, – приїздіть іще.
– Обов'язково! Обов'язково! – зовсім по-дитячому закричали обидві маленькі Тоні – Тоня-ленінградка і Тоня-партизанка. І я не могла стриматися, щоб їх обох не поцілувати – вопи ж обидві були майже такі, як моя Таня…
А потім підійшла до кожного ліжка, і ми так сердечно з усіма розпрощалися. Нам не хотілося розлучатися, але Наташа Малишева, дуже задоволена тим, що її хворі не сумували під Новий рік, казала:
– Галина Олексіївна ще приїде, а зараз уже пізно, і мені, і вам нагорить від головного лікаря.
Я запізнилася на зустріч Нового року. Він, напевне, настав, коли я сиділа в кабінці госпітального грузовика. Та я не шкодувала. Андрійко спав у своєму ліжечку, дід теж заснув, сидячи коло нього, а Таня повернулася лише на ранок. До мене зайшла Ніна Федорівна з двома чарками вина і сказала пошепки, щоб не збудити старого і малого:
– Семен теж не повернувся, дзвонив, що справ невпрогорт, буде години за дві. Вип'ємо з вами за нашу перемогу, за наших дітей, за наших чоловіків.
– За нашу перемогу, за всіх дітей, за всіх чоловіків,– сказала я. її син був на фронті, а чоловік на заводі – однаково, як на фронті.
Ми поцілувались, і вона пішла чекати Семена і писати листа синові, а я сіла чекати Танечку і писати Андрієві листа, що так само повернувся, як і інші листи… Та я тоді ще думала: повернеться Андрій, перечитає їх всі, наче мій щоденник…
Танечка повернулася, коли вже зовсім розвиднілося, така збуджена, що навіть її бліді щічки порожевіли трошки, і ніби зовсім не втомлена після безсонної ночі.
– Ти не сердишся, не сердишся, мамусю? Ніяк не можна було покинути. Тільки я й Фаня прийшли, і там були дуже задоволені, що ми прийшли. Ти знаєш, я навіть сама перев'язку одну робила. Ну, легку, звичайно. Мамочко, я тобі потім усе розкажу… Я рада, що пішла, соромно було б, коли б ми з Фанею не пішли, але це потім… Уяви, мамо, ні, ти тільки уяви, кого я зустріла! Я зустріла Льоньку, Льоньку з нашого класу! Хіба ти не пам'ятаєш – найбільшого дезорганізатора в школі? А ти його завжди захищала. Пам'ятаєш, коли ти одержала орден, він приходив тебе вітати з делегатами від нашого класу, підніс горщик з квітами, почав промову і сплутався.
Ну, звичайно, я пам'ятала Льоньку, руденького, худенького урвиголову, закоханого в театр.
– Як ми зустрілися! Ми кинулися один до одного і поцілувалися, як брат і сестра. Так от, уяви, він був на фронті, добровольцем, і тепер поранений, їде після госпіталю до родичів, тут у нього була пересадка. Я дуже хотіла, щоб він до нас прийшов, відпочив, попоїв, але його поїзд уже мав іти, і ми тільки дві години побули разом, і то я бігала весь час. Мамо… що він мені сказав…
Очі Тані враз наповнилися сльозами…
– Я не зрозуміла, як він довідався. Мамо… дуже багатьох забрали до Німеччини… Дівчат… Хлопців…
– Танечка… я тобі казала вже про це…
– Мамо… До Німеччини забрали і Ліну… Вона нікуди не виїхала…
…Я знала, яке це горе для Тані. Ліна була її найближчим другом, це була така дружба, яка народжується в тринадцять-чотирнадцять років і лишається на все життя. Я сама теж дуже любила Ліну, здібну, розвинену дівчинку, трохи замкнену і відлюдну, через різні сімейні драми, але в нас у родині всі її відчували цілком своєю і особливо її любив наш дід, любив слухати, як вона грає. Ми навіть вирішили йому нічого не говорити, але, звичайно, сказали…
А потім я розповіла, що бачила і чула в палаті № 5.
– Що це за жінки! – казала я. – Це ж героїні! Олександра, Оля, обидві Тоні. А тримаються так, ніби нічого надзвичайного і нема в їхньому житті.
– Мамо, ти обов'язково поїдеш ще до них? – спитала Таня.
– Обов'язково! Як може бути інакше!
Я поїхала ближчої суботи. Подзвонила Наташі Малишевій і поїхала. Як ми добре зустрілися! Наче давні, близькі знайомі, але цього разу я була недовго. Вірі недавно зробили операцію, і сьогодні їй було якось погано. Я сіла коло неї, давала їй пити, міняла компрес, потім посиділа трохи біля Олі, яка жадібно розпитувала, що нового в літературі, що ставлять у театрі. Вона багато читала і всім цікавилась.
Але до Віри зайшов головлікар, у неї підвищилась температура.
Я пообіцяла приїхати незабаром ще, потихеньку попрощалася з усіма і пішла. Я ще дзвонила Наташі – питала про Віру, Сашу, Олю, про всіх. Але якось закрутилася з усім, з роботою. Таня захворіла, а потім дід – довелося його покласти в лікарню, і звідти він уже не вийшов…
Не те що години, не було вільної хвилинки, навіть до діда я не мала змоги забігати щодня, хоча мені дали на це перепустку. Але він не скаржився, він усе розумів, він казав:
– Ну, біжи, біжи швидше до дітей. Побачив тебе – і все гаразд. У мене все гаразд. Все як треба, я тут у теплі, мене доглядають. А Андрій тим, може, на снігу… в лісі… не треба про мене думати. Я вже віджив своє. Коли б тільки знати, що їх уже вигнали. Перед смертю він спитав раптом:
– Є лист від Андрія?
І я не могла йому збрехати.
– Коли б знати тільки. Одне тільки слово про нього. Ну, біжи, біжи до дітей. До Андрусика. До Тані.
Але той останній вечір я нікуди не поспішала. Я сиділа і тримала його за руку, і так він і вмер, ніби відійшов тихо і лагідно.
За містом на кладовищі я вибрала місце під високими соснами.
До мене підійшла молода, скромно, але охайно вдягнута жінка, заплакана, сумна.
– Ви дорого дали, щоб викопати могилу? – спитала вона. – Я бачила, ви домовлялися з могильниками… У мене вмерла дитина. І в мене нічого нема, щоб заплатити. Я загубила хлібні картки. Сюди йшла і загубила. Що мені робити? Я тут нікогісінько не знаю…
Вона була у розпачі.
– Хочете покласти в цю могилу? – сказала я і додала тихо, згадавши нашого дідуся: – Він дуже любив дітей…
…Він, справді, ніколи не минав жодної дитини, обов'язково, було, всміхнеться, скаже щось приємне матері.
– Яка я вам вдячна, – сказала жінка і заплакала ще дужче. – Я тут зовсім, зовсім сама.
І другого дня в могилу під високими трьома соснами опустили труну нашого дідуся і маленьку труну дитинки, і жінка плакала разом з нами.
Ми поверталися втрьох з кладовища. Жінка попросила дозволу зайти, колись до нас.
Незабаром вона зайшла до нас увечері.
– Як важко було з ним, – сказала вона і заплакала, – воно ж уже тут народилося, а без нього ще важче. В сто разів важче. Хоч я з ним була одна-однісінька.
– А де ж ваш чоловік? – спитала я.
– Ми з ним розійшлися, – відповіла вона, червоніючи, – та я не шкодувала за ним. Я дуже раділа дитинці – і от не доглянула, туберкульозний менінгіт. – І жінка заплакала ще дужче.
– Ну, ви тут не винні, – заспокоїла я її. – А звідки ви самі?
– Я з Білої Церкви, з-під Києва!
Ми лишили Полю – так її звали – пити чай, намагалися її розважити, хоч і самим нам було сумно.
Я розповіла їй про свою роботу, про виступи.
– Важко тепер жінкам, – сказала Поля. – От самі крутитеся.
– Хіба це важко? – заперечила я. – От я недавно виступала в жіночому госпіталі. – І я розповіла їй про палату № 5.
– Не знаю вже, що гірше, – сказала Поля, – чи отак поховати, як я, чи не знати, і, може, все життя не знати, що з твоєю дитиною.
Скільки, скільки було таких несподіваних зустрічей, скільки людей пройшло!
Незабаром мене послали з бригадою українських артистів і письменників по наших заводах, евакуйованих з України на Урал. Я приїздила і знову їхала. Недарма Новий рік зустріла на грузовику!
Але скрізь, де ми бували, я підбивала хоч двох-трьох товаришів з бригади виступити в дитячому будинку, в школі. Мені було шкода дітей, які так героїчно трималися у важкі дні війни. І скрізь нові люди, нові зустрічі, і у кожного своє життя і горе, принесене війною – наше велике, спільне горе.
Ні, я не забула своїх друзів з палати № 5. Я тільки довго не могла вирватися до них, а коли після якогось особливо довгого «турне» повернулася і подзвонила Наташі Малишевій, виявилося, що госпіталь перевели в інше місце. Вона обіцяла подзвонити, знову влаштувати зустріч…
Але тут мене викликали до Москви, на роботу в нашому українському радіо. Таня саме була з комсомольцями своєї школи десь далеко, на картоплі, і повернулася лише перед від'їздом. Я сама зовсім замоталася -з перепустками, квитками, Андрійком. Я не бачила більше вже ні Олі, ні Саші, ні Тоні-ленінградки, ні маленької Тоні-партизанки.
Ще одна несподівана зустріч зворушила по дорозі до Москви мене і Таню.
На одній невеличкій станції ми дивилися у вікно – я, Таня і малий Андрійко, наш «запорожець за Уралом», як прозвали його мої друзі-уральці. З уральською специфічною вимовою він уже базікав із сусідами і так цікаво дивився на весь світ своїми великими темними очима, що мимоволі привертав увагу всіх. Ми з Танею вже звикли до цього і не здивувалися, що на нього і на нас уважно дивиться з перону якийсь старий військовий. Мені завжди було приємно, коли військові дивилися на Андрійка – адже він теж був син військового фронтовика.
Раптом військовий підійшов ближче до вікна і, приклавши руку до кашкета, промовив:
– Пробачте, будь ласка, ви не з Києва?
– З Києва, так! А ви? Як ви пізнали? Ми стрічалися? – зраділа я.
– Ви Галина Олексіївна, коли не помиляюсь, – артистка ТЮГу,
– Так, так!
– У вас була дочка Таня…
– Ось вона! Оце ж вона!
– Це Таня?.. – Військовий хвилюючися скинув кашкета, провів рукою по сивому волоссі.
– Таня… це ви… я не пізнав… уже доросла… – раптом, схопивши Таню за руки, спитав, задихаючись: – Ви… не знаєте… де Ліна… Ліна
Косовська?.. Я ж її батько… ви ж були подруги… вчилися в одному класі.
– Ой! – скрикнула я. – А тепер ви куди їдете?
– Я був на фронті. Весь час. Тепер після поранення лікувався в госпіталі і повертаюся знову. Швидше скажіть, де Ліна?
– Ліна лишилася в Києві з матір'ю,– сказала я. Як мені сказати йому, що дружина його вмерла, а що Ліночку забрали в Німеччину!.. І яке я маю право ховати це від нього…
Начальник станції вже давав свистки, і поїзд поволі рушав.
– Ви більше нічого не знаєте, нічого? – питав Лінин батько і прискорював кроки, щоб іти поряд з вікном вагона.
Таня дивилася розгубленими очима і раптом крикнула:
– Ліну забрали… вона в Німеччині… Визволяйте Ліну! Косовський схопився руками за голову і захитався.
– Ой, що ти наробила, він упаде під поїзд.
Але його підтримували вже товариші, відтягли від поїзда, що прискорював рух… І він уже зник з очей, високий, сивий чоловік у військовому…
– Я не могла, не мала права не сказати, – промовила Таня з очима, повними сліз. – Хай, коли він вступить до Німеччини, скрізь шукає Ліну.
А через рік ми з Танею і Андрійком знову їхали великим ешелоном, але вже додому. Київ, Київ був перед нами!
– Наш ешелон довго тут стоятиме? – спитав на якійсь станції Андрійко.
