Текст книги "Тут баба ворожила (2006)"

Автор книги: Наталя Паняєва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

Авенір тицьнув навмання в одну з них:

– Скільки коштує?

Вірочка промуркотіла солодким голоском:

– Зовсім недорого для парфумів такого класу. Лише 820 гривень.

Авенір аж задихнувся, але відважно вирішив купити – для чогось та й згодиться. Поки Віруня повільно загортала коробочку у фірмовий папір, він улесливо сказав:

– А я хотів вас дещо спитати. Ви того вечора згадували якусь Володарку…

Віруня здригнулася і скинула пакунок на підлогу. Потім нахилилася і досить довго шаруділа під прилавком.

Вона, вочевидь, була налякана. Авенір озирнувся довкола. Покупців у магазині було небагато, переважно чоловіки, але неподалік від них бовваніла постать високої стрункої жінки з хусткою на голові і в затемнених окулярах. Авенір вирішив скористатися тим, що Вірунька не може заперечити, і продовжив:

– Чи не могли б ви мені розповісти про це докладніше?

Віруня підняла нарешті Пакунок і вилізла з-під прилавка.

– Ви щось спитали? – вдала вона, що не почула його слів.

– Я спитав про Володарку.

– Володарку? Про що це ви?

– Ви у той вечір згадували про це. Це що, містечко? Я знаю містечко Володарка у Київській області. Це воно? Що там відбувається цікавого?

– Я нічого не знаю! Я ні про що таке в житті не чула!

– Хтось вам про це розповідав? Хто? Коли?

Авенір ставив питання швидко, не даючи Віруні часу оговтатися, але дівчина затялася. Вона квапливо мовила:

– Я не розумію, про що це ви, і взагалі, ми не маємо права розмовляти з покупцями на сторонні теми. З вас 820 гривень.

Авенір подав їй гроші. Дівчина швидко вибила чек, тицьнула йому решту і квапливо попрямувала до іншого покупця. Руки в неї тремтіли.

Дейкало повільно рушив до виходу, наче сподіваючись, що вона його зупинить і таки відповість на запитання. Уже вийшовши з магазину, він помітив, що Віруня дала йому зайві 20 гривень.

Він все ще бачив перед собою чарівливе порожнє личко з великими синіми очима. Щось в цих очах промайнуло тривожне…

– Вона налякана, – мовив він сам до себе, – смертельно налякана. Але чим?

Авенір крутнувся на каблуках і рішуче зайшов до магазину, щоб повернути бідоласі решту.

Дейкало зустрічає Володарку

Дитяче доброчинне свято у скверику на Совських ставках закінчилося. Гості розійшлися, а господарі і найближчі друзі, які допомагали Надії Борисівні Мурченко влаштовувати його, завернули до неї додому, щоб трохи підживитися і відпочити. Усі лишилися задоволені: і діти, і дорослі.

Звичайно, Наталя Паняєва трохи прикидалася, коли казала, ніби вона втомилася на благодійній вечірці і дуже рада, що все вже позаду. Насправді, свято вдалося, як ніколи.

Надія Борисівна, літня пані, яка постійно переймалася долею дітей-музикантів, дуже раділа:

– Ми зібрали достатню суму, щоб відправити дітей на конкурс у Відень, – радісно повідомила вона. – Особливо багато грошей дала лотерея.

Наталя була трохи збентежена останньою заявою. Вона вважала, що найбільшу суму дали її книжки.

– Ви, мабуть, хочете мене обманути, – пожартувала вона. – Я ж і червону свічку палила, і кола малювала – намагалася наворожити хороший прибуток від моїх книжок.

Усі засміялися.

– До речі, – мовила Надія Борисівна. – Якщо ви хочете поворожити насправді, то тут недалеко живе Володарка. Вона – справжня ворожка, медіум чи екстрасенс – хто її там розбере, але люди до неї ходять. Точніше, приїздять на дорогих авто.

Авенір нашорошив вуха, а Наталя поблажливо посміхнулася:

– Ви ж знаєте, Надіє Борисівно, я роблю лише те, що можна використати для моїх романів.

– А може, вам колись знадобиться і ворожка як персонаж, – не здавалася Надія Борисівна.

– Коли мені буде потрібний такий персонаж, тоді я і почну цікавитися екстрасенсами та іншими шахраями.

Одна з гостей, русява дівчина, яку так і звали – Руся, заперечила:

– А я думаю, що вони дещо можуть.

Авенір одразу звернув на неї увагу. Це була висока струнка дівчина з правильними рисами обличчя, з важкою хвилею русявого волосся і сірими очима. Авенір помітив, що вона часто і охоче посміхається. Руся влаштовувала ігри для дітей, проводила лотерею і взагалі була правою рукою пані Мурченко. Репортер одразу взяв за мету познайомитися з нею ближче.

– Вони – це хто? – запитав Авенір.

– Господарка будинку Тетяна Володарська, клієнти називають її Володаркою, – замість Русі відповіла Надія Борисівна. – Хіба ви не запримітили її сьогодні? Висока, чорна, як галка, худа. На кожному пальці каблучка. Дуже колоритна.

– Вона екстрасенс, лікує, ворожить, займається хіромантією, окультними науками, – додала Руся. – Коротше, на всі руки майстер. Спіритизм, транси, духи. Подейкують, що навіть чорні меси.

Авенір засміявся:

– Чорного півня ріже? – Руся йому подобалася, тому він намагався бути дотепним.

– І чорного півня ріжуть, і магічні кола малюють, – кивнула головою Руся, і Авеніру здалося, що він їй також симпатичний.

– Але чому ви кажете весь час «вони»?

Йому відповіла Надія Борисівна:

– У неї живе її приятелька і асистентка Оксана Куліда. Вона у них медіум. Ви її, мабуть, теж помітили – повна, білява, вся у блискітках і прикрасах. Страшенно любить перевдягатися – інколи ходить у сарі або у кімоно. Хоча цей одяг їй не личить, адже вона етнічна українка і ніде далі Боярки не була.

– І не забудьте про Віту, – додала Руся. – Це їхня куховарка і, на додачу, відьма. Родом з якогось села на Закарпатті, відьмацтво у них – сімейна справа. Її мати теж була відьмою.

Дейкало уважно вдивлявся у співрозмовниць. Невже вони говорять серйозно? Вони ж сучасні, освічені, інтелігентні жінки! Щоправда, йому доводилося знати освічених, інтелігентних жінок, які з піною на губах відстоювали існування «справжніх» екстрасенсів, знахарів, народних цілителів і «добрих» відьом. Та все ж йому здалося, що в очах Надії Борисівни і Русі миготіли лелітки сміху.

– Я бачу, вас вони зацікавили, – сказала Надія Борисівна. – Я потелефоную до Тетяни, і ми сходимо до них. Тим більше, що у їхньому будинку є на що подивитися. Тетяна має дуже гарну бібліотеку з магії та окультизму. І взагалі, це доволі екзотична компанія.

Дейкало повернувся додому розчарований.

Володарка виявилася зовсім не страшною тіткою з чорним півнем. Знайомі Авеніра сприймали її не надто серйозно. Можливо, його слід був хибним? Можливо, є ще якась Володарка? Дейкалу хотілося страшнішої таємниці.

* * *

За кілька днів Авеніру потелефонувала Надія Борисівна і повідомила, що хоче познайомити його зі своїм старим приятелем, паном Картамишем.

– Вам буде цікаво з ним познайомитися, до того ж, він має величезну бібліотеку, мабуть, там знайдеться багато цікавого для вас. Але я це роблю не безкорисливо. Річ у тім, що він після автокатастрофи прикутий до візка. Це неймовірно тяжко для такої енергійної людини, як пан Картамиш. Він дуже забезпечений, багато подорожував свого часу, мабуть, немає куточка на Землі, де б він не був. Тепер він купив будинок поруч зі мною. Ви його розрадите, а він вам колись стане у пригоді.

Будинок пана Картамиша знаходився неподалік від будинку пані Мурченко. Це була простора і затишна оселя зі спеціальними подіумами замість східців. Господар зустрів гостей у холі. На столі вже стояли пляшки з напоями, горішки, печиво і велика ваза з фруктами.

Пан Картамиш сердечно привітався, і Авенір зрозумів, як нудьгує ця людина без товариства.

Господар виявився чоловіком років п’ятдесяти з гаком, трохи сутулий, обличчя з великим римським носом облямовувало довге чорне волосся. І вдягнутий він був, незважаючи на свій інвалідний візок, досить екстравагантно: яскравий піджак із блискучої тканини, білосніжна сорочка і краватка-метелик у тон піджаку. З-під пледа, яким пан Картамиш загортав ноги, визирали лаковані черевики.

Надія Борисівна представила йому Авеніра, а заодно подякувала за вагомий внесок у справу підтримки дітей-музикантів. Так Авенір дізнався, що пан Картамиш теж відвідав доброчинну вечірку, і позаздрив енергії Надії Борисівни, з якою та збирала кошти для своїх улюбленців. «Якщо справа так піде і далі, – подумав Авенір, – вона скоро їм накупить Страдіварі».

Пан Картамиш запросив їх до столу, щиро пригощав напоями і фруктами. Хазяїн поводився так невимушено, що Авенір забув, що перед ним – каліка, просто насолоджувався напоями і роздивлявся на всі боки. Стіни хола прикрашали картини, мальовані олією. Дейкало – не великий фахівець з живопису, але він відзначив темні полотна у коштовних рамах і вирішив, що це, вочевидь, старовинні і дорогі картини. Попід кожною стіною стояла скляна гірка, де у ідеальному порядку були розставлені нефритові фігурки. Поміж гірками на підлозі, яку від стіни до стіни закривав синій пухнастий килим, стояли величезні порцелянові вази з квітами. У кутках біля стелі Авенір помітив камери стеження.

– Я не сподівалася, що ви прийдете, – тим часом продовжувала торохтіти Надія Борисівна до пана Картамиша.

– Чого ж, я люблю такі збіговиська. До того ж розжився на ще один автограф славнозвісної Наталі Паняєвої, – посміхнувся пан Картамиш. – Цікаво було спостерігати за товариством. Особливо за тими трьома панями, які вважають себе хіромантками, чи як їх там. Ота пухкенька білявка навішала на себе не менше пуда різного намиста.

– То Оксана, – сказала Надія Борисівна. – На днях ми збираємося завітати і до них. Хочу, щоб Авенір побачив їхній будинок.

– Так, – погодився пан Картамиш, – мабуть, це буде цікаво для журналіста. Хоча це просто кубельце трьох старих дівок.

– Ви не маєте рації, – заперечила Надія Борисівна. – Вони зовсім не старі дівки. Щоправда, Оксана з її пристрастю до леліток схожа на таку, але сама Тетяна має щось загадкове, таємниче, навіть трохи моторошне. Мені інколи здається, що вона читає мої думки. Щодо Віти, то вона поховала трьох чоловіків, перш ніж прибилася до Володарки. Подейкують, їй варто подивитися на людину особливим чином, і та починає хворіти і незабаром вмирає.

– То я, мабуть, остережуся спілкуватися з нею, – засміявся пан Картамиш. – Я зовсім забув, що вона – місцева відьма.

Авенір зітхнув із полегшенням: от що значить – розумна людина. Не вірить у чаклунство.

Візит до трьох відьом

Минуло ще кілька днів, перш ніж Надія Борисівна повела Авеніра до Тетяни Володарської. Попередній візит, до пана Картамиша, справив на нього приємне враження.

– Він, мабуть, має купу грошей, – сказав Дейкало, коли того вечора вони вийшли надвір. – Нефритові фігурки, африканські маски, коштовний посуд. Я вперше в житті пив із золотих чарочок! Вам, вельмишановна Надіє Борисівно, пощастило з сусідом.

– Так, – з ентузіазмом погодилася пані Мурченко. – Біля нас живуть люди небідні, але якісь нуднуваті. А пан Картамиш порівняно з рештою дуже колоритний. Хоча Тетяна ще колоритніша, – сміючись додала Надія Борисівна.

До Тетяни вони прихопили з собою Наталю Паняєву і – до особливої радості Авеніра – симпатичну Русю, яку насправді звали Русланою Микитась. По дорозі пані Мурченко трохи брала на кпини письменницю.

– От вам, Наталю, сюжет для роману – життєпис пана Картамиша.

Але Наталя образилася від натяку, що їй може забракнути сюжетів:

– Чомусь завжди люди пропонують мені зовсім непотрібні сюжети. Ну, який детектив можна зробити із життєпису пана Картамиша?

Коли вони підійшли до воріт великого будинку, суперечка вщухла сама собою.

Авенір був дещо розчарований виглядом будинку. То був гарний, але цілком звичайний двоповерховий котедж, нічого зловісного або таємничого в ньому журналіст не помітив. Він так і сказав на вушко Русі.

– Почекайте, подивитеся, як у них цікаво всередині, – теж пошепки відповіла вона.

Ворота розчинилися, коли компанія наблизилася до них.

Гостей зустріла Оксана Куліда. Цього дня вона вже не була обвішана намистом, але натомість на її великих безформних грудях сяяла величезна нікельована брошка, а на голові копицю рудуватого волосся вінчав такий самий нікельований обруч. Вдягнута вона була у синю сукню, схожу за кроєм на мішок. І взагалі, вся її фігура нагадувала лантух, хоча Оксана була ще досить молодою жінкою – десь між тридцятьма і сорока роками.

Вона провела гостей до холу, радісно всміхаючись, і там їх зустрічала Тетяна, з-за плеча якої визирало ще одне обличчя.

«Віта, – здогадався Авенір, – куховарка». Тетяна, – висока, худа і чорнява, – була вдягнута у чорний стриманий костюм, коротке чорне волосся гладенько зачісане, а очі з-під брів, які зрослися на переніссі, дивилися проникливо і суворо. На шиї в неї висів дивний блискучий кулон. Авенір намагався його роздивитися, але наштрикнувся на гострий погляд господині.

«Ось воно, – подумав Дейкало, – нас починають лякати».

Гості роззиралися довкола себе. Вони стояли посеред високого і світлого холу з крученими сходами, що вели на другий поверх. У кутку палав камін, над ним висіла велика картина, мальована олією. Посеред холу на товстому килимі перед диванами стояв низенький скляний столик, на ньому – шахова дошка з розставленими фігурами. Фігурки здалеку видалися Авеніру вирізьбленими із слонової кістки, але він не був певен, що це насправді так. На стіні темнів величезний плазменний екран на рухомих кріпленнях.

Усе це Авенір встиг помітити, поки йшов обмін вітаннями. Він також помітив замасковану шафку біля дверей і зрозумів, що там знаходиться універсальний пульт, який керує всією технікою у цьому домі.

«Ти ба, – подумав він, – старовинні традиції, поєднані з новітніми технологіями».

Товариству запропонували присісти. Всівшись на диванчики, гості із задоволенням ловили тепло живого вогню. Особливо насолоджувався Авенір, бо Руся сиділа поруч. Вона непомітно притислася до його плеча. З іншого боку сіла Тетяна.

Навпроти репортера сиділа Наталя Паняєва, вона робила якісь дивні знаки бровами, але Дейкало вирішив розпитати її згодом, що вони означають, – йому не хотілося зараз розгадувати ребуси.

Куховарка Віта принесла напої і каву. Розставляючи частування на столі, вона кинула швидкий погляд на Авеніра. У цьому миттєвому погляді відчулася якась злоба і прихована погроза. Він навіть на мить зіщулився.

– Щось не так? – помітила його реакцію Тетяна.

– Та ні, все гаразд.

– Я помітила, як вона на вас подивилася. Віта може налякати, чи не так?

Надія Борисівна підбадьорливо посміхнулася йому, теж зробивши дивний знак бровами. А письменниця очі пустила під лоба.

– Мене не так просто налякати, – Авенірові надавала відваги присутність Русі.

Тут до розмови приєдналася Оксана.

– Зізнайтеся, любий Авеніре, ви вже чули, що ми займаємося всілякими чаклунськими штучками. Про нас ходять такі чутки, – солодким голоском проспівала вона.

– І люди мають для цього підстави, – зауважила Тетяна. Здавалося, її це тішить.

– Так, так, я чула, що Оксана має надзвичайний талант, – мовила Надія Борисівна.

А Руся лише лагідно посміхнулася Авеніру.

Оксана, заохочена загальною увагою, продовжувала:

– Мене завжди притягала містика. Ще малою я усвідомила, що маю надприродній талант. Я завжди була дуже чутливою. На відстані відчувала біду і попереджала своїх подруг. Одного разу моя шкільна подружка показала мені фотографію свого брата, який поїхав за кордон на заробітки. Глянувши на фото, я знепритомніла. А потім ми дізналися, що у цей день її брат загинув під час шторму на морі, – вона переможно подивилася на присутніх.

– Надзвичайно, – байдуже мовила Надія Борисівна.

– Які у вас дивовижні прикраси, – лагідно сказала Наталя Паняєва, чим вельми потішила Оксану.

– Так, – Оксана засяяла ще дужче. – Це ось – амулет із хребта змії. Бачите? Це була отруйна, дуже рідкісна змія ефа. Подивіться, – вона простягнула свій амулет до рук Авеніру.

Той, приховуючи відразу, взяв огидну річ.

– Ви не вірите в те, про що вона говорить? – нахилившись до нього, спитала Тетяна. – Але ви повинні знати, що не все можна пояснити забобонами, традиціями або релігійним фанатизмом. Існують сили та істини, які не підлягають поясненню. Вони завжди були і завжди будуть. Таємне знання буде завжди – яких би успіхів не досягла наука, вона не знайде всьому раціонального пояснення…

– А я і не сперечаюся, – відповів Авенір.

– Магія – це застосування на практиці таких методів, принцип дії яких до кінця невідомий. Розумієте? – Тетяна зверталася лише до Авеніра. – Мабуть, усім відомо, що практичні знання людства завжди йшли попереду теорії. Люди проводили складні хімічні реакції задовго до виникнення хімії як науки, вони інтуїтивно відчували і використовували властивості матерії у ті часи, коли навіть слова «фізика» не було…

Вона помітила, що решта товариства не дослухається до її слів, і запропонувала Дейкалу:

– Хочете, я покажу вам будинок?

Кивнувши на знак згоди, Авенір підвівся і рушив за нею.

Вони йшли вздовж великих вікон, хитромудра система освітлення м’яко вмикала світло перед ними і вимикала позаду. Дейкало по дорозі зазирав у прочинені двері кімнат, повз які вони проходили. Він встиг зауважити потужну модерну техніку, якою були обладнані приміщення. Це його дещо здивувало; він думав, що відьми, навпаки, дотримуються духу старовини, щоб справити належне враження на клієнтів. Що вони носять давнє вбрання і сидять у кімнатах, освітлених свічками. Хоча, якщо врахувати, що клієнтами саме цих відьом є сучасні багатії (адже Надія Борисівна казала про дорогі авто), то і прибутки, і антураж мають бути відповідними – надсучасними і коштовними. Це десь із тих правил, що успішний бізнесмен зобов’язаний їздити на дорогому автомобілі останньої моделі.

Дорогою Тетяна продовжувала свою лекцію:

– Ви, мабуть, знаєте, що представники будь-якої професії: гончарі, ковалі, мисливці – у давні часи мали свої магічні прикмети й обряди. Ці обряди були начебто частиною ремесла. Люди думали, що без допомоги духів не можна зробити жодного якісного предмета, вполювати звіра, не можна навіть народити здорову дитину. Вам нудно? – перебила вона саму себе.

– Чому ж, – ввічливо відповів Авенір. – Це дуже пізнавально.

Мабуть, Тетяна вловила у його голосі іронію, бо квапливо додала:

– Я просто хочу пояснити вам, що у первісному суспільстві всі знання і вміння людей були магією. Спілкування з духами було обов’язковим елементом професії.

Нарешті вони дійшли до бібліотеки. Це була простора кімната, заставлена стелажами з книжками. Посередині стояв круглий великий стіл, на ньому – потужний комп’ютер. Крім того, стіл був завалений стосами журналів і газет.

Авенір засміявся:

– Навіщо мати стільки книжок, якщо все можна знайти в Інтернеті?

Тетяна теж посміхнулася:

– Звичка все мати під рукою.

Вона підвела Дейкала до великої шафи у кутку і маленьким ключиком відчинила замок.

Авенір побачив там не дуже старі і не дуже рідкісні книжки з чорної магії, видання Карлоса Кастанеди багатьма мовами і Алістера Кроулі, творця ордена східних тамплієрів. Поруч стояли книжки М. Крега «Сучасна магія», Р. Каведиша «Чорна магія», «Енциклопедія окультизму», «Старша Едда», потім – «Молодша Едда», «Підручник з ворожби» С. Каннінгема, книга Р. Гримассі «Вікка. Традиції чаклунських вчень». Дейкало зрозумів, що у шафі господиня зберігає найцінніші свої книги, але вид цього багатства не справив на Авеніра належного враження. Він бачив і кращі бібліотеки.

– А де ж у вас сатанинські книги? – спитав він.

Тетяна вдала, що образилася:

– Ми ж не сатаністи. Звідки у нас можуть бути такі книжки? – вона злегла ляснула Авеніра по руці. – Розглядайте це зібрання як колекцію історичних книжок.

Авенір придивився уважніше до медальйона у неї на шиї. На перший погляд, зовсім проста річ – нікельований обруч із маленьким екранчиком посередині. Але Авенір помітив, що зображення на цьому екранчику постійно змінюється.

Тетяна перехопила його погляд.

– Ніякої магії. Це просто фотографії з мобільника.

– Ви мене розчаровуєте. Я думав, це потойбічні видіння, – посміхнувся Авенір.

– Ви знову жартуєте, – докірливо похитала головою Тетяна.

– Але чому книги саме цієї тематики? – поцікавився Авенір, повертаючись до розмови про бібліотеку. – Чим вони вас приваблюють?

– Мені цікаво вивчати, як змінюються вірування людей. Знаєте, яке визначення я б дала самому поняттю «магія»? Магія – це фізичні процеси, які відбуваються в об’єктивній реальності, але їхнього механізму ми не розуміємо або розуміємо частково, проте можемо вплинути на перебіг цих процесів. Усі люди використовують магію у повсякденному житті. Тільки дехто навіть не замислюється про це. Такі люди використовують магію природно, як дихають або ходять. А дехто – замислюється і намагається її вивчити, щоб використовувати більш ефективно.

– Це можна, наприклад, порівняти з тим, як людина натискає кнопку і викликає ліфт, який повезе її на верхній поверх, не уявляючи собі, як працює механізм, як влаштований мотор і так далі. Чи не так? – підсипав дрівець у вогнище Авенір. А про себе подумав, що ефективність використання магії Володаркою аж в очі б’є з кожного кутка цього будинку дорогою сучасною технікою.

– Абсолютно точно. Кожна людина у щось вірить. Я давно почала цим цікавитися. Але я помітила, що вам це видається кумедним. Ви з такою іронією поглядали на бідаку Оксану. Звичайно, вона темна і досить обмежена жінка, але вона має особливу силу. Хоча і плутає чорну магію, окультні науки, містику і все на світі… – Тетяна хрипко засміялася.

– Яку ж особливу силу вона має? – перепитав Авенір.

– Вона медіум. Ви можете називати це як завгодно, але справді існують такі люди, які поєднують цей світ з іншим, таємничим і небезпечним. Вона має такий дар. Адже магія – це не лише наука, не лише якийсь набір ритуалів, а й мистецтво. І, як кожне мистецтво, вона вимагає таланту. Такий талант має далеко не кожний. Можна довго вивчати шедеври мистецтва, але сотворити їх за відсутності таланту неможливо. От і наша Віта…

Авенір посміхнувся:

– Третя сила? Так у вас ціла корпорація відьом?

– Смійтеся, смійтеся, от нашлемо на вас якусь погань!

Дейкало зітхнув:

– Яку ще погань? Навколо мене і так з ранку до вечора різна погань. То який дар має Віта?

Тетяна не відповіла, лише знову загадково посміхнулася.

Авенір взяв з полиці книгу і погортав:

– Невже ви у все це вірите?

Вона тихо відповіла:

– Не лише вірю. Знаю.

– Що ви знаєте? Звідки?

Тетяна кивнула на полиці:

– Не з них. У цих книжках зібрані основні постулати та історичні приклади. Але зараз наука може багато чого нового. Вона дала нам віру в силу думки, у її нові можливості. Знахарі викорисовували цю віру багато століть тому. Вони насилали смерть. Для цього зовсім не потрібно вбивати жертву фізично. Все, що треба, – це впевнити її, що загибель неминуча.

– Впевнити? Тобто навіяти? Але навіювання не подіє, якщо жертва не повірить.

– Психологи запевняють, що в кожній людині чаїться бажання померти. Отже, треба лише вміло його використати.

– Тобто ви примушуєте жертву покінчити із собою? – Авенір не вірив своїм вухам.

Тетяна тепер дивилася на нього без посмішки, у її високій кощавій поставі було щось лиховісне.

– Ви, зовсім відстали від життя. Хіба ви не чули про самонавіяні хвороби, про помисливість?

Авенірові вже хотілося, щоб хтось порушив цей дивний тет-а-тет.

Тим не менше він спокійно відповів:

– Звичайно, я читав про таке.

Тетяна продовжувала, наче не почувши його слів:

– Людина раптом захворює, бо вона починає думати, що захворіла. І от в абсолютно здорової людини виникають симптоми хвороби, біль у певних органах.

– Тепер я зрозумів, – наче про себе промовив Дейкало, – що ви маєте на увазі.

– Щоб знищити жертву, треба вплинути на її підсвідоме бажання померти, на підсвідомий намір залишити цей світ.

– І ви можете це зробити? – Авенір намагався, щоб іронія у його голосі пролунала якогомога виразніше.

Тетяна переможно глянула на нього:

– Хочете – вірте, хочете – ні, але цю таємницю я вам не довірю.

Авенір мовчав, мріючи, щоб зараз, як у кіно, відчинилися двері й хтось увійшов.

* * *

І наче у відповідь на його прохання двері бібліотеки безшумно розчахнулися. На порозі стояла Надія Борисівна з Русею, з-за їхніх спин визирала Наталя Паняєва. Маленьку процесію очолювала Оксана.

Авенір встиг подумати про те, що двері повинні відчинятися автоматично, за яким-небудь знаком. Але відразу здогадався, що, мабуть, Оксана і подала цей знак.

Надія Борисівна з цікавістю розглядала бібліотеку.

– То це тут ви проводите обряди чорної магії? – спитала вона.

– Ні, ходімте, я вам зараз покажу, де, – радісно запропонувала Оксана.

Вони рушили галереєю ще далі вглиб будинку.

Тетяна тим часом звернулася до письменниці:

– Хочете написати про вбивства за допомогою чорної магії? Я вам багато чого розповіла б…

– Нагадайте мені про це, коли я закінчу книгу, яку пишу зараз, – зверхньо кивнула Наталя.

– А про що ваша книга? – ввічливо поцікавилася Тетяна.

– Про вбивство актриси на фестивалі «Молодість».

– Сподіваємося скоро прочитати, – зауважила чаклунка. – Але книга про дійства чорної магії принесе вам великий успіх.

Почувши ці слова, Дейкало захихотів так весело і нечемно, що Руся злегка штовхнула його ліктем у бік. Вона теж знала, якої високої думки була письменниця про себе і про свої книжки.

У великій кімнаті з опущеними темними гардинами само по собі загорілося світло. В цілому її облаштування разюче відрізнялося від решти приміщень, якими вони проходили. Здавалося, вони повернулися у позаминуле століття. Стіл посеред кімнати був масивний, з горіхового дерева, застелений темним оксамитовим обрусом із вигаптуваними кабалістичними знаками. На кам’яній підставці стояла велика кришталева куля – обов’язковий атрибут всіх ворожок. Попід стіною примостилася низька тахта, теж накрита темним оксамитовим покривалом з кабалістичними знаками. Поряд з іншою стінкою стояло масивне крісло. Біля нього – бронзова жаровня, а поруч – старий мідний таз. Лампи не горіли, але звідкись із прихованого світильника лилося світло.

Раптом усі відчули, що у приміщенні стало дуже холодно. Наталя Паняєва отямилася першою:

– Надіє Борисівно, – доторкнулася вона рукою до ліктя пані Мурченко, – здається, вже час дякувати господарям…

– Так, так, ми справді зловживаємо вашою люб’язністю, – погодилася Надія Борисівна.

Господарки їх не затримували. Гості швидко, майже бігцем проминули довгу галерею і, попрощавшись, вийшли на вулицю.

– Не сподобалися мені ці жінки, – рішуче заявила Наталя Паняєва, щойно вони вийшли за ворота. – Хоч що робіть, не сподобалися.

– Ну, не слід сприймати їх так серйозно, – розважливо заперечила Надія Борисівна.

– А мені б хотілося якось потрапити на їхній сеанс, – зауважила Руся, труснувши русявою гривкою.

– Та ви що! – вдавано вжахнувшись, Авенір схопився за голову. – Вони з вас зроблять відьму! В жодному разі!

Руся засміялася. А Наталя Паняєва тяжко зітхнула:

– Усе це добре, але я завтра мушу йти на похорон. Померла Марина Балгіра, моя давня подруга.

Авенір застиг, як мисливський собака у стійці:

– Балгіра! О Боже!

Усі подивилися на нього з подивом.

– Вибачте, – отямився він, – просто я згадав, де чув це прізвище. Наталю, ти ж мені розповідала про неї. Казала, що мусиш відвідати її у лікарні, – він запитально подивився на письменницю.

– Цілком можливо, – невпевнено відповіла та.

– Від чого вона померла?

– Токсичний поліневрит.

Авенір, вдаючи, ніби не помічає запитального погляду Русі, почав прощатися:

– Я хочу пройтися пішки. Надто вже нас напоїли кавою, – швидко сказав він і, щоб його не затримали, різко повернувся і рушив в інший бік від будинку Надії Борисівни. Йому хотілося побути на самоті, щоб дати лад власним думкам.

Він ішов, не помічаючи калюж, – зрештою, він ніколи не помічав їх, хоча й мав добрий зір.

Розмахуючи руками, Авенір розмовляв сам із собою:

– У чому тут річ? – міркував він. – Усе почалося зі слів Віруні, що коли треба когось позбутися, то для цього є Володарка. Потім була розмова з Дементієм, який показав мені список, знайдений в отця Юрія. У списку були прізвища Арнаут і Оліяр, тоді я згадав про бійку у барі і Тому Оліяр. Арнаута знав Дементій. Прізвище Балгіра теж видалося мені знайомим. Його, як я тепер пригадую, називала Наталя Паняєва, коли розповідала про свою хвору подругу. А тепер ця подруга теж померла.

Після цього я пішов побалакати з Вірунею до парфумного магазину. І Віруня відмовилася від своїх слів, була налякана і сказала, що ніколи не чула про Володарку.

А сьогодні – знайомство з Тетяною Володарською, яку її клієнти (мабуть, вона сама це і вигадала) називають Володаркою. А якщо Віруня мала на увазі не містечко Володарку, як я тоді подумав, а саме Тетяну Володарку-Володарську? Раптом ці три дивні особи мають якийсь стосунок до вбивства отця Юрія і до списка, який у нього знайшли? Може, я роблю помилку, зв’язуючи всі ці події між собою? Чому мені здається, що між ними є зв’язок…

Дейкало йшов, не розбираючи дороги. Йому хотілося з кимось побалакати. З Дементієм. Або з Іринкою. Йому хотілося, щоб хтось розвіяв його неясні підозри.

Він ще з годину блукав вулицями, подумки прикидаючи, чи варто зайти до найближчої кав’ярні, коли помітив, що знаходиться неподалік від будинка пана Картамиша. Авенір майже бігцем рушив у той бік.

Дейкало нетерпляче подзенькав у дзвінок біля хвіртки, і та зненацька відчинилася. Авенір, невідомо кому гукнувши: «Спасибі!» – покрокував подвір’ям і зайшов до будинку.

Пан Картамиш зустрів його біля дверей. Очевидно, будинок було обладнано системою стеження, і хазяїн побачив Авеніра за допомогою камери. Він знову був одягнений ошатно – картатий пуловер і вишукана сорочка, на шиї – шовкова шалька вишневого кольору, з-під пледу визирали темні черевики.

– Дорогий друже, – урочисто промовив пан Картамиш, – я щиро радий бачити вас! Сподіваюся, ви повечеряєте зі мною?

Авенірові хотілося комусь вилити душу, тому він погодився. І, як виявилося пізніше, правильно зробив. Бо пан Картамиш був вишуканий та екстравагантний не лише стосовно одягу, але щодо їжі також.

Їдучи поперед Авеніра, він показував йому дорогу до їдальні. Це була невелика кімната, де, крім старовинної шафи для посуду (а посуд у ній був навдивовиж чудовий), стояв масивний стіл із закороткими ніжками. Авенір здогадався, що це зроблено для того, щоб панові Картамишу було зручно обідати, сидячи на візку. На столі вже стояли тарелі з кількома видами копченої риби і м’яса та велика ваза із салатом, який Дейкало ідентифікував як «грецький». Авенір дивувався, що досі не побачив жодної людини, яка б могла бути помічником пана Картамиша, коли раптом з’явився великий і дужий чолов’яга у білому фартусі, що ніс паруючий супник.

– Це мій помічник, Борис, – представив пан Картамиш. – Він займається господарством і водить мою машину. На додачу мені надзвичайно пощастило, що він – прекрасний кухар.