Текст книги "Кольори наших споминів"

Автор книги: Мішель Пастуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 17 страниц)

Бунтівливі штани

Січень 1961 року: холодна, навіть морозна зима; сніг, що рясно висипав невдовзі після свят, не тане, а на вулицях і тротуарах дуже слизько. Я – учень третього класу ліцею Мішле, що в паризькому передмісті Ванв. Клас у нас змішаний, що буває нечасто для цього закладу, де дівчат значно менше, ніж хлопців, і вони навчаються тут лише з шостого до третього класу: починаючи зі старшого класу, тобто другого, у державних школах змішане навчання вважають небезпечним.

За шкільними правилами, дівчатка не повинні ходити до школи у штанях. Тільки на уроках фізкультури штани дозволено як частину спортивної форми; весь інший час мають бути спідниці або плаття. Утім, один виняток: у сильні морози штани вдягати можна, за умови, що це не джинси, адже останні – це одяг непристойний, якщо взагалі не бунтарський.

Попри таку терпимість, одного ранкового вівторка двох учениць, двох сестер – одна з мого класу, інша з п’ятого – до школи не пустили. Вони прийшли у штанях, і, хоча це не були джинси, цербери на дверях розцінили їхній вигляд як «сороміцький» (!) і завернули їх додому. Наступного дня історія загострилася: прийшли батьки учениць, написали скарги, школою поповзли чутки. Не знаючи достеменно, чому вигнали двох сестер, чоловіча половина ліцею почала щось вигадувати про ті горезвісні штани. Хтось серед «старших», чи то з другого, чи першого класу, уявив, що, либонь, штани були звабливі, мовляв, надто облиплі або із занадто яскравими прикрасами. А наймолодші взагалі не допетрали, як штани можуть спричинити стільки галасу. Тим паче що вигнані учениці – скромні й чемні, до того ж відмінниці. На щастя, скандал тривав недовго: адміністрація відступила, морози також. Однак лише за тиждень, коли моя однокласниця повернулася на заняття, я дізнався справжню причину скандалу: штани були червоними.

Ніякого червоного в державному ліцеї! Принаймні ніякого червоного в одязі. Такою була настанова міністерства в 1960–1961 навчальних роках. Звісно, в жодному наказі цього не зазначали, але йшлося про неписану заборону, що мала силу закону. Справді, я пам’ятаю, що в молодших класах ліцею я лише одного разу бачив котрогось зі своїх однокласників у червоному. Натомість у старших класах пам’ятаю червоний шалик на одному з наших учителів малювання, буркітливого жевжика у незмінному велюрі, який вдавав із себе натхненного митця. Той шалик заміняв йому краватку, яку він ніколи не вдягав. Його син, малий кретин мого віку, копіював батька, але шалик, який носив він, якщо мені не зраджує пам’ять, був найзвичайнісінького коричневого кольору.

Сумніваюся, щоб дівчатка, яких завернули додому, прийшли в штанях такого ж яскравого, агресивно-червоного кольору, як шалик учителя малювання. То був радше темно-червоний, матовий і невиразний колір, який переважав у одязі тих років. Якщо тільки то не були штани від лижного костюма – у «зимово-спортивних» кольорах тоді дозволяли яскравий, світло-червоний. Але чого достеменно злякалися вихователі – а як глянути вище, то й адміністрація, – коли не пустили до ліцею дівчаток, які вдягли червоні штани? У чому небезпека? Мені важко уявити собі, щоб хтось міг угледіти в такому кольорі, та ще на дівчатах одинадцяти та чотирнадцяти років натяк на комуністичну ідеологію, якийсь колір революції, який би змусив тривожитися з цього приводу.

Не могла шкільна адміністрація аж так розхвилюватися. Принаймні адміністрація нашого ліцею: її напосідали турботи не про політику, а про «мораль». Щоразу, коли головний вихователь приводив до шкільного інспектора якогось учня, що серйозно завинив, він проголошував ритуальну фразу: «Пане інспекторе, цей учень учинив дуже великий переступ». Нажаханий інспектор одразу тривожно запитував: «Невже щось аморальне?» Якщо вихователь заперечував, адміністратор зітхав із полегшенням і переступ, навіть серйозний, був уже наполовину пробачений. Та й політикою в ліцеї ніхто або майже ніхто не цікавився, а тієї зими 1960–1961 років небезпека для уряду походила зовсім не від комуністів, а від ОАС [алжирська «Секретна військова організація»], кольором якої був зовсім не червоний.

Отож потрібно шукати причини цього відторгнення червоного кольору з боку шкільних установ радше в царині уявного – значно ширшій і задавненій сфері. Хоча ніхто не може достеменно сказати чому, але червоний колір здавна, як тепер, так і завжди, вважають кольором небезпеки або трансгресії. На більш-менш свідомому рівні його повсякденна символіка покликається до образів вогню та крові, насильства й війни, переступу й гріха. Понадміру насичений, занадто яскравий, надто провокативний і притягальний, червоний завжди тримався окремішньо щодо інших кольорів, і в повсякденному житті йому не було місця. Раніше він рідше був наявний на вулицях, ніж тепер (хоча й нині він не надто поширений). У школі та в ліцеї, у щоденниках і зошитах, на аркушах із завданнями єдина функція червоного – виправити помилки, написати зауваження або повідомити про покарання. Дещо невтішна роль для кольору, який часто вшановували як найпрекрасніший.

Особливий синій

Коли я ще був підлітком, на початку 1960-х років, джинси в певному сенсі перетворилися на уніформу. Принаймні для молоді в моєму середовищі – більш-менш заможного середнього класу. Та заразом цей предмет одягу переслідувала репутація деякого ламання заведених правил, за що керівництво та начальники різного роду поглядали на них із недовірою. У ліцеї, як я вже розповідав, джинси були заборонені; так само в дитячих і спортивних таборах. Це були радше штани для дозвілля, в яких відпочивали, попри їхню важку, цупку матерію, наприклад, у відпустці, надто десь на березі моря. У Бретані джинси у поєднанні з темно-синім пуловером і білою чи блакитною сорочкою обернулися мало не на обов’язкову уніформу як для дівчат, так і для хлопців.

На той час усі джинси були синіми. Хоча люди старшого віку ще часто називали їх blue jeans, але для молодих це словосполучення звучало надто старомодно і сприймалося як тавтологія. Наприклад, моя бабуся та її сестра, які раніше мешкали у Великій Британії, не могли сказати просто «джинси» (французькою jean в однині): вони завжди говорили blue jeans у множині і з англійською вимовою, занадто розтягуючи губи зі зневажливою інтонацією.

Усі джинси були синіми, але не всі однаково синіми. Хоча тоді ще не з’явилося тієї нескінченної палітри нюансів, яку ми бачимо сьогодні – завдяки різним способам фарбування тканини і штучного знебарвлення (bleached, stone used, double stone, stone dirty, stone destroy, rinse тощо), – вибір синіх відтінків уже був чималенький. Кожна марка пропонувала власну гаму відтінків і змінювала їх залежно від цупкості бавовняної тканини й від того, чи містилися в її складі інші текстильні домішки. Очі підлітка разюче точно виявляли різні нюанси синього кольору, до яких батьки, здавалося, ставилися байдуже (проте кілька років згодом ця ситуація змінилася); так само вони уважно приглядалися до крою, якості тканини та нашивок. Джинси від джинсів різняться, і підліток у магазині достеменно знав, що йому до вподоби, а що ні. Але до його думки прислухалися не завжди. «Справжніми» джинсами, еталонними, були славетні «Levi’s 501», що були створені в 1930-ті роки, але відтоді анітрохи не змінилися. Змінився лише колір: він посвітлішав і пропонував різні відтінки синього – вибілений, линялий або насичений. Підлітки 1960-х сприймали занадто темні джинси як старезні, «дурнуваті», навіть «пришелепкуваті», якщо не «рагульські». І навпаки: занадто світлі, джинси небесно-блакитного відтінку, губили свій високий рівень і автентику. Правильний відтінок мав бути десь посередині: помірно синій, трохи линялий, злегка сіруватий, без фіолетового забарвлення (повний жах!), не зовсім одного тону, але й не строкатий. У мене перед очима досі стоїть цей колір, який важко передати словами, але який було «потрібно» (жахливе слово) гордо демонструвати влітку на відпочинку від 1960-го до 1965 року. Підлітки були настільки жорстокими, що всі, хто носив джинси не того відтінку, піддавалися глузуванню, знущанню та цькуванню.

Згодом, тобто до кінця тих самих 1960-х, джинсова палітра загалом суттєво урізноманітнилася. Похитнулася монополія синього кольору, як і грубої бавовняної тканини. З’явилися вельветові джинси, в дрібний або великий поздовжний рубець, різнобарвний, а відтак інші різновиди парусинових штанів. З’явилися нові коди, а з ними й нові забобони. Що стосується предметів одягу, роки до і після 1968-го, попри поширену думку, яку можна почути час від часу, для молоді були не стільки періодом свободи, скільки часом нових обмежень, часто навіть суворіших, ніж раніше.

Від одягу до легенди

Поговоримо ще трохи про джинси; це, поза сумнівом, найпопулярніший на сьогодні предмет одягу. Вони знову повернули вплив синього, але відтоді як Захід утратив на них свою монополію, а кількість виробників, їхніх філій і заразом будь-яких можливих імітацій та підробок збільшилася, синя палітра стала достоту необмеженою: кожен екземпляр має тепер свій колір, іноді «персоніфікований» самим власником. Деякі соціологи та психологи вбачають у цьому ще один доказ сучасного індивідуалізму. Однак, коли поведінка всіх індивідів має однаковий напрямок, чи доречно говорити про індивідуалізм? Це нез’ясоване й дискусійне питання. Тут ми обмежимося лише коротким оглядом історії штанів, що перетворилися на справжній суспільний феномен.

Як будь-яка річ, що не позбавлена потужної символіки, джинси та історія їхнього виникнення оповиті певною таємницею. Можна знайти різні причини, але головна – це, безперечно, пожежа 1906 року під час сильного землетрусу в Сан-Франциско, який знищив архіви «Levi Strauss», компанії, яка за півстоліття до того створила штани, про які знає кожен. Навесні 1853 року молодий Лівай Стросс (цікаво, що стосовно його імені досі залишаються сумніви), дрібний єврейський негоціант із Нью-Йорка, родом із Баварії, у свої 24 роки приїздить до Сан-Франциско, де після 1849 року завдяки «золотій лихоманці» кількість населення помітно збільшилася. У пошуках заробітку він привозить із собою велику партію парусинової тканини й брезенту для возів. Але торгівля розгортається не дуже вдало. Один з піонерів пояснює йому, що в цій частині Каліфорнії бракує не так парусини, як міцних і практичних штанів. Тоді молодому Ліваю Строссові спадає на думку взяти парусину, яка в нього була, і зшити з неї штани. Це спрацювало, і дрібний нью-йоркський торговець стає успішним виробником одягу й тканини. Разом із чоловіком своєї сестри він засновує компанію, яка з року в рік неухильно зростає. І хоч асортимент виробництва розширюється, найактивніше купують робітничі комбінезони (overalls) і штани. Вони поки що не сині, а пофарбовані в різні кольори – від брудно-білого до темно-коричневого. Хоча парусина й міцний матеріал, але заразом вона важкувата, груба й нелегка для обробки. Тому в 1860–1865 роках Лівай Стросс потроху переходить з парусини на «денім» – тканину з Європи, яку фарбували барвою індиго. Так народилися сині джинси.

Англійське слово denim має дискусійне походження. Можливо, спершу це було скорочення французького виразу serge de Nimes (саржа з Німа): тканина з вовни та шовкових залишків, яку виготовляли в регіоні Нім не пізніше ХVII століття. Уже наприкінці наступного століття цей термін також позначає тканину зі суміші льону та бавовни, вироблену на всій території Нижнього Ланґедоку й експортовану до Великої Британії. До того ж добірні лляні тканини, які виробляють на середземноморському узбережжі Провансу та Руссільйону, провансальською називають «нім», що теж могло стати джерелом для появи слова «денім». Отже, якогось одного висновку з цього питання дослідники не дійшли, а локальний патріотизм авторів, які вивчають цю тему, зовсім не полегшує історикам одягу їхнє завдання.

Хай там як, на початку XIX століття у Британії та CIIIA слово «денім» позначає дуже міцну бавовняну тканину, пофарбовану індиго. Її застосовують переважно для виготовлення одягу шахтарів, робітників і чорних рабів. Приблизно в 1860-ті роки денім потроху витісняє «джинсу» (jеаn) – тканину, з якої Лівай Стросс шив штани та комбінезони. Слово jean відповідає фонетичній транскрипції італо-англійського терміна genoese, що означає просто «генуезький». Справді, парусинова брезентова тканина, яку використовував молодий Лівай Стросс, належала до групи тканин, які колись доправляли з Генуї та її передмість. Цю тканину, яку спершу виробляли із суміші вовни та льону, а згодом – льону та бавовни, починаючи з XVI століття брали для корабельних вітрил, матроських штанів, брезентових наметів і тентів. У Сан-Франциско 1853–1855 років штани Лівая Стросса дістали метонімічну назву завдяки матеріалові: «джинси». Коли ж десять років потому матеріал змінився, назва залишилася. Тепер джинси шили з деніму, а не з генуезької тканини, проте їхня назва була тією самою. 1872 року Лівай Стросс об’єднався з Джейкобом Девісом, кравцем із Ріно, який за два роки до цього почав виготовляти штани для м’ясників із задніми кишенями на заклепках. Так на джинсах «Levi Strauss» з’явилися заклепки. І хоча вираз bluе jeans як комерційний термін виник лише в 1920 році, вже від 1870-х років усі джинси Лівая Стросса були синього кольору, позаяк бавовну-денім завжди покривали фарбою індиго. Тканина ця, щоправда, була надто цупкою, аби ґрунтовно ввібрати весь барвник, тому «стійкий колір» ніхто тоді не гарантував. Але саме завдяки цій нестійкості забарвлення джинси й зажили успіху: колір став живою матерією, що змінюється разом із власником штанів чи комбінезона. Кількома десятиліттями пізніше, коли розвиток хімічних барвників дозволив фарбувати в індиго будь-які тканини, досягаючи рівного і стійкого кольору, виробникам джинсів довелося штучно вибілювати або відцвічувати сині штани, аби повернути їм оригінальну зашарпаність.

У 1890-ті роки збіг термін патенту на виробництво й продаж джинсів «Levi Strauss». З’явилися компанії-конкуренти, які пропонували штани з менш цупкої та більш дешевої тканини. Фірма «Lee», що була заснована 1908 року, вирішила в 1926 році замінювати застібку з ґудзиками «блискавкою». Але після 1919 року найбільшим конкурентом «Levi Strauss» стала фірма «Blue Веll» (вона змінила назву на «Wrangler» у 1947-му). У відповідь потужна компанія із Сан-Франциско (засновник якої помер в 1902 році мільярдером) створила модель «Levi’s 501», що була скроєна з подвійного деніму й зберігала всі металеві заклепки й ґудзики. Щоб уникнути плутанини з продукцією конкурентів, 1936 року на всі автентичні джинси «Levi Strauss» уздовж правої задньої кишені почали пришивати етикетку з червоним лейблом. Так уперше назва компанії настільки відверто фігурувала на зовнішній частині одягу.

Тим часом джинси більше не правили тільки за одяг робочий. Вони перетворилися на одяг для відпочинку та вільного часу, зокрема, серед багатих американців зі Східного узбережжя, які приїздили у відпустку на Захід і хотіли відчути себе ковбоями та піонерами. Журнал «Vogue» 1935 року вперше опублікував рекламу цих «цілком порядних» джинсів. Водночас у кампусах університетів моду на джинси підхопили студенти, надто старшокурсники, які в певний момент навіть намагалися забороняти їх вдягати «зеленим» новачкам-першокурсникам. Джинси поступово ставали одягом молоді та міста, пізніше їх уподобали й жінки.

Після Другої світової війни мода на джинси дійшла до Західної Європи. Попервах джинси купували в магазинах американських товарів, а згодом різні фірми перенесли до Європи своє виробництво. Від 1950-х до 1970-х років частина європейської молоді мало-помалу перейшла на джинси. Соціологи побачили у цьому феномені, де активну роль зіграла (і, можливо, створила його) реклама, масштабне суспільне явище, а в предметі одягу, позбавленого статевих відмінностей, – емблему протесту, ба навіть бунту.

Але на початку 1980-х більша частина західної молоді почала відмовлятися від джинсів на користь одягу іншого крою, з інших тканин і різноманітних кольорів. Справді, попри спроби урізноманітнити кольори джинсів у 1960–1970-ті роки, синій колір і його численні відтінки продовжували (і продовжують) домінувати. Але тоді, коли Західна Європа вочевидь збайдужіла до феномена джинсів (мода 1980-х взагалі відмовилася розглядати джинси всерйоз), у країнах соціалістичних (і навіть у деяких мусульманських) джинси обернулися на символ протесту, знак повороту на Захід, у бік його свобод, його моди, кодів і систем цінностей.

Але, врешті-решт, не можна всю історію та символіку джинсів редукувати до боротьби за свободу й бунтарства. Це було б натяжкою та перебільшенням. Та й не дозволяє колір сам по собі: синій предмет одягу не може бути провокаційним. Спершу це була чоловіча робітнича форма, з часом вона переходить у сферу дозвілля, потім поширюється на жінок, а відтак захоплює всі верстви суспільства. Ніколи, навіть останніми десятиліттями, молодь не мала монополії на джинси. Якщо придивитися пильніше, тобто якщо постаратися взяти до уваги всю практику носіння джинсів у Північній Америці та Європі від кінця XIX до початку XXI століття, то можна помітити: джинси – це повсякденний одяг, який носили прості люди, які не прагнули якось виокремитися, чи бунтувати, чи взагалі підважувати будь-які підвалини суспільства, їм просто потрібні були міцні, зручні й практичні штани. Інакше кажучи, нейтральний одяг.

Кольори на споді

Про спідню білизну не пригадую нічого особливого. Принаймні про свою. Відколи хлопчики мого покоління перейшли на кальсони чи труси небілих кольорів? Таких споминів у мене немає. Здається, я вже навчався в ліцеї, коли спідня білизна стала спочатку блідо-блакитною, а потім темно-синьою. Втім, досі можу пригадати, в якому безглуздому світлі поставав наш клас під час щорічного медогляду: всі як стій в одному білому.

Натомість чудово пам’ятаю, з яким непідробним пристрасним зацікавленням, коли пробуджується підліткова сексуальність, ми розглядали каталоги з жіночою білизною. Тоді нам виповнилося не більше чотирнадцяти-п’ятнадцяти років. Це були не якісь напівпорнографічні видання сумнівного походження, а звичайні розділи «Спідня білизна» товстих каталогів одягу: там можна було вільно побачити гарних дівчат модельної зовнішності й не потрібно було ховатися.

Уже тоді палітра кольорів уражала розмаїтістю. Щоправда, яскравих відтінків траплялося не так часто, та й чорний колір був значно рідший, ніж тепер. Проте пастельна гама була широкою: від небесно-блакитного до блідо-рожевого і бузкового, включно з ніжно-зеленим і кремово-жовтим, а про кольори тілесні, світло-бежеві, пісочні, попелясті, слонової кістки, шампані тощо годі й казати. Палітра багатша порівняно з попередніми поколіннями, хоч і не така яскрава і криклива, як за теперішніх часів. Цей каталог, як не крути, є повноцінним історичним документом. Тоді я цього ще не знав і зрозумів лише років п’ятнадцять згодом, коли як молодий дослідник звернувся до історії кольору та дрес-кодів.

У країнах Європи впродовж століть усі предмети одягу та тканини, що прилягали до тіла, були білими або нефарбованими. На те були свої підстави: фізична (під час прання речі кип’ятили – і вони линяли), гігієнічна (білий колір – символ чистоти – не залишає брудних плям) і етична (в яскравих кольорах убачали нестриманість і сваволю). Проте з часом, від середини XIX до середини ХХ століття, білість спідньої білизни, сорочок, спальних тканин, матраців, рушників поступилася різноманітним кольорам: вона пройшла стадію пастельних відтінків і стадію смужки (білий у поєднанні з іншим кольором, що комбінується або чергується). Те, що в 1830-ті роки ще було нечастим явищем, за сто років обернулося на буденність: носити рожеву білизну, блакитний спідній поділ, блідо-зелену сорочку, витиратися бежевим рушником або спати на смугастому матраці. Згодом, десь у 1960-ті роки, білі й безбарвні тканини трохи відступили і разом із пастельними тонами на чільне місце вийшли кольори яскравіші, промовистіші, насиченіші. Мало-помалу моє покоління і покоління наших дітей подолало заборони, які для наших бабусь і прабабусь здавалися непорушними: ми почали вдягати спідню білизну лимонного чи темно-синього кольору, втиратися помаранчевими й темно-зеленими рушниками, спати на простирадлах криваво-червоного, фіолетового, ба навіть чорного кольорів. Ви бачили чорні простирадла? Невже хтось справді спить на чорних простирадлах? Я особисто не знаю нікого, але вже два десятиліття такі простирадла пропонують у магазинах і в каталогах. Либонь, їх хтось таки купує, так? Мені несила в це повірити. Хіба спати на чорних простирадлах не означає прикликати до себе ночами диявола?..

Утім, повернімося до теми жіночої білизни, що може похвалитись якнайтоншим вибором сенсів. Починаючи від 1960-х років, коли палітра кольорів помітно урізноманітнилася не тільки в певних екстравагантних колах або серед ревних шукачок епатажу, а й у всіх соціальних верствах, кольори отримали справжні кодові значення і за них взялася реклама. «Скажи мені, які кольори у тебе під спідницею чи під штанами, і я скажу, хто ти» (або принаймні який ти хочеш створити образ). Однак ці кодові значення почали невпинно змінюватись і невдовзі втратили вплив, як до того це сталось і з чорним кольором. На противагу білому – кольору невинності й чистоти, – чорний колись уважали кольором еротики та розпусти, кольором хвойд і професійних повій. Але за два останніх десятиліття ХХ століття він остаточно згубив цей статус і став настільки буденним, що тепер це найпоширеніший колір жіночої білизни. Дехто полюбляє вдягати чорну, а не білу білизну під чорну спідницю чи блузу. Багато хто вважає, що чорний ліпше підкреслює колір шкіри. Ще хтось – і таких немало – виявив для себе, що сучасні синтетичні тканини чорного кольору стійкіше витримують часте прання. Чорний колір трусів або бюстгальтера вже не маніфестує собою ані бунтарські, ані еротичні сенси.

Однак виглядає на те, що й білий колір перестав бути аж таким безневинним, як раніше. Справді, саме його називають чоловіки в першу чергу, коли їх запитують, який же колір у поєднанні з жіночою шкірою приваблює їх найсильніше. Чи може чистота збуджувати нечисті думи? У будь-якому разі, хіба не червоний колір (а не чорний і не білий) тепер неявно має функцію розпалення пристрасті та навіть уособлює розпусту? Можливо. Але чи залишаються в наші дні кольори тонкої зваби? Кольори еротики? Кольори, які ще таять у собі якусь загадку, символіку, які не піддалися маніпуляціям і натискові меркантилізму? У цьому я маю сумніви.