Текст книги "Тут баба ворожила (2006)"

Автор книги: Наталя Паняєва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

Змовники розробляють план

Авенір застиг на місці. Хоча вони вже подужали майже півпляшки, він ще мав досить тверезу голову й одразу збагнув, чим це загрожує Русі. Поки він мовчав, перетравлюючи почуте, Руся продовжувала:

– Схема така: ти мав роман із секретаркою шефа. Аж тут з’явилася Іринка, і ти вирішив одружитися з нею. Розповів про це секретарці, а вона наполягає на продовженні стосунків. Тебе такий варіант не влаштовує, адже Іринка може у будь-який час про це довідатися. Секретарка погрожує розповісти про твою «брутальну поведінку» шефові. Ти знаєш: вона доповість таким чином, що на роботі тобі не втриматися. Тобто її треба нейтралізувати. А тут ти саме почув про Володарку. Я певна, ще тоді, коли ти до них приходив, вона вирішила, що ти з’явився до них саме тому, що маєш проблеми. Вона сприйняла це як розвідку, тому і кинулася рекламувати свої можливості.

– Схоже на те, – погодився Авенір.

Він подумки повернувся до подій того дня і дійшов до висновку, що Руся має рацію.

– А невдовзі ти наніс візит Артеменку, що також підтверджує твій намір. Ти на гачку. Ти потенційний клієнт.

– Мені здається, вони ретельно все перевірять.

– Звичайно, – погодилася Руся.

– Вигадати роман з секретаркою нескладно. Але вони вимагатимуть деталей. Наприклад, де вона живе, з ким, які має звички. Що я казатиму?

– Це ми обміркуємо.

Авенір запротестував:

– Русю, ти сама не розумієш, що кажеш.

– Прекрасно розумію. Ми зможемо вивести цих шахраїв на чисту воду, нікого не втягуючи у цю справу, – рішуче відповіла Руся.

– Але ми втягуємо тебе у небезпечну історію.

Дівчина засміялася.

– Я вже доросла, можу за себе постояти. Крім того, я нізащо не пропущу можливості взяти участь у небезпечній грі.

Дейкало був у захваті від хоробрості дівчини, але на душі у нього коти шкреблися. З одного боку, він волів довести справу до кінця, а з іншого – ця історія могла мати неприємні наслідки.

– Послухай, все у нас вийде. Я вже обміркувала, – жваво розповідала Руся. – Звичайно, не можна вказувати їм мою справжню адресу. Треба винайняти квартирку. Малесеньку, щоб було не дуже дорого. Я в’їду туди під прізвищем секретарки твого шефа. Квартирку треба знайти у такому районі, де мене не побачать знайомі. Наприклад, у Святошині. До речі, там буде і недорого. Підфарбуюся, вдягнуся у стилі тієї дівчини. Але ти мусиш мені про неї розповісти, про її смаки, звички. Гаразд?

– Гаразд. Я, між іншим, чув, що вона збирається у відпустку.

– Це нам лише на руку. Значить, на службі вони її не знайдуть. Будуть шукати за адресою, яку ми їм дамо. Чому вони повинні сумніватися? Вони можуть розвідати про твою дружбу з Іринкою, про існування секретарки, але деталей їм вивідати не вдасться, та й не потрібні вони їм.

– Але для тебе це завеликий ризик.

– Я певна, що ризик якщо і є, то мінімальний. Я хочу подивитися, як ти виграєш парі у цього прохіндея Артеменка Юрія Миколайовича.

Авенір мовчки дивився на Русю. Він не міг не визнати її правоти. В її словах була залізна логіка. До того ж йому страшенно кортіло продовжити захоплюючу гру. Але… Але він піддасть дівчину такому ризику! Тому Дейкало твердо сказав:

– Я не можу цього дозволити, Русю. Я не переживу, якщо щось трапиться. Я втягнув тебе в цю історію.

– Можливо, на початку це було й так. Але тепер це неважливо. Ми обоє замішані. Ми обоє хочемо довести справу до кінця. Нам обом подобається грати в цю гру. Я не така дурна, щоб вважати, що це – просто весела забава. Якщо ми не помиляємося, то це справді небезпечна гра. І ця небезпечна гра закінчиться смертельно для багатьох жертв, яких замовлять потенційні клієнти. Тому треба покласти край цим парі. Подумай сам: якщо йдеться про вбивство з ревнощів, чи на побутовому ґрунті, чи через гроші, в такому разі і сам убивця у небезпеці. У більшості випадків убивць ловлять і довічно ув’язнюють. Навіть замовні політичні вбивства час від часу розкривають. А тут убивства скоюються абсолютно безкарно. І вони зробилися прибуткової справою. Звичайно, якщо ми не помиляємося.

– Ми не помиляємося. Тому я і не хочу, щоб ти ризикувала.

Руся підвелася і заходилася збирати посуд. Авенір мовчки спостерігав за нею. Пізніше, на кухні, вони знову засперечалися, обговорюючи свій план з усіх боків. Але Руся не давала збити себе з пантелику.

– Дивись, я знаю, що мені загрожує небезпека. А це означає, що я попереджена і озброєна. Я знаю, що мене збираються усунути. Але я не вірю, що вони зможуть це зробити. Якщо кожна людина має підсвідомий потяг до смерті, то я, вочевидь, його не маю. Здоров’я у мене прекрасне. Я не вірю, що я можу захворіти на менінгіт або на пневмонію тільки через те, що Володарка намалює на підлозі кілька п’ятикутників, а Оксана впаде у транс.

– По-моєму, вони ще ріжуть білого півня, – тупувато додав Авенір.

Руся з докором глянула на нього.

– Ти і сам вважаєш, що це нісенітниці.

– Півня шкода, це так. Але ми не знаємо, що відбувається насправді.

– Не знаємо. Але дізнаємося. Та невже ти віриш, що якісь обряди можуть призвести до моєї смерті?

– Не вірю, – сказав Дейкало, але швидко додав, – хоча ні, вірю. Адже наш народ вірить у це багато століть. Тільки і читаєш, кому під поріг землі з могили накидали, кому під плінтус волосся з мертвої голови сховали. Почитай відгуки вдячних клієнтів ворожок і знахарок, або, як їх ще називають, народних цілителів. Там такі історії розповідають!..

Руся засміялася.

– Я теж завжди читаю ці історії. І думаю про того, хто сидить і вигадує їх на замовлення народних цілителей. Фантазію цей хтось має колосальну. А традиція боятися відьом освячена століттями.

Руся домила посуд і склала його у сушилку.

– Послухай, – сказав Авенір, – давай зробимо інакше. Ти будеш клієнтом. А я буду жертвою. Давай вигадаємо щось на цей варіант.

Руся заперечливо похитала головою.

– Ні, Веню, нічого не вийде. На це є багато причин. Головне – вони бачили мене у пані Мурченко. Можуть її розпитати. А ти – саме те, що треба. Потенційний клієнт – нервується, щось винюхує, боїться. Думаю, краще залишити все, як є.

– І все-таки мені це не подобається, – повторив Авенір. – Ти будеш сама, не буде кому за тобою приглянути. По-моєму, необхідно повідомити майорові Дементію про наші плани.

– А це розумна пропозиція, – тихо мовила Руся, і Авенір зрозумів, що вона зовсім не така безстрашна, як йому здавалося.

Дементій дізнається про план Авеніра

Цього разу Авенір відправився просто до Дементія на службу.

Майор уже трохи знав про сумніви і припущення Дейкала. Але сьогодні вони спробували систематизувати інформацію. Крім того, Авенір розповів про останні події.

Дейкало розпочав із першої згадки про Володарку у кав’ярні, про доброчинне дитяче свято у парку на Совських ставках і свій візит до Тетяни Володарської. Передав свою розмову з нею.

Дементій уважно слухав, хоча це все вони вже обговорювали. Але тоді Дементій лише посміявся з легковірного приятеля.

Авенір перейшов до Віруні, до розмови з нею, розповів, яка вона була перелякана. Поговорили вони і про список.

– Тоді я вирішив довідатися про це докладніше, – сказав Дейкало.

І він розповів про свій візит до Артеменка в його букмекерську контору на Рейтерській.

Майор слухав з усе зростаючим інтересом.

– Артеменко, – повторив він. – Значить, у цьому замішаний Артеменко?

– Ти його знаєш? – здивувався Дейкало.

– Ще б пак! Я дуже добре знаю пана Артеменка. Шахрай, але вміє замітати сліди. Він був багато до чого причетний, але завжди виходив сухим із води. Проте вбивства? Афери – це його пристрасть. А вбивства – начебто не його парафія.

– А ти можеш вжити заходів?

– Не можу. По-перше, немає свідків вашої розмови. Він буде все заперечувати. Крім того, він мав рацію, коли казав, що кожен має право укладати яке завгодно парі. Він закладається, що хтось помре, – і виграє. Це не кримінал. Нам потрібні докази проти Артеменка. А от де їх узяти?

Він стенув плечима і спитав:

– Пам’ятаєш, ти розповідав про пана Картамиша?

– Звичайно.

– Шкода, що пан Картамиш каліка. Він ідеально підходить на роль ватажка цієї шайки. І Козлов його бачив того вечора, коли вбили священика.

Майор підвівся, пройшовся кабінетом.

– Давай підсумуємо те, що маємо. Можна вважати доведеним існування агентства, яке спеціалізується на вбивствах небажаних для когось людей. Вони не використовують найманих вбивць чи бандитів. Довести, що жертви загинули не з природніх причин, неможливо. Зауважу в дужках, що ми теж знаємо про подібні випадки, коли хтось добре нажився на чиїйсь вчасній смерті. Але жодних доказів. Мушу тобі сказати, друже Авеніре, що це вигадано дуже хитро. Вигадала це людина з розумною головою. А ми маємо всього-навсього кілька прізвищ – список, отриманий випадково, коли жінка сповідалася перед смертю.

Він сердито глипнув на Дейкала, наче той був винен у цьому. Але кави запропонував йому звичайним тоном.

Наливши собі і Авенірові кави у паперові скляночки, він продовжив:

– Значить, Володарка похвалилася тобі своєю могутністю? Так, її дії залишаються безкарними. Перед законом вона чиста.

Вона ніколи не бачила тих, хто помер, вона не надсилала їм отруєних цукерок, – це елементарно перевірити. За її власними словами, вона просто сидить удома і телепатично діє на людину. На суді такий номер не пройде. До того ж, врахуй, вони не пошкодують грошей на адвокатів…

Тут Авенір наважився викласти свій головний козир:

– Ми з подругою розробили план, щоб зловити на гарячому всю цю банду. Хоча, можливо, тобі він видасться дурним…

Майор зацікавився:

– Давай, розповідай мені про свій план. А потім вирішимо, який він.

Для початку журналіст вирішив перестрахуватися:

– Ти віриш у існування організації із вбивств на замовлення і в те, що вони насправді усувають людей?

– Така організація, на мій погляд, існує.

– Але ти не знаєш, як вони це роблять. Перші кроки зрозумілі. Людина, тобто потенційний клієнт, потрапляє до букмекерської контори пана Артеменка. Клієнт, очевидно, підписує якусь угоду. Тоді його відправляють до Володарки. А що відбувається далі?

– Ну-у… – невпевнено протягнув Дементій.

– Поки ми не довідаємося, що саме відбувається на сеансах у Володарки, ми не просунемося у цій справі, – обережно додав Дейкало.

– Ти розумієш, сьогодні відбувається багато такого, що десять років тому видалося б фантастикою…

– Тобто ти хочеш сказати, що все можливо?

– Саме так. Раптом Володарка щось винайшла. Якісь смертельні промені, абощо, – почухав потилицю майор.

– Тому я і пропоную піти туди та пересвідчитися на власні очі.

Дементій зачудовано дивився на Авеніра.

– Ми вже дещо зробили, – гордовито доповів Дейкало.

Коли майор почув про план Русі й Авеніра, він здивувався ще більше.

Проте, подумавши як слід, Деметій не став заперечувати, лише попрохав постійно тримати його в курсі справ.

Новий «клієнт» букмекера

І ось Дейкало знову відправився на Рейтерську, до букмекерської контори Артеменка. Цього разу він зовсім не хвилювався, бо відчував за спиною підтримку майора Дементія.

Артеменко видався йому ще більш самозакоханим і зарозумілим. Побачивши Дейкала, він широко всміхнувся.

– Радий вас бачити, – сказав він і простягнув Авенірові пещену руку. – Ви все обміркували? Час терпить. Я ж вам казав.

– Та ні, – заперечив Авенір, – час якраз підтискає.

Артеменко уважно дивився на Авеніра. Дейкало вдав, що дуже хвилюється – він недоладу копирсався у кишенях, відводив очі.

– Що ж, – мовив Артеменко, – ви прийшли укласти парі? Я правильно вас зрозумів? Та не хвилюйтеся ви так! Знаєте, парі може заспокоїти азартну людину.

– Я просто не знаю, з чого розпочати.

– Ви мені дуже симпатичні, – солодко примружився Артеменко, скосивши очі. – Поділіться зі мною своїми неприємностями. Ви ж бачите, я вам щиро співчуваю. Я людина досвідчена і можу дати вам добру пораду. Прошу мені довіритися.

Авенір погодився на таку пропозицію і розповів Артеменку історію, яку вони вигадали з Русею. Секретарка, яка погрожує скандалом, бо він збирається одружитися. Та й втрата роботи зараз для нього – катастрофа.

Артеменко вислухав його, не перебиваючи, лише зрідка вставляв короткі зауваження, схвально кивав або супив брови у потрібному місці. Авенір виклав йому все про свого шефа, його секретарку і про свої плани на майбутнє.

– Зараз вона вам заважає?

– Вона не хоче, щоб я одружувався, і погрожує розповісти все шефові. А для мене це навіть страшніше, ніж якщо вона розкаже все моєму майбутньому тестеві. Шеф може не тільки викинути мене з роботи, а така робота, самі розумієте, на дорозі не валяється, – він може перекрити мені кисень, і я ніколи не знайду пристойної посади в Києві.

– А ви намагалися залагодити цю справу, так би мовити, по-хорошому?

– Звичайно, намагався. І вмовляв її, і подарунки робив. Вона ні на що не погоджується.

– А ваш майбутній тесть не зможе допомогти вам з іншою роботою? Можливо, ще вигіднішою?

– Боюся, він не схоче мати зятя з таким хвостом. Якби ми були вже одружені…

– Розумію. Людина старої закваски. А полякати цю жіночку трошки? Не пробували?

– Я думав про це, – розважливо сказав Авенір, – але вона непередбачувана. Боюся, що вийде на гірше. Може і до ментовки побігти. Та і де гарантія, що за кілька років вона не надумає знову здійснити свою погрозу?

– Маєте рацію, – погодився Артеменко. – Значить, ви хочете, щоб вона вас більше не турбувала? Хочете забути про неї назавжди?

– Абсолютно справедливо. Я хочу одружитися, а кому я потрібен без роботи, зате зі скандалом? І взагалі, я волію закрити цю історію раз і назавжди. І забути про неї.

Авенір не розповідав про свою теперішню пасію, але відчував, що Артеменко знає, про кого йдеться.

– Звичайно, – сказав він, – ви людина молода, перспективна. Вас цінують у газеті. А тепер ви знайшли достойну подругу. Вона освічена, начитана, з інтелігентної, заможної родини. Вона стане вам справжньою супутницею життя.

Дейкало зрозумів, що Артеменко має на увазі Іринку Кириченко. А це означало, що він збирав про Дейкала відомості. Крім того, вочевидь, він знав про Авеніра не лише це.

– Можливо, вам варто ще раз спробувати з нею домовитися? – лагідно спитав Артеменко.

– Ні. Нічого не вийде. Вона пронюхала, що в мене хтось є, і вчепилася, як п’явка, просто щоб попити крові, – скрушно похитав головою Дейкало.

– Ви кажете, вона любить відпочивати за кордоном? Може, вам варто почекати. З-за кордону можна привезти будь-яку хворобу…

– Вона ще молода і здорова. Сподіватися на це…

– А на Сході вона не була? Ви ж знаєте, там гуляє атипова пневмонія. А це така підла хвороба. Може чаїтися в організмі кілька років, а потім раптом – бац! Я знаю кілька таких випадків. Людина повертається з відпочинку в Гонконзі, живе спокійно кілька місяців, а потім захворює, і ніхто не розуміє, де вона підчепила цю заразу, – Артеменко говорив це, скосивши очі до невидимого дзеркала, через що вигляд у нього був геть шахрайський. – Давайте закладемося на невеличку суму.

Авенір заперечливо похитав головою.

– Я певен: вона ще довго проживе і крові з мене поп’є багато.

– А все ж давайте поб’ємося об заклад. Ми приблизно знаємо ваші прибутки, тому сума парі буде такою. Дві тисячі проти двох, що вона помре до Великодня. Доларів, звичайно.

– Це надто довго! – заперечив Авенір.

Він заходився розповідати, скільки грошей йому коштує зараз примусити мовчати цю жінку, як його це нервує, адже невідомо, що вона викине наступного дня. Артеменко начебто повірив, що справа невідкладна.

– Добре, – сказав він, – але в такому разі сума змінюється. Зробімо так: три з половиною проти трьох з половиною тисяч доларів, що за місяць цієї жінки не стане. Адже я маю таке передчуття.

Дейкало вирішив трохи поторгуватися для вигляду, але Артеменко наполягав на своєму: три з половиною тисячі доларів – і баста.

Нарешті Авенір погодився. Вбивче парі було укладено.

Дейкало підписав якісь папірці, навіть не прочитавши їх. Це було проти його правил, однак він почувався надто виснаженим, щоб до чогось прискіпуватися. Та й що б дало, якби він прочитав угоду? Далі йому залишалося лише платити.

– Я маю якісь юридичні зобов’язання перед вами? – для годиться спитав Дейкало.

– Жодних юридичних зобов’язань, – відповів Артеменко. – Парі є парі. Але якщо той, хто програв, не платить…

Дейкало правильно зрозумів його погрозу.

– Я не збираюсь уникати відповідальності, – з гідністю сказав він.

– Дуже мудре рішення, – все ще грізно мовив Артеменко. – Борги варто віддавати. Але поговорімо про справу. Де живе ця жінка? І як її прізвище, до речі?

– Я обов’язково мушу відповідати? – Авенір волів не надавати точних відомостей про Русю.

– Обов’язково, – підтвердив Артеменко.

– Її прізвище Вертянкіна Олена. Вона наймає квартиру у Святошині. Ось точна адреса.

– А далі я мушу влаштувати вам побачення з Володаркою. Ви ж знайомі з пані Володарською, чи не так? – перепитав шахрай.

– Так.

– Крім того, Володарці потрібна якась річ, що належить цій жінці. Щось із одягу: носовичок, шалик, рукавичка.

– Навіщо? – стрепенувся Дейкало.

– Шановний, не задавайте так багато питань. Я і сам не знаю. Я лише виконую вимоги Володарки. А вона не виказує своїх секретів.

– Але я хочу знати, що там відбувається. Що вона робить?

– Затямте: я нічого не знаю. Більше того, я не хочу нічого знати, – Артеменко помовчав, а потім додав зовсім іншим тоном: – І хочу дати вам пораду. Зустріньтеся з пані Вертянкіною. Заспокойте її, натякніть, що примирення можливе. Скажіть, що маєте дещо владнати, нехай почекає кілька тижнів, а тоді ви навік будете разом. Коротше кажучи, чого я вас вчу? Ви і самі знаєте, що у таких випадках плетуть дівчатам.

– А потім?

– Прихопіть якусь дрібничку з її одягу і вирушайте до Володарки. Здається, неподалік від неї живе ваша знайома, пані Мурченко?

– Так, Надія Борисівна.

– Зайдіть до неї, наче у справах. Скажіть, що хочете потрапити на сеанс до Володарки. Мовляв, це, звичайно, дурниці, але вам цікаво. Нехай все буде відкрито.

– А далі що?

– А далі ми будемо чекати результатів. Але краще буде, якщо ви опинитеся подалі від Києва. Можете взяти відрядження?

– Можу, але не розумію, навіщо.

– Довіртеся мені, так буде краще, – Артеменко простяг Авенірові свою білу руку на знак того, що візит закінчено.

Сеанс чорної магії

За три дні, попередньо зателефонувавши і отримавши дозвіл заїхати, Дейкало завітав до Надії Борисівни Мурченко. Вона пригостила його кавою з бутербродами і тістечками, не припиняючи недовірливі розпити про майбутній візит до Володарки.

– Ви і справді хочете побувати на сеансі? – у її ввічливому питанні чулася легка зневага. – Ах, не звертайте на мене уваги, ви ж знаєте, я не вірю ні в Бога, ні в чорта. Я вірю лише в те, що є якась сила і вона керує нами.

– Але ж це і є Бог, – засміявся Авенір.

– Називайте це, як забагнеться. А я все одно не ходитиму до церкви, – і собі засміялася Надія Борисівна. – І на сеанси чорної магії теж. Ви зараз ідете до них?

– Ні, – похитав головою Авенір. – Мене запрошено на вечір. А зараз я хочу зайти до пана Картамиша. Він запрошував мене, а я все не міг вибрати час.

– Дуже добре! – зраділа Надія Борисівна. – Він – людина з тверезим розумом. Вам не завадить набратися у нього здорового глузду перед сеансом мракобісся. Ви маєте дещо дивний вигляд.

Вона запитально подивилася на Дейкала, очікуючи пояснень, але той волів вдати, що не зрозумів її мовчазного запитання.

На цьому Дейкало попрощався і рушив до пана Картамиша, який жив неподалік.

Той зустрів Авеніра у холі, сидячи у своєму незмінному візку. Вони пройшли до вітальні, Авенір всівся на диван навпроти шафи з дорогоцінною порцеляною.

Пан Картамиш нетерпляче спитав:

– Ну, розповідайте, що вам вдалося зробити?

Авенір розповів йому все.

– Значить, сьогодні? – перепитав пан Картамиш.

– Так, сьогодні. Але у мене дуже неспокійно на душі. Дуже неспокійно. Я хвилююся за Русю.

Пан Картамиш заспокійливо сказав:

– Думаю, вони нічого не можуть їй зробити.

– Але ж іншим зробили! – вигукнув Дейкало.

Раптом пан Картамиш запропонував:

– Послухайте, після сеансу приходьте до мене. Розкажете, що і як. Переночуєте в мене. Зрештою, подзвоните Русі. У тій квартирі є телефон?

– Так, ми навмисно винайняли квартиру з телефоном, щоб був зв’язок. А ще в неї є мобілка. Я ж не можу навідуватися до неї.

– Звичайно. Треба бути обережним – раптом за вами стежать? Але не хвилюйтеся. У мене в домі ви у безпеці. Володарка сюди не поткнеться.

Авенір подякував і попрощався.

Його чекала Володарка.

* * *

У домі чаклунок журналіст потрапив на вечерю.

Перша, кого він побачив, була сама Володарка, яку Авенір все ж волів називати пані Тетяною. На стіл подавала Віта, вбрана у плахту і вишиванку, з барвистою хусткою на голові. Володарка була вдягнута у скромну темну сукню вишуканого крою. А от Оксана, як і раніше, вразила його своїм вбранням. На ній був довгий балахон із білої тканини, гаптованої золотою ниткою. На шиї і руках – безліч золотих прикрас.

На вечерю було подано лише гарячі помідори, фаршировані м’ясом із грибами, та сливовий пудинг. Алкоголю не було зовсім. А замість чаю всім запропонували мінеральну воду.

Тетяна підтримувала бесіду, бо Віта за стіл не сідала, а Оксана вдавала, що вже знаходиться бозна-де, відповідала дивним голосом і майже нічого не їла. «Мабуть, – подумав Авенір, – вона наверне тих помідорів, коли я піду.»

Він зовсім перестав хвилюватися, із задоволенням слухав розповідь Тетяни.

– Магія ввібрала в себе вірування і забобони різних народів, – глибокодумно торочила чаклунка. – Всі ці вірування можна підвести під одне формулювання: магія – це психічний вплив на оточуюче середовище. Ви згодні?

– Якщо ви маєте на увазі зомбі, живих трупів і таке інше…

– Саме так. Європейська наука зіткнулася із шаманськими уявленнями індійців та африканців. Виникла релігія Вуду, а також інші індійські синтетичні культи. Зрештою, всі вони – лише шаманство, прибране у християнську оболонку.

– А як ви уявляєте майбутнє магії? – спитав Авенір.

– Я думаю, – цілком серйозно відповіла Тетяна, – що розпочате магами вивчення досвіду інших культур продовжить наука, але, вочевидь, не все з цього досвіду зможе пояснити. Щось поповнить арсенал магії, щось – арсенал науки. Я вважаю, що магія і наука з часом зближуватимуться. Адже у деяких випадках вони застосовують ті ж самі методи. Наприклад, гіпноз. Чи не так?

– А як щодо зловживання власними можливостями?

Авенір думав, що поставив провокаційне питання, проте Тетяна зовсім не збентежилася.

– Звичайно, так само, як і в інших галузях пізнання, тут існує складне переплетіння різноманітних інтересів, амбіцій, недобросовісних намірів. Коректні фізичні експерименти маскуються відвертими підтасовками. Адекватність об’єктивного аналізу компенсується псевдонауковими спекуляціями. А спроби створити наукову теорію на базі реальних феноменів і детермінованих подій замутнюються дешевими популяризаторськими статтями на рівні побутових пліток, – вона ледь усміхнулася, пом’якшуючи свої останні слова.

– Не любите ви журналістів, – усміхнувся у відповідь Дейкало.

– Ви вже вибачте мені, не люблю, – відповіла Тетяна.

– А скажіть, будь ласка, – спитав Авенір. – Ви використовуєте якісь прилади, знаряддя?

– У принципі, для магічного впливу не треба ніяких цяцьок чи інструментів. Усе своє у мага з собою. Тобто – його особиста сила. Досить твердого наміру, а його треба вміти сформувати без цяцьок.

Тут Оксана, яка досі мляво жувала, не втручаючись у розмову, раптом додала:

– Головне все ж – налаштуватися на потрібну частоту енергії, на потрібну вібрацію…

Тетяна скоса глипнула на неї, і Оксана зав’яла, як неполита квітка.

– Гаразд, гаразд, не буду сперечатися з ученими людьми.

Тетяна уважно подивилася на Авеніра.

– Мабуть, час перейти до вашої справи безпосередньо. Ви помітили, що ми вже почали з вами працювати?

– Так, я відчуваю якийсь холодок на спині, – трохи збентежено відповів Дейкало.

– Правильно, так і повинно бути. Ходімо.

Усі підвелися з-за столу. Знову рушили довгою галереєю до вже знайомої Авенірові зали.

Там знову були опущені важкі оксамитові гардини, і тьмяне світло лилося з-під стелі. У рамці для фотографій на стіні змінювалися зображення. Посередині кімнати на столі, покритому темним оксамитовим обрусом із вигаптуваними кабалістичними знаками, так само виблискувала кришталева куля на кам’яній підставці. Єдина відмінність – цього разу у бронзовій жарівні миготіло полум’я.

Авенір помітив, що поки вони йшли, Оксана кілька разів зашпортувалася, а, увійшовши до зали, відразу попрямувала до канапи і лягла, наче була геть знесиленою.

Тетяна вказала журналісту на фотель під стіною, а сама влаштувалася у масивному кріслі біля столу. Віта залишилася десь у темряві за спиною Авеніра.

– Ви принесли якусь річ тієї жінки? – спитала Володарка.

– Так, – Дейкало подав їй хустку Русі, а потім тихо клацнув кнопкою цифрового диктофона, ввімкнувши запис.

Тетяна подала знак, і всі завмерли. Спочатку Авенір нічого не зауважив, але згодом він почув бурмотіння Оксани з канапи. Вона почала ледь чутно, але продовжувала все голосніше і голосніше:

 
Мати-богине, батьку-боже,
Відкрийте всі таємниці,
Але щось залиште таємницею до часу.
У цьому місці сили
Я відкриваю себе вашій владі.
У цьому місці і в цей час
Я змінююсь
І далі буду йти шляхом чаклунства.
Я присвячую себе вам,
Мати-богине і батьку-боже.
 

На хвилину запанувала тиша, а потім знову почулося бурмотіння:

 
Я вдихаю вашу енергію в себе
Вона змішується зі мною,
Вона заспокоює мене
І проникає у мій мозок.
Тепер я можу бачити божество у природі,
Природу в божестві,
Божественність у собі і навколо.
О велика богине,
О великий боже,
Зробіть мене одним цілим із вами!
Зробіть мене одним цілим із вами!
Зробіть мене одним цілим із вами!
 

Авенір бачив, як здригалося її тіло.

Раптом Тетяна підвелася з крісла і вийшла на середину кімнати, зупинившись перед жаровнею.

Швидким рухом руки вона намалювала коло. Авенір не встиг помітити, чим вона окреслила контур, лише побачив, як з’явилася біла лінія на підлозі.

Вставши перед колом, Володарка голосно вигукнула:

– Я закликаю наглядачів Сторожових веж!

І після паузи додала:

– Наглядаче Півночі – дух повітря! Прийди!

– Прийди! – завила Оксана на своєму ложі.

– Наглядаче Сходу – дух вогню! Прийди!

– Прийди! – підхопили Оксана і Віта.

– Наглядаче Півдня – дух води! Прийди!

– Прийди!

– Наглядаче Заходу – дух землі! Прийди!

– Прийди!

– З’явіться поміж нас!

– З’явіться! – старанно підхопили помічниці.

Далі Тетяна почала заклинати:

– Я, ваша Володарка, у цей день духовно пов’язую себе з магічним життям. Я відмовляюся від егоїстичного життя і присвячую себе відданому служінню божественному джерелу, яке творить у мовчанні, але виражає єдність роздвоєності, єдність за межами розуміння.

Я триматиму у таємниці практичне і теоретичне знання від нездатних зрозуміти його.

Я не оголошу себе чимось більшим, ніж я є, – учениця магічного життя, світла, любові і волі.

Я буду творити магічне дійство у місці, віддаленому від зовнішнього світу. Я не викажу своєї магічної сили тим, хто не може її сприймати. Я не допоможу тим, хто справді не потребує цього.

Я накладаю магічні печаті на своє замовляння!

Затим Тетяна заходилася вимовляти незрозумілі слова. Дослухавшись, Дейкало зрозумів, що вона просто переставляє літери у словах, щоб вони звучали незрозуміло. Він вже хотів було вимкнути диктофон, коли Тетяна вигукнула:

– Оксано! Ти вільна від своєї тлінної оболонки. Ти вільна і можеш злитися з господаркою хустинки. Вона, як і кожна людська істота, прагне вмерти. Смерть несе спокій і непам’ять!

Авенір нашорошив вуха.

Тетяна бурмотіла:

– Знайди слабке місце! Знайди! Стремління до смерті – природне бажання кожного! Тіло підкоряється розуму! Керуй тілом, мозку!

Раптом Оксана зістрибнула з канапи і з диким криком підбігла до Тетяни. Отетерілий Авенір побачив, що хустка Русі почервоніла. Кришталева куля на столі теж тепер сяяла червоним світлом. У журналіста запаморочилася голова. Щоб отямитися, він глянув на рамку для фотографій – там з’явилося рухливе зображення діючого вулкана.

Схоже, що цієї миті Дейкало на кілька хвилин відключився. Бо коли він розплющив очі, то почув, як Тетяна у цілковитій тиші проказала:

– Дякую вам, наглядачі Сторожової вежі – духи води, повітря, землі і вогню. Дякую вам! Прощавайте!

На цьому сеанс закінчився.