Текст книги "Рiднi дiти"
Автор книги: Оксана Иваненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)
Звичайно, у них були свої таємниці і секрети – у старших дівчат. Зараз вони готувалися до іменин. Ще ж Тоня не знала, що в той день, коли її приймуть у піонери, в дитбудинку справлятимуть її день народження. Про день народження (а не про те, що справлятимуть) їй сказала напередодні Марина Петрівна.
– Ти знаєш, Тонго, як добре випало. Ми встановили з Леночкою (ну, Леночка ж усе знала – у Тоні навіть краплини недовір'я з приводу цього не виникло), що саме завтра тобі сповниться десять років. І якраз тебе і в піонери приймають. Бачиш, який у тебе знаменний день.
– Завтра день народження Тоні, правда? – засміялася Світланка. – От добре.
– І знаєте, як випадково збіглося,– ледве стримуючи сміх і намагаючися говорити серйозно, продовжувала Марина Петрівна, – завтра день народження Каті і Ліни Павлівни. Не забудьте привітати їх!
Ну, це вже справді – стільки подій в один день! І як це раніше Марина Петрівна не сказала!
Невідомо, що думали старші. Малятам, звичайно, діла було мало до всього цього, а от середні справді зашушукалися, і не тільки Тоня із Світ-ланкою почали готувати подарунки.
Щодо Ліни Павлівни Тоні одразу спала на думку блискуча ідея – обклеїти якусь невеличку коробочку черепашками, яких так багато привезла Тоня з Криму, і це буде коробочка для пудри!
– Вона ж не пудриться! – заперечувала Зіна.
– Нічого,– сказала Тоня,– буде для голок, або для марок, або для чого схоче. А Каті?
– У мене є хусточка, яку я обв'язала для Ясочки. Хай це буде Каті, а Ясочці я іншу обв'яжу,– запропонувала Світланка.
– Так це ж буде лише від тебе, а треба від усіх,– зауважила Надя.
– У мене є дуже гарна листівочка, – сказала Зіна, – кицька і дівчинка.
– Давайте все зберемо: хусточку і листівку, ще що-небудь, пов'яжемо червоною стрічечкою, у мене є, збереглася від цукерок! – сказала Надя.
Тоня мовчала. Вона думала – що є у неї? Це ж Каті! Хорошій такій Каті!
– Гаразд! – раптом сказала вона. – Давайте швидше зробимо коробочку Ліні Павлівні, а тоді Каті, а то ми не встигнемо.
Звичайно, коробочка вийшла не така акуратна, як ті, що продавали на пляжі над морем, але не набагато гірша. Зверху, куди черепашок не вистачило, Надя намалювала синє море і білий парус. У всякому разі, дівчата були задоволені! Для Каті була тоненька крихітна хусточка, обв'язана синім муліне.
– Звичайно, витирати ніс нею не можна,– сказала повчально Світланка. – Вона не для того, вона тільки для краси. Коли Катя піде в театр, її треба надушити одеколоном і покласти в кишеньку на грудях, щоб кінчик стирчав. Отак!
Світланка приклала хусточку до удаваної кишеньки на грудях і закотила очиці, уявляючи, що це вона сидить з такою чудовою хусточкою в театрі!
Листівочка теж була дуже симпатична. Дівчинка, трохи схожа на Світланку, і кошеня – трохи схоже на Зіночку. Справді, з такими ж великими зеленкуватими очима. Це помітила Тоня, і всі погодились.
Червону вузеньку стрічечку старанно випрасували, і вона була як новенька.
– А я,– раптом тихим шепотом промовила Тоня,– може, я напишу їй віршик на звороті. Я сама вигадаю.
Зіна і Надя здивовано і недовірливо поглянули на неї. Світланка ж захоплено залопотіла:
– Звичайно, звичайно! Ти вигадай віршик. От буде здорово! Ніхто не догадається таке подарувати і ніхто не повірить.
Але ж ще треба було його написати! І віршик мусив бути схожий на справжні віршики, які друкуються в книжках.
Тоня сіла писати, а Світланка сіла спиною до неї з таким виглядом, ніби Тоні доручили найважливіше державне завдання, а Світланці – її охороняти.
Коли проходила Роза і хотіла щось спитати, Світланка засичала:
– Ш-ш-с. Тоня пише вірші! Роза пирснула і побігла далі.
– Нікому не кажи! – суворо наказала Тоня, не повертаючи голови. – Може, ще не вийдуть. Не думай, що це так легко. Я ж ніколи ще не писала.
Вона щось закреслювала, писала, переписувала. А Світланка сиділа мовчки – так наказала Тоня,– і час від часу зітхала. Нелегко писати вірші! Адже однаково, коли пише Тоня, муки творчості мусять терзати і Світланку!
– Слухай! – переляканим шепотом озвалася, нарешті, Тоня. Світланка витріщила і без того витріщені круглі очі.
– Тільки не смійся,– раптом зауважила Тоня. Світланка зробила заперечливий жест. Хіба це можливо?
І Тоня почала схвильовано читати:
Весною я гулять піду,
Багато квітів у саду.
І поміж них цвітуть розкішні
Троянди, незвичайні, пишні.
А ці троянди посадила
Одна подруга наша мила.
Нехай же і вона цвіте,
Як квітка у саду, росте.
Ти, як троянда та, між нас -
Щаслива, гарна будь весь час!
Ні, першу мить Світланка не могла вимовити ні слова! Потім вона кинулася душити подругу в обіймах. Потім закричала:
– Зіно! Надю! Швидше! – ніби щось зайнялося і треба було негайно гасити. Тоня сиділа мовчки, зблідла і перелякана, ніби вона щось накоїла і сама не розуміє що.
Вірші були прочитані один раз, і двічі, і тричі, а подруги ніяк не могли отямитися від захоплення.
Особливо подобалися пишні і розкішні троянди!
– Ти будеш поетесою! – переконано мовила Світланка.
– Ти ще писатимеш вірші, правда? – спитала Зіночка.
– Напиши, як нас завтра в піонери приймуть! – сказала Надя.
– Добре, я спробую,– пошепки відповіла Тоня. – А Зіночка хай перепише вірші на листівочку.
– Ні, ти сама перепиши,– відмовилася благородно Зіна. – У тебе почерк тільки трошки гірший, ніж у мене. У тебе тільки «д» погано виходить і «р», а ти постарайся. Хай одразу побачать, що вірші твої.
Тоня старанно почала виводити вірші на зворотному боці листівки. Потім замислилася. Потім написала щось на клаптику папірця і сказала:
– Дівчатка, слухайте, тільки нікому не кажіть:
Всі піонери стали тут, Врочисто віддають салют. Одягнуть в цей чудовий час Червоні галстуки на нас. І я щаслива, що тепер Я також юний піонер! І хай у всьому-всьому світі Живуть такі ж щасливі діти!
У всьому-всьому світі!
Маша читала вчора «Пионерскую правду»; там було про маленьких греків у фашистському полоні, там писали про голодних безробітних дітей в Америці, про маленьких негрів, яких не пускають до школи. І там ще писали про дітей в притулках англо-американської зони. Затамувавши подих, слухали діти, і старші згадували про себе, про Аушвіц, Люблін. А Катя насупила брови і закусила губу – тут не було Леночки – Леночка зрозуміла б чому. Тільки вони вдвох згадували і говорили між собою про тих малят, які зникли невідомо куди, і завжди, коли читали в газетах про ці притулки, думали – а може ж там Ясик і решта, яких тепер нізащо нікому не впізнати…
Катя поглянула на свою підшефну четвірку – Тоню, Світланку, Зіночку і Надю. Хто б міг сказати, що й вони колись пережили все це! Такі собі звичайні милі дівчатка в коричневих формах з білими комірчинами, в чорних фартушках і з великими бантами в косах. З веселими вогниками в очах.
Вони всі хвилюються.
Нарешті настає цей визначний день.
Вони, всі четверо, почували себе справжніми іменинницями. Сьогодні їх приймають у піонери!
Нe менше за них хвилювалася Маша, хороша Маша, яка дуже «прийшлася до двору», як каже Марина Петрівна.
По-перше, їй хотілося, щоб дітям було добре, ну зовсім, зовсім добре, краще, ніж було б удома; по-друге, щоб була справжня піонерська робота, яка б «виховувала, допомагала б»; і, по-третє, їй все-таки хотілося, що там приховувати! – хоча вона й була зовсім не з честолюбних, – щоб їхня піонерська дружина вийшла на перше місце в районі, а там хтозна, може, й в усьому місті? Вона любила свою роботу і останнім часом днювала і ночувала в будинку, незважаючи на свої робочі години. Та й хто тут коли рахувався з часом? Для всіх будинок був ніби рідний дім. А тут ще з'явилася невгамовна Маша – захоплена, безпосередня, щира, твердо переконана, що таких чудових дітей нема більше ніде!
Справді, варто тільки глянути на них зараз, коли вони стоять на врочистій лінійці. Навіть Світланка серйозна і зосереджена, ніби на все Життя хоче запам'ятати цю мить. Вона виходить і проникливим голосом каже піонерську обіцянку. Світланці першій Маша пов'язує червоний шовковий галстук. Їй страшенно хочеться поцілувати Тоню, а за нею Зіночку, Світланку і Надю, але ж це аж ніяк не входить у ритуал прийняття до піонерів! Це вона робить перша одразу після урочистого піонерського збору.
На цьому урочистому піонерському зборі, який відбувався в залі, зібралися всі діти дитбудинку, навіть малята, приїхали в гості шефи-танкісти з танкового училища, шефи з Ботанічного академічного саду, артистка Галина Олексіївна, прийшли подруги з школи. Нових піонерів усі вітали, цілували, бажали хорошої роботи і успіхів у навчанні.
– А тепер,– сказала Марина Петрівна,– ми запрошуємо всіх дорогих гостей до їдальні,– сьогодні у нас ще одне сімейне свято, яке збіглося з такою знаменною подією, як вступ до піонерів. Сьогодні в нас у будинку аж три іменинниці. Нашій Тоні виповнилося сьогодні десять років, нашій Каті – чотирнадцять; а нашій Ліні Павлівні…
– Ой, не кажіть скільки! – з удаваним страхом перебила її Ліна Павлівна. – Я вже стара!
Марина Петрівна засміялася і не сказала, скільки років виховательці Ліні Павлівні, і всі діти засміялися. Тільки п'ятирічний Ігорьок з групи малят серйозно сказав Орисі Лебединській:
– А я думав, тьотя Ліна молода, а вона стара.
Шестирічна Орися трохи зневажливо, звисока, бо вона насправді була трошки вища за хлопчика, сказала:
– Вони навмисне так кажуть, щоб ми засміялися!
Ігоркові це дуже сподобалося, і він засміявся голосніше від усіх.
Усі столики в їдальні були поставлені, як літера П, і в центрі мали сидіти іменинниці. Сьогодні всі обідали в одну зміну – і старші, і середні, і малята. Тому столики внесли ще з робочих кімнат, щоб усі – і свої, і гості – розмістилися.
– У нас іменини! – повідомляла кожного Орися. Вона вперше в своєму житті була на іменинах!
Їдальня мала надзвичайно іменинний вигляд. На столах стояли квіти, а коло приборів іменинниць були складені подарунки. Ой, що було проти прибору Тоні!
Одразу в очі їй кинувся товстий зошит у твердій коричневій обкладинці. «Вірші, оповідання і повісті Тоні Мідян» – було написано на першій сторінці.
– Ой! – тільки тихо прошепотіла Тоня.
Потім був альбом для листівок, потім альбомчик для віршів, ціла купа листівок з ніжними написами – це дарували всі подруги, потім мережений білий комірець і хусточки і, нарешті – нова книга «Четверта висота» і малюнок – Ленін-гімназист у саду з книгою в руках.
– Ой,– тільки тихо зойкала Тоня.
Ще шефи подарували лото, цікаву настільну гру, м'яч і скакалку.
Перед Катею теж була гора подарунків – хусточки, зошити, альбоми, книги, малюнки, готовальня, фарби.
Перед прибором Ліни Павлівни стояв флакон одеколону від старшої групи, коробочка і листівки від середніх, від персоналу гарненький портфельчик, а,– зверху лежав найдорожчий для неї подарунок – телеграма від батька.
Після того, як Таня і Галина Олексіївна розповіли їй про батька, вона звернулася у військкомат, і її досить швидко повідомили, де він. Ліна одразу написала йому, і вони листувалися весь час. Він часто писав і от зараз, не забувши дня народження дочки, надіслав велику телеграму.
Ще перед кожною іменинницею була коробка шоколадних цукерок! Це приніс Петро Петрович – їхній «садовий шеф» професор-академік, ну, а шефи танкісти і гості з видавництва принесли взагалі багато книжок, цукерок, яблук і навіть кілька тортів.
Пироги, як обіцяла Марина Петрівна, були трьох сортів. Пирогами пригощали самі іменинниці. На пирогу з м'ясом було виліплено «Л. П.», на пирогу з капустою «Катя», а на пирогу з яблуками «Тоня». Вони були дуже великі – як їх тільки Ніна Йосипівна спекла! Після того як усі діти пересвідчилися, що на кожному справді виліплено ім'я іменинниці, і навіть Орися прочитала серйозно по складах: «Ка-тя, То-ня», Марина Петрівна порізала їх на дрібні шматочки, щоб кожен покуштував саме іменинного пирога, та крім них було ще напечено немало!
Це були справжні іменини. Навіть тости виголошували, тільки замість вина пили ягідні соки і ситро, але з чарок!
Катя розчервонілася і щаслива переглядала подаровані їй малюнки і листівки, читала зворушливий напис і дійшла до листівки з дівчинкою, схожою на Світланку, і з кошеням, схожим на Зіночку.
– Це від нас! – повідомила радісно Світланка. – А вірші сама Тоня вигадала! Вона тепер завжди вірші вигадуватиме і буде письменницею.
Навіть Катя здивувалася, що Тоня сама написала вірші! Хоча вона власноручно підписувала на зошиті: «Вірші, оповідання і повісті Тоні Мідян», але це більше через те, що підслухала випадково розмову про іменини Ясочки, і гадала, що це буде справа далекого майбутнього.
А тут нате вам – Тоня написала перші вірші, та ще присвячені їй!
– Тоня сама вірші написала! – оголосила вона на всю їдальню.
– Хай прочитає! Хай сама прочитає!
Тоня почервоніла, опустила голову і нізащо не хотіла вставати.
– Навіщо ви сказали? – трохи не плачучи, докоряла вона Світланці і Каті.
Але і Маша, і Ліна Павлівна, і Марина Петрівна казали їй, підбадьорюючи:
– Це ж чудово! Вірші в день народження! Можна тільки позаздрити Каті. Встань, Тонечко, і прочитай голосно.
Нарешті Тоня встала і почала читати зовсім пошепки, потім насмілилася і середину прочитала голосно, а під кінець знову зніяковіла, ледве закінчила і швиденько сіла, опустивши голівку. Всі аплодували і кричали «браво».
– У неї ще є, як нас приймають у піонери,– писнула Надя.
– Як приймають у піонери? – спалахнула Маша.– Тоню, ти мусиш бути дисциплінованою піонеркою і слухати піонервожату. Наказую тобі негайно прочитати вірші!
– Та він коротенький! – спробувала заперечувати Тоня.
– Нічого, читай!
– Читай, читай, Тоню! – кричали діти.
Тоня встала і, серйозно дивлячись на свою піонервожату Машу, прочитала:
Всі піонери стали тут, Врочисто віддають салют. Одягнуть в цей чудовий час Червоні галстуки на нас. І я щаслива, що тепер Я також юний піонер! І хай у всьому-всьому світі Живуть такі ж щасливі діти!
Справді, це ж був чудовий час! Маша сяяла від щастя. «Яка я розумна,– подумала вона, – що не відмовилась, як деякі комсомольці з нашої групи, від піонерроботи і пішла саме в цей будинок. Таких дітей більше ніде нема!»
Катя виголосила тост, і всі пили виноградний сік і ситро за те, щоб Тоня була поетом.
– Добре? – підморгнула Катя Леночці.
– Чудово! – шепнула та. – Все в порядку.
Але й другу іменинницю не забували. Про неї кожному хотілося сказати: і дітям, і учителям з школи, і Маші! І навіть один з гостей, «садовий шеф» Петро Петрович, професор-академік, узяв слово і проголосив тост за юного мічурінця, майбутнього його помічника, який разом з молодим загоном лісоводів і садоводів прикрашатиме землю квітучими садами і зеленими лісами. Це він, звичайно, казав про Катю.
– От красиво сказав! – шепотіли діти.
– От наша Катя!
Катя сиділа обнявшися з Тонею, обидві червоні, зніяковілі і дуже щасливі.
Хіба це не були справжні, чудові іменини!
А по обіді танцювали, ставили шаради. І танкісти, і Петро Петрович, і вихователі, і вчителі з школи, і Галина Олексіївна теж танцювали і веселилися з дітьми.
Світланка заснула швидко.
– Шкода, що мама не приїхала і не бачила, як нас у піонери приймали! – сказала вона, коли Тоня укривала її, і тільки її білява голівка торкнулася подушки, як вії безсило опустилися, і за хвилину вона спала міцним сном.
А Тоня довго не могла заснути. Який хороший день був у неї! Коли б можна було, вона б встала і почала писати в новий зошит. Оповідання? Ні, цілу повість – не про ляльку Ясочку, а про одну дівчинку, як вона жила в дитбудинку і як її всі любили.
– Ти не спиш, Тонику? – почула вона. Це Леночка зайшла подивитись на Зіночку, а по дорозі на всіх її подруг. Так вона робила щовечора, і це не здивувало Тоню. Вона й гадки не мала, що сьогодні Леночка прийшла більше заради неї, а не заради сестрички.
– Усі сплять, а ти не спиш,– сказала вона, присідаючи на краєчок ліжка. – Ти не простудилася, бува, коли гостей проводжала?
– Ні, я просто не можу заснути.
– Весело було, правда? – спитала Леночка.
– Дуже весело. Ніколи мені так добре не було.
– Хочеться, щоб завжди так було в будинку – весело, дружньо. Мені тут всі як найрідніші,– сказала Леночка.
– І мені,– прошепотіла Тоня.
– А ти ж хочеш поїхати у Ленінград, до Світланиних батьків… Вона й забула про це. Але, справді, скільки вони мріяли про це з
Світланкою! Їй чомусь здавалося зовсім особливим щастям жити в родині, де є мама, тато… Навіть коли це Світланчині, а не її. Але ж останнім часом виявилося, що її дуже люблять тут – і Катя, і Леночка, і Зіна, і Ліна Павлівна, і Маша, і Марина Петрівна… усі… усі… Хіба легко кинути їх, і ще тепер, коли вона вже піонерка, коли у неї є вже свої доручення, свої обов'язки?
– Тонечко, – спитала ласкаво Лена, поклавши руку на плече дівчинки,– ти певна, що ти там будеш рідніша, ніж тут, і тебе там більше любитимуть?
Вона, Лена, ніби підслухала Тонині думки і продовжила їх. «Але ж Світланка поїде, як же вони будуть не разом?» – спробувала захиститися і від своїх думок і від Лениних запитань Тоня.
– А може, їм важко буде, щоб одразу дві дівчинки приїхали,– сказала Лена.– Адже ти велика вже, ти ж це розумієш. Це не дитячий будинок. А може, вони саму Світланку хочуть. І ти тут кинеш своїх, рідних, і поїдеш, власне, до чужих.
– Так Світланка їм же писала. Як же без Світланки?
Ні, справді, як же лишитися без Світланки? Хай Лена в усьому права, але як же без Світланки?
– Леночко, а як би ти? Ти б поїхала чи лишилася?
– Навіть коли б мене дуже просили, я б не поїхала,– твердо сказала Лена. – Я дома тут. Тут про мене Радянська влада піклується. І я кінчу школу, технікум і працюватиму, за все віддячу. А там би я наче в приймах була. Думала б, може, вони Світланку більше люблять. Вона ж все-таки рідна дочка. А тут усі ми рівні і рідні Марині Петрівні, Ліні Павлівні, Маші, усім. Ні, я нізащо не поїхала б!
– Може й мені не їхати? – спитала тихо Тоня.
– Ти сама вирішиш, коли вони покличуть,– сказала Леночка. – А зараз спи! Сьогодні такий хороший день, та я певна, в будинку далі буде все краще і краще. От Маша клопочеться, щоб піонерську кімнату влаштувати, гуртки як слід працюватимуть, ти в журнал вірші писатимеш… На добраніч, Тонько! – вона нагнулася і поцілувала Тоню, і Тоня притулилася до неї, рідної старшої сестри всіх дітей, як тулилася до неї ще в ті страшні далекі часи. І раптом відчула – їй дуже не хочеться, щоб щось змінилося.
Будинок, діти, старші дівчата, школа, піонерська дружина… Хай так буде ще довго, довго, аж поки вона виросте. От тільки як із Світланкою?
Світланка не знала, чи кинутись до мами, чи чемно привітатися. Вона дивилася то на Тоню, то на цю красиву жінку і розгублено блимала очима.
Вони з Тонею щойно повернулися з школи, і вже на вулиці їм назустріч бігли діти і кричали:
– Світланко, твоя мама приїхала!
І вони обидві побігли що є сили, але перед кабінетом Марини Петрівни пішли тихше… тихше… І тихенькі та смирні зайшли в кабінет.
– От вам і Світланка! – сказала Марина Петрівна. – Пізнаєте?
– Не пізнала б! – щиро сказала жінка і притягла до себе дочку. – Світланочко, от я й приїхала по тебе.
Вона ледве стримувала сльози, «мама Зося».
– А оце Тоня! – сказала Світланка.
– Здрастуй, Тонечко! – сказала Світланчина мама і поцілувала й Тоню.
– Тонечко, ходімо приготуємо кімнату нашій гості,– сказала Марина Петрівна. – Ми вас влаштуємо в кімнаті завпеда, ви, мабуть, стомилися з дороги. Ми зараз повернемося.
Тоня слухняно вийшла з нею за руку.
– Побіжи, Тонику, швидше до Олени Іванівни і скажи, щоб дала чисте простирадло, підодіяльник, наволочку, і принеси все це у кімнату Софії Миронівни. Треба ж усе гарно влаштувати.
Тоня швидко побігла. Звичайно, треба все гарно влаштувати!
Як добре, що Марина Петрівна так привітно приймає Світланчину маму. Так уже повелося в дитбудинку. Хто з батьків приїздить, той обов'язково поживе в будинку 2 – 3 дні, а то й цілий тиждень і розстається, наче близький родич. А яка красива мама Зося! Ще краща, ніж на картці! Тоня з особливою дбайливістю стеле їй постіль на дивані, приносить карафку з водою і горщечок квітів із зали.
– Можна? – питає вона Марину Петрівну.
– Ну, звичайно. А тепер ходімо запросимо пообідати.
Марина Петрівна хвилюється і за Тоню, і за Світланку, і… за цю красиву молоду жінку. Але дивно – найменше вона хвилюється за Тоню. Леночка і Катя розповіли їй про свої розмови з Тонею і про свої спостереження.
– От побачите, вона сама не схоче їхати! – переконано мовила Леночка.
– Але їй буде прикро, коли її не запросять,– суворо сказала Катя. Тоня теж схвильована. Вона дуже красива – Світланчина мама, і вона поцілувала й Тоню, але не так уявляла собі Тоня зустріч з «мамою». І вона така рада, що Марина Петрівна покликала її з собою і що доручила їй допомагати. Тоня раптом притуляється до руки Марини Петрівни, між плечем і ліктем, і їй стає затишно, тепло і спокійно, наче маленькій пташці під крилом матері. Марина Петрівна мовчки гладить темну, гладко зачесану голівку.
Тільки ж як без Світланки? Це ж буде зрада з її, Тониного, боку.
Раптом Марина Петрівна каже:
– Тонечко, Світланчина мати писала, якщо ти захочеш, вона поклопочеться, щоб тебе перевели до ленінградського дитячого будинку. І ти приходитимеш до них у гості, до Світланки.
Тоня здригається, якийсь час мовчить, а потім каже тихо:
– Ні, я хочу тут, дома лишитися.
Марина Петрівна міцно пригортає до себе дівчинку і каже:
– От і добре, рідна моя дитинко. Ходімо швидше, скажемо, щоб принесли сніданок, а то незручно примушувати гостю чекати до обіду.
А в кабінеті Світланка сидить на колінах у матері незвичайно серйозна і докладно, як доросла, розповідає про те, як їх прийняли у піонери, і через кожні два слова: «Ми з Тонею», «Я з Тонею», «А Тоня казала»…
Мати слухає тільки її голосок і наче нічого не розуміє. Час від часу вона витирає сльози, задає одні і ті ж питання по кілька разів.
– А ти добре вчишся?
– Еге, я ж кажу, в табелі у мене тільки дві четвірки, а у Тоні всі п'ятірки. У мене з арифметики і з англійської мови.
– Ти вже вчиш англійську мову? – дивується мати.
– Аякже! Я ж уже в третьому класі. Ми з Тонею з самого першого класу сидимо вдвох на парті. Нас хотіли розсадити, так я плакала, і нас не розсадили.
Світланка чомусь уникає в розмові слова «мама», але ось раптом несміливо каже:
– Мамо… – І Зося вся тремтить від хвилювання, почувши вперше це слово. – Мамо, а нам з Тонею треба повні квитки брати, чи можна один на двох?
– Які квитки? – не розуміє мати.
– Ну, на поїзд до Ленінграда?
– А-а,– червоніє мати,– ні, тобі досить півквитка.
– І Тоні півквитка. От і виходить цілий. Я ж їй казала, що нам одного квитка досить,– сміється Світланка.
– Ти дуже хочеш, щоб твоя подружка їхала до Ленінграда? Вона згодна, щоб її перевели в який-небудь ленінградський дитячий будинок? – питає мати, не знаючи, що листа Світланці прочитала сама Марина Петрівна без останніх слів.
– Чому в дитячий будинок? – не розуміє Світланка. – Вона ж поїде до нас, додому.
– Світланочко,– каже мати,– у нас дуже маленька квартирка, твоє ліжечко ми поставили поруч з ліжком твого маленького братика Світика.
– Та ми можемо вдвох спати! – заспокоює Світланка матір і сміється знову. Подумаєш, біда, спати вдвох з Тонею! – Коли чергові не бачать,– каже вона таємниче, – я завжди до Тоні в ліжко перелажу, особливо взимку. Тільки Марина Петрівна не дозволяє, і ви їй не кажіть.
– А чом ти кажеш мені «ви»? – всміхається мама.
– Я ще не звикла,– ніяковіє Світланка і чомусь смутніє.
– Там дуже хороші дитячі будинки, в Ленінграді,– каже мати,– і згодом ми зможемо Тоню перевести туди.
Світланка не відповідає нічого.
– Ну, розкажи ж мені ще що-небудь,– просить мати.
Але Світланка вже не знає, про що розказувати. Саме заходять Марина Петрівна з Тонею.
– Прошу вас, ходімте перекусите до обіду. Світланочко, запрошуй маму до їдальні, а потім відпочинете з дороги.
– Тоню, можна тебе на хвилину? – раптом просунулася в двері голова Каті.
– Тоня з нами! – схопила Тоню за руку Світланка.
– Я зараз прибіжу! – кинула їй Тоня і, не дивлячися в очі, побігла до Каті.
Каті потрібно було негайно оформити стінгазету. А Ася і Льоня хворі, і Надя – усі художники як змовилися.
– Ну, нівгодинки, Тосько, добре? А то я не встигну уроки вивчити. Потім чергова Ліна Павлівна попросила допомогти купати малят.
Потім треба було вчити уроки!
Світланці дозволили не вчити. Але вона теж сіла.
– Я завтра ще піду в школу,– сказала вона,– і, може, мене викличуть. Я швидко вивчу, поки… мама спочиватиме…
І вона сиділа, як завжди, поряд з Тонею і старанно переписувала вправи з граматики, потім розв'язувала задачки. Інколи поглядала на Тоню сумними очицями і нічого не казала. Тоді Тоня, бачачи, як вона мучиться, сказала сама тихо:
– Ти не сердишся, що я не поїду в Ленінград? Я не хочу в чужий будинок.
І тоді вони обидві заплакали. Але підійшла Леночка і сказала спокійно, хоч сама трохи не заплакала:
– Ну, от дурненькі! Ви ж листуватиметесь, і ми всі з екскурсією поїдемо до Ленінграда і приїдемо до Світланки в гості.
Але всі, навіть хлопці, розуміли, що обом подругам дуже сумно і ця гостя не принесла їм радості, як усі матері, що приїздили за знайденими дітьми.
Другого дня стало трохи спокійніше, хоч Світланка була або незвично серйозною, або розгубленою. Лена, Катя, Марина Петрівна і Маша з Ліною Павлівною догадувалися, як насправді їй сумно і що вона лише стримує себе.
Правда, другого дня увечері «мама Зося» із Світланкою, Тонею, Зіною і Надею їздили до міста. Дівчатка показували їй Київ, і всі трохи розвеселилися.
Але третього дня несподівано знайома нам моторна поштарочка принесла телеграму на ім'я Світланчиної матері. Та страшенно злякалася. Щось із Світиком, майнуло в голові, або з чоловіком. Але те, що вона прочитала, водночас і заспокоїло, і приголомшило її. Вона прочитала: «Привозь обох дівчаток. Одержав персональну пенсію. Цілую дочок. Тато».
Коло неї з'юрбилися зацікавлені діти – Світланка, Тоня, Катя, Лена, Зіна, Ася, Льоня, Баня.
– Що трапилося? – спитала стурбована Леночка.
– Ні, нічого. Чоловік пише, щоб і Тоню привезти. Поїдеш, Тонечко, з нами? Тато кличе. І вона прочитала: «Привозь обох дівчаток. Цілую дочок. Тато».
Тоня поглянула на благальні очі Світланки, на ясні і строгі очі Каті, рідні, ласкаві очі Леночки, на схвильовану Машу, Ліну Павлівну, всіх дітей, на Марину Петрівну,– похитала головою і повторила те, що сказала вчора, тільки голосно і зовсім спокійно:
– Ні, я дома лишуся,– і додала: – Я вам писатиму – і Світланці… і татові.
Їй на одну мить здалося, що справді там, далеко, – її тато. В усякому разі, вона вважатиме його своїм татом!
І всім одразу стало легко, і навіть Катя, яка весь час суворо поглядала па Світланчину матір, раптом усміхнулася і сказала:
– Ми приїдемо влітку, шефи обіцяли таку екскурсію відмінникам!
– Я приїду обов'язково! Я так старатимуся, щоб і мене взяли, – сказала Тоня Світланці, взявши її за руку.
Два дні, які ще прожила в будинку «мама Зося», були вже зовсім спокійні. Тепер, навпаки, всі намагалися розважити і чимось догодити Світланці. І Катя з Леною навіть призналися одна одній, що вони непевні, як там буде Світланці, але Ліна Павлівна їх заспокоїла:
– Видно, батько дуже хороша, чула людина. Та й до матері Світланка звикне, у них у обох легка вдача, це Тоня найменшу дрібницю переживала б.
– Хоч би швидше листа від неї одержати, як їй там буде,– сказала Лена.
На вокзал пішли проводжати Ліна Павлівна, Лена, Катя, Тоня, Зіночка і Надя, і там, звичайно, не обійшлося без сліз! Зіночка і Надя несли по черзі довгу коробку. Це дівчата подарували Світланці свою улюблену ляльку Ясочку.
– Поглянеш на неї і нас згадаєш! – сказала Зіночка. Світланка хлипала і не випускала з руки Тонину руку, але старші
намагалися її розвеселити, вони жартували, сміялися до речі і не до речі.
– А тепер швидше додому! – сказала Катя, коли поїзд рушив. – А то ж у нас сьогодні на піонерському зборі зустріч з краснодонцем Жорою Арутюнянцем. Маша наказала, щоб не спізнювалися!
