Текст книги "Тут баба ворожила (2006)"
Автор книги: Наталя Паняєва
Жанр:
Прочие детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)
Наталя Паняєва
Тут баба ворожила
Сутичка в кав’ярні
Авенір Дейкало, репортер однієї з провідних київських газет, сидів у кав’ярні на Пушкінській, куди після закриття «Кулінарки» на Хрещатику перебралася вся київська богема. Він пив каву, мріючи про доповнення до неї – сто грамів коньяку, але не наважувався: на тротуарі перед кав’ярнею стояв його вірний «кінь» – скутер «Веспа» сріблястого кольору. Дейкало не хотів ризикувати з алкоголем та наражатися на інспектора ДАІ.
Стояла пізня київська осінь. Було сухо й тепло, але зранку і ввечері все частіше місто огортав туман. Авенір, користуючись сприятливою погодою, волів їздити на скутері, а не в метро. Він тяжко зітхав, думаючи про зиму, коли доведеться поставити «Веспу» до гаража. Хоча Авенірові було дещо за тридцять, він надавав перевагу молодіжному стилю життя й ревно стежив за всіма новинками техніки й моди.
Тепер він був одягнений у шкіряну куртку болотяного кольору, чорні вельветові джинси і грубезні черевики зі шнурівками. Шолом репортер сховав у шухлядку під сидінням. Довге темне волосся Авеніра було зібране у хвостик на потилиці, на щоках – триденна борідка, верхню губу прикривали темні вуса, а шия була обмотана шаликом.
У кав’ярні стояв напівморок, роздивитися щось було складно. Проте Авенір зауважив, що контингент відвідувачів становила здебільшого молодь, одягнута по-сучасному, але, як на його погляд, дещо неохайно. Деяким дівчатам не завадила б ванна. Що добре в таких місцях, то це те, що можна, не підводячись зі стільця, довідатися про останні новини у всіх сферах особистого життя представників цього класу. Встигай лише вуха нашорошуватити. Ось і зараз у кутку сиділи Ігор Римарук із Віктором Морозовим. Судячи з усього, вони мали якусь серйозну розмову й не збиралися найближчим часом залишати нагріте місце. До Авеніра долетів уривок вірша:
Дейкало здаля спостерігав за поетами, дослуховуючись до рядків, коли раптом за столик, який стояв між репортером та об’єктами його споглядання, всілася весела компанія – хлопець і дві дівчини.
Молодь була напідпитку, всі троє голосно балакали і сміялися. Вони закрили кругозір, і знічев’я Авенір переключився на них. Одна з дівчат мала довге біляве волосся, була вдягнута в розхристану норкову шубку, яка ледь сягала її стегон, і спідничку, не значно довшу від шубки. А друга, чорнява, з різкими рисами обличчя, куталася в пухнастий чорний шарф, пов’язаний поверх яскраво-червоної шкіряної куртки. Кавалера Дейкало не роздивився, бо чоловіки не входили до кола його зацікавлень. Спостерігати за підпилою компанією було не надто цікаво, але каву Авенір ще не допив, поспішати йому не було куди, тож він залишився за своїм столиком.
Дейкало не зауважив, коли дівоче хихотіння перетворилося на сварку. Розважливий кавалер намагався їх стримати, та дарма. Дівчата почали верещати, одна дала іншій ляпаса, а та стягла її зі стільця. Вони заходилися битися, як дві базарні торговки, вигукуючи непристойності та брудно лаючись. Відвідувачі, хто схвально, хто – ні, спостерігали за бійкою. Чулися вигуки:
– Так її! Наддай ще!
– Припиніть негайно!
Літня буфетниця з високою «халою» із знебарвленого волосся вибігла з-за шинквасу, щоб розборонити дівчат, які розійшлися не на жарт.
– Ану-но припиніть! Міліції мені тільки не вистачало!
Почувши це, Дейкало посміхнувся у вуса: міліція в нашому місті не поспішає навіть на виклики, не те що на галас у кав’ярні. Вочевидь, публіка у залі сприйняла ці слова так само іронічно, бо звідусіль почулися смішки.
Дівчат, зрештою, розняли. У чорнявки з кулака звисали косми білявого волосся. Вона переможно потрясла ними у повітрі та жбурнула їх на підлогу.
А відвідувачі, мабуть, зрозумівши занепокоєння буфетниці, почали виправдовувати бешкетниць:
– Та не зважайте!
– Дівчата просто розважаються!
– Це ж дружні стусани!
Кавалер ногою відкинув видерте волосся під столик і потяг дівчат до виходу. Коли вони проходили повз шинквас, буфетниця спитала в білявки:
– Як ви? Нічого? Вона вас добряче дістала, он скільки волосся видерла.
– А мені зовсім не боляче! – не зреагувала та на співчуття. І посміхнулася: – Даруйте за цей безлад.
Махнувши рукою, вона слідом за своїми супутниками вийшла з кав’ярні. За ними вийшло ще кілька людей. Непомітно зала спорожніла. А над столиками все ще линув голос Римарука:
– Ти ба, яка молодець – тримається, – схвально покивала головою буфетниця.
Вона покликала прибиральницю і поглядом показала їй на жмут волосся. Та узяла щітку і взялася підмітати підлогу.
– Мабуть, їй усе ж було дуже боляче, – зауважив Авенір.
– Ще б пак! Я б, мабуть, на її місці горлала на всю вулицю, – погодилася з ним буфетниця. – Але вона молодець. Молодець Тома!
– Ви її знаєте? – здивувався Дейкало.
– А хто ж її тут не знає, – у свою чергу здивувалася буфетниця. – Це ж Тома Оліяр. Вона майже щовечора тут тусується. Ви що, не чули цього прізвища? Не знаєте, ким був її батько? Та він же один із найбагатших людей – мав половину бензоколонок у цій країні! Нещодавно помер, бідолаха. Залишив Томці казна-скільки грошей! Тепер вона покинула вчитися, винаймає величезну стару квартиру на Подолі, живе там з купою таких самих нероб і розважається по кав’ярнях із ранку до вечора. Комуна у них там. А я вам так скажу – вони там займаються чортзна-чим. От якби мені таку спадщину…
– Що б ви з нею робили?
– Та вже знайшла б, що! До речі, шановний, вас удома не чекають?
Дейкало зрозумів натяк і підвівся, але перед тим, як вийти, спитав, через що виникла бійка.
– Та, друга дівка, відбиває у Томки дружка. Того самого, який був з ними. Але ж ви самі його бачили – він не вартий того, щоб через нього битися.
– Друга дівчина, схоже, думає, що вартий.
– Ну, таке зараз кохання.
Авенір кивнув, погоджуючись, і вийшов надвір, уже нетерпляче кидаючи оком на свого срібного «коня».
* * *
Наступного разу Дейкало потрапив до цієї кав’ярні не раніше, ніж за тиждень, а може, і за два. Знову була зміна буфетниці з «халою». Жіночка закивала йому, наче давньому знайомому. Дейкало був єдиним клієнтом у кав’ярні, тому вона вирішила трохи побалакати з ним, поки готувала еспресо.
– А ви знову самі? – буфетниця кокетливо стрельнула на нього густо нафарбованими очима.
– Що ж вдієш, коли такі дівчата, як Тома, не звертають на мене уваги, – пожартував Авенір.
Хоча насправді Дейкало б не знав, куди подітися, якби довелося потрапити з Томою до кафе або ресторану. Ще важче було уявити її в театрі.
– А Томка померла! – зраділа буфетниця нагоді повідомити сенсацію цього закладу людині, яка ще не чула такої новини.
– Та невже?
– Так-так, від запалення легень. Добігалася з голою дупою! Але шкода її, душевна дівка була, хоча й непутьова.
Авенірові теж було шкода непутьової Томки, а також численних інших непутьових Томок наших днів, але, можливо, подумав Дейкало, я неправий, можливо, їх не треба жаліти. На цій думці він викинув Томку з голови. Такою була коротка панахида у кав’ярні.
Дейкало поспішав. Він збирався відвідати Наталю Паняєву, відому авторку детективних романів. Її спокій охороняв шляхетний ердельтер’єр Тимур, проте покоївки вона не мала, тому сама відчинила двері своєї невеличкої квартири. Наталин затуманений погляд пояснив Дейкалу, що вона вирішує якесь важливе творче питання.
Відчинивши двері гостю, вона попрямувала на кухню, ввімкнула модернову кавоварку, яка, як запевняла Наталя, могла підключатися до Інтернету і скачувати звідти новітні рецепти приготування кави. У це Авенір не дуже вірив, хоча еспресо і капучино зарозуміла кавоварка готувала добре. Наталя подала йому пачку цигарок «Честерфілд», не вимовивши при цьому жодного слова, і подалася до кімнати. Ердель так само мовчки і зосереджено крокував за нею. Письменниця стукала дерев’яними підборами своїх сабо, які полюбляла носити, незважаючи на моду і сезон, – так само, як джинси і светри. Попелясте волосся, зібране на потилиці, куйовдилося їй на шию.
Дейкало, зрозумівши, що Наталя надто занурена у власні думки, щоб говорити, теж мовчки скинув свою незмінну шкірянку, повісив її у величезну стінну шафу в передпокої і прилаштувався третім у цій вервечці, яка снувала туди-сюди кімнатами.
Нарешті господиня помітила, що мовчанка затяглася.
– Добре, що прийшов ти, Веню, – не зовсім щиро сказала вона. – Могли ж припхатися мої сусіди-п’янички, наприклад, за гривнею або за сигаретами. А я ніяк не знайду правдоподібного пояснення, чому дівчина опинилася у фітнес-клубі вночі. Що вона там могла робити? Хто її впустив? Навіщо вона поперлася туди серед ночі?
– Може, я тобі заважаю? – спитав Авенір, але більше з чемності, бо Наталя не зважала на відвідувачів і продовжувала обмірковувати свої сюжети у будь-чиїй присутності. Крім того, він хотів все-таки випити гарячої кави.
– Ні, просто я думаю про те, що вбивці насправді завжди залишають сліди.
Мимохідь вона клацнула пультом і ввімкнула телевізор. Той завив так, що пес аж підскочив із переляку. Наталя так само мимохідь вимкнула його.
Продовжуючи мовчати, вона розлила каву у тонкі порцелянові чашки, поставила на стіл цукорницю і попільничку, поклала срібні ложечки і лляні серветки, запхнула Тимуру до пащі печиво, запалила сигарету, відповіла по телефону (але коротко!), витягла чарочки і пляшку найкращого литовського бренді, яке їй привезла у подарунок письменниця Ірена Алексайте з Вільнюса. При цьому вона разів вісім пройшлася кімнатами, а Авенір із псом – за нею.
– Я зайшла у глухий кут, – повідомила вона зовсім незасмучено. – Хоч плач, не розумію, як мій вбивця сховає сліди свого перебування у тому клятому клубі.
– Але ти вже придумала з десяток вбивств, – подобрішав Дейкало після чарки розкішного бренді. – Одним більше, одним менше…
– Ти не розумієш! Убивство вигадати легко, важко придумати, як приховати його. Мотиви вбивства придумати теж легко. У людини часто бувають причини вбити. Слава Богу, не всі їх втілюють, але багато хто подумки приміряється до цього. Зрештою, мотиви можуть бути абсолютно неймовірними для одних людей і зовсім елементарними для інших. Убивство – це найпростіша форма розв’язання конфліктів.
– Наталю, – удавано вжахнувся Авенір, – а як же Божі заповіді?
– Хіба якогось вбивцю зупинила віра в Бога? Я думаю, якби можна було вбивати на відстані, щоб не залишалося слідів, злочинів було б набагато більше. А так – багатьох зупиняє загроза суворого покарання. Саме покарання, а не сумління і віра у вічні муки в потойбічні.
Вона замислено накручувала на палець пасмо волосся.
– Припини, бо висмикнеш, – засміявся Дейкало, бажаючи вивести її із замріяності.
– Це не так легко, як здається. От коли я хворіла на кір у дитинстві, у мене від високої температури повилазило волосся, а потім довго не відростало. Я ходила така клочкаста, ти собі уявити не можеш… Знаєш, я оце недавно відвідувала у лікарні свою подругу Марину Балгіру. У неї зараз лізе волосся, як тоді в мене. Мабуть, їй доведеться носити перуку, коли одужає. Коли жінці за сорок, волосся так швидко не відростає.
– А я недавно бачив у кав’ярні, як побилися дві дівчини, і одна в іншої повисмикувала волосся. І чому це жінки завжди чіпляються одна одній в коси?
– Бо зручно, – засміялася Наталя. – Хапаєш за патли – і суперниця безпорадна.
– Наче ти знаєш з власного досвіду!
– Певно, що ні. Але все ж таки, чи можна вбити на відстані?
Дейкало мав невеликий досвід у галузі вбивств, але останніми роками все ж набув такого-сякого, бо регулярно дивився новини по телебаченню. Дня не проходило, щоб когось не вбили на відстані: натиснув кнопку – і машина в повітрі, або ще щось подібне. Він так і сказав Наталі.
– Ні, я маю на увазі дещо інше. Вибух – це все одно фізична дія. А якщо… Наприклад, вбивство за допомогою чорної магії.
– Ну, я не знаюся на чорній магії. Більше на білій. Подивись газети, у кожній рекламують якогось білого мага, екстрасенса, добру відьму чи дідуся-травника. Ось, наприклад, – Авенір витяг із купи газет на столику першу-ліпшу і погортав. – Ось. «Контактер із космосом Пьотр і його вірний друг легендарний кіт Дан в Києві. Пьотр і Дан рятують людей, продовжують життя і оновлюють внутрішні органи, провіщають і відвертають трагічні події, а також називають точні дати можливих трагедій». Або ще: «Відома ворожка, віщунка і провидиця, делегат Всесвітнього Конгресу психоаналітиків та медіумів у Відні». «Дідусь Віктор. Зняття пороблень і вроків. Не ходи ні до кого зі знахарів, окрім дідуся Віктора». Так що ми тепер точно знаємо, до кого треба ходити. А ти що маєш на увазі: воскові фігурки, голки в серце, чорного півня?
– Та ні, я маю на увазі зовсім інше. Ти чув колись такі слова, як «концентрація негативної субстанції біополя» або «нейтралізація геопатогенних структур, створених негативними емоціями у житловому приміщенні»? У мене самої під диваном розсипані каштани. Кажуть, саме вони нейтралізують таку зону. А про створення торсіонних генераторів ти чув?
– Чув, але вважаю це суцільними вигадками. Я не можу повірити, що ти не жартуєш.
– Звичайно, я й сама не вірю у це. Але, якщо чесно, коріння таких вірувань – у психології людини. Однією з причин потягу людини до магічного є те, що багато людей, слабких духом або тілом, мають нездорові ілюзії, начебто за допомогою магії можна добряче полегшити собі життя. Не зумів сам по собі привабити якусь жінку – прочитай приворотне замовляння чи дай їй випити приворотне зілля. Не треба стежити за собою, залицятися, робити дорогі подарунки. Не зумів добитися поваги від колег по роботі – проведи сеанс камлання і добийся бажаного через магічні сили. Таких прикладів можна навести багато.
– Ну, на мій погляд, такі суб’єкти – перші кандидати на посилений оздоровчий курс Павловської психлікарні, – посміхнувся Авенір.
– Я-то згодна з тобою, – кивнула головою Наталя. – Але ж дехто цілком серйозно вірить у це. Трапляються ж дивні речі. Якщо бабки знімають вроки, то хтось їх наводить, правда ж? Кажуть же: пороблено на хворобу, пороблено на смерть. Землю з цвинтаря підкидають, волосся з мертвої людини…
– Бр-р-р… Треба тікати від тебе, бо вночі почнеш шукати під ліжком не капці, а мертве тіло!
– Не перебільшуй, – посварилася Наталя пальцем на Авеніра. – Не роби з мене забобонну тітку. Але, справді, моя перерва закінчилася. Кажи, навіщо ти прийшов, і тікай.
– Я прийшов, щоб передати тобі запрошення пані Надії Мурченко взяти участь у доброчинному вечорі на користь юних музикантів.
– Та ти що! Нізащо! – відсахнулася Наталя. – Що я робитиму з юними музикантами? Співатиму хором?
– Та ні. Тобі не доведеться нічого робити. Єдине – сидіти і підписувати свої книжки по десять гривень за автограф.
– І ніяких промов виголошувати не доведеться?
– Ні, жодних промов, жодного хорового співу. І це все лише на годину або дві, – вмовляв її Авенір. – А потім, мабуть, почнуться змагання для дітей. Або маскарад, або конкурс на кращий виступ.
Тут Наталя підхопилася і замахала на Дейкала руками:
– Звичайно, вона готувалася до змагань, тому і залишалася у клубі пізніше за всіх! А зі сторожем домовилася…
Господиня негайно повернулася до Дейкала спиною і рушила до комп’ютера. Він чемно сказав «до побачення» її спині і Тимуру та сам причинив за собою двері.
Смерть священика
У середу по обіді Дейкало мав зустріч на Подолі у піцерії «Челентано» зі своїм приятелем, майором міліції Миколою Дементієм. Авенір сподівався вивідати у нього інформацію щодо справи про подвійне вбивство у під’їзді елітного будинку, проте відразу помітив, що майор чимось засмучений. А засмутити слідчого карного розшуку, як знав репортер, було не так вже й легко.
Дементій, високий худорлявий чоловік зі світлим волоссям і виразним обличчям, був у цивільному. Його одяг нагадував убрання Авеніра: зручна шкіряна куртка, темні джинси і черевики на грубезній підошві. Зазвичай його обличчя з тонкими рисами легко розпливалося у посмішці, він любив пожартувати, добре попоїсти, що, правда, ніяк не позначилося на його фігурі. А попоївши і випивши, майор залюбки співав народних пісень – особливо йому вдавалися сороміцькі.
Але сьогодні Микола навіть не поцікавився, яку саме піцу замовив Авенір, що було зовсім на нього не схоже. Дементій любив швидкі перекуски і завжди уважно роздивлявся, яку начинку натовкли у нутро його порції. Каву він теж ледь пригубив, буркнувши при цьому:
– Може бути, – хоча кава була зовсім непоганою.
– У тебе якісь неприємності? – спитав Авенір, не наважуючись потикатися з розпитуваннями про справу, яка його у цей момент цікавила найбільше. Просто він цінував Дементія як джерело своїх статтей і не бажав, щоб у того були неприємності.
– У мене немає, – лаконічно відповів Дементій, – а от у одного священика вони є. І великі. Його вбито, – він сердито засопів. – Це вже ні в які ворота. Щоб вбивати священиків… Геть оборзіли.
– Розкажи, – попрохав Дейкало, прикидаючись уважним слухачем, хоча насправді це його не дуже цікавило.
І ось що розповів Дементій…
* * *
Жінку у старому великому будинку на Нивках надвечір сполохав грюкіт у двері. Вона прочинила їх і сердито спитала:
– Чого тобі треба, шибенику?
Хлопчина років п’ятнадцяти, який стояв на порозі, спитав:
– Священик тут живе?
– Тобі потрібен отець Юрій?
– Мене за ним послали. Тут поруч, на вулиці Муромській, помирає якась жінка, а мене послали по священика.
Жінка, яка допомагала отцю Юрію по господарству, наказала хлопцю почекати і попрямувала до кімнати. За кілька хвилин священик, – літній, але досі кремезний чоловік, – вийшов із валізкою у руці.
– Я отець Юрій, – сказав він. – На Муромській? Це недалеко. Ти мене проведеш?
Хлопець кивнув.
– Хазяйка будинку тітка Варвара послала мене за вами. У неї помирає її мешканка.
– Не знаєш, як її звуть? – спитав отець Юрій.
– Ольга Іванівна. Прізвище, здається, Степаненко.
– Степаненко? Не пам’ятаю. Поширене прізвище. Та я всіх своїх парафіян за прізвищами і не знаю.
Вони швидко дісталися Муромської вулиці. Перед дверима одного з двоповерхових будинків хлопець зупинився:
– Ось тут.
Двері відчинилися: очевидно, хтось спостерігав за ними і, побачивши на подвір’ї, не став чекати, поки вони постукають.
– Прошу, проходьте. Їй зовсім зле. Треба завезти до лікарні, я вже викликала «швидку», але їх і досі немає. Хіба ж вони колись приїжджали вчасно?
Літня жінка провела священика до кімнати, де знаходилася її тяжко хвора мешканка. Перевальцем крокуючи попереду отця Юрія, тітка Варвара, як її назвав хлопець, теревенила про свою квартирантку.
– Що з нею? – спитав священик.
– Хворіє на грип. Уже кілька днів. Вчора їй наче стало краще, вона вийшла на роботу, а потім увечері повертається – страшно дивитися! Їсти не змогла, лягла, каже, лікаря не треба викликати. А сьогодні вранці бачу – їй геть погано. Мабуть, почалося запалення легенів. Попрохала, щоб священика покликали.
Тітка Варвара прочинила двері до кімнати своєї мешканки. На ліжку біля вікна лежала жінка. З-під ковдри виднілося лише скуйовджене волосся. Отець Юрій підійшов до хворої. Жінка на ліжку ледве спромоглася розплющити очі – священик відразу побачив, що вона помирає.
Хазяйка теж підійшла ближче і заспокійливо сказала:
– Бачите, прийшов отець Юрій. Тепер все буде гаразд.
І тут хвора жінка почала ледь чутно бурмотіти:
– Ви прийшли… У мене не залишилося часу… Злочинці… Я не можу так померти… Я хочу покаятися у своєму гріху… Злочин… Зупиніть їх… Обіцяйте…
Отець Юрій підійшов зовсім близько до вмираючої, а хазяйка, перехрестившись, залишила їх наодинці.
Коли за кілька хвилин отець Юрій, причастивши помираючу і відпустивши гріхи, заплющив їй очі та вийшов із кімнати, з’ясувалося, що тітка Варвара, очікуючи його, стояла у коридорі. Вона подякувала священику і провела його до хвіртки. Згодом під’їхала «швидка». Тітка Варвара зловтішно сказала:
– Як завжди, запізно! Хвора померла.
* * *
Отець Юрій повертався додому. Сутеніло. Священик похмуро крокував темною вулицею. Він думав про те, що йому розповіла померла жінка. Раптом піднявся різкий вітер і почалася злива. Священик зайшов до найближчої забігайлівки, щоб не промокнути. Він замовив собі чай, чим викликав подив у буфетниці: тут рідко хто замовляв чай. Проте вона помітила рясу під пальто і втрималася від зауважень.
Примостившись у дальньому кутку зали, священик записував на клаптику паперу прізвища, певно, розмірковуючи, що є правдою у словах жінки, а що – лише хворобливими мареннями помираючої.
Отець Юрій закінчив писати, склав папірець і сховав його за халяву чобота. Він зробив це механічно, як колись у семінарії, ховаючи від сторонніх очей особисті записки. Він вже давно не робив такого, але зараз, заклопотаний чужою таємницею, сам не помітив, як повторив рух зі свого юнацького минулого.
Людей все прибувало. У цій забігайлівці кожен знав один одного, тому всі з цікавістю позирали на священика, потім замовляли біля шинквасу випивку і сідали за бруднуваті мокрі столики. Один із відвідувачів пильно спостерігав за священиком, однак отець Юрій цього не помічав.
Допивши чай, він підвівся і вийшов надвір, вдячно відзначивши, що дощ закінчився. Він не зауважив, що відвідувач, який спостерігав за ним, теж підвівся і вийшов слідом.
Надворі було вже зовсім темно. Отець Юрій прискорив ходу, бо він таки промок, а вечір випав прохолодний. Якщо він і почув чиїсь кроки позаду, то не надав цьому значення.
Його оглушив важкий удар по голові ззаду. Отець Юрій захитався і впав…
* * *
Авенір уважно вислухав цю історію, міркуючи, чи зможе він її використати коли-небудь. І вирішив, що навряд чи, бо головному редактору більше до вподоби гучні вбивства, хоча їх ніколи не розкривали. Але вирішив тримати цю історію про запас.
– А що було далі?
Майор Дементій розповів про факти, які з’ясувалися у процесі розслідування. Дейкало лише зрідка перебивав його запитаннями.
Уранці до кабінета Дементія зайшов судмедексперт Михайло Гімпель. Авенір теж його знав. Вони частенько зустрічалися, коли Авенірові була потрібна інформація для статей. Цей невисокий, огрядний, трохи лисуватий чоловік із козацькими вусами був, на думку Дейкала, втіленням незворушності та спокою. Сам він казав, що його клієнти – найспокійніші у світі, тому він їх і обрав.
– Що ж, розібрався я з нашим батюшкою, – повідомив він.
– Є результати? – запитав Дементій.
– Лише попередні. Він убитий ударом важкого предмета по голові. Помер одразу, після першого удару, але вбивця гепнув кілька разів поспіль. Череп геть розтрощений.
Дементій пройшовся кабінетом, розмірковуючи, хоча нічого надзвичайного судмедексперт йому не повідомив.
– Убивство з пограбуванням… – проказав він.
– Хіба його пограбували? – здивувався Гімпель.
– Важко сказати, що він мав цікавого для грабіжника, але кишені у нього були вивернуті, підкладка порізана. Його валізка розкрита, речі розкидані по землі, розчавлені, побиті…
– Може, на нього напав якийсь божевільний? Що можна вкрасти у священика? Хоча тут можливі два варіанти. Перше: діяв якийсь підліток, для якого саме вбивство було метою, тобто злочин заради злочину. І друге: особиста помста. Може, цей отець комусь не відпустив гріхи?
Дементій заперечливо похитав головою.
– Навряд чи. Його добре знали у цьому районі, всі ставилися до нього прихильно. Ворогів він не мав. І грошей також… Хоча…
Гімпель перепитав:
– Хоча що?
– При ньому знайшли записку. Можливо, вбивця саме її шукав. Записка була схована у халяві.
– Якісь шпигунські пристрасті, – хмикнув Гімпель.
– Думаю, тут справа простіша. Мабуть, старий мав звичку ховати листи у чобіт.
– А вбивця про це не знав.
– Очевидно. Якщо він шукав саме цей папірець, то спіймав облизня, а якщо полював на мідяки – то тим більше.
Гімпель поцікавився:
– А що у записці?
– Кілька прізвищ без жодного коментаря, – Дементій простягнув записку колезі.
Судмедексперт зачитав:
– Павлиш, Терещенко, Кравець, Арнаут, Лагутенко, Мамчиць, Оліяр, Балгіра. Цілком звичайні прізвища. І що вони означають?
Майор замість відповіді спитав:
– Тобі знайомі ці прізвища?
– Ну, деякі прізвища досить-таки відомі. Наприклад, наш із тобою покійний начальник Арнаут. Або Оліяр. Хто ж не чув про Оліяра, який вибухнув разом зі своєю бензоколонкою! Але, можливо, йдеться про однофамільців, – судмедексперт із сумнівом похитав головою.
– Може, і про однофамільців. А може, це список людей, яких він сповідував. Або хто йому винен гроші. Або кому він винен. Відгадувати, що це за перелік, можна довго, – Дементій і сам відчував, що відштовхнутися немає від чого.
– Звичайно, тут можна робити різні припущення. Проте ти навіть не знаєш напевно, чи через цей список його вбили, – сумнівався Гімпель.
– Це точно. Мотив ми ще не встановили. Але мені чомусь здається, що грабіжник шукав саме цей папірець. Надто вже ретельно отець Юрій його ховав.
– Непереконливо. Хіба він знав, що цей папірець комусь знадобиться? Ти сам казав, що священик міг просто мати таку звичку, – заперечив судмедексперт.
– Навіть якщо це його звичка, то так він мусив ховати найцінніші папери. Розумієш? Значить, цей папірець чогось вартий. Можливо, помираюча жінка розповіла йому щось важливе. Я не маю іншої «пічки», від якої можна танцювати, – зітхнув Дементій.
Гімпель зітнув плечима:
– Але ця «пічка» суто гіпотетична.
– Згоден. Проте іншої немає.
Судмедексперт знову із сумнівом похитав головою:
– Чого ти так перейнявся цим старим? Тут он депутати безслідно зникають, а вже якийсь священик…
– Ось саме тому. Я не пам’ятаю подібного випадку. На священиків давно вже ніхто руку не підіймав.
– Єдине, що я можу тобі порадити, – зітхнув Гімпель, – перевір ці прізвища у базі даних. Може, щось і відкопаєш.
– Я і сам так думаю. Щось таки повинно об’єднувати всіх цих людей, – погодився Дементій.
* * *
Усе це і розповів тепер Дементій Авенірові. За столиком у піцерії запанувала тиша.
Поміркувавши якусь хвилину, Декайло спитав:
– Маєш якісь здогади щодо цих прізвищ? Дементій відгукнувся після недовгої паузи:
– Спробуємо об’єднати факти. Хлопець, якого ми вже знайшли, прийшов до отця Юрія з дорученням запросити священика сповідати і причастити помираючу жінку.
– Ви встановили її особу? – перебив Авенір.
– Так, встановили. Пішли за адресою, де вона жила. З’ясували, що нещасна насправді померла перед приїздом «швидкої». Хазяйка підтверджує, що на її прохання посилала за священиком.
– Зрозуміло, – кивнув головою Авенір.
– Далі ми пішли слідами отця Юрія. Вони привели нас до маленької пивнички, де відвідувачі, практично, лише постійні, – отже, його запам’ятали. Він замовив собі чай і заходився писати щось на клаптику паперу. Чай не допив, а папірець сховав у халяву.
– Хто ще був тоді у забігайлівці?
– Троє хлопців з дівчиною і ще якийсь чоловік середніх років. Він з’явився після отця Юрія, сидів у кутку. Замовив собі склянку вина. Невдовзі після того, як священик пішов, теж вийшов, – так докладно майор перебирав факти швидше для себе, ніж для Дейкала.
– Тобто він пішов за священиком?
– Не виключено. Але не виключено також, що він не має жодного стосунку до вбивства. Буфетниця не бачила, коли саме він пішов, але каже, що незабаром після священика. Вона описала його. Мав досить пристойний вигляд. Високий на зріст, у хорошому темному плащі. Ми його поки що не знайшли, і сам він не з’явився розповісти, що бачив священика у пивниці, хоча дільничий цілий день крутився у тому районі, просив усім, хто бачив отця у той день, переказувати, щоб зайшли до нас.
– А що ти думаєш про записку? – спитав Дейкало.
– Думаю, що це важливий доказ.
– Хвора жінка розповіла йому щось, після чого він записав кілька прізвищ, наче боявся забути. Ти вважаєш, він би записував, як би це була таємниця сповіді? – поцікавився журналіст.
– Не виключено, що жінка розповіла йому без умови зберегти таємницю, – відповів Дементій. – Можливо, це стосується якогось злочину, наприклад, шантажу чи крадіжки.
– Чому ти так думаєш?
– Поки що це просто здогади. Якщо старого вбили за цю записку, то можна припустити, що ці прізвища якимось чином пов’язані зі злочином. Найімовірніше, це шантаж, бо це у більшості випадків «жіночий» злочин. Припустімо, померла жінка когось шантажувала або знала про шантаж. Її мучило сумління, вона зізналася у всьому, щоб владнати справу за допомогою священика. Припустімо також, що отець Юрій узяв на себе цей тягар. Але хтось, хто мав від цього зиск, не схотів його втрачати. Цей хтось довідався, що Ольга Іванівна помирає, що до неї запросили священика. А далі все зрозуміло. Він вистежив священика, вбив його, щоб певні факти не було розголошено. Швидше за все, він стежив за помешканням помираючої жінки.
Дейкало уважно роздивлявся список.
– Тут деякі прізвища досить поширені, а деякі – рідкісні. Терещенків і Кравців дуже багато. А ось, наприклад, Арнаут. Я не знаю такого прізвища. Може, варто перевірити за довідником? Дозволиш, я перепишу собі цей список?
Дементій посміхнувся.
– Давай, перевіряй, приватний ти наш детективе. Та ми його добре знали.
Авенір не звернув уваги на останні слова майора. Він був надто занурений у думки про вбивство священика, швидко переписуючи прізвища у записник.
На цьому приятелі розійшлися, бо слідчому треба було повертатися до відділку. Дементій похапцем допив третю чашку кави і вискочив з піцерії.
Дейкало неквапом вийшов, осідлав свою «Весну» і помчав до редакції.
Там він провів цілий день, правлячи матеріал, який йшов до номера. Як завжди, не вистачало місця, статтю довелося скорочувати – Авенір цього не любив. Він вважав, що кожний його рядок – геніальний, тому настрій у репортера зіпсувався, він посварився з відповідальним секретарем і ввечері відмовився піти з колегами на пиво. Тільки повертаючись додому, він згадав про список.
Отож удома Авенір зручно вмостився у глибокому кріслі, набрав «09» і попрохав дати йому номер телефона Арнаута. За логікою речей ввечері легше застати вдома когось з цього списку. Отримавши номер, Авенір сміливо набрав його, навіть не вигадавши, що буде казати власникові.
– Слухаю вас, – відповів жіночий голос.
– Можна попросити пана Арнаута? – спитав Дейкало.
– На жаль, він помер, – байдуже відповів голос.
Авенір розгублено поклав трубку і замислився. Тоді підняв її знову і потелефонував на службу Дементію. Той досі був на робочому місці.
– Ти знав, що цей Арнаут уже помер? – не привітавшись, запитав Авенір.
Голос слідчого у трубці виразно промовляв: Дементій посміхається.
– Так, півроку тому.
– Тобто ти його знав?
