Текст книги "Тут баба ворожила (2006)"

Автор книги: Наталя Паняєва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

Чолов’яга посміхнувся, поставив супник на стіл і вийшов.

Авенір у цей момент жував маслину, тому лише кивнув головою вслід чоловікові.

– Спробуйте, це Магелланова юшка, – запропонував пан Картамиш, знімаючи покришку із супника. – Камбала, вустриці, краби і трохи білого портвейну… Знаєте, я зустрів Бориса, мандруючи Африкою. Він там опинився не з власної волі і був чимось на зразок білого раба. Я його викупив і привіз додому. Поки Борис тинявся світами, він навчився вправно куховарити. Ви ж знаєте, ми, українці, небайдужі до їжі.

Магелланова юшка виявилася такою смачною, що Авенір був просто не здатен підтримувати розмову, до того ж він відчув, що страшенно зголоднів, поки блукав вулицями. На всі слова пана Картамиша він лише кивав, тому господар дав йому спочатку насититися. Згодом Борис з’явився знову і приніс рулетики з індички із шинкою, омлет з сирним соусом і до нього різнобарвий салат, а також тушковану щуку. Назви страв та їхні складові пояснював Дейкалу господар. Сам Авенір нізащо не здогадався б, що їсть, хоча все було надзвичайно смачним. Коли Борис поставив на стіл каву і торт під назвою «Медове поліно з фруктами», а Дейкало сито відкинувся на стільці, пан Картамиш звернувся до гостя:

– Дорогий друже, вас щось бентежить?

– Я щойно від Тетяни Володарської, тобто від Володарки, – пояснив Авенір.

Пан Картамиш здогадався:

– Тепер розумію, що вас засмутило. Трійця не вельми приємних жінок. У мене після них теж був важкий осад.

– Ви, пане Картамиш, маєте багатий життєвий досвід. Ви повірили б у те, що людину можна знищити на відстані, без видимого втручання?

– Знищити? Ви маєте на увазі – вбити? – перепитав пан Картамиш.

– Так.

– Дурниці!

Дейкало з полегшенням зітхнув. Це була єдино можлива розумна відповідь.

– Тоді, – сказав він, – ця жінка, мабуть, мене загіпнотизувала.

– Не думаю, – зауважив пан Картамиш. – Ви не з тих людей, що легко піддаються гіпнозу. Мабуть, щось іще трапилося перед тим. Чи не так?

– Правильно, – зізнався Авенір.

І раптом він, як на одному подиху, розповів пану Картамишу про все: про вбивство отця Юрія, про те, як випадково у кав’ярні почув про Володарку. А потім показав список прізвищ, який йому майор Дементій дозволив переписати.

Пан Картамиш довго роздивлявся список, тоді трохи помовчав і спитав:

– А хто ці люди? Чи мають вони щось спільне?

– Звідки мені знати? Міліція думає, що це може бути шантаж… або наркотики…

– Дурниці, – різко заперечив пан Картамиш. – Вас зовсім не це бентежить. Ви просто боїтеся того, що всі ці люди – мертві.

Дейкало похнюпився.

– Так, – зізнався він. – Але напевно я не знаю. Троє з них вже точно вмерли. Це Арнаут, Тома Оліяр і Марина Балгіра. Але всі троє померли природною смертю. Правда… Тетяна Володарка розповідала, як цього можна досягти…

– Ви хочете сказати, вона стверджує, що може наслати таку смерть?

– Ні. Тетяна ні про що конкретно не казала. Так собі – просторікувала про якісь наукові можливості..

– На перший погляд це видається просто дурницями, – вставив пан Картамиш.

– Отож бо й воно, – погодився Дейкало. – Я б і сам перший посміявся, якби не було цієї дивної розмови про Володарку в кафе.

– Так, – погодився пан Картамиш, – «зайти до Володарки», «з’їздити до Володарки», «сама Володарка». Тут багато чого треба обміркувати.

Вони трохи помовчали. Потім пан Картамиш додав:

– Ця справа смердить. Що б там не було, це треба припинити. Ви, я думаю, самі це прекрасно розумієте.

– Я розумію, але навіть не знаю, з чого почати, – відверто зізнався Авенір.

– А це якраз і найважче – придумати, з чого почати, – закивав головою пан Картамиш. – Та не можна гаяти часу. Треба зайнятися цим серйозно і негайно. Ви маєте друга, який зможе вам допомагати?

Авенір замислився. Майор Дементій? Та він лише посміється з нього! Наталя Паняєва?

Вона заклопотана своїми романами й інших сюжетів не визнає. А Іринка Кириченко? Ось хто має гострий розум і прекрасне логічне мислення! Мабуть, вона і є таким другом.

Пан Картамиш спостерігав, як змінюється вираз обличчя Авеніра.

– Придумали? От і добре! Я буду стежити за подіями у будинку, який ми назвемо «будинком трьох відьом». Але відчуваю, що справа далеко не в цих трьох відьмах. Нам треба знайти ланку, якої зараз не вистачає. Зв’язок між одним із цих прізвищ і Володаркою. Це повинно бути щось реальне.

На цьому вони закінчили розмову і мовчки допили прохололу каву. Авенір невдовзі розпрощався і рушив, трохи заспокоєний, додому.

Майор отримує нові відомості

Майор Дементій працював у своєму кабінеті над паперами. Крізь прочинені двері зазирнув судмедексперт Гімпель.

– Тебе цікавлять результати розтину? – запитав він.

– Мене вони завжди цікавлять, особливо після обіду, – похмуро відповів майор.

– Тоді слухай, – Гімпель зручно вмостився в кріслі, але розпочати свою малоапетитну розповідь не встиг – задзвонив телефон.

Майор зняв трубку:

– Майор Дементій слухає. Перепрошую? А, це ви, пане Козлов, – він ввімкнув спікерфон і кивнув Гімпелю, щоб той залишився.

На всю кімнату залунав голос:

– Я радий, пане майоре, що ви мене пам’ятаєте. Я дзвоню, як ви просили. Пам’ятаєте, ви казали зв’язатися з вами, якщо я знову зустріну того чоловіка, який стежив за отцем Юрієм? Я уважно спостерігав за людьми, які проходили повз мій офіс, але ніколи більше його не бачив…

– Ви тільки для цього мені телефонуєте? – нетерпляче спитав майор, бо він таки хотів почути результати розтину.

– Розумію вашу іронію, шановний. Але хвилинку терпіння. Я маю вам розповісти, що кілька днів тому, коли я був на доброчинному дитячому святі… Воно відбувалося у парку на Совках; я особисто туди пішов через участь Наталі Панаєвої, яка підписувала там свої книжки…

Гімпель і Дементій перезирнулися. Гімпель стенув плечима, мовляв, нічого не вдієш, май терпіння.

– Я дуже люблю детективи, – продовжував Козлов, – тому я хотів отримати книжку з автографом відомої письменниці. Ви читали її роман про викрадену дівчину?

– Чесно кажучи, – ледь стримуючись, промовив майор, – я не маю часу на романи, бо…

– Бо мусите вислуховувати таких зануд, як я, правда ж?

– Ну-у-у, – не став заперечувати майор.

– Так от, на превеликий свій подив, я побачив там цього чоловіка. Того самого, який проходив повз мій офіс у вечір вбивства отця Юрія. Мабуть, після того він потрапив у якусь аварію, чи що, бо пересувався на візку. А може, це лише маскування. Я навів про нього довідки і з’ясував, що це пан Картамиш, проживає неподалік того парку. Кажуть, що він – дуже багата людина…

– Дякую вам, пане Козлов, – перебив його майор, – ви нам дуже допомогли, тепер ми самі будемо наводити про нього довідки. Ще раз дякую і до побачення, – він відключився. – Ну, що скажеш? – майор поцікавився думкую Гімпеля.

– Ці балачки не тримаються купи, – спокійно відповів лікар.

– Можливо, ти маєш рацію. Але це на перший погляд, а якщо копнути глибше…

– Цей тип, Козлов, елементарно не міг роздивитися настільки добре чиєсь обличчя тоді ввечері, а до того ж, був густий туман. Мабуть, це просто збіг. Сам знаєш, як це буває. Він побачив чоловіка, якого намалював собі в уяві. Це ж майже правило: у дев’яти випадках із десяти підозрювані не схожі на свій опис чи фоторобот.

Дементій заперечливо похитав головою:

– Мені цей Козлов видався досить солідним чоловіком, розумним і спостережливим.

– Тобто ти схильний йому вірити? – Гімпель з цікавістю дивився на майора. – Ну, в такому разі, що ти збираєшся робити?

– Про всяк випадок наведу довідки про згаданого пана Картамиша, – відповів Дементій, – але спочатку доповідай про результати розтину.

* * *

Авенір та Іринка Кириченко пили каву в «Кавовому домі» у Пасажі. Дейкало, як умів, намагався передати свої сумніви приятельці, на чию логіку і ясний розум покладався. Та йому здалося, що Іринка слухає неуважно.

– Дивовижні речі ти розповідаєш, – легковажно заявила Іринка, розглядаючи паруючий кавник перед ними на столі. – Я чула такі історії, але там йшлося про забобонних сільських мешканців.

– Ти не хочеш мене розуміти, – дратувався Авенір.

– Чому ж? Я прекрасно тебе розумію. Це все дуже цікаво. Якась дохристиянська історія. По-моєму, це просто відгомін поганських традицій, – Іринка потяглася за черговим шматком лимонного торта.

– При чому тут поганство! Є факти. Прізвища на аркуші паперу. Я знаю, що трапилося з деякими з них. Мене цікавить, що трапилося чи що трапиться з рештою.

– Це все твоя творча уява. Ти все перебільшуєш, Веню. Але твої відьми, схоже, і самі вірять у всю цю чортівню. Я думаю, що вони гидкі та злісні жінки, як ти і розповідаєш.

– Але ти не віриш, що вони небезпечні?

– Звичайно, ні.

– Мені здається, – Дейкало вже говорив сам до себе, – що треба все перевірити. Я волію добратися до суті.

– Правильно, – Іринка знову потяглася за тортом. – Матимеш матеріал для прекрасної статті. Це буде дуже цікава, навіть захоплююча стаття.

– Я сподівався, ти мені допоможеш, – зауважив Авенір.

– Чим же я можу допомогти?

Авенір замислився. А справді, чим? Коли журналіст призначав цю зустріч з Іринкою, він сподівався на її розсудливість та енциклопедичні знання. Але, зіткнувшись з байдужістю дівчини, він відчув, що його сподівання розсипалися на друзки.

– Допоможи мені все перевірити і з’ясувати, будь ласка.

– На жаль, я страшенно зайнята зараз. Пишу статтю із соціологічних досліджень купівельної спроможності мешканців Совських Ставків.

Авенір похнюпився.

– Зрозуміло. Ти справді страшенно зайнята.

Іринка зраділа:

– Абсолютно маєш рацію!

Авенір подивився на неї через стіл. Гарна, розумна, освічена, проте без вогника у душі. Ні, вона йому нічим не допоможе.

Наступного дня Авенір намагався додзвонитися до майора Дементія, але того не було на місці. Тоді невтомний журналіст спробував зловити його наприкінці дня у його ж кабінеті, і йому це вдалося.

Друзі рушили до «Челентано» випити по чарці та поїсти піци. Майор був дуже голодний, він цілий день мотався у справі перестрілки між наркоторговцями на Куренівці і не встиг пообідати. Але він швидко наситився і відігрівся (переважно завдяки бренді), настрій його поліпшився, а очі задоволено блищали.

– Ти не дивуйся, – перейшов Авенір до мети свого візиту. – Просто випливли деякі факти, тому я вирішив тебе потурбувати.

– Матеріал для статті? – сонно пробурмотів ситий Дементій.

– Не знаю поки що. Я про ту справу… Вбивство отця Юрія. Хочу тебе спитати: назва «Володарка» тобі нічого не каже?

– Містечко у Київський області. А що?

– Я думаю, може, це не містечко, а прізвисько однієї ворожки. І вона якось пов’язана з вбивством…

– Чому ти так вважаєш?

– Не можу тобі сказати нічого певного, лише здогади на рівні інтуїції. Я нещодавно був на доброчинному вечорі у парку на Совках. І там мене познайомили з ворожкою, чи медіумом, чи хіроманткою, біс розбере. Її звати Тетяна Володарська, а псевдонім – Володарка. Я балакав про неї з її сусідом, паном Картамишем…

Дементій миттю прокинувся.

– Картамиш? Справді? Ти маєш просто талант опинитися у потрібному місці у потрібний час. Ну і як він тобі?

– Дуже оригінальна особа.

– Розкажи докладніше.

Авенір замислився: як у кількох словах передати всі враження від цієї людини?

– Найбільше враження справляє його характер. Хоча у нього паралізовані ноги після аварії…

Дементій різко перебив:

– Після аварії? Коли це сталося?

– Ти ж розумієш, мені незручно було питати, але знайомі казали, що аварія сталася вже понад шість років тому. Після неї ноги залишилися нерухомими.

Майор відкинувся у кріслі.

– Усе зрозуміло. Я припускав, що це може бути збіг обставин, але тепер бачу, що такого не буває. Але нащо ж нам збрехав цей пан Козлов?

– Ти про що?

Майор відповів:

– На початку розслідування вбивства отця Юрія ми шукали кого-небудь, хто б бачив його у той вечір. Більшість свідчень нічого нового не дали, як це звичайно і трапляється. Але один чоловік, який має поблизу того місця, де вбили отця Юрія, невеличку контору з поліграфічних послуг, – його прізвище Козлов, – розповів, що бачив отця Юрія саме того вечора. Отець Юрій йшов повз його контору, а за ним слідом – якийсь чоловік. Козлов його описав досить точно і запевнив, що може впізнати, якщо знову побачить. А днів два тому він потелефонував і розповів ось що. Тепер він живе на Совках. Купив там будинок… Нещодавно він побував на святі у сквері на Совських ставках. І побачив пана Картамиша. Каже, що той пересувається у візку, – Дементій питально глянув на Авеніра.

– Правильно, – кивнув Дейкало.

– І ще Козлов каже, що почав розпитувати про цього чоловіка і довідався, що його прізвище Картамиш.

Дейкало знову кивнув:

– Це все так, крім однієї деталі. Пан Картамиш не міг йти за отцем Юрієм у той вечір. Це фізично неможливо. Козлов помиляється.

– Припустимо, він помиляється. Але він надав нам опис Картамиша. Метр вісімдесят, дуже худий, плечі похилі, сутулий, на шиї кадик, довге волосся, великий римський ніс.

– Так, дуже схоже. Лише щодо зросту нічого не можу тобі сказати, він завжди сидить у візку. Тому він і не міг йти за отцем Юрієм. А загалом портрет збігається з реальним паном Картамишем.

Дементій замислився.

– Розумію. Мабуть, Козлов таки перебільшив свій талант розпізнавати обличчя. Можливо, насправді він бачив когось схожого, і ця схожість збила його з пантелику… Добре вже, тепер розповідай про Володарку.

– Якщо не віритимеш, – попередив приятеля Авенір, – попереджай відразу, щоб я часу не гаяв. Бо історія вельми незвична.

Дейкало переказав йому свою розмову з Тетяною Володарською. І майор, звичайно ж, не повірив йому:

– Таких дурниць я ще не чув!

– Так? Насправді дурниці?

– Звичайно! Що з тобою, Веню? Медіум, сільська відьма і стара дівка, які можуть наслати смертоносний потяг до смерті. Чи це просто матеріал для сенсаційної статті?

– Мабуть, я з глузду з’їхав, – мляво промовив Авенір, бо він раптом відчув, що йому остобісило розповідати цю історію і вислуховувати раціональні коментарі до неї.

– Е ні, друже, так не піде. Зараз ти намагаєшся сам себе переконати у тому, що це все лише твоя уява. Але насправді ти сприймаєш ці дурниці всерйоз, – уважно подивившись на Дейкала, сказав майор.

Авенір махнув рукою.

– А ти скажи мені, будь ласка, чи правда те, що у кожному з нас живе підсвідоме бажання померти?

Дементій трохи помовчав, а потім відповів:

– Я не психіатр, тому не можу тобі сказати про науковий погляд на таку тезу. Як на мене, це просто маячня. Тому раджу: купи посібник із психіатрії.

– А якщо подивитися на це з іншого боку. За досить короткий проміжок часу (може, рік чи два) ці прізвища стали прізвищами у свідоцтвах про смерть. Чи не так?

Дементій знову замислився.

– Тут ти правий, – сказав він, якось дивно глянувши на Авеніра.

– Так ось що у них є спільного – вони померли.

– Це точно. Але ти уявляєш, скільки людей помирає щодня? Більшість прізвищ із цього списку досить поширені.

– Балгіра, – заперечив Авенір, – Марина Балгіра. Це прізвище не є поширеним. А вона також померла.

Дементій зітхнув: якби цей впертюх не був його приятелем, він би вже давно подався додому.

– Звідки ти знаєш, що вона померла?

– Чув від знайомих.

– Її смерть зовсім не була підозрілою. Повір мені. Міліція теж не сидить, склавши руки. Ми перевірили всі смерті людей із прізвищами з цього списку. Жодна смерть не була підозрілою. Якби це були нещасні випадки або отруєння… Але смерть завжди наступала від природніх причин. Запалення легень, крововилив у мозок, пухлина мозку, жовчнокам’яна хвороба. Коротше кажучи, нічого підозрілого.

Авенір кивнув:

– Але ж ви все-таки перевіряли? Значить, і міліцію щось бентежить? Ти ж кажеш, нічого підозрілого. От і Володарка запевняла, що йдеться про звичайні хвороби.

– Авеніре, – заволав Дементій, – ти що, насправді думаєш, що ця жінка може примусити когось, кого вона ніколи в житті не бачила, захворіти на запалення легень і померти?

– Я так не думаю. А ось вона думає. Я вважаю, що це неможливо. Мені б хотілося, щоб це було неможливим. Але певні деталі переконують мене у протилежному. Випадкова згадка про «Володарку» під час розмови про те, як прибрати непотрібну людину. І виявляється, що є така собі Володарка, і вона хвалиться, що може будь-яку людину прибрати. Вона має сусіду, якого бачили, коли він скрадався за отцем Юрієм якраз перед тим, як сталося вбивство. Отця Юрія у той вечір покликали до жінки, яка вмирала, і та розповіла про якийсь злочин. Чи не забагато збігів, як ти вважаєш?

– Але Картамиш не може бути тією людиною, яка стежила за отцем Юрієм. Ти ж сам кажеш, що він уже багато років спаралізований.

– Слухай, довідайся в лікарів, чи не можна симулювати параліч?

– Одразу тобі скажу – не можна. Органи атрофуються.

– Шкода, – тяжко зітхнув Авенір. – Адже пан Картамиш ідеально підходить на роль голови товариства «Усуваємо непотрібних». Якщо, звичайно, таке товариство існує. Пан Картамиш – надзвичайно багата людина. Звідки у нього такі гроші?

Дементій вважав за краще нічого не відповідати.

Авенір трохи помовчав і додав:

– Добре, нехай всі ці люди померли у власних ліжках від природних хвороб. Але, можливо, хто-небудь усе ж нажився на їхніх смертях?

Дементій розсміявся з полегшенням, бо йому здалося, що приятель нарешті облишив свою маячню:

– Кожна смерть комусь вигідна. Ми ще раз усе перевіримо. Потелефонуй мені за кілька днів, – і він вискочив на вулицю, побоюючись, що Дейкало знову причепиться до нього з питаннями.

* * *

Звісно ж, майор Дементій дарма сподівався, що на цьому їхня з Авеніром гра у питання-відповіді закінчиться. Дейкало потелефонував рівно за два дні.

– Привіт! – весело гукнув він у слухавку. – Ти щось довідався?

– О Боже! – простогнав майор. – Це знову ти!

Але він лише вдавав незадоволеного.

Насправді у нього було чим похвалитися перед приятелем.

– Записувати будеш? – не втримався він, щоб не вколоти журналіста.

– Ти кажи, я так запам’ятаю. Отже, перше прізвище Арнаут. Ти казав, що це велике цабе з вашого міністерства. Він був багатий?

– На політичні питання не відповідаю, – ухилився від відповіді Дементій. – Досить заможний, як і кожен чиновник високого рангу.

– Кому залишилася спадщина? І хто успадкував його посаду?

– Спадкоємець, вочевидь, його син. Він живе у Канаді, має там власний бізнес. А посаду успадкував заступник. На момент смерті він перебував із дружнім візитом у Туркменістані. Обмінювався досвідом, так би мовити.

Обидва засміялися, уявивши, яким досвідом обмінюються туркменські і українські міліціонери.

– Тамара Оліяр залишила дуже велику спадщину, яку отримала після того, як її батько вибухнув разом зі своєю машиною та бензозаправною. У заповіті було вказано, що у випадку, коли вона помре, не досягнувши двадцяти одного року, її гроші переходять до мачухи. Мачуха – ще досить молода, працювала у батька секретаркою, але начебто все виглядає безневинно. Тепер знайома тобі Марина Балгіра. Її квартира і дача залишаються її сестрі у перших. До речі, квартира велика, у центрі, прекрасно відремонтована і вмебльована.

– Чудово. А де її сестра?

– Уже багато років живе в Німеччині.

– Виходить, усі спадкоємці на момент смерті не були у Києві. Просто прекрасно, – зауважив Авенір.

Дементій кахикнув і продовжував:

– З кількох Терещенків, які померли за цей період, один залишив молоду вдову, яка, очевидно, мала коханця, бо дуже швидко знову вийшла заміж. Мамчиць помер від крововиливу, ми його підозрювали у стосунках із злочинними угрупованнями, але довести не могли. Якщо це дійсно було так, то деякі власники крамниць зітхнули з полегшенням, почувши про його смерть.

– Послухай, Миколо, ти хочеш сказати, що всі ці смерті комусь принесли вигоду або полегшення. А як щодо Павлиша?

– У наших списках такого немає. Хоча це поширене прізвище.

– Мабуть, можна сказати, що це – наступна жертва.

– Слухай, по-моєму, ти занадто серйозно до цього ставишся. Ти просто впертюх. Послухай фахівця, не сприймай витвір своєї розбурханої уяви серйозно.

– Схоже, мене ніхто не сприймає серйозно, – сумно повідомив Авенір і поклав слухавку.

Дементій береться за справу

Наступного дня майор Дементій дзвонив у двері нового котеджа на Совках. Ще з вулиці він розгледів, що котедж недобудований, але ніяких будівельних робіт не зауважив.

«Можливо, колись тут і буде гарний садочок з пишними клумбами, – міркував Дементій, крокуючи доріжкою, – але поки що все пусто і голо. Та і не сезон зараз для клумб».

Козлов вийшов до хвіртки зустріти гостя. І знову він справив приємне враження на майора. Тепер свідок був одягнутий по-домашньому: у теплу куртку, картаті брюки і домашні капці.

Побачивши, хто прийшов до нього, він почервонів від задоволення.

– Майоре! Добридень! – вигукнув він. – А я думав, що ви не надали значення моєму повідомленню. Не чекав побачити вас знову. Проходьте, будь ласка.

Козлов провів Дементія до будинку. На всьому тут лежав відбиток професії господаря: висіли кольорові плакати, валялися зразки візитівок, стоси версток, книги, календарі. Проте новий будинок здавався ще напівпорожнім і необжитим. Умебльований він був теж сяк-так, старими, нестильними меблями. Господар справляв враження швидше квартиранта, аніж власника.

Козлов запропонував гостеві чаю:

– Справжній китайський, зелений із жасмином, – вмовляв він, проте Дементій рішуче відмовився.

Тоді Козлов спитав:

– Вам придалася моя інформація?

Дементій відповів досить різко:

– На жаль, не дуже, Сергію Миколайовичу.

– Дивно, – повільно мовив Козлов. – Я сподівався, що допоміг вам. Хоча, справді, той чоловік, що стежив за священиком, не обов’язково був вбивцею. Інакше справа виявилася б занадто легкою. Крім того, пан Картамиш – людина забезпечена і шанована, як я зрозумів.

– Не в тому справа. Річ у тім, – пояснив йому майор, – що пан Картамиш не може бути людиною, яку ви бачили у вечір убивства.

Козлов аж підстрибнув у кріслі:

– Ні, це був саме він! Я абсолютно певен. Я маю прекрасну пам’ять на обличчя і ніколи не помиляюся.

Майору вже набридло слухати про прекрасну пам’ять, тому він перебив Козлова:

– Значить, цього разу ви вперше помилилися. Пан Картамиш після автокатастрофи вже понад шість років спаралізований. Він не може ходити.

– Автокатастрофа! – вигукнув Козлов. – Нещасний випадок! Тоді, звичайно… Але я все ж певен… Даруйте, майоре, що я втручаюся не у свою справу, та скажіть, будь ласка, де це трапилося?

– Десь у Африці, під час сафарі.

– А наші лікарі його оглядали?

– Так, Сергію Миколайовичу, лікарі підтверджують цей діагноз.

– Шкода, шкода… Але ж ви не повинні ображатися на мене, правда? Я був переконаний, що це він. Тому і потурбував вас.

Дементій всміхнувся:

– Яка ж тут турбота. Ми вам щиро вдячні, що не залишилися байдужим. У всякому разі, ваша інформація все ж має певну цінність. Зрозуміло, що той чоловік дуже схожий на пана Картамиша – інакше б ви їх просто не переплутали. А позаяк зовнішність пана Картамиша досить примітна, то ваші спостереження стануть нам у пригоді.

Козлов трохи повеселішав від останніх слів майора.

– Так! – вигукнув він. – Я про це не подумав. Ви будете шукати злочинця, який схожий на Картамиша.

– Ну, можливо, то був зовсім не злочинець, – заперечив Дементій. – Ви ж самі кажете, що та людина може і не мати стосунку до вбивства отця Юрія.

Козлов знову засмутився:

– Тоді, виходить, це все просто мої вигадки… А зрештою, на суді я б під присягою засвідчив, що то був пан Картамиш. Мене б ніякі адвокати не збили з пантелику!

Дементій уважно розглядав співрозмовника:

– Сергію Миколайовичу, а чому ви такий переконаний? Чому ви вважаєте, що жоден адвокат не зіб’є вас із пантелику?

Козлов зітнув плечима:

– Бо я певен. Вас, мабуть, це дивує. Я і сам розумію, що пан Картамиш – не та людина. Але я таки певен і наполягаю на своєму.

Майор почухав кінчик носа і спитав:

– Сергію Миколайовичу, як ви вважаєте, чому я прийшов до вас? Я ж маю медичне свідоцтво про каліцтво пана Картамиша і все-таки прийшов до вас. Навіщо?

Тепер замислився Козлов. Деякий час він спантеличено дивився на майора.

– Не збагну. Але, певно, ви маєте якісь міркування щодо цього.

– Я тут, – поважно мовив майор, – тому, що ваша переконаність подіяла на мене. Я вирішив довідатися: можливо, ви маєте якісь факти, на котрих ґрунтується ваше переконання. Адже у вечір вбивства був туман. Я заходив до вашого офісу, постояв на порозі, подивився на другий бік вулиці. Мені здається, ввечері, тим більше в тумані, важко взагалі щось роздивитися на такій відстані, а вже риси обличчя і поготів.

– Маєте рацію, – погодився Козлов. – Але не забувайте, що у той вечір був ще й вітер, тому туман подеколи розвіювався. І час від часу з’являлися просвіти. Отець Юрій потрапив у такий просвіт, як і той чоловік, що йшов за ним. До того ж, він саме навпроти дверей запалив сигарету. Тому я так чітко розгледів його профіль. Я ще подумав: яка незвичайна зовнішність. Розумієте?

– Розумію, – кивнув головою Дементій.

– Може, це його брат? – з надією спитав Козлов. – Буває ж схожість між родичами?

– Буває, але пан Картамиш не має братів.

– Ви це точно знаєте? А може, якийсь побічний брат, позашлюбний?

Тут майор зареготав щиро і весело. Козлов помітно образився:

– Чим я вас так розвеселив? – сердито спитав він.

– Даруйте, Сергію Миколайовичу! Але ваша теорія про позашлюбного брата дуже нагадує сучасні кіношні пристрасті з їхніми двійниками, близнюками, привидами і всілякими іншими перевертнями.

– А ви розпитайте його самого. Може, він поділиться з вами якоюсь сімейною таємницею, – все ще обурено пробурмотів Козлов.

– А от цього ми не робитимемо, – твердо відказав майор. – Не маємо права, оскільки він не є підозрюваним. І ще одне запитання до вас. Якби не медичне свідоцтво пана Картамиша, ви б впевнено підтвердили свої свідчення?

– Так, – посміхнувся Козлов. – Я маю надзвичайну пам’ять на обличчя. Я завжди запам’ятовую своїх клієнтів. Ну, знаєте, ім’я, по батькові, вид замовлення – візитівки чи календар, чи щось інше, коли приходив востаннє. Клієнтам подобається, коли їх пам’ятають.

Майор вирішив підсолодити пілюлю.

– Такий свідок, як ви, – просто скарб неоціненний. Особливо на суді. Звичайні свідки, як правило, плутаються. Бурмотять щось невизначене. «Так, це була молода жінка, тобто не дуже молода, але не стара. На ній був світлий плащ, тобто темний, волосся довге чи не дуже, а ніс кирпатий, тобто з горбиком».

Потішений Козлов засміявся:

– Справді, від таких свідчень небагато користі.

– Повторюю, такий свідок, як ви, – справжній скарб.

Козлов аж засяяв від задоволення:

– Я ж кажу, що маю виняткову пам’ять на обличчя. Це у мене від природи. А ще я розвивав цю здатність. Може, мені слід було стати приватним детективом?

– Ніколи не був приватним детективом, – знову засміявся Дементій, – але хочу вам сказати, що, очевидно, їхня робота не така романтична, як комусь здається на перший погляд. Вони не завжди ефектно ганяються за злочинцями. Здебільшого це рутинна щоденна праця.

Але Козлов наполягав на своєму.

– Звісно, вам краще знати, – сказав він, – проте багато людей у цьому таки знаходять своєрідну романтику. Просто ви вже звикли до своєї романтичної професії.

– А ви, – не залишився у боргу Дементій, – надивилися детективів.

За тим він розпрощався і пішов. Враження від розмови з Козловим у нього залишилося подвійне і непевне.

* * *

А тим часом Авенір Дейкало тинявся по квартирі, нишпорив у старих газетах і журналах, перекладав книжки, ввімкнув і вимкнув комп’ютер, спробував приготувати вечерю, – та все валилося у нього з рук. Новини його не цікавили, їсти не хотілося. Словом, журналіст не знаходив собі місця. Його мучили сумніви. Не знаючи про те, що майор Дементій все-таки вирішив розібратися з його, як він казав, «витворами бурхливої уяви», Авенір сумував і злився на майора і на Іринку, які не повірили йому і не захотіли допомогти.

Авеніру почало здаватися, що й насправді він – дурний і впертий віслюк, який діє усупереч здоровому глузду. Він вирішив більше не думати про цю справу. Але все одно подумки повертався до розмови з паном Картамишем і згадував його слова: «Треба зайнятися цим серйозно і негайно».

Непогана порада, але що саме він, Авенір, має робити? «Ви маєте друга, який може вам допомогти?» Авенір попрохав Іринку допомогти, але вона лише поглузувала з нього. Він просив Дементія, але той підняв його на кпини.

Тут Дейкалу дещо спало на думку, і він почимчикував до телефону.

Він набрав номер Наталі Паняєвої.

– Привіт, це Авенір.

– Впізнаю, – не дуже привітно відповіла Наталя. Очевидно, він знову відірвав її від роботи.

– Ти вже даруй мені, – лагідно промовив Авенір, – але скажи, будь ласка, чи не призначена у тебе зустріч із Русею?

– З якою Русею? – мабуть, Наталя досі перебувала серед своїх героїв, а там жодної Русі не було.

– З тою, з якою я познайомився у Надії Борисівни. Ти ж її знаєш.

– Знаю, – неохоче відповіла Наталя, – але я зараз пишу і ні з ким не зустрічаюся.

– А телефона її ти не маєш? – з надією спитав Дейкало.

– Не маю, на жаль, – Авенір зрозумів, що письменниця хоче позбутися його якомога швидше. – Та ти потелефонуй Надії Борисівні. Вона точно має.

– Мені незручно, – сором’язливо зізнався Авенір.

– Чого б то раптом? – щиро здивувалася Наталя. – Це ж дуже просто. Скажи, що загубив її номер, а мусиш віддати книжку. Або що позичав у неї гроші, і тепер вона чекає на борг. Або що хочеш запропонувати їй роботу. Ти що, сам не можеш придумати?

– Гаразд, – погодився Авенір, – щось вигадаю.

За хвилину він уже набирав номер Надії Борисівни. Вона охоче погодилася дати йому Русин телефон.

– Ви записуєте? Чотириста шістдесят вісім – двадцять вісім – дев’яносто один.

– А як її звуть? Тобто, як її повне ім’я та прізвище?

– Руслана Микитась. А що?

– Ні, нічого. Дякую, Надіє Борисівно.

Авенір поклав слухавку.