Текст книги "Кольори наших споминів"

Автор книги: Мішель Пастуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц)

Гризайлі

Перший мій візит до країни, що жила під комуністичним режимом, відбувся досить пізно, в 1981 році. Я вже перетнув риску свого тридцятиріччя і кілька років працював над історією кольорів. Я взяв участь у низці колоквіумів і конференцій, і для мене то була нагода вперше виїхати по той бік залізної завіси – до Східної Німеччини. Хоча напруга між двома блоками залишалася відчутною, до великих міст НДР, зокрема до Східного Берліна, вже почали просочуватися західні товари й одяг. Однак, попри скромне послаблення відносин, найбільше мене вразило у цих перших відвідинах не суворість тамтешнього університетського світу, не спартанський стиль більшості готелів, іще менше зміст деяких розмов під час моїх зустрічей, від яких часто відгонило позитивізмом і волюнтаризмом. Найсильніше й найболючіше враження на мене справив вигляд вулиць. Колірна атмосфера не мала нічого спільного з тим, що можна побачити на Заході, який і сам не може похвалитися тією різнобарвністю, що буяє у країнах, що розвиваються, або в країнах третього світу.

Тут, у великих містах Східної Німеччини, все або майже все було сірим або коричневим. Не обов’язково старим, брудним чи зашарпаним, а сумно-сірим, тьмяно-коричневим, ніби згаслим. Звісно, де-не-де траплялися великі плями яскравих кольорів, що були покликані звеселяти життя мешканців і гостей, але вони були надто різкими, несли більше агресії, ніж радості. Водночас, хоча в одязі переважали здебільшого коричневі тони, деякі люди прагнули вдягатися більш сучасно, однак обирали надто кричущі кольори, зарізкі барви. Сувора однотонність і непомітна смужка, які на загал у Західній Європі є ознакою доброго смаку, тут були практично невідомі. Усе навкруг виказувало не так бідність, як похмурість, утому, вульгарність. Це тим більш засмучувало тому, що у західного відвідувача складалося враження, що тут східнонімецькі дизайнери і промисловість могли б без додаткових витрат легко винайти й запровадити більш вишукану атмосферу для життя.

У цьому сенсі мені здався показовим один відтінок кольору, на який я багато разів натрапляв у метро Берліна й на вулицях Єни та Ляйпцига. Я ніде не бачив його раніше. Тут він був частий на одязі чоловіків і жінок (зокрема, на плащах), на фасадах будинків, на різних побутових предметах і на деяких засобах транспорту (велосипеди, автомобілі, вагони поїздів). Описати його словами заскладно. Це не просто коричневий з фіолетовим відливом, радше щось середнє між коричневим, сірим і фіолетовим з часткою зеленувато-жовтого – і в цьому, мабуть, і криється особливість, – так, ніби хтось в останню мить вирішив «приправити гірчицею» відлив уже створеного мерзенного тону. Створити такий відтінок на Заході було б завданням досить важким, а продати його було б і зовсім неможливо. Відразливий на вигляд, образливий для душі, абсолютно потворний, він, крім того, мав щось грубе, нерозвинене, що відносить до первісних кодів суспільного життя, щось на кшталт Urfarbe [нім.: прафарба], що була успадкована від варварських часів першої промислової революції і опирається будь-якій модерності. Пам’ятаю, як запитував себе: як хімічна промисловість комуністичних країн спромоглася витворити такий колірний тон? З якої сировини, за якими рецептами і головне – з якою метою? Цей колір не був питомо німецьким, радше комуністичним, бо потім я бачив його в Польщі. Чи цей тон виходив найпростішим способом із найдешевших пігментів? Чи його користь полягала в тому, що він майже не бруднився? Хоча й у найсвіжішому вигляді він уже мав брудний вигляд.

Після падіння Берлінського муру в колишній Східній Німеччині утворилася ціла традиція пам’яті для збереження спогадів про ті десятиліття за комуністичного режиму. Спогади ті часом ностальгічні, здебільшого пов’язані не лише з літературою або кіно, а й з деякими предметами повсякдення, що стали культовими й потрапили до музею. Але ніде я не спромігся знайти жодного музеографічного сліду того сіро-коричневого кольору з бузково-гірчичним відливом, який символізував для мене минулий режим. Можливо, цей хворобливий, майже нелюдський відтінок виявився нездатним на будь-яку міфологію?

Квитки на метро

Метро – надзвичайно корисне місце для спостережень за численними кодами та звичками людей у тому, що стосується кольору. Саме в метро, як я вже наголошував, спостерігач має перед очима палітру одягу, що найбільш наближена до тієї, якій насправді надають перевагу мешканці великих міст. Саме тут якнайкраще помітна величезна різниця між повсякденними кольорами, які носять люди, та уявними, непридатними у реальному житті барвами одягу, які можна побачити на світлинах у журналах мод. Либонь, соціологам, стилістам і кутюр’є варто частіше бувати в метро.

Колірна система сигналів також відіграє в цьому підземному царстві важливу роль, навіть важливішу, ніж у потягах чи літаках. На схемах, що допомагають краще зорієнтуватися, де через велику кількість інформації все підпорядковано ретельно розробленим правилам картографії, колір є найбільш ефективним засобом розпізнання ліній. Чимало пасажирів, зокрема в англомовних країнах, знають кожну лінію за її кольором на схемі, а не за назвою або номером. Було б цікаво з’ясувати, коли й чому в кожному великому місті лініям метро дали той чи той колір (тут я ніяк не можу повірити у довільність знака), а відтак дослідити символіку, яка сформувалася за довгі роки використання.

Те саме стосується змін кольорів для квитків на метро – предметів, що зникають буквально на наших очах, – їхню історію ще потрібно написати. Я ще пам’ятаю у Парижі червонуваті та жовтуваті квитки: у 1950-х вагони першого класу відрізнялися від вагонів другого класу. Потім я бачив, як усі квитки стали бежевими й довгий час не змінювалися; адміністрація паризького громадського транспорту (RAТP) визначила цей колір як «тютюновий» [jaune havane]! Трохи згодом, у 1970-ті, з’явилися жовті квитки з брунатною магнітною смужкою внизу. Потім – квитки з рекламною кампанією «стиль і шок», такою ж галасливою, як і даремною. А далі покінчили з дірочками: квитки більше не потрібно було компостувати. 1992 року жовті квитки змінили колір на майже зелений: почали ходити зелені квитки з бірюзовим відтінком, які адміністрація паризького транспорту помпезно нарекла «нефритовими» [vert jade]. Зміна кольору зачепила не лише одноразовий квиток, а й тижневий, який до цього був із «тютюновим» відтінком, світлішим за інші. А щоб краще розпізнавати, на картонному тижневому квитку жирним шрифтом надрукували: ЖОВТИЙ КВИТОК. Однак 1992 року, коли всі квитки перетворилися на «нефритові», цей квиток також змінив колір, але слова ЖОВТИЙ КВИТОК нікуди не поділися ще кілька місяців. Квиток був зеленим, але назва вказувала, що він жовтий!

Дивна розбіжність між реальним кольором і назвою. Хоча не така й дивна. Непомітно для самих себе ми вживаємо той чи той термін для кольору, щоб дати характеристику предмету, забарвлення якого ніяк не стосується до вимовленого слова. Щодня, наприклад, ми говоримо «біле вино» на позначення вина, в якому немає нічого білого. Так само ми називаємо «червоним» вино, яке насправді не червоне; «чорним» ми називаємо фіолетовий виноград; «білим» – виноград, відтінок якого лежить між зеленим і жовтим. І це нас не бентежить. Тим паче що наші предки чинили так само, як і їхні предки починаючи від сивої давнини. Напевне, ще від Ноєвого ковчега...

Розбіжності між реальним кольором і його назвою стосовно повсякденних предметів або продуктів споживання, що, як вино, мають глибоку символічну вагу, нагадують нам, наскільки кольори залежать від домовленостей, міток, соціальних кодів. Їхня ключова функція – розрізняти, класифікувати, поєднувати, протиставляти, впорядковувати. В Європі вино і виноград дістали свої колірні мітки з незапам’ятної давнини, коли для цього зверталися лише до трьох кольорів: білого, червоного і чорного. Безперечно, інші кольори теж були наявні, але вони відігравали набагато слабші ролі в кодуванні та системі цінностей. Сказати, ніби вино жовте або виноград фіолетовий, за тих часів не мало жодного сенсу. Називання «білим», «червоним» або «чорним» надавало їм справжнього поетичного та символічного виміру, який вони зберегли до сьогоднішніх днів.

Червоний чи синій?

Умостімося на сидіння в метро. Або ж у вагонах швидкісного експреса RER. Тут я хотів би поділитися одним спостереженням щодо поведінки пасажирів: воно на позір анекдотичне, але добре показує, наскільки колір не буває нейтральним і наскільки він заповнений ідеологічними вимірами, що зумовлює наш вибір і спосіб поведінки значно сильніше, ніж так звані фізіологічні реакції.

На початку 1980-х років у Парижі та південних передмістях на лінії В RER (колишня «лінія Co») запустили нові вагони, в яких червоні сидіння чергувалися з синіми. Вони замінили набридлі сидіння зеленого та коричневого кольорів, які чергувалися до того. На думку творців такої заміни, це мало пожвавити громадський транспорт. Похвальний намір! Наївний, але похвальний.

Трохи перегодом після появи цих вагонів, поки що новеньких, але ненадовго, я завважив, що в спокійні години, тобто тоді, коли пасажири могли вільно вибирати місця, ніхто або майже ніхто не сідав на червоні сидіння. Так, ніби цей колір – колір небезпеки та заборони, але й водночас колір свята й любові – відштовхував, відлякував, був незручним або здавався менш нейтральним, аніж синій. Тоді мені забракло ініціативності, щоб поспостерігати за мужніми пасажирами, які в години затишшя самостійно вмощували сідниці на червоних сидіннях. Хто вони? Молодь? Бунтівники? Багатії, що не звикли їздити в електричках? Дальтоніки, що не розрізняють червоного та синього? Таке дослідження, поза сумнівом, було б корисним для соціології. Тепер це тим прикріше, адже ті сидіння добряче потерлися, забруднились і зносилися, тож сторонньому спостерігачеві, як і простому пасажирові, часом важко відрізнити синє від червоного. Почекаємо майбутнього оновлення й тоді, випереджуючи бруд і вандалів, візьмемося за етнологічне дослідження кольору в громадському транспорті. Але чи знову сидіння будуть червоними та синіми?

Світлофори

Коли з’явилися перші світлофори в системі міських сигналів? Я намагався знайти відповідь на це запитання тридцять років тому, коли досліджував походження знаків на дорогах і ролі, яка була відведена кольорам. Серйозних праць на цю тему було обмаль, гідних довіри документів практично не існувало. Не знайшовши ніякої інформації в Національній бібліотеці, а відтак у Національних архівах, я вирішив відвідати Бібліотеку мостів і доріг, сподіваючись, що вже у такому місці віднайду спеціалізовані праці на цю тему, зокрема, німецькомовні статті, опубліковані в міжвоєнний період у маловідомих часописах.

Ця бібліотека, яка тоді розташовувалася в Парижі на вулиці Сен-Пер, була зачинена на ремонт. Довелося їхати до її філії у передмісті. На практиці це виявилося марною справою: в довідниках і картотеці бібліотеки я нічого не знайшов. Долаючи соромливість, я звернувся до чергового бібліотекаря в читальній залі й пояснив йому, що мені потрібно. Поглянувши на мене зажурено, він попросив повторити моє прохання і переформулював у такому запитанні: «Історія червоних вогнів?» Я уточнив, що працюю над ширшою темою – походження міської системи знаків у Європі та Сполучених Штатах. Це, очевидно, засмутило його ще більше. Він дав мені зрозуміти, що йому потрібно порадитися з колегою, який сидів за столом на іншому боці зали, мабуть, його безпосереднім керівником. Я супроводив його поглядом і спостерігав, як двоє чоловіків перекинулися кількома фразами, підозріло поглянули у мій бік, потім поговорили ще, аж поки той другий бібліотекар не поклав край розмові, покрутивши пальцем біля скроні, напевне, даючи зрозуміти цим жестом, що я належав до когорти тих божевільних читачів, що беруться за дивакуваті теми, забираючи у бібліотекарів дорогоцінний час. Поза сумнівом, то був не мій день.

Отже, з Бібліотеки мостів і доріг, чи то пак її тимчасової філії, довелося піти з порожніми руками. Я тільки упевнився, як непросто доводити людям навколо мене, наскільки історія кольору не є аж таким порожнім предметом досліджень. Це вже не вперше, коли я наштовхувався на нерозуміння співрозмовників, рідних, друзів, колег чи студентів. У кращому разі історію кольорів зараховували до рубрики «дрібних історійок», набору анекдотів і курйозів; у гіршому – вважалося, що ті, хто нею захоплюється, мають схильність до інфантильних, невизначених або нікчемних зацікавлень. І то відбувалося не в якісь далекі 1880-ті роки за доби сцієнтизму та позитивізму, а в 1980-ті, в епоху семіотики, історії ментальностей і славнозвісної міждисциплінарності!

Кілька років по тому внаслідок моїх робочих засідань по різних бібліотеках у Німеччині та Великій Британії мені вдалося реконструювати основну канву історії світлофорів і дійти висновку, що система дорожньої сигналізації була нащадком сигналізації залізничної, а та своєю чергою успадкувала морську сигнальну систему, що виникла у XVIII столітті. На дорозі, як і на морі, перші світлофори були двоколірними та протиставляли червоний і зелений кольори. Найперший міський світлофор був встановлений у Лондоні у грудні 1868 року на розі вулиць Пелас-ярд і Бридж-стрит. Це був газовий ліхтар, що обертався навколо осі, за яким слідкував регулювальник. Але конструкція виявилася небезпечною: рік по тому вибухом газу був смертельно поранений службовець, який запалював лампи. Хай там як, лондонський світлофор значно випередив усі інші: у Парижі приклад перейняли лише у 1923 році, у Берліні – наступного року. Перший паризький світлофор був встановлений на перехресті бульварів Севастополь і Сен-Дені; горів лише червоний, зелений додали тільки на початку 1930-х. Тим часом двоколірні світлофори заполонили США: у 1912 році – Солт-Лейк-Сіті, у 1914-му – Клівленд, у 1918-му – Нью-Йорк.

Чому для регулювання руху спершу на морі, потім на залізниці і, нарешті, на дорогах обрали саме ці кольори: червоний і зелений? Червоний, безперечно, був кольором небезпеки й заборони починаючи зі стародавнього світу (вже в Біблії він має приблизно саме такий сенс), але зелений протягом багатьох століть не мав нічого спільного з дозволом або пропуском. Навпаки, це був колір безладу, переступу, всього, що суперечить правилам і усталеним нормами. Крім того, його не розглядали як протилежність червоного, яким був білий, і то з давніх-давен, або синій, починаючи від середини Середньовіччя. Але класифікація кольорів змінюється у XVIII столітті, коли розповсюджуються теорії Ньютона, який кількома десятиліттями раніше відкрив спектр, а пізніше в науковому середовищі поширюється ідея протиставлення основних і доповняльних кольорів. Червоний, колір основний, тепер отримує собі зелений як колір доповняльний. Два кольори утворюють пару, а що червоний – це колір заборони, то зелений як його доповняльний колір і майже його протилежність починає потроху ставати кольором дозволу. У 1780–1840-х роках на морі, а потім на суші мають звичку «давати зелене світло», коли вирішують дати дозвіл для проходу. Так з’явилася нова історія колірних кодів. Зелений набуває ознаки дозволу і навіть свободи. Він залишається таким дотепер.

Колір і дизайн: проґавлене побачення?

Колір доволі рано познайомив мене зі світом моди. Випадало поділитися своїми знаннями щодо символіки та моди на кольори з двома-трьома відомими кутюр’є, модними домами та редакторами модних журналів. Деколи ми не могли знайти спільну мову – так, для мене завжди було неприйнятним говорити «це тренд», щоб пояснити або виправдати певну колірну стратегію, – але наше спілкування завжди було плідним. Натомість зі світом промислового дизайну мої контакти розпочалися пізно та спорадично. Правду кажучи, це сталося не раніше 1993 року, коли в Парижі під дивовижним скляним дахом Гран-Пале проходила величезна виставка під назвою «Дизайн, дзеркало століття». Організатори попросили мене написати для каталогу, що виходив під такою ж назвою у видавництві «Фламмаріон», узагальнений огляд про зв’язки дизайну та кольору починаючи від 1880-х років і до кінця XX століття.

Я не дуже глибоко знався на цій темі. Отож я занурився в літературу, розпитував фахівців, провів деякі розшуки. На мій великий подив, я виявив, що, крім Баугаузу, колір зовсім не цікавив спеціалістів дизайну, хай то самих розробників, але й соціологів та істориків також. Мовчанку істориків можна порівняти з мовчанням істориків мистецтва, які довгі десятиліття нехтували питанням кольору, – але про це поговоримо пізніше.

Щодо промислового дизайну, взятого в довгій тривалості, можна спостерегти, що він не відзначався особливою винахідливістю в питанні кольору: рудиментарна символіка, млява естетика («створити гармонію між кольором і функцією предметів»), наївна віра в наукову істинність кольорів, а також у закони оптики й хімії, що дають змогу цими кольорами маніпулювати.

Звернімося до історії. Що вражає, коли поглянути на предмети побуту масового виробництва наприкінці XIX – початку XX століття, так це одноманіття їхньої кольорової палітри. Майже всі кольори вписуються в чорно-сіро-біло-коричневу гаму. Яскраві кольори – рідкісне явище. Чому? Першу відповідь, що спадає на думку, схиляє пошукати у сфері хімічної індустрії барвників: чи не була вона за тих часів не досить розвинена, щоб випускати у великих обсягах товари яскравих, чистих, розмаїтих кольорів? Насправді нічого такого. Європейська людина за тієї епохи була цілком здатна не тільки створити промисловим способом задуманий наперед відтінок кольору (що до XIX століття було вельми непросто), а й починаючи від 1860-х років розмножити відтінки у великій кількості й зафарбувати ним будь-який предмет.

Насправді проблема виявилася не в хімічних чи технічних можливостях; вона етична. Якщо перші побутові прилади, перші стилографи, телефони, автомобілі тощо були чорними, сірими, білими або коричневими, а не помаранчевими, яскраво-червоними чи лимонно-жовтими, то причини цього були насамперед моральними. Для індустріального суспільства XIX століття, що добігало кінця, яскраві кольори, які притягують око і полонять уяву, – то кольори непристойні; їх потрібно використовувати лише мінімально. А ось кольори нейтральні, стриманіші, ті, що стосуються сіро-коричневої гами або чорно-білого універсуму, навпаки, сприймаються як пристойні та доброчесні; отже, вони прийнятні для масового виробництва. Так, вже на перших кроках розвитку дизайну суспільна мораль виявилася для кольору нездоланною перешкодою. Спротив, який чинить ця етика будь-яким спробам переглянути колірні властивості предметів, настільки сильний, що нові палітри (яскравіші, чистіші, розмаїтіші), що з’являються на ринку після Першої світової війни – зокрема, завдячуючи певною мірою мистецьким революціям початку XX століття, – сприймаються публікою як жарт, ексцентрична або комічна комерційна фанаберія. Саме тому вони залишаються маргінальними (про що часто забувають сказати) і знехтуваними масовою культурою.

Відтак спрощене ставлення дизайнерів до кольору пояснюється вірою в науку та пошуком «хроматичних істин». Прагнучи встановити відповідність між формою, кольором і функцією предметів, вони ще донедавна вірили в природну, майже фізіологічну реальність кольору. Так, ніби насправді існують чисті й нечисті кольори, теплі й холодні, близькі й далекі, динамічні та статичні, збудливі й заспокійливі. Забуваючи про суто культурний характер символіки кольорів, дизайнери неодноразово претендували на створення «універсального коду». Такі амбіції сьогодні не тільки викликають посмішку, а й, що гірше, відштовхують споживача, тобто суперечать поставленим завданням: гармонізувати задоволення практичне й естетичне. Усе, що стосується води, не може бути синім; усе, що стосується вогню, – червоним; природи – зеленим; сонця і канікул – жовтим або помаранчевим. Усі лікарняні палати не можуть бути зафарбовані в синьо-білий колір, а всі спортивні машини – в червоний, та й дитячі іграшки не обов’язково мають фарбуватися суто в яскраві та насичені кольори. Відома фраза Йоганнеса Іттена, адресована студентам Баугаузу в 1922 році, але яка впродовж багатьох десятиліть править за гасло дизайну, є одним із найабсурдніших висловів, що будь-коли були написані про колір: «Закони кольору вічні й абсолютні, вони поза часом і однаково застосовні як у минулому, так і в теперішньому».

Ця непомірна довіра до наукових теорій обмежила й навіть завела на манівці хроматичні преференції промислового дизайну. У цьому сенсі маємо показовий випадок із зеленим кольором. Спершу наука, а відтак сучасне мистецтво (згадаймо, наприклад, Мондріана або Дюбюффе) відмовили йому в статусі основного кольору, тобто в перебуванні серед перших кольорів, опустивши його, так би мовити, до другого покоління як похідного від змішання жовтого та синього. Однак цей упосліджений статус зеленого, який одразу був визнаний дизайнерами, суперечить усім традиціям і практикам. Тут чуттєвість широкого загалу знову була обманута й збита з пантелику.

Третій чинник, що обмежує успіхи промислового дизайну в стосунках із кольором, залежить від явищ моди. Вони ефемерні, тонкі та неконтрольовані, не абсолютно індивідуальні, але й не до кінця колективні, не піддаються ні вивченню психології, ні простому соціологічному аналізу. Для дизайнера – того, хто продукує і кодує кольори, – найважче дати собі раду з такими параметрами, як відхилення та зношення. У світі моди (не тільки одягу) колір, або поєднання кольорів, привабливий і престижний, якщо тільки він вирізняється серед інших кольорів та їхніх поєднань: він пориває зі звичками, традиціями, з усім, що в масі своїй трапляється на кожному кроці; а не тому, як хотів би дизайн, що перебуває «в гармонії форми й функції предмета, який вдягнений у колір». Виробництво цього кольору чи поєднання кольорів у великих кількостях – що є метою промислового дизайну – не гарантує успіх або забезпечує дуже короткочасний успіх. У царині моди коливання маятника відбувається швидко й нерівномірно, і це вочевидь стосується радше кольору, ніж будь-яких інших елементів моди: коли всі автівки були чорними, круто було мати червону, синю або зелену; коли всі автівки зафарбували в яскраві кольори, потрібно будь-що-будь дістати сіру. Знахідки дизайнерів і закони масового виробництва так і не змогли, так би мовити, виборсатися з цієї пастки, тим страшнішої та хитрішої, що в одному й тому самому місці, в один і той самий час у кожного соціального середовища, у кожного віку, у кожної суспільної чи професійної групи або підгрупи є свої власні цінності, які не збагнути ззовні, їх неможливо спрямувати в задане річище, а надто зафіксувати, вони не готові звернутися навспак, розпастися або змінитися від найменшого доторку.

Ось чому історик має підстави твердити, що майже всі спроби дизайнерів контролювати чи спрямовувати рух моди приречені на поразку або напівпоразку. Справжній успіх був би можливий тільки за умови зміни мети й етики промислового дизайну: а саме, відмова від масового виробництва і низької ціни – двох фундаментальних обмежень справжнього дизайну, – а також вихід на ринок домашніх предметів, що були спершу створені як ознака класу, як предмети розкоші. Захоплений у вир циклічних змін моди, економічних законів і ризиків снобістських забаганок, дизайн – як і, втім, інші аспекти сучасної творчості, – не завжди виходить із гідністю зі скрутних становищ. «Потворність продається погано», – говорив Раймонд Лоуї. Звісно. Але творити красу заради грошей – хіба це не інший різновид потворності?