Текст книги "Тут баба ворожила (2006)"

Автор книги: Наталя Паняєва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

– Відповідь знову позитивна. Це був один із великих цабе нашого міністерства.

– А від чого він помер? Самогубство?

– Ти що! Такі люди не накладають на себе руки. Він мав пухлину мозку.

Авенір тяжко зітхнув. Виходить, це прізвище нічого не прояснило. Арнаут помер природньою смертю. Отже: або є інший Арнаут, або список нічого не означає. Але варто спробувати розшукати інших людей зі списку. Декайло деякий час сидів, вивчаючи перелік у записнику. Перша невдала спроба засмутила його. Проте опускати руки було ще рано – втішав сам себе Дейкало, адже зовсім невідомо, чи мав якийсь стосунок папірець до вбивства священика. То міг бути просто нічний напад – тоді надії знайти вбивцю практично немає. Хіба що випадково пощастить. Проте Авеніру не хотілося полишати думку про таємницю. Він вирішив поміркувати над списком пізніше. «Я займуся іншими особами, – вирішив він. – Ось, наприклад, Балгіра або Лагутенко».

Авенір тяжко зітхнув і підвівся з крісла. Ввімкнув свою гордість – новенький телевізор із пласким екраном, мимохідь кинув погляд на годинник Swatch Access, яким він пишався не менше. Цей годинник йому подарувала одна відома російська акторка, в якої він брав інтерв’ю. Подарувала, як здогадувалися друзі, не за інтерв’ю. Годинник показував, що час вечірніх новин вже давно минув, а нічних – ще не настав. Авенір позіхнув, поплентався на кухню, нарізав собі бутербродів, витяг із холодильника пляшку «Оксамитового» оболонського пива і всівся перед телевізором.

Розслідування не просувається

Наступного дня Дементій вирішив розпитати хазяйку будинку, в якому померла Ольга Степаненко. Хазяйка, Варвара Семенівна Потапенко, була щаслива з того, що опинилася у вирі подій. Звичайно, це не дуже добре, коли твоїми мешканцями цікавиться міліція, але тепер жінка почувалася поважною особою, хоч і намагалася приховати це від Дементія. Їй лестила увага майора.

– Та ні, Миколо Авксентійовичу, – з удаваною сором’язливістю казала вона. – Я вже все, що тільки знала, розповіла вашому співробітнику. Степаненко винаймала у мене кімнату десь півроку, жінка була тиха, вихована, платила вчасно. Віруюча. Часто ходила до церкви. Я у неї навіть розпитувала про церковні свята, про різні обряди. Про себе розповідати не любила. Я не знаю, звідки вона приїхала, – точно тільки, що не київська. Але і не сільська. Мабуть, із якогось великого міста. Ви ж знаєте, всіх тягне до Києва…

Варвара Семенівна зупинилася перевести дух. Вона розуміла, що незначні подробиці, наприклад, що приносила мешканка з найближчого магазину собі на вечерю, не цікавлять майора. Але що саме йому розповісти – не могла вгадати. Дементій подарував їй чарівну посмішку, яка, – що було багаторазово перевірено, – безвідмовно діяла на жінок будь-якого віку.

– Я б із задоволенням допомогла вам, якби знала, що треба, – зізналася Варвара Семенівна, мимохідь відповідаючи на посмішку майора.

– Це саме те, що треба, – підхопив Дементій, – ваша допомога. Жінки, як правило, помічають більше важливих деталей, ніж чоловіки, бо володіють якимось особливим чуттям.

Це був безпомилковий хід.

– Ой, – сплеснула руками Варвара Семенівна. – Шкода, що вас не чує мій покійний чоловік. Скільки він зі мною сперечався! Нічого чути не хотів, завжди казав: ти думаєш, що ти найрозумніша, а ти найдурніша; ти думаєш, ти все знаєш, а ти нічого не знаєш. А з десяти випадків я не помилялася у дев’яти.

– Це мене не дивує, – ще ширше посміхнувся майор. – Ось чому я і хочу почути саме вашу думку про Ольгу Степаненко. Як ви вважаєте, вона була нещаслива?

– Що вам сказати, – знизала плечима Варвара Семенівна. – Мабуть, не від хорошого життя подалася вона до Києва, – маленькі невиразні очки жінки раптом засяяли від самої думки про чиюсь любовну драму, але швидко згасли – адже драма пройшла повз неї, мешканка свого часу не розкрила секретів. – Проте по ній так і не скажеш, що вона від чогось потерпає. Ділова, завжди підібрана, з гарною зачіскою. На роботу ходила, як лялечка. Але ж учащала до церкви. Мабуть, таки не була щасливою…

– А ви знаєте, де вона працювала?

– У фірмі, яка… Не знаю точно, як це називається, – вони з’ясовують, які товари купляють більше, які менше, і чого так. Їхні працівники розпитують людей на вулицях, ходять по квартирах, питають, яким милом вони користуються, якою зубною пастою, де купляють пральні порошки, де борошно, скільки витрачають за тиждень, на що більше йде грошей. Тепер дуже модно проводити такі опитування. Хоча все давно відомо. Тільки людей турбують своїми питаннями. А Ольга, якщо чесно, дуже підходила для такої роботи. Вона мила була, не нахабна, куди не треба носа не пхала, по-діловому людей розпитає – і все. Мені сусіди казали, вона до них заходила.

– Вона мала родичів?

– Ні, вона була самотня, чоловік її давно помер, здається, він довго хворів – вона не дуже про це розводилася. Дітей не мала, а щодо інших родичів, так колись сама мені казала: «Ви, тітко Варваро, тепер моя єдина і найближча родичка», – Варвара Семенівна тихо схлипнула, але швидко оговталася.

– А ви не помічали за нею чогось такого… незвичного?

Дементій мав деякі сумніви у доцільності цього питання, адже якщо в жінки запрацює уява, то йому довго доведеться розбиратися у її фантазіях. Але Варвара Семенівна не скористалася нагодою. Вона навіть трохи образилася.

– Ні, не помічала. І від сусідів нічого такого про неї не чула. І сама вона ніколи не казала нічого дивного. Оце лише дивна у неї була валіза. Дуже дорога, але не нова. Хоча зараз у «секонд хенді» можна купити що хочеш. У неї ж речей було – одна валіза.

Дементій кивнув. Він знав це. Небіжчиця мала дуже мало речей. Серед них не було ні листів, ні фотографій, вона не мала кредитної картки та медичної страховки. Одяг її був добротний, скромного крою, майже новий.

– Вона здавалася вам задоволеною своїм життям? – спитав він.

– Та начебто.

Майор почув деяку непевність у словах хазяйки.

– Начебто?

– Відверто кажучи, – неохоче відповіла Варвара Семенівна, – я про це не замислювалася. Заробляла вона непогано, робота не важка, ніхто на шиї не висить. Чого ще людині треба? Вона не дуже любила ділитися своїми проблемами, але коли захворіла…

Варвара Семенівна надовго замовкла, а Дементій її не квапив. Коли пауза аж надто затяглася, він ризикнув підштовхнути думку жінки, обережно спитавши:

– То що трапилося, коли вона захворіла?

– Ну, спочатку вона дуже засмутилася, коли злягла від грипу, бо, казала, це їй всю роботу поламає. Але грип – це грип, не можна плювати на своє здоров’я. Довелося їй відлежуватися, пити гарячий чай, аспірин. Я пропонувала викликати лікаря, вона не погодилася, казала: – «Відлежуся у теплі». Полежала так кілька днів, а коли температура впала, то стала якась слабка, засмучена. Таке часто під час грипу буває. Лежить, було, на дивані і каже: «Погано, коли стільки вільного часу. Різні думки у голову лізуть. Я не люблю думати про життя, засмучуватися, перейматися проблемами. День минув – і добре».

Дементій нашорошив вуха. Він, як мисливський пес, відчув, що балаканина Варвари Семенівни веде врешті-решт до якоїсь конкретної інформації. Тому Дементій схвально кивав головою і заохочувально всміхався. А стара, добравши смаку, розтеревенилася ще дужче.

– Я дала їй старих журналів почитати – тут у мене залишилися від попередньої квартирантки, яка полюбляла читати жіночі журнали. Про моди, про любовні історії, плітки різні про знаменитостей. Тільки Ользі це не цікаво було. І от якось вона каже, це я точно запам’ятала: «Про багато речей краще не знати, правда?» А я їй відповідаю: «Мабуть, що так, дорогенька». А вона: «Не знаю, що треба робити у таких випадках. Та і певності я не маю». Я її заспокоїла, як могла, мовляв, нічого, нічого, якось воно буде. А вона: «Я нічого поганого не робила. Я просто виконувала свою роботу». Я її знову заспокоюю, а сама думаю, можливо: у неї на службі якісь махінації роблять, а вона знає, але якщо її це не стосується, не втручається.

– Можливо, і так, – погодився Дементій.

– Ну от, коли вона стала почуватися краще, вийшла на роботу, хоча я і попереджала, що треба вилежатися після грипу, посидіти вдома ще день-два. Вона мене не послухала, і дарма. Повертається додому на другий день, дивлюся – а вона аж палає, така температура. Ледь до ліжка добрела. Я кажу, треба лікаря покликати, але вона не схотіла. І їй стає все гірше і гірше, обличчя палає, важко дихати. А наступного дня ввечері шепоче ледь чутно: «Священика покличте до мене. І швидше, інакше буде пізно». Я і послала хлопця по батюшку, адже вона була така релігійна. Тільки я не знала, до якої церкви вона ходить, от і послала хлопця до отця Юрія. Я знала, що він неподалік живе. От послала хлопця за ним, а сама вирішила ще й «швидку» викликати, та тільки пізно вони приїхали.

– Ви самі провели до неї священика?

– Так, провела, а потім вийшла, залишила їх самих.

– Ви чули, про що вони говорили?

– Ні, – Варвара Семенівна трохи зніяковіла, а майор подумки подякував долі за незнищенність жіночої цікавості та віковічної традиції підслуховувати під дверима. – Але коли я причиняла двері, чула, як вона казала про злочин. І ще щось про Володарку, можливо, вона сама була звідти. Знаєте, таке містечко?

– Злочин, – повторив Дементій.

– Адже віруючі повинні зізнатися у гріхах перед смертю, правда ж? Ось вона і зізналася.

Майор не сумнівався, що це була передсмертна сповідь, але його свідомість зачепилася за слово «злочин». Мабуть, це страшний злочин, якщо священика, який довідався про нього не з власної волі, вистежили і вбили.

* * *

Дементій зайшов ще до кількох сусідів розпитати про Ольгу Степаненко, але нічого суттєвого не довідався. Мешканці сусідніх будинків ледве знали її в обличчя.

Жінка, яка того вечора бачила отця Юрія, теж нічого важливого не змогла розповісти. Вона добре знала священика, була його парафіянкою. Але тоді вона побачила лише, як він завернув до пивниці. Більше додати було нічого.

Цікавішими виявилися відомості, які надав Сергій Миколайович Козлов, власник копіювального центру на розі Краснодарської і Баумана.

Це був високий, трохи загладкий чоловік під сорок років із великим м’ясистим носом, що виказував його семітське походження, густими вусами за київською модою та вайлуватими рухами. Говорячи, він навмисно розтягував слова, наче трохи спотикався на них. А під час розмови щось крутив у пальцях, не зводячи погляду на майора.

Козлов запросив Дементія пройти до комірчини, ввічливо відкинувши перед ним прилавок. Майор пройшов до кімнати, де, крім двох крісел і столика, стояв ризограф, два ксерокси, стіл з великим комп’ютером, кілька лазерних принтерів, один з яких, як пояснив йому господар, був кольоровим. На столику і кріслах було навалено папери, листівки, буклети, невеличкі брошури і різнобарвні календарі.

– Ти ба! – кивнув Дементій на комп’ютер. – Така техніка. Мабуть, грубі гроші коштує?

– Звичайно. Особливо дорогий ризограф, – відповів Козлов. – Щоб заробляти добрі гроші, треба спочатку неабияк потратитися. Це закон бізнесу. Вам не треба зробити візитівки? Жартую, жартую… Сідайте, будь ласка.

Козлов переклав стоси паперу з крісла просто на підлогу і підсунув його майору, а сам вмостився за столом біля комп’ютера.

– Сідайте, – повторив він, – я думаю, що зможу вам допомогти.

Дементій вдячно розвалився у кріслі, простягнув ноги і приготувався слухати.

Розповідаючи, Козлов порпався у папірчиках на столі. Голос його уривався від збудження.

– Розумієте, того вечора я майже не мав відвідувачів, бо погода була кепською. Ми зачиняємося о восьмій. Перед зачиненням я стояв біля дверей і дивився на вулицю. Я, розумієте, справи закінчив, а зачинитися раніше не наважився, бо, таке діло, хтось може забігти в останній момент. Бачу – отець Юрій іде по вулиці. Я його, звичайно, одразу впізнав. Його тут усі знають. Він йшов від Муромської вулиці у напрямі до вулиці Баумана. А слідом за ним ще хтось. Мені і на думку не спало придивлятися до цього другого, але раптом він зупинився просто навпроти моїх дверей. Я ще подумав: чого це він зупинився? А тоді помітив, що отець Юрій теж зупинився трохи попереду – стояв такий замислений, наче його щось турбувало. Потім він схаменувся і швидко пішов уперед. Тоді той, інший чоловік, теж рушив за ним. Я подумав: може, він хоче наздогнати священика і щось йому сказати.

– А насправді цей чоловік, мабуть, просто стежив за ним?

– Так. Тепер я таки впевнений у цьому, але тоді мені і на думку це не спало!

– Ви можете описати цього чоловіка?

Дементій не розраховував, що Козлов зможе хоч скількись докладно описати невідому людину, але помилився. Козлов, вочевидь, був більш спостережливим, ніж буфетниця у пивниці.

– Думаю, що так, – впевнено відповів послужливий копіювальник. – Це був високого зросту чоловік…

– Приблизно якого?

– Мабуть, метр вісімдесят, не менше. Хоча він був дуже худий, тому міг просто здаватися вищим. Плечі похилі, сутулий, на шиї кадик, довге волосся, великий римський ніс, – заздрісно зітхнув Козлов, очевидно, думаючи про власний, гачкуватий. – Зовнішність дуже примітна. Шкода, я не розгледів його обличчя, кольору очей. Бачив його у профіль. Вік – приблизно п’ятдесят з гаком. Це я відчув по його ході – молоді люди рухаються інакше.

Майор уявив собі відстань від копіювального центру до протилежного тротуару і замислився. У нього виникли деякі сумніви.

Розповідь Козлова могла бути витвором уяви, таке траплялося часто, особливо коли свідками були жінки. У таких випадках виникали неймовірні деталі – вирячені очі, густі брови, страхітливий вираз обличчя. Але Козлов розповів про людину із звичайною зовнішністю. Та все ж, на думку майора, відстань між господарем копіювального центру і невідомим чоловіком була надто великою, щоб так детально його роздивитися.

Дементій замислено поглянув на Козлова.

– Ви змогли б упізнати цього чоловіка, якби зустріли його на вулиці?

– Звичайно, – впевнено відповів Козлов. – Я маю прекрасну пам’ять на обличчя. Це моє хобі. Якби хтось прийшов до мене і замовив листівки з компроматом, щоб комусь насолити, я б міг на суді стверджувати, що впізнав цього чоловіка.

– А що, вам доводилося друкувати листівки з компроматом? – поцікавився Дементій.

Господар трохи зам’явся.

– Доводилося друкувати різні речі, але нічого незаконного. І взагалі, я брутальні й образливі листівки не друкую.

– А виступати свідком на суді доводилося?

Козлов зізнався, що поки що не випадало, але він хотів би.

– Тепер, мабуть, ваше бажання збудеться, – зауважив майор.

– Ну, – ущіпливо відповів Козлов, – для цього ви повинні спершу знайти злочинця. Перепрошую, але вважаю, що це буде нелегко.

Майор не образився, лише відзначив про себе, що Козлов не вірить у те, що вбивцю буде знайдено.

– А якщо знайдемо? – спитав він.

– Я, звичайно, виконаю свій громадянський обов’язок, – так само ущіпливо відповів Козлов. – Але я збираюся переїжджати.

– Їдете з Києва?

– Ні. Збираюся купити будинок на Совках. Можливо, і центр туди переведу. А може, взагалі продам його. Хоча мені ще далеко до пенсії. Та я люблю грати в теніс, а при такій роботі часу завжди не вистачає. Якщо поставити керувати центром якогось хлопчину, вільного часу буде більше… Та хіба можна покластися на сторонню людину? Коли я купив цей заклад, він зовсім гибів. Дехто з працівників втік, а решта збиралися. Я налагодив роботу, я просто влив кров у це немічне тіло. Тепер ми маємо добрий прибуток. От тільки це забирає весь мій час. А хотілося б мати багато вільного часу і грати в теніс якомога частіше. Або мандрувати. Я мало де був за кордоном. Треба подивитися світ, поки молодий.

Майор підвівся, припиняючи потік відвертостей.

– Що ж, бажаю вам успіхів, – сказав він, намагаючись зазирнути в очі Козлову. – Але якщо ви раптом побачите цього чоловіка…

– Я неодмінно потелефоную вам, пане майоре. Можете на мене розраховувати.

Авенір купує парфуми

Авенір Дейкало вийшов із театру імені Франка разом зі своєю приятелькою Іринкою Кириченко. Вони вкотре дивилися «Енеїду».

– Ходімо десь повечеряємо, – запропонувала Іринка. – Після «Енеїди» завжди хочеться їсти.

Дорогою вони говорили про Котляревського, хоча за останні сто років про нього не вдалося вигадати чогось нового. Іринка Кириченко – гарна молода жінка трохи за тридцять. Вона висока, повногруда, має пишне каштанове волосся і класичний профіль. Іринка трохи зависока для Авеніра і трохи загладка, як на його смак. Вона любить вишукані речі й одягається не лише зі смаком, але й щоб фірма була відома.

Усі вважають її дівчиною Авеніра, а найгірше те, що вона, мабуть, і сама так вважає. Це трохи бісить Дейкала, але насолода спілкування з інтелектуалкою настільки велика, що він відмахується від неприємних думок, переконуючи себе: «Ну не примусять же мене силоміць одружуватися!»

Іринка запропонувала піти у кав’ярню в Пасажі. Їй здавалося, що це дуже вишукана кав’ярня. Та Авенір лише посміхнувся про себе, згадавши один випадок, свідком якого він був. Одного дня він крокував у своїх справах через Пасаж, було ще рано, кав’яр-ні тільки-но відчинялися. У кафе просто за вітринами, де розташований салат-бар, метушилася офіціантка. Вона розкладала салати по металевих контейнерах. Авенір спостерігав за нею, поки йшов повз вікна. І раптом побачив, як вона, витрушуючи салат із відра, запхнула туди руку і заходилася жменею перекладати масу до контейнера. Аристократизм цього закладу сильно впав у очах Дейкала. Але казати про це Іринці він не вважав за потрібне.

У кав’ярні вони вибрали столик у кутку біля вікна. Коли парочка влаштовувалася, хтось радісно гукнув до них. За сусіднім столиком сидів їхній спільний приятель Ігор Кочет, київський поет і журналіст, великий знавець ресторанів і вин.

Він представив їм свою супутницю, гарненьку пухкеньку дівчину з вибагливо розкуйовдженим білявим волоссям, що її зовсім не псувало. Вона мала сяючі сині очі і розкритий від вічного подиву ротик. Авенір відразу запідозрив, що вона тупенька, як і решта дівчат Кочета. Ігор, людина освічена і талановита, отримував задоволення лише від спілкування з такими, незайманими цивілізацією створіннями. Обидві пари сіли за один столик.

– Це моя нова любов, – підморгнув Ігор Авеніру, – знайомтеся – Віруня. А ти, сонечко, познайомся з Іринкою і Авеніром. Вони великі поціновувачі театру. Гадаю, зараз теж ідуть із якої-небудь інтелектуальної вистави.

– Не вгадав, – посміхнувся до Віру ні Авенір, – ми дивилися «Енеїду». Не така це вже інтелектуальна вистава. Проте весела.

– Як на мене, – грайливо заявила Іринка, – після суто української вистави необхідно попоїсти чогось екзотичного.

– Тоді треба було йти до китайського ресторанчика, – злегка незадоволено зауважив Авенір.

– Припини! – весело заперечив Ігор. – Усе тобі не подобається. І тут поїмо непогано.

Він повернувся до Віруні:

– Що ти їстимеш, дитинко?

– А торт тут є? – запитала дівчина.

– Аякже! Але я раджу тобі з’їсти щось більш суттєве. От, наприклад, спагетті з печерицями і яєчнею. Хочеш?

– Ні, – образилася Віруня. – Я таке щодня їм.

– А що хочеш?

Віруня мовчки зітнула плечима.

Іринка пожаліла дівчину і порадила:

– Візьміть рагу з індички.

– А ви теж будете? – підозріло спитала Віруня.

– Ні, я візьму рулетики з камбали. І торт «Пунш».

– Оце так екзотика, – засміявся Авенір. – Краще вже гостру квасолю з м’ясом.

– От і бери, – відрізала Іринка.

– І візьму.

– Правильно, – втрутився Кочет. – А ми з сонечком візьмемо курячі грудки зі шпинатом. Це дуже додає сил, – він полоскотав Вірунину шию вусами. – І торт.

Вони зробили замовлення і рушили до салат-бару.

– Який склад був сьогодні? – розпитував Ігор. – Як виглядала Юнона?

– Прекрасно, як зазвичай, – відповіла Іринка.

– Як завжди, намагалася замордувати моторного парубка? І, як завжди, їй це не вдалося? – не вгавав Ігор. Мабуть, «нова любов» поліпшувала йому настрій. – А знаєте, якою б я зробив Юнону?

– Якою?

– Такою хитрою сільською тіткою, собі на умі. Якій одна половина села винна за бімбер, а інша – за приворотне зілля. Чоловік у неї ходить по ниточці, бо боїться, що вона і його одного чудового дня отруїть своїм зіллям, а сама вона не відмовляє собі у малоцнотливих задоволеннях.

Авенір розреготався:

– Ти спізнився. Саме такою її і зробив Котляревський. Звичайною сільською відьмою.

Віруня теж вставила репліку:

– Зараз таких жінок немає. І взагалі, відьом не буває. Це казки.

– Як це немає? – витріщив на неї очі Кочет. – А всі ці екстрасенси, народні цілительки, контактери? Що це, по-твоєму?

– Я думаю, що це вчені.

Іринка стримано посміхнулася такий дитячій переконаності, а чоловіки відверто зареготали.

– Ти що? У кожному селі є принаймні одна відьма, а то і кілька. Тільки не всі пхаються у місто гроші заробляти. Багатьом вистачає того, що вони луплять зі своїх односельчан.

– Неправда, – закопилила губку Віруня. – Це забобони.

– Дитинко, – ніжно промуркотів Кочет, – ти не хочеш подивитися правді у вічі. Мабуть, тому, що й сама відчуваєш у собі щось відьмацьке.

Сльози готові були бризнути з очей Віруні.

– Візьми краще тістечко, – пожалів її Кочет. – На вигляд дуже смачне. А ти, Іринко, теж не віриш у відьом?

– Ні у відьом, ні у екстрасенсів, ні у контактерів. А шкода. Інколи дуже не вистачає такої бабці, щоб помститися декому… Уявіть: прикупиш якогось трунку і…

– А як би ти підсипала такого зілля? До того ж воно, мабуть, несмачне.

– Так, це проблема, – погодилася Іринка.

– Простіше найняти вбивць, – виголосив Кочет.

– Простіше, але дорожче, – заперечив Авенір. – Це не для людини із середнім гаманцем.

– Чому ж, з людиною розправитися можна, коли треба, хіба ви не знаєте? – розтулила свої гарненькі губки Віруня.

Усі здивовано повернулися до неї.

– Серденько, ти маєш справу з найманими вбивцями? – награно здивувався Кочет.

– Ні, я не про найманих вбивць. Це інше… за допомогою магії… Туди можуть звертатися звичайні люди, як ми… Це, правда, теж за гроші…

– Не благодійність, значить, – посміхнувся Авенір.

Решта мовчки дивилися на Віруню. Вони поступово усвідомлювали, що вона каже серйозно.

– Що ти хочеш цим сказати? – спитав Кочет уже не так легковажно.

Віруня збентежилася.

– Мабуть, я все переплутала. Я згадала про Володарку… – не до ладу вимовила вона.

– Яку Володарку? Містечко під Києвом?

Віруня побуряковіла так, що навіть Авеніру стало її шкода.

– Та я, мабуть, усе переплутала. Хтось щось казав, мабуть, я переплутала, не зрозуміла.

Компанія відчепилася від бідної Віруні, але у всіх залишилося якесь гнітюче враження, тому вони поквапилися доїсти і вийшли з кав’ярні.

* * *

Того дня Дейкало здав статтю і, поки її читав заступник головного, тинявся редакційними кабінетами, активно заважаючи колегам.

Колеги, наче змовившись, визирали з-за комп’ютерів і кричали:

– Веню, Веню, йди, не заважай!

Нарешті він добрів до курилки. Там сидів лише кореспондент відділу кримінальної хроніки, невисокий худорлявий хлопчина з русявим волоссям і світлими очима. Він тримав у руці паперову склянку з кавою і мрійливо спостерігав за кільцями диму від своєї сигарети.

– Здоров, Іване, – привітався Авенір. – Нудьгуєш, коли твої друзі упрівають за комп’ютерами?

Іван мовчки знизав плечима.

– Ти знаєш що-небудь про Арнаута? – не вгавав Авенір.

– Що тебе цікавить? – спитав Іван. – Про його кар’єру? Про особисте життя? Він же помер.

– Оце мене і цікавить, – відповів Дейкало. – Що з ним трапилося?

– Після довгої і тяжкої хвороби, як то кажуть.

– І нічого підозрілого?

– Що ти маєш на увазі?

– Вбивство або самогубство, – повільно мовив Авенір, спостерігаючи за колегою.

– Дурниці.

– І жодних чуток навколо його смерті?

– Чутки переважно були про те, хто стане його наступником. Ти ж розумієш, посада у нього була дуже приваблива…

Тут двері прочинилися, всунулася кудлата голова і повідомила:

– Іване! Тебе шеф викликає! Сказав: негайно!

Іван розвів руками, похапцем загасив сигарету і вибіг.

Дейкало, залишившись на самоті, продовжував розмірковувати про загадковий список.

Абсолютно очевидно, що всіх цих людей у списку щось об’єднує. Що саме? Не робота, не дружба, вони не могли бути однокласниками чи пацієнтами однієї лікарні. Вони всі різного віку і належали до різних прошарків. Принаймні, ті, про кого Авенір знав. Вони не могли бути членами однієї банди. Але могли бути жертвами злочину… Проте ж відомо, що Тома Оліяр померла від запалення легень, Арнаут – від пухлини мозку. Ніхто з них не був злочинцем, ніхто не вкоротив собі віку. І все ж між ними існував зв’язок, бо священика вбили, найімовірніше, за цей список. Значить, треба лише розгадати таємницю списку…

Авенір вирішив чкурнути до Дементія, поки є вільна хвилинка. Чи є вона в майора, Дейкало навіть не замислювався.

Він бігцем скотився зі сходів, розшукав свій скутер серед авто колег і помчав до відділку.

* * *

– Послухай, Миколо, ти казав про шантаж, – увалившись до кабінету слідчого, Авенір одразу почав із того, що його найбільше цікавило.

– Який шантаж? – не відразу зрозумів його майор.

– Я маю на увазі той список, що знайшли у священика.

Дементій знизав плечима:

– Ну, це перше, що спадає на думку. А взагалі це може бути що завгодно. Може, це список клієнтів наркоторговця або самих наркоторговців, або список чиїхось боржників, або…

– А я перелічував навпаки – це не може бути тим, не може бути цим… – зауважив Дейкало.

– Тобто, ти розумієш, що цей перелік можна продовжувати. Єдине, що не викликає сумнівів, – ця записка дуже важлива для когось, якщо заради неї він наважився на вбивство. До речі, чому ти зацікавився списком?

– Мені здається, це список жертв, а не злочинців. Можливо, мені вдасться захистити когось із них, – скромно відповів Авенір.

– Ти певен? Адже може бути і навпаки.

– Маєш рацію, – тепер настала черга Дейкала знизувати плечима. – Я не такий уже і певний. Хтозна, чого я так загорівся. Може, через те, що вбито священика. Я чув, що він прекрасна людина, як священик користувався повагою, на його служби сходилося багато людей. Я думаю, якщо цей список був для нього важливий, то, вочевидь, йдеться про чиєсь життя і смерть. А ви просунулися у розслідуванні?

– Ти ж знаєш, це довга пісня, – зітхнув майор. – Те перевір, се перевір. Зараз ми перевіряємо жінку, яку отець Юрій сповідував.

– І що ви накопали?

– Звичайнісінька жінка. Вдова. Ми подумали, що вона через чоловіка могла бути пов’язаною з чимось протизаконним. Але ж ні, все чисто. Останнім часом працювала у невеликому товаристві «Друг споживача», яке збирає дані про попит на різні продукти, товари… Це досить відоме товариство з доброю репутацією. На службі про Ольгу Степаненко говорять тільки хороше, але про її особисте життя майже нічого не знають. Кажуть, вона нібито приїхала з Житомира. Єдине, що дивно, – після неї залишилося дуже мало речей.

Дейкало заперечливо похитав головою:

– Це не так уже дивно. Якщо вона була у Києві лише тимчасово, то могла не набирати з собою одягу. Крім того, Житомир не так далеко – завжди можна з’їздити на вихідні і привезти щось по сезону.

– Можливо, і так, – здавалося, майор думав про щось своє. – А ти, я бачу, вирішив провести власне розслідування.

У його голосі чулося запитання.

– А хіба я заважатиму? Просто спробую щось довідатися, – заспокоїв Авенір майора. – Може, чимось і тобі допоможу.

– Тобто скоро ми прочитаємо про чергове журналістське розслідування знаменитого Авеніра Дейкала, – зіронізував майор. Відчувалося, що він не надавав великої ваги бажанню Авеніра допомогти у розслідуванні. – Оце ти лише за тим заїхав, щоб запропонувати свою допомогу?

– А що, цього мало?

– Тремтіть, злочинці! – посміхнувся майор. – Ну що ж, бажаю успіху. А тепер вибачай, маю купу роботи.

* * *

Авенір, продовжуючи розмірковувати над словами майора, без поспіху повернувся додому, сів був за статтю, але робота не посувалася. Раптом він, наче підкоряючись якомусь імпульсу, набрав номер Ігоря Кочета.

– Ігоре? Це Авенір. Пам’ятаєш, ми тебе зустріли з дівчиною Вірунею? Як її прізвище?

– Так я тобі і сказав. Хочеш відбити у мене подружку? – це припущення дуже розсмішило Кочета, бо він, так само як і решта, вважав інтелектуалку Іринку нареченою Дейкала.

– Міг би одну мені подарувати, бо маєш подружок забагато, – і собі пожартував Авенір, намагаючись потрапити в тон приятелю.

– А я думав, у вас справи йдуть до весілля, – веселився Кочет, мабуть, уявляючи себе на місці Авеніра.

Слово «весілля» геть зіпсувало настрій Дейкалу. Бути одруженим із серйозною, позитивною і занудною Іринкою… Ходити з нею на вистави, на виставки, торочити про мистецтво, про музику… Іринка – прекрасна подруга життя, це об’єктивно. А суб’єк-тивно – мабуть, здуріти з нудьги можна, якщо провести з нею кілька діб в одній квартирі. Але одразу ж Авенір засоромився власних думок.

– Ти що, заснув? – спитав Кочет.

– Та ні. Просто думав, що твоя Віруня дуже кумедна.

– Маєш рацію, – зареготав Кочет, – тільки дозовано! Її звуть Віруня Петрівка, дуже оригінальне прізвище, чи не так? Вона працює продавцем у парфумному магазині «Гранд Парфум» на Кловському узвозі. Мабуть, знаєш. А якщо не знаєш, то корисно буде дізнатися, бо тобі знадобляться адреси парфумних магазинів, коли одружишся. По-моєму, Іринка любить дуже дорогі парфуми.

– Іди до біса, – від усього серця послав його Авенір.

– Добре, проведи холостяцьку вечірку з Вірунею. Повеселишся. У цієї дівулі в голові абсолютний вакуум. Що б ти їй не розповів – усьому повірить.

Тут вони обидва згадали слова Віруні того вечора у кафе про те, що можна кого завгодно прибрати за допомогою чорної магії.

Дейкало збирався подякувати, але Кочет уже повісив трубку.

* * *

Авенір дещо невпевнено заходив до парфумного магазину. Зграйка продавщиць у фірмових сукенках крутилася по залу. Авенір не відразу зміг розрізнити серед них Віруню. Вона обслуговувала покупця, зосереджено рахуючи решту. Це тривало досить довго, але зрештою дівчина звільнилася.

Авенір підійшов до неї.

– Нас із вами познайомив Ігор, – нагадав він. – Пам’ятаєте, ми були разом у кав’ярні?

– Звичайно, я вас пам’ятаю, – привітно озвалася Віруня.

Авенір вирішив щось купити, аби Віруня прихильніше поставилася до нього.

– Але спочатку допоможіть мені вибрати подарунок, добре? Я хочу купити хороші парфуми.

Віруня пожвавішала. Вона заходилася завчено перераховувати назви дорогих парфумів:

– «Міраж» – квітковий аромат, гімн коханню і щастю, радості і благополуччю. «Акваблю» – амбровий аромат. «Парадиз» – квітково-фруктовий аромат із домішками духмяної ванілі. «Блакитна жінка» – квітково-фруктовий букет п’янить солодкою туберозою… – викладаючи один за одним ошатні пакунки на прилавок.