Текст книги "Кольори наших споминів"

Автор книги: Мішель Пастуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 17 страниц)

Частина замість цілого

На схилку літ мій батько час від часу залишав пансіонат для літніх людей, де він знайшов собі спокій, щоб на кілька днів приїхати до нашого будинку в Нормандії. Дорога та його візити були нетривалими і не потребували великого багажу: досить було однієї валізи. Але батько мав їх дві, зовсім однакові, із сірої тканини, але вздовж кожної зовні йшла вузька смужка чи то для прикраси, чи для міцності. Валізи можна було розрізнити за цією смужкою: одна була зелена, друга – темно-синя. Але батько називав валізи за кольором смужок: сіра валіза із зеленою смужкою називалася «зелена валіза», а валіза із синьою смужкою – «синя валіза». Ідеальна синекдоха: частина заміняє ціле. Сірий колір взагалі не брався до уваги; втім, на відміну від мене, батько зовсім його не любив.

Спершу цей спосіб називання мене трохи шокував і затягував нас із ним у специфічні дискусії про мовні звороти й незбіги між реальним і номінальним кольором. Батько слушно зауважував, що приймання частини за ціле або цілого за частину – справа для мови звичайна й є окремим випадком метонімії. Він нагадував мені про те, що до цього стилістичного прийому вдаються у пресі щодня: «Лондон відкликав посла», «Франція виборола медаль на дистанції 1500 метрів», «У регаті взяли участь тридцять вітрил», «Потяг чмихав їдким димом»... Він мав рацію. Однак я не поступався і віроломно заперечував, що цей мовний зворот може стосуватись і кольорів (царини, на моє переконання, окремої й особливої) валіз (предметів на позір незначних).

Згодом, за кілька років, один документ XVI століття дав мені зрозуміти, що я вочевидь помилявся і що такий спосіб висловлюватися не з’явився тільки вчора. Це був перелік речей, складений двома нотаріусами після проведення інвентаризації гардероба, що залишився по смерті однієї з герцогинь будинку д’Есте, Елеонори, племінниці герцога Ерколе I, яка померла у Феррарі 1527 року. У списку з-поміж іншого перелічено сукні, розсортовані за кольором: шість червоних суконь, чотири сині, три зелені тощо. Утім, завдяки іншим джерелам – хронікам, портретам, монетам, листам – нам відомо, що дівчина завжди носила тільки біле; до того ж саме у такому вбранні вона позує на двох портретах, зокрема, на чудовій картині невідомого художника, що зберігається в музеї Ягеллонського університету в Кракові. Невже нотаріуси помилилися? Невже історикам, які досліджують XVI століття, потрібно припинити довіряти посмертним спискам – документам, які довгий час вважалися надійнішими за багато інших? Ні, нотаріуси не помилились, і їхній список заслуговує на довіру. Просто вони брали частину за ціле і називали сукні принцеси не за їхнім основним кольором, а за кольором поясу, стрічок або інших аксесуарів. У випадку Елеонори д’Есте потрібно розуміти, що «червоне плаття» – це біле плаття з червоним поясом; «синє плаття» – це біле плаття з синіми стрічками і так далі.

У процесі своїх досліджень я переконався, що такі мовні факти часто трапляються у старовинних документах, можливо, навіть частіше, ніж у документах нашого часу. Вони змушують історика замислитися над тим, наскільки можна довіряти історичним свідченням, як письмовим, так і візуальним. Вони не відбивають реальні кольори з фотографічною точністю: якщо якийсь середньовічний літописець повідомляє, що такий собі король такого-то дня в’їхав до такого-то міста і на ньому була синя мантія, то це не означає, що тоді король справді був одягнений у синє; однак це й не означає, що він був одягнений не в синє. Але це не створює проблеми ні для тексту, ні для зображення.

Такі непевності часто пов’язані із синекдохою – фігурою мови, що, як ми сказали, полягає в називанні частини замість цілого. Вона нерідко трапляється в латинських епічних поемах (Вергілій навіть дещо зловживає нею) і проходить крізь століття. Навіть сьогодні в помешканні, де всі кімнати обклеєно синіми шпалерами, ми називаємо «жовтою» кімнату, яка, незважаючи на сині шпалери, відрізняється від інших вузьким жовтим бордюром, що тягнеться вгорі вздовж стін; було б помилкою вважати, що вислів «жовта кімната» таки повністю позначає жовту кімнату. У повсякденному житті, в листуванні, в професійній діяльності, у праві, літературі, рекламі виникає безліч документів, в яких частина заміняє ціле, а вказаний колір не відповідає тому, що переважає.

Отож історикам, журналістам, соціологам і дослідникам усіх мастей потрібно не губити пильності й не сприймати буквально колірну інформацію, яка часто схильна не описувати реальність як таку, а висловлювати її в інший спосіб, частково, непрямо, образно.

Грецький синій

Часом нам складно уявити, що наші предки позначали, класифікували й навіть сприймали кольори інакше від нас. Інколи я мав із цим справу під час лекцій з історії кольору: наші теперішні знання розглядаються нами як істина в останній інстанції, а наше сприйняття – як норма. Даремно історики повторюють, що не варто судити минуле за лекалами сьогодення і що наші нинішні знання – не істина, а лише етап в історії пізнання, – безрезультатно: наші сучасні науковці однаково вважаються більш компетентними, ніж науковці минулого, а наші цінності сприймають як абсолютні. Тяжко у 2010 році донести людям, що таке культурна відносність у просторі; а що таке відносність у часі розтлумачити ще тяжче.

Утім, така нездатність зрозуміти, що ці сфери цілком залежать від культури, властива не лише нашій епосі. За часів тріумфу позитивізму, наприкінці XIX – початку XX століття, великі історики, знані філологи й визначні неврологи, говорячи про колір, впадали у звужений сцієнтизм, який тепер, за століття по тому, нас дивує. У цьому сенсі дуже показові свідоцтва щодо синього кольору в Стародавній Греції. Крім того, вони мають велику історіографічну вагу.

Виходячи з того, що сині тони мало коли трапляються в матеріальній культурі й у повсякденному житті стародавніх греків, а також із лексичної невизначеності назви цього кольору багато істориків і філологів ставили запитання: «А чи взагалі бачили греки синій колір?» У давньогрецькій мові (як, до речі, і в латині, але меншою мірою) для цього кольору важко добрати слово, позаяк для нього немає одного або декількох сталих і часто вживаних базових термінів, як для білого, червоного або чорного кольорів. Найчастіше натрапляємо на два слова: glaukos і kyaneos. Останнє, імовірно, колись позначало певний мінерал або метал; корінь у нього не грецький, а значення довгий час не могли з’ясувати. За гомерівських часів kyaneos могло позначати і блакитний колір очей, і чорний колір жалобного одягу, але ніколи не позначало синій колір неба або моря. Однак було помічено, що в «Іліаді» та «Одіссеї» серед шістдесяти прикметників, що стосуються деталей і пейзажів, лише три є повноцінними колірними визначеннями; натомість надзвичайно багато термінів, що стосувалися світла. У класичну добу kyaneos позначало здебільшого темний колір: безперечно, темно-синій, але також і фіолетовий, чорний, коричневий. Насправді це слово передає радше відчуття кольору, ніж позначає колірний тон. Слово glaukos, що побутувало вже за архаїчної доби і часто вживалося Гомером, позначає то зелений, то сірий, то синій колір, інколи навіть жовтий або коричневий. Воно передає радше ідею блідості або слабкої кольорової насиченості, ніж якесь реальне значення забарвлення; саме тому його вживають на позначення кольору води, кольору очей, листя або меду.

І навпаки, для виразу яскравого синього кольору деяких предметів, рослин або мінералів грецькі автори інколи вживають колірні терміни, які не вписуються в синю гаму. Якщо взяти для прикладу квіти: ірис, барвінок (перванш) і волошка можуть характеризуватись як «червоні» (erythros), «зелені» (prasos) або «чорні» (melas). Якщо говорять про море і небо, вони можуть бути будь-якого кольору або відтінку, але їх ніколи не описують як сині. Звідси запитання, що поставили в середині XIX століття: чи бачили греки синій колір? Якщо так, то чи бачили вони його так само, як ми його бачимо сьогодні? На ці запитання деякі науковці відповіли заперечно, висуваючи еволюціоністські теорії щодо здатності бачити кольори: мовляв, люди, що належать до технічно й інтелектуально «розвинених» (або таких, що претендують ними вважатися) суспільств, як-от сучасне західне суспільство, краще здатні розрізняти і називати велику кількість кольорів, аніж ті, що належать до стародавніх або так званих примітивних суспільств.

Ці теорії спричиняли запеклі суперечки аж до Першої світової війни. Біологи й неврологи теж поринули у поєдинок, сприйнявши на свій рахунок питання, які дискутували історики та філологи, і деколи їм вдавалося нав’язати іншим свої погляди. Ті погляди досі мають прихильників, хоча мені вони здаються необґрунтованими (я маю на увазі, наприклад, висновки, зроблені Б. Берліном і П. Кеєм у праці «Basic Color Terms», що була опублікована 1969 року). Вони не лише спираються на туманний і небезпечний етноцентризм (за якими критеріями можна визначити, чи суспільство «розвинене» чи «примітивне»? хто це вирішує?), а й плутають явище зору (здебільшого біологічне) і явище сприйняття (переважно культурне). Крім того, вони забувають або ігнорують відмінність – деколи доволі вагому, наявну за будь-якої доби й у будь-якому суспільстві, притаманну кожній людині – між реальним кольором, кольором, який сприймають, і кольором, який називають. Відсутність синього або неточність його назв у колірному лексиконі давніх греків насамперед має досліджуватися невіддільно від лексики, її формування і функціонування, а також сукупно із системою цінностей, на якій вона базується, і тими суспільствами, які ними послуговуються; але аж ніяк не стосовно нейробіологічного апарату. Колбочки й палички – це одне, а колірні терміни – зовсім інше.

Зоровий апарат давніх греків був такий само, як у людей XXI століття. Але проблеми кольору аж ніяк не зводяться до питань біології чи нейробіології. Якщо стародавні греки нечасто називають синій колір, то це, напевне, через те, що в їхньому повсякденному житті й у світі їхніх символічних уявлень синій не відігравав практично ніякої ролі або, в будь-якому разі, набагато меншу роль, ніж білий, червоний, чорний або жовтий. Це питання не фізіології або нейробіології, а лексики, ідеології, символіки. Людина не живе сама по собі, вона живе в суспільстві.

Зникнення відтінку

Щойно я торкнувся деяких питань, які були розглянуті мною у книжці «Синій. Історія одного кольору», що побачила світ у видавництві «Сей» 2000 року. Це був підсумок двадцятирічних досліджень і багаторічного викладання історії кольору в європейському суспільстві. Безперечно, синій колір не був єдиним предметом моїх розшуків, але став дороговказом для історії кольору в довгій тривалості – від неоліту до кінця XX століття. Книжку непогано сприйняли, вона була перекладена близько п’ятнадцятьма мовами. Утім, на мій превеликий подив, деякі рецензенти звернули свою критику не на ті розділи, якими я залишився найменш задоволений і сам усвідомлював, що вони були написані занадто квапливо, а часом спиралися на другорядні свідоцтва (XVIII–XIX століття, в яких я не фахівець), а на розділи, присвячені давньоримській добі, територію, на якій я почуваюся значно впевненіше і мій розгляд латинських текстів безпосередньо спирався на першоджерела.

Я писав, що в Давньому Римі синій був майже не помітний, як у суспільному житті та матеріальній культурі, так і в релігійних відправах і світі символів. Я додав, що римляни зовсім не любили синій колір – для них це був колір варварів, германців або кельтів – і що в Римі за часів Імперії мати блакитні очі вважали ґанджем: для жінок це була ознака повії, для чоловіків – привід поглузувати. Нарешті, я зазначив, наскільки взагалі непросто віднайти в класичній латині слова, що позначають синій колір: звісно, терміни були, але вони непостійні, неточні, навіть багатозначні; згадати хоча б найпоширеніший – caeruleus. Власне, через це романські мови, що виникли на основі латини, коли створювали свій словник кольорів, обрали для синього два слова, запозичені з інших мов: blеu має німецьке походження, а azur – арабське. Мені здавалося, що з усіх цих питань я висловився цілком чітко і навів докази своїх аргументів. Я ніколи не писав, що в житті римлян не було синього кольору або в Римі не було синьооких, а також буцімто в латинському лексиконі не існувало жодного терміна для позначення цього кольору.

Але саме так це зрозуміли окремі читачі та журналісти – «Пастуро заперечує синій колір у Давньому Римі» – і навіть деякі мої колеги. Всі тріумфально виставляли мені докази моїх «помилок»: фрагменти текстів, археологічні свідоцтва (керамічні вироби, мозаїки тощо), показуючи, що для них відсутність і рідкість – одне й те саме і що нюанси у висловах, зроблених обережно за допомогою часових, частих і кількісних прислівників, за наших днів уже не розуміють і не сприймають.

Приклад із синім кольором у Давньому Римі сам по собі анекдотичний, але він відбиває, як у дзеркалі, спосіб відчувати й розуміти, що не може не тривожити. Читаючи кілька років тому в Женеві курс лекцій з історії фарб в європейському живописі, я пояснював студентам, що в період від середини XVI до XIX століття жовтий колір застосовували доволі скупо: його менше на картинах, ніж червоного, синього, коричневого або чорного. Кілька тижнів згодом у низці робот тих самих студентів я читаю, що в Європі XVI–XIX століть жовтий колір був відсутній у живописі! І навпаки, даючи з іншої нагоди лекцію на близьку тематику для неуніверситетської публіки, знову зауважуючи, що жовтий колір відносно нечасто трапляється у художників XVI–XVII століть, наприкінці лекції чую заперечення з наведенням контраргументів, покликаних довести, ніби у лекції я вирікав самі лише нісенітниці. Тут знову годі висловлюватися нюансовано, показувати явища в їхній відносності або переносити їх у точний контекст. Так, ніби, щоб тебе зрозуміли, потрібно подавати твердження, які були б усеосяжними, абсолютними, однозначними, а будь-яка відповідь на запитання має потрапляти в запитальник, де передбачена лише одна правильна відповідь з-поміж кількох неправильних, або ж вона має пройти «обробку» (ще один жахливий термін!) за допомогою комп’ютерної програми.

У мовному вжитку практично не залишилося місця для змінних, тонкощів, відступів, винятків або вагань. Сумнів уже не є засобом мислення; чуття більше не є засобом дослідження (справді, як запхати чуття у славнозвісний комп’ютер?). Культурний релятивізм став чимось науково некоректним і політично підозрілим. Тільки «так» або «ні», і ніяких «можливо»; «біле» або «чорне», і жодного «сірого», а ще менше «перлинно-сірого» або ж «сизого». Сполучні слова, прислівники відтінків, складнопідрядні та складносурядні речення – відтепер вони обернулися на темні й непотрібні елементи граматики. Такі слова, як «принагідно» (éventuellement) і «ймовірно» (probablement) тепер вважають синонімами, а їхні смислові відтінки більшість наших сучасників уже не відчитує. Натомість уживання таких прислівників, як «абсолютно» і «цілковито», обернулося на пошесть, як і будь-які форми вищого ступеня. У європейських мовах слово «дуже» за наших днів стало одним із найуживаніших і заяложених. Більше немає місця для нюансованого, відносного, неоднозначного.

Звідси, як здійснювати історичні дослідження? Як братися до гуманітарних наук? Як роздумувати про колір і його різновиди? Як говорити про мистецтво та поезію? Як передати почуття, тривогу, нерішучість? Як розповідати про свої спогади й мрії?

Говорити про кольори, не показуючи

Ця книжка, як бачите, не має зображень. І на те є свої підстави. Справді, я досить давно помітив, що можна говорити про кольори, не показуючи їх. Уперше я збагнув це в університеті, де у нас постійно ламався проектор – напевно, найнепокірніший апарат з усіх, що коли-небудь були створені людиною, – через що я часто був змушений імпровізувати й роздумувати про роль кольорів у тій чи тій царині середньовічного мистецтва, не маючи можливості продемонструвати жодного зображення. Відтак – на радіо, де, звісна річ, було неможливо щось показати, але тоді я помітив, що слухачів анітрохи не бентежило прослуховування передачі, присвяченої кольору, впродовж години або навіть довше. Нарешті – у моїх книжках, для яких не завжди були потрібні ілюстрації. Теперішнє видання – теж цьому приклад: хіба читачеві заважає відсутність образів? Як на мене, зовсім ні. Навпаки, я думаю, що кольори – це насамперед поняття, ідеї, інтелектуальні категорії. По-друге, це слова, тобто примхливі ярлики, що змінюються в часі і просторі й часто перебувають на певній дистанції від реальності. Говорячи про колір, ми стаємо заручниками цих слів. І по-третє (тільки після всього вищесказаного), колір – це матерія, світло, перцепції, відчуття.

Така послідовність пріоритетів у визначенні кольору пояснює, чому теорії і класифікації, запропоновані науковцями, чинять незначний вплив на ідеологічні та символічні функції кольору. Також ця послідовність допомагає історику зрозуміти, чому в тому чи тому конкретному суспільстві зміни настільки нечасті й повільні. Кольори – то абстракції: для того щоб існувати, їм не потрібно ставати матеріальними. Часто втілення навіть позбавляє їх деякої емоційної або значущої сили. Тож технічні трансформації, нові матеріали, нові способи освітлення та навіть суспільні зміни чинять обмаль впливу на їхній розвиток. Цей розвиток існує, цього не можна заперечити, але він повільний; і новації ніколи повністю не скасовують того, що їм передувало.

Крім того, кольори стосуються всіх людей, справді всіх. Кожен із нас має уявлення про колір: зовсім не обов’язково показувати, що таке червоний, зелений або жовтий, для того, щоб предметно говорити про них. Навпаки, демонстрація кольору часом заважає розмові, заводить її на манівці до проблеми відтінків, коли глядач чіпляється за певний тон, певне матеріальне втілення, що заважають його духовному розмислу мандрувати неосяжними просторами відчуттів і уяви. Показати колір означає деколи збіднити його. Це, крім того, нерідко означає піддатися оманливим примхам або зрадливості репродукцій, незалежно від їхнього рівня та якості. Безперечно, є сфери, де показувати колір необхідно – це художня творчість, наприклад, – але є безліч інших, де без цього можна обійтися, і то навіть буває корисно. У цьому я переконався, викладаючи. Годі розповісти про твори того чи того художника, не показуючи його робіт: отже, потрібні слайди, хай навіть вони завжди дещо зраджують оригінал. Натомість історію фарб і фарбарів можна викладати, не показуючи ніяких ілюстрацій, починаючи з текстів – регламентованих, технічних, професійних, бухгалтерських. Власне, про історію кольору фарбарі часом можуть розповісти значно більше, ніж художники. Одне – це історія живопису (поза сумнівом, захоплива), але історія кольору – зовсім інше, вона набагато ширша.

Повернемося до влади слів і візьмемо як приклад каталоги торгівлі через бандеролі та посилки, які досліджує мій друг Філіп Фаґо. До 1930-х років вони не супроводжувалися ніякими кольорами, а зображеннями були графічні малюнки; за деякими винятками вони друкувалися чорно-білими. До елітних каталогів додавали зразки, але це було рідко; найчастіше кольори та їхні відтінки лише називали, але не показували. Очевидно, це анітрохи не бентежило декілька поколінь покупців, яким досить було короткого опису і звичайних слів: синій, червоний, зелений, коричневий, сірий, чорний. Інколи зазначали відтінок: темно-синій, світло-сірий, блідо-жовтий, яскраво-червоний. Лексика завжди проста й доступна. Згодом, тобто напередодні та після Другої світової війни, у каталогах з’являється колір, але поки не у вигляді кольорових фотографій, а в формі невеликих палітр, поданих у рамках. Дитиною мене вабили ті палітри: я вирізав їх, колекціонував і наклеював у зошит (на жаль, тепер загублений). Тони на репродукції не відповідали з усією точністю кольору тканин або одягу, але намагалися до них наблизитися. Це намагання відбивалось і в описі, де перелічувалися не лише основні колірні категорії, а наявні в продажу відтінки: відтінок смородини, півонії, абрикосовий, колір мімози, мигдальний, шамуа, горіховий. Словник прагнув до більшої точності, ніж раніше, але насправді стає менш зрозумілим. Деякі формулювання взагалі були відірвані від будь-якої колірної реальності: «Цей виріб запропоновано в таких забарвленнях: “модно-червоний”, “зелений аромат” і “синій Пондишері”!» Навіть тодішнім людям це мало що говорило про запропоновані відтінки червоного, зеленого і синього. Згодом, наприкінці 1950-х, у каталогах з’являється кольорова фотографія, що невдовзі стає всюдисущою. Так вона вивільняє слова: почали частіше використовувати барвисті вислови й образи, які не мають нічого спільного із самим відтінком.

У цій сфері приклад панчіх і колгот, мабуть, найпромовистіший. Довгий час для опису жіночої білизни було досить декількох простих і стриманих слів: сірий, коричневий, білий, чорний, бежевий; до них додавали звичайні визначення: світлий, темний, нейтральний. У 1920–1930-ті роки, коли гама стає вибагливішою, реклама крикливішою, а конкуренція гострішою, відповідно, з’явились амбіційніші терміни, запозичені у тварин, рослин або мінералів: слонова кістка, верблюжа шерсть, кротячий, мишачий, голубиний, каштановий, глинистий, грифельний, антрацит; сенс поки що можна було вхопити, хоча точно визначити відтінок уже було важко. На наступному етапі неточність підсилилася через запровадження у цей спеціальний лексикон слів іще розмитіших, але ефектних. Вони додавалися до відтінків, для яких складно підібрати назву (але їх демонстрували на палітрах або інколи навіть на фото), і переважно створювали настрій: «аврора», «патина», «дим», «амбра», «хмара», «туман», «пил». Але тільки наступний етап розвитку, вже чітко помітний у 1960-ті роки, позначив справжній зсув, що поглиблюється далі аж до нашого часу. Віднині запропоновані терміни взагалі ніяк не збігаються з жодним забарвленням, хай би який туманний він був, навіваючи лише враження, атмосферу, бажання, сон: «сп’яніння», «зникнення», «розчарування», «не цього вечора», «як зазвичай» і цей дивовижний «між “можливо” і “не повністю”», що покликаний передати невимовний відтінок сірого.

«Між “можливо” і “не повністю”» – хіба це не колір самого життя?

Що таке колір?

Неможливо дати кольору однозначне визначення. Я наголошував на цьому, починаючи цю книжку, хотілось би на цьому й завершити. Для гуманітарних наук усе є явищем культури, практично все. Отож востаннє зазирнемо в історію і як висновок нагадаємо, як із плином століть колір почергово визначали як матерію, потім як світло і нарешті як відчуття. Наші теперішні знання й учинки частково є спадщиною цієї потрійної дефініції.

У багатьох мовних сім’ях етимологія слова, що позначає колір, свідчить про те, що спершу колір мислили та сприймали як матерію, що огортає, вкриває створіння та предмети. Зокрема, такий підхід спостерігаємо в індоєвропейських мовах. Латинське слово color, наприклад, від якого походять слова італійської, французької, іспанської, португальської, англійської мов, що позначають колір, належить великій родині дієслова celare, яке означає «ховати», «загортати», «приховувати»: колір – це те, що приховує, покриває, одягає.

Це матеріальна реальність, плівка, друга шкіра або друга оболонка, що приховує тіла. Таку ж ідею виражено в грецькій мові: слово khrôma, «колір», витікає зі слова khrôs, «шкіра», «поверхня тіла». Так само в германських мовах: німецьке слово Farbe, якщо обмежитися одним прикладом, походить від загальногерманського *farwa, що означає «форма», «шкіра», «оболонка». Інші мови, які не належать до індоєвропейських, виражають схожу ідею: колір вочевидь залягає в матерії, як оболонка, плівка.

Утім, лексика – це одне, а теорії науковців чи філософів – дещо інше. В Європі доволі рано колір перестали розглядати лише як матерію, він стає також і насамперед світлом; чи радше часткою світла. Аристотель одним із перших розгледів у кольорі послаблення білого світла й запропонував найдавнішу, що відома нам, колірну шкалу, в якій кольори йшли від найсвітлішого до найтемнішого: білий, жовтий, червоний, зелений, чорний. Зазначимо, що на Аристотелевій шкалі немає синього; він буде вставлений між зеленим і чорним тільки за доби Середньовіччя.

Цей колірний лад уважався наукою як основа аж до XVII століття. Точніше, до 1665–1666 років, коли Ісаак Ньютон здійснив свої славетні досліди з призмою і йому вдалося розкласти біле сонячне світло на окремі колірні промені. Відтак він запропонував ученому світу новий лад кольорів: спектр. Лад, у якому відтепер немає місця ні чорному, ні білому кольору і в якому кольори утворюють послідовність, жодним чином не пов’язану з попередніми: фіолетовий, синій, блакитний, зелений, жовтий, помаранчевий, червоний. Така спектральна класифікація кольорів поступово утверджується як базова фізико-хімічна модель у більшості галузей наукового знання. Вона навіть була спроектована на таке атмосферне явище, як веселка, зображення якої завжди було емпіричним. Тим часом як давні вбачали у веселці лише три-чотири кольори, око нашого сучасника розрізняє сім – кольори спектра. Не те, щоб ці кольори бачать насправді. Але вже у початковій школі ми дізнаємося, що веселка складається з семи кольорів; отож ми їх бачимо. Або принаймні віримо, що бачимо.

Визначення кольору як світла, а не як матерії стало важливою зміною для природничих наук, а від XVIII століття навіть для деяких сфер техніки: науковці з часом навчилися вимірювати кольори через довжину хвилі, а художники – передавати його найтонші відтінки. Доба Просвітництва – це також доба відтінків. Колір, який віднині можна вимірювати, змінювати, відтворювати, втратив частину своєї таємниці. Тим паче самі художники підпали під вплив наукових теорій: вони намагалися скласти свою палітру навколо спектра, розрізняли основні та доповняльні кольори і вірили – дещо наївно – в закони оптики і перцепції. Згодом нейрофізіологи, своєю чергою, ще більше наголосили на важливості перцепції та заявили, що колір є не лише матеріальною оболонкою чи фізичним явищем, а й відчуттям: відчуттям певного колірного ефекту, який сприймається оком і передається в мозок. А для цього потрібне поєднання трьох елементів: джерела світла, предмета, на який це світло падає, і рецепторного органа людини, озброєного цим складним – водночас біологічним і культурним – апаратом, що утворює пару око–мозок.

На сьогодні одностайної думки немає, коли людина як суб’єкт сприйняття задля експерименту замінює себе якимось приладом, що фіксує та записує. З погляду точних наук, те, що зареєстровано, як і завжди, є кольором, виміряним і поданим довжиною хвилі. З погляду гуманітарних наук, те, що зареєстровано, – це вже не колір, а світло: колір існує лише тоді, коли він кимось сприймається, тобто коли хтось не просто бачить його на власні очі, а передусім розуміє і декодує за допомогою пам’яті, знань, уяви. Про це вже писав Гете у третій частині «Farbenlehre» [«Вчення про колір»], опублікованого 1810 року, де він запитує: «Чи залишається червона сукня червоною, коли ніхто на неї не дивиться?» На це фундаментальне запитання він відповідає заперечно. І я також.

Отже, кольори для фізика чи хіміка – не те саме, що й для невролога чи біолога. Але ці кольори означають зовсім інше для історика, соціолога, антрополога. Для них, як і взагалі для всіх гуманітарних наук, колір визначається й вивчається насамперед як суспільне явище. Колір «твориться» не стільки природою, пігментом, оком або мозком, скільки суспільством – якраз суспільство дає йому визначення та сенс, розробляє його коди й значення, скеровує практики та ставить завдання.

Для історика говорити про колір означає насамперед говорити про історію слів і мовних явищ, про історію пігментів і барвників, технік живопису та фарб. Але також і головно говорити про місце кольору в повсякденному житті, про колірні коди й системи, про правила, що встановлює влада, про етичні орієнтири й символи, що встановлює релігія, про теоретичні конструкти науковців, про винаходи людей мистецтва. Відкривається чимало полів дослідження та роздумів, які ставлять перед пошуковцями від гуманітарних наук найрізноманітніші запитання. По суті, колір є полем для спостереження, що виходить за межі документальних джерел. Утім, деякі сфери пропонують більше матеріалу для вивчення, ніж інші. Наприклад, це барвники, тканини й одяг. Напевне, саме тут тісніше, ніж у царині живопису або художньої творчості, переплітаються питання хімії, техніки і матеріалів із соціальними, ідеологічними та символічними питаннями. У будь-якому суспільстві тканина й одяг є головними носіями кольору, хроматичних кодів, колірної класифікації. Поєднувати, протиставляти, розрізняти, вибудовувати ієрархії: найпершою функцією кольору часто є класифікація. Класифікація живих створінь і предметів, тварин і рослин, індивідів і груп, місць і часів, ідей і мрій. А також спогадів…

Для цього всупереч уявленням загалу більшість суспільств спиралася на доволі обмежену палітру. Довгий час у багатьох культурах лише три кольори, якщо порівняти з усіма іншими, відігравали ключову роль, принаймні в ідеологічному та символічному аспектах: білий, червоний і чорний; тобто білий і два кольори, які йому протиставляються. Згодом, із плином століть і залежно від процесів змін, що сильно відрізняються в різних культурах, до них додалися ще три кольори; внаслідок чого утворилося шість основних кольорів: білий, червоний, чорний, зелений, жовтий, синій.

Це відбувалось у західних суспільствах: первісна тріада білий–червоний–чорний домінує вже від неоліту (а може, і раніше) до середини Середньовіччя; потім наперед виходять інші три кольори. Ця зміна стається між XII та XIV століттями. Відтоді стан речей анітрохи не змінився. Попри науковий поступ і розвиток фізико-хімічних теорій, попри відкриття спектра, попри розрізнення основних і доповняльних кольорів, попри відмову час від часу визнавати чорний і білий як повноцінні кольори, Захід далі живе в системі шести кольорів: білий, червоний, чорний, зелений, жовтий, синій. Саме їх відразу згадують діти і люди на вулиці, якщо їх попросити назвати кольори. Після них ідуть помаранчевий, рожевий, фіолетовий, коричневий, сірий, – то лише напівкольори чи радше кольори «другого рангу». Що далі? А далі – нічого, принаймні ніяких справжніх, чітко виокремлених і класифікованих кольорів, лише відтінки й відтінки відтінків.