Текст книги "Тут баба ворожила (2006)"

Автор книги: Наталя Паняєва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

Хвороба Русі

Пізно ввечері Авенір повернувся до будинку пана Картамиша. Його зустрів Борис, помічник господаря, і провів до гостьової спальні. Геть знесилений, Авенір впав у ліжко та міцно заснув.

З господарем він зустрівся лише за сніданком. Розмазуючи нелюбиму вівсянку по-шотландськи з молоком і медом по тарілці, Авенір пригадував події вчорашнього вечора, коли до їдальні вкотився візок з паном Картамишем.

Після коротких привітань пан Картамиш спитав:

– Як учора все пройшло?

– Якась чортівня, – відповів Авенір. – Не сказати б, що вони на мене справили особливе враження, але все-таки видовище було захоплююче.

– Духів викликали?

– Якщо бути точним – духів сторожової вежі.

– А коло малювали?

– Обов’язково.

– І в транс впадали?

– Оксана була в трансі, ще коли я прийшов. Спочатку вони нагодували мене смачною вечерею. Потім Тетяна читала замовляння. Віта їй підвивала. Оксана в трансі валялася на канапі. З цього приводу можу вам сказати, що я цікавився цією тематикою і знайшов в Інтернеті сайт чорних магів. Ритуал у Володарки був дуже схожий на описаний там. Тобто я вважаю, що з деякими наворотами вони знайомі. Намалювали коло, запалили свічки, викликали темні сили, читали спел, потім відпустили сили і прибрали коло. Але Русина хустка почервоніла, і кришталева куля теж. Та що я розповідаю? От, прошу, послухайте самі, – він ввімкнув диктофон.

– Ви всього цього чекали, тому вам було не дуже цікаво, – відзначив пан Картамиш. – Отже, як ми і вважали, це лише антураж. Головна дія відбувається десь в іншому місці.

Дейкало наче прокинувся.

– Мені ж треба потелефонувати Русі! – вигукнув Він. – Ми вже кілька днів не бачилися. Вчора було надто пізно. Та, відверто кажучи, я зовсім забув про це. Захопився виставою.

Похапцем допивши першу на сьогодні чашку кави, Авенір витяг мобілку і набрав номер Русі.

Вона відповіла після першого ж гудка. Авенір із полегшенням зітхнув.

– Це ти?

– Я, звичайно. А ти сподівався почути когось іншого? Тоді ти помилився номером.

– Я радий тебе чути. Ну, розповідай, як ти? Як почуваєшся? Як спалося? Білі півні і магічні кола не снилися?

– Усе чудово, – голос у трубці був бадьорий, і Авенір заспокоївся. – А чому ти питаєш?

– Я вчора був на сеансі чорної магії, – відповів Авенір. – От тепер думаю – а раптом ти щось відчула. Може, поганий сон?

– Ні, – серйозно відповіла Руся. – Я завжди сплю добре. І взагалі, по-моєму, твої ворожки просто аферистки. Зі мною нічого не відбувається.

Авенір засміявся.

– Я радий, що з тобою все гаразд.

– Ти краще розкажи, що там було, – наказала Руся, – хвалити мене поки нема за що.

Авенір удруге за сьогоднішній день переповів про вчорашні події. Він розповідав із усіма деталями, намагаючись нічого не пропустити, щоб заспокоїти Русю і пересвідчитися, що і сам нічого не пропустив.

– Зрештою, – закінчив він свою розповідь, – ми з тобою про все це читали в Інтернеті. Але, безперечно, знаходяться люди, на яких подібні вистави справляють належне враження.

– А на тебе вчорашня вистава враження не справила?

– Ні, але щось там таке є. Після сеансу я спав дуже довго і дуже міцно. Мабуть, перевтомився.

Руся спитала:

– Що ж ми далі робитимемо?

– Думаю, треба зачекати. Ти ж мусиш залишитися там ще днів вісім-десять.

– А ти?

– Я б залюбки побув ці дні з тобою, але за умовами гри мушу поїхати у відрядження.

– Звичайно, доведімо цю справу до кінця. Раптом вони за тобою стежать.

– Я хочу на тебе подивитися, – сказав Авенір. – Задій камеру на мобільнику, надішли мені своє фото.

Він довго вдивлявся в обличчя Русі, оточене ореолом пишного русявого волосся. Тоді полегшенно зітхнув.

– Ти начебто не змінилася. Шкода, що фото таке мале. Добре було б, якби знімок був такого розміру, як у Тетяни у рамці. До речі, цю штуку вони також використовують для залякування. Тобі не нудно самій? До тебе ніхто не заходив?

– Хто міг заходити? Я ж ховаюся. Знайомі не знають, де я.

– А на роботі?

– Я взяла відпустку на десять днів. Сказала, що їду відпочивати.

– А незнайомі не заходили?

– За всі ці дні?

– Так.

– Першого дня приходила жінка. Вона проводить опитування, хто якою пастою чи кремом користується. Вмовляла мене надалі користуватися якоюсь новою пастою. Ледь її позбулася. Потім заходили Свідки Єгови, дві літні жінки. А вчора приходив газівник, перевірив, чи правильно опломбований лічильник, і зняв показники.

Авенір гмикнув.

– Щось до тебе багато людей приходило. Спробуй поменше пускати до квартири.

– Добре. А тепер обійми мене платонічно, і будем прощатися.

Авенір заспокоєно відключився.

* * *

Наступного дня Дейкало знову потелефонував Русі, щоб повідомити, що за кілька годин вирушає до Житомира. Це місто він обрав через те, що воно недалеко від Києва, тому, у разі необхідності, він зможе швидко приїхати до Русі.

– Тобі варто буде потелефонувати – і за дві години я примчуся до Києва, – сказав Авенір.

– Це добре, – без ентузіазму погодилася Руся. – Без тебе тут буде тоскно.

Авенір відчув, як мурашки поповзли у нього по спині.

– Ану, перешли мені фото, – наказав він.

Руся послухалася. Він довго роздивлявся її зображення. Начебто вона не змінилася, лише очі сльозяться і ніс трохи почервонів.

– Ну що? Подобаюся? – мляво пожартувала Руся.

– Як ти почуваєшся?

– Нормально, але, схоже, я застудилася. Мабуть, грип. Або хтось чхнув на мене у метро. За кілька днів усе пройде.

Але Авенір хвилювався.

– Може, ти викличеш лікаря?

– Ага, а він мене насварить, що викликаю через дрібниці. Я краще вийду, куплю якихось ліків від застуди.

– Температуру міряла?

– Ні, – відповіла Руся, – але відчуваю, що вона якщо і підскочила, то не сильно.

І тут Дейкало по-справжньому злякався.

– Обіцяй мені, що негайно викличеш лікаря, – благально попрохав він.

– Добре, – відповіла Руся, – але запевняю тебе, нема через що хвилюватися.

– І потелефонуй мені, щоб розказати, що говоритиме лікар.

Попрощавшись із Русею, Авенір відразу набрав інший номер. Він дзвонив пану Картамишу.

Навіть не привітавшись, журналіст повідомив:

– Руся захворіла.

Після паузи пан Картамиш сказав:

– Справи кепські…

– О Господи! Тільки не це! – простогнав Авенір. – Може, це просто збіг?

Пан Картамиш так не думав:

– Ви самі казали, що вони свого добиваються.

– Але ж це неможливо! – Авенір не хотів вірити. – Хіба їхні дурнуваті замовляння здатні когось вбити? Неможливо!

– Звичайно, замовляння і магічні кола – це шахрайство. Очевидно, це використовується для створення певної атмосфери. Але за цим шахрайством ховається щось реальне.

– Ви хочете, щоб я повірив у торсіонний генератор і якісь там промені? Дурня!

– Дурня-то воно дурня. Але ваша дівчина захворіла. І на це не можна не зважати. Ви подумайте самі: зараз постійно з’являються якісь речі, про які кажуть, що вони існували давно, що це розробки КДБ. Двадцять п’ятий кадр, наприклад. Ви чули про вивчення мови за допомогою двадцять п’ятого кадру? Або про харчові добавки для немічних членів політбюро?

– Чув, – погодився Авенір. – Але я ніколи не вірив, що все це насправді існує давно. Найімовірніше, це сучасні вигадки, а участь КДБ – просто рекламний трюк.

– Та все ж не виключено, що такі розробки насправді існували. І що який-небудь торсіонний генератор теж існує.

– Ні, – рішуче заперечив Авенір. – Не вірю. Тут, певно, щось реалістичне. Наприклад, отрута… Отже, боротися з цим треба матеріально. Як ви вважаєте: може, мені сходити туди ще раз?

– Навіщо?

– Вимагатиму припинити експеримент.

– Вони з вас лише посміються.

– Хай так. Але я все ж чоловік. Переб’ю там їм усю їхню техніку.

– Думаю, на цей випадок у них передбачена якась охорона.

– Що ж робити?

– Для початку почекати, що скаже лікар… Я оце подумав… Вони примусили нас повірити у своє шахрайство. Що не кажи, а ми сприймаємо ситуацію так, як їм треба. Подумайте над цим. Бажаю успіху і, будь ласка, тримайте мене в курсі справи, – пан Картамиш відключився.

Авенір відчув, що він дуже збентежений.

Позаяк нічого іншого не залишалося, Дейкало сидів і чекав на дзвінок від Русі. Коли вона нарешті потелефонувала, він був вкрай змучений чеканням, хоча минуло всього кілька годин.

– Що сказав лікар? – закричав у трубку Авенір.

– Нічого особливого. Я ж казала, що в мене грип. Лікар не здивувався моїй хворобі, сказав, що зараз всі навколо хворіють.

– Звичайно, – намагався заспокоїти Русю Авенір, – ти скоро одужаєш.

Але в глибині душі він уже сто разів пошкодував, що вплутався сам і вплутав Русю у цю історію.

Раптом Дейкало наважився.

– Послухай, – сказав він, – я зараз приїду до тебе. Чорт із ними, хай стежать.

– Приїжджай, – мляво погодилася Руся. – Справді, може, так буде краще. Щось мені справді недобре.

Дейкало негайно кинувся у Святошин.

* * *

Авенір побачив Русю і трохи заспокоївся. Вона виглядала, як звичайна хвора на грип. Він знову почав думати, що її хвороба – лише збіг обставин.

Але все ж репортер вирішив поговорити з майором Дементієм – потелефонував йому надвечір і коротко повідомив, що Руся захворіла.

Дементій був затурканий наприкінці робочого дня, тому не відразу второпав, про що йдеться.

– Захворіла Руся Микитась? Це, звичайно, недобре. Але чому ти повідомляєш мені про це? Я її знаю?

– Це моя дівчина, з якою ми намагалися розслідувати справу про Володарку, – нагримав на нього Дейкало.

Майор гмикнув.

– Мабуть, приїзди зараз до мене, – вирішив він. – Розкажеш про все докладно.

І ось Дейкало знову у знайомому кабінеті з великим фікусом у кутку.

– Тобто твій план таки спрацював… – задумливо мовив Дементій. – Але за дівчиною ти не догледів. Рвеш на собі волосся?

– Ще б пак! Це я у всьому винен. Я тепер думаю: може, її показати фахівцю. Як ти вважаєш?

– Якому фахівцю?

– Можливо, психіатру? Психоаналітику? Повинен же ж хтось зняти з неї цей гіпноз чи врок, чи що воно там таке…

Майор раптом грюкнув кулаком по столу.

– Знаєш, за що я не люблю вас, журналістів? За те, що ви вигадуєте дурниці і самі ж у них вірите. Розумієш?

– Не дуже.

– Багато ви собі дозволяєте. Хто популяризував такі нісенітниці, як «барабашка», «полтергейст», «геопатогенна зона»? Ці поняття стали відомими насамперед через безугавну активність журналюг, охочих до «смажених» фактів. Нема вам більше про що писати? Все решта у нас гаразд? З вашого доброго почину різні чутки, домисли і забобони з категорії народних байок і пліток поступово перетворилися на добре налагоджену індустрію ілюзій. Тепер завдяки вам туманні легенди отримали плоть газетних і книжкових публікацій, наукових і популярних статей, фільмів, телепередач. Ви самі не пробували розібратися, у чому причина такого бурхливого зростання цікавості людей до цих проблем?

– Якщо це не риторичне питання, – сказав Авенір, – то можу тобі відповісти. Головна причина – цікавість обивателя. Він перевантажений стресами, тому постійно потребує все більшої дози розваг і бездумності. Ми лише задовольняємо попит. У сучасному суспільстві тенденція безпосереднього споживання домінує над тенденцією вивчення і пізнання. Ось чому такі поняття, як магія чи аномальні явища, підтримуються і схвалюються.

– Правильно, для вас це лише попит. Ви і для вбивства рідної мами знайдете виправдання.

– Хочу зауважити, – Авенір уже почав злитися на, як він вважав, недоумкуватого мента, – що ми пропонуємо товар щоразу якісніший. Я згоден, спочатку мої колеги друкували відверті вигадки. Але сьогодні все змінилося. Парадокс, але зараз навіть деякі письменники-фантасти лише літературно оброблюють містичні події, які відбувалися насправді.

– Ач, які ви розумні, – саркастично посміхнувся Дементій.

– У реальному житті, – продовжував, незважаючи на коментарі співрозмовника, Авенір, – досить часто відбуваються події, які, з погляду пересічної людини, не вміщуються у рамки звичних уявлень про закони природи. Тому люди, які зіштовхуються з подібними подіями, починають шукати хоч якесь пояснення, здатне роз’яснити такий феномен. Звідси і підвищена цікавість до всього містичного.

– Звичайно, я не я, і хата не моя.

– Не забувай, що існує й аспект соціального керування, коли певним колам необхідно вкоренити якусь ідею чи ілюзію у народні маси. Адже за допомогою такої ідеї можна оптимально керувати власним народом.

– Ну давай, приплети сюди торсіонні генератори.

– Та нічого я не приплітаю, – вибухнув Авенір. – Я лише хочу сказати, що є певні речі, які не мають раціонального пояснення.

– Скажу тобі як мент, – посміхнувся Дементій, – що всі події мають і повинні мати раціональне пояснення. Просто треба не лінуватися шукати таке пояснення. Зрозумів? Тому давай не будемо сперечатися, а краще сядьмо і обміркуймо ситуацію.

Авенір зрозумів, що із вольовим, досвідченим слідчим сперечатися марно. Тому він заспокоївся, передаючи карти в руки компетентній людині, зручніше всівся на стільці і витяг свої записи.

Дементій поклав перед собою чистий аркуш паперу і заходився малювати на ньому схему.

Авенір був у захваті. Хоча він і хвилювався за Русю, проте, як професійний газетяр, не міг не радіти з того, що побачить весь процес розробки оперативної схеми на власні очі.

На одному великому колі вгорі аркуша Дементій написав «Володарка», на другому – «Артеменко», з’єднав написи стрілочками. На решті кіл написав «отець Юрій», «Руся», «Ольга Іванівна». І замислився, розмірковуючи, як все це поєднати стрілочками.

– Зрозуміло, що Володарка вплинула на Русю. Але яким чином у цю схему вписується покійна Ольга Іванівна? Не схоже, що вона могла безпосередньо належати до команди шахраїв. Тиха побожна жінка. Працювала у безневинному товаристві «Друг споживача», займалася опитуванням громадян…

Авенір здригнувся.

– До Русі також приходила жінка з аналогічного товариства.

– Ти точно знаєш? – зацікавився майор. – Як товариство називається?

– Назви не знаю. Але Руся казала, що до неї на нову квартиру навідувалися дві жінки зі Свідків Єгови і ще жінка, яка проводить опитування щодо різних товарів широкого вжитку. А також якийсь чоловік – газівник, перевіряв показники лічильника.

– Не так вже і мало, якщо враховувати короткий проміжок часу. Хтось ще?

– Начебто більше ніхто.

– Знаєш, Веню, тобі варто, мабуть, зараз поїхати до Русі. Розпитай її, може, вона забула про когось розповісти? Може, до неї приходив ще хтось? А я спробую потрусити товариство, де працювала Степаненко. І ще: не забудь спитати у Русі, з якого саме товариства приходили до неї. Добре?

Становище ускладнюється

Як не тішив себе Дейкало тим, що передав справу до рук фахівця, його збентежила серйозність, з якою до його інформації поставився майор.

Вискочивши з відділку, Авенір стрибнув на свою сріблясту «Веспу» і помчав до Святошина. Його скутер розрізав потік машин, наче кулька, випущена з рогатки. І Авенір вкотре порадів, що осінь цього року тепла і суха – немає ні калюж, ні ожеледі.

На його дзвінок ніхто не відповів, і тоді він відчинив двері власним ключем.

Щоправда, вони з Русею домовлялися, що з метою конспірації Авенір не користуватиметься ним, – цей ключ буде на крайній випадок. Але, схоже, зараз наступив той самий крайній випадок.

Вбігши до кімнати, Авенір побачив, що Руся спокійно спить, сховавши голову в подушку. Між краєм ковдри і подушкою виднілося лише пасмо русявого волосся. Авенір із полегшенням зітхнув, хоча й трохи здивувався – адже зазвичай Руся спить сторожко, її може розбудити не те що дзвінок у двері, але навіть шурхіт газетної сторінки.

Він тихо пройшов на кухню і ввімкнув газ під чайником. Хотілося кави, та й Русі гаряче питво не завадить. Авенір просидів у кухні біля столу з газетою на колінах вже понад годину, а Руся все не прокидалася..

Уже був пізній вечір. Дейкало вирішив нарешті розбудити дівчину, дати їй ліки і перестелити ліжко.

Він зайшов до кімнати, ввімкнув нічник біля ліжка і відкинув ковдру. Руся спала. Авенір торкнувся її руки. І раптом рука безвладно, наче у мертвої, впала з ліжка.

Авенір скрикнув, схопив Русю за плечі і заходився її трусити, щоб привести до тями. Дівчина не озивалася, не розплющувала очей, лише тяжко дихала.

Проклинаючи себе за бездіяльність, Авенір кинувся телефонувати до «швидкої». Безладно метушився по квартирі, поки дочекався лікарів. Намагався потелефонувати Дементію, але привітний дівочий голос повідомляв, що абонент знаходиться поза зоною досяжності.

Оглянувши Русю, лікар заклопотано повідомив, що мусить покласти її до лікарні.

– Та скажіть, що з нею? – Авенір мало за барки не хапав втомленого лікаря.

– Думаю, важка форма пневмонії, але точніше вам зможуть сказати після аналізів, – мабуть, лікар звик до родичів-панікерів. – Та не хвилюйтеся так. Ми її підлікуємо, а ви потім відгодуєте її вітамінами, – лікар поглянув на Авеніра, і оцінивши, вочевидь, його стильний одяг і дорогий годинник, додав: – Може, звозите відпочити кудись у теплі краї. Наприклад, до Єгипту.

Авенір трохи заспокоївся, зібрав для Русі деякі речі: зубну щітку, пасту, нічну сорочку і халат. Потім помчав на своєму скутері слідом за «швидкою» до лікарні. Але далі прийомного покою його все одно не пустили. Він ще трохи помаячив біля дверей і поїхав додому.

* * *

Не гаючи часу, майор Дементій вирішив відвідати товариство «Друг споживача», в якому працювала покійна Ольга Іванівна Степаненко. Він не виключав, що товариство зникло невідомо куди. Якщо, звичайно, воно було створено зі злочинною метою.

Однак воно існувало і справді знаходилося за адресою, зазначеною у паперах майора.

Це була звичайна двокімнатна квартира, обставлена старими недолугими меблями. Працювали там самі жінки. Але майор почувався серед жінок, як риба у воді.

Викликавши загальне пожвавлення, Дементій всівся за найближчій стіл. Якась із працівниць запропонувала йому чаю і заходилася клопотатися біля кип’ятильника.

– Дівчатка, ви мене не спалите разом із вашою конторою? – весело запитав майор дівчаток, наймолодшій із яких було далеко за сорок. Він давно вже не бачив такої допотопної техніки. – Невже вам ваші боси не можуть купити пристойний чайник?

– Вони краще собі куплять, – похмуро відповіла жінка, на вигляд наймолодша серед усіх. Решта зашикали на неї.

Дементій вирішив звернути увагу саме на неї. Для початку він розпитав про призначення їхньої роботи.

– А що робота, – відповіла метка молодичка. – Ходимо по людях і питаємо. Хто яким милом миється, якою пастою чистить зуби. Інколи питаємо про ліки, інколи про косметичні засоби.

– На вулиці?

– Буває, що на вулиці, а часом нам загадують опитати мешканців якогось певного будинку.

– А хто обирає будинок?

– Наш бос, – загомоніли і решта. – Приходить і приносить адресу, а також список питань.

– Тільки ми не любимо ходити по квартирах, – знову втрутилася та сама молодиця. – Писанини більше.

– Як це? – здивувався Дементій.

– Якщо ми опитуємо певний будинок, то мусимо писати звіт, указувати номер квартири, прізвище або ім’я та інші дані, – відповіла літня жінка, яка перед тим намагалася напоїти майора чаєм. – А чому ви питаєте?

– Я прийшов розпитати вас про Ольгу Іванівну, – пояснив майор, – але позаяк ніколи не мав справу з такою організацією, як ваша, вирішив ознайомитися з умовами праці. Ви ж не проти?

– Звичайно, ні. Але після смерті Ольги минуло багато часу. Чого це вона вас цікавить?

– Ми не знайшли її рідних. Я подумав, можливо, ви знаєте когось.

–  Не було в неї рідних, – авторитетно відповіла літня жінка.

Співробітниці Ольги Іванівни розповіли майорові те, що вже було відомо від її хазяйки.

Зрозумівши, що нічого нового він тут не довідається, Дементій попрощався і вийшов. Але на вулиці майор затримався, очікуючи моторну молодичку.

Скоро жінки вийшли і розбіглися у різні боки. Майор терпляче чекав. Ось і вона. Він підійшов до жінки і легенько торкнувся її ліктя. Вона вдавано зойкнула.

– Це ви? Ви мене налякали!

– Певен, що вас так легко не налякати, – посміхнувся майор. – Ви така контактна, мабуть, ви добре вмієте опитувати споживачів, еге ж?

– Бос мене хвалить!

– А як щодо Ольги?

– Їй не дуже подобалася ця робота. Вона збиралася звільнятися.

Це була новина для майора.

– Чому?

– Їй здавалося, що тут щось нечисто. Я говорила з нею днів за три до її хвороби. Вона сказала, що питання дуже дивні. Начебто серед них багато таких, що лише про людське око, а насправді відповідь потрібна лише на одне. І ще їй не подобалося, що примушують опитувати лише якийсь певний будинок. Вона казала, що таким чином уявлення про громадську думку скласти не можна.

– Вона в цьому розбиралася?

– Так. Вона закінчила якийсь технікум, де вивчають статистику. А ще вона сказала…

– Ну-ну… – підохотив її майор.

– Я не знаю, чи стосується це нашої розмови, – затнулася жінка. – Адже нас це не стосується. Платять гроші – добре. А в неї були якісь підозри.

– Що навело її на підозри?

– Вона казала, що якось побачила одного чоловіка, коли той виходив із будинку, де йому не було що робити і де ми перед тим проводили опитування. Вона ще сказала, наче він ніс сумку з інструментами, і спитала мене, чи не знаю я Володарку.

– А ви знаєте?

– Містечко?

– Ні. Є така жінка, вона чи то ворожка, чи то екстрасенс.

– Шахрайка, одним словом, – підсумувала молодичка.

* * *

Наступні кілька днів не принесли полегшення. Авенір, закинувши роботу, займався лише Русею. Він картав себе за те, що втягнув дівчину у небезпечну справу. Але у глибині душі він розумів, що його більше мучить усвідомлення того, що жертва Русі не допомогла розв’язати таємницю. Якби справу було розкрито, вимушена хвороба дівчини не виглядала б такою безглуздою…

Русі не ставало легше. Лікарі шпигували її антибіотиками і вітамінами, але це не допомагало. Авенір вимагав консиліуму, привозив до дівчини професорів і знаменитих екстрасенсів. Професори лише стенали плечима. Всього лише пневмонія. Звичайно, у важкій формі, але треба мати терпіння.

Авенірові краялося серце, коли він дивився на Русю: бліда, з висохлими губами, на щоках яскравий рум’янець від лихоманки, спітніле чоло. Здавалося, навіть її розкішне русяве волосся поріділо. Вона скаржилася на болі у суглобах. Лікарі навіть вирішили, що у неї як ускладнення після пневмонії розпочався поліневрит.

Одного дня Авенір, який мчав на своїй «Веспі» повз стадіон «Спартак», побачив на тротуарі жінку з собакою. Він упізнав Наталю Паняєву з Тимуром і пригальмував.

– Веню, ти мчиш, як вітер, – схвально вигукнула Наталя. – Але ж це, мабуть, небезпечно, – із жалем додала вона і непослідовно зауважила: – Я б хотіла покататися на цій тарадайці.

– На жаль, я дуже поспішаю.

– І все одно дуже добре, що я тебе зустріла. Я хочу розповісти тобі одну річ…

– Перепрошую, я зовсім не маю часу, – спробував ухилитися Дейкало, але це було нелегко зробити. – Ти ж, мабуть, знаєш, що Руся хворіє.

– Саме тому. Я тут недавно купила собі мікрохвильовку Panasonic. Знаєш, таку, що автоматично регулює рівень потужності. Може готувати дві страви водночас. Приходь колись, перевіримо її роботу…

– Наталю… – з докором мовив Авенір.

– Так-так, я до діла. Приходили до мене кілька приятельок на дегустацію страв. Ну, знаєш, як жінки збираються, завжди починаються плітки. Можливо, ти пам’ятаєш мою знайому Маргариту Сергіївну? Вона дуже любить ходити на похорони до всіх відомих людей. От ми пліткували про те, про се, про раптові і загадкові смерті, про похорони теж. І раптом вона каже: «Я ходила на похорон Арнаута. Він, мабуть, дуже страждав перед смертю. Такий був здоровий, ставний чоловік, і раптом – пухлина мозку. У труні лежав невпізнанний, лисий і схудлий. А мав же такого буйного чуба!» Тут мене і осяяло. Розумієш, Веню?

– Поки що не дуже, – обережно відповів Авенір.

– Боже, який ти нетямущий! А пам’ятаєш, я тобі розповідала про свою подругу Марину Балгіру? У неї теж повилазило волосся перед смертю. І ти мені розповідав про якусь бійку у кав’ярні, коли одній дівчині…

– Томі Оліяр, – машинально вставив Дейкало.

– Можливо. Одній дівчині у бійці інша дівчина повискубувала волосся. Але ж волосся не так легко вискубти. Спробуй сам! Нічого не вийде. Може, це нова хвороба? Наслідки радіації? Як ти вважаєш?

У голові Авеніра проносилися уривки думок. Діти у Чернівцях. Медичні статті. Наталя зі своїм Тимуром. Ліки від глистів.

Він різко натиснув на газ.

– Дуже дякую, ти справжній детектив! – гукнув він, намагаючись перекричати ревіння мотора.

Наталя, вочевидь, почула, бо засміялася і помахала рукою йому вслід.