Текст книги "Тут баба ворожила (2006)"
Автор книги: Наталя Паняєва
Жанр:
Прочие детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)
Авенір знаходить помічницю
Авенір запросив Русю до «Світлиці» на Андріївському узвозі. Під млинці з ромом, думав він, легше буде розповісти про свої неймовірні здогади.
Руся охоче погодилася зустрітися з Дейкалом. Вона сказала, що живе неподалік, тому швидко прийде, ось тільки перевдягнеться.
І справді, вона прийшла дуже швидко, поривчасто ступила до маленького залу і зупинилася, стискаючи у руках парасольку. Потім відшукала очима Авеніра і підійшла до його столика.
Дейкало допоміг Русі зняти плащик. До них негайно підскочив невисокий хлопчина-офіціант, перехопив плащик із рук Авеніра і відніс його кудись у закуток.
У маленькому залі всі чоловіки, як здавалося Авеніру, витріщалися на Русю, на її довге русяве волосся, яке м’якою хвилею спадало на спину, на обличчя з витонченими рисами, на ніжні руки з тонкими зап’ястками.
Йому хотілося, щоб вони були у залі лише удвох. Але, скоса глипнувши на вишикуваних офіціантів і уявивши, як вони лютуватимуть без клієнтів, Дейкало примирився з присутністю інших чоловіків.
Не даючи собі часу на роздуми і дивлячись у її сині сяючі очі, Авенір заходився з місця в кар’єр сумбурно розповідати про те, що його хвилювало.
Через те, що Руся уже давно була знайома з Володаркою та її компаньйонками, розповідати їй було легко. Закінчивши розповідь, Авенір деякий час сидів, втупившись у свою порожню чашку. Він боявся глянути на Русю. Вона ж його остання надія! Якщо і вона посміється з нього… Він таки визнає себе божевільним.
Але Руся лише спитала:
– Це все?
– Все, – полегшенно видихнув Авенір.
– І що ж ти збираєщся робити?
– А ти вважаєш, що треба щось робити?
– Безперечно! – гаряче вигукнула Руся. – Хіба можна сидіти склавши руки і дивитися, як злочинна організація знищує людей?
Авенір був у захваті. Якби він міг, миттю зістрибнув би зі стільця і дав би гопака просто у кав’ярні. Але, на щастя, журналіст стримався і про всяк випадок спитав:
– Що я можу зробити сам?
Руся наморщила чоло.
– Тепер ти не сам. Я буду тобі допомагати. Насамперед треба з’ясувати, що це все означає. Я думаю, ми зможемо це зробити. Для початку треба все обміркувати…
– Я уже міркував, аж поки вирішив, що збожеволів, – пожалівся Авенір.
Руся задумливо розмішувала цукор у чашці.
– Мені здається, найперше, що треба зробити, – нарешті вимовила вона, – це розшукати ту дівчину, з якою ви вечеряли після «Енеїди». Як її звуть?
– Віруня Петрівка.
– По-моєму, вона щось знає.
– Знати знає, але вона страшенно налякана, зі мною навіть не схотіла розмовляти, коли я почав її розпитувати у магазині. Вона боїться. Я навіть не сподіваюся, що вона щось розповість.
– Бачиш, – переможно глянула на Авеніра Руся, – ось тут і знадобиться моя допомога. Мені вона розкаже набагато більше. Треба влаштувати з нею зустріч. Начебто зненацька, не у цій справі. Треба діяти через твого приятеля, з яким ти її бачив минулого разу. Давайте зустрінемося – вона з ним і ми з тобою. Десь повечеряємо, потанцюємо.
Авенір захихотів:
– Приспимо її пильність салатом із креветок.
– Саме так. Вона любить креветок? Мабуть, це дорого.
Дейкало пообіцяв заплатити за усі лагоминки, яких Руся забажає.
– А наступний крок… – Руся замислилася. – Наступний крок… Думаю, тобі треба зайнятися Томою Оліяр. Ти ж можеш це зробити через свою газету чи друзів-газетярів.
– Але ж вона померла! – здивувався Авенір.
– Я про це не забула. Але, якщо наші припущення правильні, хтось дуже бажав її смерті. І влаштував виконання своїх бажань через Володарку. Я думаю, що тут діяла або мачуха, або дівчина, з якою Тома побилася тоді у кав’ярні. Ти казав, що вони побилися через хлопця. Може, друга дівчина збиралася вийти за нього заміж, тому і позбулася суперниці. Як ти думаєш, можна знайти ту дівчину або когось, хто її добре знає?
– Не виключено, що про той випадок пам’ятає буфетниця. Може, вона і другу дівчину знає.
– Також треба довідатися, чи та, друга, дівчина забезпечена. Тобто чи має вона чим розплатитися з Володаркою. Мабуть, ворожка працює не за «будь ласка».
– Мабуть.
– А ще треба зайнятися мачухою. Якщо вона вдова багатої людини, можливо, в вашій газеті, в архіві, є якісь відомості про неї. Може, вона займається доброчинністю або ще щось. Тобі це не важко буде зробити – просто розкопай трохи інформації і поїдь до неї по інтерв’ю.
– Просто поїхати?
– А чому б ні. Людям лестить, коли до них звертаються, щоб узяти інтерв’ю. Часто вони навіть забувають спитати про документи. Тільки не знаю, як з’ясувати, де вона живе, – Руся знову наморщила лоба.
– Це просто. Друзі Томи зможуть нам допомогти.
– Я думаю, наша вдова живе у прекрасному будинку чи квартирі. Ти можеш сказати, що твоя газета цікавиться квартирами з сучасними інтер’єрами, наприклад. Це якщо вона не займається доброчинністю.
– Моя газета не друкує статей про сучасні інтер’єри.
– А про це вона не подумає. Вона буде у захваті, що до неї прийшов газетяр. Я щось про неї нічого не чула. Мабуть, за життя чоловіка вона була в тіні, тому якщо ти прийдеш до неї як до поважної особи, вона буде щаслива. А ти спробуй її привернути до себе, будь розумним і привітним, а потім зненацька заговори про дочку, тобто про пасербицю, мовляв, яке горе і таке інше. Тоді згадай про Володарку і трохи її полякай.
Авенір милувався, як просто і логічно Руся складає план дій.
– А потім? – спитав він, щоб і далі чути її голос і милуватися нею.
– А потім спостерігай за реакцією. Якщо вона до цього причетна, вона чимось викаже себе.
– А якщо викаже, що робити далі?
– Тоді ми знатимемо, що знаходимося на правильному шляху. А що робити далі, буде видно за обставинами.
Вони помовчали. Раптом Руся спитала:
– Як ти вважаєш, чому ця Тетяна Володарка була така відверта з тобою? Навіщо вона завела цю розмову? Саме з тобою, не зі мною чи ще кимось. Вона відвела до бібліотеки тільки тебе. Чому?
– Звідки мені знати. Може, вона всіх відводить до бібліотеки і там чіпляється з такими розмовами.
– Не думаю, що вона веде такі розмови з усіма. Треба подумати, чому вона саме з тобою про це говорила. Саме з тобою. Чи можливий тут якийсь зв’язок?
– Зв’язок із чим?
– Почекай, мені треба подумати.
Авенір замовк, спостерігаючи, як змінюється вираз обличчя Русі. Нарешті вона сказала:
– Я думаю, відбулося ось що. Віруня знає дещо про Володарку, але це не точні відомості. Вона щось десь чула, або хтось при ній пробалакався. Судячи з твоїх слів, вона з тих дівчат, на яких під час серйозних розмов не звертають уваги. Ти ж казав, що вона геть дурненька. Але такі дівчатка звичайно запам’ятовують чужі слова. Можливо, хтось почув тоді у кав’ярні, що вона пробалакалася, і почав стежити за нею. Тоді її налякали, і вона відмовилася розмовляти з тобою, коли ти прийшов до неї у магазин. А, може, вона і раніше про це балакала з незнайомими людьми, тоді її і налякали. Або про те, що ти з’явився до неї у магазин, теж довідалися. Ті, хто стежив за нею, спитали себе: чому тебе це так цікавить? Для них причина лише одна – ти потребуєш такої «допомоги». Тобто ти – ймовірний клієнт.
– Цього не може бути!
– А ти подумай сам. По-моєму, це цілком логічно. Ти щось почув, тепер хочеш довідатися докладніше, бо маєш певну мету. А потім ти з’являєшся в парку на доброчинному святі. Тоді тебе ведуть на гостину до Володарки. Мабуть, ти сам схотів туди піти. І що там відбувається? Тетяна, не гаючи часу, починає вербувати тебе у клієнти.
Авенір замислився. Все це було дуже логічно.
– Я тепер пригадую, що біля нас тоді у магазині крутилася якась жінка у затемнених окулярах. Та я не сприйняв це за щось надзвичайне… А як ти думаєш, – спитав він, – Володарка і справді щось уміє?
– Певна, що ні. Весь їхній бізнес замішаний на шахрайстві. Просто страшно припустити навіть, що вона щось таке вміє. Ті, хто справді можуть спілкуватися з Космосом…
Авенір вирячив очі.
– …тобто справжні екстрасенси, кажуть, що вони мають відкритий канал для спілкування лише в тому випадку, коли не використовують свій дар із лихою метою. Вони не мають права користуватися ним також для наживи. Тобто вони повинні безкорисливо допомагати людям. Інакше канал закривається, і починається шахрайство, бо колишні екстрасенси, як правило, не хочуть визнавати свого безсилля. Принаймні, я так чула. Та в житті бувають дивні речі.
Вона помовчала, а тоді сказала:
– Просто не хочу вірити, що Тетяна щось може. Але страшенно боюся: раптом це правда?
– Я тебе розумію, – почуття Авеніра можна було висловити приблизно такими ж непевними словами.
– Так ти запам’ятав? Зараз головне зустрітися з Вірунею. А мачуха і та друга дівчина – на черзі.
* * *
Зустріч із Вірунею вдалося влаштувати без жодних труднощів. Довідалися, коли Кочет був вільним, і домовилися піти до ресторану. Віруня була не така дівчина, якій би вгодила сама тільки кава. Вибрали «За двома зайцями» на Андріївському узвозі, бо це був, з погляду Віруні, шикарний заклад.
Щойно компанія всілася за стіл, Віруня, яка без упину кидала на Дейкала підозрілі погляди, почимчикувала до туалету. Руся пішла з нею. Дівчат не було досить довго. Коли вони повернулися, було помітно, що взаєморозуміння знайдено. Вони трималися ледь як не найкращі подруги.
Авенір був дуже люб’язний і уважний до Віруні. Небезпечних тем він не зачіпав, тому Віруня швидко заспокоїлася та із задоволенням їла, пила і торохтіла за чотирьох. Вона тішилася вишуканою обстановкою і доброю їжею, наминаючи коропа з начинкою з гречаної каші і грибів, запечену з цибулею яловичину, полядвицю і домашні ковбаски. На десерт було вирішено взяти каву та збиті вершки з ананасами, але Віруня попрохала ще й добрячий шматок струделя. Приємно було дивитися, як дівчина отримує насолоду, натоптуючи собі черевце. Позираючи на неї, Ігор Кочет теж розохотився і, як знавець ресторанної справи, запропонував після солодкого взяти по келишку горілки з гострим сиром і маслинами.
Нарешті вечір скінчився. Пари розпрощалися. Кочет двозначно підморгнув Авенірові, мовляв, не тушуйся, але той зробив вигляд, що натяка не помітив.
Руся і Авенір рушили додому нічним Києвом. Надворі було тепло, Щекавиця стояла оповита легким туманцем. Вони пішки спустилися на Контрактову площу, там Авенір хотів зловити таксі, але з’ясувалося, що Руся живе неподалік – на Межигірській, тому вони із задоволенням помандрували далі нічним Подолом.
Ще по дорозі Руся почала ділитися враженнями.
– Нічого особливого я від неї не довідалася, – повідомила вона. – Я намагалася не злякати її, більше приглядалася. Думаю, щодо неї ми не помилялася. Вона щось чула, знаєш, за принципом «чув дзвін, та не знає, звідки він». Але бути учасницею оборудок Володарки Віруня не може. Я певна: з неї можна дещо витягти, але для цього треба дуже постаратися. Сьогодні був не час і не місце.
– Значить, невдача? – але Авенір чомусь зовсім не засмутився.
– Ну-у-у! – простягла Руся. – Це ж тільки перший крок. Просто одну особу ми виключаємо з кола підозрюваних. Тепер твоя черга. Шукай другу учасницю бійки.
Перші успіхи шукачів
Наступного дня Авенір вирішив завітати до кав’ярні на Пушкінській, де кількома тижнями раніше він спостерігав бійку між Томою Оліяр та іншою дівчиною. У глибині душі він сподівався знову застати там знайому буфетницю. І справді, йому пощастило. Та ж буфетниця стояла за стійкою, похитуючи пишною «бабеттою». Але людей було багато, тому Дейкало, узявши каву, примостився за столиком. З кутка знову долинав голос Ігоря Римарука:
Дейкало ще не допив свою каву, коли зал трохи спорожнів. Авенір підійшов до буфетниці.
– Як настрій? – спитав він.
Буфетниця широко посміхнулася:
– Мені аби виторг. Тоді і настрій з’явиться.
– Але ж ви працюєте з людьми. Тут всяке може трапитися.
– Та тут нічого ніколи не трапляється, – ще ширше посміхнулася буфетниця.
– А пам’ятаєте, тут колись сталася бійка?
Буфетниця напружила пам’ять: очевидно, бійки тут траплялися не так уже й рідко.
– Ну, Тома Оліяр побилася з іншою дівчиною. Пригадуєте?
– А-а-а, – з полегшенням зітхнула буфетниця. – Та то ж несерйозно. Подумаєш, дві дівки побилися через хлопця. Я б через такого і не билася б. Він – просто тварюка.
– Чогось саме такі подобаються жінкам… – сумно промовив Авенір.
Буфетниця щиро його пожаліла:
– Не перейматеся. І за вас ще битимуться.
– Краще не треба, – посміхнувся Авенір. – Цікаво, чому вони за нього билися?
– А він спочатку зустрічався з Лідкою, а тоді переметнувся до Томки. Лідка каже, він полював за Томкиними грошима. Словом, тут він кидає Лідку і зв’язується з Томкою. А Лідка, звичайно, образилася. Та вона потім казала, що сварка була несерйозна. Вони просто трохи поцапалися.
– Трохи поцапалися! Та ж Томкине волосся так і летіло на всі боки.
Буфетниця захихотіла, мабуть, згадавши ту картину.
– Мені Лідка сама розповідала потім, через що вони побилися.
– То вона ще й вихвалялася своїми подвигами?
– Та вони всі люблять побалакати про свої справи, – буфетниця воліла не зізнаватися, що вона ловить уривки розмов у черзі або за столиками. – Аби лише хтось слухав. Зараз ця історія вже забулася. Тепер Лідка має нового дружка, в неї просто дах їде через нього.
«Значить, – подумав Авенір, – їй не було потреби звертатися до Володарки. Залишається мачуха».
– Цей її дружок – теж той ще фрукт, – продовжувала буфетниця. – Але то вже така справа. А Томка мала серйозні наміри щодо того, першого. І він до неї хилився.
Далі Дейкалу було вже нецікаво.
Ввечері він потелефонував Русі й переповів новини про Лідку.
– А як щодо мачухи? – спитала Руся.
– Домовився зустрітися з нею завтра, – відзвітував Авенір.
– Чудово. Сподіватимемося, що далі справи підуть так само успішно.
– Сподіватимемося, – кисло відповів Авенір. У глибині душі він сподівався на зовсім інше – витягти кудись Русю ще сьогодні, але з її тону зрозумів, що нічого не вийде.
– До речі, – бадьоро продовжувала Руся, не помічаючи кислого тону співрозмовника, – повернімося до отця Юрія. Твій друг майор вважає, що та жінка перед смертю сказала священнику щось важливе, через що його вбили. А хто була та жінка? Може, її особа допоможе щось прояснити у нашій справі?
– Я про неї мало знаю. Здається, її прізвище було Степаненко.
– Але ти ж можеш довідатися про неї більше?
– Спробую. Це треба прохати Дементія, а він не вірить у мою інтуїцію.
– Але якщо ми довідаємося більше про цю Степаненко, можливо, ми довідаємося також, що вона знала і що вона розповіла священику.
– Зрозуміло. Я старатимусь.
Наступний ранок Дейкало розпочав із телефонних розмов. Він приїхав до редакції, знайшов у себе в комп’ютері перелік завдань від редактора, тоді прочитав перелік і випив кави у курилці. А потім заходився телефонувати. Спочатку він потелефонував Дементію і спитав, що відомо про Ольгу Степаненко.
– Нічого особливого. Вона жила у Житомирській області, тоді розлучилася з чоловіком і переїхала до Києва. Чоловік її був дрібним злодієм, крав потроху у крамницях. Двічі судимий.
– А де він зараз?
– Уже помер.
– Небагато ти про неї накопав.
– Справді, небагато. Мабуть, життя у неї не було наповнене подіями. У товаристві «Друг споживача», де вона працювала, теж про неї практично нічого не знають.
Авенір подякував і поклав слухавку, відчувши розчарування. Але треба було працювати, і він поринув у роботу, забувши про Володарку.
День видався метушливий. І тільки по обіді Авенір зміг зайнятися тим, що його найбільше цікавило.
* * *
Він уже подумки готувався до візиту до мачухи Томи Оліяр, намагаючись уявити, яка вона. Йому не дуже хотілося йти до цієї жінки, але він обіцяв Русі… Авенір, наприклад, вважав, що без цього візиту можна обійтися. Він не сумнівався, що зуміє зіграти роль інтерв’юера, та дуже сумнівався, чи вдасться щось вивідати від удови багатія Оліяра. Він ще раз потелефонував Русі.
Вона діловито, що дуже подобалося Авеніру в певні моменти, дала йому останні інструкції:
– Поговори з нею про її квартиру, про енергетику її квартири і будь-якого приміщення взагалі. Обов’язково вживай зарозумілі слова, припасуй кілька прізвищ відомих дизайнерів інтер’єру.
– Легко сказати – важко зробити. Я ж у цьому нічого не розумію.
– Тоді записуй, – наказала Руся. – По-перше, поговори з нею про дніпропетровського архітектора Олександра Дольника. Він має знамениту квартиру, фотки її інтер’єру друкувалися у кількох журналах із дизайну. Він зробив квартиру у чорно-білих тонах. Це дуже виразне лаконічне поєднання, такий собі декоративний аскетизм. Меблі підібрані таким чином, що вони прекрасно виглядають на білому тлі та надають інтер’єру смислової глибини. Записав?
– Так.
– Тепер ще. Якщо у неї в квартирі багато всіляких прикрас, то згадай французького дизайнера П’єра Фричетто. Він любить прикрашати інтер’єр пледами, вазами і квітами… Коротше кажучи, хвали все, що побачиш. А якщо вона почне розповідати про яких-небудь дизайнерів – притакуй. Зрозумів?
– Вона відчує, що все це брехня, – заперечив Авенір.
– Не страшно, – впевнено заявила Руся. – Зараз ніхто не знає, де брехня, а де – ні. Не може ж пані Оліяр стежити за всіма новими віяннями в дизайні. А навіть якщо стежить. Раптом з’явилося щось нове, про що вона не знає?
– Ти так добре знаєш, про що треба говорити. Може, тобі краще самій поїхати?
– Ні, – заперечила Руся, – вона може знати твоє прізвище, ймовірно, бачила його в газеті, а мене вона не знає, значить, може просто не впустити.
Авеніра цей доказ не переконав, але заперечити не було чим. Він і сам не розумів, чому намагається відкараскатися від цих відвідин. Мабуть, журналіст відчував, що вони вже підійшли дуже близько до критичної точки.
І ось Авенір стоїть перед дверима квартири пані Оліяр у фешенебельному будинку в «кукурудзі» на Лесі Українки. Він подзвонив у двері. Відчинила якась літня жінка, зовсім не схожа на вдову нафтового короля Оліяра.
– Пан Дейкало? – спитала вона. – Пані Оліяр чекає на вас.
Вона провела Авеніра до вітальні. Кімната справляла незатишне враження. У ній було мало меблів, але забагато коштовних ваз, вазочок, глечиків і статуеток у нішах по трьох стінах. Усі вони були підсвічені галогеновими світильниками. Ці пістряві стіни і пістрявий диван з фотелями, оббиті жовто-гарячою парчею, складали майже все умеблювання кімнати. В одному кутку ще стояв дорогий рояль, а в іншому – домашній кінотеатр. На стіні без ніш висіло багато картин, але одна-дві гарні губилися серед безлічі поганих. Авенір не сідав, очікуючи господиню.
Нарешті двері відчинилися, й увійшла жінка. Авенір здивувався, коли побачив її. Він очікував, що вдова багатія виявиться молодою, ефектною жінкою-вамп. Це ж була пані під сорок, дуже дорого вдягнута і доглянута, але на вигляд звичайна, навіть не дуже приваблива. Її псував злий вираз обличчя і тонкі вигнуті губи.
– Пане Дейкало? – вона улесливо посміхалася. – Я просто у захваті від вашого візиту! Я читаю всі ваші статті. А зараз, виходить, ви зацікавилися інтер’єрами?
Авенір вклонився.
– Розумієте, – почав він, – я цікавлюся не стільки інтер’єрами, скільки людьми в цих інтер’єрах. Хто що вибирає – ось тема моєї статті.
Та пані Оліяр його не дослухала.
– Я зовсім не розуміюся на дизайні. Я сподіваюся, ви пробачите мені мою неосвіченість.
Авенір охоче вибачив, позаяк і сам намагався не лізти в нетрі архітектурного інтер’єру (чи інтер’єрної архітектури?).
Проте вголос він сказав:
– Не йму віри! У вас так чудово! Будь-яка квартира наповнюється енергетикою тих, хто в ній живе і хто її відвідує. Це як церква, синагога чи мечеть. Адже їхні дивовижні сили також залежать від людей, які в них моляться. Цілюща сила ікон проявляється теж не просто так, а тільки коли вони вже намолені. Квартира також повинна наповнитися духовністю господарів і їхніх друзів.
Авенір зупинив тираду і принюхався до повітря.
– Так! Я відчуваю, що квартира сповнена духовності. І все це завдяки вам! Ви маєте чудовий смак!
Пані Оліяр зашарілася:
– Ну що ви. Це все мій чоловік. Він завжди купляв все наймодніше і найдорожче.
– Ніколи не повірю, – галантно заперечив Авенір, – що він не користувався вашими порадами.
– Звичайно, – попалася на гачок жінка, – я теж брала участь, але все це, – обвела вона рукою довкола себе, – цілком його заслуга.
Авенір теж роззирнувся накруги, наче віддаючи належне кімнаті.
– Може, ми спочатку вип’ємо кави, а потім ви оглянете квартиру? Чи краще навпаки – спочатку ви оглянете квартиру? – спитала господиня.
Авенір попрохав дозволу спочатку подивитися квартиру і дещо сфотографувати. Він дістав свою цифрову камеру і помахав нею у хазяйки перед носом, таким чином запитуючи дозволу.
– Звичайно, ви ж для того і прийшли, – люб’язно погодилася господиня.
Поки вони блукали величезною квартирою з кімнати до кімнати, проходячи під високими арками, господиня розважала гостя бесідою. Дейкало намагався відповідати своїй ролі, вставляючи зауваження типу:
– О, я бачу, ваші меблі – класика світового дизайну. Цей набір – стіл, стільці і комод, – він торкнувся рукою круглого обіднього столу, – очевидно, від Cassina, виготовлені за дизайном Чарльза Макінтоша.
Пані Оліяр кивала головою, погоджуючись. У іншій кімнаті Авенір вказав на журнальний столик:
– А це, вочевидь, дизайн Френка Ллойда Райта.
Хазяйка знову кивнула. Їй, певно, лестило, що знаменитий журналіст визначав її меблі як стильні та дизайнерські.
– Мені подобаються меблеві римейки, – глибокодумно заявив Авенір. – Вони надають інтер’єру смислової глибини. Ви дозволите це сфотографувати?
Пані Оліяр розцвіла у посмішці. Дейкало старанно клацав фотоапаратом на всі боки. А господиня тим часом без угаву балакала.
– Ця квартира стала завеликою для мене, – повідомила вона. – Я хочу її продати і купити щось менше і затишніше. Ви не глузуватимете з мене? Я мрію купити будиночок у Криму.
Авенір запевнив, що жити в Криму завжди було його мрією.
– А ще хочеться помандрувати світом. Подивитися різні країни.
Авенір сподівався, що його візит виглядає не надто підозріло.
Повернувшись до вітальні, господиня покликала жінку, яка відчиняла Дейкалу двері, і попросила подати каву.
За кавою пані Оліяр продовжувала говорити. Відчувалося, що вона любить побалакати, особливо про себе. Вочевидь, жінка не мала подруг, жила самотньо, тому Авенір був для неї просто знахідкою.
І Авенір залюбки слухав, чекаючи, коли вона пробалакається про головне.
Так він довідався, що пані Оліяр колись служила секретаркою у пана Оліяра. Овдовівши, він був таким самотнім! Вона співчувала йому, і якось так сталося, що вони одружилися. Його донька на той час вчилася в Англії у приватній школі. Він був зовсім самотній, а здоров’я вже не те, що у молодості. У обов’язки пані Оліяр входило нагадувати йому про ліки, про чисту сорочку, підбирати краватки, міняти носові хустинки… Вона була настільки віддана йому!
Авенір притакував, заохочуючи жінку до відвертості.
– Він загинув так нагло. Для мене це був страшенний удар. Я весь час присвячувала йому. Не мала навіть змоги бачитися з друзями.
«Або ж старий тобі не дозволяв, – подумки відмітив Авенір. – Мабуть, він тобі не дуже довіряв, ластівко, інакше не залишив би всі гроші дочці».
Дейкалу вдалося довідатися про умови заповіту. Про них йому розповів колега, якій вів рубрику світської хроніки у їхній газеті. Свого часу цей заповіт наробив галасу і зробив Тому Оліяр однією з найпривабливіших наречених країни. Але вона померла слідом за батьком, і тепер всі гроші перейшли у спадок мачусі. Інших родичів в Оліярів не було.
Точної кількості грошей колега Дейкала не знав, але шмат був ласий. А пані Оліяр, судячи з усього, полюбляла розкіш. Та й за старого вона інакше навряд би чи вийшла. Але між неї і грошима спочатку стояв старий чоловік, а потім пасербиця. Можливо, після смерті старого вона вже поклала око на багатство, коли з’ясувалося, що чоловік все залишив дочці.
Чи не така ситуація може примусити звернутися до Володарки?
Авенір вирішив зробити пробний постріл.
– А ви знаєте, – дочекавшись паузи у потоці слів, сказав він, – я був знайомий із вашою пасербицею.
– З Томою? – здивувалася господиня. – Що ви кажете!
– Бачився з нею у кав’ярні на Пушкінській.
– У кав’ярні? Звичайно, де ж іще…
Вона зітхнула.
– Тома була занадто самостійною. Винаймала на Подолі квартиру, там завжди ошивався всілякий набрід. До моїх порад вона не дослухалася. Батько дуже переживав за неї. Добре, що він не дожив… Ви знаєте, що вона померла?
– Так. Вам нелегко доводилося. Мабуть, прикривали її грішки перед батьком?
Пані Оліяр засміялася:
– Доводилося, щоб дуже не засмучувати його. Я багато на що заплющувала очі. Але вона зв’язалася з поганою компанією.
– Я це зрозумів, щойно зустрівши її.
Авенір підвівся.
– Дякую вам, пані Оліяр. Покваплюся доповісти редакторові, що завдання виконане. До побачення.
Господиня також підвелася', щоб провести Дейкала до дверей.
Вже стоячи на порозі, Авенір раптом спитав:
– Вам нелегко жилося, я бачу. Ви не пробували звернутися до Володарки?
Обличчя господині миттю спотворив жах. Воно побіліло під товстим шаром косметики. Проте жінка спромоглася вимовити:
– Якої Володарки? Я такої не знаю!
Авенір навіть пожалів її.
– Даруйте. Мені чогось здалося, що вам було б легше, якби хтось на кшталт Володарки допоміг вам. Адже вона прекрасний психоаналітик. Про її нетрадиційні методи розповідають багато цікавого…
Із цими словами він вийшов.
