Текст книги "Тут баба ворожила (2006)"

Автор книги: Наталя Паняєва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

Візит до букмекера

Далі кілька днів проминули у напруженій праці. Дейкало відзвітував Русі про візит до пані Оліяр і про свої враження – переконаність у тому, що вона прибрала чоловіка та пасербицю. Але зустрітися не було коли. Та за кілька днів Руся сама потелефонувала Авенірові.

– Я для тебе дещо маю, – сказала вона. – Записуй.

Дейкало схопив ручку і папірець.

– Уже пишу.

– Артеменко Юрій Миколайович. Букмекерська контора на вулиці Рейтерській.

Дейкало здивувався:

– А це що таке?

– Це букмекерська контора, кажу ж тобі. Це пов’язано з Володаркою. Усіх деталей не знаю. Вони, певно, й самій Віруні не відомі.

– Віруні Петрівці? То ця інформація…

– Так, від неї. Я над нею попрацювала. Я ж казала тобі, що при бажанні з неї можна багато чого витягти. Я їй довірила свою таємницю, а далі її вже не можна було зупинити, – Авенір відчув по голосу, що Руся посміхається.

– Тобто?

– Ну, жінки повинні допомагати одна одній і все таке інше. Вам, чоловікам, не зрозуміти.

– Таємна жіноча спілка?

– От-от. Одним словом, ми зустрілися випити кави, і я почала скиглити про нещасливу любов і різні перешкоди. Ну, одружений чоловік, жінка жахлива, але розлучатися не хоче, мучить його, крім того, вона тяжко хвора. І сама мучиться, і його терзає. Але з такою хворобою вона може прожити ще багато років. Для неї краще – померти. Я кажу, мовляв, хочу звернутися до Володарки по допомогу, але не знаю, як до неї підступитися. Та й не знаю, скільки вони заправлять. А Віруня і каже: авжеж, вона чула, що вони правлять високі ціни, але нашкребти таку суму абсолютно реально. А я кажу: скоро матиму гроші, мені мають заплатити комісійні за одну серйозну оборудку з нерухомістю. Це справило на неї належне враження. Вона почала міркувати, як мені допомогти. А я питаю: як же з ними зв’язатися? Тут Віруня і виклала мені це прізвище й адресу. Каже, що спочатку треба побачитися з цим Артеменком, владнати діловий бік, тобто гроші заплатити.

Авенір слухав, затамувавши подих. Коли Руся закінчила, він вигукнув:

– Неймовірно! Ти просто дивовижна!

Дівчина скромно відповіла:

– Згодна з тобою.

Вони помовчали.

Потім Дейкало спитав недовірливо:

– Віруня просто так тобі взяла і все розповіла?

Руся розсердилася:

– Не просто так. Ти нічого не зрозумів. Жінки одна одній співчувають і намагаються допомагати. А крім того, Веню, якщо ця їхня справа поставлена по-справжньому, їм же потрібна якась реклама. Тобто якось же їх повинні розшукувати потенційні клієнти.

– Це божевілля – вірити в таке, – пробурмотів Авенір.

– Звичайно, божевілля. От поїдь до цього Артеменка і перевір.

– Так. Я поїду. Якщо тільки він існує.

* * *

А він таки існував. Великий будинок на Рейтерській повністю займали контори. Букмекерська знаходилася на першому поверсі. На дверях висіла табличка «Артеменко Ю.М.», а нижче напис від руки «Заходьте».

Дейкало зайшов.

У маленькій приймальні не було секретарки, а двері до кабінету були прочинені. Звідти почувся голос:

– Проходьте, будь ласка.

Кабінет теж був невеличким. Там стояв старий письмовий стіл, зручне крісло і кілька стільців, а також шафка для течок з паперами. За столом сидів пан Артеменко.

Це був невисокий русявий чоловік років сорока у темно-сірому діловому костюмі. Його кругле обличчя обрамляла ніжна русява борідка. Щось у ньому відразу здалося Авенірові неприродним. Але, придивившись краще, він вирішив, що це – просто своєрідна манера поведінки: Артеменко поводився так, наче весь час поглядав убік на уявне дзеркало, схвально киваючи своєму відображенню. «Граничний ступінь самозакоханості,» – поставив діагноз Дейкало. Тут він збагнув, що вже деякий час мовчки стоїть посеред кімнати, і випалив:

– Скільки?

Цей вигук дещо спантеличив Артеменка, – Дейкало відзначив це подумки, – але спантеличив не дуже сильно. В усякому разі, він не дивився на Дейкала, як на божевільного. Кивнувши своєму невидимому відображенню, він посміхнувся і сказав:

– Ви, мабуть, звикли часу не гаяти.

Авенір не здавався:

– Це і є ваша відповідь?

Артеменко з докором подивився на нього:

– Так справи не роблять. Необхідно дотримуватися певних правил, або, якщо завгодно, певної форми.

Дейкало стенув плечима:

– Як хочете. І які ж тут у вас правила?

– По-перше, треба познайомитися.

Авенір подумав і відповів:

– Поки що я не хочу називатися.

– Ви такий обережний? – засміявся Артеменко, знову зиркнувши вбік.

– Вважайте, що так.

– Обережність – прекрасна риса характеру, хоч і не завжди себе виправдовує. Хто вам порадив до мене зайти?

– Не можу поки що вам сказати. Хай буде так: у мого друга є друг, який знає вашого друга.

Артеменко кивнув:

– Хай буде так. До мене приходить багато людей. Ви знаєте, хто я?

Позаяк Авенір не поспішав із відповіддю, він сам відповів:

– Я букмекер. Приймаю ставки на перегони, на футбольні матчі і на багато чого іншого. Вас цікавлять перегони?

– Анітрохи, – зізнався Дейкало. Раптом він щось зрозумів і додав: – Але я хотів би зробити ставку.

– Вас цікавить якийсь певний кінь?

Авенір, намацуючи ґрунт, відповів:

– Володарка…

– А-а-а… Чудово, просто чудово. Прекрасний вибір. Зараз ми все оформимо, тільки не хвилюйтеся.

– А я спокійний, – заявив Авенір, який і справді зовсім не хвилювався.

Пан Артеменко лагідно мовив до нього:

– Я вас прекрасно розумію. Проте запевняю вас, ви не маєте підстав для хвилювання. Я сам колись працював юристом у великому видавництві, щоправда, мене дискваліфікували, інакше ми б з вами не зустрілися. Але хочу, щоб ви зрозуміли, – я закони знаю. Все, що я рекомендую, абсолютно законно. Просто ми з вами укладаємо парі. Адже кожен має право укладати яке завгодно парі. Наприклад, чи піде завтра сніг, чи виграє ваша команда, скільки цуциків народить ваша собака. Можна закладатися про те, чи доживе ваш родич до Нового року, чи помре ваша тітка у віці вісімдесяти восьми років. Це дуже просто.

На цих словах Артеменко знову зирнув убік.

Дейкало відчув, що вони підступають до найголовнішого.

Він сказав:

– Але… Я не розумію, що відбувається у Володарки.

– Вас це бентежить? Що ж, це бентежить багатьох. Але згадайте, скільки на світі ще незрозумілого і таємничого. Відверто кажучи, я і сам до ладу не знаю, як вона це робить. Та результати говорять самі за себе. Дивовижні результати.

– А ви можете розповісти про це докладніше?

Дейкало відчув, що він намацав свою роль – нахабного і не дуже розумного журналюги, який побоюється того, що відбувається, але сам не може дочекатися, коли ж нарешті отримає оті самі «дивовижні» результати. Мабуть, грав він вдало, а Артеменко, вочевидь, звик мати справу саме з таким типом людей.

– Ви знайомі з Володаркою? – раптом спитав він.

Дейкало зрозумів, що брехати немає сенсу.

– Так, я був у неї з друзями.

– Чарівлива жінка, – замріяно мовив Артеменко. – Отже, ви знайомі з пані Тетяною?

– Кажу знову: так. Надзвичайна жінка!

– Це ви точно підмітили. Надзвичайна жінка. І талант має надзвичайний.

– Вона стверджує, що може чинити надприродні речі. Але ж це неможливо?..

Артеменко всміхнувся:

– Звичайно, пересічній людині неможливо повірити. Всі так кажуть. Наприклад, у суді…

Він зробив паузу, щоб до Дейкала дійшли його слова. Втупився в Авеніра чорними ґудзиками очей, вочевидь, підкреслюючи важливість сказаного. Але вигляд у нього при цьому був не вельми розумний. Авенір ледь стримувався, щоб не зареготати.

– Наприклад, у суді висміяли б свідка, який би переконував у надприродній силі Володарки або в її здатності заподіяти щось комусь на відстані. Якби навіть вона сама встала перед суддею і зізналася б у вбивстві, у вбивстві на відстані за допомогою сили волі або ще якої-небудь сили, яку вона використовує, таке зізнання не могло б стати підставою для судового процесу. Навіть якщо це правда. Але її слова не можуть спричинити покарання. Бо вони не є порушенням закону. Вбивство за допомогою магії для закону є не порушенням закону, а маячнею. У цьому-то і полягає задум. І я сподіваюся, ви зуміли його оцінити.

Дейкало зрозумів, що Артеменко його заспокоює. Вбивство, здійснене за допомогою магічних чар, не розглядається як вбивство. Якщо ви замовите вбивство якомусь бандюкові, вас притягнуть до відповідальності (якщо знайдуть, звичайно) за співучасть і організацію злочинного угруповання. Але якщо звернутися до Володарки, до її чорної магії, то ніхто і ніколи не доведе вашу співучасть. Приблизно у цьому переконував Юрій Миколайович Артеменко.

Та Авенір не міг повірити, що все так елементарно.

– Та чорт забирай! – вигукнув він. – Цього просто не може бути! Я не вірю!

Артеменко посміхнувся, погладжуючи рукою русяву борідку.

– Я з вами абсолютно згоден. Володарка – надзвичайна жінка, вона має дивовижну таємну силу, але повірити у це неможливо. Ви правильно кажете – це фантастично! Ніхто не повірить, що можна наслати такі думки, які призведуть до смерті. Причому до природної смерті.

– Володарка приписує собі такі можливості?

– Вона має такі можливості, – з натиском вимовив Арметенко. – Чому ви вірите, що Пьотр чи Стефанія допоможуть відвернути нещастя, але не вірите, що Володарка може наслати їх? Хоча, можливо, тут справа простіша. Володарка – ясновидиця, у неї в роду було багато знахарок і ясновидиць. Може, вона просто наперед знає, кому коли судилося померти?

Артеменко нахилився над столом, дивлячись в очі Авеніру, наче хотів пересвідчитися, що його слова справили належне враження. Дейкало мовчав. Тоді Артеменко заговорив знову:

– Уявімо собі таку ситуацію. Хтось хоче знати, коли помре його бабуся Олена. Інколи це необхідно знати, особливо якщо старенька має непоганий статок чи діаманти, зашиті в подушку. Це ж просто діловий підхід. Хтось хоче знати, чи зможе він, наприклад, продавши бабусину квартиру на Липках, розраховувати на певну суму саме у жовтні. Якщо так, то йому вдасться укласти вигідну оборудку. Але смерть – річ непевна. Бабуся Олена за допомогою лікарів може протягти ще десяток років. Цей хтось лише радітиме, бо він любить стареньку. Але знати точно не завадить.

Він знову помовчав, пильно вдивляючись в Авеніра, а тоді додав:

– І тут на допомогу приходжу я. Я укладаю парі. Яке завгодно. Звичайно, на моїх умовах. Цей хтось звертається до мене. Природньо, він не буде ставити на те, що старенька помре. Це жорстоко, а він не жорстока людина. І ми з ним вирішуємо: він закладається на певну суму, що бабуся Олена буде жива і здорова на Різдво, а я закладаюся, що ні. Все дуже просто. Ми укладаємо угоду і підписуємо її. Я призначаю число. Я стверджую, що приблизно цього числа, можливо, на тиждень раніше або на тиждень пізніше, бабусю Олену поховають. Він не погоджується зі мною. Проходить час. Якщо він правий – я плачу йому, якщо я правий – він платить мені.

Авенір відчув, як волосся заворушилося у нього на голові. Та все ж він спитав:

– Які ваші умови?

Артеменко миттю перемінив тон.

– Ви з цього і почали. Заходите – і з порога: «скільки?» Налякали мене. Жодного разу не бачив, щоб людина так брала бика за роги.

– І все ж. Які ваші умови?

– Це залежить від багатьох причин. Переважно від суми парі. Іноді від можливостей клієнта. Якщо йдеться про чоловіка, який набрид, або про шантажиста, то сума встановлюється залежно від коштів клієнта. Ви повинні розуміти, що я не веду справи з бідними людьми. Винятком є випадки, коли йдеться про велику спадщину. Тоді ми виходимо з розмірів спадщини бабусі Олени. Сума парі складає приблизно десять відсотків від очікуваної суми. А умови парі – тисяча до одного. Звичайно, у твердій валюті, або, як ще кажуть, в у.о., – він захихотів.

– Тисяча до одного? Круто! – присвиснув Авенір.

– Але якщо ви точно знаєте, що ваша бабуся Олена ось-ось помре, ви ж до мене не прийдете.

– А якщо ви програєте?

Артеменко стенув плечима.

– Бува й таке. Доведеться платити.

– А якщо я програю і не схочу платити?

Артеменко відкинувся в кріслі і примружив очі.

– Не раджу вам цього робити, – тихо, але з прихованою погрозою в голосі сказав він.

В Авеніра по спині побігли мурашки.

Він підвівся і кинув:

– Мені треба все ретельно обміркувати.

І тут Артеменко вкотре перемінився ще раз. Він знову став лагідним і люб’язним.

– Звичайно, звичайно. Такі справи нашвидкоруч не вирішуються. Не треба поспішати. Якщо ви вирішите укласти зі мною парі, приходьте, ми його обговоримо. Адже вам не горить? Квапитися не варто. Ще є час.

Дейкало вийшов з контори, приголомшений почутим. Адже до сьогодні він сподівався, що історія з Володаркою і вбивствами на відстані – просто маячня, але тепер справи набрали реалістичних обрисів.

Він брів убік Львівської площі, а у вухах його лунали слова: «Ще є час…»

Час робити рішучий крок

Повернувшись додому, Дейкало почувався таким розбитим, що вирішив не дзвонити Русі, а спочатку добряче відпочити. Скинувши теплу куртку, він вмостився у фотелі й непомітно для себе задрімав.

Прокинувся він пізно вночі від телефонного дзвінка.

– Ти вдома? – кричала у слухавку Руся. – Чого ж ти мені не подзвонив, коли повернувся? Я тут хвилююся, а ти… Я вже казна-що собі уявляла!

Авенір зрадів, почувши, що хтось за нього хвилюється. Він потішено мовив:

– Не треба було хвилюватися. Все гаразд.

– Але ти не подзвонив, коли повернувся, – заперечила Руся.

– Даруй, так вийшло.

Дейкало докладно розповів Русі про зустріч із Артеменком. Русі система укладання парі на чиюсь смерть не видалася такою неймовірною, як Авенірові. Йому навіть здалося, що такий результат її задовольнив.

– Тепер ми точно знаємо, що нам це не примарилося, – сказала вона. – Тепер ми знаємо напевне, що насправді існує організація, яка усуває людей.

– Надприродними засобами? – скептично озвався Авенір.

– Розумієш, – спробувала пояснити йому Руся, – якби цей Артеменко був знахарем, хіромантом чи астрологом, я б не повірила. Але позаяк він виявився мерзенним і підлим дрібним шахраєм, не повірити у реальність цієї підлої афери важко. Це здається нісенітницею, але, виходить, Володарці та її подругам якось вдається виконувати замовлення… Проте це – не телефонна розмова.

– Не телефонна, – погодився з дівчиною Авенір.

* * *

Наступного дня Авенір поїхав до Наталі Паняєвої. Він хотів із нею побалакати про всілякі потойбічні дива. Журналіст знав, що голова письменниці набита різноманітними відомостями, котрі, як вона вважала, можуть колись знадобитися.

Але Наталя була не в гуморі. Вона щойно випровадила ветеринара, який приїжджав оглянути Тимура.

– Ти уявляєш, – обурено мовила вона, ледь відчинивши двері, – він сказав, що Тимкові треба дати ліки від глистів.

– Здуріти можна, – притакнув Авенір. – А «він» – це хто?

– Ветеринар. Вважає, що в мого пса можуть бути глисти!

Авенір озирнувся на Тимура, який йшов слідом за ними. Пес збентежено похнюпився. Йому було соромно через те, що його запідозрили у такому неподобстві.

– До того ж ці ліки можуть містити талій. Тимко ж облізе!

– Не вигадуй! Талій – страшенно небезпечна штука. Я думаю, його тепер не використовують у ліках.

– Досить того, що пес жере часник, – коли собака жере часник, у нього глистів не може бути, – продовжувала обурюватися Наталя. – А де тепер використовують талій?

– В інфрачервоній техніці, як амальгаму в спеціальних термометрах, і як отруту!

– От бачиш! Кави хочеш?

– Не відмовлюся. Якщо ти маєш час, я хотів розпитати тебе про білу і чорну магію. Маєш якісь книжки на цю тему?

– Дещо є. Зараз пошукаємо. Але спочатку кава.

Наталя подалася на кухню, за нею звично посунув Тимур. Авенір влаштувався у кріслі, дослуховуючись до булькотіння ввімкненої кавоварки.

Письменниця щойно закінчила розділ чергового роману і була налаштована побалакати. Тимур, здавалося, теж зрадів гостеві. Він знав, що Авенір обов’язково почастує його печивом. Незабаром на столі з’явилася кава і бренді. Авенір подумав, що тільки він і п’є цей бренді, бо рівень напою у пляшці від його останнього візиту не знизився.

– Над чим ти зараз працюєш? – спитала Наталя. – Випадково, не маєш якоїсь сенсації?

– Наче ти не дивишся телевізор і не лазиш по Інтернету, – пробурмотів Авенір. – Якщо буде якась сенсація, ти її не пропустиш! Хто-хто, тільки не ти!

– Ти розумієш, – сказала Наталя, зручніше вмощуючись у кріслі, – далеко не з кожної карної справи можна взяти цікавий сюжет.

– Розумію, – погодився Дейкало. – От Дементій нещодавно розповідав мені про вбивство священика. Як на мене, з цієї історії важко зробити карколомний роман.

– А якщо священик був старим гріховодником? Або брав участь у якихось темних справах?

– Не сміши мене. Які можуть бути темні справи у літнього священика?

– Наприклад, він насправді був сатаністом, і фанатики, дізнавшись, наказали його за це, – засміялася Наталя.

– Ні, – заперечив Авенір, – він був звичайним бідним священиком.

– Тоді не знаю.

– А що ти взагалі знаєш про сатаністів? – спитав Дейкало.

– Нічого. Переважно плітки, які з’являються у твоїй газеті, – Наталя підвелася і рушила на кухню готувати нову порцію кави.

– А про білу чи чорну магію? – гукнув їй вслід Дейкало.

– Про білу магію я маю деякі книжки, – Наталя стояла в дверях із кавником у руках. – Але ніколи цим докладно не займалася.

– Розкажи щось.

– На мій погляд, уся ця магія складається із суміші християнства, буддизму та ісламу. Вони вважають, що світобудова має сім шарів. У кожному шарі сім стихій. Людина складається з фізічного, вітального, ефірного, астрального і ще якихось тіл. Вони думають, що можуть викликати духів, янголів, лікувати і таке інше. А ще вони можуть запалювати вогонь собі на тім’ячку. Ця вправа називається «Вогняна квітка», – Наталя посміхнулася. – Так і сидять з вогняною квіткою на голові.

– Натуральною? – зареготав Дейкало.

– Ні, звичайно, уявною. Там багато всілякого – ритуали, замовляння, благословіння. Вони багато чого взяли у Данила Андрєєва з його «Рози Світу». Хочеш, розповім одну з їхніх історій? Тільки розповідати треба «с вираженієм».

– Давай, – охоче погодився Авенір. – Розкажи мені страшну історію про магів.

Наталя підхопилася з крісла. Стала посеред кімнати, закотила очі, а руками заходилася робити паси на всі боки, притупуючи ногою.

Авенір розреготався, а Тимур сердито загавкав, вимагаючи припинити це, з його погляду, неподобство.

Давлячись від сміху, Наталя почала:

– Одному магу набридло знімати вроки, боротися з відьмами. Він сказав собі: адже це Місяць винен в існуванні всіх темних сил. А якщо Місяця не стане?… І він влаштував Місяцю чорну месу.

– А що це таке? – спитав, сміючись, Авенір.

– Не перебивай. Я все одно не знаю. Слухай далі. Він вклав у емоційний сплеск усю ненависть до Місяця, обурення і біль. Потім він зупинив внутрішній діалог…

– Господи! – зареготав Дейкало. – А це що таке? Де ти набралася такого?

Тимур загавкав ще дужче, стрибаючи навколо хазяйки. У квартирі стояв галас, якого сусіди не чули вже давно.

– Не заважай! – сміялася Наталя з Тимурового гавкоту.

– І що, Місяць зник? – запитав Авенір.

– Так. Раптом Місяця на небі не стало. У-у-у! Зробилося дуже темно і моторошно. У-у-у!

Тимур теж завив, підспівуючи хазяйці.

– Спочатку маг зрадів, а потім почав медитувати. Він думав кілька годин. І за цей час його гнів на Місяця минув. Маг зрозумів, що без протидії злих сутностей він не зможе розвиватися і вдосконалюватися далі на шляху добра. І тоді він вирішив повернути Місяць на небо. І Місяць знову з’явився над горизонтом. Маг зрозумів, що вищі сили допомагають йому пізнати таємниці Всесвіту… От така історія. Ти щось зрозумів?

– Зрозумів: кожне магічне опудало може знищити наш Місяць! Гарненька справа! – махнув рукою Авенір.

– Правильно! Начувайся! Вони вже близько! Чорні маги всіх країн, об’єднуйтесь!

– О Боже! – раптом Дейкало помітив годинник. – Я вже зараз маю бути на Майдані.

Він помчав до передпокою, схопив свою куртку з вішалки і вибіг за двері.

– А історія твоя зовсім не цікава! – гукнув він, стрімко збігаючи сходами.

– Невдячний ти слухач, – засміялася Наталя і причинила за ним двері.

* * *

Надвечір Авенір зустрівся з Русею у «Світлиці». Він вподобав цю кав’ярню, бо звідти, якщо вдасться набитися проводжати Русю, був якийсь шанс потрапити до неї додому.

Дочекавшись, поки їм принесуть каву, Авенір сказав:

– Тепер ми точно знаємо, що не помилилися. Ти задоволена?

Руся стенула плечима.

– Ми і раніше не сумнівалися.

– Але тепер ми маємо докази, чи не так?

Їх пригнічувала обстановка в кав’ярні.

Але не тому, що там було незатишно, а тому, що вони прагнули побути вдвох. По-перше, справа, яку вони обговорювали, була надто серйозною, а по-друге, їм просто хотілося побути на самоті.

Посидівши трохи у кав’ярні, вони зрозуміли, що розмова не клеїться, і рушили до Русі. Бона жила сама у затишній квартирі на Межигірській, в одному з тих сучасних будинків, які виросли на Подолі серед старовинних будівель в останні роки. То була не дуже нова і не дуже модернова, але дуже зручна квартира, з великим холом, стіни якого прикрашали полиці з книгами.

Авенір з Русею знову зварили каву і заходилися розмовляти.

Вони довго сиділи на кухні, не вмикаючи світла, і шепотілися, уявляючи собі хід подій. От пані Оліяр відвідує букмекерську контору на Рейтерській. Пан Артеменко бесідує з нею. Вона хвилюється, він заспокоює. Це він добре вміє, Авенір пересвідчився. Артеменко пояснює їй, що немає ніякого ризику. Вона сумнівається, бо боїться. Потім жінка іде додому, пообіцявши подумати. Вона обмірковує пропозицію. Можливо, зустрічається з пасербицею. Знову жахається – всі гроші дісталися цій нікчемі! Багато грошей. Томка навіть не розуміє, скільки грошей вона отримала. А коли зрозуміє, покличе всю ту наволоч, з якою тусується, і розтринькає гроші на них. Тринькати гроші вона вміє, їй тільки дай. І, подумавши, яке багатство пуститься по вітру, пані Оліяр знову вирушає до букмекерскої контори пана Артеменка. Тепер вони обговорюють умови. Пані Оліяр торгується щосили. Схоже, це вона добре вміє робити. Але ось, нарешті, вони домовилися про умови, підписали якийсь контракт. А що далі?

Авенір з Русею прикидали і так, і сяк, але не могли уявити, що відбувається далі. Адже вони виходили з того, що ніякої магії не існує, і Володарка насправді нічого не здатна зробити. Схема подальшого розвитку подій була їм невідома.

Вони замислилися. Обом спала на гадку та сама думка, але обоє гнали її від себе. Ще трохи помовчали.

– Рано чи пізно ми мусимо зробити це, – розважливо сказала Руся.

– Що – це? – вдав, ніби не здогадався, Авенір.

– Веню, ти зрозумів. Ми не зможемо простежити всю схему, якщо реально не замовимо когось. Інакше ми нічого не довідаємося.

– Авжеж, – кивнув Авенір, – навряд чи їхні клієнти розкажуть нам про це. А крім них, ніхто нічого не знає. Може, треба розповісти все Дементію?

– Звичайно, ми мусимо все йому розповісти. Адже тепер ти маєш не лише інтуїтивні здогади, але й певну інформацію. Я не дуже розбираюся у законах, та думаю: того, що ми знаємо, достатньо для порушення кримінальної справи. А ти як вважаєш?

Дейкало похитав головою.

– Боюся, що ми маємо замало фактів. Маячня про підсвідому тягу до смерті? Про таке в суді не розповіси. Адже ми не знаємо, що насправді відбувається у Володарки…

Руся перехопила ініціативу:

– Значить, треба все з’ясувати достеменно. Але як?

– Якби там десь можна було б заховатися, я б так і зробив. Вистежив би, коли до них прийде клієнт, і підслухав би все. Можливо, навіть записав на диктофон. На цифровий, – зітхнув Дейкало. – Але там нема де сховатися.

– Бачиш, – сказала Руся, – значить, є лише один шлях. Треба стати справжнім клієнтом.

– Русю, ти жартуєш? – не повірив власним вухам Авенір.

– Ні, Веню. Ми перебрали всі можливі варіанти. Нічого іншого не випадає. Треба зробити вигляд, що ти або я хочемо прибрати когось із дороги. Ти або я повинні піти до Артеменка і домовитися з ним про вбивство.

Авенір зіскочив зі стільця і забігав по квартирі, ковзаючи на добре відполірованому паркеті. Десь із іншої кімнати він вигукнув:

– Ні, я – проти, я – рішуче проти!

Руся пішла шукати його по квартирі.

– Веню, я не розумію, – розважливо казала вона, – чому ти проти.

– Бо вважаю, може трапитися що завгодно.

– З ким? З нами?

– Може, й з нами. Але краще подумай про жертву. Ми ж повинні назвати Артеменку певну людину. Звичайно, можна щось вигадати. Але, думаю, вони ретельно перевіряють відомості про клієнта і про жертву. Що скажеш?

Руся замислилася на хвильку, а потім кивнула головою:

– Маєш рацію. Жертва повинна бути реальною людиною з реальною адресою.

– Ось це мені і не подобається, – докинув Авенір.

– Треба все детально обміркувати, – заявила Руся і подалася на кухню.

Коли Дейкало теж прийшов туди, вона діловито краяла бутерброди з шинкою і сиром. На столі парував кавник. У мисці під струменем води милися помідори. Чорні маслини поблискували у кришталевій вазочці на столі.

– Розкішна закуска, – пожартував Авенір.

Руся кивнула і витягла з холодильника пляшку «Медової з перцем».

– Ти ба! – здивувався Авенір. – Виходить, нам справді треба дещо серйозно обміркувати.

* * *

Поставивши все, що було на столі, на столик-візочок, Руся покотила його до кімнати, яка слугувала їй вітальнею, хоча за кількістю книжок більше нагадувала бібліотеку.

Змовники всілися навпроти одне одного і заходилися їсти.

– Таємні змови потребують багато енергії, тому я страшенно голодний, – виголосив Авенір, вимахуючи виделкою.

– Харчуйся, харчуйся, поповнюй свої запаси енергії, – піддражнила його Руся.

– Повернімося до наших баранів. Де ми знайдемо людину, яка погодиться грати роль жертви? Як ми її умовимо? До того ж, треба мати вагому причину, щоб усунути цю людину. Хоча, що зараз можна вважати вагомою причиною? Ваш цуцик надзюрив мені під дверима. Ось і вагома причина. Я вб’ю вас і вашого цуцика.

– Я думаю, що не треба залучати когось третього. Зробімо так: ти чи я хочемо когось усунути. Але кого? Я не маю багатих родичів чи суперниць у коханні. Є у мене тітка, вона має непогану квартиру у центрі Херсона, але скільки та зараз коштує! Щоправда, зараз вбивають і за менші суми. Але тітка вже старенька. Тому шкіра не варта вичинки. Тобто я хочу сказати, що за тітку доведеться заплатити стільки, скільки я отримаю у спадщину. Мабуть, вони вирішать, що для мене легше буде просто почекати. Хіба що я потрапила у халепу і мені терміново потрібні гроші. Але таку ситуацію легко відстежити. Думаю, вони не повірять. А як у тебе? Ти маєш багатих родичів?

– Ні, – без жалю відповів Дейкало. – Я не маю багатих родичів.

– А як щодо любовних історій?

– Слухай, я мотаюся як солоний заєць у пошуках матеріалу для статтей. Хіба я маю час для любовних історій? Та і як любовні історії можуть стати приводом для вбивства?

– Ну, наприклад, ти вирішив одружитися, але маєш зобов’язання перед іншою жінкою.

Авенір обурився:

– Та не маю я жодних зобов’язань!

– Добре. Але все одно треба щось придумати.

Дейкало замислився. Він подумав: що зараз найстрашніше для людини? Залишитися без даху над головою і без роботи. Без даху Авеніру залишитися складно, тобто складно переконати Артеменка, що існує така загроза, адже Дейкало – єдиний господар власної квартири. А от робота…

– Послухай, Русю, – обережно сказав він, – а якщо піти таким шляхом. По-перше, я тебе до Артеменка не пущу. Про це не може бути й мови. Значить, знову треба йти мені. По-друге, нам треба придумати вагому причину. Припустімо, що я маю роман із секретаркою свого шефа. Або мав, але кинув її заради тебе.

– Ні, Веню, – заперечила Руся, – мене секретаркою не залякаєш. Заради мене не варто так старатися. А от краще нехай це буде заради твоєї приятельки. Як її, забула…

– Ти маєш на увазі Іринку Кириченко?

– А чому б і ні? По-моєму, її батько – голова якогось поважного комітету.

– І що з того?

– Ну, може, ти не хочеш, щоб батько довідався про твої грішки. Може, він старомодний.

– Малоймовірно.

– Може, ти боїшся скандалу? Боїшся за свою репутацію?

– Скандал не зашкодить репутації журналіста. Хоча, зачекай – зачекай… А якщо, наприклад, ця секретарка – водночас і коханка боса?

– Твого?

– Ну, звичайно. Вона коханка головного редактора. Якщо я її кину, вона поскаржиться шефові, що я до неї брутально чіпляюся. Він же мене вижене з роботи!

– Справді?

– Русю, – застогнав Авенір, – ти хочеш, щоб я вигадав причину? Я її вигадую. І шеф мій не такий, і з секретаркою він роману не має. Хоча вона гарна дівчина… Тобто це цілком правдоподібно, розумієш?

– А повірить Артеменко, що ти хочеш прибрати якусь хвойду лише через те, що боїшся скандалу?

– Повірить, коли довідається, скільки я отримую в газеті. От лише чи вдасться її вмовити?

– Веню, ми ж домовилися: нікого третього не залучати.

– Що ж робити?

– Дуже просто. Я зіграю роль секретарки.