Текст книги "Кольори наших споминів"

Автор книги: Мішель Пастуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 17 страниц)

Про смаки і кольори

Американський подарунок

Найпрекрасніший подарунок, який я коли-небудь отримував, мені зробила старша сестра моєї бабусі, двоюрідна бабуся Алін. Вона була вдовою художника Анрі Каро-Дельвая, модного портретиста напередодні Першої світової війни, друга письменника Едмона Ростана, якому він декорував віллу в Камбо. Потім він переїхав до США, де став салонним художником; помер він у 1928 році. Мешкаючи в Лос-Анджелесі, моя двоюрідна бабуся зрідка приїздила до Європи відвідати сестер. Їх було п’ятеро, всі вони народилися між 1876-м і 1884 роком у буржуазній сім’ї, де освіту здобували почергово за старшим віком. Алін, найстарша, закінчила Еколь Нормаль і одна з перших у Франції здобула диплом агреже з класичної філології; вона написала кілька романів, серед яких бестселер 1920-х років «Цей чарівний Тадеуш Свенко». Друга, Люсі, здобула ступінь ліценціата з англійської; у свої 85 років, уже бувши прикутою до ліжка, вона захопилася сучасною математикою і набула солідний багаж знань у цій сфері. Я добре її знав і пригадую, що їй страшенно не подобався синій колір. Третя сестра, Елен, яка загинула в горах іще замолоду, встигла лише скласти екзамен на бакалавра. Луїза, моя бабуся, була четвертою; вона зупинилася на дипломі вищої освіти, але мала надзвичайну пам’ять, що дозволяла їй навіть у досить поважному віці перелічувати всі чотириста п’ятдесят чотири супрефектури Франції і показувати їх на мапі. Її молодша сестра Емма, остання в родині, не мала жодного диплома, та, напевне, вона була найбільш освіченою й розумною з-поміж усіх п’ятьох. Я дуже її любив: для мене вона була другою бабусею. Окрім Елен, усі вони померли у віці від 96 до 100 років.

Навесні 1953 року Аліна здійснила свою передостанню подорож до Європи, щоб відвідати молодших сестер і їхні родини. Вона перетнула Атлантику на пароплаві «Queen Mary» і привезла у своїх валізах чимало американських подарунків. Один із них був призначений для мене: кулькова ручка з чотирма стрижнями різних кольорів – предмет, що на той час у Франції ще був невідомий. Моя кузина Катрін теж отримала такий подарунок. Нам обом було шість років, і ми залишилися неабияк вражені подарунком. Ми ніколи ще не тримали в руках такого дивовижного знаряддя. Це була майже чарівна паличка: корпус із сріблястого металу мав чотири маленьких жолоби, якими рухалися спеціальні важелі, що за вибором висували червоний, синій, зелений або чорний стрижені; простим натиском стрижень повертався всередину корпусу ручки. У Лос-Анджелесі такий предмет, напевно, коштував кілька доларів; у Парижі йому ціни не було. А тепер він належав нам, а не батькам: наше щастя неможливо було передати словами. Ми грали своїми ручками кілька місяців, хоча трохи засмутилися, коли дізналися, що наші двоюрідні брати П’єр і Лоран теж отримали такий само подарунок.

Я першим зламав свою ручку; стрижні, правду кажучи, були слабенькі, а механізм і поготів. А Катрін зберігала її ще багато років. Хоча не так довго, щоб їй на зміну прийшли перші шикарні чотирьохкольорові ручки фірми «Jif-Waterman», що з’явилися в Європі на початку 1960-х. Як на мене, вони ніколи не мали тієї знадливості й досконалості, що й ручка, подарована мені 1953 року. Відтоді я не бачив чогось настільки ж привабливого для письма та малювання.

Цей феєричний предмет уперше дав мені змогу доторкнутися до американського способу життя. І хоча, напевне, він відіграв не останню роль в моїй пристрасті до кольору, утім, не змусив мене полюбити Америку. Вперше я відвідав Сполучені Штати чверть століття по тому, і від тієї подорожі якихось приємних спогадів у мене не залишилося. То був грудень, крижаний мороз, і перше, що я зробив, коли прилетів до аеропорту Кеннеді, купив капелюха, червоного, однак, відразливого. Уже паскудний початок. Під час тієї поїздки, так само як і всіх подальших, найбільше мене вражало, що в цій країні, яку я вважав надсучасною, система знаків перебувала в зародковому стані – якщо вона взагалі була як така, – і то не лише в містах, а й на дорогах, на автострадах, у готелях, на стоянках, у торгових центрах, в аеропортах. Обмаль вказівників, жодних табличок із напрямком руху, ніяких кольорових позначок для орієнтації; годі дізнатися, де ти перебуваєш і чи туди прямуєш, якщо не запитати дорогу в перехожих. Зовсім не так, як у старій добрій Європі, яку можна перетнути в усіх можливих напрямках, ніколи не заблукавши, навіть якщо соромишся чи не маєш здібностей до живих мов. Усілякі коди, сигнали й кольори супроводжують мандрівника й у середмісті, й у далекій сільській глушині. А що я сам належу до скромних і неговірких мандрівників, то скажу: хай живе старенька Європа!

Засмага з плином часу

У дитинстві мої довгі літні канікули проходили на північному узбережжі Бретані, в курортному містечку Ле-Валь-Андре. Пляж – один із найпрекрасніших у західній частині Франції – здавався мені величезним, і для нас із друзями він був широчезним і невичерпним полем для ігор. Фактично там не було ніяких небезпек: нам усе дозволялось як у воді, так і на скелях. Утім, двом із нас було заборонено те, що більшість дітей мали право робити досхочу: розлягтися на рушнику і спокійно засмагати на сонці. Їхня бабуся, жінка владна, завжди вдягнена в сіре, вважала цю справу небезпечною, безглуздою і навіть – я чудово пам’ятаю її слова – «страшенно вульгарною». Засмага на сонечку, на її погляд, була гидотою. Не так через те, що людина стає смаглявою, а радше через сам процес засмагання. У неї в лексиконі бракувало епітетів, щоб описати це гротескне, ганебне, непристойне, аморальне дійство.

Підрісши, я зрозумів, що всупереч моїм багаторічним уявленням думку цієї впертої бабусі поділяють чимало інших людей, не обов’язково літніх, і що з плином часу навіть на нашому кінці пляжу, біля підніжжя скелі П’єгю, кількість незгодних із засмагою тільки зростає. Багатьом моїм товаришам, які раніше вільно могли полежати на променях сонця, віднині це робити забороняли. Звісно, правила «доброго тону» не вимагали бути блідим, як пігулки аспірину (на той час у Бретані говорили «як скловата»), але тепер досить було лише трохи «обвітритися» на сонці. Звідки така зміна поведінки, що відбулася на нашому пляжі в другій половині 1950-х – на початку 1960-х років? Може, саме тут, ніж деінде, люди більше й раніше за решту дізналися про небезпечні наслідки перебування на сонці? Можливо, в цій невеличкій спільноті з’явилися освічені лікарі, які раніше журналістів, що оприлюднили це в пресі, звернули увагу на небезпеку надмірної засмаги? Зовсім ні! Йшлося не про здоров’я; вся проблема виявилася в соціальному середовищі, в соціальних класах, навіть у снобізмі. Але я це зрозумів лише згодом. Коли добіг кінця мій підлітковий вік, я усвідомив, що в цій частині пляжу збиралися тільки вельми заможні сім’ї, тоді як сімейства скромніші, любителі засмаги, займали інший кінець пляжу. Ще пізніше, через багато років, коли я став істориком, то виявив, що зміни на пляжі мого дитинства не були чимось унікальним, а, навпаки, становили приклад загальнішої та тривалішої тенденції: ставлення «респектабельного товариства» до сонця, прогулянок на свіжому повітрі й кольору шкіри, яке протягом століть і десятиліть періодично змінювалося.

Згадаймо трохи цю історію.

За Старого режиму і навіть у першій половині XIX століття у Франції, а також у всій Західній Європі люди, що належали до аристократії чи буржуазії, мусили мати якомога світлішу й гладеньку шкіру, щоб відрізнятися від селян. Ті працюють у полі під палючим сонцем, їхня шкіра засмагла, почервоніла, деколи з веснянками: який жах! А має вона бути білою, гладенькою, без веснянок, адже кров – «блакитна», тож жилки мають проглядати під світлою, майже прозорою шкірою. Однак у другій половині XIX століття цінності потроху змінюються. Коли «респектабельне товариство» починає їздити на море, а відтак трохи згодом у гори, добрим смаком стає смаглява або засмагла шкіра. Тепер потрібно відрізнятися вже не від селян, які ув’язнені у себе в селах, а від робітників, кількість яких дедалі зростає: вони мешкають у містах, працюють у чотирьох стінах, тому в них біла шкіра з тьмяним відтінком, блідий або сіруватий колір обличчя: бридота! Щонайперше не можна бути схожим на робітника, це створіння набагато гірше простого селянина. Ці нові цінності й пошуки сонця, що їх супроводжують, виходитимуть на яв протягом наступних десятиліть. Здається, вони досягають апогею в 1920–1960-ті роки, засмага тоді була в моді; «потрібно» бути засмаглим.

Однак і це тривало недовго. Починаючи від середини 1960-х, коли відпустка на березі моря й зимові види спорту стали доступні середньому класу, ба навіть іще скромнішим суспільним класам, те саме «респектабельне товариство» поступово повертається спиною до звички засмагати, адже засмага тепер стає доступною для всіх чи майже всіх. Навіть клерки, діставши свої «відпускні», їдуть засмагати: це ж огидно, якщо не гротескно! Віднині, отже, найбільший шик – залишатися незасмаглим, надто якщо повернувся після відпочинку на березі моря. Згодом така поведінка, що спершу була виявом презирливого снобізму, мало-помалу набуває поширення. Але тепер із медичних міркувань: зростання захворювань на рак шкіри й інші хвороби, пов’язані з тривалим перебуванням на сонці, змушує відмовлятися від засмаги, що притаманно насамперед представникам середніх класів. Засмагла шкіра більше не є перевагою, цінністю, радше навпаки. Маятник, як це часто стається в історії систем цінностей, хитнувся в інший бік. Але чи надовго?

За наших часів далі засмагають самі скоробагатьки-парвеню, деякі «медіа-зірки» або ж зовсім «простий» народ. Утім, вони це роблять аж ніяк не на пляжі, лежачи на сонці, а в соляріях, мліючи під штучними променями. Що, звісно, вже само по собі доволі смішно і навіть, кажучи словами бабусі двох моїх товаришів, «неабияк вульгарно».

Показний блискіт 1950-х

Звідки в мене така відраза до золота і будь-якої позолоти? Та й загалом до кольорів із блиском? Мабуть, із дитинства. У моїй родині золота не було зовсім, як у предметах повсякденного побуту, в декорі будинку, так і серед прикрас і аксесуарів. Чоловіки, звісно, не вдягали ніяких прикрас, а жінки, поза сумнівом, не визнавали «крикливих» оздоб. Не тому, що мої батьки, а також дядьки та тітки були занадто бідні для всього цього, річ у тім, що прикраси не були частиною їхніх звичок і системи сімейних цінностей. Крім того, в їхньому середовищі вважалося непристойним і вульгарним, ба навіть сміховинним приділяти занадто багато уваги зовнішньому вигляду, одягові, прикрашанню й оздобленню. Уже підлітком я міг би поставити такий стиль поведінки під сумнів і навмисне вчиняти навпаки. Але цього не сталося: я, як і мої батьки та родичі, залишився байдужий до зовнішнього вигляду, не вдягаю ніяких аксесуарів, навіть годинників, і гидую будь-чим, що блискає або надто розцяцьковане. Щодо золота, воно викликає у мене особливу відразу.

Звернувшись до своїх дитячих спогадів, я знаходжу, мабуть, єдине пояснення цій відразі, що з роками переросла майже у фобію. Між 8 та 12 роками я був скаутом-«вовченям». А що мешкали ми на верхівці Монмартру, то наша «зграя» географічно перебувала десь у межах 7-го, 9-го і 18-го округів Парижа. Ми зустрічались у великій залі очікування на вокзалі Сен-Лазар, там само й прощалися. Час від часу в неділю близько шести вечора, після довгого дня різних скаутських справ (серед яких принизлива та не дуже продуктивна торгівля календарями) моїм батькам не вдавалося мене забрати. Тоді я йшов з одним зі старших товаришів до нього додому біля площі Кліші. Там, почуваючись незручно і трохи налякано, я чекав рятівного прибуття батька й повернення на верхівку пагорба, більш знайому мені територію. Це очікування здавалося мені нескінченним, а квартира, де мені доводилося чекати, – похмурою: занадто великою, занадто заплутаною, занадто темною. Зокрема, освітлення здавалося мені набагато слабшим, ніж у нас вдома, ніби на ньому намагалися заощадити. Утім, найнестерпнішим було не місце, а його господарка – бабуся мого товариша, сувора вдова, відносно молода, але яка, либонь, зовсім не любила дітей. Вона постійно робила нам зауваження або віддавала якісь накази своїм скрипучим голосом, який досі лунає в моїх вухах. Хай там як, ця сварлива пані, завжди вдягнена в коричневе або чорне, була разом із цим понадміру нафарбована й обвішана прикрасами. Золоті прикраси – або ті, що я вважав золотими, – висіли у неї на шиї, у вухах, на руках, на пальцях і на грудях. Вона скидалася на злу мачуху з казки, другу дружину короля, чиїх дітей від першого шлюбу вона ненавиділа, наприклад мачуху Білосніжки. Її коштовності яскріли та дзеленчали. Одне слово, то був показний блискіт 1950-х років, який уже тоді бентежив і відштовхував.

Очевидно, перша відраза, яку я відчув до золота, була пов’язана з цією жінкою та її помешканням, від якого ставало тривожно. Пізніше це відчуття зміцнилося під впливом мого дядька Анрі, який став для мене другим батьком. Строгий кальвініст, історик за фахом, він часто грав для моїх рідних роль наставника і голови родини, а також любив нагадувати, що одяг є ознакою гріха: в земному раю Адам і Єва були голими; вони були вигнані після того, як скуштували заборонений плід, і, щоб підкреслити цей переступ, їм дали одяг. Ось чому для мого дядька, як і для більшості протестантів, прагнення виділитися за допомогою одягу або аксесуарів, зокрема прикрас, було негідною поведінкою для доброго християнина й навіть просто добропорядного громадянина: це вияв не лише марнославства, а й агресії щодо інших.

Я більш-менш був так вихований, тож з роками став відчувати відразу до золота і золотого кольору. І, можливо, ще більше від золота, яке інколи може набувати матового відтінку, я зненавидів позолоту: на мій погляд, утілення абсолютного несмаку! Звісно, в цій сфері мої особисті реакції та відчуття позбавлені якоїсь ваги. Вони не є історичними документами, ба навіть вартісними свідченнями. Та всупереч загальним переконанням нас – тих, хто ставиться до золота схожим чином, – досить багато.

У різних опитуваннях громадської думки, що стосуються улюблених і неулюблених кольорів, золото і срібло деколи справді асимільовані з кольорами і їх називають поруч із червоним, зеленим, синім тощо. Це дає змогу констатувати, що по всій Європі – де такі опитування проводять від кінця XIX століття – серед опитаних багато людей, які не люблять золота. Тут, однак, слід ввести географічну диференціацію: загалом у країнах Південної Європи золото має певну пошану, ба навіть справжню привабливість, яку не поділяють країни Півночі. Утім, ця відмінність радше культурна, ніж географічна. Річ тут не так в яскравості сонця, кліматі чи наближеності до Середземного моря, як в традиціях і релігії: до золота ставляться з повагою або терпимістю в католицьких країнах (як і в мусульманських), а в країнах протестантських його так чи так відкидають. До цих культурно-географічних відмінностей додаються відмінності соціальні: попри поширену думку, потяг до золота є рисою не аристократії або великої буржуазії, а, навпаки, дрібних буржуа, скоробагатьків-парвеню і – вочевидь іще більше – малозабезпечених верств населення, для яких воно досі зберігає значний міфологічний вимір.

Коротка історія золота

Пишучи ці рядки, я усвідомлюю, що несправедливий стосовно тих своїх друзів або просто сучасників, хто любить золото – його колір, фактуру, сяйво. Несправедливий я і щодо самого золота, з яким мені як історику Середньовіччя часто доводиться мати справу у своїх дослідженнях і якому я присвячував численні лекції та виступи. Віддаймо ж йому належне, накресливши тут коротко кілька рис його довгої історії. Історія золота має глибоке коріння і тісно пов’язана з кольором.

Метал лискучий, яскравий, ковкий, стійкий, простий у видобутку й обробці, наявний у різному вигляді майже всюди в світі, золото за усіх часів зачаровувало людей. З давніх-давен воно стало ознакою влади та багатства й виконувало важливі економічні функції. Водночас воно оточене неймовірно плідними й вигадливими оповідками, центральне місце в яких посідає тема пошуку. У цьому сенсі показовими є два сюжети грецької міфології: пошуки золотих яблук із саду Гесперид, одинадцятий подвиг Геракла, і легенда про золоте руно, здобуте Ясоном і аргонавтами. Але й німецька міфологія не залишилася в боргу, створивши навколо золота Райну, пошуків і володіння ним легенду про Нібелунгів. Сьогодні полювання за золотом набуло інших форм: герої нашого часу виборюють золоті медалі Олімпійських ігор і чемпіонатів світу. Жоден інший метал, жоден інший матеріал ніколи не був таким жаданим і не породив таку кількість міфів.

Міфи ці сягають глибокої давнини. Хоча перші золотоносні родовища фактично почали розробляти лише з IV тисячоліття до нашої ери, очевидно, що вже за доби палеоліту люди помітили у воді металеві часточки, які було легко дістати, просто зачерпуючи жменю піску. Поряд із черепашками й зубами тварин ці піщинки і гранули річкового та розсипного золота знайшли своє місце в перших прикрасах, створених людиною. Пізніше, за доби неоліту, те саме золото надихнуло людину на створення найдавніших металевих прикрас: перснів, браслетів, намист. Справді, надзвичайна гнучкість золота дає змогу кувати його холодним способом: на відміну від інших металів для його обробки не потрібно ніякого джерела тепла. Крім того, золото плавиться тільки за дуже високої температури: 1200 градусів.

Крім блиску і кольору самородного золота, що притягували погляд людини, вочевидь саме ці різноманітні фізичні властивості – гнучкість, подільність, простота видобутку, перевезення й обробки – дуже давно забезпечили золоту перевагу над іншими металами. Тим паче що його (відносна) рідкість і (чудова) стійкість до хімічних впливів підштовхували людей до того, щоб накопичувати його та використовувати як товар-посередник під час обміну. Починаючи від II тисячоліття до нашої ери в Єгипті й Месопотамії золото зберігали у формі піску, самородків, злитків, куль, листів, перснів, прикрас, посуду або дорогоцінностей. Монети з’явилися набагато пізніше: перші монети були викарбувані в Греції і датуються лише VII століттям до нашої ери. На той час золото давно набуло значення повноцінної валюти і вже відігравало важливу роль в економіці: золоті злитки й пластини з рельєфним малюнком циркулюють усім Близьким і Середнім Сходом, спрощуючи обрахунки; в інших країнах, зокрема в Єгипті, головній золотодобувній державі стародавнього світу, їх використовують для розрахунків еталонною величиною. Золото розглядають уже не тільки як товар, а й як міру. І хоча золотої монети тоді ще не було, вартість «вираховуючи золотом» визначали ще за дві тисячі років до народження Христа. І визначають досі.

Утім, золото призначене не тільки для того, щоб бути мірою вартості або засобом накопичення. Воно створене, щоб рухатися, обмінюватися, переходити з рук до рук. Золото можна помацати, воно динамічне: його можна захопити й відібрати, подарувати й украсти, обробити й видозмінити. Певна річ, воно належить світові металів і металургії – підземному, таємничому та небезпечному, – але, крім того, воно вже саме по собі створює якийсь окремий універсум. Ремісник, який обробляє золото, – це не коваль, не той страхітливий персонаж, що орудує залізом і вогнем, а ювелір, і його майстерня, на відміну від кузні, зовсім не схожа на пекельну печеру. Ювелір – не просто ремісник: це художник, чия майстерність полягає не лише в технічному вмінні, а й в естетичному та науковому знанні. Він аж ніяк не чаклун, радше чарівник, який створює неповторні речі, в сяйві та красі яких є щось магічне. За доби раннього Середньовіччя ювелір був ченцем, бо ювелірна справа майже завжди була церковним мистецтвом. У Новий час – це ремісник освічений, який володіє універсальними вміннями віртуозно обробляти будь-які дорогоцінні матеріали. Втім, довгий час ювеліри були наближеними й навіть радниками королів і принців, як, наприклад, найвідоміший серед них, святий Елігій (пом. 660), єпископ Нуайона і «міністр» меровінгських королів Хлотара і Дагоберта.

Зовсім інша справа – алхімік, який, як і коваль, трансформує матерію і чиє знання оповите безліччю таємниць. Утім, хоч алхімія – мистецтво перетворення металів із метою здобуття золота, саме золото – радше символ чи алегорія, ніж справжня речовина, якою прагнуть заволодіти. Робота алхіміка спирається радше на сукупність герметичних або містичних знань, ніж на знання хімії як такої; золото не стільки коштовний метал, скільки метафора знання, духовного володіння і навіть прагнення до недосяжного. Символічно це схоже на сонце, джерело життя, тепла і світла. Справді, в металургії та алхімії зірки й метали часто порівнюють. Метали сприймаються як планети підземного світу, певні космічні енергії, затверділі й заховані в землі. Якщо срібло часто пов’язують із місяцем, то золото завжди асоціюється з сонцем і має всі його властивості.

У контексті цих властивостей і якостей золота постає питання про ієрархію речовин і дорогоцінних матеріалів у різних суспільствах. Чи завжди золото стояло на першому місці? Не можна не визнати, що так було не завжди. Іноді срібло, ба навіть мідь вважалися дорожчими чи більш цілющими металами. Але це стосується лише доволі віддалених епох. Від II тисячоліття до нашої ери, за часів єгипетських фараонів, так само як і за давніх китайських імператорів, золото вважалося першим із металів, досконалим, найбажанішим. Утім, на Заході в пізніші періоди у золота з’являються конкуренти, хоча не серед металів, а серед коштовних каменів. Так, за Середньовіччя в скарбницях Церкви (а в скарбницях королів – аж до XVI–XVII століття) золото поступається коштовному камінню: смарагди, рубіни, сапфіри й надто алмази поціновують вище золота. Але найбільше – більше, ніж каміння, – тоді вшановують перли. Від XIII до XVIII століття всюди в Європі перли очолюють ієрархію дорогоцінностей. Золото посідає лише третє місце: воно, безперечно, вище всіх інших металів, вище слонової кістки й шовку, вище хутра горностая і соболя, але нижче перлів і дорогоцінного каміння.

Проте золото не тільки речовина – це ще й світло. Для північних народів, які постійно відчувають нестачу світла, саме в цьому його головна перевага: золото блищить, воно світить, воно допомагає знайти вихід з мороку й пітьми. Воно втілює собою світло каменя, захованого під землею, який потрібно добути. У кельтських і германських народів пошуки золота часто пов’язані з пошуком світла, з образом Святого Грааля – улюбленими сюжетами середньовічних легенд. Насправді ці пошуки мало чим відрізняються один від одного: золото, як і Грааль, є божественним світлом, космічною енергією; золото пов’язане із сонцем, Грааль – із кров’ю Христа, обидва – джерела життя і світла.

Напевно, саме завдяки цій осяйності, а не стільки через свою рідкість або ціну, золото з давніх-давен стало асоціюватися зі священними культами. Храми Стародавнього і Нового світу завжди відводили йому важливе місце – спершу як дар, що приносять богам, потім як необхідний елемент декору й обряду. Золото як блискучий метал і божественне світло стає повноцінним учасником літургії. В античних храмах, як і в християнських церквах, воно допомагає розсіяти темряву, створити гру світла, відчути присутність бога. Його висока відбиваність дозволяє перетворити його на дзеркало, змусити кольори вібрувати й оживляти святе місце енергією, що зв’язує землю і небо.

Наявність такої надмірної кількості золота у храмах збурила чимало суперечок. Відлуння сперечань натрапляємо вже в Біблії: багато хто слідом за пророком Ісаєю вбачає в цьому форму ідолопоклонства й богохульства. З появою християнства ці сварки знову виходять на перший план: спочатку за романської доби, відтак на початку Нового часу. Деякі очільники церкви поціновують золото як світло, тому в храмі його має бути якомога більше, адже воно допомагає прогнати морок і поширити благодать. Такою була, наприклад, позиція Сугерія, абата Сен-Дені, коли він розбудовував і прикрашав церкву свого абатства в 1130–1140 роках: на золотих виробах і емалях, у книжкових мініатюрах, на тканинах і на культових убраннях – усюди золота не бракує. У той самий період інші прелати, наприклад, великий Бернард Клервоський, навпаки, вважає, що золото – це матерія, марнота, непотрібний шик, що заважає спілкуванню з Богом: потрібно відмовитися від нього і вигнати зі святилища. Що й було рішуче зроблено в цистерціанських церквах. Згодом, у XVI столітті, великі протестантські реформатори візьмуть на озброєння позицію Бернарда Клервоського і закликатимуть вигнати золото з Храму. На переконання Кальвіна, золото треба зневажити, бо воно віддаляє людину від Істини і Блага. І навпаки, кілька десятиліть потому католицька контрреформація стверджуватиме, що для дому Господнього немає нічого, що було б аж надто величне; звідси – масове повернення до церкви золота, кольору, творів мистецтва та дорогоцінних матеріалів, гри світла й переливчастих ефектів. Мистецтво бароко перетворює церкву на справжній театр, де золото заповнює собою весь простір, тим паче що копальні Нового Світу тепер забезпечують стару католицьку Європу дорогоцінним металом у небачених досі кількостях.

Матерія чи світло? Питання, яке так багато обговорювали впродовж минулих епох, не має остаточної відповіді. Золото – це і світло, і водночас матерія. І не тільки: це ще й колір. Усі образотворчі мистецтва знають про це і додають золото до своєї палітри, перетворюючи його на повноцінний елемент колірної перспективи. Золото – це колір. Але який? У нашому теперішньому уявленні воно асоціюється переважно з жовтим кольором. На дитячих малюнках, у буденних уявленнях, у щоденній символіці й уяві золото фігурує як жовтий метал. Утім, так було не завжди, тим паче що у викопному стані, у вигляді самородка цей дорогоцінний метал може мати безліч відтінків, від білого до червоного, проходячи через всі нюанси жовтого і помаранчевого, рожевого і бежевого, коричневого і сірого, ба навіть зеленого. Його природна палітра надзвичайно багата.

У культурному плані ця палітра не настільки широка. Довгий час золото більше асоціювали з білим кольором, ніж із жовтим, зокрема, у тих народів, які вбачали в ньому радше світло, ніж матерію. У стародавніх суспільствах світло було білим, а не жовтим, а золото часом уявляли як «надбіле», тобто біліше білого кольору. Приклад – середньовічна книжкова мініатюра: золоте тло мініатюр, попри те що воно здається жовтуватим, ніяк не стосується жовтого кольору, який мав зовсім невелике значення в тій системі цінностей (це колір брехні та зради). Золоте тло, навпаки, символізує божественне світло, абсолютну чистоту. Коли художник накладає кольори на золоте тло, це означає, що він накладає їх на біле тло, яке біліше білого. І навпаки, коли роблять наголос на матеріальності золота, а не на його здатності випромінювати світло, коли приділяють більшу увагу його значенням або його владі, ніж його чистоті чи блиску, воно асоціюється з червоним кольором. Звісно, не зі звичайним червоним, а із символічним: щільним, важким, дорогим, імперським. Цей червоно-золотий колір, що трапляється всюди в країнах Середземномор’я, споріднений пурпурові.