Текст книги "Тут баба ворожила (2006)"

Автор книги: Наталя Паняєва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

Розгадка таємниці Володарки

Авенір мчав на скутері, не розбираючи дороги. Він летів до лікарні. Затамувавши подих, огинаючи машини, як справжній слаломіст, нісся до Русі, несучи розгадку її хвороби – отруєння талієм.

Репортер влетів до лікарні, наче справжній вихор.

Проте лікарі не відразу повірили йому. Довелося викликати майора Дементія. Той швидко приїхав до лікарні і підтвердив слова Дейкала, що була спроба вбивства. Лікарі перевірили волосся Русі і виявили чорні стовщення біля коріння. У лікарні зчинилася біганина. Русю негайно перевели до реанімації.

Коли двері відділення інтенсивної терапії за каталкою, на якій повезли дівчину, зачинилися, Дейкало залишився у коридорі сам-на-сам з майором.

Деякий час Авенір міряв кроками коридор і зазирав у двері.

– Як ти вважаєш, я не запізнився? Врятують її? – перепитував він щохвилини.

Дементій терпляче відповідав йому:

– Щоб ти не сумнівався. Вони роблять все можливе.

– А вони знають, як лікувати отруєння талієм?

– Думаю, що так. Та сядь ти хоч на хвилину!

– Навіщо? – нервово запитав Авенір.

– Я чекаю, коли ти отямишся і зможеш мені докладно розповісти, як ти знайшов розгадку.

– Але підтвердилося, що це талій? Ти бачив результати аналізів?

– Так, все підтвердилося, – майору справді показали результати експертизи.

– Ось тобі і вся чорна магія. Звичайна отрута, – скрушно похитав головою Авенір. – Ніякий не гіпноз, не підсвідомий потяг до смерті. Обдурили мене, як хлопчиська! Я вважав себе розумнішим. Хитра зараза! Поглузувала з мене добряче.

– Володарка?

– А хто ж ще? Головне, я все перевірив по Інтернету. Знайшов сайт про чорну магію, подивився, який має бути ритуал.

– А ти вважаєш, Володарка не могла сходити на той сайт? – глузливо посміхнувся Дементій.

– Коло малювала, наглядачів сторожової вежі викликала. Психологію приплела. Оксана в транс впадала. Боже! Який же я телепень! І не я ж один. Зараз просто пошесть пішла – відьми, ворожки, екстрасенси, контактери… Ловлять дурників на примітивний гачок. Володарка – звичайна шахрайка!

– Дев’яносто п’ять відсотків із них – шахраї, скажу тобі як мент, – зауважив Дементій, але Авенір не звернув уваги, бо був надто обурений.

– Ти розумієш, вона у цілковитій безпеці. Що їй можна закинути? Знання психології, читання заклинань? То не будь ідіотом, не ходи до них – не обдурять.

– А Оксана з Вітою – думаєш, вони в долі шахрайства?

– Мені здається, вони вірять у свій так званий дар. І щиро намагаються допомагати Володарці.

– Тобто ти вважаєш, що вона – головна у цьому ланцюжку?

Авенір замислився.

– Що стосується «чорної магії», то напевно. Але ланцюжок набагато довший. Я вважаю, що справжній керівник нам не відомий. Він не світиться, а ховається десь за лаштунками. Сама Володарка не змогла б організувати і налагодити механізм такої складної організації. Подивися сам. Це досить розгалужена організація. У них кожен має свою окрему функцію. Артеменко приймає парі, і вирішує грошовий бік справи, Володарка організовує сеанси чорної магії. Але хтось направляє жінок опитувати жертв, хтось є сполучною ланкою між Артеменком і Володаркою, хтось розповсюджує відомості про Володарку для потенційних клієнтів. От тільки хто?

– Ти правильно міркуєш. До верхівки ми досі не добралися. А як ти додумався до талія?

– Несподіваний збіг обставин. Спочатку я спостерігав у кав’ярні бійку двох дівчат. Вони побилися не на жарт – одна другій видерла жмут волосся. Це була Тома Оліяр. Вона тоді сказала: «Мені зовсім не боляче». Так воно і було. При ураженні талієм волосся випадає безболісно. Згадай діточок у Чернівцях. Вони всі облисіли, поки лікарі встановили, що дітки отруїлися талієм. Але ж спочатку, поки не встановили отруєння, їх лікували від різних хвороб. Симптоми найрізноманітніші. Якщо в людини блювота – лікарі діагностують шлункове захворювання. Якщо болі у суглобах – поліневрит або ревматизм. Іноді спостерігається диплопія – подвійне бачення предметів. А таке буває при отруєнні, наприклад, блекотою. Іноді змінюється пігментація шкіри.

– Ти, я бачу, проштудіював цей предмет.

– Так, я подивився у довідник із гострих отруєнь. Але для всіх випадків є дещо спільне – випадає волосся. Наталя Паняєва не хотіла давати своєму собаці ліки від глистів, бо вони, на її думку, містять талій, а через це собака може полисіти. Вона, вочевидь, помиляється, ліки тепер навряд чи містять талій. Але це був другий поштовх.

– Дістати талій досить важко, – зауважив Дементій.

– Проте можливо. Особливо зважаючи, які гроші вони гребли з клієнтів, – не погодився Авенір. – Ти покопайся. Талій використовують на заводах, які виготовляють інфрачервону техніку.

– Покопаюсь, але, швидше за все, це військовий комплекс. А мені туди – зась!

– І ще. Я багато думав про цю організацію. Головне, що їм потрібно, – щоб ніхто не запідозрив отруєння. Тому ж то головний у їхній структурі повинен триматися подалі від Володарки. Він, таким чином, поза підозрою. Адже він не має жодного зв’язку з жертвою.

– Давай простежимо. Щоразу з’являється жінка з анкетою. Вона проводить опитування. Я говорив із жінками з товариства «Друг споживача», вважаю, вони зовсім не в курсі справи. Розмовляв з однією з них сам-на-сам. Виявляється, в Ольги Іванівни виникли певні підозри. Вона сказала тій жінці буквально таке: «Якось я побачила одного чоловіка, коли той виходив із будинку, де йому не було що робити і де ми перед тим проводили опитування. Він ніс сумку з інструментами». Тобто покійна Ольга Іванівна забагато знала. Вочевидь, її інструктував сам голова організації, тому у неї виникли підозри, коли вона побачила його не там, де слід.

– І раптом вона захворіла, – відзначив Авенір.

– Так, захворіла. А позаяк вона була жінка віруюча, то перед смертю попросила привести священика і висповідалася йому.

– Я не маю сумнівів, що вона також розповіла священику, хто той чоловік, якого вона побачила там, де йому не було що робити, – Авенір відчував, що розгадка майже у нього в руках, але якась деталь постійно вислизала з його думок.

Майор був спокійніший.

– Маєш рацію. Цілком імовірно, якщо вона впізнала того чоловіка, то той чоловік також впізнав її. Таким чином, вона стала небезпечним свідком. І отець Юрій – в силу того, що дізнався на сповіді, – теж. Тому його і вбили.

– Цілком логічний висновок. А ти знаєш, хто цей чоловік?

– Здогадуюсь. Але не маю жодних доказів проти нього. І зібрати їх буде складно – тепер вся банда зачаїлася. І ти мусиш зачаїтися. Тільки нещасного випадку з тобою не вистачає. Адже ти теж небезпечний свідок! І літаєш на своєму скутері, як навіжений. Давно слід купити собі солідну машину!

Авенір засміявся:

– Коли ви навчитеся розгрібати пробки, тоді, може, і куплю. Або коли одружуся.

– У такому разі бажаю тобі одружитися якнайшвидше. Даруй, але мушу їхати. Не хвилюйся, я певен, що з Русею все буде гаразд, – з цими словами майор попрямував до виходу, а Дейкало залишився сам очікувати результатів.

Проте настрій у нього суттєво поліпшився.

* * *

Минуло майже два тижні. Руся почувалася значно краще, але з лікарні її ще не відпускали. Дейкало відвідував її щодня, носив фрукти і свіжі журнали. Він написав кілька статей для газети, виконуючи свої обов’язки, але у вільний час працював над записами про Володарку. Авенір сподівався коли-небудь, коли Дементій посадить нарешті всю компанію за ґрати, опублікувати сенсаційну статтю про цю справу. Тому нетерпляче чекав на сигнал від майора. Але той мовчав.

І ось нарешті рано вранці у Дейкала задзвонив телефон. Авенір саме голився у ванній.

Він підбіг до апарата лише за п’ятим дзвінком і вже не сподівався, що встигне.

Авенір відчував, що це – важливий дзвінок. Адже хто дзвонитиме так рано через дрібниці? Хіба що помиляться номером.

Він схопив слухавку і почув голос майора Дементія.

– Нарешті! – вирвалося в Авеніра з полегшенням. – Я вже думав, ти ніколи не подзвониш!

– Для початку – доброго ранку, – відповів майор.

– Доброго ранку! Я чекав твого дзвінка, – трохи заспокоївся Дейкало.

– От і дочекався, – безтурботно повідомив майор. – Приїжджай сьогодні об одинадцятій до мене. Тільки давай одразу домовимося. Ти – мій оперативник. Мовчи і спостерігай.

– Що ти задумав? – спитав Дейкало.

– Спробую розколоти головного злочинця, – так само безтурботно відповів Дементій. – Отже, не запізнюйся.

– Та я заради такого, – загорлав Авенір, – з восьмої буду стирчати у тебе під дверима. Але ексклюзив мій!

– Добре, – миролюбно відповів майор і поклав слухавку.

Тепер Дейкало вже не мав часу гратися з бритвою. Він нашвидку проковтнув каву та бутерброд і кинувся до дверей.

До відділку він і справді приїхав зарано, сподіваючись вивідати щось у Дементія, але той був надто зайнятий, або вдавав це. Тому Авенірові довелося без діла тинятися коридорами. Аж раптом він побачив, як із ліфта два оперативники, яких він кілька разів зустрічав у Дементія в кабінеті, викочують візок пана Картамиша. Авенір кинувся до нього:

– Добридень, пане Картамиш! І ви тут?

– Сердечно вас вітаю, друже, – поважно кивнув пан Картамиш. – Мене попросили зайти до пана майора Дементія. Я пам’ятаю, це ваш знайомий, чи не так?

– Так, справді, – трохи розгубився Авенір. – Але з якої причини?

– Думаю, ми зараз про це довідаємося, – ледь посміхнувся пан Картамиш.

Вони увійшли до кабінета майора, який підвівся їм назустріч.

– Добрий день, – привітався слідчий з паном Картамишем. – Прошу вибачити, що потурбували вас, пане Картамиш, але ми потребуємо вашої допомоги в одній справі.

– З радістю допоможу вам, – відповів пан Картамиш.

– Ви добре доїхали? – спитав Дементій.

– Так, дякую. Ваші колеги довезли мене і допомогли піднятися на третій поверх.

– Вони і додому вас відвезуть. Ви з ними вже познайомилися?

– Звичайно. Дуже приємні молоді люди.

– Тоді дозвольте ввести вас у курс справи. Прошу всіх сідати.

Дейкало і двоє підлеглих майора всілися на стільці попід стінкою. Візок пана Картамиша стояв навпроти столу Дементія.

Почувся легкий стукіт у двері.

– Прошу! – гукнув майор.

Двері прочинилися, і зайшов пан Козлов.

– Доброго дня, – привітався він з усіма відразу, а потім звернувся до майора: – Сподіваюся, я не запізнився?

– Ні, – відповів майор. – Ми саме збиралися розпочинати. Прошу, сідайте.

І Дементій почав оповідати:

– Десятого жовтня було вбито священика отця Юрія у провулку біля Бауманівської вулиці.

– Відверто кажучи, я вже чув цю історію, – повідомив пан Картамиш.

Дементій кинув швидкий погляд на Дейкала.

– Однак, якщо ви не проти, давайте все ж поговоримо про неї.

– Звичайно, я не проти, – ввічливо відповів пан Картамиш.

– Отже, десятого жовтня було вбито священика отця Юрія у провулку біля Бауманівської вулиці. Я маю підстави вважати, що ви, пане Картамиш, знаходилися неподалік звідти між восьмою і дев’ятою годинами вечора. Між двадцятою і двадцять першою, точніше. Чи можете ви щось повідомити слідству у зв’язку з цим?

– Я дуже рідко буваю на Нивках. Можна сказати, практично ніколи. Я взагалі рідко виїжджаю з дому. Іноді – до інших колекціонерів, іноді – просто на прогулянку. Але не на Бауманівську о двадцять першій ночі…

– А до лікарів їздите?

– Мене відвідує особистий лікар. Як правило, це відбувається у мене вдома.

– Я волів би викласти факти, пов’язані з убивством отця Юрія, бо вважаю, що ви можете нам допомогти. Повернімося до подій того вечора. Отця Юрія викликали до жінки, яка помирала. Вона жила неподалік від оселі священика. Її було втягнуто у злочинну організацію, про що жінка, вочевидь, спочатку не здогадувалася, але з часом дещо запідозрила. Ця організація вбивала людей на замовлення. Звичайно, за солідні гроші.

– Не нова ідея, – кивнув головою пан Картамиш.

– Але ця організація використовувала нові методи: психологічні засоби, які стимулювали так званий «потяг до смерті». На думку виконавців, цей потяг існує у підсвідомості кожної людини.

– І намічена жертва з готовністю вкорочувала собі віку? – з іронією запитав пан Картамиш.

– Ідеться не про самогубство, – відповів майор. – Намічена жертва помирала природною смертю.

– І що, у такі дурниці вірить наша доблесна міліція? – знову не втримався від шпильки пан Картамиш.

Дементій, не звертаючи уваги на його репліку, вів далі:

– Штаб-квартирою цієї організації є будинок так званої Володарки, тобто Тетяни Володарської. Якщо не помиляюся, вона ваша сусідка?

– Невже ви це всерйоз? – знову подав репліку пан Картамиш.

– Так, пане Картамиш.

– Ви вірите, що Володарська плете забобонні нісенітниці, Оксана впадає у транс, Віта малює кола, а в результаті хтось вмирає?

– Пане Картамиш, я розумію, що міліція не викликає у вас захвату, але, прошу, дозвольте мені довести розповідь до кінця. Ні, я не вірю, що у результаті трансу хтось вмирає. Причина смерті жертв цих відьом набагато прозаїчніша. А саме: отруєння талієм. Банальне отруєння, яке злочинці прикривають сеансами «чорної магії». У таких випадках найкраще прикриття – псевдонаукові і псевдопсихологічні вигадки.

– Талій? – здивовано перепитав пан Картамиш.

– Так. Талій. Він не застосовується в широких масштабах, але при виробництві спеціальної апаратури незамінний.

Роздобути його не просто, але вам, вочевидь, це вдалося, адже коробку з талієм ми знайшли у вашому сарайчику в садку.

– У мене в садку? Звідки? Не може цього бути! – пан Картамиш не приховував свого обурення.

– На жаль, може, – відповів майор. – Ми вже зробили експертизу. Це справді талій.

– Але тоді, напевно, хтось підкинув мені цей ваш талій. Мені про це нічого не відомо!

Авенір зачудовано дивився на пана Картамиша. Якби не обіцянка мовчати, яку репортер дав Дементію, він зараз накинувся б із питаннями і на майора, і на пана Картамиша.

– Дозвольте вам не повірити, – ущипливо мовив майор. – Адже ви, пане Картамиш, людина не бідна, чи не так? Одна ваша колекція нефритових статуеток чого варта!

– А до чого тут це? Я вважаю, мої статки не мають жодного стосунку до нашої розмови, – відмахнувся пан Картамиш.

– Ви помиляєтеся. Але дозвольте, я продовжу, – спокійно сказав майор Дементій. – Так от. Ця організація дуже гарно продумана. Фінансовим боком займається пан Артеменко, колишній юрист. Він тримає букмекерську контору на Рейтерській.

Клієнти звертаються до нього і оформлюють угоди. Точніше кажучи, укладають парі про те, що хтось повинен померти у певні терміни. Артеменко, звичайно, схильний до песимізму. Клієнт зберігає надію. Коли Артеменко виграє парі, клієнт, який програв, негайно платить, – бо в іншому випадку може статися дещо не зовсім приємне для самого клієнта. Все, що пан Артеменко має зробити, – це укласти парі. Дуже просто, чи не так? Далі клієнт вирушає до Володарки. Тетяна та її подруги влаштовують виставу, яка мусить налякати клієнта і переконати його у дієвості магії. Це все відбувається на видноті. А тепер дещо про те, що відбувається за лаштунками.

Майор зупинився і обвів поглядом свою нечисленну аудиторію. Всі зберігали мовчання. Навіть пан Картамиш не зронив жодного слова.

– Кілька жінок – службовців одного товариства, яке проводить опитування про різноманітні товари, отримують завдання проанкетувати певний район. «Який хліб ви купуєте? Який одяг? Яку косметику? Які проносні, тонізуючі, заспокійливі ліки?» Так можна довідатися про багато речей. Зараз ніхто не звертає особливої уваги на подібні опитування. А після цього – останній крок. Просто, сміливо і безпомилково! Єдине, що голова компанії робить сам. Він може з’явитися під виглядом електрика – перевірити показники лічильника. Або під виглядом сантехніка, якщо у помешканні жертви течуть труби. Ким би він не виглядав, він завжди має при собі відповідні документи – на випадок, якщо хто-небудь спитає. Але, погодьтеся, хто питатиме документи в сантехніка? Як правило, ніхто й не питає. А мета у нього завжди одна – замінити певний товар у квартирі жертви таким самим, але спеціально підготовленим. Який товар замінити, він вирішує, продивившись анкети, що їх приносять службовці товариства. Він може постукати по трубах, перевірити лічильник, поміряти тиск води, але мету він має одну. Зробивши свою справу, він іде, і ніхто його більше у тих місцях не зустрічає.

Дементій знову зробив паузу і окинув поглядом присутніх.

– Минає кілька днів. Спочатку не відбувається нічого незвичного. Але рано чи пізно з’являються симптоми хвороби. Жертва викликає лікаря, але у того немає підстав щось підозрювати. Він спитає хворого, що той їв чи пив, чи не застудився, не падав тощо. Але звичайні побутові товари, якими хворий користується роками, не можуть викликати підозри. Бачите, як хитро вигадано, пане Картамиш. Голова організації залишається осторонь. Клієнтам про нього нічого не відомо, тому вони не можуть виказати його. До того ж немає ніякого зв’язку між ним і Артеменком з Володаркою.

Пан Картамиш зацікавлено спитав:

– А звідки ж вам так багато відомо?

– Розумієте, коли починаєш підозрювати людину, то відразу в око впадають різні дрібниці, невідповідності, розбіжності. А далі треба лише длубатися і длубатися у фактах. Крім того, є технічні засоби. Відеокамера, наприклад. Пристрій для підслуховування. Можна прослуховувати телефон. Навіть мобільний. Людину можна сфотографувати так, що вона й не здогадається. Ми маємо прекрасні фотознімки сантехніка, газівника. Звичайно, існують такі речі, як накладні вуса, вставні щелепи, але нашого персонажа легко впізнали жінки, які проводили опитування. Взагалі цікаво, настільки легко іноді впізнати людину. Наприклад, пан Козлов ладний поклястися, що бачив, як ви, пане Картамиш, йшли слідом за отцем Юрієм по Бауманівській вулиці десятого жовтня.

– Так! Я справді його бачив, – Козлов збуджено підвівся зі стільця. – Я ж його точно описав!

Дементій зробив заспокійливий жест рукою.

– Можливо, навіть занадто точно, – сказав він. – Річ у тому, що ви не бачили пана Картамиша того вечора біля дверей свого копіювального центру. Ви там не стояли. Ви йшли слідом за отцем Юрієм. І це ви вбили його…

Козлов Сергій Миколайович якусь мить стояв нерухомо. Тоді очі в нього полізли на лоба, щелепа затремтіла. Але він спромігся спитати:

– Що? Ви це мені? Ви мене звинувачуєте?

Двоє оперативників, які сиділи поруч із Авеніром, підвелися зі стільців і підійшли ближче до Козлова.

Дементій звернувся до Картамиша:

– Пане Картамиш, дозвольте вам представити Козлова Сергія Миколайовича, власника копіювального центру на Бауманівській вулиці. Можливо, у вас виникне особиста зацікавленість до нього, якщо я скажу вам, що пан Козлов, перебуваючи у нас під наглядом; підкинув до вашого сарайчику пакунок із талієм. Не знаючи про вашу хворобу, він намагався видати вас за головного злочинця у цій справі. Він дуже впертий, так само, як і дурний, тому відмовлявся визнати, що зробив цим самим дурницю, і наполягав на своїх свідченнях проти вас. Це примусило нас пильніше придивитися до самого Козлова. Якби він не переконував слідство у очевидному бузглузді, ми б ніколи його не запідозріли.

Кажучи все це, Дементій звертався до пана Картамиша, але краєм ока стежив за Козловим. Той весь трусився, його обличчя вкрилося червоними плямами.

Витримавши паузу, майор звернувся нарешті до самого Козлова:

– Перестаралися, – мовив він скрушно. – Сиділи б собі у своєму копіювальному центрі тихенько, може, ніхто б не здогадався про вашу роль у цій злочинній групі. Може, це вам так і минулося б. А тепер я мушу повідомити вам, що ви заарештовані за підозрою у скоєнні кількох вбивств.

І тут Козлов повалився на підлогу і дико завив.

* * *

Минуло ще два дні. Вони були напруженими і для Дейкала, який писав свою сенсаційну статтю, і для майора, який проводив допити всіх членів злочинного угруповання.

Дейкало не забув щодня забігати до Русі у лікарню. Він нашвидкоруч розповів їй про події у кабінеті майора. Але Русі цього було замало, і вона примусила Авеніра заприсягтися, що він приведе до неї самого Дементія, щоб повідомити про всі деталі тих подій, які відбувалися під час її хвороби.

І от двоє чоловіків завітали до окремої палати Русі. Їй ще забороняли підводитися з ліжка, але вигляд дівчина мала цілком бадьорий. Її лише трохи псувало коротко пострижене волосся. Руся всміхалася, а наворочений мобільний телефон, подарунок Авеніра до одужання, дзенькав кожні кілька хвилин. Майор, тримаючи у руці келих шампанського, всміхнувся до Дейкала:

– Що, тепер мобілки дарують замість обручок?

Дейкало захихотів:

– Розумій, як знаєш.

Вони всі троє дружно порушували режим, незважаючи на те, що черговий лікар час від часу зазирав у двері і з докором поглядав на порушників. Дейкало пропонував і йому приєднатися, але лікар лише махнув на них рукою.

Нарешті Руся відключила телефон.

– Послухайте, пане Миколо, – звернулася вона до майора. – Я маю до вас тисячу запитань і сподіваюся отримати відповіді.

Майор зробив ковток шампанського.

– Питайте, прошу! Але спочатку скажи, Веню, ти був здивований таким перебігом подій?

– Звичайно. Мені здалося, що ти підозрюєш пана Картамиша. А я ж то був певен, що він тут ні до чого. Ти мені хоча б натякнув, – Авенір був трохи ображеним, що Дементій не втаємничив його.

– Не можна було. Ви, журналісти, страшенні балакуни… Не ображайся, друже, – випередив він заперечення Дейкала. – Адже ситуація була делікатна. Власне кажучи, ми не мали проти Козлова залізних доказів. Єдине – ми сфотографували його, коли він підкидав пану Картамишу бляшанку з порошком, який містить талій. Я досі шалено картаю себе, коли думаю про те, що не здогадався встановити камери спостереження в Русі на квартирі. Отже, доказів майже не було. Тому й довелося влаштувати цю виставу за участі пана Картамиша. Звичайно, я блефував, коли казав, що ми маємо чудові фотки сантехніка і газівника. Треба було збити Козлова з пантелику, а потім несподівано накинутися на нього і примусити зізнатися. Так воно і сталося. Мій план спрацював.

Руся запитала майора:

– Виходить, пан Картамиш сам погодився зіграти роль у вашій виставі?

– Так. По-моєму, це видалося йому кумедним. Він сказав, що такі враження урізноманітнять його нудні будні.

– А чому ви запідозрили Козлова? – знову спитала Руся.

– Та надто він зі шкури пнувся, щоб нам допомогти. Я йому сказав – сидів би тихо, нікому б і на думку не спало, що він причетний до вбивства отця Юрія.

– Ще один варіант теорії Володарки – підсвідомий потяг до смерті, – захихотіла Руся.

– Та забудьте ви вже про це! – гримнув на неї майор.

– Добре, добре, – закивала головою дівчина. – Не сердьтесь. Краще розкажіть, як ви його почали підозрювати.

– Бо він із самого початку почав брехати. Ми шукали людей, які у вечір убивства бачили отця Юрія. Козлов негайно зголосився, але його свідчення були відвертою брехнею. Він бачив чоловіка, який ішов слідом за священиком, і спромігся роздивитися через вулицю у сутінках орлиний ніс. Нормально? Припустімо, ніс ще можна побачити. Але кадик? Не міг він роздивитися кадик. Звичайно, спочатку я подумав, що це – безневинна вигадка людини, яка хоче опинитися у вирі подій. Таке у нашій практиці буває частенько. Але опис чоловіка, який буцімто йшов за священиком, дуже нагадував опис реальної людини. Тобто мені видалося, що Козлов описував чоловіка, якого вже десь бачив. Підкреслюю: колись, а не того вечора.

– А де ж він міг його бачити?

– Козлов у той час напитував собі будинок на Совках. Я припускаю, що там він і побачив пана Картамиша. Причому в машині. Зовнішність у вашого знайомого дуже виразна, от Козлов і запам’ятав його. А що бачив у автомобілі, то не міг помітити, що пан Картамиш – каліка.

Але я б відразу забув про Козлова, якби він сам не ліз. Йому ж кортіло довідатися, як просувається слідство, тому він подзвонив мені і повідомив, що бачив підозрюваного, тобто пана Картамиша, на дитячому святі, де і ти був, Веню. Але і тоді він не знав, що в того спаралізовані ноги. А коли довідався, то не змирився, почав вигадувати різні побрехеньки, щоб виправдатися, мовляв, пан Картамиш симулює. Звичайно, вигадка Козлова з сеансами чорної магії дуже вдала. Артеменко, Володарка – ніхто б не пов’язав їх із ним, а вже жертву – тим більше. Лише от розуму йому не вистачило, щоб триматися в тіні. Пан Картамиш – його єдина похибка. Та ще те, що він особисто ходив до начальника товариства «Друг споживача», коли забирав анкети і приносив нові замовлення. Хоча Козлов і намагався зустрічатися з ним у неробочий час, все ж Ольга Степаненко одного разу побачила його і запам’ятала.

– Виходить, цей начальник теж був членом банди? – спитала Руся.

– Аж ніяк. Його використовували втемну. Просто Козлов йому трохи приплачував за послуги. Це безневинне опитування, тільки іноді треба було ставити специфічні питання. От і все. Бос «Друга споживача» вже дав свідчення.

– То скільки ж їх було? – намагався розібратися Авенір. – Артеменко, Володарка, Оксана, Віта…

– Ні, Оксану і Віту Володарка теж використовувала втемну. Бідолашки насправді вірили у те, що творили. Хоча, звичайно, вони теж співучасниці.

– Тобто, їх було лише троє? А інших вони просто втягли у свій бізнес, не втаємничуючи у злочинні дії? А пані Мурченко? Вона ж так наполегливо пропонувала Авенірові сходити до Володарки, – Руся мала напоготові безліч запитань.

– Ваша знайома тут ні до чого. Просто цікава літня пані, яка хотіла показати екзотичних «відьом» відомому журналістові. А злочинців дійсно було лише троє, тому Козлов і ходив сам по квартирах жертв, заносячи отруту. Вочевидь, спільники хотіли і його пов’язати круговою порукою.

– А де Козлов дістав талій? – поцікавився Авенір.

– Це поки невідомо. Але ти ж знаєш нашу країну: чого тут тільки не можна купити! Все продається і купується. Звичайно, ми тепер шукатимемо джерело, з якого він діставав талій. Та ймовірно, що йому випадково якийсь алкаш запропонував за смішною ціною. Козлов купив про всяк випадок. А наштовхнуло його на думку використовувати талій от що. Один інститут замовив йому надрукувати брошуру про хімічні отруєння. Вочевидь, він її уважно проштудіював, згадав про отруєння дітей у Чернівцях, уявив собі можливості використання і взявся до роботи…

– А куди він витрачав гроші? – спитала Руся. – Адже це все робилося заради грошей?…

– Звичайно.

– То що він робив із грошима?

– А це дуже просто – нічого не робив, ховав їх десь, – відповів майор. – По-перше, він не хотів світитися, а по-друге, він жаднюга страшенний. Любить гроші заради грошей. Він купив великий котедж, але поскупився його добре облаштувати. Ось ти, Веню, був у Володарки…

– І я теж, – докинула Руся.

– То там же безліч усякого технічного причандалля, дуже дорогого і сучасного. Чи не так?

– Твоя правда, – погодився Авенір.

– А Козлов навіть на себе грошей шкодував. У мене таке враження, що він навіть одягався у «секонд хенді». Він не любить витрачати гроші. Він любить їх накопичувати. До речі, його центр, крім усього іншого, працював із «чорним налом», тому тепер його ще і податкова накриє.

– Тепер ти шукаєш його таємний рахунок у банку? – поцікавився Авенір.

– Швидше таємну банку десь під підлогою, – пожартував майор. – Я певен, що гроші ми знайдемо в будинку.

– І чого йому не вистачало? – розмірковувала Руся.

– Ви знаєте, я сам часто ставлю собі це питання…

– А мені здається, що він займався цим не лише заради грошей. Йому подобалося відчувати себе суперменом, який вершить долі людей, – докинув Дейкало.

– Розумування залишимо для журналістів, – сказав майор. – Для мене Козлов – просто негідник. Він не дурний, але повівся по-дурному. Серед злочинців немає суперменів. Видатна особистість ніколи не скоїть злочину. Злочинець завжди перебуває нижче за звичайну людину. Тому не треба перебільшувати його значимість.

– Тож я бачу, як ви розкриваєте злочини – один з десятьох, – не прогавив можливості вколоти майора Дейкало.

– О-о-о! Здається, мене намагаються образити, – протягнув майор. – Мабуть, я вже піду.

– Залишайтеся, – попрохала Руся.

– Ні, дякую, мені справді пора йти.

Він підвівся, обережно потис дівчині руку.

– Ви – молодець! – сказав він із повагою. – Але надалі раджу вам не погоджуватися на жодну пропозицію цього навіженого.

Він кивнув і вийшов. Руся й Авенір залишилися вдвох.

– То на які твої пропозиції мені не треба погоджуватися? – лукаво запитала Руся.

– На жодну, – потягся до неї Авенір. – Хіба що можеш піти зі мною в театр.

– Згодна, – весело повідомила Руся. – Але за однієї умови: тепер і надалі ти ходитимеш у театр тільки зі мною!

А позаяк рот Авеніра вже мав інше зайняття, то він лише покивав замість відповіді.