Текст книги "Кольори наших споминів"

Автор книги: Мішель Пастуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 17 страниц)

Слова

Коричневий і бежевий

У засвоєнні лексики деякі етапи мають більшу вагу, ніж інші. У сфері кольорів, як мені здається, один із таких етапів дорослішання є перехід від marron (брунатний, каштановий) до brun (коричневий). Франкомовні діти часто не знають слова brun, і коли починають його вживати, то застосовують тільки до волосся. Мало хто з них зіставляє його з marron або проводить синонімію між цими двома словами. Як прикметник, brun зовсім не належить до дитячого лексикону. Це переважно власне ім’я, ім’я ведмедя чи радше цілого гурту ведмедів, нащадків Брена (вайлуватого персонажа «Роману про Лиса»), які рясно заселяють дитячі книжки вже близько ста років.

Натомість marron – поширене слово в лексиконі маленьких дітей. Воно охоплює надзвичайно широке хроматичне поле – від червоно-вохристого до майже чорного, – але зовсім позбавлене відтінків, на відміну від червоного або синього, які у дітей віком 5–6 років уже досить диверсифіковані. Дітям подобається вживати це слово, яке асоціюється для них із кумедним опуклим горіхом і, так чи так, із кольором какавельок. Це не грубе слово, але деколи воно смішить. Пізніше, до 10–11 років, коли дитячий словник розширюється, термін marron починає поступатися слову brun, принаймні в деяких частинах. Якщо в підлітковому віці дитина далі вживає marron до всіх ситуацій і до всіх відтінків цього кольору, часто це ознака незрілості або відставання в мовному розвитку. Якщо люди у дорослому віці в розмовній мові віддають перевагу слову marron перед словом brun, це свідчить про те, що вони зовсім не знаються на лексичних тонкощах. Людина, яка небайдуже ставиться до мови, навпаки, вживатиме обидва слова, зважаючи на смислові та колірні нюанси.

Якщо brun – відносно нейтральне або багатозначне слово, що, врешті-решт, одне й те саме, то marron більше вказує на червонуваті відтінки кольору, як-от ті, що притаманні каштану. Але також воно передає ідею теплого й вологого коричневого відтінку, який, зокрема, нагадує екскременти. Звідси пейоративна конотація, яку може набувати це слово, коли воно позначає певний відтінок коричневого. Походження цього слова залишається непроясненим. Прикметник, який увійшов в узус у XVIII столітті, походить від назви великого каштана, але етимологія цього іменника, що з’явився в ботанічному лексиконі на початку XVI століття, невідома.

Випадок слова «бежевий» (beige), чия етимологія також неточна та суперечлива, водночас і схожий, і зовсім інший. Хоча напевно відомо, що його вживали вже у ХIII столітті для позначення натуральної – непофарбованої і невибіленої – вовни, прикметник набув поширення тільки в XIX–XX століттях. Крім того, донедавна його вживали не всі вікові групи та соціальні верстви. Це слово, якого маленькі діти найчастіше не знають або вживають його, не надто твердо знаючи, якому відтінку воно відповідає. Потрібно трохи підрости, щоб уживати його свідомо. Втім, його використовують не всюди. Пам’ятаю, як років сорок тому в селах західної частини Франції (в Бретані, Нормандії, Мені) слова «бежевий» практично не знали. Все, що в інших регіонах могло бути позначено цим словом (взуття, сумки, одяг), там називали просто «жовтим» – іноді навіть із деяким зневажливим відтінком, бо цей тьмяний, бруднуватий жовтий колір був продуктом міста, а отже, ознакою ексцентричності або вульгарності. У селах Нижньої Нормандії, наприклад, «жовті» (бежеві) черевики тоді протиставляли черевикам «чорним» (тобто темним) і «червоним» (тобто коричневим чи бордовим). У 1872 році словник Літре зазначав, що «в деяких провінціях білизну називають “жовта”, якщо вона нефарбована або з відтінком бежевого».

За наших часів, однак, слово «бежевий» почали вживати практично всі, та й сам колір помітно піднявся в колірній ієрархії. Якщо колись він був просто відтінком, то тепер бежевий визнано повноцінним кольором, і то не лише в професійному світі моди, а й у багатьох сферах повсякденного життя. Звичайно, не одним з основних кольорів, як-от червоний, синій, зелений або жовтий, але серед кольорів другого порядку, нарівні з рожевим чи фіолетовим. Найдивніше, що цей поступ відбувся не через властиво колірні причини, а... завдяки символіці чисел. Справді, якщо, як я вже неодноразово зазначав на сторінках цієї книжки, розрізняють шість основних кольорів (білий, червоний, чорний, зелений, жовтий і синій) і п’ять доповняльних (фіолетовий, помаранчевий, рожевий, сірий і коричневий), а все решта – лише відтінки й відтінки відтінків, то загалом виходить одинадцять кольорів. Одинадцять: у цьому числі немає нічого символічного! Воно передає ідею якогось надлишку (десять плюс один) або нестачі (дванадцять мінус один). У соціокультурному плані неможливо оперувати колірними термінами на основі такого числа. Отож потрібно було знайти ще один колір, дванадцятий, адже дванадцять – це повнота, довершеність, а отже, треба підвищити один із відтінків до рангу кольору. Для цього кілька десятиліть тому західне суспільство обрало бежевий. Так рівновагу було відновлено: відтепер є шість основних кольорів і шість доповняльних.

Отже, привітаємо бежевий з таким несподіваним піднесенням. Воно демонструє, що, хоч у світі кольорів (як певних понять) серйозні зміни відбуваються повільно й нечасто, але вони все ж таки можливі.

Орфографія і граматика

Проекти реформи орфографії французької мови мене допікають. І не лише тому, що вони ставляться до письма суто в його утилітарній функції, забуваючи, що це ще й естетика, поетика і спонукання мріяти; а надто тому, що вони тримаються на постулаті, який мені видається неочевидним: наявна орфографія нібито тяжка для засвоєння, занадто складна для сучасної молоді. Чи це правда? Хай то початкова школа, колеж або ліцей, учень здобуває там знання з предметів набагато важчих, ніж орфографія. Фізика, наприклад, об’єктивно складний предмет, який оперує такими поняттями й логічними конструкціями, які важко приступні звичайному смертному. Дозволю собі зізнатися, що протягом усього навчання в школі я, скажімо так, нічого в ній і не втямив – і такий не я один, – тоді як з орфографією у мене ніколи не було жодних проблем. А як бути з інформатикою? Міністри, педагоги, ЗМІ говорять про «орфографічну неграмотність», про людей, що почувають себе неповноцінними під час навчання і після, у повсякденному житті або у разі влаштування на роботу. Але що тоді казати про «комп’ютерну неграмотність»? Таких людей набагато більше, і за наших часів вони почувають себе ще більш неповноцінними. Хто про них подбає? Ніхто, адже переважно це люди пенсійного або дуже похилого віку, тобто ті виборці та суб’єкти економіки, яких незабаром не стане...

Беручи все це до уваги, треба таки чесно визнати, що у французькій орфографії безліч нюансів і недоладних дрібниць, як, утім, і в граматиці. Чому в слові inclus є s на кінці, а в exclu немає? Чому в таких фразах, як le оnzième siècle [одинадцяте століття] або lа messe de onze heures [меса об одинадцятій годині], не випадає голосна літера? Чому у вислові на кшталт: plus d’un est venu [прийшло більше однієї людини] – дієслово в однині? Діалектика правильного вжитку і логіка смислу не завжди збігаються. Мова не машинний код, а графічне письмо не комп’ютер, і то слава Богу, бо інакше більшість гуманітарних наук просто б зникла.

У царині граматики й орфографії, мабуть, найважче засвоїти правила мовних звичаїв, які стосуються узгодження прикметників для кольорів. З простими прикметниками, побудованими на основних колірних термінах, проблем немає: unе robe verte, unе chemise blanche, des уeuх bleus [зелена сукня, біла сорочка, блакитні очі]. Усе стає непросто, коли колірний термін подано іменником або доповнено іншим прикметником. Зазвичай, назви рослин або мінералів як колірних термінів не змінюються за родами й числами, винятки становлять випадки, коли такий ужиток є історично обумовленим або частим. Але хто вирішує, чи насправді він історично обумовлений чи досить частий? Такі слова, як rose, violet і навіть cramoisi [рожевий, фіолетовий, малиновий], узгоджуються в роді й числі з іменником як будь-який прикметник: des joues roses, des rubans violets, des étoffes cramoisies [рожеві щоки, фіолетові стрічки, малинові тканини], однак для деяких слів, що ввійшли до колірного словника пізніше, правило подеколи діє, а подеколи ні. Якщо такі терміни, як crème, ivoire, paille або jade [кремовий, слонової кістки, солом’яний, нефритовий], залишаються майже завжди незмінними, то інші, як-от orange, cerise, pourpre, émeraude, incarnat [помаранчевий, вишневий, пурпуровий, смарагдовий, яскраво-червоний], то узгоджуються, то не узгоджуються з іменником, залежно від того чи того автора): des robes pourpre(s) [пурпурові сукні], des foulards orange(s) [помаранчеві хустки], des lèvres incamat(es) [яскраво-червоні губи], une longue chevelure châtain(e) [довге каштанове волосся]. Деякі терміни мають дивну особливість змінюватися в числах, але не в родах. Так, неправильно: des vaches marrones [бурі корови; правильно: des vaches marron], але ж пишуть: des esclaves marrons [збіглі раби] (тут сенс не відсилає до кольору прямо) і навіть іноді – що зовсім нелогічно – des chaussures marrons [коричневе взуття] (написання, яке деякі уболівальники мовної чистоти відкидають, а інші, навпаки, вітають). Щодо складних прикметників, то вони найчастіше незмінні, щоб не порушувати смислову єдність, яку вони утворюють: des chemises bleu clair [світло-блакитні сорочки], des écharpes rouge vif [яскраво-червоні шалики], des tapis vert olive [оливково-зелені килими], des chaussettes gris-bleu [сіро-блакитні шкарпетки]; але є кілька винятків, як-от des tentures rouges et or [червоно-золоті шпалери] або des robes pie noires [квітчасто-чорні сукні].

Бувши зовсім не поодинокими курйозами, ці випадки орфографічних і граматичних коливань підкреслюють, наскільки колірні терміни відрізняються від всіх інших категорій, адже вони є водночас і прикметниками, й іменниками, але й ще чимось більшим. Лексикологи мали б визнати їх як окрему групу: слова, які важко класифікувати граматично і непросто контролювати семантично. Переконлива образність, свобода асоціацій, непокірливий характер колірних термінів роблять їх занадто сильними не лише для того, щоб вони підпорядковувалися правилам граматики, а й щоб вони обмежувались якимось одним рівнем значень. Почувши таку коротку фразу: «У кімнату ввійшла дівчина у білій блузі та червоній спідниці», кому наївно спаде на думку, що слова «червоний» і «білий» означають просто кольори одягу? Кому? А якщо взяти казку про Червоний Капелюшок або про Синю Бороду...

День на перегонах

Я ніколи не був пристрасним шанувальником коней, а перегонів і поготів. Щодо ставок на кінських біговиськах, як-от tiercé [парі на три коня], quarté [на чотири], quinté [на п’ять], вони мене відштовхують, і я вважаю їх, як, до речі, й усі азартні ігри, аморальними. Утім, близько двадцятирічного віку один із моїх близьких друзів відкрив для себе радощі та сподівання «т’єрсе». Тож упродовж кількох місяців недільними ранками я вистоював разом із ним у черзі до тютюнової крамнички в 17-му окрузі Парижа, де збирали ставки на вечірні забіги на іподромі. Я не грав, але вглядався у цей новий для мене світ гравців, де змішувалися всі соціальні класи і де послуговувалися незнаною мені досі говіркою. Мене захоплювали терміни кінських мастей: гніда, руда, ряба, сіра, ізабеллова. Як і в термінах геральдики, для мене тут вчувалась якась таємнича музика й поезія.

Трохи перегодом мій друг так втягнувся, що почав відвідувати Венсенський іподром. Якось, лишень один-єдиний раз, ми пішли разом. Пригадую, що було холодно, стояв туман і звичайний глядач практично нічого не міг побачити в кожному забігу. Але пам’ятаю, що знову почув, як безліч людей навколо мене вимовляли дивні слова на позначення кольору масті. Я вирішив дізнатися про це більше і за кілька тижнів за підтримки своєї кузини Катрін, яка з раннього віку захоплювалася кіньми, а також за допомогою всіляких книжок із бібліотеки набув у цій темі таких знань, що це дало мені змогу грати перед родичами і друзями неабиякого педанта. Я ще не був істориком кольору, але вже цікавився всім, що стосувалося кольорів. Тепер я призабув деякі тонкощі цього словника, але багато термінів усе ж таки зберіг у пам’яті. Втім, деякі з них трапляються вже в середньовічних епічних поемах і лицарських романах; медієвісту корисно їх знати.

Попри те, що можна собі подумати, цей словник, який інколи вважають «педантським», аж до смішного, насправді не має ніякої строгості чи науковості. Як усе, що пов’язане з кольором, він спирається на суб’єктивні враження та класифікації, радше нагадуючи палітру художника або поета, ніж термінологію зоолога. Крім того, поєднуючи старовинні, напівзабуті терміни й слова, що належать до повсякденного мовлення, але вживаються в інших значеннях, ця мова наче навмисне підживлює відчуття непевності й розпливчастості. Нібито її головним завданням є не стільки описати колір кінської масті, скільки виключити непосвяченого з того мікросередовища, в якому послуговуються цією мовою. Схожі лексичні стратегії, радше ідеологічні, ніж семантичні, існують у всіх галузях знань і всіх соціальних верствах. Лінгвісти добре знаються на цьому.

Назвемо лише декілька цих незвичайних термінів, які підтверджують, що будь-яка лексика – це насамперед поезія.

Слово «масть» вказує на сукупність забарвлення кінської шкури, гриви і хвоста. Масть, зазвичай темніша від народження, ніж у зрілому віці, може змінюватися залежно від сезону: влітку світліша, взимку темніша. Вона може бути одно-, дво– і багатоколірною. Якщо масть одного кольору, то кінь може бути білий (blаnс) (це своєрідний умовний ідеал, оскільки майже завжди йдеться про дуже світлий сірий), вороний (noir), сірий (gris) або рудий (alezan). Останній термін відсилає нас не до конкретного кольору, а до сукупності всіх мастей – від світло-рудого до темно-коричневого. Часом відтінок рудої масті уточнюють за допомогою прикметника: світла (claire), темна (brûlée), золотава (dorée). Якщо кінь не одноколірної масті, можуть бути різні варіанти. Якщо кінь одного кольору, а ноги, грива і хвіст чорні, то масть може бути гніда (bai) (коли шкура коня червонувато-коричнева), ізабеллова (isabelle) (шкура жовтувата або кольору кави з молоком) або мишаста (souris) (шкура попелясто-сіра). Якщо тулуб, ноги і грива змішаних кольорів, то кінь може бути чалий (aubere) (червонуватий з білим), буланий (louvet) (рудий із чорним) або сірий (gris). Останній термін, який можна доповнити численними нюансами: темно-сірий (gris fer), світло-сірий (gris tourdille) тощо, може позначати або одноколірну або двоколірну масть. Коли у чалого коня шкура радше світла, про неї говорять «квітка персика» (fleur de pêcher), або «персикова» (pêchard); якщо радше темна – «бузковий цвіт» (fleur de lilas), якщо масть поєднує в собі шерсть трьох кольорів (найчастіше корпус двоколірний, а все інше однобарвне), про коня кажуть чубарий (rouan). Якщо на шкурі чергуються плями двох кольорів і один із цих кольорів білий, коня називають рябим (pie): рудо-рябим (pie alezan), вороно-рябим (pie noir), гнідо-рябим (pie baz), якщо переважає білий колір; і рябо-рудим (alezan pie), рябо-вороним (noir pie), рябо-гнідим (bai pie), якщо навпаки. Нарешті, кінь, у якого шкура строката, смугаста або плямиста, називається залежно від забарвлення: тигровий (tigré), поцяткований (moucheté), чапраковий (bordé), крапчастий (truité), горностаєвий (herminé), в яблуках (pommelé), муаровий (moiré), всипаний гречкою (neigé) і навіть кішастий (rouanné) або рудо-чалий (aubérisé).

Цей французький лексикон, який непросто дослідити навіть філологам, був зафіксований лише 1937 року в «Трактаті з гіпології» кавалерійської школи Сомюра. Утім, він залишається радше теоретичним, ніж практичним, адже на кожному кінському заводі чи іподромі, якщо не в кожного мовця, можуть бути свої мовні звички та партикуляризми. З погляду людини неспокушеної, ця мова дарує неозорий простір для уяви. Що вже сповна виправдовує її існування.

Нульовий ступінь кольору

Почистимо наші черевики, це ніколи не зайве. Вони не лише заблищать як новенькі, а й навіють несподівані, ба навіть винахідливі думки. Так я завдячую одній відомій, хоч і тепер почилій у бозі марці засобів для догляду за взуттям за те, що мене навідала ідея взятися за дослідження безбарвності та її історії від доби класичної Античності до наших днів.

Справді, що таке «безбарвний»? Яке визначення дати цьому поняттю? Двадцять п’ять років тому звичайнісінька баночка взуттєвого крему подарувала мені першу відповідь на це запитання: безбарвний означає багатобарвний або принаймні «безбарвний» і «багатобарвний» можуть бути еквівалентними поняттями. Як усі виробники засобів для догляду за взуттям, компанія вказувала на баночці колір того, що містилося всередині: чорна етикетка для чорного крему, темно-синя – для темно-синього, червонувато-коричнева – для бордового крему, біла – для білого. Але був і безбарвний крем. Як тут бути? Якого кольору має бути етикетка? Виробник знайшов оригінальний вихід: він зобразив на баночці веселку, проводячи у такий спосіб несподівану й нетривіальну синонімію між «безбарвним» і «багатобарвним». Так само як веселка відбиває весь колірний спектр, безбарвний крем пасує до будь-якого взуття і до будь-яких забарвлень шкіри. Тут є певний парадокс: брак кольору, надлишок кольору – це, власне, одне й те саме?

Вирішивши дати раду цій суперечності, я поринув у вивчення поняття «безбарвності», яке мене цікавить і донині, настільки воно виявилося складним і різноманітним. Тут я наведу лише кілька аспектів і насамперед ті, що стосуються лексики.

Усі сучасні європейські мови мають загальновживане слово, що передає ідею безбарвності: наприклад, farblos німецькою, colorless англійською, incoloro або incolore італійською, incoloro іспанською; все це прикметники, здатні субстантивуватися. Однак визначити це поняття непросто. Більшість пояснень або інтерпретацій, запропонованих різними словниками, – сумнівні, неточні та навіть суперечливі. Крім того, вони не здатні дати задовільний синонім, ніби саме поняття «безбарвності» має щось таке, що чинить опір будь-якому аналізу або точності, якщо не висловленню як такому. Ось що, наприклад, пропонує словник «Скарбниця французької мови», найповніше наукове видання, присвячене французькій лексиці XIX–XX століть:

Безбарвний: 1. (у прямому значенні): який не має визначеного кольору, який не має власного кольору, якому бракує забарвлення (синоніми: чистий, прозорий, блідий); 2. (у переносному значенні): позбавлений ясності, виразності, оригінальності, індивідуальності (синоніми: тьмяний, монотонний, невиразний).

Тлумачні словники, розраховані на широкий загал, не дають ані більшої точності, ані більшої чіткості й обмежуються вказівками значення слова, пропонуючи ті самі – або інші не менш приблизні, якщо не більш віддалені – синоніми: «знебарвлений», «линялий», «побляклий», «слабкий», «згаслий», «сумний», «бляклий», «нудний», «прісний», «одноманітний». Дивно, але мало який словник наважується визначити прикметник «безбарвний» простим словосполученням «без кольору». Натомість багато хто пропонує для слова синоніми «білий» і «сірий». Для мовних сенсів у безбарвному завжди міститься якийсь колір.

Те саме стосується зображень. Труднощі, що виникають в упорядників словників, коли вони намагаються визначити це поняття, ще більшою мірою стосуються художніх образів і творів мистецтва. Як передати у малюнку, на картині або гравюрі ідею безбарвності? Як за допомогою кольору позначити або донести ідею ненаявності кольору? Завдання не просто теоретичне. Для його розв’язання європейські художники протягом багатьох століть винаходили різні рішення. Жодне не утвердилось остаточно, але всі залишаються історичними документами про те, як проблему кольору розглядали за тієї чи тієї доби, в тому чи тому середовищі та для кожної конкретної техніки.

У стародавніх суспільствах безбарвність найчастіше сприймали як відсутність барвника; деколи – як колір основи зображення, незалежно, яке воно було; рідше безбарвність ототожнювали з прозорістю, з тінню, з браком освітлення. З появою друкованої книги і гравюри в Європі у ролі безбарвного почав здебільшого фігурувати білий колір, колір паперової основи. Але в цій ролі його почали почасти дублювати чорний і сірий. Так, за наших часів західна культура має три вектори для передавання різних завдань і різних нюансів усього того, що так чи так мислиться, визначається або уявляється як безбарвне: сірий, білий і чорно-білий. Останній вектор бінарний і починаючи від часів Ньютона та винайдення колірного спектра утворює світ, протилежний світові кольору. Досі багато засобів і технологій (фотографія, кіно, телебачення) протиставляють кольорове та чорно-біле. Утім, за наших часів це протиставлення значно послабшало, якщо порівняти з тим, що було п’ятдесят або сто років тому. Вже не за горами той день, коли воно зникне не тільки зі сфери соціальних кодів і сприйняття, а й із наукових теорій і знань.

І навпаки, білий колір далі втілює ідею безбарвності так, ніби зв’язок між цими двома поняттями, що виник у XV столітті з поширенням друкованої книги і гравюри, зберіг усю свою актуальність: у багатьох сферах, пов’язаних із текстом і зображенням, нульовий ступінь кольору – це білий колір паперу. Але комп’ютери й цифрове зображення вже почали змінювати це уявлення про білий, і скоро останній знову вважатимуть повноцінним кольором. Ним уже кілька десятиліть знову став чорний – для великої кількості художників, дизайнерів і людей, що взагалі працюють із кольором, ба навіть для науковців.

Щодо сірого, то він більше, ніж безбарвний, навіть по той бік безбарвного, втілює в собі нейтральний колір, «хроматично нейтральний», наскільки такий вислів має сенс. З цього погляду відтепер він потягнув за собою всі кольори, що позбавлені яскравості або чистоти, ті, що не наважуються гучно заявити своє ім’я і відтінок, ховаючись у гаму коричнево-сірих, нефарбованих, «природних» і навіть пастельних тонів. Це добре помітно у світі моди, коли щорічно у квітні чи травні на сторінках журналів і в рекламі з’являються слогани на кшталт: «Цього літа поверніть (або спробуйте) колір до вашого життя». Так, ніби кольори кудись поділися! Для дизайнерів, архітекторів, стилістів і декораторів справжні кольори – яскраві: червоний, жовтий, синій, зелений, фіолетовий, помаранчевий; зрідка – чорний або білий, ще рідше – сірий. Далеко не безбарвний, сірий колір, очевидно, ще більше, ніж білий, утілює сьогодні нульовий ступінь кольору або, скоріше, оскільки він не зовсім безбарвний, «перший ступінь».

Інколи він розділяє цю роль із монохромністю. У багатьох сферах – моди, реклами, дизайну – одного кольору, хай би який він був, не досить, аби «створити колір». Для того щоб жити, створювати ефект, щоб «працювати» на повну силу, кольору потрібна гра зіставлень або протиставлень, поєднань, різноцвіття. Сучасному оку здається, що колір насправді наявний тільки там, де є поєднання двох, трьох або ж багатьох кольорів. Хоч і чимало кольорів часом тяжіють до безбарвності. Надмірна різнобарвність убиває колір, як у випадку баночки з кремом для взуття, що дала імпульс моїм роздумам...

У західній культурі сьогодні, як і вчора, протилежності притягуються і з’єднуються, системи перевертаються та ламають кордони, немовби підкреслюючи марноту будь-якого аналізу, якщо не будь-якого дискурсу. Так, ніби кольори завжди й усюди говорять лише до інших кольорів.